Реферат: Міністерство освіти І науки України Полтавський національний педагогічний університет

Міністерство освіти і науки України


Полтавський національний педагогічний університет
імені В.Г. Короленка
Кафедра філологічних дисциплін


ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОЇ ФІЛОЛОГІЇ:


ЛІНГВІСТИКА, ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВо, ЛІНГВОДИДАКТИКА


Збірник

наукових праць


Міністерство освіти і науки України


Полтавський національний педагогічний університет
імені В.Г. Короленка
Кафедра філологічних дисциплін


ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОЇ ФІЛОЛОГІЇ:

ЛІНГВІСТИКА, ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВо, ЛІНГВОДИДАКТИКА


Збірник наукових праць


Випуск 3


^ Полтава – 2010


ББК 81. 411.2 211+81.411.4 - 21 УДК 811. 111. 81/82 (07) (082) (04)

Проблеми сучасної філології: лінгвістика, літературознавство, лінгводидактика : зб. наук. пр. / [за ред. проф. Валюх З.О.]. – Полтава: ПНПУ імені В.Г. Короленка, 2010. – Випуск 3. – 173 с.


Пропонований збірник наукових студій кафедри філологічних дисциплін присвячено актуальним проблемам фонетики, словотвору, лексикології, граматики, семантики, термінології української мови, проблемам синтаксичної компаративістики, лінгвістики тексту, методики викладання української й англійської мов у загальноосвітніх і вищих навчальних закладах. В окремих статтях з’ясовано питання формування комунікативної компетенції в сучасній лінгводидактиці, проаналізовано різножанрові твори сучасної української та класичної російської літератури.

Видання адресоване науковцям, викладачам вищих навчальних закладів, аспірантам, учителям, магістрантам, студентам.


^ Склад редколегії:


З.О. Валюх – доктор філологічних наук, професор (гол. редактор)

Н.Ф. Баландіна – доктор філологічних наук, професор

В.К. Зернова – доктор філологічних наук, професор

В.І. Мацапура – доктор філологічних наук, професор

В.П. Олексенко – доктор філологічних наук, професор

О.О. Григор’єва – кандидат філологічних наук, доцент

С.П. Олійник – кандидат педагогічних наук, доцент

Н.С. Степаненко – кандидат філологічних наук, доцент


Рецензенти:

А.П. Загнітко – доктор філологічних наук, професор, академік АНВШ України (Донецький національний державний університет);

М.Ю. Федурко – доктор філологічних наук, професор (Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка).


Друкується за рішенням ученої ради Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка (протокол № 11 від 25 червня 2010 року).


З М І С Т



^ Валюх Зоя
СПЕЦИФІКА СЛОВОТВІРНОЇ ПАРАДИГМИ ІМЕННИКІВ – НАЙМЕНУВАНЬ ОСІБ ЯК НОСІЇВ ІНДИВІДУАЛЬНОГО

ВХОДЖЕННЯ............................................................................................................6

^ Бардакова Олена

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОПИСУ ДІЄСЛІВНИХ ОДИНИЦЬ

З ПЕРШИМИ ВІДОКРЕМЛЮВАНИМИ КОМПОНЕНТАМИ...........................10

Білка Олена
СТАНОВЛЕННЯ Й РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ БІОЛОГІЧНОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ........................................................................................................13

^ Браїлко Юлія

Конфесійна лексика в поетичному мовленні

Степана Сапеляка...........................................................................................22

Вишня Наталія
Формування лінгвістичної особистості засобами

іноземної мови.................................................................................................29


^ Волочай Марія,

Зімакова Лілія
Новаторство поезій Василя Симоненка...........................................33


Григоренко Олександра
Від «тривіального міфу» до «Нескінченної невинності»: дослідження впливу теорії «побутових міфів»

р. Барта на творчість е. Єлінек у німецькомовному літературознавстві.........................................................................................40


^ Григор’єва Ольга,
Гриценко Лариса До проблеми створення термінологічного словника..............53


Девальєр Оксана
ВАРІАНТНІ ФОРМИ АБРЕВІАТУРНИХ НОВОТВОРІВ

У ХУДОЖНЬОМУ ДИСКУРСІ..............................................................................57


^ Дмитренко Елена

Место и роль В.Ф. Одоевского среди писателей пушкинского ряда........................................................................................62


Дорошенко Світлана

Лисенко А.В.

етапи становлення і розвитку

української наукової термінології.....................................................67


^ Котух Наталія

ЛЕКСИЧНА СИСТЕМНІСТЬ ПОЛТАВСЬКИХ ГОВОРІВ..............................71


Мартиросян Людмила

МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ: СПЕЦИФІКА,

ЗМІСТ, МЕТА І ЗАВДАННЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

„УКРАЇНСЬКА МОВА (ЗА ПРОФЕСІЙНИМ СПРЯМУВАННЯМ)”..............76


^ Олійник Світлана,

Григор’єва Ольга

МАТЕРІАЛ БУКВАРЯ ЯК ЗАСІБ ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТКУ

КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ ПЕРШОКЛАСНИКІВ...............................................82


^ Павлюк Роман

ІДЕЙНО-ХУДОЖНІЙ ЗМІСТ ТА СТРУКТУРА РОМАНУ

МИХАЙЛА БУЛГАКОВА «МАЙСТЕР І МАРГАРИТА».................................92


Педченко Світлана

СПЕЦИФІКА ФУНКЦІОНАЛЬНО-СЕМАНТИЧНОЇ

ПАРАМЕТРИЗАЦІЇ МОДАЛЬНИХ ЧАСТОК....................................................99


^ Рудич Оксана

Технології навчання у співробітництві

як ефективний засіб оволодіння

іноземною мовою........................................................................................105

Самойленко Ірина
ДЕЯКІ ПЕДАГОГІЧНІ АСПЕКТИ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

ІНОЗЕМНИХ СТУДЕНТІВ У ПРОЦЕСІ ВИВЧЕННЯ

ГУМАНІТАРНИХ ДИСЦИПЛІН.........................................................................108


^ Сологуб Любов

діалогічне мовлення як засіб формування

мовленнєвої компетенції школярів..................................................111

Степаненко Ніна
ЗНАХІДНИЙ ВІДМІНОК ЯК ВИРАЗНИК ПРОСТОРОВОГО

ЗНАЧЕННЯ В СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКІЙ

ТА РОСІЙСЬКІЙ МОВАХ.....................................................................................124

Стиркіна Юлія
Вивчення іноземної мови як засіб формування інтеркультурної компетенції..................................................................131


^ Стороха Богдан

СПЕЦИФІЧНІ РИСИ КОНКРЕТНОЇ ПОЕЗІЇ

ЕРНСТА ЯНДЛЯ НА ТЛІ КОНКРЕТНОЇ ПОЕЗІЇ

ІІ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ.............................................................................138

Стриж Антоніна
ТРАКТУВАННЯ МІФУ НОРТРОПОМ ФРАЄМ................................................145

Суздалєва Юлія
ПАРАДОКСАЛЬНІСТЬ КАТЕГОРІЇ ВІДЧУЖЕННЯ

У ФІЛОСОФСЬКО-ЕТИЧНІЙ СИСТЕМІ В.ВИННИЧЕНКА...........................149

Тупиця Олександр
MOEGLICHKEITEN ZUR SITUATIVEN GESTALTUNG DES FREMDSPRACHENUNTERRICHTS....................................................................153


^ Українець Людмила

Конотаційні властивості фонетичних варіантів
^ слів в українській поетичній мові ХІХ століття
(на матеріалі творів Т.Г. Шевченка)....................................................156

Федоренко Юлія
Соціокультурний аспект міжкультурної

професійної взаємодії майбутніх фахівців

з іноземної мови............................................................................................161


Федотова Світлана

Естетичне виховання учнів початкових класів

засобами ілюстрацій Гюстава Доре.................................................164
^ Халчанська Олександра
До проблеми закономірних відповідників

при перекладі..................................................................................................171


Зоя Валюх
^ СПЕЦИФІКА СЛОВОТВІРНОЇ ПАРАДИГМИ ІМЕННИКІВ – НАЙМЕНУВАНЬ ОСІБ ЯК НОСІЇВ ІНДИВІДУАЛЬНОГО ВХОДЖЕННЯ


У статті з’ясовано специфіку словотвірної поведінки іменників – найменувань осіб як носіїв індивідуального входження. Визначено мовні й позамовні чинники, що впливають на їхній дериваційний потенціал.

Ключові слова: словотвірна парадигма, парадигматика, дериваційне значення, дериваційний суфікс.


Специфічною комплексною одиницею класифікації й аналізу словотвірного матеріалу, що уможливлює вияв системної організації словотвору, є словотвірна парадигма як сукупність дериватів, безпосередньо мотивованих тим самим твірним словом. Саме вона найповніше відображає дериваційний потенціал окремих слів тієї самої частини мови або цілих лексико-граматичних розрядів слів як твірної бази, виконує прогностичну функцію в словотворі.

Уведення до словотвірної теорії поняття словотвірної парадигми дало змогу визначати словотвір як упорядковану за певними принципами систему, а не як просту сукупність окремих похідних слів.

Створення типології словотвору з опертям на твірну основу потребує повного, вичерпного аналізу дериваційної спроможності слів, які належать до різних частин мови, тобто монографічних досліджень систем десубстантивів, девербативів, деад’єктивів, денумеративів тощо, оскільки вивчення дериваційного потенціалу кожної частини мови є актуальною проблемою системного дослідження словотвору.

Частиномовна зумовленість словотвірної класифікації зовсім не означає залежності словотвору від морфології чи злиття словотвору з морфологією. Частини мови, констатує В.В. Лопатін, являють собою породжені самою природою мови граматичні угруповання лексики, без урахування яких неможливо здійснити граматичний опис, а тому не випадковим є те, що порівняння словотвірних підсистем різних частин мови вирізняє значні релевантні відмінності у використанні способів і засобів словотворення, у типології словотвірних значень, зумовлених категорійними властивостями того чи того лексико-граматичного класу слів [3, с. 53]. Установлення дериваційного потенціалу основ слів різної частиномовної належності за допомогою кількісного і якісного аналізу реалізованих у словотвірних парадигмах словотвірних категорій, на думку Н. Ф. Клименко, слугує надійною основою не лише для порівняння різних лексико-тематичних груп слів тієї самої частини мови, а й для типологічного зіставлення словотвірних систем різних мов [4, с. 81].

Вивчення сутнісних характеристик іменника як вихідної одиниці з погляду його словотвірної поведінки, установлення семантичних континуумів, компонентами яких є словотвірні значення дериватів, та словотворчих засобів, що передають ці значення, від різних лексико-семантичних груп іменників, становить неабиякий науковий інтерес, адже саме іменник “найчіткіше вирізняється з усіх інших частин мови завдяки тому, що він відображає передусім субстанціальні (зі значенням реальної предметності або зі сприйманим у нашій свідомості таким значенням) об’єкти, а ці матеріальні об’єкти людська свідомість розрізняє найлегше, саме тому межі іменників виявляються досить окресленими” [1, с. 47]. Як центральна (основна) частина мови іменник становить ядро дериваційної бази українського словотвору, оскільки він має “розвинену морфологічну структуру і великі словотвірні можливості для поповнення словотвірного складу” [1, с.47]. Структура його словотвірної парадигми є своєрідною, відмінною від словотвірної парадигми дієслова і прикметника. Це зумовлене тим, що іменники, по-перше, розвивають багато різноманітних категорій, які конкретизують предметність у термінах особи / неособи, виконавця дії / його адресата, конкретності / абстрактності тощо, по-друге, іменники бувають похідними й непохідними лексемами, що також впливає на їхній словотвірний потенціал.

Іменники, що називають осіб як носіїв індивідуального входження, у сучасній українській мові становлять невелику за обсягом лексико-семантичну групу структурно різнотипних похідних одиниць, мотивованих назвами установ, різноманітних об’єднань, партій і спілок, спортивних організацій і клубів. Ці іменники вказують на членство в згаданих партіях, спілках, об’єднаннях тощо. Серед них іменники авангардівець, динамівець, гуртківець, дніпробудівець, жеківець, колгоспник, комітетник, комсомолець, комуніст, соціаліст, союзник, спілчанин, спартаківець, студієць, робітфаківець та ін.

Характерною особливістю цих найменувань є те, що вони співвідносяться здебільшого з власними назвами, абревіатурами або складноскороченими словами, напр.: спартаківець ← “Спартак”, динамівець ← “Динамо”, авангардівець ← “Авангард”, жеківець ← жек, созівець ← соз, рухівець ← Рух, колгоспник ← колгосп, комсомолець ← комсомол, дніпробудівець ← Дніпробуд, комунгоспівець ← комунгосп та ін. Напр.: До речі, нинішній головний тренер динамівців створив новий прецедент: уперше в Лізі чемпіонів російський тренер грав проти російської команди (“Україна молода”); “Колгоспу, або созу, ніхто з селян не любив, я ж не знав, кому вірити, – батькові чи матері, бо був ще малий і не відав, що краще: індуси чи созівці” (П. Загребельний).

Потрібно зазначити, що іменники-абревіатури та складноскорочені слова набули великого поширення в сучасній українській мові, постали як новий тип твірних основ для утворення похідних загалом і для іменників зі значенням особи чоловічої статі зокрема. В останні роки, за спостереженнями О.А. Стишова [5, с. 45], помітно активізувався процес утворення похідних іменників із значенням осіб як носіїв індивідуального входження від основ слів на позначення партій, рухів, груп, організацій тощо, сформованих у незалежній Україні й оформлених структурно здебільшого як абревіатури. До них належать: БЮТ → бютівець – член Блоку Юлії Тимошенко; група “Центр” → центрист – член групи “Центр”; Рух → рухівець – член Руху; СДПУ(о) → есдек – член Соціал-демократичної партії об’єднаної; спецпідрозділ “Титан” → титанівець – член спецпідрозділу “Титан”, Партія регіонів – регіонал, Блок Кличка – кличкіст та ін., напр.: Заяви про вступ до нової “проющенківської” групи подали “центристи” (“Україна молода”); Тож нагадаємо, що саме “титанівці” врятували Курочкіну життя, хоча й серйозно постраждали самі” (“Україна молода”); “Вимогу на виїмку паперів підписав голова парламентської комісії регіонал Микола Джига (“Україна молода”); “Ще у першій половині дня кличкісти покинули сесійну залу (“Україна молода”); “БЮТівець Сергій Мельник пообіцяв, що у разі протидії такому наміру його однопартійці скликатимуть позачергову сесію” (“Україна молода”).

Відзначені структурно-семантичні особливості іменників, що є назвами носіїв індивідуального входження, зумовлюють їхній словотвірний потенціал, який вони реалізують у похідних іменниках із модифікаційним значенням особи жіночої статі та в прикметниках з відносним значенням, що спричинило малокомпонентну типову словотвірну парадигму цих іменників, пор.:

колгоспник → колгоспниця, колгоспний;

союзник → союзниця, союзницький;

соціаліст → соціалістка, соціалістичний;

динамівець → динамівка, динамівський;

спартаківець → спартаківка, спартаківський;

авангардівець → авангардівка, авангардівський та ін.

Пор.: “Мати поета – проста колгоспниця, яка весь вік пропрацювала в колгоспі” (А. Мороз); “Зовні все ніби гаразд, американці – наші союзники, я теж входив у велику союзницьку ієрархію, отож мав відповідно поплатитися за це ще того дня” (П. Загребельний).

Одним із визначальних чинників, що впливає на склад словотвірної парадигми іменників – назв носіїв індивідуального входження, є напрямок словотвірної мотивації. В.П. Даниленко переконує, що прикметники на зразок динамівський, комсомольський, спартаківський, жеківський, профкомівський тощо є дериватами, мотивованими іменниками – найменуваннями товариств, організацій, підприємств та ін. На її думку, регулярними, “примусовими”, є зв’язки цих твірних одиниць та утворених на їхній базі найменувань особи із суфіксом -(ов)ець і прикметників із суфіксом -(ов)ськ-, напр.: рос. вуз → вузовец, вузовский; орс → орсовец, орсовский; гослитиздат → гослитиздатовец, голитиздатовский; гороно → гороновец, гороновский [2, с. 72].

Не заперечуючи такого твердження, зазначимо, що деяким відносним прикметникам сучасної українській мові властива подвійна мотивація, напр.: англійський – той, що має стосунок до Англії й англійців, український – той, що стосується України й українців (англійські тумани, українська природа і англійська пунктуальність, український характер); токарний – пов’язаний із механічною обробкою металу, дерева та інших матеріалів (токарний цех, токарний станок) і призначений для токаря, той, що складається з токарів (токарна бригада). Прикметники комсомольський, армійський, динамівський, колгоспний та ін. мають стосунок і до певної організації, і до особи, що є її членом. Це підтверджує їхнє тлумачення в Словнику української мови, пор.: комсомольський – прикметник до комсомол і комсомолець [СУМ IV, с. 253]; колгоспний – властивий колгоспові, колгоспникам [СУМ IV, с. 216]; армійський – той, що має стосунок до армії; прикметник до армієць, армійці [СУМ I, с. 61]. Тому відносні прикметники мають право бути членами словотвірної парадигми іменників – найменувань осіб як носіїв індивідуального входження.

Отже, дериваційні можливості іменників зазначеної семантики обмежені рамками субстантивної та ад’єктивної зон, членами яких є відсубстантивні іменники з модифікаційним словотвірним значенням “особа жіночої статі щодо особи чоловічої статі, названої твірним іменником” та прикметники з відносним значенням.

ЛІТЕРАТУРА



Вихованець І. Р., Городенська К. Г. Теоретична морфологія української мови: академічна граматика української мови. – К.: Університетське вид-во “Пульсари”, 2004. – 398 с.

Даниленко В. П. Имена существительные (нарицательные) как производящие основы современного словообразования // Развитие грамматики и лексики современного русского языка. – М.: Наука, 1964. – С. 63–76.

Лопатин В. В. Словообразование как объект грамматического описания (концепции и методы) // Грамматическое описание славянских языков. – М.: Наука, 1974. – С. 47–60.

Клименко Н. Ф. Структура лексико-семантичного поля // Клименко Н. Ф., Пещак М. М., Савченко І. Ф. Формалізовані основи семантичної класифікації лексики. – К.: Наук. думка, 1982. – С. 99–194.

Стишов О. А. Глобалізаційні процеси в сучасному українському словотворі // Ономастика і апелятиви: Зб. наук. праць / За ред. проф. В. О. Горпинича. – Дніпропетровськ: Пороги, 2004. – Вип. 21. – С. 15–24.

СУМ – Словник української мови: В 11 т. / Ред. кол.: І.К. Білодід (голова) та ін. – К.: Наук. думка, 1970 − 1980.


SUMMARY


The article investigates the specific of word-building behavior of nouns – personal names due to their external and inner signs. Main linguistic and non-linguistic factors which influence their derivational potential are determined.

Key words: derivational paradigm, paradigmatic, derivational meaning, derivational suffix.

Олена Бардакова
^ ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОПИСУ ДІЄСЛІВНИХ ОДИНИЦЬ

З ПЕРШИМИ ВІДОКРЕМЛЮВАНИМИ КОМПОНЕНТАМИ


Стаття присвячена особливостям нового правопису дієслівних одиниць з першими відокремлюваними словотворчими компонентами згідно з орфографічною реформою в Німеччині.

Ключові слова: дієслівна одиниця (ДО), словотворчий компонент (СК), словосполучення.


Мова є багатоплановим явищем. З одного боку – мова мінлива, постійно змінюється, розвиваючись, бо змінюється навколишній світ. Водночас є чіткою структурованою системою з певними правилами. Існують, наприклад, правила стилістичні, синтаксичні, лексичні, правопису (або орфографічні).

Правилами орфографії вважаються норми написання слів, їх можна звірити за допомогою спеціальних словників.

З 1995 по 2005 рр. (після Віденської орфографічної конференції, що відбулася у листопаді 1994 р.,) у німецькомовних країнах проводилася орфографічна реформа з метою встановлення норм, полегшення певних випадків написання слів, зменшення кількості винятків (німецька орфографія підпорядковується як правилам, так і окремим виняткам з цих правил).

Основні моменти, на які вплинули зміни реформи – це співвідношення звуків з буквами, написання слів іншомовного походження, написання слів окремо та разом, написання через дефіс, написання з великої та маленької літери, правила пунктуації та переносу слів [1]. Пункт щодо правил написання слів окремо та разом торкнувся також такої специфічної групи слів у німецькій мові, як дієслівні одиниці (ДО) з першими відокремлюваними наголошуваними компонентами. Взагалі, з приводу терміна „дієслівні одиниці“ немає єдиної думки, деякі мовознавці називають їх дієсловами з напівпрефіксами [3; 5], інші – складними дієсловами [7; с.324, 333]. Термін „роздільнооформлені дієслівні одиниці“ започаткував О.І.Смирницький [4, с.195]. Різноманітність поглядів на природу цих з’єднань викликана тим, що важко знайти єдиний критерій складного слова взагалі. О.І.Смирницький запропонував уважати основним принципом складного слова його цільнооформленість, під якою розуміється синтаксична, морфологічна та фонетична єдність компонентів. Відповідно, стосовно ДО було використано назву „роздільнооформлені“ у зв’язку з їх специфічним функціонуванням у реченні (наприклад, ДО ab//binden (a, u) – перев’язувати, видаляти за допомогою лігатури – в інфінітиві пишеться разом: ab//binden, а в реченні ДО розділяється і перший словотворчий компонент (СК) ab знаходиться в кінці речення, хоча значення і переклад ДО від цього не змінюється: Der Arzt bindet ihm den Kopf ab – Лікар перев’язує йому голову).

Уживання терміна „дієслівні одиниці“ замість „дієслова“ дозволяє підкреслити відмінності у їхній структурі, семантиці та синтаксичному використанні.

Термін „дієслівні одиниці“ підтримали та використовували вчені К.С.Бриковський, В.К.Зернова, К.А.Левковська, М.В.Раєвський, і ми також вважаємо цей термін найбільш удалим, розуміючи під ДО з першими відокремлюваними СК структурний тип, у якому в процесі внутрішньої валентності сполучаються перший та другий СК. Відповідно, першим СК, можуть бути, наприклад, прийменники, прислівники, прикметники, а другим – дієслова в інфінітивній формі (наприклад: aus//arten (-te, -t) – переходити, перетворюватися; zusammen//heilen (-te, -t) – загоюватися, закриватися (про поранення).

На цей момент правила написання деяких ДО і відповідно їх функціонування у реченні змінено. „Для нового правопису характерні три принципи:

– роздільне написання є нормою, написання разом – виключення, яке регулюється правилами;

– написання разом базується на формальних граматичних критеріях (відсутня можливість зміни за ступенями порівняння, відсутнє широке значення слова або випадок, коли перша частина слова більше не є самостійною);

– відсутні формальні граматичні критерії, написання разом пояснюється через перелік лексики“ [6, с.57].

„За новим правописом пишуться окремо завжди – в Infinitiv, Partizip I, Partizip II, у кінечному положенні в підрядному реченні, і т.д.:

– (Складний) прислівник (aneinander, aufeinander, auseinander, beieinander, durcheinander; abwärts, aufwärts) + дієслово. (Наприклад: aneinander denken (grenzen, legen), aufeinander achten (hören, stapeln) [6, с.59]. Причому, наприклад, dafür, heran, heraus і багато інших складних перших СК подано в переліку „часток“, які в сполученні з дієсловом в Infinitiv, Partizip I, Partizip II, у кінечному положенні в підрядному реченні пишуться разом [6, с.58].

– Partizip + дієслово, наприклад: gelangen nehmen (halten), verloren gehen.

– Іменник + дієслово, наприклад: Auto fahren, Eis laufen, Kopf stehen, Maß halten.

– Дієслово в інфінітиві + дієслово, наприклад: kennen lernen, liegen lassen, sitzen bleiben, spazieren gehen“ [6, с.60].

Потрібно звернути увагу на написання прикметників як перших СК у складі ДО або цих самих прикметників у складі словосполучень. Прикметники як перший СК за новим правописом можуть використовуватися так, як і раніше – прикметник пишеться з основою дієслова у Infinitiv, Partizip I, Partizip II, у кінцевому положенні в підрядному реченні разом, якщо прикметник у цьому сполученні (прикметник-перший СК + дієслово-другий СК), не розширюється (якщо не можна між компонентами вставити „дуже“ або „зовсім“), причому заперечення „Nicht“ не вважається розширенням і якщо прикметник не змінюється за ступенями порівняння (наприклад: festsetzen (bestimmen), freisprechen (für nicht schuldig erklären), gutschreiben (anrechnen) [6, с.58].

Прикметник + дієслово є словосполученнями, і пишуться окремо завжди, в Infinitiv, і т.д., коли прикметник у цьому сполученні може розширюватись, іноді за допомогою „sehr“ або „ganz“, або змінюватись за ступенями порівняння, наприклад: fern liegen (sehr fern liegen, ferner liegen), frei sprechen (ohne Manuskript sprechen), gutschreiben (anrechnen) [6, с.59]. Крім того, потрібно пам’ятати, що у новому правописі існує „правило толерантності“, або „правило допустимості“. У деяких випадках надається право обирати тому, хто пише: писати разом чи окремо, залежно від того, як він розуміє приклад – як складне слово чи групу слів. Наприклад, коли незрозуміло, писати прикметник з дієсловом у Infinitiv разом, як ДО, чи окремо, як словосполучення, то в цьому випадку можна користуватися цим правилом [6, с.60].

Отже, у тих випадках, коли за новим правописом перший та другий СК дієслівної одиниці слід у інфінітиві писати окремо, то ДО перестає існувати і стає словосполученням з притаманними йому властивостями.

Словосполученнями називаються об’єднані за значенням та граматично слова, що виражають відношення між поняттями [2, с.4]. У словосполученнях, коли одне слово залежить від іншого, або обумовлює інше, слова нерівноправні, є головне і залежне слово. Завдяки залежному слову конкретизується значення головного слова [2, с.22]. Такі словосполучення називаються підрядними, до них належать і новоутворені після реформи словосполучення від ДО. Слова у словосполученні узгоджуються. Узгодженням є зв’язок у підрядному словосполученні, коли головне слово потребує від залежного слова обов’язкового співвідношення категорій (роду, числа, відмінка, особи). Зміна однієї з категорій головного слова викликає необхідну зміну залежного слова. Отже, зв’язок узгодження є суто граматичним явищем.

Слова у словосполученні узгоджуються також керуванням – підрядним зв’язком, при якому залежне слово використовується у певному непрямому відмінку без прийменника або з прийменником, при цьому кожен відмінок має своє особливе значення. Зв’язок керування обмежуються лише межами однієї частини мови: наприклад, знахідний відмінок об’єкта можливий лише в залежності від дієслова. Залежно від того, до якої частини мови належить слово, що керує, керування розділяється на придієслівне (найбільш різноманітне та вживане), приад’єктивне, прислівникове [2, с.36]. Словосполучення, утворені від ДО внаслідок реформи, мають придієслівне керування.

З усього вищесказаного можна зробити висновок про спільності та відмінності ДО та словосполучень, які утворилися з ДО внаслідок реформи правопису. Спільна риса: лексичне значення практично не змінилося. Відмінні риси:

– різна структура (ДО – складне утворення з двох словотворчих компонентів, а словосполучення – це два слова у зв’язках підрядності);

– наявність граматичних особливостей (ДО – це лексичне утворення, що належить до однієї частини мови, а до складу словосполучення входять слова, що належать до різних частин мови, наприклад: прислівник+дієслово, іменник+дієслово);

– різне функціонування в реченні ДО та словосполучень.

У цьому випадку зміни в орфографії ДО вплинули не тільки на їхній правопис, але і на структуру, граматичне оформлення, синтаксичні властивості. Отже, тим, хто вивчає німецьку мову, потрібно обов’язково звертати увагу на правильне написання, і, безперечно, на правильне вживання дієслівних одиниць або словосполучень.

ЛІТЕРАТУРА
Большой немецко-русский словарь: В 3 т. / Авт.-сост. Лепинг Е.И., Страхова Н.П., Филичева Н.И. и др.; Под общ рук. Москальской О.И. – 6 изд., стереотип. – М.: Рус. яз., 2000. – Т.I –760 с., Т.II – 680 с., Т.III – 365 с.

Гвоздёв А.Н. Современные проблемы русской терминологии. Инст. русск. языка. – М.: Наука, 1986. – 145 с.

Норанович А.И. Синонимические отношения словообразующих моделей немецких глаголов (на материале производных с префиксами be-, ent-, er-, ver- и полупрефиксов ab-, an-, auf-. – Автореф. дис. … канд. филол. наук. 10.02.04. – Калинин, 1973. – 25 с.

Смирницкий А.И. К вопросу о слове. Проблема „отдельности” слова // В сб.: Вопросы теории и истории языка. – М.: Изд-во АН СССР, 1952. – С. 194-202.

Чекуришвили Л.А. Валентностные особенности полупрефиксальных глагольных дериватов в современном немецком языке. – Автореф. дис. … канд. филол. наук. 10.02.04. – Тбилиси, 1986. – 25 с.

Wahrig. Die deutsche Rechtschreibung. Verfasst von Ursula Hermann. Völlig neu bearb. und erw. von Lutz Götze. Jubiläumssonderausgabe. Bertelsmann Lexikon Institut. – Wissen Media Verlag GmbH, Gütersloh/ München 2003. – 1200 S.

Wolfgang Fleischer. Wortbildung der deutschen Gegenwartssprache. 4., durchgesehene Auflage. VEB Bibliographisches Institut. Leipzig, 1976. – 363 S.



SUMMARY
The present article is devoted to the investigation of peculiar features of writing of verbal units with the first separated components in German language.

Key words: verbal unit, derivational component, word combination.

Олена Білка
^ СТАНОВЛЕННЯ Й РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ

БІОЛОГІЧНОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ


У статті проаналізовано історію розвитку української біологічної термінології. У становленні та розвитку терміносистеми біології виокремлено п’ять етапів: накопичувальний період, ІІ половина ХІХ – поч. ХХ ст., 1918-1930 рр., 50-80-ті роки ХХ ст., 90-ті роки ХХ ст. – початок ХХІ ст. Інтерес до вторинних біологічних найменувань виявлено в багатьох лексикографічних працях.

Ключові слова: українська біологічна термінологія, лексикографія, метафоричний термін, метонімічний термін.


Історичний погляд на українську біологічну термінологію показує, що біологічна лексика є однією з найдавніших фахових терміносистем. У мовознавчій літературі спостерігаємо різні періодизації формування української наукової термінології. Так, Л.О. Туровська, наприклад, виокремлює шість етапів: ХІ – ХVІІІ ст.; ХІХ – поч. ХХ ст.; 20-ті роки ХХ ст.; 30 – 50-ті роки ХХ ст.; 60 – 80-ті роки ХХ ст.; 90-ті роки ХХ ст. [9, с. 84]. Окремі дослідники (І.В. Корнейко, М.І. Пилипенко, В.Я. Юкало) вказують на чотири основні періоди розвитку української термінології: 1 етап – підготовчий (ІІ пол. ХІХ – поч. ХХ ст.); 2 етап – творчий (1917– поч. 30-х років); 3 етап – русифікаційний (поч. 30-х – кінець 80-х років ХХ ст.); 4 етап – антирусифікаційний (поч. 90-х років – наш час) [9, с. 84]. Заслуговує на увагу міркування Ф.А. Циткіної, яка вважає, що українська термінологія пройшла у своєму розвиткові як мінімум три етапи: перший, “донауковий”, коли терміни та номени були зафіксовані лише в спеціальному мовленні, в мовленні ремісників тощо; другий, “науковий”, коли українська термінологія формувалася паралельно з формуванням наукового мовленнєвого стилю, починаючи з ХVІІІ ст.; третій, “радянський”, з цілим букетом особливостей, серед яких дослідниця виділяє нерівноправне співіснування російської та української термінології у науковому спілкуванні в Україні. Після прийняття “Закону про мови” в 1989 р. настав четвертий етап розвитку термінології в Україні, якому притаманне стихійне відродження українських терміносистем [9, с. 84].

Погоджуємося з Л.О. Симоненко, яка у становленні та розвитку біологічної термінології виокремлює п’ять етапів, що характерні і для розвитку української терміносистеми. Накопичувальний період – це час фіксації спеціальних слів у грамотах, юридичних актах, монастирських книгах, лікарських порадниках, загальномовних словниках тощо. Цей період тривав до першої половини ХІХ ст. Сучасній науковій термінології передувала народна термінологія, яка “з виникненням писемності стає основою створення наукової термінології” [7, с. 62]. Перші спроби фіксації термінів практичної біології (медицини) були зроблені в Лікарських порадниках і травниках ХVІ – ХVІІ ст. (назви рослин – возми соку полиновего, лататямъ водянимъ, боряка солодкого, изъ черноболю, изсушить подорожнику; назви тварин – мясо совиное, кобылье молоко, кровь овечая, мозгъ вепровъ, голубь горячъ, возми жабу рокотуху, овечимъ саломъ) [10, с. 402]. А.В. Крижанівська, Л.О. Симоненко, Т.І. Панько з цього приводу наголошують, що слов’янську природознавчу термінологію фіксують лексикографічні джерела. Зокрема, в “Лексиконі” П. Беринди знаходимо такі назви: орел, окунь, луска, ворон, гайворон, животное, півень, пташеня [7, с. 62]. Багато ботанічних та зоологічних назв знайшли відображення в художній літературі. Так, в “Енеїді” І.П. Котляревського зустрічаємо такі біологічні терміни: галка, гадюка, зайчик, вовк, ящірка, кошеня, лисиця, собака, черв’як, кріт, павич, індик, ведмідь, цап, журавель, верба, очерет, кислиця, мак тощо [7, с. 62].

Для другого періоду (ІІ половина ХІХ – поч. ХХ ст.) характерний системний підхід до творення нової, збирання та перегляду наявної народної термінології переважно в Галичині. Цей період пов’язаний з журналом “Основа” і діяльністю Лікарського товариства в Галичині та Наукового товариства імені Т.Г. Шевченка. У Східній Україні через певні політичні перешкоди укладання термінологічних словників почалося в 70–80-х рр. ХІХ ст. У 1874 р. П.С. Рогович видає “Опытъ словаря народных названій растеній Юго-Западной Россіи, съ некоторыми поверіями и разсказами о нихъ”. До словника, як зазначено в передмові, увійшли назви, зібрані не лише П.С. Роговичем, а й О.О. Давиденком, М.О. Максимовичем, І.І. Софроновичем та Б.М. Черняєвим. Цього ж року виходить “Список растений с народными названиями” Ф.К. Волкова, у якому зафіксовано 230 українських назв рослин з латинськими відповідниками і збережено всі етнографічні помітки збирача [2, с. 362]. У 1882 р. у Львові було організовано Наукове товариство імені Т.Г. Шевченка. Його головним завданням було сприяння розвитку української наукової мови. Математично-природничо-лікарська секція товариства займалася збиранням і створенням наукової української термінології з фізико-математичних, природничих та медичних наук. У 1898 р. у Львові був заснований “Лікарський збірник”, що став першою спробою видавати медичну літературу українською мовою. До складу збірника входили три розділи: наукові статті, реферати і термінологія. Є.І. Озаркевич у “Термінологічних витягах” збірника вперше опублікував у формі латинсько-німецького або французько-українського словника близько 3-х тисяч медичних термінів [2, с. 363]. У роботі над медичною термінологією дослідник використав досвід німців, чехів, поляків. Латинські терміни він намагався замінити українськими назвами, уникаючи при цьому простонародних слів. Багато із запропонованих ученим термінів уживають у сучасній медичній термінології. Вироблення термінологічних систем у Галичині в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. відбувалося одночасно із загальнопросвітницьким рухом. Створення національної термінології диктували передусім потреби культурного розвитку народних мас, запровадження у навчальних закладах рідної мови, розширення спеціальних функцій української мови [5, с. 25-26].

Третій період у розвитку української наукової термінології (1918–1930 рр.) пов’язаний з відновленням української державності, розширенням суспільних функцій української мови, заснуванням гетьманом Павлом Скоропадським у 1918 р. Української академії наук. Л.О. Симоненко, зокрема, указувала, що цей етап став логічним продовженням термінологічної праці когорти діячів науки, лінгвістів, письменників Західної і Східної України у попередні десятиліття [5, с. 26]. У грудні 1918 р. під керівництвом Д.І. Багалія організовано відділ історично-філологічних наук, при якому було створено ряд комісій (комісія для складання словника живої української мови, правописно-термінологічна на чолі з А.Ю. Кримським). Ці комісії забезпечували наукове функціонування української мови в державі, особливо це стосувалося проблем вироблення спеціальної термінології шляхом систематизації та уніфікації наявної термінології. У 1920 р. була створена секція природничої термінології, яку очолив О.А. Яната. Члени секції записували з уст народу терміни, що існували в живій розмовній мові. “Цей Словник може служити основою для дальшої систематизації української ботанічної номенклатури, коли буде систематизовано і повно проведено запис українських назв рослин по всіх місцевостях нашої території”, тобто автори ставлять завдання ширші за термінологічний словник. Основним завданням автори таких словників ставили не стільки унормування української термінології, зазначає Н.М. Сологуб, скільки збирання і опрацювання народного і літературного термінологічного матеріалу [8, с. 15]. Наведемо приклад подачі матеріалу в цьому словнику. Спочатку дається латинська назва рослини (Aconitum Z), потім – українська, яку автори рекомендують (курсивом), після цього подають інші українські назви, напр.: тоя – чорнотоя, нетоя, борець, чорне зілля, чар-зілля, цар-трава, косатка, кошка, посталь [8, с. 16]. Наведений приклад свідчить про процес збирання і накопичення термінологічного матеріалу.

Упродовж 1917–1921 рр. зусиллями комісій було видано близько 30 словни