Реферат: Роман шухевич – генерал-хорунжий упа

РОМАН ШУХЕВИЧ – ГЕНЕРАЛ-ХОРУНЖИЙ УПА

До 55-тої річниці з дня загибелі командира УПА Романа Шухевича

ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО СМЕРТЬ ГЕНЕРАЛА
Українська Головна Визвольна Рада, Головне Командування Української Повстанчої Армії та Провід Організації Українських Націоналістів на Українських Землях діляться з кадрами визвольного підпілля та з усім українським народом болючою вісткою про те, що ранком 5 березня 1950 р. в селі Білогорща біля Львова на своїй підпільній квартирі в боротьбі з московсько-большевицькими окупантами смертю героя загинув Голова Генерального Секретаріату Військових Справ УГВР, Головний Командир УПА та Голова Проводу ОУН на Українських Землях, нагороджений Золотим Хрестом Заслуги та Золотим Хрестом Бойової Заслуги І кляси

генерал-хорунжий УПА

^ Р. ЛОЗОВСЬКИЙ - ТАРАС ЧУПРИНКА — ТУР (РОМАН ШУХЕВИЧ)

Сл. п. друг Шухевич-Тур народився 1907 р. Після закінчення середньої школи вступив до Політехнічного Інституту і теж закінчив його з успіхом.

На шлях активної революційної боротьби за визволення України сл. п. друг Шухевич-Тур станув від наймолодших років життя.

В половині 20-их років вступає в ряди Української Військової Організації (УВО). В період 1925-29 pp. в лавах УВО бере участь, організує і керує різними бойовими акціями проти польських окупантів.

В 1929 р. вступає до ОУН як один з перших її членів. Довший час працює на посту Бойового Референта в Крайовій Екзекутиві ОУН. Праці на цьому пості віддає всю свою кипучу молодечу енергію, всі свої організаторські здібності і відвагу.

За свою революційну, політичну і бойову діяльність проти польських окупантів попадає до польської тюрми.

В 1938-39 pp. бере активну участь в організуванні збройної сили молодої української держави на Закарпатській Україні — в організуванні “Карпатської Січі” та в керівництві нею.

В 1939-40 pp. працює в Проводі ОУН на пості Референта зв'язку з Українськими Землями в СССР. В 1940-41 pp. входить до складу Революційного Проводу ОУН. Після її Збору стає на пост Крайового Провідника ОУН на західніх окраїнах Українських Земель поза межами СССР, в т. зв. Генерал-Губернаторстві. Впродовж усього часу постійно працює теж у Головному Військовому Штабі ОУН як його член та викладає різні військові дисципліни на таємних курсах кадрів ОУН.

В 1941 р. сл. п. друг Шухевич-Тур організує й очолює, як його командир, Український Леґіон. Одночасно виконує теж різні особливі завдання Проводу ОУН. На цьому пості перебуває до весни 1943 р.

Весною 1943 р. сл. п. Шухевич-Тур стає членом Проводу ОУН і займає пост Військового Референта при Проводі ОУН.

В серпні 1943 р. III Надзвичайний Великий Збір ОУН обирає сл. п. друга Шухевича-Тура на пост Голови Бюра Проводу ОУН. Восени цього року Він теж обіймає пост Головного Командира УПА. В листопаді 1943 p., як Головний Командир УПА і Голова Проводу ОУН, Він бере керівну участь в підготовці на Волині І Конференції Поневолених Народів та в самій конференції.

В липні 1944 року сл. п. друг Шухевич-Лозовський бере участь у І Великому Зборі УГВР. Збір УГВР обирає його Головою Генерального Секретаріяту УГВР. Президент УГВР затверджує його теж на постах Генерального Секретаря Військових Справ та Головного Командира УПА.

На постах Голови Генерального Секретаріяту УГВР, Генерального Секретаря Військових Справ УГВР, Головного Командира УПА та Голови Проводу ОУН на Українських Землях сл. п. друг. Р. Шухевич-Лозовський — Т. Чупринка-Тур — в періоді 1944-50 pp. керує визвольно-революційною боротьбою багатотисячної УПА, широкого збройного підпілля, підпільної ОУН та мільйонових мас українського народу проти німецько-гітлерівських та московсько-большевицьких окупантів, в обороні українського народу перед окупантським терором та грабунком, за збереження та дальшу розбудову в Україні, за визволення України з-під чужоземного панування, за побудову на Українських Землях незалежної і соборної держави із справедливим та передовим політичним та суспільно-економічним устроєм.

Протиокупантська визвольна боротьба, що її в 1943-50 pp. повела УПА, підпільна ОУН і багатомільйонові маси українського народу під досвідченим і відважним, безпосереднім керівництвом сл. п. генерала Шухевича-Чупринки, з погляду масового героїзму і патріотизму, з погляду завзяття і жертвенности всіх її учасників та українських народніх мас, з погляду тих незвичайно важких умов, в яких вона ввесь час проходила, — не має собі рівної не тільки в українській, але й світовій історії. Вона завжди становитиме одну з найславніших, найгероїчніших сторінок історії України.

Внаслідок цієї боротьби московсько-большевицьким окупантам не вдалося здійснити їхні злочинні пляни щодо України, не вдалося знищити в Україні оганізований самостійницький рух, не вдалося поставити український народ на коліна. Сьогодні український революційно-визвольний рух, не розбитий ані не зламаний, хоч і з значними втратами в людях, продовжує далі свої нерівні змагання з московсько-большевицькою тиранією в обороні національного існування українського народу, в ім'я національно-державної незалежности України.

Історія визвольно-революційної боротьби українського народу на Українських Землях в 1943-50 pp. з ім'ям сл. п. друга Шухевича-Лозовського, Тараса Чупринки, Тура — зв'язана нерозривно і навічно.

Як революційний керівник сл. п. друг Шухевич-Тур відзначився великими організаторськими і військовими здібнощами, глибоким політичним розумом, величезним досвідом революційної боротьби. В його особі український визвольно-революційний рух та ввесь український народ втратили політичного і військового керівника високої кляси.

Політична і життьова принциповість, безмежна особиста відвага, рухливість, жива і весела вдача, простота в щоденному житті і поведінці, “тверда рука” і разом з цим батьківська дбайливість про других — ось прикмети характеру сл. п. генерала Шухевича-Чупринки, що ними він скрізь з'єднував собі симпатії, створював життєрадісний, бадьорий настрій, поривав на безстрашну і тверду боротьбу з ворогами України.

Із світлою пам'яттю про Нього, задивлені в його геройську постать бійця і керівника визвольного руху, наснажені відвагою, оптимізмом та революційністю, загартовані й досвідчені під його рукою, до кінця віддані ідеї визволення українського народу — ми відважно продовжуватимемо нашу священну визвольну боротьбу аж до повної нашої перемоги.

Не складемо нашої зброї і не припинимо нашої боротьби доти, поки Україна не буде визволена.

Вічна Слава Героєві Української Національно-визвольної Революції!


Українська Головна Визвольна Рада

Головне Командування
^ Української Повстанчої Армії
Провід Організації Українських

Націоналістів на Українських Землях


Д-р Петро Мірчук. “Роман Шухевич. Ген. Тарас Чупринка. Командир армії безсмертних”. — Товариство колишніх вояків УПА в ЗСА, Канаді і Европі. Нью-Йорк-Торонто-Лондон. 1970, с. 243-247.)


Ю. Кр-ий
У ЛЬВОВІ 1933 р.
^ Спомин про Романа Шухевича
В Україні вмирали люди. Вмирали тисячами, десятками-сотками тисяч. Жертви доходили до мільйонів. Не чума ходила з лопатою, не чума рила гробовища, а голод, страшний, нечуваний в історії голод десяткував людність “комори Европи”. Люди божеволіли з голоду і доїдали один другого. Матері вбивали дітей, діти їли батьків і вмирали. Вмирали цілими родинами, цілими хуторами, цілими селами. Вмирали тоді, коли плодами родючої землі набиті комори не могли вмістити золотої пшениці, коли змагазиноване її добро під сторожею НКВД гнило і псувалось.

Те був один із диявольських плянів московської комуни винищити свободолюбний український нарід.

А цілий світ пропагував гуманізм і мовчав. Удавав, що не бачить того злочину Кремлю.

Боліли українці Західної України над трагізмом братів по той бік Збруча, збирали датки, щоб їм допомогти, висилали від серця, але ті датки їхали в Москву на користь ненажерному “старшому братові”...

Крайова екзекутива ОУН під головуванням Степана Бандери радить, їдуть кур'єри до полк. Е. Коновальця. Запало рішення. ОУН мусить світові звернути увагу на цей єдиний в історії людства злочин, мусить стати в обороні братів по той бік Збруча. Мусить діяти скоро, рішуче, безоглядно.

Тодішній бойовик і референт Кр. екзекутиви ОУН Роман Шухевич, що його заарештували поляки з обвинуваченням в організуванні нападу на поштовий уряд в Городку Ягайлонськім, виходить щасливо на волю в березні 1933 р. Не зрадили його під шибеницею Білас i Данилишин, не зрадив Коссак, не видали інші. Але поліція знає своє, вона лише не має доказів, а здобути їх катуванням заарештованих не могла. Обставила Романа так, що дальша його праця на якийсь час стала неможлива, тим більше, що повного підпілля ОУН тоді ще не застосовувала.

В порозумінні із Степаном Бандерою Роман доручив мені перебрати цей відповідальний і небезпечний реферат. Як дисциплінований член, я мусів прийняти те, що мені було призначено. Але це тому, що ми з Романом були побратими, я міг дозволити собі ввійти з ним у довшу дискусію на ту тему. Я побоювався лиш одного, що не виконаю як слід накладеного обов'язку, що не дам собі ради, не зможу так поставити роботу, як він. Він обіцяв кожночасно помогти мені і радою, і чином, і ми пішли на зустріч з провідником Степаном Бандерою, якого я особисто не знав ще і не бачив.

Небагато я запам'ятав з першої нашої спільної розмови з С. Бандерою. Я був змішаний, знервований, словом, почував себе як “штубак”. Але коли опинився я знов сам з Романом, я заспокоївся. Я розповів йому своє враження, а він, усміхаючись, признався мені, що переживав подібне.

Коротко тривала між нами формальність передачі й перебрання функцій. Ми обидва знали, що й далі робитимемо разом. Постановлено, що для конспірації я не ходитиму на засідання Крайової екзекутиви, що про мене як бойового референта знатиме лише С. Бандера, а Роман і далі фігуруватиме між членами екзекутиви як бойовий референт, щоб на випадок “всипи” мене “покрити”. Я не хотів на це погодитись, моя амбіція була трохи вражена його саможертвою, але цього вимагало добро справи, і я мусів погодитись. А втім, казав Роман, все одно — кого повісять, його чи мене, аби робота йшла.

Роман взявся кінчати політехнічні студії. Бракувало йому ще кілька проектів, щоб він міг здавати іспити на диплом інженера. І я мав гаряче бажання так поставити роботу, щоб він мав зовсім свобідну голову до праці на політехніці.

Але вже за короткий час я мусів зломити свою постанову. Він з усмішкою прийняв мене в себе в хаті. Я застав його при кресленні — він креслив залізничний міст. Я не знав, як почати розмову, а він не питався, що і як. Давай, кажу, поможу. І я почав допомагати йому “витягати” тушем, укладаючи собі в голові те, про що я хотів з ним говорити, про що я хотів з ним порадитись. Мовчки працювали ми кілька годин, аж мати його перервала нам працю і просила за стіл.

А потім ми якось вже самі розговорились. Мені треба було його ради, його помочі. І я почав йому розповідати і втаємничувати його в наші пляни, завдання і стан роботи. Він дещо знав, дещо було для нього нове. На першому місці був плянований атентат на большевицький консулят у Львові. Стріл в большевицького представника у столиці Західної України мав бути протестом перед усім культурним світом проти голодового злочину большевиків в Україні. Я почав розповідати, що зроблено дотепер, а він дуже уважно слухав і не переривав. Отже наша розвідка подала такі відомості: Ромко (мова про Романа Мигаля, що його розстріляли поляки в 1939 р. в тюрмі) розвідав усе потрібне. Його люди ходили до консуляту, ніби у справі виїзду до СССР, принесли докладні шкіци нутра будинку. Консуля нема, він приїжджає рідко з Варшави, але тут сидить замаскована дуже висока “шишка”, Маїлов, який має ще тут особливі завдання “по українській лінії.” Ось його докладний портрет, який накреслив з пам'яті один наш розвідник, а тут пляни будинку. Вони докладно відповідають тим, які мені зробив Фаньо (Фаньо — це здрібніла, вживана лише в родинних колах назва покійного д-ра Степана Шухевича, знаного оборонця в політичних процесах, стрийка Романа). Я не знаю звідки він знає про наші пляни, але напевно знає, бо дав мені ті пляни і запевнив свою поміч, коли треба буде.

— Фаньо напевно нічого не знає, — каже Роман, — він лише мудрий і спостережливий. Він знає, що ми повинні зробити, і вірить, що ми зробимо. А що він при тім повинен бути, то це для нього ясне.

Наша розвідка весь час обсервує дім консуляту з винаймленої нами хати, — кажу я. — Дім під охороною сильної польської мундурової і немундурової поліції. Але дістатись можна. Йде лише про атентатника, щодо якого я не можу рішитися. Це мусить бути iнтелігентний чоловік, з опанованими нервами, бо він мусить не лише виконати атентат, але й оборонити себе від ліквідації енкаведистами і віддатися в руки польської поліції, а найважніше — гідно поставити процес.

Коли я вичисляв кандидатів на атентатчика, Роман поважно задумався і каже: — Я їх знаю. Це добрі хлопці, але на таке діло не надаються стовідсотково. Ми маємо ще трохи часу, отже пошукаємо. Я тобі поможу. Мій плян такий: переведи анкету поміж бойовиками, хто з них голоситься на роботу, з якої нема виходу. З кожним треба говорити особисто, а відповідь, щоб не було найменшої пресії, хай дадуть листовно: так або ні. Відповідати можна на адресу політехніки, скажім, на Ксавера Брудаса. Я відбиратиму тоді листи. А ще треба кожному зазначити, що відповідь “так” чи “ні” не буде різно кваліфікована: це лише для орієнтації, бо кожний бойовик мусить виконати таку роботу, яку йому накажуть. Щоб це було швидше, я теж говоритиму з частиною, а ти, — додає він з усмішкою, — мусиш “витягнути” мені пару накресів.

Поважно слухали поодинокі бойовики, деякі хотіли відразу зголоситись, але ми давали тиждень часу до надуми. За пару днів почали приходити листи для Брудаса. “Так” або “ні”, і число. Довелось давати інші адреси, щоб не було підозри. В означеному дні зібрали ми кількадесять відповідей, і коли підрахували, то сімдесять п'ять відсотків було коротке, але виразне “так”. Вибирати було з чого, і остаточно жереб упав на молодого студента прав, дев'ятнадцятирічного Миколу Лемика, сина бідного селянина з-під Львова.

Спокійно прийняв Микола вибір і почав лагодитись до атентату. Грошей ми тоді мали дуже мало — кожний робив з того, що мав. Микола мав ще те вбрання, в якому здавав матуру, справді дуже дешевеньке, але чорне, в ньому він міг виступати на розправі. Сам вже мусів пришити собі нагрудну внутрішню праву кишеню, якої чомусь у нього не було, лише ліва, де мав тримати пістолю і витягти її, немов документи, бо він був лівак. Черевики в нього були майже зовсім подерті. І він почервонів і запитав несміло, чи не міг би десь позичити кращі, бо коли згине, буде сором для Організації, що йому пальці вилазять. Ми купили йому черевики i шкарпетки, а він просив іще, щоб черевики його, подерті, відіслати додому, бо батько направить і зможе ще в них ходити... Я побачив лише, як Роман нагло відвернувся, щоб Микола не доглянув сльози, що покотилась по його обличчю.

Довго говорив з Миколою провідник С. Бандера, повчав його, що він має говорити і як ставити процес. А надвечір атентату завели ми його з Романом до Народної гостиниці, де він мав переночувати. То був його останній вечір на волі, а може й у житті.

Микола був веселий. Багато ми тоді вже не говорили, бо все було умовлене, запляноване, договорене. Микола мав вчинити смертельний стріл у представника большевицького режиму, як протест проти голодової смерти мільйонів братів в Україні, мав боронитись аж до приходу польської поліції і віддатись живим в її руки.

Востаннє стиснули ми Миколі правицю і пішли, кожний із своїми думками, що вони все були з Миколою, перед яким була ще ціла ніч і майже цілий день самоти й душевних переживань. Рано-вранці мав він піти вже сам до сповіді.

Мовчки йшли ми з Романом в темну осінню ніч. Мовчки ми й розстались. З конспіративних оглядів не могли ми обидва бути вкупі, мусіли мати алібі.

Лиш на кінець сказав Роман тихо, немов до себе: — Найрадше пішов би я сам. — Так думав тоді і я.

А другого дня увечері рознесли надзвичайні видання львівських часописів вістку, що член ОУН Микола Лемик влучними стрілами з пістолі вбив секретаря большевицького консуляту у Львові, поранив одного енкаведиста і віддався живим в руки польської поліції.

Засуджений польським судом на довгорічну тюрму, Микола Лемик вийшов з неї по розвалі Польщі в 1939 р. В 1941 р. він пішов на Схід і в жовтні того ж року загинув в Мирогороді на Полтавщині від куль німецької жандармерії, пробиваючись до місця свого нового призначення — Харкова. Загинув він під невідомим прізвищем, і останні його слова при розстрілі були: “Я, український революціонер-самостійник, гину за Самостійну Українську Державу”.
“^ Вісник” ч.6, 1987 р. м.Нью-Йорк


^ О-як РОМАН ШУХЕВИЧ - СПОРТСМЕН
Ще за часів переможців перших гелленських олімпіяд, з часів, коли вінчаною славою на олімпійському полі нарід ставив пам'ятники ще за життя, ще з тих часів герої тіловиховного, сьогодні ми сказали б, спортового змагу ставали кумирами всієї молоді. Нічого дивного, змагуни — люди, що присвятили себе змагові, цебто боротьбі, були, будуть і мусять бути взорами, в яких молодь бачила, бачить і бачитиме свій ідеал. Витривалість, рішучість, швидкість, сила i краса — це щось таке, що незаперечно тягне до себе, і чому покланятись — явище зовсім звичайне, а навіть неминуче й корисне. Зміст тіловиховної олімпійської ідеї, замкнений в три короткі слова — “швидше, вище, сильніше”, ставав однією з важливих життєвих засад не одному юнакові в минулих і теперішніх часах.

Як кожна справді новочасна людина, був і Роман Шухевич, що перейде в історію українського народу як Ген. Тарас Чупринка, одним з тих, хто вчасно зрозумів справжній глибокий сенс тіловиховної ідеї і його значення, зокрема для молоді поневоленого народу. Ця людина, що, згідно з старогрецькою засадою, вважала, що справді освіченим можна рахувати лише того, хто вміє „читати і плавати” — переводила цю засаду не лише у своєму житті, але й намагалась защіпити її в душу інших юнаків, на яких Роман мав такий великий вплив. Тонкий і чутливий естет, піяніст-віртуоз, палкий революціонер — одночасно вмів установляти спортові рекорди на біговій доріжці, добувати голи на зелений мураві футбольної площі, і в соняшних снігових просторах сталити свою волю до майбутніх твердих бойових походів.

Організатор “Ясного Тризуба”, один із основоположників Карпатського лещетарського клюбу, активний учасник усіх спортово-тіловиховних організацій Західної України у двадцятих і тридцятих роках — Роман Шухевич, не зважаючи на всі свої великі спортові осяги і, як на тодішні часи, незвичайні спортові можливості активного змагуна, ніколи не забував про те, що „спорт для спорту”, змагання для видовища, успіхи для самих лише рекордів — це розкіш, на яку не може собі дозволити ніякий народ, а зокрема український. Роман Шухевич не був лише ловцем здобутих голів, людиною, що шукає у спорті тільки слави, приємности або навіть особистого професійного успіху, забуваючи при тому, що спорт ніколи не може бути ні метою самою для себе, ні засобом до здобуття самої лише особистої користи й нічого більше. Ні один, мабуть, рекорд Романа Шухевича не встояв до теперішніх часів, ні один з його спортових успіхів не перетривав двох останніх десятиліть. Прийшли після нього кращі, більше витреновані, більше виспеціялізовані, швидші, бистріші, сильніші. Прийшли, бо мусіли прийти, бо такий закон життя й поступу, і з цією метою починав колись свою працю член українських спортових клюбів Роман Шухевич.

Усі, мабуть, осяги Романа Шухевича не перетривали його. Крім одного — того, який установив Шухевич-Чупринка, розбудувавши протибольшевицьке підпілля і витривавши в боротьбі аж до дня, який він освятив своєю кров'ю — 5. III. 1950 р. в Білогорщі біля Львова.


“Вісник” ч.6, 1987 р. м.Нью-Йорк


^ Д-р Роман Турко
РОМАН ШУХЕВИЧ, ЯКОГО Я ЗНАВ

У вересні 1984 року минуло 60 років з того часу, як я, ученик 8 кляси Української Академічної Гімназії у Львові, зустрівся та ближче познайомився з Романом Шухевичем і трьома його товаришами: Романом Говиковичем, Богданом Підгайним та Володимиром Прокоповичем. Саме тоді польська шкільна влада наказала дирекції філії УАГ усунути їх з цієї гімназії, але рівночасно дозволила прийняти їх до 8-ої кляси УАГ (Головної). Причиною усунення Романа Шухевича та товаришів було побиття “невідомими виконавцями” у шкільному будинку філії УАГ професора поляка, який там учив. Це побиття було відплатою за його ароґантне, нетактовне ставлення до учнів, а ще більше за його крайнє шовіністичне наставлення до української нації, до наших визвольних змагань, головно на західних землях України. А що ані поліція, ані шкільна влада не могли знайти чи викрити виконавців цього побиття, то усунення Романа Шухевича та його товаришів з філії УАГ було радше запобіжно-остерігаючим заходом, щоб такі вчинки більше не повторювалися.

Романа Шухевича вибрали тому, що поліція і влада, мабуть, знали про його вплив на шкільну молодь, головно пластову. Рівнож могли підозрівати його у приналежності до таємної Української Військової Організації.

Роман Шухевич уже при перших зустрічах, у коротких розмовах зробив на мене сильне враження своїм спартанським виглядом, бистрим поглядом, яким начебто хотів гіпнотизувати. Він був непересічно здібний, не мав проблеми в науці, отримував оцінки лиш “дуже добре” або “відмінно”. Він був і співаком, і прекрасним музикою, а його спеціяльність була гра на фортепіяні. Рівночасно він був здібним спортовцем, був товариський, не цурався товаришів, що походили з нижчих суспільних верств. Також відзначався великою побожністю, як це стверджує в своїх споминах і о. д-р Назарко. До жінок ставився завжди з повагою, як справжній джентльмен. Одним реченням — Роман Шухевич був спартанцем душею і тілом. Ця його вдача, позитивні риси характеру, високе почуття відповідальности за виконання добровільно взятих на себе завдань, виявилася вповні в обставинах, які прийшли з будучими роками.

Боєві пляни Роман Шухевич розробляв акуратно та виконував їх з найбільшою точністю. Його боєві дії були глибоко законспіровані у плянуванні та у найбільшій таємниці виконані, тож польська поліція мимо всіх зусиль не могла його розкрити як пляновика та виконавця боєвих завдань УВО. Клясичним прикладом його бистрого ума може послужити атентат на польського шкільного куратора Собінського. Цей атентат плянував і виконав Роман Шухевич разом з Богданом Підгайним. І незважаючи на всі зусилля та намагання, польській поліції не вдалося викрити виконавця чи виконавців цього вдалого атентату. Щоб заспокоїти польську шовіністичну вулицю, польський суд засудив на кару смерти двох боєвиків УВО, Василя Атаманчука та Івана Вербицького, хоч вони не мали жадного відношення до цього атентату. Опісля їх смертну кару замінили на досмертну тюрму, а опісля зменшили кару І. Вербицькому до 15 років а В. Атаманчукові до 10 років тюрми і то тільки за приналежність до УВО.

Романа Шухевича також судили, карали тюрмою, концентраційним табором, однак у скорому часі його звільнили, бо не могли доказати будь-якої вини.

Доказом характеру Романа Шухевича, його завзятости, відваги і сильної волі може служити й такий його вчинок: як член туристичного гуртка „Тури”, він з товаришами відвідав відому у тодішніх часах туристичну місцевість Бубнище, розташоване у підгір'ю Бойківщини в околиці містечка Сколе. Ця місцевість славиться оригінальним твором природи — групою скель, з яких найвища є дуже стрімка, звичайному туристові неприступна. На вершку цієї скелі ще у 1915 році австрійське військо вивісило чорно-жовтий прапор на знак перемоги над російським царським військом. У цій битві брали участь наші славні Українські Січові Стрільці. Тому, що прапор був символом тодішнього окупанта — австро-угорської монархії — Роман Шухевич рішив зняти цей прапор, а вивісити наш національний синьо-жовтий. Йому відраджували вилазити на шпиль цієї небезпечної скелі без відповідного виряду, але, як свідчать учасники цього вчинку Романа Шухевича, Мирон Ганушевський і Теодор Ординець, — він не послухав пересторог, виліз на шпиль скелі, зняв чорно-жовтий прапор і вивісив наш синьо-жовтий. Зійшовши з вершка скелі, заявив, що для нього як українця було великим соромом, щоб на землі Захара Беркута ще до того часу повівав прапор колишнього окупанта.

Ще краще я пізнав Романа Шухевича як студента-пластуна, члена куреня старших пластунів “Чорноморці”, до якого я також належав. У нашому курені, як взагалі в молодечих організаціях чи товариствах, відбувалися гутірки та дискусії на теми нашого політичного життя, особливо в нашій вужчій батьківщині Галичині, яка тоді була під окупацією Польщі.

Роман Шухевич найчастіше організував такі дискусійні гутірки, а найважливішою проблемою було питання, як наш політичний провід має реагувати на посилений поліцейський утиск, нові драконські закони та жорстокішу поведінку польської влади, не тільки супроти нашого політичного, але й культурного та економічного життя. Думки та ідеї, що він їх тоді подавав, Роман Шухевич вводив у життя пізніше. Він уважав, що перша та найважливіша проблема у тому часі — був вишкіл нашої молоді у старшинських і підстаршинських школах. Він радив набирати військового знання без огляду на те, в якому війську це знання можливо одержати. Сам зголосився до війська і його прийняли до старшинської школи. Правда, цієї школи він не закінчив, його усунили як політично непевного в лояльності до польської держави. На жаль, лише кілька студентів пішли за його закликом та приміром і добровільно вступили до польського війська, бо, як відомо, у нашому галицькому суспільстві не панував військовий дух. Пізніше зголошування добровольців до дивізії (“Галичина”) або до УПА не означало, що ми нагло стали мілітаристами; це був сентиментально-патріотичний, емоційний відгук чи відрух на тодішні складні часи. Роман Шухевич хоч не закінчив старшинський вишкіл у польській армії, але цей вишкіл дав йому підстави до дальшого, вже штабового вишколу. Своє військове знання практично застосував у боях з мадярськими гонведами в Карпатській Україні 1939 року, як командир легіону у 1941, вкінці як організатор та командир Української Повстанської Армії у роках 1943-1950.

Друга проблема того часу — як повинна наша нація реагувати на терор польського окупанта. На думку Романа Шухевича, єдина відповідь на цей терор — це революційно-терористична та саботажна акція. Цим маємо доказати, що ми програли битву у 1918 р., не війну. Війна має продовжуватися, а ми воюємо у змінених обставинах також зброєю, приймаючи лиш іншу форму боєвих дій. Таким чином ми примусимо ворога платити життям його найбільш жорстоких представників. Застосовуючи саботажні дії в міру нашої спроможности, будемо цим підкопувати економію ворога.

Третя проблема — це справа будучого державного устрою України. Роман Шухевич був беззастережним самостійником, не визнавав жодних хвилевих автономій чи федерацій. Він був за демократичний державний устрій. Уряд мав би бути такий, який нарід вибере добровільним голосуванням, а не накинений горсткою людей, які, користаючи з обставин, захопили би владу та хотіли б запровадити такий устрій, що відповідав би тільки їхній партійній ідеології. Шухевич завжди повторював, що Україна довгі століття була під диктатурою польських магнатів, опісля царя-деспота з його примітивними боярами, а диктатура, хоча б і своя, не була б легшою від чужої. Роман Шухевич одначе постійно підкреслював, що якби в будучій українській державі повторилася наша відвічна недуга з її симптомами міжусобиць, анархії, гуляйпільшини, братовбивства, непошанування власної народом вибраної влади, то тоді треба примінити “шокове лікування”. Таке лікування застосував би уряд твердої руки, зложений з військовиків, а не цивільних політичних кон'юнктуристів. Він, як справжній воїн, вірив, що ця тверда військова влада зберегла б нашу державу від руїни, та не допустила б до повторення інцидентів, які зруйнували нашу молоду державу у роках 1917-1920. Після упорядкування політичного хаосу військова влада передасть владу у руки представникам народу, вибраним загальними вільними виборами, які запровадять на шлях правдивої демократії, а не такої, що нею чваняться різні тоталітарні режими.

Те, що самостійна Україна мусить постати на засадах демократії, а не монопартійного, тоталітарного режиму, Роман Шухевич проповідував ще молодим студентом, а опісля ці свої засади здійснював у житті як Голова Секретаріяту Української Головної Визвольної Ради та командир Української Повстанської Армії. Він подав це до відома нашому народові у своєму зверненню під заголовком “До генези Української Головної Визвольної Ради”.

Як командир УПА, він назвав цю переорганізовану й ново-організовану армію понадпартійною і всенаціональною, бо до неї почали масово зголошуватися безпартійні, як і люди з різними політичними поглядами, тому вже не було місця на партійне військо, хоч УПА постала з малих боєвих одиниць членів ОУН.

На підставі цього, що я чув від нього на гутірках у молодечі роки та на підставі його звернення “До Генези Української Головної Визвольної Ради” я маю право ствердити, що хоч сам Роман Шухевич був одним з найбільш активних членів ОУН, все своє життя уважав себе за представника всієї воюючої України, а не представником одної партії монопартійно-тоталітарного політичного напрямку. Тому він став символом воюючої України без огляду на партійну закраску.

Роман Шухевич пішов слідами Головного Отамана Симона Петлюри, який хоча був дуже активним членом соціял-демократичної партії, як став Головою Української Народної Республіки ніколи не заявляв, що воює за Україну з політичною закраскою його партії, але бореться за таку Україну, за такий її політичний, чи суспільний устрій, який вибере собі свобідно цілий нарід загальними демократичними виборами.

Вони обидва згинули від нашого найлютішого ворога, червоної Москви, яка не могла погодитися з тим, що їй не вдалося дістати в свої руки живих символів збройної боротьби України.

“^ Вісник” ч.9, 1988р. м.Нью-Йорк

^ Смерека ЗУСТРІЧ З КОМАНДИРОМ
Темні осінні хмари вкрили небо і тільки інколи прорветься промінь сонця й золотить клапоть лісу, а потім знову зникне, щоб за деякий час з'явитись на полі або в поблизькому селі, яке своїми хатами звисло над невеличкою балкою. Легенький вітер провіває між деревами і прохолоджує втомлені лиця повстанців, що, притаївши віддих, слухають крики і стріли большевицьких військ, що оточили ліс і роблять обшук. За ким? — це ясне, за нами, за повстанцями, але в цьому лісі і провідник, командир — невже випадок, чи може...?

Вже більше як два тижні ми йдемо на зустріч з ним. Маленька коротка записка з гострим рішучим письмом сказала нам прийти в означений час, тобто сьогодні вночі, на мертвий пункт. Вже недалеко... але чи дійдемо? А найважливіше — чи він живий, здоровий? Тут скрізь облави, вже кілька днів большевики перетрясають довкільні ліси (так казали нам селяни, коли ми вчора зайшли до села). Знову вкрадається думка: випадково, чи, може, знають? Вітер приніс нам знову большевицьку лайку, але ще таки далеку, хоч ближчу, без сумніву, ніж попереднім разом. Та все це виходить так, що вони посуваються помалу, обережно й точно перешукують землю за криївками. Це виглядає найправдоподібніше і потішаюче, бо коли навіть знають, то не знають де і якщо таким темпом шукатимуть далі, то ми зможемо просидіти до смерку і не зустрітися з ними, а тоді проб'ємось, очевидно, якщо... партизанська ніч-мати не забариться. Ще дві години неспокійного очікування (це добра школа нервів), і ми йдемо далі. Обережно, щоб не зайти на большевицькі застави і щоб тріском галузок не заалярмувати чуйних стійок ворога. Найгірше те, що не знаємо де і як розташувалися війська, що беруть участь в облаві. Але доля не мачуха, а досвід своє робить, і по тригодинному важкому марші ми дійшли до умовного пункту. Зв'язковий пункт — але чи будуть тут люди провідника? Чекаємо недовго. Не пройшло й півгодини, і до нас підсунулись три тіні — придивляюсь, так, це зв'язкові. Значить, він тут, мимо облав, мимо пересичення терену большевицьким військом. В густих корчах чекає на нас група людей, між ними і провідник. Большевицька шинеля накинена на плечі, пиріжок (пільотка) насунений на чоло, а з-під нього грізні, на перший погляд очі. Але тільки на перший погляд. Бо коли придивитись, то вони добрячі, лагідні і дуже веселі. Із зворушення не можу промовити ні слова.

Навіть звичайні слова зголошення приходу застрягли десь дорогою, і тільки два слова — “Друже Провідник” криють у собі всю пошану, любов, подив. На розмову нема часу. В кількох реченнях провідник вияснює ситуацію. Його пошта потрапила в руки большевиків, і тому вони догадались, що він перебуває десь в тих лісах. Наслідок: обшук лісів за криївками. Большевики не уявляють собі, щоб провідник ОУН і командир УПА перебував тут без криївки. А щоб її знайти, вони оточили ліс у відстані — вояк від вояка на метр, і шукають. Шукають так докладно, що руками відгортають опале листя, зів'ялу траву, галузки, щоб знайти можливий слід до криївки людини, за якою вони гонять безнастанно вже скільки днів. При такій системі вони посуваються дуже помалу і це дало можливість провідникові дочекатись вечора (тоді большевики стягаються і роблять заставу) і вийти, а радше, виповзти з кільця.

День зустрічає нас уже в іншому плетиві лісів; розплющую з просоння очі і бачу провідника, як він розтягає на корчах тоненький дротик — це антена від радіо, яке стрільці носять постійно з собою. Маленький апарат, подібний до валізки, його червона армія дістала від Америки за війни. Для користування армії... Наші “відбили” його від червоних, і тепер він приносить вісті із світу. Провідник слухає. Линуть англійські слова, зливаються в цілість і творять нерозривний звук. Я пробую прислухатись, але не розумію ні слова, хоч більше року вивчаю англійську мову. Провідник бачить мій резиґнований вигляд і усміхається. Він знає вже про невдалі спроби із слухання вісток тією “чудернацькою”, як кажуть стрільці, мовою. Тільки усміх людини, що вміє вимагати, але вміє також розуміти. Усміх і очі. Але чи дивно, що він теж змінився? Чи не забрали йому большевики все; що він мав найдорожче? Навіть дітей! Мої міркування перервав голос провідника. Він вислухав вісті з далекого вільного світу, і тепер починається праця. Короткими змістовними реченнями командир дає доручення — ясно, щоб не було помилки — так, як звикли це робити люди, що розуміють усю вагу відповідальности.


“Вісник” ч.6, 1987р. м.Нью-Йорк


Петро Дужий

^ ДЕЯКІ РИСИ ХАРАКТЕРУ РОМАНА ШУХЕВИЧА

Авторові цих рядків у 1944—1945 рр. днями й тижнями доводилося бути разом, спілкуватися, обмінюватися думками з Романом Шухевичем — Провідником Організації Українських Націоналістів на Рідних Землях і Головним Командиром Української Повстанської Армії.

У пам'яті й досі збереглися різні епізоди з того часу, котрі певною мірою можуть бути ілюстративним матеріялом для історичних досліджень, а загалом — цікавою iнформацією для читачів.

Незважаючи на те, що Роман Шухевич у структурах ОУН і УПА посідав найвищі становища, у контактуванні з людьми він був завжди врівноважений, коректний, відвертий. Головнокомандувач також був вельми витриманою людиною, він ніколи не підвищував голосу, хоча інколи, як військовикові, і годилося б давати інструкції та пояснення, а передовсім накази, більш акцентовано (тобто з деяким притиском). Підлеглі в бойових умовах, у військових середовищах зверталися до Шухевича словами “Друже Командир”, а в кадрах ОУН — “Друже Провідник”. Але у різних випадках, і за бойових, і не бойових умов, усі бачили в ньому головним чином зверхника, а відтак громадянина з незвичайно високим авторитетом.

Якось стало звичним, що на засіданн