Реферат: Український націоналізм: спроба (де)міфологізації

Український націоналізм: спроба (де)міфологізації

Ендрю Вілсон — один із небагатьох англійських учених, який досить активно й послідовно досліджує українську проблематику. В 90-х роках він опублікував на цю тему кільканадцять статей і видав дві книжки: „Ukraine: Perestroika to Independence” (1994, у співавторстві з Тарасом Кузем) та „Economie Reform in Ukraine” (1996, у співавторстві з Ігорем Бураківським).

Нова книжка „Український націоналізм у 1990-ті роки” (Andrew Wilson, Ukrainian Nationalism in the 1990s: A Minority Faith. Cambridge: Cambridge University Press, 1997) стала його першою самостійною і, до певної міри, підсумковою працею, в якій синтезовано десятки україномовних, російськомовних та англомовних джерел — книжок, статей, документів, соціологічних опитувань та особистих інтерв’ю з політичними активістами, її мета — аналіз сучасного українського націоналізму як „складного та багатоликого явища”, котре не зводиться ані до своєї авторитарної іпостасі, уособлюваної передусім ідеологією Дмитра Донцова та діяльністю ОУН, ані до іпостасі ліберально-демократичної, уособлюваної провідниками Центральної Ради, лідерами „шістдесятників” і, врешті, сьогоднішніми націонал-демократами. Під цим оглядом книжка продовжує праці з подібними назвами — „Український націоналізм” Джона Армстронґа (головно про боротьбу УПА у воєнні та повоєнні роки) та Кенета Фармера „Український націоналізм післясталінської доби”, — видані в попередні десятиліття. Водночас вона пропонує ширший і концепційніший погляд на історію України й українського націоналізму та на сьогоднішню ситуацію в Україні й можливі сценарії її розвитку.

Відразу зазначимо, що історичні екскурси автора далеко не завжди точні, а його інтерпретації сучасних проблем часто-густо не позбавлені схематизму й тенденційності. Деконструюючи націоналістичні міфи, Ендрю Вілсон непомітно витворює міфи нові, професійно загорнуті в ліберальну фразеологію та поважний академічний об’єктивізм. Подеколи спостереження й висновки англійського вченого надто вже вподібнюються до вузькопартійних, тенденційно-пропаґандистських концепцій певного середовища російськомовних консерваторів в Україні, котрі радше через непорозуміння, ніж з об’єктивної сутності називають себе „лібералами”. Саме на обмеженості й реакційній консервативності таких квазіліберальних поглядів мені й хотілось би зосередити тут головну увагу.

Історичні екскурси

Та спершу з’ясуймо ті історичні й теоретичні засновки, на яких вибудовує свою концепцію Ендрю Вілсон. Цей наш аналіз має бути максимально ретельним, оскільки засновки автора виглядають загалом слушними, а наукова логіка — майже бездоганною, отож знайти методоллогічні похибки, що ведуть до фатального результату, буде так само важко, як виявити комп’ютерний вірус у хитромудрій програмі. Проте таке з’ясування потрібне, бо, крім суто теоретичного інтересу, книжка має певні політичні імплікації, котрі можуть радше зашкодити, ніж посприяти вирішенню постколоніальних проблем сучасної України.

Отже, перші два розділи „Українського націоналізму” Ендрю Вілсона мають ретроспективний характер. У першому йдеться про історичне коріння тієї регіональної, етнічної, релігійної й мовно-культурної різнорідності, якою позначене нинішнє українське суспільство і яка суттєво обмежує його сприйнятливість до етнонаціоналістичних ідей. У другому розділі йдеться про становлення українського націоналізму за новітньої доби, від межі XVIII-XIX століть, коли націоналізм став світовим феноменом, до межі 1970-1980-х років, коли він виглядав уже майже цілком подоланим і викоріненим на території „інтернаціонального” СССР.

Полемізуючи з популярними націоналістичними міфами (і російськими, й українськими), Ендрю Вілсон загалом слушно пише про донаціональний характер Київської Русі, яка була „дуже децентралізованою патримоніальною імперією”, а її населення мало не так етнічну, як племінну, династичну та релігійну самосвідомість, вельми далеку від колективної самосвідомості нинішніх українців чи росіян. Він об’єктивно аналізує зміни, що сталися після занепаду Київської Русі та, особливо, після Переяславської угоди; зокрема звертає увагу на „українське походження” ідеологеми православно-слов’янської єдності та історико-генетичної спадкоємності Москви щодо Києва. Росія, пише Вілсон, запропонувала українській еліті асиміляцію замість дискримінації, і принадність імперської кар’єри врешті виявилася для військової, світської та церковної еліт вирішальною.

Ці та інші чинники (неукраїнський характер урбанізації, відсутність не лише національних еліт, а й дрібної буржуазії, урядові переслідування української культурно-освітньої діяльності, низький рівень письменності серед переважно закріпаченого селянства тощо) призвели до того, що й українська мова почала асоціюватися передусім із сільською відсталістю, тоді як російська — з універсалізмом і доступом до вищої культури. А проте, веде далі Вілсон, соціальні й етнічні бар’єри між православним селянством та їхніми російськими й польськими хазяями допомагали зберігати відчуття етнічної іншості, хоч і в суто негативному сенсі. Українські селяни усвідомлювали свою відмінність від „панів” та єврейських посередників, проте навряд чи мали відчуття якоїсь ширшої ідентичності.

Таким чином рівень національної самосвідомості і, відповідно, консолідації українців на початку XX століття виявився недостатнім для здобуття державної незалежності в 1917-1920 роках, під час революції, яку, за словами Вілсона, не можна вважати суто національно-визвольною, бо вона мала й інші аспекти, зокрема соціальний, її наслідком, однак, стали певні поступки з боку більшовиків, котрі не лише визнали існування українців як окремої нації, а й пішли на створення ерзац-держави, котра отримала таким чином певні квазінаціональні символи, інституції та власну „компрадорську” еліту. Поступова модернізація дала поштовх появі чималого прошарку української совєтської інтелігенції; етнічні українці поступово стали більшістю в усіх сферах суспільного життя, навіть у КПУ й КҐБ. Проте, слушно зазначає Вілсон, ця, „етнізація” не означала „українізації”, оскілька згадана інтелігенція була українською „лише за назвою”. Фактично це була декласована „субінтеліґенція”, яка не виконувала жодної суспільної ролі, крім служіння державі. „Українізація”, підсумовує Вілсон, була радше номінальною, ніж реальною.

Бурхливе зростання міст завдяки міграції сільського населення не призвело до їх мовної українізації. Навпаки — вчорашні селяни зазнали зустрічної акультурації, приймаючи панівну в місті російську мову та однозначно ідентифікуючи себе з інституціями та символами совєтської держави. Головною причиною цього явища Вілсон вважає слабку національну самосвідомость селян, ідентичність яких була переважно „парохіальною”, себто „провінційно-локальною”, „тутешньою”. Щоправда, він не відкидає й інших чинників, які сприяли процесові згаданої „акультурації” — починаючи від „жахіть 1930-х років” і аж до хрущовських „освітніх реформ”, унаслідок яких українські школи майже повністю зникли в містах півдня та сходу і звелися до лічених одиниць у містах Центральної України (ті самі процеси відбулись і в інших сферах „культурної репродукції” — видавництвах, театрах, засобах масової інформації тощо).

Як наслідок, „різнорідність і брак тяглості залишилися головними прикметами розвитку українського національного руху”.

На відміну від в’єтнамців або алжирців, українці здобули незалежність не в результаті тривалої та запеклої боротьби, в ході якої формуються дисципліновані інституції та партії, здатні зцементувати новоздобуту державність, а внаслідок кулуарного мезальянсу націонал-демократів із націонал-комуністами. Цей союз виявився успішним за виняткових обставин 1991 року, проте не зміг пережити триваліших історичних труднощів.

Фактично, стверджує Вілсон, український націоналізм є ідеологією меншості, — що, власне, й відбито у підзаголовку ййого книжки: „A minority faith” — „вірування меншини”. Ця ідеологія майжже не має впливу на півдні та сході країни, що є етнічно змішаними й переважно російськомовними, і має доволі обмежений вплив у Центральній Україні, що етнічно є переважно українською, але мовно — змішаною. Лише в Західній Україні націоналізм має справді твердий соціальний ґрунт, проте ця частина країни є відносно незначною — за населенням, територією, економічним потенціалом і, головне, за впливовістю місцевих еліт та рівнем їхньої інкорпорації до структур центральної влади.

Причиною цієї регіональної різнорідності є неоднаковий розвиток різних частин України протягом двох останніх століть — саме тих століть, протягом яких, власне, й відбулося у цілій Європі формування модерних націй. У Західній Україні, що входила в XIX столітті до складу „ліберальнішої” Австро-Угорщини, національний рух розвивався приблизно за тою самою схемою, що й у інших „бездержавних” народів Східної Європи — фіннів, естонців, словаків, чехів, хорватів, словенців. Чеський соціолог Мирослав Грох виділяє три етапи національного розвитку: академічний, культурно-освітній і політичний. На першому етапі серед місцевих еліт з’являється науковий та аматорсько-антикварний інтерес до різних виявів етнічної окремішності: мови, фольклору, народних звичаїв, локальної історії тощо. На другому етапі („патріотичної агітації”, в термінах Гроха) цей інтерес захоплює ширші кола місцевої інтелігенції, спонукаючи її до активнішої участі в „національній справі”: поширенні освіти й літератури народною мовою, розвитку преси та книгодрукування, створенні патріотичного канону національної історії тощо. І, нарешті, на третьому етапі відбувається структурування національного суспільства саме як суспільства громадянського, з’являються не лише культурно-освітні та інші громадські організації, а й політичні партії, які чітко артикулюють вимоги національної емансипації у вигляді державної незалежності (чи автономії) і мобілізують широкі маси на здійснення своїх політичних програм.

Західна Україна пройшла ці етапи синхронно з іншими східноєвропейськими народами й на кінець XIX століття, за об’єктивним визнанням Вілсона, там уже існувало „міцне українське громадянське суспільство”. У Східній Україні нічого подібного не відбулося, хоча початкові умови там були навіть кращі: на Лівобережжі кінця XVIII — початку XIX століть іще існувала пам’ять про національну політично-культурну автономію — Гетьманщину, ще була не до кінця засимільована місцева еліта, — тож перший, „науково-академічний” та „антикварно-ностальгійний” етап національного відродження цілком закономірно почався саме там. У Західній Україні, де національної аристократії вже не було, а греко-католицьке духовенство ще тільки-но починало виконувати роль еліти, цей етап розгорнувся щойно у 1830-х роках — і то під значним впливом зі Східної України. (Перші галицькі „будителі”, члени „Руської трійці”, — пише Вілсон, — „надихалися харківськими романтиками і помітно спиралися на центральноукраїнські міфи та символи, особливо — козацькі”).

Одначе внаслідок украй репресивної реакції Російської імперії на українське національне відродження на сході України воно так і не сягнуло повноцінної другої фази (не кажучи вже про третю) протягом цілого XIX століття: до 1905 року українську освіту було цілком заборонено, українську культуру — жорстко обмежено, про політичну діяльність не могло бути й мови. Лише після першої російської революції й часткової лібералізації антиукраїнського режиму тут починається поступове становлення національного громадянського суспільства — тепер уже під західноукраїнським впливом, але незабаром цей процес припиняє світова війна і нові репресії царського уряду, а далі — більшовицька революція. Ендрю Вілсон чудово це усвідомлює, коли пише про „принципово різні умови, в яких розвивалися українські землі в Російській та Австро-Угорській імперіях” і про те, що „успіхи та невдачі українського національного руху великою мірою залежали від політичних послаблень і репресій”. Він розуміє також, що внутрішня неоднорідність притаманна і східно-, і західноукраїнським землям: Галичина розвивалася в інших умовах, ніж Волинь або Закарпаття, а Центральна Україна, хоч і зазнавала тої самої русифікації, що й південь та схід, проте українське населення тут завжди почувалося більш „закоріненим”, „автохтонним”, ніж у степових південно-східних регіонах, де українці є майже такими самими пізніми прибульцями, як і колоністи-росіяни.

„^ Контекстуальні” націоналісти

Не викликає особливих заперечень і запропонований Вілсоном поділ українського суспільства на три основні мовно-етнічні групи: російськомовних росіян (20-21%), російськомовних українців (33-34%) та україномовних українців (приблизно 40%) — замість традиційного, суто формального поділу на етнічних росіян та українців, співвідношення між якими, згідно з офіційним переписом, становить 22 до 73%. Щоправда, кількість російськомовних українців, визначена за результатами найновіших соціологічних опитувань, занадто сильно відрізняється від їхньої кількості, визначеної офіційним переписом (9%). Вілсон пояснює цю різницю серйозною методологічною похибкою переписувачів, котрі традиційно запитують про „рідну мову” (для багатьох це означає всього лише мову дитинства, мову батьків) — тимчасом як соціологи воліють запитувати про мову повсякденного спілкування, мову, якою респондентові зручніше відповідати. У принципі, таке формулювання справді коректніше, однак отримані відповіді теж не є цілком об’єктивними, оскільки чимало мешканців російськомовних міст просто не мають змоги „повсякденно спілкуватися” по-українськи, а декотрі, навіть коли спілкуються нею в родині, не наважуються, однак, зізнатися публічно у своїй прихильності до „другосортної”, „некультурної”, малопрестижної „говірки”. Таким чином, цифра 33-34% є, скоріш за все, дещо завищеною, хоч, безумовно, реальна чисельність російськомовних українців таки ближча до цієї цифри, ніж до офіційних дев’яти відсотків.

Утім, ці статистичні нюанси не заперечують головного Вілсонового висновку: хоча українське суспільство є двомовним і двоетнічним, воно не є біполярним, бо лінії мовного та етнічного поділу не збігаються — за рахунок високого ступеня русифікації серед українців. Саме ця, проміжна, група українців-русофонів є найаморфнішою, політичне й культурно не визначеною частиною населення — з дуже широким спектром різноманітних,, часто мішаних ідентичностей: російської, української, „малоросійської”, совєтської, „тутешньої”. Якщо наявність великої російської меншини суттєво ускладнює політичну мобілізацію суспільства на основі етнонаціоналізму, то наявність великої українсько-російсько-мовної групи робить таку мобілізацію взагалі неможливою.

Вельми цінним є зауваження Вілсона про те, що українські націоналісти, з одного боку, нарікають на високу зрусифікованість свого суспільства, а з іншого — ігнорують реальні наслідки цієї зрусифікованості, зокрема факт своєї власної меншинностпі й, відповідно, політичної та культурної марґінальності. Це, додамо, заважає виробити гнучку тактику і стратегію, пристосовану до різних місцевих умов; прагматична поведінка підміняється переважно істеричною риторикою, котра лише відчужує русофонів і дає підстави говорити про загрозу „примусової українізації”, тимчасом як реально триває русифікація та дальша культурна, економічна й соціальна марґіналізація українофонів.

Великою мірою ретроспективним є й четвертий розділ книжки, присвячений українському націонал-комунізмові. Ендрю Вілсон цілком слушно характеризує його як „ерзац” або „сублімовану форму” націоналізму, зазначаючи, що в тоталітарно-комуністичній державі націоналізм міг офіційно проявлятися лише в такій, лояльній щодо панівної ідеології, формі. На Заході основоположником націонал-комунізму вважають Йосифа Броз Тіто, проте Вілсон заперечує цю думку, виводячи феномен націонал-комунізму з України 1920-х років. При цьому не вважає згадане явище виявом якихось потаємних поглядів і глибоко прихованих переконань, заснованих на певній етнічній лояльності: радше наслідком фундаментальних внутрішніх суперечностей, притаманних імперсько-федеративній системі, — суперечностей, які спонукали навіть ортодоксальних місцевих лідерів ставати „контекстуальними націоналістами” — не так у думках, як у фактичних діях.

Характерним зразком такого „контекстуального націоналіста” був Петро Шелест, „націоналізм” якого був переважно економічним, — що, однак, не завадило міфологізувати його в пізніші часи як ледь не поборника „другої українізації”. Втім, не були справжніми „націоналістами”, на думку Вілсона, й українські партійні лідери 1920-х років. І Шумський, і Скрипник, пише Вілсон, „були радше прихильниками австро-марксизму, вважаючи, що комуністичні цілі можна осягнути лише в національному контексті і що комуністична ідеологія може мати вплив на місцеве населення, лише промовляючи до нього його власною мовою”.

Український націонал-комунізм безпосередньо залежав від політичної кон’юнктури: оживав за кожної відносної лібералізації та децентралізації імперії й майже безслідно зникав після чергового „закручування гайок”. Найщасливішою для нього виявилася остання „відлига” кінця 1980-х років: коли керівна роль КПСС ослабла, а натомість посилився вплив традиційно декоративних Рад, один з ідеологів КПУ, виявивши політичний талант, зумів перетворити Верховний Совєт республіки на інструмент емансипації від московського Центру та, водночас, нейтралізації місцевих комуністичних ортодоксів. Маневруючи між імпер-комуністами й націонал-демократами, Леонід Кравчук зумів переконати одних і других, а головне — суспільство, що саме він (і його угруповання) є „меншим злом”. Наслідком цього суспільного компромісу стало здобуття Україною незалежності і водночас збереження старого номенклатурного режиму з Кравчуком-президентом на чолі.

Ендрю Вілсон загалом скептично ставиться до спроб пояснити самостійницькі метаморфози Кравчука його „західноукраїнським” походженням чи, скажімо, тривалими контактами з національною творчою інтеліґенцією під час його „ідеологічної” служби в ЦК КПУ. Схоже, автор схиляється (і, мабуть, слушно) до образу Кравчука як іще одного „контекстуального націоналіста”, хоч і зазначає, що з’ясувати його справжні спонуки навряд чи можливо через „ретроспективну міфотворчість”, до якої схильний, зокрема, й сам Кравчук у своїх численних інтерв’ю, заявах та спогадах:

Безумовно динаміка розпаду СССР породила б урешті-решт подібну фігуру, навіть якби Кравчука не було. Проте його особистий вплив на події був величезним, спричинивши відродження повнокровного націонал-комунізму значно швидше, ніж це могло би статися без нього.

Попри все це, — робить слушний висновок Ендрю Вілсон, — націонал-комунізм ніколи не був і так і не став переважною силою в КПУ — як у Литві, скажімо, чи Грузії. „Ортодоксальні інтернаціоналісти” завжди були тут сильнішими, а вплив націоналістичних ідей — обмеженим, як і в усьому українському суспільстві. Навіть разом із націонал-демократами, яких підтримує 25-30% населення, націонал-комуністи не змогли забезпечити Кравчукові перемогу на президентських виборах 1994 року. Набравши в сумі лише 45% голосів, він поступився „російськомовному” кандидатові Кучмі, який спирався на „антинаціоналістичні” сили, разом із комуністами.

Всі ці висновки Ендрю Вілсона є загалом об’єктивними й переконливими, хоч, може, й не зовсім приємними для прихильників українського етнонаціоналізму. Справжні курйози й непорозуміння починаються в „новочасних” розділах книжки, присвячених 1990-м рокам — українському націоналізмові в добу незалежності. А це, власне, і є головною темою книжки.

^ Канали націоналістичного дискурсу

До певної міри непослідовність автора виявляється уже в третьому розділі, де розглядаються „канали націоналістичного дискурсу” — політичні партії, релігійні об’єднання та інші інституції громадянського суспільства, що є провідниками певної націоналістичної ідеології. Ендрю Вілсон доволі ретельно висвітлює становлення цих інституцій під час перестройки, об’єктивно визнаючи, що більшість із них від самого початку тяжіла до демократичного й навіть ліберального (Рух) націоналізму, послідовно відмежовуючись від радикалів. Він слушно пише, що ні до, ні після незалежності націонал-демократи не змогли розширити своєї соціальної бази за межі 25-30% населення (переважно в Західній Україні та серед східноукраїнської інтелігенції), і справедливо пояснює це не лише загальною недорозвиненістю громадянського суспільства, характерною для всіх пост-тоталітарних країн, а й — іще більшою мірою — переважанням „антинаціоналістичних” настроїв серед більшої частини населення.

Він має рацію і тоді, коли пише про двоїстий характер українського демократичного націоналізму, який від самої своєї появи (чи, власне, відродження) в 1960-ті роки розвивався і як загальнодемократичний, антитоталітарний, громадянський рух, і як рух власне націоналістичний, спрямований на захист специфічних прав українського етносу. Неправомірною, однак, є спроба відокремити й, навіть, протиставити ці дві тенденції в українській націонал-демократи — адже певний політичний та ідеологічний синкретизм характерний для всіх національно-визвольних рухів: і французький Рух Опору, і Індійський національний конгрес, і польська „Солідарність” були „парасольковими” організаціями, які об’єднували найрізноманітніші сили; поляки, вочевидь, були „націоналістами”, бо боролися проти московської гегемонії й совєтизації свого краю, але вони ж таки були й демократами, бо боролися за людські права в тоталітарній державі. Протиставлення прав людини та прав етносу — характерна методологічна похибка не лише Ендрю Вілсона, а й багатьох російськомовних лібералів в Україні. Це протиставлення є доречним лише тією мірою, якою спрямоване проти підпорядкування індивідуальних прав колективним у тоталітарному, „інтегральному” націоналізмі, котрий проголошує націю найвищою цінністю („Україна понад усе”, „Україна для українців” тощо). Але воно є глибоко помилковим, коли іґнорує той очевидний факт, що чимало суто індивідуальних прав може здійснюватися лише колективно — і що саме такої можливості здійснення своїх індивідуальних прав мільйони україномовних українців досі не мають (можливості отримати рідною мовою вищу й навіть шкільну освіту, дошкільне виховання, користуватися нею в позашкільних (спортивних тощо) групових заняттях, у проходженні військової служби, спілкуванні з офіційними особами всіх рівнів, отримувати належний обсяг й асортимент культурної та іншої інформації українською мовою тощо).

Навіть якщо українофони в Україні є меншістю, як це стверджує Вілсон, вони, на відміну від американських чи австралійських аборигенів, залишаються все ще досить значною кількісно групою (майже половина населення, за тим-таки Вілсоном!), аби претендувати не лише на рівні з русофонами громадянські права, а й на можливість рівного здійснення цих прав у всіх сферах життя, зокрема й тих прав, що їх етнокультурна група може здійснювати лише колективно.

Досвідчений політолог Ендрю Вілсон вочевидь добре знає різницю між формальним, декларативним правом і правом реальним, опертим на ефективні механізми його повсякденного здійснення. Він знає також (це видно з ретроспективних розділів його книжки), що українська мова та культура зазнавали жорстоких утисків і в царській, і в совєтській імперіях, а формальне здобуття „незалежності” й проголошення української мови „державною” становище українофонів у більшості міст практично не змінило: і в Криму, і в Донбасі, і в Харкові, і в Одесі вони й далі лишаються висміюваною й принижуваною меншиною, упослідженою соціально, марґіналізованою економічно й дискримінованою культурно. Україномовний світ фактично залишається аналогом „третього світу” в межах одної країни — світу з низьким соціальним, економічним та культурним розвитком, світу кріпаків-колгоспників та низькокваліфікованих робітників у містах (двірників, сміттярів та інших чорноробів-”лімітників”); тимчасом як російськомовний світ є „першим світом” міської культури, освіти, бізнесу і, звичайно, державної бюрократії всіх рівнів (трибунна „україномовність” деяких державних достойників є здебільшого ритуальною, на зразок одягання смокінгів чи шотландських спідничок „колті”; ця ритуальність по-своєму ефективно містифікує загалом очевидний факт домінування російськомовних еліт в усіх ключових сферах життя; дивно, однак, що цю містифікацію приймають за чисту монету не лише рядові обивателі, а й освічені ліберали).

Ендрю Вілсон, який бував в Україні, добре знає, що українська мова є не лише об’єктивно другорядною (бо майже не функціонує у війську, у вищій освіті, в бюрократичному апараті, в бізнесі, в масовій культурі), вона також є суб’єктивно другосортною, бо саме так — із погордою, настороженістю й навіть неприязню — її сприймає більшість русофонів (у тім числі й посадових осіб). Змінити цю ситуацію без певних „підтримчих дій” (affirmative actions чи, як їх іще називають на Заході, positive discrimination), здійснюваних на державному рівні, навряд чи можливо: надто глибоких соціальних, демографічних і, зрештою, психологічних деформацій зазнало українське суспільство за століття колоніалізму.

Й ось тут, власне, починаються найбільші непорозуміння. Ендрю Вілсон чомусь однозначно трактує вимогу „підтримчих дій” як вимогу „націоналістичну”, спрямовану на порушення чинного status quo й утвердження переваги україномовного населення над російськомовним. Тим часом, нагадаємо, програму „підтримчих дій” винайшли не „націоналісти”, а таки ліберали, передусім американські, і спрямована вона зовсім не на утвердження переваги негрів та індіанців над білими (чи, скажімо, жінок над чоловіками), а таки на забезпечення реальної рівності для соціальних, етнічних, расових та інших груп, які тривалий час безпосередньо та опосередковано дискримінувалися. Вона саме тому й називається „позитивною дискримінацією”, що жодною мірою не обмежує прав панівної більшості, а лише створює певні механізми для повноцінного розвитку історично пригноблюваної меншості, „компенсує”, так би мовити, історичну несправедливість, усуваючи по змозі її соціальні, культурні, економічні наслідки.

Безумовно, в Україні, як і деінде, програма „підтримчих дій” може мати націоналістичний аспект — і Ендрю Вілсон має повне право про це говорити. Але вона має також не менш важливий ліберальний аспект, ігнорувати якого сумлінний дослідник не повинен, ані тим більше — вдавати, нібито успадковане від колоніалізму становище є справедливим, а будь-які спроби його змінити є a priori „націоналістичними”. Власне, питання про status quo і про програму „підтримчих дій” (вкрай невдало названу „українізацією”) є тим пунктом, який фатально роз’єднує не лише українських і російських націоналістів, а й україномовних і російськомовних лібералів, — хоча саме вони, за слушним зауваженням Вілсона, мали би стати природними союзниками. Порозуміння між ними, безперечно, можливе, але — лише щодо характеру підтримчих дій (яким справді бажано було б надати ліберальну, а не націоналістичну спрямованість — і на практиці, і в пропагандистській риториці). Що ж до самої потрібності (чи „непотрібності”) таких дій, то навіть найліберальніший українофон навряд чи коли погодиться із постколоніальним status quo, бо ж ідеться тут не лише про „колективні права корінної нації”, а й про цілком конкретні права особи — права мільйонів україномовних громадян України, які в більшості регіонів не є реально забезпечені тою мірою, що права громадян російськомовних.

Свідомо чи несвідомо Ендрю Вілсон артикулює у своїй книжці погляди російськомовної інтеліґенції, які стисло можна окреслити як такий собі мовно-культурний laissez faire, різновид соціального дарвінізму, що відповідає радше консервативній потребі зберегти status quo, ніж ліберальним деклараціям цієї інтелігенції і, зрештою, самого Вілсона. В історичному плані ці погляди досить широко варіюються між об’єктивним визнанням колоніального статусу України та цілковитим його запереченням; проте коли йдеться про сьогодення, то вони майже одностайно сходяться на тому, що постколоніальну ситуацію слід прийняти як історично зумовлену даність, і що змінювати її за допомогою якихось „підтримчих дій” (демонізованої „українізації”) в жодному разі не слід, навпаки — її слід юридично леґалізувати й інституційно законсервувати, визнавши росіян „корінним” народом України, а російську мову — другою державною.

Вілсон, хоч і не ототожнює себе з цими поглядами (назагал він намагається витримувати безсторонній, „науково-об’єктивний” стиль), зараховує, однак, до „націоналістів” усіх, хто з такими поглядами не згоден: Леоніда Кравчука, який говорив про потребу захисту української мови та культури (так, ніби ця потреба справді є націоналістичною вигадкою, а не цілком очевидною для будь-якого неупередженого ліберала проблемою!); українських дисидентів-шістдесятників, котрі виступали проти масових міґрацій, заохочуваних совєтською владою (так, ніби в Англії проти безвізової міґрації жителів третього світу до їхнього краю виступають лише націоналісти, а всі інші тільки й думають, як би швидше перемішатися з новоприбульцями, та ще й перейняти їхню мову!); і навіть тих сьогоднішніх „екстремістів”, котрі нахабно „наполягають, щоб усі громадяни мали можливість спілкуватися українською мовою з державними службовцями” (чому 45% населення, яке утримує бюрократію зі своїх податків, не може вимагати від неї активного знання своєї мови — це знає хіба що Ендрю Вілсон та ще, може, його харківський однодумець Володимир Гриньов).

Останній приклад є взагалі надзвичайно промовистий, оскільки наочно показує, про яку, власне, офіційну „двомовність” ідеться „лібералам” певного типу. Він показує також, чому так бояться її українські „націоналісти”, всіма можливими способами протидіючи офіційному узаконенню російської мови як іще однієї державної. Вочевидь, їх лякає не перспектива розширення сфери вжитку російської мови (бо й сьогодні ця сфера практично нічим не обмежена), їх лякає передусім перспектива остаточного витіснення української мови з тих нечисленних ділянок, де вона ще існує, остаточного закріплення російської мови, культури (і, відповідно, російськомовного населення) як панівних — як це вже сталося в Білорусі.

Соціологічні дослідження, проведені серед різних вікових груп, показують, що русифікація серед молоді поширюється; те саме показують і дослідження серед україномовних міґрантів, які прибули за останніх шість років до Києва та інших великих міст. Говорити за цих умов про якусь „українізацію”, звісно, можна, але — радше в пропаґандистських цілях, ніж наукових. Ендрю Вілсон, однак, присвячує цим проблемам цілий шостий розділ під назвою „Націоналістична програма: внутрішня політика, українізація та держава”, де, зокрема, цілком серйозно говорить про Кравчука як „явно націоналістичного” політика, а про Україну — як такий собі зразок „націоналізуючої держави”, хоча це погано узгоджується з його попередніми висновками про обмеженість впливу націоналістів в українському суспільстві та „меншинний” статус українофонів (45%). А якщо врахувати, що україномовна меншина зосереджена в марґінальній Західній Україні і ще марґінальнішому східноукраїнському селі, тим часом як реальне політичне, економічне та культурне життя відбувається у великих містах, передусім у столиці, де на всіх рівнях домінують русофони (досить походити по вулицях чи будь-яких державних і недержавних установах), то хто ж має бути провідником вищезгаданої „українізації”? На які сили має спиратися „ націоналізуюча держава” — не на російськомовну ж армію чи ще російськомовніший держапарат?! І який сенс розважливому Кравчукові бути „явним націоналістом”, чудово знаючи, який у нього електорат?.. (Те, що Вілсон вбачає головну причину поразки Кравчука в його міфічному „націоналізмі”, а не в бездарно-номенклатурній економічній і кадровій політиці, теж не додає його книжці авторитету.)

Повз увагу дослідника проходить, на жаль, і той вельми симптоматичний факт, що ось уже кілька років ідея „двомовності” в Україні виступає як популістське гасло, а не як серйозна концепція, юридичне обґрунтована й регламентована, доповнена правилами та санкціями, правовими й інституційними механізмами її забезпечення. Ще жоден поборник цієї ідеї не виявив справді ліберального її розуміння, за якого (і тільки за якого) ця концепція могла би бути в Україні прийнятною. Передусім, ще ніхто чітко не сказав, що офіційна двомовність у ліберальній країні означає право кожного громадянина вільно вибирати собі одну з двох мов для спілкування з владою чи вищим начальством, але вона не дає такого права ні начальству, ні владі. Навпаки, вона зобов’язує будь-яку посадову особу пристосовуватися до мови громадянина, тобто давати йому письмову чи усну відповідь тією з двох мов, якою громадянин звернувся. Чи готові тисячі українських чиновників — від секретарки й паспортистки до мера або міністра — дати відповідь чи інформацію не лише по-російськи, а й, у разі потреби, по-українськи — ось питання, яке слід уже нині обговорити в Донецьку, Харкові, Києві, перш ніж провадити далі демагогічні розмови про „офіційну двомовність”. Якщо наші, переважно російськомовні, службовці вже готові до цього — і філологічно, і, головне, психологічно (бо ж українська мова діє на багатьох із них як червона ганчірка), ба більше — якщо вони готові за незнання обох мов чи за небажання відповісти громадянинові (платникові податків!) його ж таки мовою втратити працю, то закон про дві державні мови в Україні можна запроваджувати хоч завтра. Від такого закону, а точніше — від його послідовного й ретельного викконання (на що в нашій „правовій” державі сподіватися поки що не випадає), безумовно, виграли б усі пересічні громадяни — й україномовні, мовна гідність яких дістала б нарешті хоч якийсь правовий захист, і російськомовні, яких нарешті перестали б дурити байками про „українізацію”. А програли б чиновники, котрі поки що є найзавзятішими поборниками „офіційної двомовності”, бо ж розуміють під нею не описану вище ліберальну версію, а — традиційно-совєтську, покликану остаточно — як у Білорусі — закріпити панування російської мови й упослідження тубільної.

^ Вірування меншини

Симптоматично, що Ендрю Вілсон ніде в своїй книжці не дає бодай робочого визначення націоналізму (чи його різновидів), завдяки чому, як уже говорилося, отримує змогу підверстувати під рубрику „націоналізм” найрізноманітніші явища — від поширеної й, зрештою, небезпідставної занепокоєності станом української мови й культури та спротиву дальшій русифікації до суто ліберальних виступів на захист прав упослідженої україномовної меншості в Україні та визнання потреби „підтримчих дій” з боку держави. В сьомому розділі („Націоналістична програма: зовнішня політика — розв’язування російського вузла”) під рубрику „націоналізм” потрапляє не лише неприязнь, а й суто прагматична недовіра українських політиків до Росії (хоч автор ніде не з’ясовує, на чому їхня інфантильна довіра мала би ґрунтуватися — на специфічному історичному досвіді чи, м’яко кажучи, не менш специфічному ставленні до України з боку практично всіх сьогоднішніх російських еліт?). Іще курйознішим і тенде