Реферат: Старий кодак

Дніпропетровська

Обласна

Універсальна

Наукова

Бібліотека


Серія: “Історія міст і сіл

Дніпропетровщини”
СТАРИЙ КОДАК


БІБЛІОГРАФІЧНИЙ ПОКАЖЧИК


Дніпропетровськ

2006

Від упорядників


Час заснування міст і сіл нашого краю, їхні першопочатки та хід розвитку останнім часом привертають усе більшу увагу і не лише фахівців – істориків, археологів, музейних співробітників, але й широкі кола громадян, які хочуть знати історію своєї землі, держави, землі, де вони проживають.

Багато десятиліть, навіть століттями, справжня історія нашого краю, як і всієї України, спотворювалась, фальсифікувалась, замовчувалась. Відкрити дійсну історію рідної землі, очистити її від ідеологічних нашарувань – важливе завдання істориків і краєзнавців. На допомогу в цьому приходять документи, архівні матеріали, свідчення сучасників подій, що відбувалися на дніпрових просторах у часи далекі від нас і зовсім недавно.

Дніпропетровська обласна наукова бібліотека засновує серію “Історія міст і сіл Дніпропетровщини”. В ній планується спільно з вченими-істориками та краєзнавцями підготувати низку видань, присвячених як окремим містам області, так і містечкам, селам, слободам, хуторам, зимівникам, які давно вже увійшли складовою частиною до великих населених пунктів. Представляємо увазі читачів перше видання, присвячене селу Старий Кодак.

Видання містить в собі нарис наукового співробітника Обласного центру охорони історико-культурних цінностей, а також бібліографію. В бібліографії представлено історичні дослідження, наукові та науково-популярні твори, путівники, довідники, публікації в пресі, окремим розділом – художні твори.

Видання розраховане на широке коло читачів, усіх, хто цікавиться історією рідного краю.

Закликаємо до співпраці, просимо подавати пропозиції, доповнення, зауваження.

Контактні телефони:

47-45-36; 47-45-47

відділ краєзнавчої літератури ДОУНБ.


Валентин Старостін

^ Село Старий Кодак

До 1930-х років найвідомішою та найзначимішою пам'яткою Старого Кодаку, був перший з Дніпрових порогів – Кодацький.

„Как известно, Днепр берет своё начало далеко на севере в Смоленской губернии и течет свободно и плавно до г. Киева. Здесь он встречается на своем пути с отрогами гранитно-гнейсовой плиты, так называемой южнорусской возвышенности, которая от северной части бывшей Волынской губернии широкой полосой в 250-300 верст протянулась по направлению с северо-запада на юго-восток до северной оконечности Азовского моря. Под влиянием этой плиты Днепр сворачивает свое русло влево по направлению на юг.

У р. Тясменя, в 12-15 верстах выше Кременчуга, Днепр входит между двух отрогов и так идет до р. Самары, впадающей в Днепр с левой стороны, в 2-3 верстах ниже г. Днепропетровска. Ниже р. Самары левый отрог плиты заступает дорогу Днепру и последний прерывается, круто повернув направо. Это его прерывание тянется от р. Самары и до г. Запорожья, протяжением 70-75 верст. А так как каменная гряда состоит из легко размывающихся пород и крепких пластов гранито-гнейса, то первые легко омылись, а вторые остаются уже в большой мере обмывшимися, но не уничтоженными.

Такие крепкие породы и образовали отдельные глыбы камней, заборы и пороги.

Камни – это единично оставшиеся несмытыми граниты в Днепре и торчат в воде наподобие сторожей.

Заборы – ряд камней, растянувшихся грядой от одного или другого берега, приблизительно до половины или одной трети Днепра.

Пороги – ряд камней, гребнями расположенных от одного берега до другого; вот почему они и являются самыми опасными для судоходства.

На протяжении Днепра – камней бесчисленное множество; забор насчитывается до 30-ти, порогов же 9." (8; 2, 78)

Першим, серед істориків, про Кодацький поріг, називаючи його, по слов’янські, „Нессупі", тобто – не спати, згадує імператор Костянтин Багрянородний у X сторіччі: „Хоча цей поріг і вузький, шириною тільки з цикастеріон (270 футів), одначе в середині його є високі шпилясті скелі, схожі на острови. Вода, ударяючись об них, підіймається вгору, потім падає униз з великим та страшним клекотом. Через те руси не наважуються проходити через них, а спинившись поблизу, висаджують людей на суходіл і тільки самі речі лишають у суднах. Так вони босими ногами лапають дно, щоб десь не наткнутись на камінь, а тим часом інші посовують веслами ніс, зад, середину, корму суден і так з великою осторогою проходять цей перший поріг через дрібні берегові протоки ріки." (26; 27) За наступні сторіччя поріг, що розмивався водами Дніпра, став менш грізним. Під правим берегом ріки „естественным расположением подводных и надводных скал и камней" утворився більш-менш придатний прохід для суден, який отримав назву Козацького, або Старого ходу. Починаючи з XVIII сторіччя на порозі проводяться великі роботи з розчистки русла та видобуванню будівельного каміння.

Але, хоча завдяки цим роботам поріг став уже далеко не таким грізним, як у XVIII, не кажучи вже про X сторіччя, він все ж залишався надзвичайно гарною і величною окрасою Дніпра, яка заворожувала уяву.

„Нижче слободи Лоцманської Кам'янки, коло правого берега Дніпра, супроти балки Нижньої Сажавки витикається невеликий, але скелястий, ніколи не затоплюваний весняною водою острів Кодацький, або коротше, Кодачок. Можна з певністю сказати, що це є той острів, який Боплан називав Козацьким: „Він безлісий, з самих скель, кишить гадами". На „Плане реки Днепра” Арапова 1780 року на місці теперішнього острова Кодацького, або Кодачка, стоїть острів „Казацкой"; за виміром він має приблизно 1,5 версти (1600 м.) завдовжки і 100 сажнів (212 м.) завширшки. Давнього віку люди Старого Кодаку звуть його Козачківським, бо на ньому, кажуть вони, дуже давно був млин якогось Козачківського. Звуть його також і Пороховим островом, бо тут є склад казенного пороху." (26; 26) „Поруч із островом тягнеться Шерстюкова забора. Поміж тим же островом і лівим берегом помітні й небезпечні для судноплавства каміння – Мокрий та Сухий Трояни, нижче – каміння Горбатий, Верхній Плоский, Сідлач, Червивий. Від лівого берега коло слободи Чапель іде забора Пундикова." (8; 2, 56) Сам поріг довжиною 510 метрів, з чотирма лавами: Пласкою, Гостренькою, Вишняковою та Мишиною, та загальною висотою падіння води в 1,81 метра знаходився нижче. Завдяки близькості великого міста, він був місцем постійного паломництва екскурсантів, які бажали навіч побачити, що це таке пороги.

Чималу кількість цікавих та ризикованих людей притягувала і можливість спуститися через поріг вплав і значна їх частина залишила по цьому описи своїх вражень.

„Близкие обрывистые берега, покрытые кустарником и тощими деревьями, здесь выше, особенно правый, но так же скучны и пустынны, как и до Каменки...

А дальше все пошло, как в калейдоскопе. Удары следовали все чаще и становились все сильней, а наш корабль, ускоряя ход, в ответ то и дело содрогался и жалобно скрипел. Река ревела оглушительно.

Рывком с сиденья поднялся лоцман. Ногами он уперся в бока баржи и, сорвавши шляпу с головы, коротко скомандовал: “Молись”.

Гребцы, до сего часа с начала путешествия не произнесшие ни слова, теперь сидели с каким-то новым осмысленным выражением на лице. Они тот-час же обнажили головы, перекрестились и опустили весла в воду.

Легкий поворот – и перед нами открылось зрелище, которое действительно нельзя забыть.

В сотне метров река кончалась резкой черной полосой, а дальше начиналось от края и до края, от берега до берега, белое искристо пенистое поле. И это поле приближалось с головокружительной быстротой. Повсюду, куда ни глянет глаз, острия камней, то погружающиеся в пенистые волны, то грозно выступающие вновь. Со страшным грохотом и силой бьют волны в эти камни, пенясь и рассыпаясь каскадом сверкающих на солнце брызг. Они обходят эти скалы, кружатся и, откатываясь по уступам, обнажают пучины страшной глубины. Все поле, как живое, то вздымается, то опускается, как будто дышит, и как живое, без устали ревет и стонет. И нет на всей этой несущейся поверхности полоски, откуда бы ни глядели остроконечные зубья скал.

Вихрь водоворотов, пены, брызг слепит глаза. Удары в днища баржи и посаженных на воду душегубок так часты и сильны, что вот-вот разметают и в щепы превратят скрепленный веревками корабль. От перевала к перевалу он то низвергается в пучину, то выплывает, вновь, и под твердой рукой лоцмана, ежесекундно меняя курс, летит мимо бурунов, острых скал и водопадов...

Еще секунда, сто двадцать первая, и перед нами снова наш прежний “тихий Днепр”, а наш корабль, как обезноженный старый мерин после короткой непосильной скачки, плетется снова привычным черепашьичим шагом." (4; 59-61).

У 1932 році, по закінченню будівництва Дніпрельстану, Кодацький поріг, як й інші Дніпрові пороги, здавалося, назавжди було затоплено водою. Але у 1941 році, після того як відступаючі радянські війська підірвали греблю, Кодацький поріг знов опинився на поверхні, такий же грізний, як і до затоплення. У 1943 році над греблею у Запоріжжі “попрацювали” ще й німецькі сапери, і тоді над поверхнею Дніпра піднялися шість із дев'яти порогів: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситець і Вовнизький. У 1947 році після відбудови електростанції пороги знову було затоплено.

Історики кінця XVIII - першої половини XIX сторіччя нерідко відносили заснування поселення з назвою “Кодак”, (“Кайдак”) до XVI сторіччя. Так анонімний автор „Історії русів", полемізуючи з невідомим істориком пише: „Але, видно, пан письменник такої нікчемної історійки не чував ніде, окрім своєї школи, і не бачив у тій стороні, що її називає він Україною, Руських міст найдавніших або принаймні далеко давніших од його Королів Польських, себто: Черкаса, Крилова, Мишурина та старого Кодака над рікою Дніпром..." (7; 35) Слідом за ним Феодосій Макаревський пише: „Пользуясь вниманием и благоволением Польши, казаки скоро со всех своих мест сошлись и соединились в Черкасах, образовали из себя военное братство, из Черкас пустились вниз, в 1530-1576 годах заняли священные и приснопамятные места для христиан – Самару и Монастырище, городище Кодак, урочище Звонецкое и Хортицу..." (13; 54, 55). А далі, пишучи про виділення із Запорозького війська накінці XVII сторіччя католиків, вказує, що про це „объявлено было всему казачеству, как в Сечи запорожской, на Чертомлыке, так и на Самаре, в Пустынно-Николаевском монастыре, в Кайдаке и на Романковом кургане..." (13; 59).

Але лишається невідомим, на що спиралися вказані історики у своїх твердженнях – на якісь документи, що не збереглися до нашого часу, на власні спостереження, народні перекази, чи взагалі згадали Кодак, (Кайдак) просто для надання стрункості власним теоріям, або, називаючи сучасним для себе та читача ім'ям певну територію, прив'язуючи її таким чином до реально існуючого поселення?

Усі відомі на сьогодні літописні джерела, які згадують історію нашого регіону, безсумнівно пов'язують заснування поселення Кодак із побудовою однойменної польської фортеці над першим із Дніпрових порогів – Кодацьким.

Ідея спорудження на Дніпрі фортеці, яка б перекрила шлях з України на Низ, висувалася неодноразово. Вперше такий задум висловив черкаський і канівський староста Остафій (Остап) Дашкевич у 1533 році. Наприкінці XVI сторіччя схожу пропозицію вніс біскуп Юзеф (Йосип) Верещинський (11; 132). Але якщо ці проекти були направлені перш за все проти турецько-татарської загрози, то зовсім інше спрямування мав проект, висунутий у 1593 році кримським ханом. Хан заявив тоді, що „йому не потрібно ні казни, ні людей, лише б козаки шкоди не чинили". Російський посол до Криму Семен Безобразов зазначив тоді, що хан вимагав від московського царя, крім упоминків, „тридцать тысяч рублёв на город, что было ставить на Днепре – на “Собачьем перевозе” чи на „Кошкином перевозе" (21; 125). Про подальшу долю цього проекту відомо лише, що він ніколи не був реалізований. Починаючи з 1618 року, подібні плани, маючи на меті ізоляцію козацтва, починає масово розробляти польський уряд. (23; 99).

Але умови для початку колонізації польською владою Дикого поля виникли лише у 1634 році, коли за мирним трактатом між турецьким султаном Мурадом IV та польським королем Владиславом IV поляки зобов'язалися припинити набіги запорозьких козаків на турецькі землі. Великий коронний сейм, який відбувся 31 січня-14 березня 1635 року, підтверджуючи договірні статті, прийняв постанову: „Припинення морських наїздів війська Запорізького". У ній серед іншого вказувалось: „Желая также, как можно прочнее, воспрещением козачьих наездов, вновь заключенныя с Турецким Императором расtа еt fаеdеrа сохранить, ех соnsеnsu аrdіnum постановляем, чтобы на избранном от инженеров на берегу Днепра месте, которое и от Гетманов признано будет способным, построена была крепость. Каковая крепость firma рrаеsіdіо как пеших, так и конных людей и военными припасами снабжена быть имеет. А на скорейшую крепости постройку и на упомянутое рrаеsіdіum (гарнизон) сумму 100000 злотых на счёт будущих податей по срокам, казначейство выдаёт, дабы в постройке этого замка остановки быть не могло" (22; 617).

Виконуючи постанову Сейму, коронний гетьман Станіслав Конєцпольський вже навесні 1635 року рушив на Низ. Замок, за свідченням французького інженера Гійома Левасера де Біплана, було закладено біля першого Дніпрового порогу – Кодацького, „ниже острова Казацкого (Кодачок) на пушечный выстрел" (27; 110). Будівництво замку за проектом Боплана було проведено дуже швидко. Вже на початку літа фортеця, точніше укріплення, з дерев'яними забутованими землею стінами була викінчена і перекрила своїми гарматами „козацький хід" через поріг.

Виходячи з першочергової мети польського уряду – встановлення контролю над Військом Запорозьким, місце для фортеці було обрано дуже ретельно і вдало. По-перше, розташовану над першим порогом фортецю було досить легко постачати припасами та людськими поповненнями з Київського палатинату (воєводства), до якого вона була приписана. По-друге, поставлена над порогом фортеця давала змогу перервати постачання Січі припасами, а головне, лісом для будівництва флоту, що заготовлявся у Самарських лісах та на півночі України. По-третє, фортеця перекривала так званий „чорний хід" козацтва, який пролягав через Самару та Вовчу і дозволяв запорожцям вільно виходити в Азовське і Чорне моря. І, по-четверте, гарнізон фортеці мав змогу контролювати головні запорозькі „уходи" у гирлі Самари.

Недоліком у розміщенні фортеці було те, що вона не перекривала жодного із сухопутних шляхів на Низ та до Криму і не була спроможна перепинити ні втікачів із України, ні чумацьких валок, ані татарських наїздів. Але така мета під час її спорудження і не ставилась.

Про інструкції, які було дано коменданту Кодака, а точніше про їх виконання, свідчить великий канцлер литовський Станіслав Радзівіл: „Конєцпольський, щоб знищити вогнище конфліктів, вибрав найзручніше місце... на річці Бористен, річищем якого звикли пропливати козацькі кораблі на шкоду туркам, й збудував... прекрасну фортецю Кодак, зміцнивши її гарнізоном, званим драгунським, чисельністю в кілька сотень і дав гарнізону командира, старого воїна Маріона, що пильно стежачи, перешкоджав козакам у переході. Той, власне, не тільки заборонив доступ козакам до річки поза призначеними кордонами, але й наказав їм утримуватись від полювання та рибальства, а порушників заковував у залізні обручі на ногах і шиї. Льохи вмістили у собі вже 20 порушників, і можна було передбачати, що у майбутньому тут буде їх більше; Маріон також заборонив солдатам продавати козакам порох, а підозрюючи нічну торгівлю, замкнув їх у підземному коридорі..." (11; 134).

Спорудження фортеці, купно з негнучкою політикою Маріона та комісара у козацьких справах Пшияловського, викликало швидку та однозначну реакцію з боку козацтва. Власне побудова Кодака без військового зіткнення з козаками відбулася лише тому, що гетьман Іван Сулима з військом на 30 чайках (близько 1500-2000 чоловік) ще у 1634 році вийшов у Чорне море та, об'єднавшись із донськими козаками, спробував узяти турецьку фортецю Азов. Після невдалого штурму козаки спустошили узбережжя, погромили Акерман, Кілію та Ізмаїл і зазимували на Дону. У квітні 1635 року до Сулими приєдналися ще 20 чайок (близько 1000-1500 чоловік) і протягом весни та літа козаки п'ять разів громили турецьке узбережжя, а наприкінці кампанії знову спробували взяти Азов. Тобто найактивніша частина Війська, майже вся старшина і вся артилерія під час спорудження фортеці знаходились у поході і навіть навряд чи отримали про те звістку.

Про цю, прикру для них подію, запорожці дізналися від козаків-промисловців уже повертаючись із морського походу „чорним ходом” десь на Вовчій чи Самарі. Подальші події, які відбулися в ніч на 12 серпня 1635 року, будівничий Кодацького замку Боплан розповідає досить стисло: „Вождь бунтівників-козаків Соліман, повертаючись з моря, побачив, що цей замок не дає йому вернутися додому, здобув його..." Вже згадуваний Радзівіл більш велемовний: „Козаки, нетерплячі до прикрощів, теж не привчені до євангельської покори, обрали собі вождем Сулиму. Постерігши, що солдати, які несуть сторожу, поринули в сон, вони в тиші опівночі по приставлених драбинах піднялися на вал і пройшли до самого укріплення. Поява гостей збудила сторожу, але запізно: доки схопилися за зброю і винесли з підземелля укритий там порох, фортеця опинилася у владі козаків..." Після здобуття фортеці повстанці винищили гарнізон (крім 15 кіннотників, котрі були в степу у роз'їзді). Маріона взяли живцем, насипали йому в одяг пороху, приставили до стовпа й запалили. Вибух „втиснув (Маріона) у Дніпро" (11; 136) .

Свідчення Радзивіла дозволяють стверджувати, що штурм було задумано козаками, ще по дорозі до Дніпра, інакше вони були-б неспроможні потаємно вийти з Самари у Дніпро і непомітно наблизитись до фортеці (можливо, що деякий час флотилія переховувалась у Мандриківських плавнях з яких і велась розвідка) і тим більше не наготували б достатню кількість драбин для навального проникнення до фортеці.

По взятті Кодака Іван Сулима, розуміючи, що втрачати йому вже нічого, підняв повстання і повів запорозьке військо до Кременчука. Погано підготоване повстання скінчилося дуже швидко. Вже у грудні 1635 року Сулиму і з ним ще двох його соратників було страчено у Варшаві.

На початку березня 1636 року Владислав IV видав універсал „всім українськими містам і містечкам" про відбудову Кодацького замку (11; 136). Але перш, ніж почали відбудову фортеці, польському уряду довелося придушувати повстання козаків під проводом Павла Павлюка (Бута), Якова Острянина та Дмитра Гуні.

Після поразки повстання між польним гетьманом Миколою Потоцьким і козацьким командуванням укладено Кумейківську угоду, на основі якої було створено „Ординацію Війська Запорозького реєстрового", ухвалену сеймом у березні 1638 року. За Ординацією реєстровці „на вічні часи” позбулися усіх пільг, прибутків, судових та виборних прав дарованих польськими королями. Гетьмана замінив обраний сеймом комісар, якому передавалася уся цивільна та військова влада. Старшина мала призначатися комісаром із шляхти. Кількість реєстровців скорочено до 6000 козаків (6 полків).

Стосовно запорожців пункти Ординації були ще суворіші. Базавлуцька Січ була зруйнована і Кіш перенесено на беззахисний Микитин Ріг. Усі військові гармати було конфісковано, а козачий флот спалено. На Микитинській Січі поставлено залогу у складі одного реєстрового полку, яка мала розганяти свавільні зборища на островах та річках. „Жоден козак не повинен ходити на Запорожжя без паспорта комісара; спійманий комендантом козацьким, він підлягає смертній карі." (23; 77).

Для додаткового контролю над Запоріжжям у 1638 році, під наглядом того-ж Конєцпольського, почалася відбудова фортеці Кодак, яку скінчили у липні 1639 року. Відбудовою фортеці керували інженери Фрідріх Геткант, німець на польській службі, який склав ряд карт Польщі та спорудив кілька фортець (Львів, Городище, Хмільник), поляк Іллія Арцишевський та голландець Ян Пляйтнер.

Нова фортеця, залишки якої збереглися і до сьогодні, була майже втричі більша і набагато міцніша за попереднє укріплення. Чотирикутник валів з бастіонами по кутах, побудований за найсучаснішими голландськими зразками (пізніше цей тип укріплень назвуть „староголандським"), був майже неприступний не тільки для татарських чи козацьких загонів, але й для тогочасних регулярних армій із обложною артилерією та навичками облоги фортець.

З трьох боків фортецю оточував глибокий рів з набитими у ньому загостреними дубовими палями. З четвертого фортеця нависала над крутим берегом Дніпра, який ще додатково засипали гострими гранітними уламками, між якими проклали стежку до води. Такі ж уламки та металеві колючки було розкидано із південного боку замку для забезпечення його від раптового наближення ворожої кінноти. Єдина брама з підйомним мостом, яка була підсилена двома дубовими вежами, знаходилась у східному валу. Шлях до неї пролягав між фортечним ровом і глибоким яром, що робило її повністю недосяжною для ворога.

Доповнювалось укріплення Кодака сторожовою вежею за півмилі від замку на вершині пагорба (в районі кургану біля повороту на Волоське). Окрема залога, яка у ній стояла, мала слідкувати за околицями і сповіщати про наближення ворога.

Та головною метою відновлення фортеці було, все ж не встановлення контролю над запорожцями. Хоча контроль над Запорожжям був-таки необхідним, але після репресій 1638 року козаки, як реєстрові, так і запорозькі, були настільки пригноблені, що довго ще не могли зібратися на силі й недарма польські хроністи відраховували від 1638 року добу „золотого спокою" – добу вільності шляхетської.

Головна мета відновлення фортеці не дуже афішувалась, але різноманітні свідчення сучасників дозволяють визначити її чітко та ясно. По-перше, 1639 року до фортеці було призначено не лише коменданта – Адама Конєцпольського, племінника коронного гетьмана Станіслава, але й губернатора – шляхтича Яна Жолтовського (12; 108). По-друге, на картах XVII сторіччя ясно простежується спроба перенесення сухопутних торгівельних шляхів Наддніпрянщини до Кодака (2; 38-39). І, по-третє, на запорозьких землях починають виникати маєтки польської шляхти (відомо про замок Арцишевського у гирлі р. Оріль (11; 133) та про маєток невідомого дозорця у гирлі р. Самоткань (13; 371).

Ці, по окремості несуттєві свідчення, в комплексі свідчать, що у 1639 році почалася польська колонізація Дикого Поля, в якій Кодацькій фортеці відводилась роль адміністративного та військового центру нових земель, що й було головною метою уряду.

Враховуючи це, ревізія новобудови, на яку коронний гетьман Станіслав Конєцпольський привіз багато шляхти, представників влади та старшини реєстрових козаків, сприймається вже не лише як демонстрація могутності королівства, яке в найшвидший термін спромоглося звести майже неприступну фортецю у малозаселених місцях. Ця ревізія скоріше мала продемонструвати непохитність намірів Польщі стосовно степу, засвідчити, що поляки стали над порогами міцно і надовго. І, можливо, що зауваження чигиринського сотника Богдана Хмельницького про те, що „рукою створене – рукою руйнується", мовлене у відповідь на хизування коронного гетьмана, теж стосувалося не лише фортеці, але й загалом усього наміру колонізації.

Колонізація Дикого Поля полякам дійсно не вдалася. Наміри польського уряду чудово зрозуміли як у Кримському ханстві, так і в Османській імперії й вирішили, що реалізація цього проекту може скінчитися захопленням поляками Криму і турецьких фортець по берегу Чорного моря.

Уже на початку 1640-го року кримські та ногайські татари разом з черкеськими людьми загальною кількістю у 70000 чоловік напали на Польщу, поруйнували багато міст та сіл і лише в полон захопили близько 200000 чоловік. Намісник Київського митрополита Петра Могили старець Ігнатій, якого 15 лютого 1640-го року розпитували про українські справи у Посольському приказі в Москві назвав причину цього набігу дуже конкретно: „А зачалась та татарская война в Литовской земле за то, что гетман Конєцпольский поставил над Днепром на первом пороге его городок Кодак и о том турский салтан присылал выговаривать Конєцпольскому, чтоб он того городка не ставил, потому что-де та земля его, турская, а не литовская; и гетман – де ему в том отказал с бесчестием; и турскому де салтану то стало досадно, что его гетман обесчестил и городок поставил на границе, и за то наслал на Литовскую землю татар войною тайным обычаем" (З0; 173). У наступні вісім років бойові дії в Дикому Полі не припинялися ні на рік, і Кодак як єдине велике польське укріплення в краї швидко зростає залогою та простолюдом.

Серед визначних постатей доби, які служили в цей час у фортеці можна назвати Івана Богуна (?-1664), учасника оборони Азова від турецьких військ у 1637-1642 роках в майбутньому одного з визначних полководців Богдана Хмельницького, з 1650 року кальницького полковника. У 1654 році, під час Берестецької битви, він обраний наказним гетьманом і керував відступом козачих загонів. Після смерті Богдана Хмельницького підтримував різних претендентів на гетьманство, розстріляний поляками у лютому 1664 року. (10; 62). У Кодаку Богун служив з 1641 або 1642 року з платнею З0 золотих на рік від королівської скарбниці. Саме в цей час він ходив походом на р. Сіверський Донець, діючи, то проти татар, то проти росіян. Так З0 травня 1643 року загін козаків на чолі з Богуном та Федором Огієнком розбив на „Козацькому перевозі” загін Василя Струкова висланий проти татар, а відразу по тому погромив татарські стійбища по р. Міус. Навесні 1644 року загін Івана Богуна, вирушивши з Кодака, вдарив на Середнє Поволжя, а у 1645 році знов діяв по р. Сіверський Донець.

Драгуном у Кодаку служив Стефан Подобайло, який з липня 1651 року по жовтень 1654 року був чернігівським полковником, замінивши на цій посаді полководця Визвольної війни Мартина Небабу. На посаді лейтенанта служив Рудольф Бендікс, який у 1647 році втік з фортеці й за кілька років став полковником Хмельницького. Бендікс був не єдиним іноземцем серед кодацької залоги, у якій служили німці, шведи, голландці, датчани. Але найбільшу частку залоги, звичайно, складали поляки. У 1640-х роках комендантом фортеці був Кшиштоф Гродзецький, який довго служив у Голландії і мав неабиякий військовий досвід. Служили тут також і Марк Собеський, староста красноставський, брат майбутнього короля Польщі Яна III Собеського, Ян Потоцький, родич коронного гетьмана Миколи Потоцького та інші досвідчені й шановані у цей час офіцери (11; 138-139).

Цікавий опис замку і слободи, яка утворилась біля нього, лишив шляхтич Богуслав Маскевич, який відвідав Кодак з почтом князя Ієремії Вишневецького під час інспекційної поїздки останнього: „У неділю (13 жовтня 1647 року) ми прийшли до Кодака, власне не до нього самого, але стали за милю від нього у межиріччі між Самарою й Дніпром. Коли прийшли, то князь наказав тричі вистрілити з гармат, даючи залп-салют кодацькому губернаторові, котрий вже був перестережений про присутність князя. Цей губернатор, якийсь Гродзинський, взаємністю відповів у Кодаку, кілька разів вистріливши з гармат на Кодаку для князя.

Князь, переночувавши, у таборі, назавтра наказав їхати байдаком до Кодака, взявши з собою свою козацьку хоругву, в якій був поручником п. Курош. Там губернатор козацький Гродзицький, з почестями прийнявши князя, запросив випити угорського вина, хоч це було у відкритих полях далеко від волості. І я там був разом з іншими.

Сам князь у цю ніч (з 14 на 15 жовтня 1647 року), залишивши біля себе кількох з молоді, заночував у замку, дехто у слобідці тут же біля замку, а деякі повернулися до табору.

Усілякі тут, а особливо в замку, де постійно знаходиться 600 душ доброго люду, котрим татари при їх обороні нічого не могли б вчинити, хоч би й у 100 тисяч і більше наступали. Перед заходом сонця вибивали на барабані сигнал і завжди зачиняли браму. Після зачинення брами вже нікого не випускали з замку й не впускали до замку, хоч би й у найважливішій справі. А ті люди, котрі там залишалися, думаю всі з вогнепальною зброєю, виставляли значну сторожу. Вал був таким високим, що ледве можна було бачити верх замкового будинку. У пана капітана була та повинність, щоб кожного року на лікоть підсипав вали навколо замку. Під валом є глибокий рів, а в самому замку повно було маленьких халупок-мазанок (в деякі доводилося рачки лізти). У цих мазанках жили різні ремісники. Біля валу постійно працювали полонені татари. При обході навколо сторожі вночі (то нікого, ба й самого губернатора) не підпускали до себе ті, хто вартував, а й приклавшися до мушкету, питали пароль німецьким способом, а йому треба було відповідати те, що було паролем. У слобідці під замком було з 60 будинків, у котрих мешкали прийшлі люди. Землю тут не обробляли через ординську небезпеку, а якщо хто й обробляв, то небагато й обережно. Але дуже добре було їм з рибою, а збіжжя їм підвозили байдаками з Києва та інших волостей. Київський полк є вільний від постоїв з тією умовою, що він дає провіант Кодаку. Над самим Дніпром був базар, де продавали ремені й інші дрібниці.

За півмилі від Кодака стояла висока вежа, з котрої було видно на вісім миль довкола. На цій вежі стояла постійна сторожа: людей з вогнепальною зброєю 100 і кінних 10. Якщо сторожа на цій вежі бачила здалеку якихось людей і не могла зрозуміти, хто вони, то зразу ж кіннотника або двох посилали на роз'їзд по „язика" (11; 170).

Мине лише півроку після інспекції Вишневецького і 27 квітня 1648 року до кодацького берега пристане флотилія, на якій чотири тисячі реєстровців та тисяча двісті найманців під орудою полковників Кричевського та Барабаша спускались на Січ. Біля Січі вони мали об'єднатись із військом Стефана Потоцького і придушити повстання, підняте Богданом Хмельницьким. 29 квітня флотилія, узгодивши свій рух з рухом війська Потоцького, почала проходити пороги. При цьому комендант Кодака Кшиштоф Гродзицький передав реєстровцям із фортечного арсеналу одну мортиру з обслугою, бо ті дванадцять фальконетів, які в них були, не мали великого значення при планованому штурмі укріпленого табору Хмельницького на острові Бучки (23; 51).

А вже 9 травня Гродзицький з болем сповіщає Миколая Потоцького: „Повідомляю Вашій милості, моєму ласкавому панові, сумну звістку: 4 травня біля Кам'яного Затону все запорозьке військо, яке йшло водою, збунтувалося і побило полковників і всю старшину. Це безперечна і незмінна новина. Вірте мені, милостивий пане, бо сьогодні, о першій годині ночі, прибігли до мене два моїх поранені мушкетери, яких я послав туди з мортирою і гранатами. Все там пропало – і найкращий пушкар, а ці речі були б нам дуже потрібні..." (23; 112).

У наступні місяці головні сили Хмельницького воювали на Україні. Кодак, на облогу якого потрібно було багато війська, лишився польським. Його лише блокували козацько-татарськими роз'їздами. У середині літа загін із 1000 козаків спробував оволодіти фортецею, але, втративши шістдесят чоловік і перебивши сто двадцять солдат із залоги, відступив (11; 140). Великого значення для фортеці цей напад не мав. Десь наприкінці травня до Кодака було привезено тіло Стефана Потоцького – головнокомандувача польською армією у битві на Жовтих Водах. Тяжко поранений, він потрапив у полон до татар і помер 19 травня 1648 року по дорозі до Криму. Пізніше його останки перенесли у домініканський костьол до Києва. Невдовзі по цьому до Кодака втрапив і другий командувач польської армії у Жовтоводській битві, один з найкращих полководців Польщі Стефан Чарнецький. Потрапивши у татарський полон 26 травня під час битви під Корсунем, він спромігся втекти з Криму і добратися до Кодака. Ці та інші відомості з життя фортеці було отримано головним чином завдяки Марку Собеському, який у червні 1648 року спромігся не лише вибратись із Кодака до Варшави, але й налагодив більш менш регулярний зв'язок між нею та головними польськими силами (11; 140).

Лише наприкінці серпня Богдан Хмельницький посилає до Кодака три полки (3000 чоловік) під орудою Якова Вовченка, Максима Нестеренка та Прокопа Шумейка. З середини вересня починається справжня облога Кодака. Як вона посувалася, чи спробували козаки узяти Кодак штурмом, чи просто обложили його, невідомо. Але вже 1 жовтня, після звістки про поразку поляків під Пилявцями, було підписано угоду про капітуляцію замку.

1648, жовтня, 1 – Умови, на котрих польський гарнізон під командою полковника Кшиштофа Гродзецького здав Кодак українському війську.

Пункти обложених у Кодаку:

1. Озброєння, котре залишається в Кодаку, тобто 6 бронзових гармати і 7 залізних, якщо Господь Бог дасть угоду з Військом Запорозьким, щоб було використане згідно з бажанням його королівської милості, пана нашого милостивого.

2. Щоб ми з розгорнутими прапорами, з барабанами, з запаленими ґнотами й з усім нашим звичайним озброєнням виходили.

3. Аби весь ясир, котрий Господь Бог звільнив чи з татарської неволі, чи якої іншої, а особливо п. Стефан Чарнецький, вільно виходив з нами, як і ми самі.

4. Коли б у цей час будь-звідки до нас приходили з повідомленням, то щоб зразу ж були пропущені.

5. Щоб нас сам його милість пан Максим Нестеренко, присланий полковник з волі пана гетьмана Хмельницького й усього Війська його королівської милості Запорозького, а також пан Прокіп Шумейко й пан Яцько Вовченко, також полковники, всі сотники, осавули, й уся чернь на євангелії перед розп'яттям, у присутності попа, кожен окремо присягнув на дотримання всіх кондицій згідно з текстом присяги, переданим нами.

6. Щоб сам пан Максим Нестеренко всіх нас, почавши від його милостивого пана губернатора і аж до найменшого з нас, у доброму здоров'ї і з усіма нашими худобами привів нас на безпечне місце, нікуди від нас не від'їжджаючи.

7. Щоб тіло славної пам'яті його милостивого пана Стефана Потоцького, старости Деражнянського, було привезено до Києва до отців домініканців.

8. Щоб тіла всіх померлих, які тут поховані, були залишені у спокої, а якщо потім хтось захотів би знайти тут тіло свого родича, то це має бути дозволено.

9. Щоб ксьондзи, котрі знаходяться при нас, виходили безпечно зі своїми пожитками.

10. Якщо на тому боці нам доведеться пливти Дніпром, то щоб нам приготували байдаки, й помагали на переправах.

11. Щоб нас пан Максим Нестеренко від усяких військ, чи запорозьких, чи татарських, чи луговиків, які збиралися в купу, також свавільних людей захищав авторитетом гетьманським і всього Війська його королівської милості Запорозького.

12. Після того, як ми виконаємо присягу панам полковникам, котрі є над цим військом у цей час, щоб нам дали тиждень для підготовки в путь.

13. Щоб пан Максим Нестеренко подбав про провіант для нас.

14. Всі коні, котрі були у нас забрані під час переговорів, щоб були повернені.

15. Щоб пан Максим Нестеренко, полковник, відправив полки пана Шумейка й пана Вовченка, а сам залишився при нас тільки з 200 душами.

16. Щоб пан Нестеренко дав нам у заклад чотири душі з козацької старшини, котрих ми самі виберемо (11; 172-173).

Умови здачі було підтверджено присягою Максима Нестеренка і десь близько 7 жовтня 1648 року польська залога назавжди покинула Кодак.

Розпорядженням Богдана Хмельницького Кодак отримав гарнізон з реєстровців, про що йдеться в останній зі статей російсько-українського договору 1654 року: „Кодак город на рубеже от Крыма, в котором гетман всегда по 400 человек держит и кормы всякие им дает, чтоб и ныне царское величество пожаловал кормами и порохом..." Підпорядковувалась кодацька залога гетьманському урядові в Чигирині, насамперед генеральному обозному Федору Коробці (11; 142).

У 1656 році, після підтвердження Хмельницьким привілеїв Війська Запорозького, Кодак перейшов у його підпорядкування, але постачання фортеці, судячи з всього, лишилось обов'язком гетьманського уряду. Цим же роком датується заснування у Кодаку берегової сторожі з охочих козаків — лоцманів, які були зобов'язані проводити суда через пороги. Для берегової сторожі бу