Реферат: В. М. Петрик розділи 1, 2, 5-6, підрозділи 1 3, 2 4, додаток; С. В. Сьомін підрозділи 5, 5 7; Є. В. Ліхтенштейн розділ 7; В. В. Гринько підрозділ , В. В. Остроухов вступ, підрозділ 4

УДК 298

ББК 86.3


Рекомендовано до друку Вченою радою
Київського національного лінгвістичного університету
(протокол № 10 від 26 травня 2003 року)

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України
(лист №1/11-2496 від 20 червня 2003 року).


Нетрадиційні релігійні та містичні культи України: Навчальний посібник / В.М.Петрик, С.В.Сьомін та ін. За заг. ред. В.В.Остроухова - К., 2003. – 336 с.

Рецензенти:

доктор філософських наук, професор Ю.С.Вілков; доктор філософських наук, професор І.А.Бондарчук; кандидат філософських наук, старший науковий співробітник О.А.Штоквиш.


У навчальному посібнику висвітлюються основні засади віровчення, культової та позакультової практики значної частини нетрадиційних релігійних та містичних об'єднань. Розглянуто діяльність релігійних та містичних культів як в Україні, так і поза її межами. Автори спираються на широке коло наукових, науково-популярних та релігійних видань.

У додатку містяться програма спецкурсу з релігієзнавства “Новітні та нетрадиційні релігії і містичні рухи України” з методичними рекомендаціями впровадження його у навчальний процес.

Посібник рекомендується Міністерством освіти і науки України для застосування у навчальному процесі при викладанні релігієзнавства у вищих навчальних закладах.


Внесок авторів:

В.М.Петрик - розділи 1, 2, 5-6, підрозділи 3.1-3.3, 4.2-4.4, додаток; С.В.Сьомін - підрозділи 2.5, 3.5-3.7; Є.В.Ліхтенштейн - розділ 7; В.В.Гринько - підрозділ 4.1., В.В.Остроухов - вступ, підрозділ - 3.4.


© В.М.Петрик, В.С.Сьомін та ін., 2003


Зміст

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика новітніх
і нетрадиційних культів

1.1. Класифікаційна характеристика

1.2. Характерні ознаки

Розділ 2. Християнські групи

2.1. “Церква Ісуса Христа святих
останніх днів” (мормони)

2.2. “Діти Бога”

2.3. “Церква Христа”

2.4. Харизмати… …

2.5. “Богородицька церква” (“Церква
Божої Матері, що Преображається”)…

Розділ 3. Культи східного типу

3.1. “Міжнародне товариство
свідомості Крішни”

3.2. “АУМ сінрікьо”

3.3. Рух Ошо

3.4. “Трансцендентальна медитація”

3.5. Тантризм

3.6. Даосизм

3.7. Сахаджа йога

Розділ 4. Синкретичні культи

4.1. “Біле Братство” (Велике Біле Братство)..

4.2. “Церква Єднання” (Церква Муна)

4.3. Бахаїзм

4.4. “Церква останнього заповіту”
(Церква Вісcаріона)

Розділ 5. Сатанинські секти

5.1. Еволюція вірувань у злих духів

5.2. Класифікація та загальна
характеристика сатанізму

5.3. Розвиток сатанізму в світі

5.4. Аналіз сатанинського вчення
Антона Шандора Ла Вея

5.5. Сатанізм в Україні

Розділ 6. Наукологічні культи

6.1. “Церква Сайєнтології”

6.2. “Новий Акрополь”

6.3. Івановство

Розділ 7. Езотеричні вчення

7.1. Теософія

7.2. Агні Йога

7.3. Магія

7.4. Вчення Олеся Бердника


Бібліографія

Додаток 1
Шляхи та механізми вдосконалення державно-церковних відносин в контексті захисту національної безпеки України (на прикладі новітніх релігійних об’єднань)

Додаток 2
Програма навчального курсу з релігієзнавства:“Новітні та нетрадиційні релігії і містичні рухи України”


Вступ

Особливістю сучасної релі­гійної ситуації в Україні є те, що її формування релігійної мережі відбувається не лише за рахунок традиційних конфесій, але й новітніх та нетрадиційних для нашої країни релігійних і містичних рухів. Сьогодні на території України, крім традиційних (православ’я, католицизм, греко-католицизм, протестантські течії, іудаїзм, іслам) релігій, активно поширюються нові релігійні напрями. Деякі з них історично не успад­ковані нашим народом від попередніх поколінь, не прита­манні його релігійній духовності, культурно, мен­тально не укорі­нені, проте популярні завдяки місіонерській діяльності проповідників з їхньої історичної батьківщини.

Нетрадиційні релігійні і містичні об'єднання стали невід’єм­ним атрибутом українського сьогодення. Вони є складним релігій­ним та соціально-політичним феноменом. Ми можемо спостері­гати як за зростанням їх кількості (див. схему 1), так і за ступенем впливу на різноманітні про­цеси в нашій державі. Наприклад, у 1992 році діяло 79 громад нетради­ційних релігійних і містичних течій, 1995 – 318, 1997 – 399, 2000 – 1034, 2001 – 1328, 2003 – 1617.

Ставши фактом і фактором сучасного релігійного життя, нові релігійні та містичні об’єднання активно змінюють усталену релі­гійну карту світу, геополітичний баланс між певними релігіями. Вони, як правило, не знають географічних, державних, національ­них та культурних кордонів. Їх появу зумовлено змінами світо­гляд­них парадигм, кризою тради­ційних релігій, взаємо­впливами різних культурних світів. Водночас новітні релігії стають результатом релігійної ініціативи деяких осіб, які на базі певної віро­сповідної традиції або синкретизмі кількох творять нове віро­вчення, культ, організацію.

Розділ 1.
Загальна характеристика новітніх
і нетрадиційних культів

1.1. Класифікаційна характеристика

Часто новітні релігійні течії та містичні групи у періодиці, релігійних, науково-популярних та наукових виданнях іменують по-різному: секти, новітні релігійно-містичні течії, квазірелігії, псевдорелігії, рухи «Нового віку» (New Age) тощо.

Використовувати для неокультів таке визначення, як «секта», на нашу думку, дуже вузько, не конкретно і не зовсім науково. Секта (лат. secta — вчення, напрямок, від sequor — наслідую) — релігійна група (громада), яка відокремилася від пануючої церкви [86; 185]. Таке поняття, як «секта», рідко використовується у сучасній науковій лексиці (вживається переважно в журналі­сти­ці або богословській літературі). На наш погляд, тут доцільніше вживати визначення «культ», оскільки він є ширшим поняттям, ніж «секта». Культ (лат. — cultus) — схилення перед чимось, безмірне звеличення або обожнювання чогось або когось [55; 616]. Щоб уникнути понятійного зміщення, варто ви­значитись з терміно­логією дослідження.

^ Релігійний або містичний новітній культ (далі — неокульт) — релігійна чи містична організація, що виникла у другій половині ХХ — на початку ХХІ століття.

Переважна більшість нетрадиційних релігій та містичних груп є неокультами. Хоча ці поняття близькі за змістом, але не є синонімічними. Слід зауважити, що не всі нетрадиційні для України релігійні угруповання належать до неокультів. Деякі з них є давніми релігіями — це, наприклад, буддизм, даосизм, зоро­астризм та ін. Щоб уникнути понятійного зміщення, на наш погляд, варто дати визначення «нетрадиційного культу».

^ Нетрадиційний релігійний або містичний культ (далі — нетрадиційний культ) — релігійна чи містична організація, культурно, ментально не укорінена в Україні, історично не успадкована нашим народом від попередніх поколінь, не притаманна його релігійній духовності.

Існує значна кількість класифікацій новітніх та нетрадиційних культів [1], [7], [46], [67], [80], [107], [155—158], [161], [164], [172], [193—199], [201] та ін. На нашу думку, кожна з цих класифікацій викликає деякі запитання. Наприклад, в аналітичній записці «Проблеми неорелігій в контексті становлення демократичних державно-церковних відносин» [1] розглядаються тільки християнські та орієнталістські новітні релігійні напрями. У навчальному посібнику А. Чернія, А. Лахно «Релігієзнавство» новітні релігійні течії поділяються на: неохристиянські, релігійні громади, витоки яких походять від східних релігійних течій, течії язичницької основи [196; 185—186].

Внаслідок того, що у неоязичництві значне місце займають магія та інші езотеричні вчення, такі дослідники, як А.Колодний, П. Яроцький, М. Новиченко [107], [156], [164] та ін., відносять його до різновиду езотеричних об’єднань і не вважають окремим видом новітніх релігій, але язичники суттєво відрізняються від езотеричних груп, котрі взагалі важко назвати релігійними. Езотеричні групи функціонують переважно у вигляді курсів та гуртків духовного вдосконалення, філософських шкіл та груп спіри­туального характеру. У навчальному посібнику А. Колод­ного, П. Яроцького «Історія релігії в Україні» [107], монографії С.Сьоміна «Міжнародні християнські організації та національна безпека України» [67], підручнику «Академічне релігієзнавство» за заг. ред. А. Колодного [156], статті Б. Парахонського,
С. Сьоміна «Нетрадиційні релігійні культи як питання національ­ної безпеки» [157] послідовників П. Іванова відносять до езотерич­них груп. Хоча у вченні Іванова є певні елементи езо­теризму, проте близько 90% по­слі­дов­ників цього руху не знайомі з езо­терич­ними положеннями вчення «вчителя». У своїй поведінці більшість «івановців» керуються переважно раціональ­ними припи­сами (загартування, обмеження у харчуванні та вживанні алкоголь­них напоїв, подолання негативних емоцій і думок про хвороби, єднан­ня з природою та ін.), тому їх потрібно віднести до наукологічних культів.

Б. Парахонський та С. Сьомін [67], [157] ототожнюють поняття «новітні релігії» та «нетрадиційні релігії», а до неохристиянських рухів відносять мормонів і «Свідків Єгови», які функціонують більше століття (першу громаду мормонів було засновано у 1830 році, а «Свідків Єгови» – у 1878 році). У значній кількості наукових праць [67], [156—157] та ін., а також книг представників православних церков [80], [172] та ін. стверджується, що сатанізм обов’язково передбачає служіння злу і особам, які його персоніфікують, але більшість сатанинських груп докорінно реформували ортодоксальні положення свого віровчення і не ототожнюють себе із силами зла.

У курсах лекцій А. Радугіна «Введение в религиоведение» [161], Ю. Калініна, В. Лубського «Релігієзнавство» [194], підручнику Ю. Калініна, Є. Харьковщенко «Релігієзнавство» [193], книзі Є. Балагушкіна «Критика современных нетради­ционных религий» [195], навчальному посібнику «Релігієзнавство» [197] та статті М. Савєльєвої «Християнське і квазіхристиянське» [198] класифікація новітніх та нетрадиційних релігійних культів стисла і неповна. Наприклад, у курсі лекцій Радугіна і статті Савельєвої нетрадиційні релігії поділяються на неохристиянські, неоорієнталістські, сайєнтологічні та сатанинські [161; 252-253], [198; 58]. У курсі лекцій «Релігієзнавство» та підручнику з такою ж назвою неорелігії поділяються тільки на три групи: «варіанти християнства», «культи, що ведуть свій родовід зі Сходу» та «об’єднання, що займаються духовними справами, психо­терапевтич­ними сеансами і процедурами, під які нерідко підводяться релігійні спекуляції» [193; 164], [194; 417]. У навчальному посібнику «Релігіє­знавство» нові релігії поділяються на три групи: культи, що виникли на запозичених християнських ідеях, культи, що виникли на основі східних вірувань, культи, що практикують медитації, духовні вправи та психічні сеанси [197; 276].

Є. Балагушкін у книзі «Критика современных нетрадиционных религий (истоки, сущность, влияние на молодежь Запада)» теж виокремлює три групи новітніх та нетрадиційних культів, але критерієм поділу в його класифікації стає не сутність, а форма функціонування: безпосередньо релігійні (християнські та східні), окультно-містичні і квазірелігійні (містифіційована психотерапія) культи [195; 11—12]. Представники британського Інформаційного центру з культів (CIC) та Інформаційного центру з сімейної дії (FAIR) неокульти теж розрізняють за формальними ознаками. Згідно їх класифікації, вони поділяються тільки на релігійні та терапевтичні культи (останні також називають «культами самовдосконалення» та «консультуванням») [127; 34].

Д. Крисидес неокульти поділяє на пўять категорій за формою функціонування: нові релігійні організації, що виникли в межах 150-річного періоду і не належать до найбільших світових релі­гійних організацій («Церква Єднання», «Армія Ісуса», «Церква Сайєнтології» та ін.), духовні рухи, які не мають типової для релігії формальної організації (New Age, відьомство та язичництво), новаторські реформістські групи всередині існуючих релі­гійних організацій (різноманітні групи за інтересами — жіночі, молодіжні, музичні та ін.), групи за інтересами, пов’язані з духовністю (медитація, візуалізація, таро, кабала, челінг та ін.), рухи, що пропонують специфічні послуги (біоритми, нейролінгвістичне програмування та ін.) [127; 38]. До недоліків цієї класифікації можна віднести те, що:

— «новітність» релігій пропонується розглядати у 150-річному пері­о­ді, під час якого виникла значна частина традиційних проте­стантських течій, котрі релігієзнавці не вважають неорелігіями;

— язичники, які належать до другої категорії, можуть мати типову для релігії формальну організацію;

— новаторські реформістські групи всередині релігійних орга­нізацій можуть не тільки перетворюватися в окремий незалежний культ, але і бути структурними підрозділами тради­­ційних релігій, тому всіх їх без винятку не можна вважати неорелігійними;

— вчення про біоритми, нейролінгвістичне програмування вико­ри­стовується не тільки представниками різних науко­логічних та езотеричних культів, а й психологами та фізіологами, то­му недоцільно відносити їх до окремої категорії неокультів;

— медитація входить до культової практики багатьох східних релігій, зокрема давніх, і тому некоректно називати це явище новітнім.

У статті «Новые религии как социокультурный и идео­логи­ческий феномен» Є. Балагушкін розробив нову типологію новіт­ніх релі­гій [7; 9—100]. Згідно із зазначеною типологією нео­релі­гії поді­ляються на два типи: реформаційні та альтернативні релігії. Реформа­ційні релігії відтворюють найслабші модальності спіриту­аль­ного оновлення світу: соціально-антропологічний пер­фек­ціона­лізм та спіритуалізацію дійсності. Альтернативні релігії рішу­че відмовляються від сучасної соціальної реальності та офіцій­них церков і поділяються на: спіритуальну трансформацію дійсності (аморфне богопошукове середовище, міленаристські секти та культи), вихід у сакральний світ (есхатологічна паніка, апо­ка­ліп­cична катастрофа). Ця типологія відрізняється від інших кла­сифікацій тим, що в її основу покладено соціокультурний принцип.

До недоліків соціокультурної типології можна віднести методологічні суперечності – окрема релігійна течія може належати до різних груп. Наприклад, «Біле Братство», «Богородицький центр», «Церква Віссаріона», в яких вважається, що «Царство Боже вже відкрилося вузькому колові обраних, приклад яких повинно сприйняти все людство» [199; 16] можна віднести як до спіритуальної трансформації дійсності, так і до виходу в сакральний світ тому, що їм притаманна есхатологічна паніка. Другий недолік типологізації – її складність (може розглядатись тільки дуже вузьким колом фахівців).

Наведемо ще класифікацію, розроблену Р. Уоллісом, – соці­аль­но-психологічну (спирається на веберівську класифікацію), в який враховується характер взаємодії релігійної групи з широким соціальним середовищем. Отже, виділяються три типи релігійних новацій, що «заперечують навколишній світ, приймають нормативні цілі й цінності, пристосовуються до навколишнього світу» [199; 17]. Ця класифікація не поділяє неокульти ні за сутні­стю, ні за формою, але її можуть використовувати релігіє­знавці як додаткову.

Суттєво відрізняється від інших класифікація нетрадиційних та новітніх культів за Т. Родзаком, згідно з якою визначаються такі групи:

«1. Иудаистско-христианские пробуждения. Здесь 6 направлений: новые пятидесятники (секты и коммуны движения Иисуса) и другие.

2. Восточные религии: дзен, тибетский буддизм, тантризм, йога, суфизм, Ицзин, движение Харе Кришна, Трансцен­ден­таль­ная медитация, «Миссия божественного света», «Интеграль­ная йога», ананда марга, культ Мехера Баба и другие; всего 29.

3. Эзотерические исследования: эзотерические группы (теософия, антропософия, группа Гурджиева и ряд других; эзотерические искания (каббализм, астрология, алхимия, магия и другие). Всего здесь 13 наименований.

4. Эупсихические терапии: юнгианская психиатрия, психосинтез, Арика, семинары Эрхарда, гуманистическая психология, трансперсональная психология и т. д., всего 13 наименований.

5. «Неземное исцеление»: терапия йогических поз, психофизическая хирургия, чтение ауры, гипнотерапия, гомеопатия, рефлексология и т. д., всего 18 названий.

6. Телесные терапии: сенсорное пробуждение, роллфинг, биоэнергетика, оргономия, восточные военно-спортивные системы, психотерапевтическая атлетика (по образцу института Изейлен), всего 13 названий.

7. Неопримитивизм и язычество: философская мифология (Юнг, Элиаде, Дж. Кемпбелл), колдовство и шаманизм (в интерпретации К. Кастаньеды), добровольный примитивизм в качес­тве образа жизни, всего 4 названия.

8. Органицизм: экологический мистицизм, культ природной пищи, макробиотика, биоритмика, всего 6 названий.

9. «Сумасбродная наука»: измененное состояние сознания, биологическая обратная связь, экстрасенсорные и пара­­психи­ческие исследования, психоделические исследования, фото­­гра­фи­­ческий метод Кирлиана, психоэнергетические систе­мы и т. д., всего 21 название.

10. Психо-спиритуальные и оккультные группы: «Прогресс», груп­­па Эдганда Сойса, Ули Гелеса и т. д., всего 10 названий.

11. Психотроника: мистицизм средств массовой информации, манипуляция мозгом с помощью наркотиков и электричества и т. д., всего 3 названия.

12. Поп-культура: псевдонаучная фантастика, уфология (культ летающих тарелок и пришельцев) и т. д., всего 9 названий» [195; 13—14].

Т. Родзак вирізняє дванадцять груп, до яких належать 145 різних релігійних та містичних напрямів. Його класифікація новітніх та нетрадиційних культів привертає увагу своїм об’ємним змістом і докладністю. Однак вона, з одного боку, все одно є неповною, а з іншого – непомірно розширеною, бо нерідко групується за несуттєвими ознаками, до того ж не має єдиного критерію класифікації (одночасно використовуються різні критерії поділу – за сутністю, за формою існування та засобом популяризації). Наприклад, гомеопатія, рефлексологія, гіпноз, «терапія йогівських поз» використовуються сучасною медициною, і тому їх не треба ототожнювати з культами, але безумовно ці системи активно використовуються у практиці езотеричних і наукологічних рухів. «Псевдонаукова фантастика» є не самостійним неокультом, а тільки засобом її популяризації. Східні школи бойових мистецтв є або формою необуддистських чи інших орієнта­лістських культів, або, звільнившись від релігійно-містичних практик, стають звичайними спортивно-оздоровчими школами. Далеко не всі шанувальники робіт вчених Фромма, Еліаде, Юнга є представниками релігійного або містичного руху, але дослідження цих вчених неодноразово використовували засновники наукологічних та езотеричних культів для створення своїх віровчень. Маніпуляція за допомогою наркотичних речовин та електричного струму не має ніякого надприродного характеру і може розглядатись тільки як частина культової практики деяких релігійних та містичних груп. Водночас випадає з класифікації «Церква Єднання» тому, що містить у собі положення християнства та східних релігій. Немає місця в ній і «Церкві Сайєнтології» та деяким іншим неокультам.

Н. Дудар та Л. Филипович [199; 19—21] класифікацію нових релігійних течій називають генетичною типологізацією, згідно з якою вони поділяються на шість типів: неохристиянство та навколо­християнство, неоорієнталізм, теософські та езотеричні общини, неоязичництво, сайєнтологія, психотерапевтичні течії. До недоліків цієї класифікації можна віднести використання не зовсім наукового визначення «навколохристиянство», неповноту (відсутність у ній сатанинських та синкретичних груп), а також її формування за несуттєвими ознаками. Наприклад, значну кількість світо­глядних систем «психотерапевтичних течій» побудовано на неоорієнталізмі, а теософія є різновидом езотеричних вчень.

Проект французького антикультового закону від 30 травня 2000 року містить таку класифікацію нетрадиційних та новітніх культів, де вирізняється 12 груп: релігії Нового віку, альтернативні, орієнталістські, синкретичні, євангелічні, псевдокатолицькі, апокаліпсичні, неоязичницькі, сатанинські, цілительські, окультні, психоаналітичні та уфологічні [158; 8—9]. Коментуючи проект цього правового акта, треба зауважити, що він має не стільки релігіє­знавчий, скільки політичний характер тому, що основна його мета — захист традиційних національних цінностей та прав і свобод громадян Франції. Внаслідок цих причин виникають спірні питання щодо зазначеної класифікації. Наприклад, апокаліпсичними можуть бути різні культи, оскільки апокаліпсичні настрої можуть бути притаманні будь-якому культу. Доказом є те, що культи, діяльність котрих супроводжувалася злочинами через їх апокаліпсичну сутність, належали до різних груп: «Храм народів» – християнська група, «АУМ сінрікьо» – орієнталістська, «Біле Братство» – синкретична, а «Небесна брама» мала уфологічний характер і була різновидом наукологічної групи. «Псевдо­католицькі» та «євангельські» культи є, на наш погляд, різновидами християнських культів, «цілительські», «психо­аналітичні» та «уфо­логічні» – наукологічних.

Оригінальною, але не зовсім науковою є класифікація новітніх та нетрадиційних культів, яку запропонував О. Дворкін у книзі «Сектоведение. Тоталитарные секты: опыт системного исследования». Автор поділяє їх на шість груп: «секты-долгожители, пост­военная эклектика, псевдобуддистские секты, псевдо­инду­истские секты, секты отечественного происхождения, культы «Новой Эры» [172; 5—6].

Недоліки цієї класифікації: по-перше, тенденційність — усі новітні та нетрадиційні культи вважаються тоталітарними, а по-друге, методологічна помилка — одночасне групування за двома різними ознаками (за часом створення і особливістю віровчення). Тому мормони та «Свідки Єгови», які складають першу групу, можуть належати і до шостої групи внаслідок свого християнського походження. Дворкін культами «Нової Ери» вважає реінкарнацію, шаманізм і астрологію [172; 6], але ці релігійні та містичні феномени існують вже багато століть. Привертає увагу ненаукова лексика автора: «псевдо­индуистские секты, псевдобуддистские секты» [172; 5-6].

У посібнику з релігієзнавства і сектознавства [80] спрощується класифікація новітніх та нетрадиційних культів, згідно з якою вони поділяються на західні, східні та змішані культи і секти. Взагалі до книг представників православних церков [80], [172] треба ставитися обережно. Вони хоча і претендують на науко­вість, але не мають авторитету у переважної більшості релігіє­знавців і викликають багато питань внаслідок своєї тенденційності, обумовленої їх негативним ставленням до всіх без винятку новітніх та нетрадиційних культів. Наприклад, посібник Д. Степовика містить такі не зовсім наукові положення: вводиться термін «біляхристиянські утворення та групи» [80; 125], дається таке визначення культу: «це група людей, переконання яких засновані на уявленні про переваги певного лідера, що неминуче призводить до заперечення центральних доктрин християнства, як вони викладені в Біблії» [80; 125—126], стверджується, що секти відріз­няються від культів «своєю замкненістю, скритністю, приховуванням своїх справжніх цілей» [80; 126].

Протестантські дослідники Д. Макдауелл та Д. Стюарт у книзі «Обманщики» поділяють культи на: «западные культы, восточные культы, культы Нового Времени, группы, стоящие на пороге перемен» [118; 224]. У зазначеній класифікації не знайшлося місця язичницьким, сатанинським та наукологічним культам, а наукологічна «Церква Сайєнтології» вважається східним культом.

Найбільш вдалою, на наш погляд, є класифікація нетрадиційних релігій, яка міститься у підручнику «Релігієзнавство» за редакцією В. Лубського та В. Теремка. Згідно з цією класифікацією, вони поділяються на: неохристиянські течії, вірування на загальнохристиянській основі, релігії орієнталістського напряму, езотеричні об’єднання, неоязичництво, синкретичні релігії, сайєн­тологічні рухи, сатанізм [46; 6].

Єдиний спірний момент зазначеної класифікації — відсутність розподілу новітніх і нетрадиційних культів на релігійні та містичні. У цьому зв’язку розглянемо, як розкриваються ними поняття та сутність релігії. Релігія передбачає не тільки наявність поняття про Бога і формування відповідної свідомості, але й культ, богослужіння і церковну ієрархію, а Бог є верховною надприродною сутністю, наділеною вищим розумом, абсолютною досконалістю і всемогутністю, є творцем світу, зумовлює все, що відбувається в ньому [46; 17—18]. Спираючись на ці визначення, ми не можемо віднести до релігій такі новітні та нетрадиційні культи, як філософська школа «Новий Акрополь», різноманітні оздоровчо-містичні (івановство), деякі системи духовного вдосконалення (Сіморона, Кастаньєди та ін.), значну кількість уфологічних, спіритичних і магічних рухів.

Аналізуючи розглянуті вище класифікації, можна зробити висновок, що немає єдиної думки з цього питання. На наш погляд, більшість з них має значне наукове та практичне значення, але потребує подальшого опрацювання і доповнення. Слід також зазначити, що недостатньо розробленим питанням у поданих класифікаціях залишилось їх розмежування за двома різними ознаками: формою функціонування і сутністю.

Новітні та нетрадиційні культи можуть поділятися, на наш погляд, за формою функціонування (див. схему 2):

— релігійні організації: «Церква Єднання», «Діти Бога», «Церква останнього заповіту», «Богородицька церква», «Церква Христа», «Церква Ісуса Христа святих останніх днів», «Біле Братство», «АУМ сінрікьо» тощо;

— курси та центри духовного удосконалення і розвитку можливостей: Гуманітарний центр Хаббарда, Інститут душі «Атма», рух «Трансцендентальна медитація», школи езотеричних знань, різноманітні гуртки з вивчення йоги тощо;

— філософські школи: «Новий Акрополь» тощо;

— школи східних бойових мистецтв: «Білий Лотос» тощо;

— центри і гуртки народних та нетрадиційних методів лікування, а також можуть набувати інших форм.

На нашу думку, новітні та нетрадиційні культи можна поділити за сутністю таким чином (див. схему 3):

— християнські: «Діти Бога», «Церква Ісуса Христа святих останніх днів», харизмати («Слово віри», «Перемога», «Рух віри», «Жива вода», «Церква нового покоління», «Слово істини» та інші), «Церква Христа», «Богородицька церква», «Апокаліптична православна церква» тощо;

— східного типу (орієнталістські): «Міжнародне товариство свідомості Крішни», «АУМ сінрікьо», Сахаджа-йога, «Транс­цен­дентальна медитація», рух Шрі Чін-Моя, групи послідов­ників Шрі Сат’ї Саї Баби, рух Ошо Раджніша, «Товариство Шрі Ауробіндо», різноманітні буддистські течії (дзен-буддизм, тибетський буддизм, власне буддизм, ламаїзм) тощо;

— синкретичні: «Біле Братство», «Церква Єднання», бахаїзм, «Церква останнього заповіту» тощо;

— наукологічні (сайєнтологічні): «Церква Сайєнтології», «Новий Акрополь», «Наука Розуму», «Вогняна квітка», різні психотехніки, івановство та інші;

— езотеричні: теософія, Агні-йога, маги, послідовники Андре­єва, Бердника, групи Сіморона, спіритуального характеру та інші;

— язичницькі: «Рідна Віра», «РУН Віра», «Собор Рідної віри», «Ладовіра», «Ягновіра», «Слов’янська релігійна громада», «Православ’я», Українська віра арійського обряду та інші;

— сатанинські: «Церква Сатани», «Храм Сета», «Товариство Асмодея», «Слуги Вельзевула», «Чорне Братство», «Товариство Сатани», «Чорне коло» тощо.

Перші неохристиянські релігійні течії почали з’являтись у 50 х роках ХХ століття, їх утворення триває і сьогодні, але більшість з них було ство­рено у 60—70-х роках. Їх виникнення зумовлено потребою адаптації христи­янсь­кого вчення до так званих «західних цінностей», побудованих на приматі раціональних засад світорозуміння, зокрема релігійних. Біль­шос­ті з них притаманні екзальтований характер неохристиянської проповіді, широке ви­ко­ристання музики та колективного дійства — співу, танцю, елементів театралізованої дії із залученням усіх присутніх тощо. У комплексі ці прийоми мають потужний психологічний вплив, що зумовлює досить швидке формування у членів нео­христи­янських громад емоційної, а відтак психологічної залежності від громади та проповідника [1; 8-9].

Неохристиянські релігійні рухи виникають переважно як відгалуження протестантських церков або як самостійні осередки, зоргані­зовані лідером, котрий, як правило, оголошує себе покли­каним Богом до створення нового руху відродження первісного християнства. Віровчення християнських культів ґрунтується на Біблії як основному джерелі та на особі Ісуса Христа як центральній фігурі релігійної доктрини. При цьому характерним для зазначених напрямків є визнання проповідником права вільного трактування біблійних текстів і внесення цих трактувань до віросповідних джерел, що нерідко стає чинником авторитарності лідера. Авторитарності лідера сприяє також те, що, «посилаючись на традицію первісного християнства, переважна більшість нео­християнських утворень визнають за проповідником здатність до зці­лен­ня хворих, вигнання бісів тощо, а це робить особу лідера практично рівнозначною Ісусу Христу» [1; 9].

Структурно-організаційна побудова неохристиянських громад зумовлюється визнанням високого статусу лідера, що створює передумови його авторитарного впливу на віруючих. Створю­ється багатоступенева система, через яку адепти, які стоять на вищих ступенях, дістають право контролювати поведінку неофітів у межах «домашніх груп».

Християнським неокультам, як і більшості новітніх релігій­них рухів, притаманна релігійна практика, котра характеризуєть­ся емоційним навантаженням, переважанням колективних дій над індивідуальними, посиланням пророцтва на масову аудиторію з чітко диференційованими формами роботи з різними категоріями віруючих, обов’язковою сплатою десятини та добровільними внесками.

В Україні неохристиянський рух представлено переважно діяль­­ністю харизматичних церков. Для їх віровчення є характерним акцен­тування харизми — особистої благодаті, котрою Бог наді­ляє обра­них. Харизма полягає в дарах одкровення (мудрість, знання), да­рах сили (чудотворення, зцілення) та дарах мови (пророцтва, іно­­мовлення та його тлумачення). Послідовники цього руху вважають, що носієм хариз­ми є проповідник, оскільки він демонструє (або дек­ларує) воло­діння дарами аж до здатності зцілення включно [1; 12-13].

Послідовник харизматичного руху – «харизмат» — людина, наділена особливим даром, аналогічними якостями, що сприймаються і самим харизматом, і оточуючими як Божий дар. Він відчуває себе генієм, пророком, героєм, вождем, знаряддям Бога, що несе людям істину, одкровення, покликаним об’явити і здійснити волю Бога. Він володіє особливим релігійним досвідом, в основі якого лежить особиста зустріч з Богом, із святинею. Він постійно відчуває дотик із «божественним» світлом, його життя заповнене силою цих чудових подій, він володіє особливими знаннями, особливими магічними формулами, які дають йому можливість здійснити те, що іншим не під силу.

Значне місце в практиці харизматів також займає «глосолалія» – термін для позначення розмови віруючого з Богом «іншими», тобто, незнайомими, таємничими, ангельськими мовами під впли­вом на нього Духа Святого. Засобом досягнення «говоріння мовами» є особливий тип колективної молитви, що вводить віруючого у стан крайньої екзальтації або трансу, коли мова його стає автоматичною, він починає вигукувати слова, яких немає в жодній мові, яких сам він не розуміє. Розуміє тільки той, до кого їх звернено – Дух Святий, а також той, кому дано дар тлу­мачення. «Говоріння мовами» вважається кульмінаційним момен­том хрещення Духом Святим, свідченням його живої присут­ності в молитовному зібранні, актом безпосередньої зустрічі з Богом, виявом Божої благодаті. «Говоріння мовами» як свідчення хрещення Святим Духом відбувається тільки один раз, але як духовний дар «говоріння мовами» може практикуватися постійно в релігійному житті.

Неохристиянству властива також чітка місіонерська спрямова­ність на різні групи населення (ці групи можуть формуватися за­леж­но від віку, статі, соціального походження, терміну пере­буван­ня в громаді, «духовного самовдосконалення» тощо), а також і на проблемні: підлітки, літні люди, хворі, алкогольно- та наркозалежні.

Християнські неокульти нерідко об’єднуються у протистоянні традиційним церквам. Вони виявляють максимальну гнучкість щодо проявів негативної реакції на їх діяльність з боку державних органів та громадськості: організація масових пропаган­дистських правозахисних акцій, вчинення судових позовів, створення так званих структур прикриття (осередків просвітницького та благодійного характеру), а також відгалужень, котрі мають відмінну від головної організації назву.

Віровчення культів східного типу (орієнталістських від лат. orientalis — східний) становить синтез релігійних та містичних вчень, а саме: буддизму, індуїзму, даосизму, конфуціанства, сінто, йоги і фольклорних вірувань. В цьому віровченні можуть бути окремі елементи християнства, проте вони не мають значного впливу, притаманного синкретичним релігійним напрямам. До новітніх релігійних рухів східного походження відносять насамперед необуддизм і неоіндуїзм. Зміст та витоки віровчень неорелігій східного походження різняться між собою, але їх об’єд­нують спільні риси структурно-організаційної побудови та релі­гійної практики.

Структурно-організаційна побудова новітніх релігій східного поход­ження є досить жорсткою та авторитарною, що іноді набирає форми тотального культу харизматичного засновника або лідера (Вчителя, Гуру). Релігійна практика неокультів східного типу відзначається суворою регламентацією: систематичні тривалі молитви, колективні медитації, обмеження в сні, харчуванні та поведінці, а в деяких випадках — заняття фізичними вправами. Їх діяльність характеризується використанням позарелігійних форм поширення та активною місіонерською спрямованістю, орієнтованою передусім на молодь, до того ж з високим ступенем освіти [1; 4].

В основу віровчень значної частини культів східного типу покладено доктрини реінкарнації та карми, вищою метою вважається пізнання себе і безособової або верховної особи Бога. Реінкарнацією в багатьох релігійних та містичних вченнях вважається перевтілення душ після смерті з одного тіла в інше. Карма — ідеальна субстанція, що безпосередньо впливає на долю людини і формується завдяки рівню духовної досконалості та вчинкам людини, здійсненим у попередніх і цьому життях. Нерідко Бог розглядається як надособова сутність, першо­джерело, завдяки якому відбувається творіння — проявлений матеріальний Всесвіт. Отже, Творець проявляється в усьому сущому (пантеїзм) і є основою всього (монізм). Бог («Істинне Я») не пізнається побутовим розумом, але може бути пізнаним людиною за допомогою медитації та духовного вдосконалення. Деякі послідовники культів східного типу вважають, що призначенням приходу автар (втілень Бога в людське тіло) – Крішни, Будди, Христа, Магомета тощо є повернення людини до Бога. Це ж повернення і є метою всіх релігій.

Віровчення синкретичних культів поєднує в собі положення різних релігійних та містичних рухів (переважно християнства і східних релігій). Культова та позакультова практика новітніх синкретичних об’єднань характеризується рисами, притаманними неохристиянським релігійним рухам та неокультам східного типу, а також може містити в собі елементи наукологічних і езотеричних систем.

Віровчення наукологічних (сайєнтологічних) неокультів поєднує в собі елементи різних наук, філософських течій, релігійних та окультних напрямків. Зазначені об’єднання можуть мати вигляд як релігійних рухів, так і шкіл з духовного вдосконалення. Розраховані насамперед на людей з високим рівнем освіти. Нама­гаються максимально використати д