Реферат: Сумський державний університет к афедра ф ілософії

Міністерство освіти і науки України


СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра філософії


WYŻSZA SZKOŁA FINANSÓW I ZARZĄDZANIA w WARSZAWIE

Katedra Filozofii


ЛІТЕРАТУРНО-МЕМОРІАЛЬНИЙ КОМПЛЕКС Г. С. СКОВОРОДИ

с. Сковородинівка


Філософський

та літературознавчий виміри

сучасних гуманітарних досліджень


МАТЕРІАЛИ

Міжнародної науково-теоретичної конференції

до 287-ліття з дня народження Г.С. Сковороди

(Суми, 17-19 грудня 2009 року)


Суми «Видавництво СумДУ» 2009


УДК 167+130.2:37.8.4.001

ББК 87.3(4/8)

Ф-87


Філософський та літературознавчий виміри сучасних

Ф-87 гуманітарних досліджень: матеріали Міжнародної науково- теоретичної конференції до 287-ліття з дня народження Г.С. Сковороди, м. Суми, 17-19 грудня 2009 року /редкол.: В.М. Вандишев, В.О. Артюх. – Суми: Вид-во СумДУ, 2009. – 109 с.


У збірнику матеріалів конференції широко представлена проблематика філософських рефлексій сфери гуманітарного дискурсу. Частина виступів присвячена особливостям філософії Григорія Сковороди. У доповідях та тезах також широко аналізується специфіка «лінгвістичного повороту» в сучасних гуманітарних дослідженнях.

Учасники конференції розглядають фундаментальні альтернативи культури, філософської ампліфікації феномену авторства як типу культурного посередництва, психологічної моделі магічних текстів-замовлень, метафізику відчуження слова, особливостей літературної творчості та лінгвофілософське підґрунтя художнього тексту.


УДК 167+130.2:37.8.4.001

ББК 87.3(4/8)


© Видавництво СумДУ, 2009


Наукове видання


Філософський

та літературознавчий виміри

сучасних гуманітарних досліджень


МАТЕРІАЛИ

Міжнародної науково-теоретичної конференції

до 287-ліття з дня народження Г.С. Сковороди

(м. Суми, 17-19 грудня 2009 року)


Відповідальний за випуск В.М. Вандишев

Комп’ютерне верстання В.М. Вандишева


Формат 60х84/16. Ум. друк. арк. 6,34. Обл.-вид. арк. 6,09. Тираж 150 пр. Зам. №


Видавець і виготовлювач

Сумський державний університет,

вул. Римського-Корсакова, 2, м. Суми, 40007

Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 3062 від 17.12.2007.


^ Вандышев В. Н. – д-р филос. н., проф., alburnus@mail.ru (Cумы, Сумский государственный университет)
^ К ВОПРОСУ О ФУНДАМЕНТАЛЬНЫХ

АЛЬТЕРНАТИВАХ КУЛЬТУРЫ


Побуждает к исследованию особенностей социальной коммуникации философия постмодернизма. Как знаковое явление она предстала в литературных и философских трудах Дж. Фоулза, Ф. Гваттари, Ж. Делёза, Ж.-Ф. Лиотара, Ж. Батая, Ж. Дерриды, М. Фуко, Р. Барта и других мыслителей ХХ века. Определённое отображение нашла эта тема и в работах ряда украинских и русских учёных, среди которых можно отметить работы И.В. Арнольда, М.М. Бахтина, О. Забужко, Ю.М. Лот-мана, Е.С. Переломовой и др.

Начиная с античности, с философских течений той эпохи, западная философская мысль всегда была неоднородной. Можно по разным критериям проводить дифференциацию исходных философских идей: материализм и идеализм; реализм и мистицизм; рационализм и сенсуализм; агностицизм и скептицизм; монизм и дуализм и т.п. Но можно принять и еще одно членение, которое можно обозначить как мобилистскую и тоталистскую традицию. В этой системе, например, философия Гераклита– это мобилизм, а философия Платона и Сократа – тотализм.

Тоталистская традиция характеризуется стремлением создать великую систему, выявить единственную теорию для всеобъемлющего объяснения жизни, истории, взаимоотношений отдельных людей и различных социальных групп людей. Сократ, Платон и Аристотель – центральные фигуры тоталистской традиции, чьи идеи были развиты Декартом и Кантом, Гегелем и Марксом. В этом же направлении развивалось христианское учение и политическая идеология капитализма. В тотализме философские правила аксиоматичны и воспринимаются как данность. Мышление автономно и пытается осветить и рассмотреть существование, исходя из того, что наблюдение идет от ego в направлении к окружающему миру. Тоталистскую философию интересует взаимосвязь между душой и телом (= ego и миром), поэтому она в основе дуалистическая. Цель тотализма – создать систему, которая служила бы практическим руководством по миру и жизни.

Мир, в котором на все вопросы есть ответы, является совершенным миром, миром цельным (от англ. totality), а в результате – утопией, ставшей манифестом. Как никакое иное в этом плане показательно учение Платона, утверждавшего, что эта утопия уже существует, и что она истинно реальна, реальнее чувственно воспринимаемой реальности. Воспринимаемая нами реальность, на самом деле лишь смутный образ сверхреального мира идей. И христианство приняло тоталистскую концепцию платоновского толка. Идеология его утопична, и одновременно есть идея потерянного рая и идея грядущего блаженного мира небесного.

Мобилистская традиция берет начало от Гераклита Эфесского. Мобилистская традиция характеризуется стремлением к всеобщей открытости. Каждый субъект стремится приспособиться к реалиям окружающего мира, примириться с обстоятельствами существования, с тем, чтобы использовать эту позицию как стартовую площадку для улучшения условий, навязанных судьбой. Идея здесь находится вне бытия и вне людей, а еgo не является данностью. Логика философствования направлена от мира к субъекту. В мобилизме вопрос не требует ответа, за ним прячется следующий. Вопрос выражает страстное стремление к свободной и бескомпромиссной мысли, интеллектуальной полноте, свободе выбора. Поэтому, ответ – это всегда тупик развития мысли, отвлекающий маневр, удобное пристанище. А настоящее – это то, что есть, настоящее – это действительность, это реальность существующих отношений и связей.

Мыслитель-мобилист противник утопии, поскольку утопия – это явный инструмент власти, требующий от человека полного подчинения и ограничивающий его в свободном мышлении и полнокровной жизни в настоящем. В обмен на его свободу в более или менее отдаленном будущем человеку обещана награда, награда за добровольное рабство и страдание, на которое человек себя обрекает либо потому что его одурачили, либо потому что он позволил, чтобы его одурачили, либо хотел, чтобы его одурачили. Мобилистская философия отвергает все это, а взамен награды предлагает воздух свободы и ограниченные, но реальные возможности в настоящем. Цель – высветить и обезвредить любые попытки оправдать иерархии, которые мы вынуждены строить только лишь для того, чтобы сделать существование более понятным.

Мобилистская критика не склонна вступать с властью в диалог, она не устраивает торг, а обнажает установившиеся «истины», веру в «прогресс» и «вознаграждения», лишает их иллюзорного блеска. Требование свободы распространяется и на отношение философов к собственной философии: мысль должна быть совершенно свободна!

Осознав, что прежний взгляд на мир устарел и привычные понятия больше не могут объяснить непонятные нам явления, мы вынуждены от него отказаться. Но в этом явлении есть и позитив: мы освобождаемся и от большого количества знаний, ставших ненужными, человеческое сообщество выстраивает и внедряет новые системы миропонимания.

Литература:

Бард А. и Зодерквист Я. Нетократия. – С.-Пб., 2004.

Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика / [пер с фр.]. – М., 1989.

Бьюкенен П. Смерть Запада. – М., 2004.

Делёз Ж., Гваттари Ф. Что такое философия? / [пер. с фр.]. – М.; СПб., 1998.


Гришин Іван Якович, проф.

(Харків, ХНТУСГ імені Петра Василенка)

^ ВЕЛИКИЙ ПРОЕКТ „ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА-300” В КОНТЕКСТІ СКОВОРОДИНО-КОНФУЦІЙСЬКОЇ ІДЕОЛОГІЇ


1. Великий Проект „Григорій Сковорода-300” (далі – Проект) запропоновано у 2002 році. „Великий” – значить: справедливий, вирішує доленосні для людини проблеми; формує життя людини за законами коеволюції з природою. Це мегапроект, який включає в себе тисячі проектів різних за типом, за масштабом та за фазами їх виконання щодо розвитку України. В такому проекті вирішальну роль відіграє його концепція.

2. Концепція розвитку регіонів базується на рішеннях Ріо-92 і Йоганнесбург-2002 щодо сталого (збалансованого...) розвитку регіонів; ідей Г. Сковороди: моделі триєдності світів; його ідеях щодо щастя на сродній праці; тези „не рівної рівності”; кардіоцентризму; видимого і невидимого; розшифровки змісту його епітафії; введенні сковородино-конфуційських переконань; створенні наукових парків типу „Технокрай”...

Його ідеї розглядаються під кутом зору наступних гіпотез: переходу від понять „інноваційна діяльність” (пріоритет насильницької смерті і розрухи) до „новаторська діяльність” (пріоритет спасіння, збереження і підтримки життя зі щасливою людиною в ньому); від концепції „ноосфери” до гіпотези „ноосенсоросфера”; від поняття „гуманізм” до гіпотези „космобіогуманізму”; від відсутності на даному етапі розвитку України загальноприйнятого світогляду до сковородино-конфуційської ідеології...

3. Управління цим Проектом базується на гіпотезі восьмиблокової Системи досягнення сталого розвитку країною/регіоном.

4. Основна задача, яка вирішується в Проекті – це формування в Україні зразкових районів-символів в місцях народження, перебування та поховання видатних українців і на цих засадах виховання, частково через туризм, високопатріотичної, сильної в новаторській діяльності особистості.

5. Мета-місія Проекту – полягає у створенні пілотного зразка духовно-технологічної країни у досягненні сталого розвитку суспільства, направленого на щастя людини на основі спорідненої праці, на створення можливостей бути їй здоровою, а також на помірковане споживання з домінуванням сковородино-конфуційських поглядів. При цьому враховується високомісійний факт відмовлення України від статусу ядерної держави.

6. Значну роль в управлінні Проектом відіграють методи і методології. А саме, базовими є: філософсько-теїстично-науково-практичний підхід; практична філософія; концептуалізм; номадологія; ідеї управління майбутнім; використання методологій ООН та вітчизняних вчених у визначенні індексів та індикаторів сталого розвитку; технологічна кейс-методологія; сковородино-конфуційські засади...

7. Нові поняття запропоновані і застосовані автором тез в концепції Проекту: ноосенсоросфера; космобіогуманізм; м’який антропоцентризм; новаторська діяльність; новаторський капіталізм; технокрай; сковородино-конфуційська ідеологія...

8. При просуванні Проекту застосовуються органічно поєднанні ідеї левіафану, голему, егрегора... Фінансування залежить від того: як підприємці та чиновники голему сприймають Проект. А його рівень парадигмальності залежить від потужності левіафану; стану законодавчого та інформаційного забезпечення; рівня розвитку громадянського суспільства; партнерства, конкуренції, ворожнечі...

9. Планується: здійснити заходи по пропаганді Програми ЮНЕСКО „Десятиріччя освіти для сталого розвитку”; звернутись до відповідних українських органів та структур ООН відносно проведення у 2022 році в Україні чергового саміту ООН з проблем сталого розвитку; провести належні фундаментальні і прикладні дослідження з проблем розвитку України в контексті Великого Проекту „Григорій Сковорода-300” зі сковородино-конфуційською ідеологією; запропонувати доцільні закони і внесення змін до Конституції України...


Заветный С.А. – д-р філос. н., проф.

(Харків, ХНТУСГ імені Петра Василенка)

^ ОБЩЕНИЕ КАК ВАЖНЫЙ ФАКТОР ГАРМОНИЗАЦИИ МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЙ


В большинстве случаев общение рассматривается как «процесс взаимосвязи и взаимодействия общественных субъектов (классов, групп, личностей), в котором происходит обмен деятельностью, информацией, опытом, способностями, умениями, навыками, а также результатами деятельности; одно из необходимых и всеобщих условий формирования и развития общества и личности» [4, 433].

Общение исключительно сложное социальное явление, для уяснения которого следует вначале привлечь структурно- функциональный подход, в соответствии с которым выделяются следующие виды общения: сотрудничество, соперничество, конфликт (Ишмуратов А.Т.), непосредственное и опосредованное, анонимное и персонифицированное, формально-ролевое (служебное, официальное, статусное) и неформальное (личностное, родственное, интимное и др.) (Пазенок В.С.) Можно выделить и другие виды общения, которые вплетены в различные сферы жизнедеятельности человека: науку, искусство, литературу, религию, философию, мораль, политику, право, экономику, торговлю, образование, воспитание, просвещение, пропаганду, агитацию, туризм, спорт, секс, почту и т.п.

Общение выполняет множество задач в становлении и развитии личности и общества, что находит наибольшее воплощение в его функциях. В зависимости от цели и направленности, а также содержания актов общению присущи коммуникативная (социальное взаимодействие), трансляционная, информационно-коммуникативная (аккумулирование и передача социального опыта и форм культуры), экзистенциально-организующая (самореализация личности, ее жизнедеятельность), культурно-воспитательная, социализирующая (формирование человека, определение и обогащение его духовного опыта) функции [3, 337]. Кроме того, выделяются также такие функции, как синдикативная (согласование интересов общностей), консенсусная (преодоление социальных конфликтов и противоречий), регулятивно-коммуникативная (формируется представление о нормах, правилах поведения), аффективно-коммуникативная (регулируется и снимается эмоциональные напряжения в человеческих отношениях). А.А. Брудный выделяет в качестве основной рабочей функции инструментальную функцию, необходимую для обмена информацией в процессе управлении и совместного труда [2, 244-245]. Л.А. Карпенко добавляет к этому еще функции: побудительная, цель которой – стимуляция активности партнера; понимания, цель которой – не только адекватное восприятие и понимание смысла сообщения, но и понимание партнерами друг друга; амотивная, цель которой – возбуждение в партнере нужных эмоциональных переживаний; оказания влияния, цель которой – изменение состояния, поведения партнера (2, 245).

Новые познавательные результаты раскрывает системный подход к изучению социальных явлений, каковым является общение. Для изучения последнего полезно обратиться к рассмотрению его в качестве деятельности, где можно выделить такие компоненты, как субъект и объект, цель и средства, система действий и результат.

Применительно к общению эта система может быть представлена следующим образом:

- субъект общения (отдельный человек, группы людей, институты и т.п.);

- средства общения (слова, жесты, мимика, носители информации, образы, материальные и духовные ценности и т.п.);

- цель общения (установление взаимопонимания, согласование и объединение усилий, реализация социальных смыслов, мотивов и стимулов, упорядочение действительности);

- система действий общения (объяснение, сообщение, убеждение, внушение, координация; поиск, обработка, извлечение информации и т.п.);

- результат общения (стабильность, развитие);

- объект общения (общество, общности, организации людей, институты, личность и т.п.).

Следуя логике системного анализа, важно в системе общения выделить системообразующий компонент. Если принять за признаки его выделения свойства объединять все компоненты в систему, а также приводить ее в функциональное состояние, то таким компонентом должен быть субъект общения, ибо он изучает и систематизирует информацию об объекте, вырабатывает решение, подбирает средства, определяет диапазон и порядок действий общения, вносит коррективы в свою деятельность.

Литература:

1. Аверьянов А.Н. Системное познание мира. – М.: Изд. пол. лит-ры, 1985. – 263 с.

2. Психология Словарь. – М.: Политиздат, 1990. – 494 с.

3. Соціальна філософія. Короткий енциклопедичний словник. – Київ-Харків, 1997. – 398 с.

4. Философский энциклопедический словарь. – М.: Сов. энциклопедия, 1989. – 815 с.


Сломський В.С. – д-р філос. н., проф., slomski@vizja.pl

(Warszawa, Wyższa Szkoła Finansów i Zarządzania w Warszawie)

^ ДО ПИТАННЯ ПРО ДИДАКТИКУ ФІЛОСОФІЇ


Треба передусім з’ясувати, що ми розуміємо під поняттями навчання та філософія. Зауважимо, що філософія, традиційно окреслювана як любов до мудрості, розпадається на низку досить слабо пов’язаних між собою розділів, які у свою чергу далеко не завжди здаватимуться очевидними синонімами мудрості.

У випадку філософії в процесі навчання (подібно зрештою, як у випадку звичайної діяльності філософа – розв’язування конкретних проблем) ми маємо справу не з навчанням самій філософії (тобто з навчанням мудрості чи любові до неї), а з переказуванням конкретних і дуже докладних відомостей. Навчають не філософії, а деяким дуже малим її фрагментам і лише поєднання цих фрагментів у якесь смислове ціле може давати те, що називаємо обізнаністю з філософією. Незалежно від того, якого розділу філософії навчаємо, це навчання завжди полягає у передаванні дуже докладних відомостей.

Автор виходить з того, що процес навчання розпочинається в момент, коли встановлюються певні узи між учнем і вчителем. Навчання даного предмета, хоч і може вести до його научення, але той кінцевий результат (який може наступити або ні) ще не визначає суті процесу навчання. Основним визначником цього процесу є власне ті узи, що виникають між учителем і учнем, а вони є завжди чимось одноразовим, неповторним та індивідуальним.

Філософське знання про світ, залишаючись над-метою студіювання філософії, лежить таким чином, поза процесом її навчання, і, хоча цей процес не може бути у відношенні до неї байдужим, себто мусить керуватися в бік уможливлення студентові здобуття цього знання, та все-таки, це знання не міститься у безпосередньому зв’язку між учнем і вчителем. У дидактичному процесі на перший план висовується детальне знання про погляди різних філософів, але це знання не є метою, а має вести до мети. Чи справді доведе – залежить лише від учня.

Необхідним видається також розрізняти дидактичний процес у точному значенні цього слова від дидактичного процесу у значенні загальному. Перший із них обмежується єдино безпосереднім зв’язком вчитель-учень, а дидактичним процесом у загальному значенні можна вважати усілякі взаємодії (впливи): як навмисні, так і ненавмисні, – які збагачують або модифікують знання про філософію того, хто вчиться.

Проте, філософії у сенсі особливого роду мудрості, навчають не тільки філософи. Адже будь-яке знання про світ, оскільки воно постає як ґрунтовне і доведене, тобто вважається тим, хто його здобув, елементом, що уможливлює побудову найзагальнішої орієнтації у світі, може вважатися – якщо й не знанням у точному значенні цього слова – то з упевненістю таким, що сильно спричинює усвідомлення того, про що говорить філософія.


Воронкова В.Г. – д-р филос. н., проф.

(Запорожье, Запорожская государственная инженерная академия)

^ ЧЕЛОВЕК КАК ПРОБЛЕМА ДЛЯ САМОГО СЕБЯ


Проблема человека как такового, проблематичность «человеческой ситуации», наконец, человек как проблема для самого себя – все это чрезвычайно важные вопросы порождены в самосознании динамично развивавшегося постиндустриального общества второй половины минувшего столетия. Важным элементом указанного сознания явился мощный всплеск литературно-философской рефлексии, получившей название постмодернизм. Можно выделить по меньшей мере четыре типа постмодернизма [cм.: 1]. Полагаю, что правы те, кто первым постмодернизмом считают американскую контркультуру 1960-х годов, которая опиралась на традиции авангарда, противопоставляя свои идеалы идеалам высокоэлитарного искусства. Для другого типа постмодернистских исканий (1960-1970-е годы), свойственно тесное взаиморазвитие с постструктурализмом. Проблематика философии языка, деконструкция традиционной метафизической парадигмы (Ж. Деррида) характерны для известных произведений этого периода Дж. Фаулза, У. Эко, Т. Пинчена и других.

Наиболее интересным и содержательным представляется тот тип постмодернизма, где проблема человека, его индивидуальности, его «возвращения к самому себе» непосредственно касается социологических, философских и психологических аспектов бытия человека. Именно мыслители-постмодернисты, анализировавшие атмосферу всеобщей деградации эпохи, постмодернистский стиль жизни, мироощущение деконструкции и добились наибольшего признания читателей. Обнаружилось интересное явление: языковые тексты связаны с другими текстами, они не имеют никакой основы вне языка.

Вполне логично, что парадигма постмодернизма включает в себя ана-лиз понятия «интертекстуальность». Анализ явления интертекстуальности предприняла Ю. Кристева (1967), после чего интертекстуальность стала не только способом анализа литературного текста, но стала определять и мироощущение и самоощущение современного человека. Одна из последних работ, посвященных исследованию интертекстуальности [cм.: 2], демонстрирует глубокое творческое проникновение идеологии постмодернизма и в литературно-художественную ткань украинской культуры. Наряду с другими мы видим в работах украинских писателей и философов попытки продемонстрировать поиски человеком самого себя.

Литература:

1. Воронкова В.Г. Філософія: Навчальний посібник. – Київ, 2004.

2. Переломова О.С. Лінгвокультурні коди інтертекстуальності українського худож-нього дискурсу: діахронічний аспект: Монографія. – Суми, 2008.


Ковальчук В.Ю. – д-р пед. н., проф.

(Дрогобич, ДДПУ ім. І. Франка)

^ ВИХОВАННЯ ЯК СИСТЕМНА КОМУНІКАЦІЯ


Надзвичайно важливо у педагогічно-виховному процесі цілеспря-мовано впливати на вихованця з метою набуття ним належних якостей. Відтак, вчитель (викладач) повинен віднайти таку систему комунікативних дій, що сприяла б досягненню поставленої ним мети.

Процес виховання потребує толерантного ставлення один до одного вихованця і вихователя. У цьому процесі неможливо визначати ні переможця, ні переможеного, хоча інколи трапляється, що дехто вважає свої агресивні дії як цілком правильні і виправдані. Сучасна політична боротьба, споглядання якої не можуть уникнути ані дорослі, ані школярі, дає масу зразків «виправданої» агресивності та відвертої брехні. Тут сторони, що знаходяться в стані конфронтації, встановлюють свою власну термінологію і дають свою інтерпретацію історії. Прикро, якщо переможець був сповнений агресивних намірів, визначивши свою агресивність як необхідне і добре.

Зрозуміло, що завдання учителя, незалежно від того викладає він фізику чи літературу, біологію чи іноземну мову, полягає у тому, щоб навчити розрізняти добро і зло. Тут основними чинниками є надання переваги багатокультурності, відстоювання прав людини. Важливим є також виховання правильного розуміння дітьми існуючих культурно-соціальних цінностей та розумних матеріальних потреб. Саме тому певним інгібітором агресивності людської природи виступає духовна культура, оскільки вона накладає різні обмеження на зле у поведінці людини.

Важливим у всій системі виховання є осмислення проблемного змісту дуалізму: формування особистості чи зовнішньої дійсності. Більш конкретно цей дуалізм можна визначити так, чи повинні ми пристосовувати психіку дітей до зовнішньої дійсності, а чи навпаки – зовнішню дійсність до дітей? Одні з учителів впевнені, що треба так виховувати особистість, щоб діти могли справлятись з різними зовнішніми обставинами. Тому й створюється відповідне середовище з жорсткими рамками й дисципліною, а дітей привчають до цих вимог.

Дуже часто у засобах масової комунікації ми маємо зразки маніпулювання цінностями, релятивізації того, що має усталені рамки. Так ми можемо зустріти заяви, які виправдовують злочинний характер вчинків: злодій – це просто клептоман, сексуальний збоченець – він просто «любить інакше», бандит – «жертва несправедливого суспільства» або «жертва обставин».

Учитель у моральному вихованні не може обмежитись лише ознайомленням дітей з нормативними цінностями. Йому слід допомогти дитині навчитися самостійно мислити.


^ Алексеенко А.П., д. филос. н., проф., alexeenko46@mail.ru

(Харьков, национальный медицинский университет)

Левчук В.Г., к. филос. н., доц., lvvic@ukr.net

(Ин-т финансов Украинского гос. ун-та финансов и межд. торговли)

^ ВЕРА КАК СОСТАВЛЯЮЩАЯ ДУХОВНОГО БЫТИЯ ЧЕЛОВЕКА


Разработка проблемы духовного бытия человека предполагает глубокий анализ основных его факторов, в связи с чем сегодня особую актуальность приобретает исследование веры как одной из составляющих этого процесса. Вера является не только реальным центром жизни человека, но и первичной определяющей силой человеческой жизни, независимо от того, понимает и осознает человек это или нет.

Понятие веры охватывает достаточно широкий круг вопросов, которые далеко не всегда можно осмыслить рационально и выразить понятийными средствами. Именно поэтому данные вопросы остаются как бы «в тени» или за гранью логического осмысления.

Духовное бытие человека без веры реализуется не в полной мере, т.е. частично. Вера составляет основу духовного бытия человека. Современный же мир основывается на интеллекте. Интеллект и дух, вера – явления, по сути, глубоко различные, но не исключающие друг друга, а взаимодополняющие. Настоящая вера в отличие от науки в своей основе имеет другой метод и другой опыт.

Современный духовный кризис объясняется тем, что человечество вот уже в течение нескольких поколений пренебрегало источниками этого опыта и отвыкло, отучилось пользоваться ими.

Вера именно тем и характеризуется, что за пределами того, что нам видно и что мы постигли, в человеке есть такие глубины, которые нам непостижимы, но которые играют важную роль в духовной жизни человека.


^ Біленко Т.І. – д. філос. н., проф., bilenko@drohobych.net

(Дрогобич, Дрогобицький державний пед. ун-т ім. І.Франка)

^ СЛОВО В ТЕКСТІ: СПРИЙМАННЯ І ТЛУМАЧЕННЯ


Для кожного покоління нові часові реалії подають слово інакше, на чому позначається також локальна характеристика. Cлово постає репрезентантом онтологічних та екзистенційних обставин то як їхній фіксатор, то як замісник, то як подвоювач, але завжди як знак. У ньому закріплена соціально вагома інформація, трансляція і трансмутація якої впродовж віків не залишається однозначною, оскільки приходять нові покоління і переосмислюють історичний спадок у нових часових реаліях. Швидкоплинність слова, що звучить, і тривалість слова написаного неоднаково позначаються на їхній включеності до суспільної практики, адже слухачі можуть безпосередньо відчути через мовлене слово емоції та переживання мовця, який виливає на них стан своєї душі, а читачам потрібна додаткова напруга, щоб пробитися до авторського задуму. У цьому спілкуванні завжди є місце для тривоги (згадаймо М.Фуко). Аналізуючи процес відбирання (розуміння, тлумачення) художнього твору, важливо зосередити увагу на суб’єкт-суб’єктних засадах діалогу автора і читача. Іноді чути заперечення: не може бути діалогу, адже автор, колись написавши твір, тапер до нього живого стосунку не має, він може повернутися до давнього тексту і щось нове додати, але колишній текст так і залишиться в попередньому стані. Теперішню реакцію читача на твір автор не міг врахувати тоді, коли писав. То чи можна твердити про діалог? Гадаю, можна, але все залежить від читача. Кожен знає з власного досвіду, що вдруге прочитаний твір часто сприймається як новий, цілком невідомий. Чому? В інтервалі між читаннями змінився читач, тепер автор відкрився йому інакше, багатше, повніше.

Про те, як автор послуговується словом – своїм надійним знаряддям у спілкуванні з читачами, можна довідатися не лише з його відвертих заяв про власну творчу лабораторію, але і з аналізу його доробку.

Творча особистість, як це засвідчують визнані авторитети, передає свої задуми через вимріяні та вистраждані образи-символи, наповнюючи їх власними душевними потенціями, розраховуючи на сприйняття та розуміння. Чи завжди справджуються ці очікування? Звісно, ні. Причиною може бути недосконалість викладу авторської думки або неготовність аудиторії взяти пропоноване, долучитися до художнього твору.

Конкретні просторово-часові реалії позначаються у сприйнятті слова суб’єктом мовленнєвої взаємодії, бо воно ніколи не буває пасивним, фі-зично нейтральним об’єктом, здатним вступати у незліченні комбінації.


Деніско Л. М. – проф.

(Харків, ХНУ ім. В.Н. Каразіна)

Мошинська О. Ю. – к. філос. н., доц.

(Харків, Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого)

^ МЕДІА І ФІЛОСОФІЯ


Медіа належить значна роль в трансформації усіх складових інформаційного суспільства. Невипадково, що медіація, поряд з комп’ютерізацією та інтернетизацією, стала його вагомою тенденцією. Вона аналізується в різних проявах не лише медіа аналітиками, але й філософами, культурологами, соціологами. Під її впливом з’явилися такі нові феномени, як медіа реальність, медіа сфера, медіа культура,медіа текст, медіа людина, медіа вірус. На дуку австрійського дослідника Р. Марграйтера в сучасному суспільстві відбувся медійний поворот, медійна революція. Саме ці фактори обумовили наявність медіа філософії, на що вказують у своїх дослідженнях В. Савчук, І. Смирнов, Д. Рошкофф, Л. Пєнто, В. Порус та інші. Як зазначає Л. Пєнто, медіа доторкнулись до езотеричної сфери, якою є філософія. Постає питання: чи є проникнення медіа в філософію лише явищем сьогодення. Вважаємо, що взаємозв’язок медіа і філософії виник набагато раніше. Його витоки слід вбачити в появі наприкінці XVIII – початку XIX ст. перших філософських журналів у Німеччині. Філософські журнали стали ознакою нового соціокультурного феномену, тим комунікаційним засобом, що сприяв професійному спілкуванню. Саме таку мету ставив Ф. Шеллінг, засновуючи перші філософські журнали і залучаючи до співпраці Гегеля, Канта та інших представників німецької класичної філософії. В східнослов’янській культурі філософський журнал з’явився лише наприкінці XIX ст., хоча філософська тематика була присутня майже на сторінках усіх світських та богословських журналів, що почали виходити на початку XIX ст. Подальший розвиток філософської журналістики, взаємозв’язок медіа і філософії пов'язаний з новими стратегіями, до яких слід віднести філософське розуміння медіа, появу філософської інтернет-журналістики, візуальної філософії на підставі аудіо-відео технологій, попфілософії. Взаємозв’язок медіа і філософії в сучасних умовах маніфестує себе такими тенденціями як: традиція/новація, як конструкція/реконструкція, що підкреслюють складність і різноманітність культури інформаційного суспільства, засобів людського спілкування.


Ємельянова Н.М. – д. філос н., проф., fianu@telenet.dn.ua

(Донецьк, Донецький національний ун-т)

^ ФІЛОСОФІЯ ЛЮДСЬКОГО СПІЛКУВАННЯ


Філософія споконвічно була та й лишається любов’ю до мудрості, і в даному статусі являє нам безліч втілень. Відомі діалоги Сократа, відтворені Платоном, заклали міцну основу особливого типу філософування, котрий був вербалізований у наступні сторіччя П.Абеляром, Г.Сковородою, С.К’єркегором та багатьма іншими мислителями. Цей тип філософування заперечував монопольне право на істину та оголошував діалог єдиним продуктивним способом світовідношення. Це викликало підвищений інтерес вельми широкого кола освічених людей, у тому числі – письменників і поетів.

Саме в літературній творчості проблеми взаємовідношень індивіда і суспільства (одиничного та загального), людської самореалізації (свободи та необхідності), світоглядних цінностей (кількості та якості), сенсу життя (істини та хиби) пластично поєднуються, тому що для справжнього письменника будь-які онтологічні та гносеологічні питання завжди занурюються у площину буденного буття окремої людини. Невипадково Ж.-П.Сартр підкреслював соціальну функцію літератури, бо говорити – значить діяти: «Коли письменник говорить, то він стріляє» [1, 31].

Без перебільшення можна стверджувати, що саме такою була творчість Григорія Сковороди та багатьох інших українських письменників і поетів, які дійсно «стріляли» словами-кулями, збуджуючи самосвідомість сучасників. У такому разі слово стає не тільки формотворним елементом свідомості, але і могутнім засобом мобілізації життєвих сил людини. Індивіду (читачу) не нав’язується єдина авторитетна думка, а пропонується спілкування, засноване на конструктивному діалозі.

Р.Рорті, який поділив філософів на систематиків і напутників, справедливо стверджував, що перші йдуть безпечним шляхом науки, а другі мають поетичний подив перед незбагненним. Сутність наставницької філософії полягає не в тому, щоби шукати об’єктивну істину, а в тому, щоби підтримувати розмову [2, 185]. Саме ця здатність невпинно підтримувати розмову в ім’я істинної людини, здатність знаходити у немочі – силу, у тлінні – нетління, у дрібниці - велич [3, 15-16] робить Г.Сковороду та його послідовників майстрами слова, які є повноправними представниками української філософської думки.

Нині поліфонічність концептуальних систем призводить до зміни парадигм, в основі якої знов-таки лежить принцип діалогічності. Доцільно погодитися з тім, що у наш час найбільш продуктивною для людини і суспільства, навіть для людства в цілому може бути філософія людського спілкування, заснована на діалогічному способі мислення.

Літературa:

Сартр Ж.-П. Что такое литература? // Ж.-П. Сартр. Ситуации: Сборник. (Антология литературно-эстетической мысли.) / Пер. с фр. Предисл. С. Великовского. - М: Ладомир, 1998. – С. 15-264.

Рорти Р. Философия и зеркало культуры. / Пер. с англ. С. Целищева // Постмодерн в философии, науке, культуре: Хрестоматия / В.И. Штанько, И.З. Цехмистро, В.Н. Сумятин. – Харьков: «СиМ», 2000. – С. 159-195.

Сковорода Г.С. Книжечка, що називається silenus Аlcibiаdis, тобто ікона Алківіадська (ізраїльський змій) // Сковорода Григорій. Твори: У двох томах. – Т. 2. / Перекл. М. Кашуби. – К.: «Обереги», 1994. – С. 7-33.



Мозговий І.П. – д-р філос. н., проф., mozg_akadem@ukr.net

(Суми, Українська академія банківської справи)

^ ЗАХІДНИЦЬКІ ПРІОРИТЕТИ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛЕМІСТІВ


Складнiсть суспiльно-полiтично^ Гейко С.М. – к. філос. н., svetageiko@rambler.ru
(Київ, Національний ун-т біоресурсів і природокористування України)

АНАЛІЗ ЗМІСТУ ПОНЯТТЯ «ІРОНІЯ»

^ В СВІТЛІ НЕКЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ


У класичному стилі філософування іронія вказувала на щось приховане, на розрив ідеалу та дійсності, предмета та поняття. Некласичний (модерністський) підхід викриває приховане, все оголює, здійснює „життєвий порив”. Л. Віттґенштайн претендує на пізнання не „істинного знання”, а „істинної конкретності”, іронія має не втручатися у правила функціонування мови, а репрезентувати їх. Х. Ортеґа-і-Ґассет вказує на виникнення „зухвалої іронії” Дона Хуана, яка розкриває „норму повноти життя”. Т. Манн протиставляє розуму „іронію серця”, що обходить романтичний суб’єктивізм і відтворює „гуманістичну цілісність людини”.

Якщо у Модернізмі іронія заперечувала авторитет розуму з позиції існування людини, то у Постмодернізмі іронія не легітимізує жодної норми. У сучасному суспільстві іронія стає способом уникнення будь-якої визначеності, заперечення абсолютизації будь-якої норми; стає глибинною цитатою, що презентує інтертекстуальність культури. Глобальна семіотизація культури сприяє визначенню іронізму як „іронічний код” Р. Барта, „єдиної духовної форми сучасного світу” у Ж. Бодрійара, „пастиша” у Ф. Джеймісона, „подвійного кодування” у Ч. Дженкса, „ліберального іронізму” Р. Рорті, „метамовної гри, переказу у квадраті” у У. Еко тощо. Свобода нарацій та інтерпретацій підкреслює терапевтичну, а не руйнівну роль іронії у філософському дискурсі Постмодернізму.