Реферат: Тут, у Переяславі І на Переяславщині, розпочав свою педагогічну І літературну діяльність 28-річний вихованець Києво-Могилянської акадедемії: у 1750 51 рр

П Е Р Е Д М О В А

Ім’я Григорія Савича Сковороди – видатного українського християнського мандрівного філософа, богослова, письменника, педагога, музиканта – яскравою сторінкою вписано в історію духовної культури України і, зокрема, Переяслава. Тут, у Переяславі і на Переяславщині, розпочав свою педагогічну і літературну діяльність 28-річний вихованець Києво-Могилянської акадедемії: у 1750 – 51 рр. викладачем поетики Переяславського колегіуму, а з 1753 по 1759 роки (з перервою в 1754 р.) – приватним учителем у родині Каврайського дідича Степана Томари (село неподалік від Гельмязова). Саме в Кавраї закладено основи його всеукраїнського визнання.

Місто Переяслав-Хмельницький і село Каврай свято бережуть історичну пам’ять про великого мислителя. В 1972 р. у місті відкрито меморіальний музей Г.С. Сковороди, в 1994 р. Переяслав-Хмельницькому державному педагогічному інституту (з 2002 р. – педагогічний університет) присвоєно ім’я Григорія Сковороди.

З Переяславом пов’язане подальше систематичне і всебічне дослідження творчості Г.Сковороди. Адже саме при Переяслав-Хмельницькому музеї Г. Сковороди в 1982 році були започатковані Сковородинівські читання й відтоді проводяться щодва роки в нашому місті, а з 1989 року – в Переяслав-Хмельницькому державному педагогічному університеті імені Григорія Сковороди. За цей час було проведено 13 Сковородинівських читань, за матеріалами яких були видані збірки науково-теоретичних праць, розвідок, досліджень: «Сковорода Григорій: дослідження. Розвідки. Матеріали» (К., 1992), « Сковорода Григорій: образ мислителя» (К., 1997), «Сковорода Григорій: ідейна спадщина і сучасність» (К., 2003), «Григорій Сковорода – джерело духовної величі і сучасність» (Тернопіль, 2007), «Григорій Сковорода – духовний орієнтир для сучасності» (К., 2007). Цього ж року вийшла монографія автора цього навчального посібника «Ключ до християнської філософії Григорія Сковороди» (Тернопіль, 2007), у якій вперше в історії сковородинознавства досліджено майже 4000 віршів слов’янської Біблії, які цитує і коментує Сковорода в своїх творах та листах, і подано їх у паралельному перекладі українською мовою. Все це свідчить про зростаючу роль Сковородинознавства в середовищі вищої школи та академічної науки. Все більше ця галузь гуманітарної науки знаходить прихильників поміж молоддю.

З метою більш глибокого оволодіння всіма студентами основами сковородинівського вчення в університеті запроваджено спецкурс зі сковородинознавства, який передбачає вивчення життєвого шляху мандрівного християнського філософа, його літературної творчості, філософсько-богословських поглядів, педагогічної діяльності та педагогічного вчення. Григорій Верба


З М І С Т

РОЗДІЛ I

^ КОРОТКИЙ ЛІТОПИС ЖИТТЯ ГРИГОРІЯ (ВАРСАВИ) СКОВОРОДИ

РОЗДІЛ II

ЛІТЕРАТУРНА ТВОРЧІСТЬ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ

РОЗДІЛ III

ФІЛОСОФІЯ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ

^ РОЗДІЛ IV

БОГОСЛОВСЬКІ ПОГЛЯДИ СКОВОРОДИ

РОЗДІЛ V

ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ТА ПЕДАГОГІЧНІ ПОГЛЯДИ ГРИГОРІЯ

СКОВОРОДИ


^ КОРОТКИЙ ЛІТОПИС ЖИТТЯ ГРИГОРІЯ (ВАРСАВИ) СКОВОРОДИ

(1722 – 1794 )

1. Загальна характеристика життя та творчості Сковороди

2. Дитячі роки Сковороди (1722 – 1734 )

3. Сковорода та його рідня

4. Києво-Могилянська академія в житті та творчості Сковороди (1734 – 1753, з

перервами)

5. Перебування Сковороди в придворній капелі імператриці Єлизавети (1742 –

1744 )

6. Закордонна мандрівка Сковороди (1745 – 1750 )

7. Переяславський колегіум у житті та творчості Сковороди (кінець 1750 –

червень 1751)

8.Перебування Сковороди в селі Каврай (1753, 1755 – 1759 )

9. Сковорода в Харківському колегіумі (1759 – 1760 , 1763 – 1764, 1768 – 1769 )

10. Дружба з Михайлом Ковалинським

11. Життя й творчість Сковороди на суспільному та культурному тлі

12. Спосіб життя (modus vivendi) Сковороди

13.Сковорода – мандрівний мудрець (Старець Григорій Варсава Сковорода)


1. Загальна характеристика життя та творчості Сковороди

Першою спробою загальної характеристики життєвого та творчого шляху Сковороди стала праця Михайла Ковалинського «Життя Григорія Сковороди», написана улюбленим учнем філософа ще в 1794 – 95 роках. Упродовж ХІХ – ХХ століть таких спроб було зроблено чимало. Серед авторів численних „портретів" Сковороди були Віктор Аскоченський, Дмитро Багалій, Юрій Барабаш, Іван Вернет, Едвард Вінтер, Густав Гесс де Кальве, Григорій Данилевський, Іван Драч, Володимир Ерн, Григорій Коваленко, Іван Іваньо, Олекса Мишанич, Іван Мірчук, Анастасія Ніженець, Віктор Петров, Павло Попов, Софія Русова, Гнат Хоткевич, Дмитро Чижевський та інші. Спочатку увагу дослідників привертало незвичайне життя Сковороди, а згодом і численні перипетії, пов'язані з його творчістю. На сьогодні найбільш універсальний „портрет" Сковороди подає книга Дмитра Багалія «Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода» (Харків, 1926; друге видання, виправлене – Харків, 2003), найґрунтовнішу характе­ристику філософської творчості Сковороди – книга Дмитра Чижевського «Філософія Г.С. Сковороди» (Варшава, 1934), а найдокладнішу біографію – розвідка Леоніда Махновця «Григорій Сковорода. Біографія» (Київ, 1972). Аналіз „портретів" Сково­роди дозволяє збагнути передовсім те розмаїття дослідницьких стратегій і стилістик, в яких розглядалися життя та творчість нашого філософа [Ушкалов Л. Григорій Сковорода: семінарій. – Харків: «Майдан», 2004. – С. 34 – 40. Надалі – Л.У.].

^ 2. Дитячі роки Сковороди

Григорій Сковорода народився 3 грудня (за старим стилем – 22 листопада) 1722 року в сотенному містечку Чорнухи (дехто із дослідників стверджує, що Сковорода народився в с. Харсіки, що знаходились поряд з Чорнухами, а зараз злилися з Чорнухами) на Полтавщині в козацькій родині. Змалку він виявив неабиякий хист до науки та музики. Навчався в місцевій дяківській школі. Жив удома до 1734 року, аж поки не подався на навчання до Києво-Могилянської академії. Дитячі враження час од часу зринають у творах Сковороди. Світ Сковороди-дитини, про який збереглося обмаль прямих свідчень, можна спробувати реконструювати на підставі різноманітних історичних документів про Гетьманщину першої половини XVIII століття, даних про звичаї та обичаї старої української школи, мандрованих дяків тощо [Л.У. С. 40 - 46].

^ 3. Сковорода та його рідня

Про рідню Сковороди збереглося не надто багато свідчень. Утім, деякі з них доволі важливі для розуміння феномена Сковороди. Знаємо, наприклад, про те, що дядько Сковороди Гнат Полтавець був камерфур'єром імператорського двору (певно, перебуваючи в Санкт-Петербурзі, Сковорода зустрічався з ним), що філософ мав досить жваві стосунки з іншим своїм родичем Юстином Звірякою – ченцем, чоловіком добре освіченим, типографом славетної друкарні Києво-Печерської лаври. Філософ давав йому читати свої твори, хоча навряд чи Звіряка поділяв погляди Сковороди – принаймні, до трактату «Лотова дружина», в якому викладено засади сковородинської біблійної герменевтики, він поставився дуже прохолодно. Далеким родичем Сковороди по материнській лінії був і видатний російський філософ Володимир Соловйов (1853 – 1900). Кажуть, що він якось читав своїм приятелям «Коротку повість про Антихриста», сидячи під портретом свого предка – Григорія Сковороди [Л.У. – С. 75 – 76].

^ 4. Києво-Могилянська академія в житті та творчості Сковороди

Сковорода навчався в Києво-Могилянській академії (з перервами) від 1734 по 1753 рік і був одним з найкращих її вихованців. Клас фари (1734 р.), де вчили читати й писати по-латинському, по-грецькому, по-польському та по церковнослов'янському, Сковорода пройшов під орудою професора Веніаміна Григоровича. У наступних класах: інфіми (етимологія, синтакса латинської та грецької мов, арифметика й катехізис), граматики (складніші питання синтакси, твори Ціцерона й Овідія) та синтаксими (стилі латинської ораторської прози, латинська поезія) – Сковорода навчався впродовж 1735 – 37 років під орудою професора Амвросія Негребецького. Клас поетики (тут училися писати різні поетичні твори, а також вивчали міфологію, географію й біблійну історію) Сковорода пройшов у професора Павла Канючкевича 1738 року. Цього ж таки року він розпочав студіювати німецьку та гебрейську мови в професора Симона Тодорського. У 1739 році Сковорода навчався в класі риторики (інвенція, стилістика, композиція тощо) у професора Сильвестра Ляскоронського (курс «Іnstіtutіопеs огаtогіае...») та продовжив вивчати мови в професора Тодорського. Упродовж 1740 – 41 та 1744 – 45 років (у 1742 – 1744 перебував у придворній капелі) Сковорода студіював філософію (діалектика, логіка, етика, фізика, метафізика) у професора Мануйла Козачинського (курс «Рhіlоsорhіа агіstоtеlіса...»), а потім, після тривалої перерви, пройшов два роки богословських студій (1751 – 53 рр.) у професора Георгія Кониського (курс «Сhгіstіаnа огthоdоха thеоlоgіа»). У богословському класі вивчали догматичне та моральне богослів'я, історію Церкви, канонічне право, Святе Письмо та гебрейську мову з додатком арабської й сирійської. Повного академічного курсу Сковорода так і не закінчив. Навчання в академії справило величезний вплив на філософську та літературну творчість Сковороди. Недаром його часом називають останнім визначним представником києво-могилянської традиції [Л.У. – С. 58 – 63].

^ 5. Перебування Сковороди в придворній капелі імператриці Єлизавети

У 1742 році Сковорода, пройшовши конкурсний відбір у Глухові (випробування в церковному співі та в співі на „італійський манір"), став співаком (альтистом) придворної капели ім­ператриці Єлизавети. Спочатку він рушив до Москви, а впродовж 1743 – 44 років мешкав у Санкт-Петербурзі. Роки, проведені в столицях імперії, стали важливим етапом формування Сковороди, зокрема як музиканта. Колись казали, що саме під цю пору він створив декілька духовних піснеспівів. Принаймні, Григорій Квітка-Основ'яненко стверджував, що Сковорода був автором так званого „придворного" наспіву літургійно-канонічної пісні «Іже херувими», а також піснеспіву «Христос воскресе» й пасхального канону «Воскресенія день». Враження від життя в Санкт-Петербурзі час від часу зринають і в літературних творах філософа. Так, у віршованій «Фабулі про Тантала» він згадує про італійського композитора Доменіко Даль Ольо, який перебував при дворі імператриці Єлизавети якраз тоді, коли там був і сам Сковорода. Філософ залишив капелу в чині „придворного уставника", тобто регента [Л.У. – С. 67 – 68].

^ 6. Закордонна мандрівка Сковороди

Улітку 1745 року Сковорода розпочав свою мандрівку шляхами Європи. Разом з Токайською комісією генерала Федора Вишневського (як її „півчий уставник" (???) або як вчитель сина зверхника комісії – Гаврила) Сковорода вирушив до Угорщини. Упродовж п'яти років йому вдалося побувати ще й у Австрії, Словаччині, Польщі, можливо, також в Італії (Венеція, Болонья, Флоренція), Чехії (Прага) та Німеччині (Дрезден, Ляйпціґ, Галле). Загалом, Сковорода відвідав цілу низку міст Центральної та Західної Європи: Жешув, Дукля, Свидник, Бардіїв, Пряшів, Кошіце, Шарошпатак, Братислава, Трнава, Токай, Будапешт, Відень. Михайло Ковалинський стверджував, що в Будапешті, Відні, Братиславі та деінде філософ продовжував своє навчання, приятелюючи з багатьма освіченими людьми. Ця мандрівка справила помітний вплив на світогляд Сковороди – принаймні, свої студії над Біблією він розпочав якраз на чужині [Л.У. – С. 54 – 57].

^ 7. Переяславщина в житті та творчості Сковороди

Тепер Сковорода залишиться тут до 1959 року. «Все время бытности его у Тамары, – пише М. Ковалинський, – проходило в обученіи сына его словесным наукам и языку, а себя благочестiю и самодовольству» [Т.2, С. 446].

Каврайський період став визначальним у переосмисленні Сковородою власного життя. Часто він у вільні від своєї посади години віддалявся в поля, гаї, сади для роздумів. Літа, душевні обдарування, природні схильності, життєві потреби поперемінно кликали його до прийняття якогось становища в житті.

Суєта й турботливість світу уявлялась йому морем, безперервно збурюваним життєвими хвилями, яке ніколи не дає душевного спокою. В чернецтві, яке віддалилося від свого первородства, не бачив такого заспокоєння. Одруження, як неодобрюване природою, все ж не було приємним для його безжурного характеру. Не вибравши собі жодного стану, він твердо вирішив, що посвятить своє життя стриманості, задоволенню малим, цнотливості, смиренню, працелюбності, терпінню, добродушності, простоті манер, щирості, обмежить усі суєтні намагання, всі турботи надбання майна, всі труднощі надмірностей. Таке самозречення дуже успішно зближувало його з любов’ю до мудрості. Сковорода почав відчувати смак у свободі від суєти й життєвих пристрастей в убогому, але безпечальному стані.

Ці роздуми над смислом життя, призначенням людини, пошуком істини Сковорода, за словами М. Ковалинського, зображає пером у творах простих, але сильних.

Тут, у Ковраї, Сковорода напише більшість своїх пісень, які увійдуть пізніше до збірки «Сад божественних пісень».

У радянському сковородинознавстві склався міф про те, що Сковорода був анти клерикалом, що він гостро виступав проти стану священства, що майже все духовенство його не любило. Але ж це не так. Свідченням цього є його перші вірші.

Перший свій вірш (у збірці «Саду» – пісня 26-та) Сковорода присвятив Івану Козловичу: «Епископу Іоанну Козловичу, входящему во град Переяслав на престол епискоскій из 17… года». Довгий час вважалося, що це було в 1750 році, коли єпископ І. Козлович запросив Сковороду в Переяславський колегіум, а потім його і вигнав (?). У дійсності перебування Сковороди у колегіумі (1750-1751) пов’язане з єпископом Никодимом Срібницьким. Після смерті Срібницького, 12 червня 1751 року, 2 роки духовна консисторія не могла вибрати єпископа, і Петербург призначив його сам. Новим єпископом став Іоан Козлович, архімандрит Донського і Заіконоспаського монастиря у Москві і ректор Московської академії. Іоан Козлович прибув до Переяслава в кінці червня чи на початку липня 1753 року. Сковорода на цей час був у Ковраї у Томари. На честь прибуття нового єпископа (якого Сковорода мусив знати по Київській академії і, можливо, по Москві) він написав панегірик. Похвальне слово на адресу сановної духовної особи виділяється своєю щирою безпосередністю і поетичністю з-поміж тогочасних віршів подібного характеру: автор передає радість переяславців, які, мов сироти, давно чекали свого пастиря з його словом Христовим.

Сподівання переяславців були не марними. Вступивши в управління Переяславською єпархією, Іоан більше всього цікавився справами колегіуму. Відразу ж після призначення він споруджує на свої заощадження нову кам’яну будівлю колегіуму, яка збереглася до наших днів. Він також звернув увагу на матеріальне забезпечення вчителів, уперше призначив їм платню в сумі 10 карбованців. Крім того, особисто нагороджував вчителів невеликими сумами на їх потреби, забезпечував їжею та одягом.

Помер Іоан Козлович 17 березня 1757 року. Після його смерті виявилося, що у покійного єпископа із заощаджень залишилось лише 20/4 копійки. Духівництво, яке любило «добре життя» й не забувало про «копійчину» на чорний день, було вкрай здивоване дивацькою безкорисливістю єпископа. Поховання відбулося за рахунок казни Переяславського архієрейського дому, відповідно синодському розпорядженню.

У селі Каврай Сковорода написав іще один панегірик – пісню «Отходную» (значиться вона 25-тою у збірці «Саду»), яку присвятив своєму другові Гервасію Якубовичу. Сковорода заприятелював з Гервасієм Якубовичем у той час, коли сам працював учителем поетики в колегіумі, а Гервасій – кафедральним писарем. 18 червня 1755 року Іоан Козлович призначив писаря Гервасія Якубовича намісником (заступником) єпископської кафедри, а замість нього поставив писарем ієродиякона Іоїла, теж приятеля Сковороди.

Десь після 22 серпня 1758 року Гервасій Якубович переїжджає Переяслава в Білгород до о. Іоахафа Микитовича архімандритом одного з монастирів та консисторським суддею.

Надсилаючи приятелеві цей вірш, у листі від 22 серпня 1758 року (лист – написаний латиною – Г.В.) поет характеризує його так: «Ти уже готовий до від’їзду. Нам здається, що ти вже линеш на крилах. Тому на ознаку нашої синівської любові й пошани до тебе прийми від нас пісню відхідну... В пісні тих, хто від’їжджають, проводжають побажаннями добра і різних благ. Правда, наша пісня майже зовсім селянська, написана простонародною мовою, але я сміливо заявляю, що при своїй простонародності і простоті вона щира, чиста і безпосередня. Царів і тиранів ми часто всупереч нашій волі вихваляємо, але з друзями справа зовсім інша. Те, що тут сказане, викликане не силою, не страхом, а прихильністю… Ми зараз, сумуючи за тобою, втішаємо себе цією пісенькою, співаючи її під звуки кіфари або ліри» [Т.2, С. 381-382].

Є ще одна пісня «Саду» (вона значиться 1-шою), адресована Сковородою своєму другові, кафедральному писарю Іоїлу із с. Коврай до Переяслава на початку Нового, 1758 року. («Сложенна – 1757 лєта…»). У листі, написаному грецькою мовою, Сковорода, вітаючи друга з Новим роком, писав: «З новим здоров’ям, друже, з новим щастям! Про це, дорогий Іоїле, молиться Григорій, молодий любитель еллінів, а твій старий друг» [Т.2, С. 380].

Дослідники якось не помічали цієї пісні. Проте вона є ключовою не лише до збірки «Саду», а й до всієї філософсько-богословської спадщини Сковороди. Поет не випадково у листі розпочинає її зі слів:

«Блажен, о блажен,

Кто з самых пелен

Посвятил себе Христовє»

[Т.2, С. 381].

Слід звернути увагу і на другу пісню «Саду». «Остав, о дух мой, вскорє всє земляныи мєста! Взойди, дух мой, на горы, гдє правда живет свята…» М. Ковалинський пише: «Старик Тамара, прочтя оные и узнав от него, что была забава его, сказал ему: «Друг мой! Бог благословил тебя дарованіем духа и слова» [Т.2, С. 446].

Як бачимо, першим, хто так високо оцінив поетичний талант Григорія Сковороди, був поміщик Степан Томара.

Сковорода здобув популярність саме як автор духовних пісень – кантів, що їх розспівували впродовж усього XVIII століття по всій Україні, навіть далеко від Лівобережжя.

Так, дуже скоро пісня 4-та («Ангелы, знижайтеся») стала виконуватися студентами, що подорожували по Україні з вертепом. Співали «Ах поля, поля зелены…», «Ой ты, птичко желтобоко (пісня 18-та)», а з пісні 21-ої («Щастіе, гдє ты живеш? Горлицы, скажите!..») пізніше народився, як припускають, романс «Де ти бродиш, моя доле».

Кант Сковороди набув такої популярності, очевидно, після того, як Григорій Савич уже покинув тихий Коврай і переїхав на Слобожанщину. Але саме в Ковраї закладено основи нечуваного всенародного визнання. А найбільше співали і переспівували в усе нових і нових варіантах пісню 10-ту – знамениту «Всякому городу нрав и права».

Пісня 10-та традиційно вважається найвищим досягненням Сковороди і підсумком розвитку його соціальних та естетичних поглядів. Не раз писали про нищівно-критичний, «бичуючий» характер «викриття соціальних пороків саме державно-кріпосницького ладу Сковородинської сатири, що найповніше реалізовано в пісні «Всякому городу…». Природно, як вершину творчості її відносять до пізнішого, харківського періоду. Однак, А.Є. Махновець навів переконливий аргумент на користь раннього написання пісні.

Немає підстав вважати знаменитий вірш Сковороди підсумком його творчості – він не виходить за рамки світогляду поета, що склався в ті переяславські роки.

Задум пісні «Всякому городу нрав и права» такий самийЮ як і задум будь-якого канта зі збірки «Саду». Різниця, правда є, і досить істотна: пісня знижена до побутової образності, що й дало їй можливість пережити всі інші твори поета.

У пісні 10-ій Сковорода протиставив всьому цьому світові дріб’язкових буденних турбот ту безодню вічності, відблиск якої відкривається людині в межовій ситуації, перед лицем смерті. Не панська неправда протистоїть «народній» правді, а неправда буденного існування …. життєвій правді, даній людині в образі горнього духа.

До вітальних латинських віршів належить поезія «In natalem Basilij Tomare rueri 12 annorum» (На день народження Василя Томари, хлопчика 12 років). Вона була написана наприкінці 1758-го року або на початку 1759 року.

Василь Томара народився у перший день Нового року (день Святого Василя Великого). У зв’язку з цим філософ у вірші зазначає, що до нього, як до першого, Бог і природа дуже прихильні. Вони щедро наділили його обдарованнями, але, попереджає вчитель, йому треба пам’ятати, що кому багато дається, від того й вимагається стільки ж. Тому Василеві потрібно готувати себе до великої праці, щоб виправдати своє ім’я на ділі (Василь – у перекладі з грецької - цар).

Це був останній рік перебування Сковороди в с. Ковраї. Хлопцеві потрібно було їхати здобувати вищу науку.

А Григорій Сковорода на запрошення Білгородського єпископа Іоасафа Миткевича переїжджає 1759 року на Слобожанщину, В Харківський колегіум викладати поетику.

Василь Степанович Томара (1747-1814) зробив блискучу кар’єру, ставши генерал-майором, сенатором, проте все життя палко любив свого вчителя. Навесні 1788р. він писав йому: «Вспомнишь ты, почтенный друг мой, твоего Василія, по наружности может быть и не несчастного, но внутренно болєе имєющаго нужду в совєтє нежели корда был с тобою. О, если бы внушил тебє Господь пожить со мною! Если бы ты меня один раз выслушал, узнал, то б не порадовался своим воспитанником. Напрасно ли я тебя желал? Если нєт, то одолжи и отпиши ко мнє, каким образом мог бы я тебя увидєть, страстно любимый мой Сковорода? Прощай и не пожалєй еще один раз в жизни уділить частицу твоего времени и покоя старому ученику твоему – Василію Томарє» [Т.2, С. 481-482].


^ 7.1. Переяславський колегіум (кінець 1750 – середина 1751 рр.)

Восени 1750 року Сковорода повернувся зі своєї закордонної мандрівки, а невдовзі по тому був запрошений єпископом Переяславським і Бориспільським Никодимом Срібницьким на посаду викладача поетики в Переяславський колегіум (утвореного в 1738 році). Сковорода сам називав цей заклад «Perejasloviae seminario». За свідченням Михайла Ковалинського, Сковорода написав спеціальний курс «Разсужденіе о поезіи и руководство к искуству оной» і розпочав був свої виклади. Одначе його розуміння поетичного мистецтва посутньо відбігало від узвичаєних у старій українській школі засад поетики, тож єпископ Никодим Срібницький, під наглядом якого перебував колегіум, зажадав від учителя викладати так, як заведено, а коли той відмовився, сказавши: « Alia res sceptrum, alia plectrum» («Одне діло – пастирський жезл, а друге – пастуша сопілка»), – на початку літа 1751 року через консисторський суд звільнив його з роботи. [Никодим Срібницький помер у червні 1751 року. – Г.В.]. Михайло Ковалинський про це пише так: «Епископ, приобретя незнаніе свое в непослушаніе его и самомнєніе о учености в гордость и високоуміе его, дал своеручное повелєніе на докладє консисторіи слєдующее: « Не живяше посреди дому моего творяй гордіыню» [Пс. 101 (102) :7. – Г.В.]. По сему Сковорода выгнан был из училища переяславскаго не с честью. Сей был первый опыт твердости его духа» [Т. 2, С. 441].

З Переяслава Сковорода повернувся до Києва і 1751 року, маючи двадцять дев’ять років, відновив заняття в класі богослов’я у префекта академії Георгія Кониського. Богослов’я викладалося чотири роки, проте не входило до обов’язкового курсу, але все ж певні знання в цій галузі були обов’язковими. Повний курс закінчували лише поодинокі студенти. Навіть однокурсник Сковороди Семен Миславський, майбутній митрополит Київський, класу богослов’я так і не закінчив. Не завершив його і Сковорода.

^ 7.2. Перебування Сковороди в селі Коврай

Восени 1753 року за рекомендацією митрополита Київського Тимофія Щербацького Сковорода став вихователем Василя Томари (1746 – 1814), старшого сина поміщика Степана Томари села Каврай (по сучасному Коврай), розташованому за 36 верст від Переяслава, одразу за Гельм’язовом. Село це стоїть на річці Кавраєць, що впадає в Супій. Місця тут тихі і прекрасні, як і навколо рідних Сковороді Чорнух. Тут Сковорода мешкатиме близько шести років, виховуючи хлопця, здібного і допитливого, але вкрай розбалуваного матір’ю, гоноровитою донькою полтавського полковника Василя Кочубея. Як зазначає М. Ковалинський, «Сковорода начал больше воздєлывать сердце молодого воспитанника своего и, рассматривая природныя склонности его, помогать только природє в ращеніи направленіем легким, нєжным, нечувствительным, а не безвременно обременять разум его науками, – и воспитанник привязался к нему внутренней любовью» [Т. 2, С. 442]. Господар дому Степан Томара був від природи людиною великого розуму, але паном суворим і тримався зверхньо. Підписавши, як водиться, угоду із Сковородою на рік, Томара перестав помічати його. Цілий рік тривало спілкування Сковороди з його сином, але він ніколи не удостоював учителя жодним словом, хоч кожен день з вихованцем той у нього бував за столом. Сковорода терпів це, незважаючи на приниження, проте виконував свої обов’язки сумлінно. Між учителем і учнем склалися люб’язні стосунки. Проте одного разу, розмовляючи з своїм вихованцем, запитав його , як він думає про те, що говорили, на що той відповів непристойно. Учитель заперечив йому, що він мислить, як свиняча голова. Слуги негайно ж донесли пані, що вчитель назвав шляхетського сина свинячою головою. Спалахнув скандал. Мати розсердилась, поскаржилась чоловікові, вимагаючи помсти за таку зухвалість. Старий Томара, знаючи внутрішню ціну вчителеві та поступаючись настирливості жінки, відмовив йому від дому і посади і, відпускаючи його, вперше з ним заговоривши, сказав йому: «Прости, государь мой, мне жаль тебя» [ Т. 2, С. 442]. Григорію Сковороді було 32 роки. Він знову залишився без грошей, житла і постійнгих занять. Певний час він жив у Переяславі в якогось знайомого сотника, а в січні 1755 року йому трапилася нагода поїхати до Москви разом з приятелем по Київській академії Володимиром Каліграфом, якого було відправлено до Словяно-греко-латинської академії проповідником. Сковорода відвідав Троїце-Сергіївську лавру, де швидко подружився з її намісником, багатовченим о. Кирилом (Ляшевецьким), теж киянином, відкликаним Синодом 1742 року з Київської академії до підмосковної Лаври. Кирило, побачивши Сковороду, котрого знав уже з чуток, і знайшовши в ньому людину надзвичайного обдарування й вченості, намагався вмовити його залишитися в Лаврі на користь училища, та любов його до отчого краю кликала на Батьківщину (в Малоросію). Він повернувся в Переяслав (там у нього були друзі).

Тим часом Степан Васильович Томара передумав. Він доручив своїм знайомим вмовити Сковороду, щоб він знову найнявся до його сина вчителем. Сковорода не погоджувався, знаючи його примхи, а особливо його домашніх, та приятель його, упроханий Томарою, обманом привіз його сплячого в село Коврай. (Це так розповідає М. Ковалинський). Томара привітно зустрів його, просив бути другом його сина й спрямувати його в науках. Любов і привітність більш за все впливали на Сковороду. Він залишився у Томари з сердечним бажанням бути корисним, без договору, без умов.


Томара все життя любив свого вчителя. Навесні 1788 року він писав Сковороді: „Чи ти ще пам'ятаєш, милий мій друже, свого Василя, на позір може й щасливого, але на ділі ще більше спраглого поради, аніж тоді, як ото був із тобою. О, коли б Господь надоумив тебе пожити зі мною. Якби ти мене хоч раз вислухав та зрозумів, то навряд чи був би втішений своїм вихованцем. Чи ж марно я на тебе сподіваюся? Якщо ні, то, будь ласкавий, напиши мені, яким робом я можу тебе побачити, мій палко любимий Сковорода. Бувай здоров і не пошкодуй іще раз часточки часу та спокою заради свого старого учня...". Саме в каврайський період Сковорода починає писати свої „божественні пісні"; тут-таки йому наснився і той дивний сон про людське „різнопуття", який змінив усе його життя.

9^ . Сковорода в Харківському колегіумі

У 1759 році доля привела Сковороду на Слобожанщину: білгородський єпископ Йоасаф Миткевич запросив його на посаду викладача Харківського колегіуму. Цілих десять літ (до 1769 року) – щопрапвда, з чималими перервами – Сковорода навчав слобожанське юнацтво поетики, греки, синтаксими й катехізису. У Харкові філософ приверта до себе пильну увагу не лише своїми незвичними думками. Саме його життя було незвичним: він одягався зі смаком, але дуже просто, їв лише плоди та молочні страви, та й то після заходу сонця, спав не більше чотирьох годин на добу, завжди ходив пішки, мав «набожність без марновірства, ученість без гордощів, гречність без лестощів». Під цю пору ним були написані «Харківські байки», ціла низка українських та латинських поезій, катехитичний курс «Початкові двері до християнської добронровності», філософські діалоги «Нарцис», «Асхань» та деякі інші твори [Л.У. – С. 71 – 75].

^ 10. Дружба з Михайлом Ковалинським

Здрастуй, найхообріший новобранцю

Христового воїнства! Найулюбленіший Михайле!

[Т.2, С.285].

Сковорода познайомився з Михайлом Ковалинським у 1762 році, коли був викладачем Харківського колегіуму. Відтоді слобідський шляхтич Михайло Ковалинський (1745 – 1807) став улюбленим учнем та найближчим другом філософа. Перегодом (1766 – 1769 ) Ковалинський сам викладатиме в Харківському колегіумі, потім стане виховатедлем дітей останнього гетьмана України графа Кирила Розумовського, іще пізніше дослужитьсчя до генерал-майора, буде управителем Рязанського намісництва, куратором Московського університету. Ковалинський відомий як перекладач, а також як автор першої біографії Сковороди («Життя Григорія Сковороди»), написаної в 1794 – 1795 рр. на підставі власного досвіду спілкування з філософом. Дружбу між Сковородою та Ковалинським, яка відзеркалена передовсім у їхньому листуванні, заведено інтерпретувати в різних стратегіях: від педагогічної до психоаналітичної.

^ 11. Життя й творчість Сковороди на суспільному та культурному тлі

Перебіг життя та творчості Сковороди належно увиразннюється передовсім на тлі української дійсності XVIII ст., тогочасних соціальних, національних, релігійних, культурнпих та інших перипетій. Діяльність гетьманів Івана Мазепи, Івана Розумовського, російських імператорів та імператриць (Петро І, Єлизавета, Катерина ІІ), поступова інкорпорація Гетьманщини та Слобожанщини до Російської імперії, зруйнування Запорожжя та кріпаччина, підневільне становище українського православ’я, розквіт і занепад культури українського бароко, репресивні заходи царату супроти української мови, просвітницька ідеологія й масонська містика та пієтизм, заснування в Україні нових навчальних закладів, міграція українських інтелектуалістів до Москви та Санкт-Петербурга, а також їхні мандри Європою – ці та інші події на значну міру зумовлювали і спосіб життя Сковороди, і чільні ідеї та образи його творів, і теми та стиль його філософування, і його мову.


^ 12. Спосіб життя (modus vivendi) Сковороди

«Я все лишаю і залишив, щоб протягом всього свого життя досягти тільки одного: зрозуміти, що таке смерть Христа і що щзначає його воскресіння. Бо ніхто не може воскреснути з Христом, якщо спочатку не помре з ним».

Із листа Сковороди до Кирила [Ляшовецького] 19 липня 1761 р.

Сам Сковорода тлумачив своє життя як екзистенційну мандрівку. У діалозі «Боротьба архистратига Михайла із сатаною» філософ змальовує самого себе таким: „Веселими ногами та місцями він простує із жезлом і мирно наспівує: "Чуюся прибульцем на землі, не сховай же від мене своїх заповітів". Співаючи, кидає оком то направо, то наліво, а то й на все видноколо; спочиває як не на узвишші, так побіля джерельця або на зеленій траві; ласує нехитрими ласощами, сам надаючи їм смаку, неначе добрий співак простій пісні. Він солодко спить та насолоджується Божими видивами вві сні й наяву. А на ранок прокидається бадьорий і сповнений надіями... День йому – то цілий вік, що схожий на тисячоліття, і він не проміняє його навіть на тисячу нечестивих літ. По-світовому, він – найнікчемніший жебрак, а по-Божому – найбільший багатій... Цей мандрівник ходить ногами по землі, та серце його... перебуває на небесах і насолоджується”. Перегодом спосіб життя Сковороди трактували по-різному: філософ поставав то як „навчитель мудрості” на взір стародавніх кініків або стоїків, то як звичайний мандрований дяк, то як „старчик” – такий собі чернець у миру. Так чи так, екзистенційні мандри Сковороди розгортаються в річищі українського мандрівництва ХУІ – ХІХ століть, адже нашу культуру, від козацької доби аж до Тараса Шевченка, годі уявити без постаті самотнього мандрівного поета-філософа [Л.У. – С. 76-82].

Помер Сковорода 9 листопада (29 жовтня за старим стилем) 1794 року в с. Іванівні (нині с. Сковородинівка, Золочевського району). На своїй могилі він заповідав написати: «Мір ловил меня, но не поймал».


^ 12. Сковорода – мандрівний мудрець (Старець Григорій Варсава Сковорода)

Старчество відоме в Україні з давнього часу і на Сході зародилося власне особливо сильно в Україні. З давнього часу існує багато таких релігійних людей, які кидали власні маєтки і все життя своє присвячували на службу Богові та на молитву, на вивчення чеснотного життя, їх часто можна було стріти в Україні на відпустах та на святах по великих церквах та по монастирях. Ці люди звалися старчиками або старцями.

Ця назва с т а р е ц ь (зовсім не те, що російське «нищий») – це назва не фізіологічна за віком і не економічна за маєтковим станом. Це назва релігійна: так зветься мудра людина, що зрікається всіх мирських благ та мирської слави. Це мудрець-філософ. Старцем часто був і молодий монах чи людина світська. Коли вона живе в миру, то її звуть «старчик», наприклад, так звали Гр. Сковороду, «Старчик Сковорода», «Старець Сковорода», – так читаємо власноручний підпис його листів.

«Старцювання»– це подорожі. А в них «жити Христовим хлібом» – це було дуже часте в Україні. Це притаманна українська звичка. Піше ходіння старчиків – це українська буденна звичка, вивчення життя.

Життя старця Паїсія Величковського (народився 1722 р., помер 1794 р.), було яскравим відображенням важливої риси українського народу, а саме – прагнення до християнських ідеалів, до життєвого благочестя. За часу Паїсія Величковського яскравим виразником цієї риси української духовності був ровесник Паїсія – мандрівний український християнський філософ Григорій Сковорода. Спільна специфічна риса їх обидвох була те, що життя їх обох являє спробу “втечі” від існуючого серед освіченої верстви стану речей: Паїсій – у чернецтво, Сковорода – у широкі маси невипаченого цивілізацією народу (І. Огієнко).

Література

Багалій Д.І. Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода. – Харків: Державне в-тво Україна, 1926. – 397 с.

Барабаш Ю. “Знаю человека…” Григорий Сковорода: Поэзия. Философия. Жизнь. – Москва: Художественная литература, 1989. – 335 с.

Верба Г.М. Сковорода і музика // Сковорода Григорій: ідейна спадщина і сучасність / Відп. ред. проф.. І.П. Стогній. – Київ, 2003. – С.

^ Верба Г.М. Ключ до християнської філософії Григорія Сковороди / Монографія. – Тернопіль, видавництво Астон. – 656 с.

[Ковалинский М.И.] Жизнь Григория Сковороды / Сковорода Г.С. Повне зібрання творів: У 2 т. – Київ: Наукова думка, 1973.

Махновець Л. Григорій Сковорода. Біографія. – Київ: Наукова думка, 1972. – 255 с.

Мишанич О. Григорій Сковорода (1722 – 1794 ) // Сковорода Г. Твори:

У 2 т. / Передмова О. Мишанича. – Київ: Обереги, 2005. – Т. 1. – С. 9 – 35.

Попович М. Григорій Сковорода: філософія свободи . – Київ: Майстерня

Білецького, 2007. – 256 с.

Ушкалов Л.В. Григорій Сковорода: семінарій. – Харків: Майдан, 2004. –

876 с.

Ушкалов Л.В. Про стан та перспективи студій над Сковородою

//Ушкалов Л.В. Григорій Сковорода: семінарій. – Харків: Майдан, 2004. –

С. 12 – 23.

Стадниченко В.Я. Іду за Сковородою: Сповідь у любові до вчителя

[Документальна повість-подорож]. – Київ : Криниця, 2002. 176 с.

Ніженець А.М., Стогній І.П. Григорій Сковорода. Пам’ятні місця на Україні.-

Київ:Наукова думка, 1984. 94 с.<