Реферат: Віктор Андрущенко

Андрущенко В. Організоване суспільство / Інститут вищої освіти АПН України. — К., 2006



Українському народові –
талановитому і перспективному –
присвячую
Автор
Віктор Андрущенко Організоване суспільство Проблема організації та суспільної самоорганізації
в період радикальних трансформацій в Україні
на рубежі століть Досвід соціально-філософського аналізу Київ – 2006


В книзі обгрунтована оригінальна модель суспільно-політичної організації в період переходу від тоталітаризму до демократії — „організоване суспільство” — модель правового і морального порядку, що забезпечує оптимальну взаємодію вільних особистостей в процесі новітнього державотворення. Проаналізовані засоби його досягнення й поступового переростання в суспільство громадянської, демократичної самоорганізації. Книга розрахована на державних діячів, політиків-державотворців, а також науковців соціально-гуманітарного профілю. Вона може бути корисна всім, хто шукає і торує шлях до демократії, суспільного порядку і прогресивного розвитку.



Рецензенти:

Доктор філософських наук, професор,
(дійсний член) академік НАН України
^ Леонід Губерський

Доктор філософських наук, професор,
(дійсний член) академік НАН України
Олекса Онищенко

Доктор філософських наук, професор,
(дійсний член) академік АПН України
Іван Зязюн

Монографія друкується за рішенням вченої ради Інституту вищої освіти
АПН України (Протокол № 10 від 25 жовтня 2005 р.)

Науковий редактор –
доктор філософських наук, професор,
член-кореспондент НАН України
Микола Михальченко


Вступ
Розділ 1
Як народжуються і чому помирають імперії?

Що таке імперія?

Народження імперії

Засади життєдіяльності імперії

Чому розпадаються (гинуть) імперії?

Римська імперія (30 або 27 р. до н.е. – 476 р.)

Австро-Угорська імперія (1867 – 1918)

Російська імперія (1721 – 1918)

Чи був СРСР імперією?

Розділ 2
На перехресті тисячоліть, на руїнах імперії

Витоки, історичний простір і час буття українства

Геополітична характеристика

Земля і люди

Демографічний фактор

Національний характер

Історична доля

Розділ 3
Від якої спадщини ми відмовляємось, або чому не можна повертатись в минуле

Глава перша
Остання четверть...

Реванш , який не відбувся

“Військова повинність” нації

Земля і люди

Криза “керівної і спрямовуючої...”

Імперський характер

Останній герой

Глава друга
“Кирдик” соціалізму

Герантократія

Гігантоманія

Велика апатія

Ідеологія і соціальна практика мас

Національне приниження

Українська еліта

Розділ 4
Навчатись у історії

Співрозмірність буття з природою

Порядок “від Бога”

Людина порядку:

божественна, природна і розумна (Еразм Роттердамський)

“Порядок” як реалізація жорстокості (Макіавеллі)

Порядок як пріоритет держави (Т.Гоббс)

Етика порядку (Іммануїл Кант)

Абсолютність порядку:

“усе дійсне – розумне” (Гегель)

“Антропологія порядку”(Людвіг Фейєрбах)

“Ідеологія (диктатура) порядку” (Карл Маркс)

Розділ 5
Немає пророка у своїй Вітчизні

Чому ми забули наймудріших

І все ж таки були...

Долаючи імперську логіку

Розділ 6
Ризики зростання

Загроза охлократії

Маргінальне суспільство

Фактор опозиції

Облуда “відкритого суспільства”

Розділ 7
Організація і суспільна самоорганізація

Організоване суспільство як модель переходу від тоталітаризму до демократії

Політико-правові і моральні підвалини демократичної організації та самоорганізації

Розділ 8
Перспективи для України

Модель стійкого людського розвитку

Європейська політика

Стратегічні партнери

Розділ 9
Піднятися на Говерлу

Національні інтереси

Нова українська еліта

Синдром парламентаризму

Президентські повноваження

Розділ 10
Параметри модернізації

Утвердження ринкових відносин

Зміцнення соціальної, демократичної, правової держави

Формування громадянського суспільства

Становлення політичної нації

Розділ 11
Стратегічний ресурс цивілізаційного поступу

Інтелектуальний потенціал нації

Освітня політика

Пріоритет культури

Моральний розвиток суспільства і особистості

Висновки

Література


^ Переднє слово
Загально відомою є теза про те, що Україна належить до суспільств перехідного типу. Це означає, що розвиток у ній відбувається одночасно з пошуком та формуванням загальної ідеології (парадигми, моделі) суспільно-економічного, політичного та соціокультурного розвитку, узгодженням відповідного зразка, ідеалу, на який можна було б зорієнтуватись і який би сприйняла переважна більшість населення. Актуальним є також відпрацювання механізмів забезпечення соціального ідеалу, переосмислення спадщини, можливостей, обумовлених історичними реаліями, з яких воно вийшло, майбутніх переваг і можливих загроз, які завжди з’являються перед суспільством, яке спрямоване в майбутнє.

Пропозицій – теоретичних і популістських – щодо цього існує досить багато. Майже кожен політик, народний депутат чи претендент на “президентське крісло” обґрунтовує “свій варіант” розвитку держави, народу і культури. Оригінальні програми пропонують також Уряд і Верховна Рада, партії та фракції, чисельні наукові і псевдонаукові інститути та окремі вчені. Десятиріччя незалежного розвитку України побачило “керівну і спрямовуючу” роль 2-х Президентів, 10-ти керівників Уряду, 5-ти Голів Верховної Ради, декількох “команд реформаторів”, кожна з яких мала свої амбіції, формувала свою філософію розвитку, оприлюднювала й намагалась реалізувати стратегічні і тактичні плани.

Сьогодні (2005 р.) до влади прийшла нова генерація політиків, сповнених амбіцій і налаштованих на успіх.

За великим рахунком, всі сходяться на ринкових і демократичних перетвореннях, які мають бути (мали б бути) здійснені в Україні. Багато що із цього дійсно вдалось реалізувати, впровадити в соціальну практику. Теза про те, що українське суспільство стало іншим, ніж 10-15 років тому, не підлягає будь-якому сумніву. Однак, чи стало воно кращим, більш забезпеченим і комфортним, чи відбулось зростання якості життя пересічного громадянина? Однозначну відповідь дати важко. У цьому вимірі треба розмірковувати, порівнювати факти і аргументи, знаходити виважені й компромісні оцінки.

Основним здобутком першого десятиліття незалежного розвитку є відмова від тоталітарного типу та обвальної ідеологізації суспільного життя, перехід до демократичної суспільної організації, що поступово але неухильно утверджується як в суспільній свідомості громадян, так і в реальній політичній практиці.

Головним недоліком минулого десятиріччя і сьогоденної України є втрата тих безсумнівних надбань, які делегувала світові так звана “соціалістична цивілізація”, а також невизначеність щодо єдиної, цілісної, розгалуженої, а головне – реалістичної ідеології (програми) розвитку України на перехідний період і в перспективі.

Чисельні варіанти потопають у дискусіях, прямих і дотичних обвинуваченнях, гучних скандалах. Опозиційні сили звинувачують Президента, Президент киває на Парламент, Парламент “перекидає” критику на Уряд, ЗМІ, Судову гілку влади і т.д. і т.п. Характерно, що в ці обвинувачення втягуються близькі і далекі сусіди і стратегічні партнери України, які не лише пропонують свою інтерпретацію подій й виписують швидко сконструйовані рецепти, але й владно диктують їх виконання як єдино правильних і незмінних.

Не відкидаючи пропозицій зарубіжних вчених, якими вони щедро діляться, “власну правду у власній хаті” треба шукати власними силами. Завдання опрацювання цієї проблеми є актуальним і практично значимим. Саме під цим кутом зору я розглядаю актуальність дослідження, яке пропонується читачеві.

Актуальним воно є й з точки зору визначення місця і ролі Україні в Європі і у світі. Глобалізація встановлює нову ієрархію країн і народів, нові правила міжнародних взаємовідносин, відкриває нові можливості і горизонти суспільного розвитку. Чи скористається ними Україна? Якою вона ввійде в європейський простір? Чи приймуть нас в Європі і у світі і якими обмеженнями обернеться для нас інтеграційні процеси, що посилюються? Багато в чому це залежить від того внутрішнього вибору, який здійснить Україна відносно моделі і способу власного розвитку, як вона його реалізує і якою постане перед світом у найближчі п’ять-десять років.

На сьогодні цей вибір коливається між трьома альтернативами: 1) модель “повернення до минулого” – того соціального стану, який існував до перебудови; 2) концепція “поглиблення і прискорення ринково-демократичних перетворень”, започаткованих у перші роки незалежності; 3) модель “відкритого суспільства”, теоретично обґрунтованого К.Поппером у першій половині ХХ століття.

Першою з найбільш розповсюджених альтернатив майбутнього України є пропозиція повернення до минулого, соціалістичного суспільства в тому вигляді, яким воно було до “горбачовської перебудови”.

Частка людей, які підтримують цю ідею, все ще надто велика – 30-33 відсотки. Означена частка складається в основному з людей пенсійного віку, колишніх номенклатурних працівників та членів їх сімей, певної частини соціально-ангажованої молоді, збуреної екстравагантною фразеологією щодо “земного раю”, як нібито можливого якщо не за двадцять років, як проголошували колишні “правовірні ленінці”, то у всякому разі, за життя майбутнього покоління.

Звичайно, не кожна людина пенсійного віку сумує за “втраченими ідеалами”. Надто багато людей ці “ідеали” бачили в “неприкритому вигляді”. Живими є також свідки декількох голодоморів та репресій тридцятих–п’ятидесятих років. Інші мали змогу познайомитись з досвідом демократично організованого суспільного життя Західного типу. Треті дійшли до істини власним теоретичними зусиллями. Ідею “повернення до соціалізму” тому підтримує далеко не кожен пенсіонер, чи навіть, колишній номенклатурний працівник. І це зрозуміло. Розумні люди сумують не за “соціалізмом”, а за тими реальними гуманістичними здобутками, яких у минулому було не так уже й мало. На жаль, нинішня доба державотворення до цих цінностей виявилась немилосердною. Понад те, вона обернулась грандіозною руйнацією гуманізму, що не може знайти виправдання не лише у свідомості старших поколінь, але й реалістично мислячих сучасників.

З подібними орієнтаціями не рахуватись не можна. Цих людей потрібно розуміти. Однак погоджуватись з ними, мабуть, не слід. Понад те, їм треба відкрити очі на причини суспільних негараздів нинішнього періоду, переконати й пояснити перспективу, яку вони мають наблизити разом з тими, для кого вона (ця перспектива) є внутрішнє усвідомленою й зрозумілою (з точки зору історичного досвіду й загальнолюдської практики) справою.

Я переконаний у тому, що повернення до “соціалізму” у тому вигляді, в якому він існував в СРСР, є справою більш ніж безнадійною. Шанс такого “повернення” (коли народ міг підтримати новий різновид союзу) вже втрачено. Народна підтримка зосереджена в національних центрах і якщо дехто з “центру” здійснить спробу “повернення”, вона неодмінно приведе до диктатури і хаосу, народної непокори і повстання.

Минуле залишається історії. Й якби воно комусь не подобалось, нові покоління вибирають не минуле, а майбутнє, створюване власними руками. Україна має рухатись вперед. Поки ж що вона тупцює на місці, заспокоюючи себе й сусідів роздумами про ринкові відносини та демократію, які нібито є реальністю.

Переважну більшість населення України навряд чи влаштовує й друга провідна соціальна орієнтація – орієнтація на “ринково-демократичні цінності” в тому вигляді, в якому вони утверджуються в сучасному українському суспільстві.

Ринок і демократія, на жаль, дійсністю в Україні не стали. Реальністю в ній є інше: псевдо-демократія і псевдо-ринок, безладдя і безвідповідальність, які руйнують матеріальні і духовні цінності, завойовані десятиріччями колишньої “союзної історії”. Декого (якщо не багатьох!) така ситуація влаштовує. Дехто фанатично переконаний, що іншого способу утвердження нового способу життя просто не існує. Є й “теоретики”, які обстоюють саме такий спосіб подолання тоталітарного минулого. Мовляв, “іншого способу не має; ми перетерпимо, перейдемо; діти будуть жити краще; треба лише поглибити перетворення і все буде гаразд”.

З такими аргументами, а головне з реальністю, яка утверджується в результаті їх реалізації, суспільство погодитись не може. Як вчений і громадянин я мушу сказати більш відверто: подібні орієнтації є міф, який задурманює голови і реформаторам (демократам) і консерваторам (бюрократам), сприяє процвітанню казнокрадів і спритників, збагаченню десятків за рахунок збіднення мільйонів. Це шлях до прірви, до якої залишилось, здається, ще декілька кроків.

Цінності, які утвердились у сучасному українському суспільстві, аж ніяк не можна назвати ні “демократичними”, ні “ринковими”. Демократія – це влада народу, народовладдя, що виходить з організації та функціонування державної влади на засадах визнання народу її джерелом і носієм, ґрунтується на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх при розв’язанні проблем і питань суспільного врядування. Про якість означених демократичних цінностей в Україні на сучасному етапі державотворення говорити не доводиться: вони просто мізерні. Проголошена “свобода” обернулась свавіллям владних структур, обмеженням, а то й прямою забороною опозиційних засобів масової інформації, соціальною незахищеністю простої людини й обмеженими можливостями щодо її фізичного та інтелектуального розвитку.

Ще більш важкою ситуація є і в іншому вимірі: мільйони людей матеріально стали жити гірше. Надто багато справ, пов’язаних з утвердженням ринкових відносин, вульгаризовано, доведено до абсурду. Це стосується, насамперед, приватизації, розвитку малого бізнесу, створення вільних зон, податкового законодавства тощо. Незважаючи на певні позитивні зрушення, псевдо-ринок, що утвердився в Україні, нерідко доводить людину до відчаю.

Статистика і результати чисельних соціологічних досліджень свідчать про те, що найважливішою загрозою національній безпеці України, її подальшому розвитку є падіння життєвого рівня населення і виснаження людського потенціалу – виснаження соціального, психологічного і духовного.

Характерним для Українського суспільства є втрата життєвих ідеалів – економічних, соціальних, побутових. Домінантою масової свідомості всіх десяти років незалежності лишається негативізм, який характеризується трьома чіткими емоційно-оцінюючими “не”: недовіра, незадоволеність, невіра в майбутнє.

Сьогодні, як і раніше, приблизно 80 % населення не бачить в Україні політичних лідерів чи партій, які здатні ефективно керувати країною і яким можна довірити владу. Не випадково, незважаючи на наявність в Україні понад ста політичних партій, їх членами є менше одного відсотка дорослого населення країни. Понад те, значна частина “партійців” до свого членства ставиться надто критично.

Близько 70 % населення України незадоволені своїм становищем у суспільстві. Більша його половина не має можливості придбання необхідних продуктів харчування, люди відчувають нестачу медичної допомоги, підходящої роботи і змоги підробляти, незахищеність від злочинності. Люди не вірять, що ситуація в країні поліпшуватиметься. Половина населення вважає, що терпіти таке злиденне становище вже неможливо.

Погіршення умов життєдіяльності викликає стійке внутрішнє незадоволення існуючим устроєм і владою. Останнє виливається в скепсис, пасивне ставлення до дійсності, неприйняття влади як такої, акцій непокори тощо. Люди зневірились у владі й одночасно не можуть вже далі терпіти те соціально-політичне, економічне й духовне безладдя, яке як ракова пухлина роз’їдає все ще не до кінця зруйновану спадщину, даровану нам старшим поколінням й не дозволяє зробити рішучий прогресивний крок у демократичне майбутнє.

Не може бути реалістичною й орієнтація України на модель “відкритого суспільства” попперо-сорросовського типу.

Ця модель активно нав’язувалась нам Заходом. У перші роки незалежності означену орієнтацію, про яку так гучно говорили пропагандисти й прихильники західного стилю життя, люди просто не розуміли. Охоплені жадобою якнайшвидшого облаштування життя на манер Швеції, Швейцарії, Фінляндії, Франції, Німеччини чи США, більшість громадян України сприймали “відкрите суспільство” як найбільш реальну альтернативу тоталітарному минулому. Входження у “відкрите суспільство” вважалось єдино можливим шляхом утвердження незалежної України в Європейському просторі. Прибічниками “відкритого суспільства” були всі і кожен до тих пір, доки на власному досвіді не пересвідчились у неможливості досягнення останнього не лише за якихось 500 днів, але й у більш віддаленій перспективі.

Відомо, що “відкрите суспільство” базується на міцному фундаменті приватної власності, підприємництві, середньому класі й пріоритеті закону. В Україні приватна власність і середній клас ще лише формуються. Що ж до закону, то він, як і в минулому, здебільшого підпорядкований так званому “телефонному праву”: практично ті ж самі люди – колишні партійні функціонери, а нині “держслужбовці” – з тих же кабінетів і за допомогою тих же телефонів диктують “закони”, яких на їх розсуд мають дотримуватись правоохоронні органи, організації і установи, а також прості громадяни. Пріоритет закону в Україні нині є все ще лише бажаною, і аж ніяк не реальною нормою. Про “відкрите суспільство” в найближчій перспективі тому можна лише мріяти.

“Відкрите суспільство”, як відомо, базується на досить високому рівні матеріального добробуту народу й на наявності чисельного середнього класу. Такого класу в Україні нині немає. Що ж до добробуту, то для переважної більшості населення він є не більше ніж величиною уявною.

Звідси можна зробити висновок, що “відкрите суспільство” західного типу – це майбутнє України. Нині ж демократична, соціальна й правова держава лише будується, громадянське суспільство лише стверджується, виробництво, сформоване на засадах плюралізму форм власності з обов’язковим компонентом приватної, лише виявляє свої перші паростки, середній клас ще не заявив про себе як нова суспільно значима й організована сила. Україна знаходиться в перехідному періоді свого розвитку.

Чого ж ми хочемо і з яким ідеалом підемо в майбутнє?

Відповідь на це запитання я прагну дати цією книгою. З її допомогою я спробую довести і переконати читача в тому, що провідною установкою для України є модель “організованого суспільства”, базованого на пріоритетах сталого людського розвитку, взаємозв’язок, узгодженість і взаємовідповідність яких якраз і обумовить ту якість життя, про яку мріяли люди, волевиявляючи свою думку щодо незалежності в 1991 році. Іншої, більш ефективної моделі, за якою міг би здійснитись перехід від тоталітарного суспільства до демократичного, від адміністративно-командної економіки до ринкової, від моно ідеології до плюралізму і толерантності історія ще не відшукала. Можливо її просто не існує. Більш-менш зважено, продумано й організовано перетворення здійснюються в постсоціалістичних країнах Центрально-Східної Європи та країнах Балтики. Те ж, що діється на теренах колишнього СРСР раціональному виміру (а тим більше – виправданню) не піддається. Це дикий, розгнузданий ірраціоналізм, можливо, ще більш загрозливий, ніж більшовизація Росії ХХ століття. Це – фарс, яким обернулась історія суспільства, що намагається вийти на широку дорогу цивілізаційного розвитку. Це – злиденність духу, який втратив пріоритети, розгубився перед величчю діянь і покликанням часу дійсного, а не ілюзійного (як було в період перебудови) оновлення.

Модель “організованого суспільства” вибудовується нами як спроба раціоналізувати перетворення, зробити їх виваженими й осмисленими.

“Все розумне має стати дійсним”, писав великий філософ, відкриваючи завісу над таїнством цивілізованого буття людини і суспільства. На жаль, знайшлись теоретики, які цю думку спотворили, вивернули. “Гідне руйнації все, що існує”, стверджували, зокрема, К.Маркс і Ф.Енгельс, нав’язуючи цивілізації негативний, точніше – руйнівний шлях розвитку. Майже 70-річна історія “більшовизації Росії” якраз і є прикладом негативного поступу цивілізації. Зневага до розуму є джерелом демонічного свавілля – зневаги до людини і людяності, Віри, Добра й Справедливості – одвічних культурних цінностей Людства.

Організоване суспільство – це суспільство реабілітації гуманістичних цінностей, повернення до першооснов людського буття і культурного поступу, це суспільство розумної взаємодії людей на основі їхньої творчої співпраці і внутрішньої, детермінованої обов’язком і совістю поваги до Закону, Порядку і Справедливості. Це – реабілітація соціальності як ноосфери, людського буття в розумі або–що те ж саме – розумне буття людини у суспільстві.

Парадокс полягає в тому, що “організувати” таке буття не лише не просто але й не можливо. Воно має утвердитись лише в результаті “самоорганізації” – становлення внутрішньої єдності необхідності і свободи, як передумови цивілізованості і культури. Разом із тим, “самоорганізація” не здійснюється шляхом свавілля. Вона базується на елементах “організації”, вага яких змінюється в міру становлення “само-організованого суспільства”. “Організація” в цьому зв’язку постає не як мета, а як засіб, з допомогою якого формуються означені передумови. “Організоване суспільство” є суспільством перехідним, транзитним; “само-організоване суспільство” – стабільним і перспективним.

Україна має вийти (і поза всяким сумнівом вийде!) на шлях самоорганізації і саморозвитку. Для цього вона має всі об’єктивні і суб’єктивні передумови. Моє завдання полягає лише в тому, щоб підготувати для цього необхідне теоретичне підґрунтя. Маю надію, що книга дасть цьому процесові відповідний поштовх.

На завершення передмови я хочу висловити слова вдячності всім вченим і політикам, які допомогли мені зорієнтуватись у сучасній трансформаційній соціальній теорії і практиці, знайти точки опори й необхідні аргументи.
„Імперія – це війна, мракобісся і тиранія, які відчайдушно клянуться, що настане час і вони перетворяться в братство, істину і свободу”
 

Альберт Камю
 
 

 
  Розділ 1
 

^ Як народжуються

і чому помирають імперії

 

Що таке імперія?

Народження імперії

Засади життєдіяльності імперії

Чому розпадаються (гинуть) імперії?
^ Римська імперія
 (30 або 27 р. до н.е. – 476 р.)

Австро-Угорська імперія

 (1867 – 1918)

Російська імперія

(1721 – 1918)

 Чи був СРСР імперією?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Важко примиритися з думкою про те, що майже половина твого життя була прожита в “імперії”.

 Між тим, так воно й було. Близько 70 років існування СРСР, у складі якого була Україна як союзна республіка, були роками зміцнення більшовицької імперії, на чолі з одноосібним “імператором”, який, щоправда, мав досить пристойне громадянське звання – “генерального секретаря” пануючої партії. Ця імперія вибудувала свій спосіб життя, свою ідеологію та культуру, часткою якої були й ми – нова історична спільність людей – “радянський народ”.

Було б великою неправдою, якщо я б сказав, що ми не пишались нашою країною. Пишались! Бо бачили переважно здобутки, звеличені пропагандою, всеохоплюючим “комуністичним вихованням”, засобами масової інформації та літературою, вибудуваними за славнозвісним принципом партійності.

Дехто, звичайно, здогадувався про велику неправду, в яку всіх нас кинула історія. Здогадувались і намагались боротись. Таких засуджували, висилали до Сибіру, знищували як ворогів народу. І лише з часом, до когось – раніш, до іншого – пізніше, до нас докотилась правда про голодомор 33-го, репресії 37-го, злочинний Брестський мир і нищення українства, зомбування людини...

“Homo soveticus” – такими нас сприймав цивілізований світ. Вірніше, такими він нас не сприймав! А ми його лякали! “Світовою революцією”, “ядерними ракетами”, а головне – своїм нестримним бажанням “перетворити світ” за “власним образом і подобієм”.

Ми жили в “новітній імперії”. Вона тримала нас у своїх обіймах. Кожну республіку, кожну націю, кожну людину. Чому, для чого, за яким правом? Друге коло питань звучить ще більш прагматично і жорстко: чому ми терпіли і мовчали? І знову ж таки, чому, зрештою, люди піднялись із колін і чому впала імперія, яка, здавалося б, буде існувати вічно?

Всі ці запитання й вилились у роздуми, які я подаю в першому розділі дослідження: народження і смерть імперії, як це відбувається в історії.

 

 

 

 

 

 

 

^ Що таке імперія?

 

Поняття “імперія” (від лат. іmperium – влада, держава) має декілька значень: 1) назва монархічної держави, главою якої є імператор і 2) велика держава, що має широкі колоніальні володіння. Нерідко ці аспекти переплітаються. У цьому випадку “імперія” означає велику за розмірами державу (метрополії та її колонії), на чолі якої стоїть одноосібний володар – імператор, або особа, що уособлює його функції. «Імперія, – пише В.Даль, – держава, якою володіє імператор, що має необмежену владу вищого за саном правителя” (Владимир Даль. Толковый словарь живого великорусского языка. – Том второй. – М., 1995. – С. 42).

Власне, „імперію” визначити надто важко, бо вона, за свідченням Б.Баді, „ніколи не була предметом теорії..., не мала ні свого Гегеля, ні свого легіста, ні своїх професорів права” (Badi B. L”Eta timporte: l”occidentalisationdel”ordrepolitique.-P. 1992. –  С.244). Класичним для сучасної науки вважається визначення С.Айзенштадта: „термін „імперія”, – зазначає дослідник, – як правило використовується для позначення політичної системи, що охоплює великі, відносно сильні централізовані території ,  в яких центр, втілений як в особистості імператора , так і в центральних політичних інститутах, створив автономну одиницю. Хоча імперії як правило базувались на традиційній легітимізації, вони часто використовували більш широкі, потенціально універсальні політичні  і культурні орієнтації, що виходили за межі того, що було притаманним  будь-якій із складових імперії” (С.Айзенштадт. – С.41).

Український політолог С.Рябов визначає імперію як велику державу, що складається з метрополії та підпорядкованих центральній владі держав, народів, які примусовим чином інтегровані до єдиної системи політичних, економічних, соціальних та культурних взаємозв’язків.  На його думку, імперії –„світові держави” – виникають внаслідок загарбання територій, колонізації та інших форм розширення впливу сильної держави, її експансії (С.Рябов. Політологічна теорія держави. – К., 1996. – С.146).

Дослідники виокремлюють патримоніальні імперії (напр., держава Петра Великого), імперії кочівників, централізовані історичні бюрократичні імперії (древні Єгипет, Вавілон, частково держави інків і ацтеків, Китай періоду династій Цінь і Хань тощо).

Як правило, імперії утворюються шляхом насильницького завоювання (і приєднання) територій інших народів і держав.

С.Айзенштадт основну причину утворення імперій вважає „прагнення до встановлення соціального порядку”, що формується в період затяжних соціальних катаклізмів, що не піддаються врегулюванню традиційно політичними механізмами. Політична еліта цього періоду, зазначає вчений, „прагне царствувати в більш централізованій країні , де вони могли б монополізувати право на прийняття політичних рішень і одноосібно визначати політичні цілі, не рахуючись із різноманітними традиційними групами – аристократією, вождями племен або патриціями” (С.Айзенштадт. – С.93). При цьому „нова еліта” намагається знайти підтримку найбільш активних економічних, професійних і культурних груп, які в силу свого походження, орієнтацій та соціальних інтересів знаходяться в опозиції до традиційних аристократичних груп. Нерідко вони апелюють до народних мас, зацікавлених у встановленні соціального порядку.

С.І.Каспе звертає увагу на такі передумови виникнення імперії, як наявність у системі політичної легітимізації держави певної ознаки (вказівки) на її (держави) абсолютного, універсального значення; присутність у політичній практиці держави стійкої тенденції до територіального розширення; відсутність або обмеженість асиміляції народів, території яких включаються до складу держави, збереження ними своїх етнокультурних особливостей (С.І.Каспе. – С.35).

Щодо характерних ознак імперії серед західних дослідників утвердилась думка, більш-менш серйозно обгрунтована А.Шопар-Ле Бра: 1) територія імперії має бути суттєво більшою, ніж середня (для даної епохи і даного регіону) територія держави; 2) імперія завжди етнічно неоднорідна; 3) імперія має відносно більший час існування; 4) влада в імперії монолітна й знаходиться в руках однієї особи або однієї партії; 5) імперії притаманне прагнення до необмеженої гегемонії.

Цікавою в цьому плані є також думка Г.С.Кнабе. Останній виокремлює такі ознаки імперії, як: 1) виникнення в результаті військового завоювання або економічного чи політичного підпорядкування  одним народом інших; 2) включення підкорених народів і територій  в єдину державну структуру народу, під чиєю егідою ця структура створюється; 3) ієрархічний принцип організації, тобто надання пільг (переваг) народу, який  утворив імперію, за рахунок народів, які були підкорені; 4) висока роль армії; 5) етнічна, національна, історична різнорідність складових імперії, загострення національних почуттів, їх конфлікт, розвиток комплексу національної неповноцінності або ж національної величі й винятковості; 6) потяг до особистої влади (Г.С.Кнабе. – С. 75).    

Сучасні вітчизняні дослідники звертають увагу на такі специфічні риси імперій: 1) закритість та повна ізольованість їх від навколишнього світу; 2) панування єдиної державної ідеології; 3) існування величезної військової, політичної, економічної та адміністративної бюрократії як у центрі, так і на периферії; 4) культ насильства; 5) згода центру допускати до імперської еліти представників периферійних еліт за умови їх асиміляції та безоглядної відданості центрові; 6) агресивність, войовничість і експансіонізм; намагання створити державу не локального, а континентального і навіть світового масштабу; 7) намагання сконцентрувати в метрополії всі багатства, культурні цінності, видатних майстрів науки і культури, спортсменів та ін.; 8) як правило, обмеження приватної власності й будь-якої підприємницької ініціативи (за винятком представників імперської еліти); 9) страх перед будь-якими інноваціями та реформами; 10) антинародна етнонаціональна політика, головним і чи не єдиним принципом якої був принцип „поділяй і володарюй" та насильницькі методи розв'язання етнонаціональних проблем (примусова асиміляція, депортація цілих народів, геноцид, етноцид, лінгвоцид та ін.); 11) самоізоляція (яка, за слушним зауваженням А. Тойнбі, перетворювала імперію на „замкнений універсум") тощо (Див.: Тимко Г.Д. Третій Рим: імперія проти України. – К., 2004. – С. 8).

У різні історичні часи й в різних регіонах світу означені характеристики мають різноякісне значення. Їх наявність у повному переліку в тій чи іншій імперії не є обов’язковою. До імперій не можна ставитися однозначно: треба розрізняти імперії європейські та азіатські, північні і південні, давні (доісторичні) і новітні, імперії, що вже зникли з історичного простору й такі, що існують, пристосовуючись до найновіших надбань цивілізації і культури.

Класичною імперією вважається Римська держава після встановлення в ній одноосібної влади імператора Августа (1 століття до н.е.). Пізніше виникли такі імперії, як Візантія, Франкська держава (після прийняття Карлом Великим титулу імператора), середньовічна “Священна римська імперія”.

Царська Росія була імперією з часів Петра І (1721) і до повалення монархії (1917). Імперіями називались також такі держави, як Франція (при Наполеоні), Австрія (з 1804, в період з 1867 до 1918 рр. – Австро-Угорщина). З 1871 по 1918 рр. імперією була Німеччина.

Більшість з ознак імперії мав Радянський Союз – СРСР (1922 – 1991 рр.). Влада, яку обіймав Генеральний секретар ЦК КПРС, мало чим відрізнялась від влади імператора.

Знаковою постаттю імперії був імператор (лат. іmperator – повелитель, полководець). Цей титул вважався більш високим порівняно з титулом короля і, навіть, царя. У 5 ст. до н.е. імператорами називали римських полководців-переможців. Цей титул надавався сенатом або військом. Першим дійсним (повноважним) імператором був римський принцепс сенату Октавіан (Август) – внучатий племінник диктатора Гая Юлія Цезаря, усиновлений останнім за його власним заповітом.

Утвердження Октавіана як одноосібного правителя є зразком політичного маневрування, лукавства і одночасно небаченої жорстокості – головної характеристики імператора. Останнє здійснювалось через завоювання симпатій солдат, насамперед, ветеранів (розповідають, що Октавіан не вирізнявся сміливістю й твердістю духу, а це подобалось солдатам, бо дозволяло його “менше боятись” (Ш.Монтеск’є), а також через майстерно організовану боротьбу з претендентами на “перший пост” держави – Антонієм, Брутом, Кассієм. Розбивши свого головного супротивника Антонія (якого до того ж зрадила Клеопатра – жінка, заради якої той “віддав півсвіту”), Октавіан завершив затяжний період громадянських війн, в яких загинули найбільш впливові прибічники республіканського устрою й таким чином практично розчистив поле для власної політичної діяльності. Ідеї республіканців, між тим, ще були надто життєвими. Враховуючи це, майбутній імператор публічно засвідчував поважне ставлення до них, на справді ж послідовно спрямовував свої дії для завоювання статусу одноосібного правителя. Першим принциповим кроком у цьому напрямі було прийняття нового цензу: Октавіан склав новий сенатський список, в якому себе записав першим (princept senatus), формально відмовився від влади, прийняв від Сенату ряд повноважень, що фактично закріпили за ним верховну владу. За заслуги щодо досягнення миру в державі (“Августів мир”) Октавіан отримав ім’я Августа, тобто “звеличеного богами” й здобув необмежену владу – військову й владу народного трибуна. Його особа вважалась святою (Машкин Н.А. Принципат Августа. – М.-Л., 1949).

Майстерні політичні реформи всередині держави (примирення рабовласників, зміцнення сім’ї, лояльне ставлення до сенаторів, впорядкування податкової системи, безкоштовна роздача хліба та облаштування розваг), завойовницькі війни (на ранніх етапах правління) та гнучка зовнішня політика щодо завойованих раніше народів і територій, зміцнення влади господаря над своїм рабом, обмеження політичної участі плебсу, розвиток зовнішніх торговельних відносин, розкішне будівництво в Римі та покровительство відомих римських поетів, зокрема, Вергілія, Горація, Овідія (“золоте століття” римської літератури) – ось далеко не повний перелік засобів, завдяки яким Август не лише підтримував, але й постійно нарощував свій політичний авторитет і одноосібну імператорську владу. Які з цих засобів сприяли, а які – підточували цивілізаційний поступ народів, об’єднаних в імперію, визначити не просто. Стосовно ж Риму діяльність імператора Августа однозначно визнається істориками як видатна. “Одна з причин розквіту Риму полягає в