Реферат: Луць Л. А. Сучасні правові системи світу. Навчальний посібник Львів: юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2003. с

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Юридичний факультет


Луць Л.А.


Сучасні правові системи світу


для студентів юридичного факультету


Львів 2003


Луць Людмила Андріівна

Сучасні правові системи світу


Рецензенти:

проф. Козюбра М.І.

доц. Шмельова Г.Г.

доц. Косович В.М.


Луць Л.А. Сучасні правові системи світу. Навчальний посібник – Львів: юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2003. – с.


Рекомендовано до друку на засіданні кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка (протокол № 11 від 3 лютого 2003р.).


©Луць Л.А.

Зміст.

1.1. Поняття та структура правової системи суспільства 8

1.2. Типологізація сучасних правових систем світу. 36

2.1. Передумови виникнення континентального права. Рецепція римського права. Етапи розвитку та регіони поширення цього типу правової системи 51

2.2. Звичаєве та канонічне право 53

2.3. Роль юридичної науки, університетів у формуванні романо-германського типу правової системи 55

2.4. Основні риси романо-германського типу правової системи 56

2.5. Правова доктрина. Принципи права. Юридична норма 56

2.6. Співвідношення правової доктрини, принципів права та юридичної норми. Поділ системи права на публічне та приватне право 59

2.7. Особливості правотворчої, правозастосовчої та правотлумачної діяльності згідно з концептуальними засадами позитивізму 62

2.8. Нормативно-правовий акт – основна зовнішня форма континентального права. Роль кодифікації у створенні ефективної системи законодавства. Місце закону в ієрархії нормативно-правових актів 64

2.9. Роль та значення конституційного правосуддя у правових системах континентального права 71

2.10. Особливості романського та германського права 76

2.11. Місце та роль юридичної професії у романо-германських правових системах 79

3.1. Основні юридичні ознаки сучасної правової системи України 87

3.2. Ідентифікація правової системи України з романо-германським типом правової системи 103

4.1. Виникнення, розвиток та регіони поширення загального права 118

4.2. Загальні ознаки правової системи англо-американського типу. Особливості правових систем англійського та американського права 127

4.3. Загальне право та право справедливості, їх співвідношення у системі права. Місце та значення норм матеріального та процесуального права в англосаксонських правових системах 128

4.4. Доктрина прецедентного права. Співвідношення судового прецеденту та нормативно-правового акту у системі зовнішніх форм права 131

4.5. Місце та роль юридичної професії у правових системах загального права 135

4.6. Специфіка правотворчої та правозастосовчої діяльності у правових системах загального права 141

5.1. Виникнення, розвиток та регіони поширення скандинавського права. Рецепція у ньому ознак континентального та загального права 147

5.2. Співвідношення правової доктрини, системи та зовнішніх форм права. Особливості юридичної професії у скандинавських правових системах 150

5.3. Інтеграційні процеси та уніфікація права як тенденції розвитку північноєвропейського права. Його вплив на правові системи Прибалтики 152

5.4. Умови виникнення, формування, розвитку та основні ознаки латиноамериканського права. Рецепція у ньому ознак загального та континентального права 154

5.5. Принципи, система та зовнішні форми (джерела) права. Особливості правотворчої та правозастосовчої діяльності у правових системах Латинської Америки. Тенденції їх регіонального розвитку 156

6.1. Основні риси релігійно-звичаєвого типу. Релігійно-общинний, філософсько-традиційний та звичаєво-общинний підтипи 160

6.1.1. Ознаки релігійно-общинного підтипу правової системи. Загальна характеристика мусульманського та індуського права 161

6.1.2. Загальна характеристика мусульманського права. Виникнення, розвиток, регіони поширення. Роль релігійного світогляду у формуванні права. 162

6.1.3. Система права, зовнішні форми права та особливості юридичної діяльності і професії 164

6.1.4. Загальна характеристика індуського права: доктрина, зовнішні форми права та особливості юридичної діяльності і професії 171

6.2. Загальна характеристика філософсько-традиційного (далекосхідного) підтипу правової системи 177

6.2.1. Загальна характеристика китайського права: система, зовнішні форми права та юридична діяльність і професії 178

6.2.2. Загальна характеристика японського права: система, зовнішні форми права та юридична діяльність 183

6.3. Звичаєво-общинний (африканський) підтип правової системи 188

6.3.1. Умови виникнення, функціонування та регіони поширення. Африканська концепція соціального розвитку 188

6.3.2. Особливості розвитку правових систем Африки. Їх спільні та відмінні ознаки з правовими системами загального та континентального права 193

7.1. Поняття міждержавної правової системи 200

7.2. Основні ознаки та особливості правової системи Ради Європи. 214

7.3. Основні ознаки та особливості правової системи Європейського Союзу 227

Передмова

Історичний хід розвитку людства, необхідність вирішення загальнолюдських проблем, процеси глобалізації та регіоналізації викликали потребу переходу до якісно нової інфраструктури світопорядку, посилили інтеграційні процеси у різних сферах соціального життя, в тому числі – правовій. Усе це визначило особливу роль міжнародних, зокрема міждержавних, організацій у структуруванні сучасного соціального простору. Світове співтовариство та держави все більше визнають, що важливе значення для зближення національних правових систем особливо у межах міждержавних об’єднань мають загальноправові (загальнолюдські) принципи, завдяки яким відбувається поступальний правовий розвиток людства на даному етапі. Водночас "правова карта світу" є строкатою та неоднорідною. У зв’язку з цим на рубежі ХХ-ХХІ ст. значна роль відводиться, порівняльно-правовим дослідженням, які мають за мету з’ясування закономірностей розвитку сучасних правових систем світу, виявлення їх ролі та місця у міжнародних спільнотах, удосконалення національної системи джерел права. На основі цих досліджень сформувалась така галузь юридичної науки, як порівняльне правознавство, а відтак – й ідентична навчальна дисципліна.

Курси порівняльного правознавства у західних університетах є традиційними вже багато років. В юридичних вузах багатьох країн світу викладається навчальний курс "Основні правові системи сучасності". Нині існує нагальна потреба в оновленні системи вищої юридичної освіти в Україні, приведення її у відповідність з потребами нашого часу, загальноєвропейськими вимогами.

Для вирішення складних завдань, які постають і постануть перед вітчизняними юристами в майбутньому, необхідним є широкий спектр правових знань, розуміння закономірностей правового розвитку як національної правової системи зокрема, так і людства в цілому; здатність досконало орієнтуватися в правовій багатоманітності сучасного світу.

Курс "Сучасні правові системи світу" вже декілька років викладається в юридичних вузах України. Це важливо і для підвищення рівня та якості загальноправових знань сучасного юриста, і для формування майбутніх спеціалістів-компаративістів, здатних кваліфіковано вирішувати завдання не тільки в межах національного права, але й у межах інтегрованого правового простору, де пересікається як міжнародне, так і національне право.

Щоб підготувати компетентних спеціалістів для сучасної транснаціональної юридичної практики, для роботи в правових системах, які входять в інтегровані міжнародні спільноти, – учбові плани сучасного юридичного вузу поряд з іншими дисциплінами повинні включати навчальні курси "Порівняльне правознавство", "Сучасні правові системи світу", що містять прогресивні правові ідеї.

Курс "Сучасні правові системи світу" викладається на юридичному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка з 1995р. і розрахований на один навчальний семестр. Він складається з семи розділів: теоретико-методологічні основи типологізації правових систем; характеристики романо-германського, англо-американського, дуалістичного (змішаного), релігійно-звичаєвого (традиційного) та міждержавно-правового типів правових систем. Значна увага при цьому приділяється характеристиці правових систем Ради Європи та Європейського Союзу.

Завданням цього навчального посібника є формулювання поняття "правова система суспільства" як базового для характеристики національних правових систем та аналіз структури правової системи; типологізація основних правових систем сучасності, виявлення загальних ознак та особливостей кожного з основних типів (до яких на сучасному етапі відносяться і тип міждержавних правових систем).

Посібник розрахований на студентів юридичних вузів (факультетів), студентів та викладачів факультетів міжнародних відносин, на усіх, хто цікавиться проблемами розвитку державно-правових явищ у сучасному світі.

^ Розділ І.
Теоретико-методологічні основи типологізації правових систем
^ 1.1. Поняття та структура правової системи суспільства
Поняття правової системи є самостійним поняттям, одним із основних у сучасній юридичній науці та суспільствознавстві. Його поява стала можливою внаслідок комплексного підходу в дослідженні правових явищ шляхом поєднання формально-юридичного, порівняльно-правового та соціологічного методів пізнання. Становлення цього поняття пов’язане з розвитком наукового праворозуміння, так як термін "праворозуміння" включає не лише поняття "право", але й ряд інших загальнотеоретичних правових категорій та понять, які охоплюють усю систему правових явищ, а також філософських і соціологічних категорій, що виражають зв’язки опосередкування права та інших соціальних явищ.1

У даний час існують різноманітні підходи щодо дослідження правової системи, є досить велика кількість аспектів такого наукового процесу, накопичений об’ємний науковий матеріал, проте, і до тепер відсутня єдність поглядів на поняття правової системи, його гносеологічну та методологічну цінність, генезис.

Термін "правова система" використовувався ще в XIX ст., однак як синонім права або законодавства. Утворення та функціонування національних правових систем посилювали інтерес до дослідження іноземного права. Розвиток юридичної науки кінця XIX – початку XX ст. досяг рівня становлення такого напряму дослідження як порівняльне правознавство, яке пізніше формується як самостійна галузь. Саме порівняльне правознавство протягом минулого століття найбільш детально досліджувало правові системи.

У порівняльному правознавстві термін "правова система" використовувався у трьох значеннях: 1) у розумінні типу права; 2) як тотожні поняття з правом або законодавством; 3) у розумінні груп правових систем ("правової сім’ї).2 Сучасна ж компаративістика розрізняє широке і вузьке розуміння правової системи. У широкому розумінні – це сукупність національних правових систем, які об’єднує спільність походження джерел права, основних правових понять, методів та способів розвитку. У вузькому – національна правова система.3

Ж.-Ж. Карбоньє відзначав, що юридична соціологія запозичила поняття "правова система" у порівняльного права.4 Але таке запозичення не відігравало суттєвої ролі у розвитку поняття правової системи суспільства, так як людне із трактувань порівняльного права не мало самостійного змісту. Розвиток вчення про право створив основу для більш широкого підходу до поняття "правова система". Ще у 20-ті роки XX ст. у радянській юридичній літературі правова система трактувалася досить широко (як правова реальність), і виводилось дане поняття не із юридичних норм, а із соціальних функцій як елементів структури права, правової ідеології, правовідносин.1 Так, Пашуканіс Є.Б. відзначав, що "правова форма на вищій стадії розвитку характеризується появою системи загальних понять, що теоретично відображають правову систему як завершене ціле"2. Проте ці положення не отримали подальшого розвитку.

В 30-х роках XX ст. у радянській юридичній науці утвердилося вузьконормативне розуміння права. Основна увага приділялася вивченню системи права та системи законодавства, фактично витіснивши дослідження правової системи. Можливо, тому правову систему доволі часто ототожнювали з системою права.

У західній літературі ряд вчених трактували правову систему як систему права, зокрема, Г. Кельзен у "Загальній теорії права та держави" (1946), Дж. Рац y роботі "Концепція правової системи" (1970), А. Ватсон у "Природі закону" та інші.3

Поряд з цим у літературі з’являються наукові праці, автори яких намагаються трактувати поняття "правова система" більш широко. Так, Б.Л. Назаров до правової системи відносив не тільки юридичні норми, але і правовідносини, які розглядалися в їх єдності.4 Ця позиція, що базувалася на концепції права як правових норм та правовідносин, отримала поширення ще у 50-60 pp.5

Водночас поняття правової системи все більше стало використовуватися для пояснення складних правових процесів, а вузьке визначення правової системи все менше використовувалося у юридичній літературі.6

Важливу роль у розвитку поняття "правова система суспільства" відіграв системний аналіз.

Об’ємний матеріал щодо дослідження правової системи містять роботи з правової кібернетики, а також ті роботи, які висвітлюють логіку застосування поняття "система" до права, законодавства та інших правових явищ і процесів.7

З часом юридичною наукою почали досліджуватися багатоманітні аспекти правової системи: аналіз структури правової системи1; проблем співвідношення понять "правова система", "правова надбудова", "механізм правового регулювання"2; співвідношення понять "право" та "правова система"3, "право" та "правова культура"4; закономірності розвитку правової системи суспільства5; змістовних її аспектів6 та функційних7; а також інформаційних, управлінських8 та інші.

Така багатоманітність у підходах до дослідження даного явища підтверджує те, що правова система є складним, багатофункційним явищем і відноситься, як і всі підсистеми соціальної системи, до складноорганізованих (надскладних) систем.

Водночас аналіз тих чи інших сторін цього явища повинен здійснюватися на основі поняття "правова система", яке є першочерговим у такого роду дослідженнях. Вже більше двох десятків років дане поняття інтенсивно досліджується як зарубіжною9, так і вітчизняною юридичною наукою.10

Так, у вітчизняній літературі правову систему визначають як: комплекс взаємозв’язаних та узгоджених юридичних засобів, які призначені для регулювання суспільних відносин, а також юридичних явищ, що виникають внаслідок такого регулювання (правові норми, правові принципи, правосвідомість, законодавство, правові відносини, юридичні установи, юридична техніка, правова культура, стан законності та її деформації, правопорядок та ін)1; об’єктивне, історично закономірне правове явище, яке включає в себе взаємозв’язані, взаємообумовлені і взаємодіючі компоненти: право і втілююче його законодавство, юридичні установи і юридичну практику, суб’єктивні права і обов’язки, правовідносини, правову ідеологію та ін.2; формалізований комплекс нормативних, організаційних, контрольних, ідеологічних складових права, що існують на національному, регіональному та міжнародному рівнях3; система всіх юридичних явищ, які існують у певній державі або групі однотипних держав4; єдина, стійка, динамічна сукупність, конституціональність явищ правового характеру, і насамперед системи права, правосвідомості й правової діяльності, що відображають певний ступінь узагальнення юридичної дійсності5; цілісне багаторівневе утворення, яке відображає сукупність взаємозв’язаних юридичних засобів (явищ) і як елементи включає правові явища, котрі забезпечують єдність соціальних і правових якостей6. Або ж дається визначення національної правової системи як зумовленої об’єктивними закономірностями (у тому числі, культурними, історичними та географічними особливостями) розвитку певного об’єднання людей (громади, суспільства, держави, етносу) цілісної сукупності взаємно пов’язаних норм правових інституцій та юридичних явищ, що постійно відтворюються та використовуються людьми у процесі співжиття в рамках локальної цивілізації.7

Проте ряд спірних питань не знайшли свого вирішення і на нинішній час, зокрема, немає однозначності у визначенні поняття правової системи, її структури, типів, взаємозв’язків з іншими підсистемами соціальної системи. Вважається, що категорія "правова система" до даного часу недостатньо розроблена.1

Найчастіше становлення поняття "правова система" пов’язують із дискусіями щодо поняття права.2 Так, Ю.А. Тіхоміров вважає, що саме дослідження права як єдиного цілого викликало необхідність розробки поняття правової системи.3

Інші автори особливого значення в розвитку поняття "правова система" надають утвердженню в юридичній науці широкого підходу до права.4

Дещо відмінна позиція стосовно генезису цього поняття простежується у поглядах Л.Б. Тіунової, яка пов’язує появу поняття "правова система" з інтеграцією юридичних знань.5

Близькими до позицій Л.Б. Тіунової є і погляди В.М. Протасова, який вважає, що поняття правової системи може бути лише результатом практичного втілення у життя уже розробленої теоретичної моделі системи.6

Існує думка, що поняття "правова система" є компромісом між "вузьким" та "широким" підходами до права7, так як і позиція, стосовно якої це поняття покликане об’єднати у цілісному баченні всі підходи до праворозуміння.8

Нині ж Ю.А. Тіхоміров відмічає, що поняття "правова система" є теоретико-методологічною основою для розвитку уявлень про правові явища і є родовим поняттям для таких видових понять як "система законодавства", "закони", "система права" тощо.9

Це поняття, на думку низки авторів, з динамічним, функціонуючим правом і є відмінним поняттям від системи права. Зокрема, цю точку зору поділяють: С.С. Алєксєєв, В.К. Бабаєв, A.M. Васільєв, В.М. Карташов,р. З. Лівшиц, Є.А. Лукашова, М.І. Матузов, Л.Б. Тіунова, Л.С. Явіч та інші.10 У західній науці такий підхід пов’язується з іменами К.р. Ньютона ("Основні принципи права", 1977) і М.П. Голдінга ("Філософія права", 1975), Дж. Тернера ("Соціологія права: соціально-структурні напрямки", 1980) та інших вчених.11

І при всіх існуючих розбіжностях, названі позиції, по суті стосуються гносеологічних аспектів формування даного юридичного поняття. І найважливіші передумови його формування знаходяться у галузі юридичного знання: його якості, методології, процесах, що відбуваються у юридичній науці.

Деякі досягнення в юриспруденції мали вирішальне значення для формування поняття "правова система". Зокрема, відбулися зміни у поглядах на генезис та зміст багатьох правових явищ (норма права, правовідносини тощо), відмова від позиції, що всі правові явища є похідними від норм права. Велике значення мав розвиток методології юридичної науки: застосування системно-цілісного підходу до правових явищ, розвиток порівняльного правознавства, ствердження діяльнісного підходу; методологічний плюралізм.

Не абсолютизуючи жодної з передумов, необхідно відзначити, що навіть з утвердженням в науці системного підходу "правова система" довго не мала статусу самостійного юридичного поняття. Його поява стала можливою, як відзначено вище, внаслідок комплексного підходу шляхом поєднання формально-юридичного, порівняльно-правового та соціологічного методів пізнання.

Комплексність в даному випадку означає підхід до права, до інших правових явищ з позицій диференціації знання.1 Хоча, в теоретико-методологічному плані така диференціація є не менш необхідною, ніж інтеграція. А тому ряд авторів враховують роль обох об’єктивних процесів у генезисі поняття "правова система".2

Це поняття, на відміну від поняття права, є необхідним для дослідження проблем буття права, а не його сутності. Категорія "правова система" є основною для системного вивчення правової дійсності.

Так, недавно виникла потреба у розвитку поняття правової системи на основі широкого соціокультурного підходу.3

Розгляд генезису поняття "правова система" дає можливість виявляти цільову спрямованість процесу інтеграції юридичного знання у цій галузі, встановити мету, призначення і цінність цього поняття.

З наведених вище позицій можна зробити висновок, що поняття "правова система" пов’язується, як правило, з розв’язанням таких завдань у вітчизняному правознавстві, як: 1) вирішення суперечок щодо поняття права; 2) вирішення проблем, що виникають у методології наукового дослідження (забезпечення синтезу знань про правові явища, широке застосування системного підходу у вивченні правової дійсності, розгляд генетичного аспекту правової системи); 3) розвиток загальних уявлень про різні правові явища, понятійного апарату юридичної науки.

Необхідним є це поняття і для типологізації національних правових систем світу, проведення порівняльно-правових досліджень, для яких воно є базовим.

Крім цього, значимість поняття "правова система" (яка є об’єднуючим, динамічним, просторово-часовим та системно-організаційним зрізом існування права) полягає у можливості дослідження правових явищ у їх єдності, як частини цілого; проведенні аналізу внутрішньої організації правової дійсності конкретного суспільства у певний час, а також взаємодії структурних частин в процесі здійснення функцій системи.

Дане поняття має певну практичну значимість: орієнтує на правильне здійснення системного аналізу при визначенні проблем, які потребують практичного вирішення чи встановлення шляхів їх вирішення; дозволяє встановити реальні правові механізми їх розв’язання (врегулювання поведінки особи, усунення прогалин або розв’язання колізій у законодавстві тощо).

На базі даного поняття відбувається теоретичне моделювання правової системи, що дозволяє у подальшому проектувати її на реальні правові явища, не тільки для науково-пізнавальних цілей, а й для вирішення практичних завдань. На даному етапі розвитку юридичної науки "широке" розуміння правової системи не викликає сумніву, як і самостійний статус цього поняття. Але навіть у межах цього розуміння відсутня єдність поглядів на дане поняття.

Ряд авторів розглядає правову систему як сукупність юридичних засобів1; інші – як сукупність всіх правових явищ2, а деякі – як механізм забезпечення законності та правопорядку3.

В юридичній енциклопедії правова система (англ. Legal system) визначається в широкому розумінні як сукупність внутрішньо узгоджених, взаємопов’язаних, соціально однорідних юридичних явищ (засобів), за допомогою яких офіційна влада здійснює регулятивно-організаційний та стабілізуючий вплив на суспільні відносини, поведінку людей.4

Водночас Алексєєв С.С. визначає правову систему як все позитивне право, що розглядається в єдності з іншими активними елементами правової дійсності – правовою ідеологією та судовою юридичною практикою.5

Аналіз існуючих в юридичній літературі точок зору щодо поняття "правова система" (які містять в тій чи іншій мірі об’єктивні знання про дане явище) дає підставу стверджувати, що при його дослідженні досить часто довільно використовуються основні категорії системного аналізу.

При цьому порушується важлива засада системного підходу, а саме та, що серед багатоманіття властивостей правової системи необхідно виділяти основні, незмінні. Поряд з цим важливо не змішувати їх з ознаками елементів системи, а також не можна їх зводити до всезагальних властивостей права, так як втрачається зв’язок юриспруденції з практикою.6

Серед ознак правової системи виділяються соціальні (загальні) як такі, що корисні та значимі для людини і суспільства та характеризують її як підсистему соціальної системи, а також юридичні (спеціальні), які характеризують її як самостійне явище.

Крім того, у дослідженнях не завжди задіюється весь понятійний апарат, принципи, способи системного підходу, що викликає складності при характеристиці правової системи.

В принципі, ніхто з авторів не заперечує, що правова система – це сукупність певних правових явищ. Проте, відносячи до правової системи ті чи інші явища, автори доволі часто не розмежовують понять її складу та структури. Але для характеристики правової системи як цілісного явища необхідним є саме її структура, в якій (на відміну від складу) існують лише такі елементи, котрі своєю взаємодією забезпечують її інтегративні властивості та належне функціонування. А це, в свою чергу, потребує визначення критеріїв "входження" елементів до структури правової системи.

На жаль, у юридичній літературі не часто аналізується це поняття. Так, В.М. Протасов під структурою правової системи розуміє "доцільні зв’язки між елементами, які проявляють себе через певну взаємодію"1. Правда, він включає у правову систему структуру поряд із складом, називаючи їх двома її сторонами. Елементами правової системи він вважає все те, що є необхідним для процесу правового регулювання, а критерієм їх відбору – безпосередня мета: правове регулювання поведінки.2 Стратегічними цілями правової системи, на його думку, є цілі самої правомірної поведінки.3

Але видається, що позиція цього автора базується на бажанні переглянути поняття механізму правового регулювання, а також його місце в системі наукового юридичного знання.

Звичайно, цільова характеристика правової системи та її елементів має право на існування, так як соціальна система пов’язана зі свідомою діяльністю людей та є її продуктом. А мета є однією із складових частин свідомості, а тому й свідомо-раціональної діяльності. З одного боку, вона передує результатові, на досягнення якого направляється дія; з іншого – мета є об’єктивним відношенням, що спрямовує причини на виникнення певного наслідку.4 Крім цього, вона лежить в основі доцільності, значимість якої в існуванні та функціонуванні правової системи не викликає сумнівів. Тому визначення мети правової системи дозволяє вирішувати багато наукових проблем: встановлювати напрямки її активності, фіксувати в її структурі причинні зв’язки, напрями взаємодії елементів, характеризувати прямі та зворотні зв’язки, межі її функціонування тощо.

Але посилання на мету як критерій відбору елементів не є безспірним і потребує уточнення. Перш за все, це пов’язано з тим, що позиція В.М. Протасова орієнтована на нормативні, а не дескриптивні системні дослідження (пов’язані з вивченням елементного складу уже існуючої системи).5 Тому в цьому випадку функційні зв’язки правових явищ беруться без урахування їх генетичних зв’язків. У позиції В.М. Протасова ціль аналізується на рівні її практичної реалізації, тому в правову систему включаються тільки ті правові явища, які спрямовані на досягнення мети (норми права, правові відносини, юридичні факти, правові акти, законність, правосвідомість, правова культура, правосуб’єктність, засоби правового примусу тощо).1 Але й сама постановка мети потребує правових засобів.

Крім цього, сам цей процес неможливий без суб’єкта – носія мети. Правова система суспільства як складне соціальне утворення має кілька цілей, але серед них є одна визначальна, основна – досягнення правопорядку.

Як ми вже відзначали, в юридичній літературі є й така позиція, що метою правової системи є правове регулювання2, тобто здійснення всією системою юридичних засобів впливу на суспільні відносини з метою їх упорядкування, визначення певних меж поведінки людей. При такому підході правова система суспільства зводиться до системи правового регулювання, а за обсягом – до механізму правового регулювання. Так, Л.Б. Тіунова відзначає, що механізм правового регулювання є правовою системою, що розглядається з точки зору функціонування, тобто у динамічному, функційному аспекті.3 Проте це не дозволяє визначити елементний склад правової системи, бо механізм правового регулювання – не єдине утворення, що характеризує функціонування правової системи; процес же правового регулювання важко віднести до мети правової системи, якщо не знати, до якого результату – негативного чи позитивного – він може призвести.

Мета правової системи обумовлюється соціальною системою, тому правове регулювання слід розглядати як функцію правової системи. Метою правової системи є передбачуваний, бажаний результат, який повністю чи частково можна досягати внаслідок функціонування цієї системи, тобто – правовий порядок, який є необхідним для досягнення мети соціальної системи.

Однак встановлення елементів правової системи на базі тільки такого критерію є недостатнім. Деякі автори в якості критеріїв виділяють не мету, а функції правової системи.4 Але оскільки функції є результатом взаємодії елементів правової системи, кожна з них, як правило, здійснюється декількома елементами. Тому використання функції як критерію виділення елемента теж є проблематичним.

Інші автори стверджують, що структура правової системи складається з декількох компонентів, які розрізняються за цілями, функціями та змістом.5

Існує й така точка зору, що до елементів правової системи можна віднести такі правові явища, які, по-перше, володіють соціальними якостями та спрямовані на забезпечення збереження соціальних зв’язків; по-друге, відображають єдність соціальних і правових властивостей та виступають їх носіями; по-третє, є самостійними в здійсненні функцій правової системи; по-четверте, є мінімальними носіями вищевказаних властивостей правової системи; по-п’яте, самі мають складну побудову та є системами.1 Автор цієї позиції Т.В. Кухарук відносить до складу правової системи суб’єктів права, юридичні норми, правовідносини, а також правосвідомість.

Вищесказане дає підставу стверджувати, що при дослідженні правової реальності на підставі системного аналізу необхідно виходити, перш за все, з поняття структури правової системи. Для системного аналізу це є більш важлива категорія, ніж склад елементів, а тому питання про критерії виділення елементів правової системи треба розглядати в єдності з поняттям структури цієї системи.

Зазвичай під структурою розуміють спосіб, характер, закон взаємозв’язків між елементами системи.2 Зв’язки бувають різноманітними за своїм характером: внутрішньосистемними та міжсистемними, прямими та зворотніми, безпосередніми й опосередкованими, функціональними і структурними, субординаційними і координаційними тощо3, але зв’язки – це не єдине, що характеризує структуру; її якісними показниками є, крім наявності зв’язків, також: 1) повторюваність; 2) постійність; 3) чіткість; 4) внутрішня впорядкованість, що надає системі, при всій її динамічності, стійкого характеру.

Так як правова система суспільства може досліджуватись і в статиці, і в динаміці, то прослідковуються також і утворення, що мають стійкі структурні та функційні зв’язки її елементів, спрямовані на вирішення певних завдань. Але, як було підкреслено у першому підрозділі роботи, структура є стійкою єдністю елементів та їх зв’язків, що утворюють цілісну систему; структура системи може визначатись як стійке поєднання функційних внутрішньосистемних пар, які в свою чергу є стійкими як всередині системи, так і назовні (в поєднанні з іншими парами).

Таким чином, до структури правової системи, як і будь-якої підсистеми суспільства, відноситься сукупність елементів і зв’язків між ними. Основним елементом соціальної системи є людина, і в цьому плані правова система не є винятком. Оскільки правова система, на відміну від інших підсистем, має специфічну мету і виконує свої специфічні функції у соціальній системі, то й, елементи її набувають певної особливості. І такими елементами можуть бути суб’єкти права, так як саме вони мають необхідні властивості щодо забезпечення мети функціонування правової системи, а також реалізації специфічних для неї функцій.

В юридичній літературі висловлюються різні точки зору щодо елементів, які входять до складу правової системи. Так, М.І. Матузов вбачає такі елементи, як: погляди, відносини, установи, стани, інститути, режими, процеси, статуси4; К. Мольнау та Ч. Варга поряд із системою права до складу правової системи суспільства включають систему законодавства, реальні можливості та функції правових приписів5; С.С. Алєксєєв елементами правової системи називає об’єктивне (позитивне) право, правову ідеологію (правосвідомість), судову (юридичну) практику. Подібною до останньої точки зору є й позиція А.І. Коваленка.1

Деякі автори до складу правової системи відносять систему права, систему законодавства, правові інститути та установи, правові поняття, принципи, символіку, правову політику, ідеологію, культуру, юридичну практику.2

Американський вчений Л. Фрідмен виділяє три групи правових явищ: 1) "структура", яка включає принципи правової системи та правові установи; 2) "сутність", яка включає норми та зразки поведінки людей, які фіксуються у рішеннях та інших актах (інструкціях); 3) "правова культура" – відношення людей до права та правової системи, ідеали тощо.3

Проф. П. Рабінович до складу правової системи відносить: 1) різноманітні правові акти і діяльність відповідних суб’єктів із створення таких актів; 2) різноманітні види і прояви правосвідомості; 3) стан законності та його деформації.4

Н. Оніщенко вважає, що елементами правової системи є: право як сукупність норм, що створені й охороняються державою; законодавство як форма вираження цих норм (нормативні акти); правові принципи; правові установи, які здійснюють правову політику держави; судова та інша юридична практика; механізм правового регулювання; правореалізаційний процес (включаючи акти застосування і тлумачення); права, свободи і обов’язки громадян (право в суб’єктивному значенні); правова діяльність; система сформованих у суспільстві правовідносин; законність і правопорядок; правова ідеологія (правосвідомість, юридичні доктрини, теорії, правова культура тощо); суб’єкти права (індивідуальні і колективні); системні зв’язки, які забезпечують єдність, цілісність та стабільність системи; інші правові явища (юридична відповідальність, правосуб’єктність, правовий статус, режим, гарантії, законні інтереси тощо), які утворюють "інфраструктуру" правової системи.5

Згідно з точкою зору В.Д. Попкова слід не просто визначити необхідні компоненти, але й розглянути їх у зв’язку зі структурою даного явища. Він вважає, що в роботах російських вчених структура правової системи характеризується трьома групами правових явищ: 1) юридичними нормами, принципами та інститутами, які утворюють.нормативну сторону; 2) сукупністю правових установ, які складають організаційну сторону; 3) сукупністю правових поглядів, уявлень, ідей, які охоплюються соціально-культурною стороною.6

О.А. Гаврилов до складу правової системи відносить такі елементи: право (як центр правової системи), правотворчість, правосвідомість, правореалізаційну діяльність, правову ідеологію.7 У складі елементів він виділяє також правовідносини та суб’єктів права.

На жаль, більшість авторів не аргументують вибір тих чи інших елементів, які включаються ними до складу правової системи. Цей недолік простежується і в позиціях Н.В. Вітрука та В.В. Лазарєва, які критикуючи авторів книги "Правовая система социализма" за відсутність єдиного розуміння правової системи та її елементів, в той же час відносять до неї правові процеси та стани, матеріальні та процесуальні правові відносини, матеріально-правові акти та акти процедурно-процесуального характеру.1 Називаючи ці елементи, вказані автори знову ж не обґрунтовують