Реферат: Держава та її економічні функції

ДЕРЖАВА ТА ЇЇ ЕКОНОМІЧНІ ФУНКЦІЇ

§ 1. Держава як суб'єкт економічних відносин

• Сутність держави та їїеволюція.

• Одержавлення продуктивнихсил.

• Державна власність.

• Підприємництво в державномусекторі.

• Суспільні блага і послуги.

Сутністьдержави та її еволюція. Держава виникла у процесі розпаду первіснообщинного ладу тапояви рабовласницького устрою. Зокрема, первісна община поступовотрансформується у селянську, яка базуєть­ся на приватній власності окремихсімей на засоби виробництва, що поступово спричинило економічну нерівністьсімей, розшарування членів общини, появу родової знаті, а згодом і поділ суспільствана проти-1 лежні класи і появу держави.

Вонабула необхідною, насамперед, для того, щоб зламати опір знедоленого класу, матиможливість постійно його експлуатувати, захищати приватну нетрудову власність.Для цього потрібен був спеціальний орган насильства, уособленням якого сталаармія, чиновницький апарат, суди, тюрми тощо. Найбільшого розвиткурабовласницька держава набула у стародавній Греції і Стародавньому Римі.

Сутністьдержави, її роль у житті суспільства повніше розкриваєть­ся у її функціях. Зокрема,у країнах Стародавнього Сходу держава ви­конувала такі загальні для всьогосуспільства економічні функції, як будівництво іригаційних споруд, прокладаннядоріг, запровадження єди­ного грошового обігу. З виникненням і розвиткомдержави здійснюється розподіл населення за адміністративно-територіальнимиодиницями, територіальне верховенство, що забезпечувало зв'язок органів влади знаселенням на всій території. З економічного погляду такий зв'язокзабезпечувало вилучення податків, виконання державою загальних економічних функцій.

Зафеодалізму в VIII—IX ст. основними формами експлуатаціїселян були панщина та податки (у грошовій та натуральній формі), які централізованозбирали державні органи.

УВізантії в X—XI ст. держава передавала приватним особамправо на землю та експлуатацію залежних селян, але залишала за собою право вершитисуд, описувати майно тощо. Корпорації, в які об'єднувалися ремісники і купці,перебували під контролем держави, їхніх керівників призначали державні посадовіособи, держава регламентувала діяльність іноземних купців.

Зачасів становлення і розвитку капіталістичного способу виробництв роль держави,у т. ч. економічна, значно розширяється. Насамперед, вона сприяє первісномунагромадженню капіталу. Важливими економічними завданнями держави у цей періодстають збереження конкуренції, обмеження іноземного впливу на місцевупромисловість, утримання пошти, портів, транспортних засобів, організаціягеографічних досліджень. Держава регулює також тривалість робочого дня,частково розмір заробітної плати за допомогою відповідного законодавства. Цізавдання на нижчій стадії розвитку капіталізму держава виконувала за умовпанування приватної капіталістичної форми власності, залишаючись, переважно,елементом надбудови. її перетворення на елемент базису здійснювалося лишечастково, тією мірою, якою вона була влас­ником засобів виробництва.

Відчасу переростання продуктивними силами вузьких меж монополістичної власностіпочинається процес одержавлення капіталістичної економіки або процес всебільшого одержавлення системи продуктивних сил і відносин економічноївласності, господарського механізму. Тому держава перестає бути лише елементомнадбудови і стає невід'ємним елементом базису. Економічна роль держави значнорозширюється і поглиблюється порівняно з тим, яку вона виконувала на нижчійстадії розвитку капіталізму. Так, якісно новою економічною функцією державистає функція відтворення сукупного капіталу — держава виконує таке глобальнеекономічне завдання, як розвиток усієї економічної системи. Іншими словами, безширокомасштабного втручання держави в економіку у всіх сферах суспільноговідтворення (безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні)економічна система капіталізму не могла б існувати.

Такепосилення ролі держави зумовлене, насамперед, неспроможністю ринковогорегулювання вирішувати складні соціально-економічні проблеми, породжені ринком.

Наоснові вищесказаного можна дати таке соціологічне визначення сутності держави: цеорганізація економічної, політичної, правової та ідеологічної влади всуспільстві, за допомогою якої забезпечується його цілісність і безпека,здійснюється виконання загальнолюдських та класових соціально-економічнихфункцій.

Щобдати економічне визначення сутності держави, розглянемо попередньо, як тлумачитьсяця категорія в сучасній економічній літературі. Так, у «Великомуекономічному словнику» за редакцією А. Азріліяна стверджується, що держава— це «певний спосіб організації суспільства, основний елемент політичноїсистеми, організація публічної політичної влади, що поширюється на всесуспільство, є його офіційним представником і опирається в необхідних випадкахна засоби і заходи примусу». Як бачимо, у даному визначенні взагалівідсутні будь-які аспекти держави як економічної категорії. Аналогічне зазмістом визначення дається і в «Економічній енциклопедії» заредакцією Л. Абалкіна: держава розглядається як «апарат влади, який управляєсправами суспільства і реалізацією інтересів пануючого класу (клану, соціальноїгрупи, союзу класових сил або всього народу), в якому знаходить своєвідображення і закріплення співвідношення політичних сил, що склалися у суспільстві».

У«Сучасному економічному словнику» держава як економічний суб'єктхарактеризується як

1)«сукупність органів і осіб, які зосередили у своїх руках економічну владу,ухвалюють економічні рішення у державному масштабі і розпоряджаються державноювласністю;

2)всі види економічних ресурсів, факторів виробництва, грошових коштів, щознаходяться у державній власності, у розпорядженні і підпорядкуванні державнихорганів влади (державна економіка)».

У«Короткій економічний енциклопедії», підготовленій петербурзькимивченими, взагалі нема поняття «держава», що свідчить про безпідставнеігнорування ними одного з найважливіших суб'єктів економічної діяльності. Вінших наведених джерелах, в яких нема економічного аспекту держави, допускаєтьсяаналогічна теоретико-методологічна вада.

Стосовнохарактеристики сутності держави в «Сучасному економічному словнику»,то в ньому; по-перше, відсутні такі ознаки економічної категорії, яксуб'єктно-об'єктні відносини; по-друге, коли називаються окремі об'єктидержавної власності (всі види економічних ресурсів та ін.), то цей матеріально-речовийзміст власності поєднується не з суспільною формою, а з правовим аспектомвласності, тобто йдеться про розпорядження державною власністю.

Водночаспри визначенні економічної сутності держави слід враховувати окремі сторонисоціологічного визначення держави, які затор-кують економічний аспект проблеми.Якщо у контексті сказаного дати економічну характеристику держави, то цеважливий суб'єкт економічної діяльності, організація економічної влади всуспільстві, виконання якої базується на державній власності, з приводуформування та розвитку якої виникають та еволюціонують відносини привласненняміж державою та іншими суб'єктами господарської діяльності.

Наявністьекономічної власності (на засоби виробництва, частку національного доходу,валютні резерви та ін.) у руках держави перетворюється на економічну владудержави і навпаки, внаслідок діалектичної взаємодії власності і влади убудь-якому суспільстві. Водночас це означає, що держава як суб'єкт економічноїдіяльності здійснює управління власністю.

Характеристикадержави як суб'єкта економічної діяльності конкретизується у виконуваних неюекономічних функціях.

Наведеневизначення економічної сутності держави враховує її основні ознаки (властивості)у будь-якому суспільстві, де існує ця організація. Проте залежно від типуекономічної системи, етапів її розвитку значною мірою змінюється її сутність,зокрема обсяг її функцій, співвідношення між загальнолюдськими та класовимифункціями. Так, навіть за умов капіталістичного способу виробництва на нижчійстадії абсолютно домінуючими були класові експлуататорські функції держави, щоособливо наглядно виявляється у процесі первісного нагромадження капіталу,співвідношенні витрат на військові та інші класові цілі з одного боку, наекономічні та соціальні цілі з другого боку. Переважання останніх у нинірозвинених країнах світу настало лише в останні десятиріччя XX ст., про що буде сказано далі.

Зурахуванням сказаного економічну сутність держави в капіталістичному суспільствівпродовж приблизно чотирьох із половиною століть (початок XVI — 60-ті pp. XX ст.) можна визначити як економічнийсуб'єкт та організацію економічної влади у суспільстві, діяльність якихспрямована, насамперед, на задоволення інтересів класу капіталістів звикористанням для цієї мети зростаючих обсягів державної власності. Томудержаву при капіталізмі Ф. Енгельс справедливо називав колективнимкапіталістом, який залежно від зростаючої частки привласнюваної нею власностіпіддає експлуатації все більшу кількість осіб найманої праці. Така експлуатаціяздійснюється у всіх сферах суспільного відтворення, передусім, через механізмоподаткування та підприємницької діяльності. Важливо врахувати й те, що Ф.Енгельс говорив про власність держави на певну сукупність продуктивних сил, ступіньїї перетворення на сукупного капіталіста залежно від масштабів одержавленняпровідної сторони суспільного способу виробництва.

Зажиття Ф. Енгельса продуктивні сили складалися лише з засобів праці, в т. ч.землі, робочої сили, предметів праці та окремих елементів використовуванихлюдьми сил природи. У наступні десятиліття до них долучились форми та методиорганізації виробництва, наука та інформація. Такий підхід є конструктивнішим,ніж наведений вище погляд, у якому при визначенні сутності держави йдеться провсі види економічних ресурсів та фактори виробництва, що знаходяться вдержавній власності. Це зумовлено тим, що серед факторів виробництва, крімтрадиційних (які збігаються з основними елементами продуктивних сил)називаються ризик, час, нагромадження капіталу, науково-технічний прогрес,державне регулювання економіки, які неможливо перетворити на об'єкт державноївласності. Якщо ж вести мову про власність держави на продуктивні сили, тоданий процес є матеріально-речовим змістом державної власності і його доцільнопідвести під поняття «одержавлення продуктивних сил».

Суспільноюформою останнього є відносини державної економічної власності, що виникають ірозвиваються між державою з одного боку, іншими економічними суб'єктами здругого боку, з приводу привласнення різних елементів продуктивних сил. Це, усвою чергу, дозволяє обґрунтувати закон одержавлення суспільного способувиробництва, а на цій основі — закон одержавлення капіталістичної економіки.

Ґрунтуючисьна таких теоретико-методологічних засадах, можна дати таке політико-економічневизначення держави за умов капіталізму: це загальнонаціональний економічнийсуб'єкт, що зосереджує у своїх руках економічну владу і значну частку власностіна продуктивні сили приводу привласнення яких (влади і власності) виникає певнасисте­ма відносин економічної власності та управління нею (що є прерогативоюекономічної влади) у всіх сферах суспільного відтворення в інтере­сахекономічно пануючого класу.

Персоніфікаторомінтересів пануючого класу на всіх стадіях розвитку капіталізму є класкапіталістів. Водночас, залежно від якісних змін у межах економічної системи,зокрема від еволюції основного виробничого відношення, форм капіталу, на першийплан можуть висуватись інтереси окремих груп капіталістів. Так, якщо на нижчійстадії розвитку капіталізму економічна влада держави та державна власністьпідпорядковувались інтересам промислового капіталу (відокремленого відторговельного та грошового), то на вищій стадії вони (державна власність івлада) розвиваються в інтересах монополістичного (перед усім, банківськогомонополістичного) капіталу, фінансової олігархії; на вищому ступені вищоїстадії — в інтересах державно-монополістичної олігархії.

Одержавленняпродуктивних сил. Якщо розглядати о одержавлення продуктивних сил як постійно повторюванийпроцес, то він є одержавленням процесу відтворення даної системи, зокрема векономічно неминучому процесі одержавлення процесу відтворення кожного елементуцієї системи: робочої сили, засобів праці, предметів праці, науки, сил природищо використовуються людьми, форм і методів організації праці, а на сучасномуетапі — й інформації.

Одержавленняпроцесу відтворення робочої сили відбувається у таких формах: зростаннякількості робітників у державному секторі, організація громадських робіт істворення відповідних державних установ (у США в 1933 р. створено адміністраціюгромадських робіт); збільшення витрат держави на допомогу безробітним, напенсії за віком, відповідальність уряду за розв'язання цієї проблеми,встановлення мінімуму заробітної плати, введення шкали заробітної плати залежновід кваліфікації робітників, регулювання тривалості робочого дня, витрат наоплату наднормових робіт, забезпечення умов праці (нормального санітарногостану на підприємстві); ухвалення законів про право робітників на організаціютощо (у США такими законами (кодексами) у середині 30-х pp. було охоплено 22,5 млн. осіб);розвиток державної освіти, охорони здоров'я, кваліфікації та перекваліфікаціїробітників; заходи щодо охорони навколишнього середовища тощо. Виконання цих функційозначає, що без держави процес відтворення робочої сили нормальної якості неможливий, а за рахунок заробітної плати робітників та службовців вінздійснюється лише частково. Отже, держава створює якісно нові форми розвиткуосновної продуктивної сили, забезпечуючи еволюцію економічної системи.

Водночаспроцес одержавлення робочої сили має опосередкований характер. Це означає, щодержава, витрачаючи значні кошти на розвиток освіти, охорони здоров'я та іншівитрати на колективне відтворення робочої сили, не стає власником даногоспецифічного товару. Основною причиною цього є те, що держава витрачає напроцес відтворення робочої сили ті кошти, які вилучені із заробітної платинайманих працівників через механізм оподаткування. Здійснення таких витраттакож означає процес формування державної власності на значну частку національногодоходу.

Одержавленняпроцесу відтворення засобів виробництва здійснюється через побудову держаних підприємств,створення спільних.з приватним капіталом корпорацій, фінансування передових,наукомістких галузей, що визначають розгортання науково-технічної революції,встановлення прискорених норм амортизації, здійснення сприятливої податкової фінансово-кредитноїполітики тощо.

Одержавленняпроцесу відтворення науки відбувається у формі фінансування державою науково-технічнихі конструкторських розробок, підготовки наукових кадрів, будівництва йутримання наукових лабораторій, науково-дослідницьких центрів, формуваннядержавної інтелектуальної власності (у вигляді патентів, ліцензій тощо).Специфічні форми притаманні одержавленню процесів відтворення інших елементівсистеми продуктивних сил та відносин економічної власності.

їхнімузагальнюючим результатом є формування та розвиток державної власності назначну частку продуктивних сил, а отже, і на значну частку національногодоходу, розвиток нової, прогресивнішої (порівняно з монополістичною власністю)суспільної форми розвитку продуктивних сил. Вона створює широкий простір дляїхнього розвитку, а держава при цьому перетворюється на могутню економічнусилу. Так, за оцінкою Дж. Гелбрейта, частка держави в економіці США на початку XX ст. становила 8 %, а в 60-х pp. — до ЗО %. Щоб економічна системакапіталізму була стабільною, частка держави у ВВН наприкінці XX ст. має становити, на його думку, відЗО до 50 %. Це свідчить про дію закону одержавлення капіталістичної економіки, якийвиражає внутрішньо необхідні, сталі та суттєві зв'язки між посиленням суспільноїприроди продуктивних сил, техніко-економічних відносин і господарськогомеханізму та об'єктивно неминучим процесом їх одержавлення, зростання державноївласності.

Якщобрати до уваги не лише безпосередньо державну власність (на засоби виробництва,науку, фінансово-кредитні інститути тощо) а й опосередкований вплив держави нарозвиток економічної системи через проведення активної податкової,амортизаційної політики тощо, державного регулювання, програмування тапрогнозування економіки, прийняття відповідного законодавства у цій сфері таін., то роль сучасної держави у розвитку економічної системи країн Заходу єдомінуючою. Один із узагальнюючих показників такої еволюції — власність державина значну частину створеного у суспільстві національного доходу. Так, якщо у1848 р. усі витрати у США становили 48 млн. дол., у 1902 — до 1,7 млрд. дол.,то наприкінці 90-х pp. лише на федеральному рівні —майже 2 трлн дол. Частка всіх витрат уряду США у 1913 р. дорівнювала 7,9 % ВНП,1927 р. — 11,7 %, а наприкінці 90-х pp. — близько35 %. У Великобританії всі державні витрати в 1910 р. становили 12,7 % ВНП,наприкінці 90-х pp. — понад 50 %. Загалом українах ОЕСР куди входять 29 наймогутніших країн світу) ця частка наприкінці90-х pp. становила майже 50 %.

Високийдинамізм розвитку державної власності з часу завершального переростанняпродуктивними силами меж монополістичної власності зумовлений, передусім,розгортанням науково-технічної революції. Так, щоб досягти рівня федеральнихвитрат у СІЛА в розмірі 100 млрд. дол., потрібно було 180 років існуваннякраїни (така сума витрат була досягнена у 1951 p.), щоб перевищити суму витрат держави у 200 млрд. дол. — менше 10 років, сумау 300 млрд. дол. була досягнена за 4 роки, у 400 — менш ніж за 3 роки, 500 —приблизно за 2 роки. Такими швидкими темпами не розвивалася жодна формавласності за капіталізму. Частка держави у США (де найменш розвинена державнавласність) у новому будівництві становила наприкінці 90-х pp. майже 25 % (приблизно 150 млрд.дол.), у працевлаштуванні — до 15 % самодіяльного населення, у гарантованомуринку збуту — майже 15 % (федеральні контракти досягають 200 млрд. дол.), увалових капіталовкладеннях — понад 20 % (майже 210 млрд. дол.), в основномуматеріально відтворюваному ба­гатстві — до 20 % (що становить більше 5 трлндол.), у фінансуванні НДДКР — близько 40 %.

Розвитокдержавної форми власності, а водночас — економічної ролі держави (забезпеченнярозвитку всієї економічної системи, її нормальне відтворення на розширенійоснові, надання простору для прогресу кожного елементу системи продуктивнихсил, послаблення й усунення економічних криз, здійснення певного розподілу таперерозподілу національного багатства на користь найбідніших верств населеннятощо), відбувається відповідно до законів діалектики, насамперед, законузаперечення заперечення. Це означає, що незважаючи на перетворення державноївласності (у широкому значенні цієї категорії) на домінуючу суспільну формурозвитку продуктивних син, вона не повністю, а діалектично заперечує попередні,менш розвинені форми власності.

Такийхарактер заперечення став можливим лише за розвиненою економічної системи капіталістичногоспособу виробництва. Це зумовлене тим, що в її межах відбувався одночаснопоступовий, переважне еволюційний, розвиток багатьох форм власності, які заумов конкуренції виборювали право на існування. Тому тут не було тотальнихволюнтаристських експериментів над існуючими формами власності Виняток був лишев часи становлення цієї економічної системи, в період первісного нагромадженнякапіталу (масове вигнання дрібних селян з їхніх земель) або під час війни.

Іншаситуація склалася в колишньому СРСР. Відбулася тотальна, невиправданаекономічними вимогами націоналізація промисловості. У період культу особиздійснювали насильницьке одержавлення сільського господарства. У теоріїодержавлення ототожнювалося із усуспільненням, у політичній економії черезвідсутність різних шкіл і напрямів існував лише один підхід. Тому відбулосьмайже повне, всеохоплююче заперечення державною власністю інших форм власності,які ще не вичерпали себе як суспільні форми розвитку певних елементівпродуктивних сил, різних галузей та сфер економіки.

Тривалийчас не мали прав профспілки державного сектору в деяких країнах Заходу. Так, уСША страйки в цьому секторі до певного часу були заборонені та прирівнювалисядо зради батьківщині. Лише коли робітники монополізованого сектору економіки внаполегливій боротьбі домоглися таких загальнодемократичних прав і свобод, якправо на страйк, на укладення колективних договорів, на організацію профспілоктощо, за такі права почали боротьбу трудящі державного сектору економіки. Томузакон про заборону страйків у державному секторі було скасовано лише у 30-х pp. XX ст. Водночас навіть у 80-х не всікатегорії зайнятих у державному секторі США домоглися права на страйк, наукладення колективних договорів, на організацію профспілок.

Закритерієм економічної системи виділяють рабовласницьку, феодальну, буржуазну таперехідну від буржуазного до соціалістичного типу держави. Елементи такого типудержави (переважання соціальних витрат у структурі державних витрат, сприяннярозвитку народної трудової власності тощо) формуються у деяких розвинених країнахсвіту. У майбутньому домінуючим типом стане народна держава — державатрудівників-власників, яка реалізуватиме основні права людини, нації та народу.

Закритерієм методів здійснення влади розрізняють тоталітарні та демократичнідержави; за характером та рівнем розвитку технологічного способу виробництва —до індустріальні, індустріальні, постіндустріальні; за ставленням до релігії —теократичні, світські тощо.

Державнавласність. Аналогічнотому, як у категорії «власність» (багатоплановій соціологічнійкатегорії) виділяється економічний, юридичний, соціальний, політичний та іншіаспекти, таке розмежування слід здійснити щодо державної власності.Найважливішою стороною державної власності для пізнання її політекономічноїсутності є економічний аспект.

Оскількивласність як економічна категорія є діалектичною єдністю матеріально-речовогозмісту (кількісний аспект даної категорії) і суспільної форми (якісний аспект),то відповідні сторони слід виділяти і у категорії «державнавласність». Водночас остання категорія є узагальнюючою для різних типівдержавної власності — державної рабовласницької, державної феодальної,державної капіталістичної, державної соціалістичної, а також перехідних формдержавної власності (або державної власності за умов перехідної економіки).Спільним для узагальнюючого поняття «державна власність» у різнихсуспільно-економічних формаціях є лише ті об'єкти власності (матеріально-речовийзміст категорії) та відносини між окремими суб'єктами з приводу привласненняцих об'єктів (суспільна форма категорії), розвиток яких спрямований назадоволення загальнонаціональних потреб, а отже, пов'язаних із виконаннямдержавою загальнонаціональних функцій.

Якщоабстрагуватись від цього аспекту, то спільним у розвитку державної власності єїї спрямованість на задоволення інтересів пануючого класу. Як показав досвідеволюції власності у різних суспільно-економічних формаціях, у кожній із нихнеоднаковою мірою поєднуються прогресивні (пов'язані з виконаннямзагальнонаціональних функцій держави) та антидемократичні (пов'язані ззадоволенням інтересів пануючого класу) сторони. Якісні відмінності у поєднанніцих функцій існують навіть у межах однієї суспільно-економічної формації,передусім, на різних стадіях капіталізму і навіть у межах однієї вищої стадіїостаннього, тобто на певних ступенях однієї стадії.

Державнувласність слід відрізняти від державного майна, наприклад, необробленихдержавних земель, із яких не вилучаються корисні властивості у процесі праці іне виникають відносини привласнення між різними суб'єктами.

Векономічному аспекті державну власність можна визначити як процес привласнення державою (яксуб'єктом власності) засобів виробництва, частки національного доходу та іншихоб'єктів власності у різних сферах суспільного відтворення.

Протедане визначення недостатньо враховує політекономічний аспект, оскільки,по-перше, лише частково відображає відносини власності між різними суб'єктамищодо привласнення різних об'єктів цієї власності, по-друге, не відображаєспецифіки окремого суспільного способу виробництва (рабовласницького,феодального або капіталістичного). Важливо також з'ясувати комплекс об'єктівдержавної власності, якою мірою вона охоплює різні сфери суспільноговідтворення, що впливає на сутність даної категорії.

Так,коли об'єктом державної власності при капіталізмі є засоби виробництва, то їїрозвиток здійснюється, передусім, у сфері безпосереднього виробництва у процесіпоєднання з найманими працівниками державного сектору, а отже, у функціонуванніі розвитку державних підприємств. Відтак цей розвиток доповнюється сфероюобміну — під час купівлі робочої сили (яка функціонує на державнихпідприємствах), засобів праці, предметів праці, послуг, інших об'єктіввласності та реалізації виготовлених товарів і послуг; сферою розподілу — підчас виплати заробітної плати найманим працівникам, податків до державногобюджету тощо; сферою споживання — насамперед, у процесі державного споживання —витрачання частини національного доходу на утримання державного апарату (армії,поліції тощо), органів державного управління та ін.

Якщойдеться про власність держави на частку національного доходу (одержавленнянаціонального доходу), то цей процес обмежується сферою розподілу (у т. ч.перерозподілу). Свої відмінності має розвиток державної власності нафінансово-кредитні підприємства, державні науково-дослідні інститути талабораторії, об'єкти державної інфраструктури тощо.

Теоретичнимвираженням процесу розвитку державної власності при капіталізмі є певнапідсистема економічних законів і категорій: державний постійний капітал,державний змінний капітал, державний основний капітал, державні ціни, державнийтовар, кругообороту державного капіталу, концентрація державного капіталу(державної капіталістичної власності) та ін.; закон одержавлення капіталістичноїекономіки, закон одержавлення національного доходу, закон концентрації державногокапіталу та ін.

Ізурахуванням сказаного можна дати таке політекономічне ви-значення державноїкапіталістичної власності: це система заснованих на експлуатації відносинекономічної власності між вищими чиновниками державного апарату та менеджерамивищої і середньої ланок державних підприємств і установ з одного боку, інайманими працівниками цих підприємств та установ з другого боку, з приводупривласнення певної сукупності одержавлених продуктивних сил та результатівпраці у різних сферах суспільного відтворення. Щодо всієї сукупності відносинекономічної власності, яка формується у процесі взаємодії приватного,колективного і державного типів власності, державна капіталістична власність єпідсистемою таких відносин.

Унаведеному визначенні названі, однак, лише ті основні суб'єкти, які єперсоніфікаторами державної власності в межах державного с гору. Проте активнуучасть у привласненні результатів праці даного сектору беруть представникимонополістичного, фінансового капіталу тощо, з одного боку, а з другого,держава у процесі одержавлення національного доходу вступає у відносиниекономічного привласнення дрібними товаровиробниками, власниками малихкапіталістичних підприємств, значною частиною економічно активного населенняпри вилученні податків, із переважною більшістю населення у процесі здійсненнявитрат на соціальні цілі тощо. Це значно розширює категоріальний апарат, задопомогою якого теоретично відображається система відносин державноїекономічної власності.

Відносиниекономічної нерівності між найманими працівниками та персоніфікаторами(власниками) державного капіталу доповнюються наявністю в останніх владнихповноважень (різних важелів економічної влади), а отже, можливістю значноюмірою володіти, розпоряджатись і користуватись об'єктами державної власності,впливати на ухвалення вигідних правових документів та ін., що відображає правовийаспект цієї форми власності.

Соціальнийаспект державної власності виражає процес формуван­ня окремої соціальної групи класукапіталістів (у т. ч. прошарку монополістичної буржуазії), з одного боку, класунайманих працівників з другого. В Україні цей процес означає становлення тарозвиток класу буржуазії, яка збагатившись здебільшого за рахунок розкраданнядержавної власності, водночас значно посилила соціально-економічне відчуженнянайманих працівників не лише від державної, але й від інших форм власності, аотже, їх пролетаризацію. Формами вияву такого відчуження стало тотальне зубожіння,збільшення армії безробітних та інші.

Політичнийаспект державної власності означає вплив вищих чиновників державного апарату та вищихменеджерів державних підприємств на внутрішню та зовнішню політику державизалежно від обсягів привласнюваного ними національного багатства. Цей аспект,водночас, означає зростаючий вплив на політику держави фінансової олігархії урозвинених країнах світу і кланово-олігархічних груп в Україні.

Трьоманайважливішими об'єктами державної економічної власності є власність на засобивиробництва, власність на фінансово-кредитні підприємства (і передусім, нацентральний банк) та власність на значну частку національного доходу.Узагальнюючою формою розвитку державної власності, як зазначалось, єодержавлення значної частки національного доходу, оскільки за рахунокакумульованих коштів держава активно впливає на розвиток усіх елементівпродуктивних сил і, передусім, основної продуктивної сили. Водночас із поглядувимог принципу примату виробництва найважливішим серед цих об'єктів є власністьна засоби виробництв. її розвиток найповніше відображаєть­ся у діяльностідержавних підприємств.

Підприємництвов державному секторі. Вперше такі підприємства виникли за умов рабовласницького ладу, певногорозвитку вони набули за феодального способу виробництва, про що йшлося раніше.

Нанижчій стадії розвитку капіталізму (початок XVI — кінець XIX ст.) держава створювала різноманітнімануфактури, майстерні, монетні двори, соляні, горілчані, тютюнові, селітровіта інші монополії, які в Російській імперії до скасування кріпосного права,здебільшого, базувались на праці закріпачених селян. Держава також володіланайважливішими промислами з використанням найманої і кріпосної праці. У Росії,Німеччині держава здійснювала будівництво залізниць. На цій стадії виникаютьдержавні центральні банки, державна пошта, телеграф, розширюються мережідержавних військових споруд, арсеналів, монетних дворів, об'єктів економічноїі, частково, соціальної інфраструктури. У Росії для будівництва приватнихмануфактур держава надавала безвідсоткові грошові позики, зобов'язувалаприватних власників постачати своїми товарами державні відомства, безплатнопередавала приватному капіталу казенні підприємства з одночасним наданням грошовоїпозики, викуповувала готову продукцію, надавала землю під заводи і шахти тощо.

Порядіз безплатною передачею державних підприємств у приватну або колективнукапіталістичну власність (перехід до останньої здійснювався в останній третині XIX ст.) держава в окремих країнах,наприклад у Японії, продавала свої заводи, залізниці за цінами в 2—3 разинижчими від їхньої вартості. Водночас у Росії у 80-х pp. XVIII ст. держава почала інтенсивновикуповувати залізниці, внаслідок чого на початку XIX ст. вона стала власником майже 70 %залізниць.

Часткадержавних підприємств на різних етапах розвитку вищої стадії капіталізму вокремих країнах то розширювалась, то звужувалася внаслідок націоналізації абороздержавлення економіки. Так, в Японії у 1906 р. була націоналізована більшачастина залізниць. Найбільшою мірою це явище було властиве Великобританії підчас зміни лейбористським урядом консервативного і навпаки. Зазвичай часткадержавних підприємств зростала в період глибоких економічних криз та війн.Засобом зростання державних підприємств були також будівництво державою новихпідприємств, темпи якого в такий період значно перевищували темпи будівництванедержавних підприємств.

Широкоюхвилею прокотилася націоналізація країнами Західної Європи після Другої світовоївійни, що було зумовлене, передусім, переходом до рук держави підприємствколабораціоністів, посиленням демократичного руху, необхідністю відбудовинародного господарства. Загалом у розвинених країнах світу наприкінці 50-х pp. склались три групи країн за різнимспіввідношенням основного капіталу державних комерційних підприємств до сумарногоосновного капіталу у всій економіці та чисельності зайнятих на них щодозагальної кількості зайнятих. У першій групі країн відповідні дані у СІЛАстановили 4 і 2 %, у Бельгії — 11 і 4 %, в Японії — 11 і 6 %; у другій групікраїн, зокрема у Західній Німеччині — відповідно, 17 і 8 %, у Голландії — 15 і7 %, у Швеції — 17 і 8 %, в Норвегії — 15 і 10 %; у третій групі країн, зокремав Австрії — відповідно 33 і 16 %, в Італії — ЗО і 15 %, у Фракції — 38 і 14 %,в Англії — 35 і 16 %.

Крімтого, до державних підприємств західна статистика не включає місцеві державнідрібні та середні підприємства (наприклад, у Німеччині, Франції, Іспанії),численні «дочірні» та «внучаті» підприємства, в Англіїокремі промислові підприємства, що не охоплюють всієї галузі, хоча вониповністю знаходяться у державній власності, що знижує загальну кількість цихпідприємств. Внаслідок цього у Франції, наприклад, понад ЗО % державнихпідприємств на початку 80-х pp. не були віднесені офіційноюстатистикою до державного сектору.

Загалому країнах Західної Європи у 70-х pp. XX ст. (напередодні політики роздержавленняі приватизації) державні підприємства виробляли від 20 до 30 % промисловоїпродукції. У державному секторі Франції сконцентровано від 40 до 100 %виробничої інфраструктури, було вироблено 38 % продукції та послуг. У Англіїдержавна власність на засоби виробництва становила майже 20 %, частка держави увалових капіталовкладеннях досягла 50 %, у ФРН — 17,2, у Франції — 24, в Італії— не менше 40 %. У державному секторі Англії у 1972 р. було задіяно 25—27 %робочої сили, в Італії — 24 %, в Австрії — близько ЗО % всіх робітників іслужбовців і вироблялось приблизно 1/3 промислової продукції. На державні фірмиАвстрії припадало 66,6 % акціонерного капіталу найбільших промислових компаній,82 % акціонерного капіталу в кредитно-фінансовій сфері.

Державніпідприємства, як один із основних елементів державної власності, у своємурозвитку проходять ряд етапів. На першому етапі вони використовувались як засібоздоровлення збиткових капіталоємних галузей промисловості. Якраз таку функціюі здійснювала англійська держава, яка націоналізувала збиткову вугільну та іншігалузі промисловості, виплативши при цьому величезні суми колишнім власникам.За словами відомого англійського економіста Р. Прайка, націоналізований сектору першому десятиріччі був сферою розчарування. Тому необґрунтованими є спробиокремих західних авторів видати післявоєнну націоналізацію в Англії яксоціалістичну політику розширення суспільного контроль за ресурсами, нібитоспрямовану проти мо­нополій. В Італії державний сектор служив як оздоровчеджерело ще до Другої світової війни і протягом першого десятиріччя повоєнногоперіоду.

Надругому етапі головне призначення державних підприємств полягало в тому, щобсприяти розвитку приватного сектору за допомогою надання йому товарів та послугза заниженими цінами. Привласнення додаткової вартості, створеної на державнихпідприємствах, в інтересах монополій здійснюється на другому етапі, переважно,через механізм цін. На продукцію державних підприємств ціни набагато нижчі, ніжна продукцію, що купується державою. Так, на державній електроенергіїкапіталісти в другій половині 60-х pp. економилищорічно не менше 73 млн. ф. ст. Ціни на продукцію націоналізованих галузейстримувалися.

Французькенаціональне товариство залізниць постійно проводило політику зниженнятранспортних тарифів для великих монополій і, водночас, підвищувало пасажирськітарифи. Ціни, що встановлювались урядом на вугілля, становили всього 60 % відроздрібних. Такий же нееквівалентний обмін мав місце в Австрії, США та іншихкраїнах. Це свідчить про те, що процес розвитку та функціонування державноївласності відбувався не в інтересах більшості населення, а мав прокапіталістичнийхарактер.

Деякізахідні науковці намагаються будь-якими засобами показати державний секторекономіки нерентабельним, із низьким зростанням продуктивності праці, збюрократичним управлінням і протиставити йому приватний сектор як більшдинамічний, що не обмежує свободи конкуренції. Націоналізовані галузі, за їхнімтвердженням, розвиваються за рахунок приватного сектору і є неефективними. Так,норма прибутку в державному секторі Англії в 1968 р. (за дещо заниженими данимичерез методику розрахунку) була насправді нижчою, ніж в окре­мих галузяхприватного сектору.

Справжняпричина такої рентабельності державних підприємств полягала, по-перше, вантидемократичному характері націоналізації, через який вони змушені сплачуватидовгий час рештки величезних компенсаційних платежів та відсотків іззаборгованості; по-друге, політики цін, явними і прихованими формами датуваннянедержавного сектору. Наприклад, в Англії протягом 10 років (1964—1974)приватний сектор отримав від держави 5460 млн. ф. ст.

Протев 1968 p., за підрахунками Р. Прайка, індекспогодинної продуктивності праці в державному секторі Англії складав 167,9пункти, тоді як на підприємствах приватного сектору (обробна промисловість) —143,8 (1958 = 100). У 1971 р. кожен зайнятий у державному секторі створював приблизно2500 ф. ст. національного доходу, тоді як у при­ватному секторі — 1900 ф. ст.Щорічно від 1963 до 1972 pp. прибуток у державному секторіекономіки у розрахунку на одного зайнятого був більшим, ніж у приватному.Англійський економіст М. Харінгтон, розглядаючи причину збитків вугільної промисловості,а також залізничного транспорту в Англії, відзначає, що це викликано не тим, щоробітники та управляючі менш здібні та менш енергійні, ніж у приватних галузях.Величезні промислові державні корпорації, за його словами, є основою розвитку іцілком можливо, що націоналізовані галузі будуть зараховані до числа найбільшпрогресивних та ефективних підприємств країни.

Дещонижча фінансова (а не техніко-економічна) ефективність державного сектору була зумовленаі тим, що в ньому сконцентровані базові галузі промисловості з високоюорганічною будовою капіталу, низькою віддачею. Державний сектор змушенийрозвивати галузі виробничої та соціальної інфраструктури, щоб, з одного боку,створити нормальні умови для капіталістичного розширеного відтворення, а здругого — до певної міри задовольнити широкі національні інтереси, зокремарозвивати систему освіти, охорони здоров'я та ін., що в кінцевому підсумкутакож необхідне для забезпечення основних вимог процесу капіталістичного відтворення.

Заумов загострення валютної кризи нижчі ціни на продукцію державних підприємствслугували, певною мірою, стримуючим фактором зростання інфляції, змушувалимонополії орієнтуватися на рівень цін у виробництві конкуруючих товарів. Всі цігалузі могли бути рентабельними як у випадку відсутності обмежень на зростанняцін продукції цих галузей, так і після того, як таке обмеження буде скасоване.

Надругому, а частково і на першому етапі, держава вимушена була зміцнюватидержавний сектор економіки, поновлювати підприємства, здійснювати їхмодернізацію, інакше, будучи сконцентрованим у базових галузях промисловості,він не зміг би забезпечити відтворення сукупного капіталу. У тому, щонаціоналізовані галузі промисловості, державні підприємства в Англії сталитехнічно передовими, важливу роль відіграла здійснювана політикакапіталовкладень, систематичне реінвестування прибутків. Такі риси розвиткубули притаманні і держав--лм підприємствам в Італії. Лише у випадку виходудержавних підприємств на рівень передових у технічному відношенні,високоефективних відносин економічної власності, що складалися в результаті їх функціонування,можуть частково привести у відповідність розвиток продуктивних сил і виробничихвідносин.

Крімтого, державні підприємства виконують такі функції, як індустріалізаціявідсталих регіонів, а отже, вирівнювання рівнів розвитку різних регіонів;впроваджують економічно чисті технології, а отже, ак­тивніше здійснюють охоронудовкілля; служать засобом послаблення гостроти економічних криз, зростаннязайнятості, важливим важелем інтициклічногорегулювання, структурної перебудови економіки, підви­щенняконкурентоспроможності промисловості, зокрема шляхом збільшення витрат наНДДКР.

Суспільноюформою державних підприємств у розвинених країнах звіту є система відносинекономічної власності, насамперед, між вищими чиновниками державного апарату(які здійснюють прямий і опосередкований вплив на господарську діяльність цихпідприємств, їх цінову, амортизаційну, торговельну політику тощо) та вищимименеджерами, з одного боку, і найманими працівниками з другого боку.

Внаслідокформування на державних підприємствах в окремих розвинених країнах світунайорганізованіших загонів найманих працівників (наприклад, у Франції, Англії),вони першими домагались таких завоювань, як вищий рівень оплати робочої сили, більшатривалість оплачуваних відпусток, повніша гарантія збереження робочого місцятощо, які згодом поширювалися на великі недержавні підприємства. Це означаєнаявність нижчої норми додаткової вартості на державних підприємствах,демократичніший характер трудових відносин.

Функціонуваннята розвиток державних підприємств з боку суспільної форми означає процеснаповнення елементами якісно нового змісту низки економічних законів і категорій,які відображали еволюцію капіталістичного способу виробництва загалом. Так,категорія «капіталу» набуває форми державного капіталу, а у йогомежах постійний капітал трансформується у державний постійний капітал; зміннийкапітал — у державний змінний і т. д.; категорія «наймані працівники»розвивається у формі «найманих працівників державних підприємств»тощо.

Якісноновими елементами поповнюються такі специфічні еко­номічні закони капіталізму,як закон середньої норми прибутку, закони концентрації та централізаціїкапіталу, основний економічний закон та інші; такі загальні економічні закони,як закон вартості, закон грошового обігу тощо; всезагальні економічні закони(адекватності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил,зростання продуктивності праці та інші).

Водночасвиникають нові економічні закони та категорії: закон одержавлення економіки (зрозмежуванням у його межах закону одержавлення господарського механізму, законуодержавлення продуктивних сил), закон зрощування державної та монополістичноївласності та інші; державне регулювання економіки, державне програмуванняекономіки, одержавлення робочої сили, одержавлення науки, державнітранснаціональні корпорації тощо.

Відносинидержавної власності на державних підприємствах функціонують і розвиваються увсіх сферах суспільного відтворення, зазнаючи значного впливу з боку політичнихпартій, які формують уряд, парламенту, пануючої ідеології, а в межах ЄС —наднаціональних органів, самого Римського договору, що ґрунтується на засадахринкової економіки.

Такимчином, розвитку державних підприємств за умов капіталізму властива двоїстість,внутрішня суперечливість, поєднання прогресивних та негативних рис,співвідношення між якими змінюється на різних етапах еволюції капіталізму. Водночасці особливості розвитку державних підприємств, що якісно відрізняють їх відмонополістичних підприємств, складають лише окремі елементи демократичногозмісту державної капіталістичної власності.

їхнійподальший розвиток буде визначатися, головним чином, законами і суперечностямисистеми продуктивних сил, діями загального закону адекватності виробничихвідносин характеру продуктивних сил, з одного боку, силою демократичного руху,характером політичної влади—з другого.

Водночасу другій половині 70-х pp. XX ст. лейбористський уряд Великобританіїпочав переводити державні підприємства на принципи комерційногогоспрозрахнунку, а тому значною мірою припинився процес продажу ними товарів іпослуг за заниженими цінами, що сприяло зростанню рівня самофінансування такихпідприємств, забезпечувало їм фінансову рентабельність, про що буде сказанодалі.

Юридичнимиформами державних підприємств є, по-перше, підприємства, створені відповідно донорм приватного права й аналогічні приватним підприємствам (компанії з обмеженоювідповідальністю, акціонерні товариства, які здійснюють процес управліннясамостійно); по-друге, підприємства, що відповідають вимогам публічного права(наприклад, націоналізовані галузі в Англії, в яких управління здійснюєтьсявідповідно до директив уряду), по-третє, ті підприємства, керівництво якимиздійснюється безпосередньо державними органами (так звані казенніпідприємства). Змішані підприємства (державно-корпоративні) підпорядковуютьсянормам приватного права.

Наприкінці70-х — у 80-х pp. серед деяких розвиненихкапіталістичних країн прокотилася хвиля роздержавлення і приватизації (у деякихіз них вона переривалася націоналізацією) окремих галузей промисловості, підприємств,банківської сфери, про що буде сказано при характеристиці економічної системисучасного капіталізму.

Державніпідприємства в колишньому СРСР становили понад 90 % сукупної власності. Крімтого, значною мірою були одержавлені підприємства колгоспно-кооперативної формивласності. Державні підприємства у республіках, передусім, найбільші, були підпорядкованізагально-союзному уряду (в Україні налічувалося 2000 таких найбільшихпідприємств). Загалом державні підприємства управлялись із загальносоюзного абореспубліканського центрів за допомогою адміністративних важелів: їм визначаласьноменклатура продукції, фонд зарплати, централізовано виділялись матеріальніресурси, призначались підприємства — постачальники комплектуючих виробів тазбутові організації, встановлювались ціни тощо, внаслідок чого господарськийрозрахунок, підприємництво мали формальний характер, у розподілі заробітноїплати серед найманих працівників панувала зрівнялівка, нерентабельніпідприємства дотувались із держбюджету, значна кількість таких підприємствзабруднювала довкілля. Середній рівень завантаження промислових підприємствстановив у 1988—1990 pp. 85 %, комплексною механізацією було охоплено близько 15 % підприємств,майже 40 % робітників були зайняті ручною працею, а в будівництві — 50—60 % пра­цівників.

Водночасокремими позитивними сторонами розвитку державних підприємств були їхнястабільність (що забезпечувало реалізацію права на працю), певне впровадженняпередових досягнень науки і техніки з них та планомірний характер розвитку,цілеспрямоване створення значної кількості таких підприємств у тих регіонах, дебув надлишок робочої сили та ін.

Уфункціонуванні та розвитку державних підприємств водночас відбувається реалізаціятакої базисної функції держави, як функції підприємця, а отже ролі держави усфері безпосереднього виробництва. Проте виконанням цієї функції така рольдержави щодо визначальної сфери суспільного відтворення не обмежується; вонапосилюється виконанням державою функції інвестора, кредитора, важливого чинникарозвитку науки і техніки, підготовки робочої сили нормальної якості та ін.Найповніше роль держави у цій сфері виражається у створенні так званихсуспільних благ і послуг.

Суспільніблага і послуги. Досуспільних благ і послуг у західній економічній літературі відносять охоронугромадського порядку, законодавство, утримання громадських садів і парків,розвиток освіти, забезпечення національної безпеки, міжнародні відносини та ін.Такий перелік суспільних благ, крім національної оборони, дають, зокрема,американські вчені М. Бурда та Ч. Віплош.

Загальноюпричиною надання таких благ державою вони називають те, що без неї (держави) ціблага взагалі не виготовлялися б, або виготовлялися б у недостатній кількості.Конкретизуючи цю причину, автори стверджують, що такі блага є нерідкоколективними; їх виробництво характеризується зростаючою віддачею від масштабу(так, витрати на будівництво і підтримку у стані порядку приблизно однакові,незалежно від того, користується ними декілька чоловік чи багато людей).

Особливістюсуспільних благ, на їхню думку, є те, що «вони мають колективний характері не можуть бути привласненими для індивідуального споживання, а використанняоднією особою приносить вигоду іншій (так званий зовнішній ефект)». К.Г.Макконнелл і С.Л. Брю до таких особливостей відносять і те, що суспільні благає неподільні і складаються із таких великих одиниць, що вони не можуть бутипродані індивідуальним покупцям. Крім того, вони зазначають, що «на ціблага не поширюється принцип виключення, тобто немає ефективних способіввідсторонення індивідуумів від користування вигодами суспільних благ у випадкуїх появи». Якщо вигоди від отримання товарів індивідуального споживаннябазуються, на їхню думку, на купівлі таких благ, то «вигоди від суспільнихблаг дістаються суспільству вна­слідок виробництва таких благ». Досуспільних благ вони також відносять діяльність поліції, пожежну охорону,бібліотеки, музеї, профілактичне медичне обслуговування тощо, які такожназивають квазісуспільними (квазідержавними) товарами.

Протетаке пояснення причини появи та розвитку суспільних благ, як їх класифікація, єповерховим і аморфним. Це зумовлено, по-перше, тим, що поняття«суспільний» і «державний» західними авторами зазвичайототожнюються: тому будь-яка держава, в т. ч. поліцейська, бюрократична, надаєнібито суспільні блага, які за своєю сутністю можуть зовсім не відповідатисуспільним потребам. По-друге, у наведеній класифікації нема розмежування наекономічні, соціальні, юридичні, політичні блага, внаслідок чого вона набуваєеклектичного характеру. Потретє, з'ясування причин надання державою таких благпозбавлене комплексності та політекономічної спрямованості і без урахуваннянаявності у сучасної держави базисних і надбудовчих функцій.

Щобуникнути цих істотних вад, слід з'ясувати джерело надання таких благ. Оскількиосновним джерелом їх надання є, передусім, податки з найманих працівників, товіднесення їх до суспільних можна вважати лише за зовнішньою формою вияву.Доцільніше у такому разі називати їх квазі (нібито, уявно) суспільними абодержавними послугами. Такий характер вони мають і з огляду на нерівномірний і несправедливийхарактер розподілу багатьох із цих благ. Наприклад, витрати держави на освіту вСІЛА у багатих кварталах чи приміських зонах у 2—3 рази вищі, ніж у населенихбідняками кварталах (так звані гетто). Це стосується і чистоти вулиць, якостікомунальних послуг, профілактики захворювань та ін. Якщо припустити, що жителіпривілейованих зон виплачують більші податки і отримують послуги від державивідповідної якості, то це свідчить не про суспільну, а класову природу такихблаг. Водночас внаслідок мобілізації значних ресурсів у руках держави та їх витратна квазісуспільні товари і послуги виникає потужний синергічний ефект, якийробить доцільним їх здійснення навіть за умов капіталізму.

Політекономічнийаспект дослідження державних послуг вимагає також з'ясування сутності держави упевному суспільстві, а отже характеру суспільного способу виробництва, якийвизначає таку сутність і водночас зазнає зворотного активного впливу держави.Якщо, наприклад, в Україні держава своєю діяльністю сприяє первісномунагромадженню капіталу, а отже, служить інтересам кланово-номенклатурної еліти,і водночас посилює процес експлуатації найманої праці, то послуги, які зонанадає, мають, передусім, прокапіталістичну спрямованість, а тому не єсуспільними благами. Суспільний зміст такі блага можуть набути у випадку служіннядержави інтересам тих, хто створює матеріальні і духовні блага в суспільстві.

Політекономічнийаналіз державних послуг передбачає також виокремлення серед них економічних,соціальних, правових, політичних, національних та ідеологічних аспектів. Доекономічних належить розвиток економічної інфраструктури (доріг, мостів таін.); до соціальних — надання послуг із освіти, охорони здоров'я, здійсненняжитлового будівництва, охорони довкілля та ін.; до правових — розробка нових тавдосконалення чинних юридичних законів; до політичних — утримання армії,поліції, в'язниць тощо; до ідеологічних — здійснення ідеологічного впливудержави через засоби масової інформації на широкі верстви заселення згідно з цінніснимиорієнтирами держави, їх класової природи; національні послуги — це здійсненнядержавою оборонних функцій.

Водночасміж деякими видами цих послуг нема чіткої градації. Так, оборонні функції у випадкуздійснення державою агресії проти іншої країни або проти власного народу(придушення соціальних виступів) перетворюються на політичні.

Наданнядержавою різноманітних послуг передбачає значний перерозподіл ресурсів(матеріальних, фінансових, трудових, інформаційних) у суспільстві. Вінздійснюється, головним чином, через механізм оподаткування, про що буде сказанодалі.

Усвою чергу, такий перерозподіл істотно впливає на кругообіг ресурсів,передусім, через механізм державної закупівлі товарів і послуг. Так, відомийамериканський економіст Г. Манків називає державну закупівлю третім компонентомпопиту на товари і послуги, зокрема закупівлю зброї, книг для бібліотек,будівництво шкіл та наймання вчителів, оплату послуг державних службовців,будівництво доріг та виконання інших громадських робіт. Загалом, закупівлітоварів і послуг у СІЛА наприкінці 90-х pp. становили близько 20 % ВВП (обсяг ВВП у 1997 р. становив 8 трлн дол.).Крім того, держава здійснює соціальні витрати, обсяг яких перевищив 1 трлн дол.лише на федеральному рівні. Ці витрати (трансфери) отримують домогосподарства,люди похилого віку (програми соціального страхування).

Уполітекономічному аспекті основною причиною наростаючих обсягів наданнядержавою економічних і соціальних послуг є, по-перше, неспроможність приватноїта колективної капіталістичної власності забезпечити розвиток сучаснихпродуктивних сил, а отже, процес переростання останніми меж названих типіввласності; по-друге, неспроможність ринкової системи вирішувати низкузагальнонаціональних проблем (посилення диспропорційності розвитку економіки,монополістичних тенденцій, соціальної диференціації у суспільстві та ін., прощо йшлося у сьомій темі), загострення відповідних суперечностей. Тому держава,як зазначалося, має своєю діяльністю, передусім, посилити позитивні функціїринку і ринкової економіки та послабити, нейтралізувати їхні негативні функції.

Крімтого, залежно від досягнутого рівня розвитку продуктивних сил, технологічногоспособу виробництва, їхньої інтернаціоналізації держава має виконувати низкуякісно нових, насамперед економічних функцій.

§ 2. Економічні функції держави

•  Сутність та структураекономічних функцій держави.

•  Економічна політика держави.

•  Основні моделі державногорегулювання економіки.

•  Теорії держави та економічноїролі держави.

Сутністьта структура економічних функцій держави. У зарубіжній та вітчизнянійекономічній літературі визначення сутності економічних функцій або відсутнє,або позбавлене ознак категоріальності та концептуальності. Так, у підручнику«Державне регулювання економіки» за редакцією І. Михасюкастверджується, що «економічні функції” держави — це конкретні напрямиздійснення економічної діяльності (політики) держави». У наведеномувизначенні, з одного боку, одне невідоме підводиться під некоректно оформленеінше невідоме, а по-друге економічна діяльність держави ототожнюється з їїполітикою. Відповідно до такої логіки автори розглядають економічні функціїдержави за двома напрямами:

а)регулювання державного сектору економіки;

б)регулювання недержавного сектору економіки та національної економіки в цілому.

У«Економічній енциклопедії» за редакцією Л. Абалкіна визначенняекономічних функцій держави немає, але названі такі дві з них:

1)створення необхідних передумов для нормального функціонування ринковоїекономіки (забезпечення правової бази економічних відносин і правопорядку всуспільстві тощо);

2)прямий державний контроль над економікою. Такий поділ, як один з критеріївкласифікації економічних функцій держави, можна визнати доцільним, протенекоректним є віднесення до першої функції забезпечення правопорядку усуспільстві тощо, які належать до надбудовчих функцій.

Логічнішоюу даному контексті є спроба американських учених Кемпбелла Р. Макконнелла іСтенлі Л. Брю пов'язати такі функції держави з економічною роллю держави,оскільки поняття «функція» відображає, передусім, роль, призначеннячого-небудь, а також певне коло діяльності. При цьому вони виділяють п'ятьтаких економічних функцій:

1)забезпечення правової бази, що сприяє ефективному функціонуванню ринковоїсистеми;

2)захист конкуренції;

3)перерозподіл доходів і багатства;

4)коригування розподілу ресурсів із метою зміни структури національного продукту;

5)стабілізація економіки, тобто контроль за рівнем зайнятості та інфляції, атакож стимулювання еко­номічного зростання. Отже, у даній класифікації наявнінедоліки попе­редньої класифікації.

Водночасдля політекономічного визначення даної категорії необхідно розглядати такі функціїдержави в органічному зв'язку з політекономічною характеристикою держави, прощо йшлося раніше. Це зумовлене тим, що в економічних функціях знаходить своєкомплексне вираження сутність держави як політекономічної категорії. Зурахуванням сказаного економічні функції держави — це втілення її економічноїролі у процесі реалізації наявної у неї економічної влади і власності,внаслідок чого виникає цілісна система відносин економічної власності тауправління нею у всіх сферах суспільного відтворення.

Класифікаціюекономічних функцій держави можна робити за різни-чи критеріями, залежно відсоціальної спрямованості (тобто діяльності з інтересах певного класу, суспільствав цілому або певного поєднання інтересів цих суб'єктів). Оскільки держава заумов капіталізму діє, передусім, в інтересах економічно (а отже, і політично)пануючого класу, «о її основною функцією є забезпечення умов розвитку длянедержавних форм капіталістичної власності (приватної та колективної),передусім, монополістичної власності шляхом вирішення або послаблення тихсуперечностей, поглиблення і загострення яких відбулись у межах ринкової системита відповідних форм власності, що лежать в основі цієї системи.

Першочерговимкроком для вирішення таких суперечностей є обґрунтування відповідних формекономічної політики, а на їх основі — певних програм і планів, забезпечення їхнеобхідними ресурсами (матеріальними, фінансовими тощо).

Наступнуградацію економічних функцій держави в межах цієї основної функції(забезпечення умов для розвитку недержавних форм власності) з урахуванням сфердіяльності держави слід розглядати в контексті поділу економічної системи натакі три найважливіших підсистеми:

1)продуктивні сили;

2)відносини економічної власності;

3)господарський механізм. Тому відповідними економічними під функціями сучасноїдержави є, по-перше, сприяння розвитку продуктивних сил недержавного секторуекономіки (шляхом надання державної допомоги у підготовці робочої силинормальної якості, впровадження досягнень науково-технічного прогресу увиробництво, розвитку науки тощо), по-друге, сприяння розвитку приватного таколективного типів капіталістичної власності (шляхом реалізації податкової,кредитної, амортизаційної, цінової та інших форм економічної політики);по-третє, вдосконалення ринкового механізму саморегулювання економіки.

Протеекономічна система сучасного капіталізму, як зазначалося, без широкомасштабноїекономічної діяльності держави, що базується на державній власності, на нормальномуфункціонуванні державного сектору існувати не може. Тому наступною важливоюфункцією держави є створення умов для розширеного відтворення державноївласності. У межах цієї функції також доцільно виділити три підфункції:

а)розвиток продуктивних сил державного сектору, який є матеріально-речовимзмістом державної власності;

б)розширене відтворення на цій основі відносин державної економічної власності;

в)постійне удосконалення державного регулювання економіки в межах державногосектору. Кількісним вираженням перших двох підфункцій є такі дані: так, часткадержавного сектору (а отже, державних підприємств) у ВВП Італії та Франціїнаприкінці 90-х pp.становила близько 20 %, Португалії — 21 %, Іспанії — 14 %, Великобританії — 12%.

Третяосновна економічна функція держави випливає з двох попередніх і полягає у розширеномувідтворенні цілісної економічної системи шляхом раціонального поєднаннянедержавних і державного типів власності, узгодження відповідних ланокгосподарського механізму (ринкового саморегулювання та монополістичноїпланомірності, з одного боку, і державного регулювання з другого боку) тастабільного розвитку продуктивних сил суспільства шляхом стимулюванняекономічного зростання, вдосконалення техніко-економічних відносин (а отже,технологічного способу виробництва), рівномірного розвитку регіонів та ін.

Четвертоюекономічною функцією держави є забезпечення поступового входження національної економічноїсистеми у світову економіку, у глобальний економічний простір, що, у своючергу, вимагає від держави:

а)забезпечення оптимального входження національної системи продуктивних сил усвітовий процес їх інтернаціоналізації (а з урахуванням техніко-економічнихвідносин — в інтернаціональний технологічний спосіб виробництва, що активноформується);

б)забезпечення нею (державою) поступового процесу поєднання відносин економічноївласності країни з інтегрованою капіталістичною власністю, яка також набулапевного розвитку, передусім, у межах регіональних еко­номічних об'єднань типуЄС;

в)узгодження національного господар­ського механізму з наднаціональним. Про ціпроблеми буде сказано в одній із наступних тем.

Названівище основні економічні функції держави (у т. ч. підфункції) можна представитияк зростаючу роль держави як власника, кредитора, банкіра, продавця, покупця,виробника, споживача, боржника (пов'язану з існуванням державного боргу),організатора, центрального регулюючого органу та ін., які у взаємодії формуютьнайпотужнішу економічну силу.

Длявиконання названих економічних функцій необхідні відповідне правовезабезпечення, встановлення державних стандартів ваги та якості товарів іпослуг, контроль за їх дотриманням, забезпечення народного господарстванеобхідною кількістю грошей, наявність політичної та соціальної стабільності, атакож ряд інших чинників надбудовчого характеру.

Оскількипроцес реалізації економічних функцій держави починається з обґрунтуваннянауково виваженої економічної політики, розглянемо сутність останньої.

Економічнаполітика держави. Сутність економічної політики, її цілі та заходи визначаються характеромсуспільно-економічної формації, передусім, типом економічної власності, конкретноюісторичною обстановкою, міжнародними умовами та іншими чинниками. Свій початокекономічна політика бере з появи класів і держави, а отже, зі становленнярабовласницького ладу.

Економічнаполітика — цекомплекс економічних цілей і заходів держави щодо управління народнимгосподарством, які забезпечують вирішення довготермінових (стратегічних) такороткотермінових (тактичних) завдань відповідно до інтересів країни абоокремих класів і соціальних груп. Щоб економічна політика була ефективною, вонамає базуватися на теоретико-методологічних засадах економічної теорії, наоснові пізнаних об'єктивних економічних законів, потреб, інтересів і цілейрізних економічних суб'єктів.

Категорія»економічна політика" є близькою за змістом до поняття «державнерегулювання економіки» яке означає сукупність форм і методівцілеспрямованого впливу державних органів на розвиток економічної системи (у т.ч. продуктивних сил, економічних відносин і господарського механізму) з метоюїї стабілізації та пристосування до умов, що змінюються.

Основнівідмінності між державним регулюванням і економічною політикою державиполягають, по-перше, у тому, що таке регулювання включає прогнозування,планування, обмін і контроль, а, по-друге, що воно здійснюється не лише задопомогою економічних, але й правових та адміністративних методів.

Найважливішимиоб'єктами державного регулювання, що конкретизують вищеназвані елементиекономічної системи, є окремі сфери, регіони та галузі народного господарства,відносини економічної власності, економічний цикл, процес нагромадженнякапіталу, грошовий обіг, зайнятість населення, регулювання техніко-економічнихвідносин (концентрації виробництва, спеціалізації виробництва тощо),організаційно-економічних відносин (передусім, менеджменту), цін, процесу підготовкита перепідготовки кадрів, розвитку техніки та технології, науки, інформації,бюджетного процесу, платіжного (у т. ч. торговельного) балансу, захистудовкілля та розвитку зовнішньоекономічної діяльності.

Відповіднодо більшості з названих об'єктів виділяють промислову, аграрну, регіональну,антициклічну (в т. ч. антикризову, антиінфляційну), інвестиційну, інноваційну,грошову, кредитну, кадрову, наукову, інформаційну, цінову, бюджетну (у т. ч.податкову), амортизаційну, соціальну, торговельну, зовнішньоекономічну формиекономічної політики.

Державнерегулювання економіки, як і економічна політика, ґрунтуються, як уже зазначалося,на певних теоретико-методологічних засадах, що розвивають різні напрями, школита течії економічної теорії. Це передбачає з'ясування основних моделейдержавного регулювання економіки.

Основнімоделі державного регулювання економіки. Першу найпростішу модель державного регулюваннязапропонували представники меркантилізму. Так, уже ранні меркантилістиобґрунтували політику протекціонізму, а пізні важливим принципом політикиторговельного балансу проголосили збільшення продажу і зменшення закупівель.Найвідоміший представник меркантилізму А. Монкретьєн на початку XVI ст. головну увагу приділяв обґрунтуваннюнеобхідності активного втручання держави в економічне життя країни з метоюзбільшення її багатства. Для цього держава, на його думку, має проводитиактивну протекціоністську політику, стимулювати експорт тощо. Це був періодпервісного нагромадження капіталу, і буржуазія, що народжувалася, потребуваладопомоги держави.

УXVIII ст. у Західній Європі виникаєкласична школа політичної економії. Це був період, коли капіталізм твердо ставна ноги, і класики політичної економії вважали, що рівновага економічноїсистеми, у тому числі попиту і пропозиції, досягається через механізм вільноїконкуренції та вільного ціноутворення, прагнення кожного індивіда задовольнитисвої егоїстичні інтереси та їх взаємодію через систему поділу праці татоварного обміну. Найлогічніше ідея досягнення економічною системою рівновагивиражена у сформульованому французьким економістом Ж.Б. Сеем законі ринків, прощо вже зазначалося раніше.

Такіідеї панували до 30-х років XIX ст. У 1825 р. виникла перша економічна криза, яка засвідчила неможливістьавтоматичного саморегулювання економічної рівноваги в народному господарстві.Тому твердження класичної школи з часом все більше піддавалися критиці.

Найґрунтовнішекритичний аналіз цієї школи дали К. Маркс та В. Ленін. Вони довели, що ринковиймеханізм функціонування економіки призводить до значної диференціаціїсуспільства на багатих і бідних, до глибокої нерівності, до поглиблення усієїсистеми економічних суперечностей, часткове і тимчасове розв'язання якихвідбувається під час криз надвиробництва.

Критичнекрило прихильників економічного вчення К. Маркса на­магалося внести корективи уйого положення про умови досягнення рівноваги економічної системи. Так, М.Туган-Барановський головною причиною циклічних коливань вважав диспропорцію міжрухом заощаджень та інвестицій (насамперед, у галузях, що виробляють засобивиробництва), недосконалість регулюючої ролі ринкового механізму у сферінагромадження та витрачання суспільного капіталу. Виходячи з тези про інноваціїяк рушійну силу капіталістичного способу виробництва, М. Туган-Барановськийдійшов висновку, що для досягнення рівноваги у цій системі господарствадостатньо здійснювати відповідне регулювання інвестицій. Ця ідея стала одним ізскладових елементів концепції Дж. Кейнса.

Зідеями класиків не погоджувався німецький економіст М. Вебер, який важливимелементом капіталістичної економіки називав раціональну державну організацію.Обстоювали державне втручання в економіку представники історичної школи, яківважали таке втручання єдиною умовою ефективного функціонування народногогосподарства; представники інституціоналізму (Ст. Чейз, Дж. Міллет) ще у 30-тіроки XX ст. та інші.

Задовгодо них економічну неминучість посилення державного втручання в економікуобґрунтовували К. Маркс і Ф. Енгельс, а відтак і В. Ленін.

Протенайбільшої завершеності необхідність широкомасштабного державного регулюванняекономіки набула у праці Дж. Кейнса, що означало формування кейнсіанськоїмоделі такого регулювання.

Головнуувагу Дж. Кейнс приділив проблемі регулювання попиту та чинників, що йоговизначають. Ефективний попит, який розпадається на нагромадження та споживання,має стимулювати держава, по-перше, здешевлюючи кредит (тобто знижуючи нормивідсотка), по-друге, збільшуючи державні витрати, по-третє, впливаючи назростання споживчого попиту. В останньому випадку дії держави допомагаютьпослабити властиву людям схильність до заощаджень, тобто витрачати повільніше,ніж зростає їх дохід. Така схильність руйнує стимули до інвестування.

Крімпроблеми досягнення рівноваги попиту і пропозиції у масштабі національної економіки,Дж. Кейнс прагнув з'ясувати питання встановлення рівноваги між попитом іпропозицією у сфері зайнятості. Держава, на його думку, має регулювати цеспіввідношення, домагатися певного оптимуму у цій сфері, запобігати зростаннюбезробіття до масштабів, які можуть стати загрозливими для економічної системи.Рівень зайнятості залежить від схильності до споживання (або очікуваних витратна споживання) та обсягу інвестицій. Головну увагу в цій ситуації державамусить приділяти стимулюванню інвестицій. Оскільки інвестиції, у свою чергу,залежать від рівня відсотка й очікуваних прибутків, то державі слід регулюватиінвестиційний попит через бюджетно-фінансову та грошово-кредитну політику.

Надзвичайноважлива роль держави, зокрема державних інвестицій, у період економічних криз.Так, у період найглибшої за всю історію США кризи 1929—1933 pp. уряд за рекомендаціями Дж. Кейнсазбільшив витрати на громадські роботи (будівництво доріг, загат, мостів таін.), виплати безробітним тощо і таким чином створив додатковий платоспроможнийпопит (або «ефективний попит») на нові товари і послуги, оскількиспрямування інвестицій на виробництво традиційних товарів за умов їхнадвиробництва ще більше поглибило б економічну кризу.

РекомендаціїДж. Кейнса лягли в основу економічної політики урядів більшості розвиненихкраїн світу у повоєнний період (50— 70-ті pp.). Це послабило глибину економічнихкриз, посилило стабільність економічної системи. Особливо позитивно вплинули надосягнення певної рівноваги в економіці заходи, запропоновані лівокейнсіанцями(Дж. Робінсон, П. Сраффа та ін.): перерозподіл національного доходу в інтересахнайбідніших верств населення, впровадження національного планування тощо.

Водночасстимулювання попиту зумовило високий рівень інфляції в економіці. Втілення вжиття рекомендацій лівокейнсіанців збігалося у 70-ті роки зі структурною кризоюв економіці, що призвело до посилення нерівноваги на ринку робочої сили, довиникнення нових диспропорцій. Все це зумовило посилення неокласичного напрямув економічній теорії.

Зокрема,у 80-ті роки зміцніли позиції монетаристської школи, очолюваної М. Фрідменом,та концепції школи «економіки пропозиції» на чолі з А. Лаффером.Монетаристи головною причиною нестабільності економічної системи вважалипорушення законів грошового обігу, відхилення від рівноважного рівня цін ікількості грошей в обігу внаслідок стимулювання попиту державою, надмірноговтручання держави в економіку. Усунення цих диспропорцій можливе, на їхнюдумку, у випадку обмеження кредитно-грошової маси в обігу (не більше 3 % нарік), скорочення виробничого та споживчого попиту. Щодо дисбалансу на ринкуробочої сили, то прихильники монетаризму виступають проти «повноїзайнятості», обстоюють «природний» рівень безробіття, якийвизначається законом попиту і пропозиції та не спричиняє підвищення цін. Теорія«економіки пропозиції» була зорієнтована на стимулювання пропозиціїчерез скорочення податків на підприємців, що зумовило деяке розширеннявиробничих потужностей, зростання зайнятості тощо, про що детальніше вжейшлося.

Ціідеї були взяті на озброєння у США, Великобританії, деяких інших країнах. Алекриза 1980—1982 pp. і тривалий застій упіслякризовий період у країнах Західної Європи засвідчили неефективністьрекомендацій монетаристів. Тому в наступні роки деякі країни звернулися донеокейнсіанського та інституціонального напрямів. Зокрема, поєднуються ідеїрегулювання «ефективного попиту» і підтримки високого рівнязайнятості з різними методами боротьби з інфляцією.

Напочатку 90-х років у розвинених країнах Заходу знову відбувається переоцінкаролі державного регулювання, спостерігається певне посилення її в економіці тасоціальній сфері.

Теоріїдержави та економічної ролі держави. Першу спробу узагальнення ролі держави в економіцізробив німецький учений X. Вольф на початку XVII ст., назвавши науку державногоуправління «наукою про поліцію», а діяльність держави — поліцейською.На думку X. Вольфа, економічнимифункціями держави є контроль за зростанням чисельності населення з метою недопущенняйого випереджаючого зростання порівняно зі збільшенням засобів споживання, завідповідності рівня споживання («щоб кожний був нагодований таодягнений») майновому та суспільному положенню громадян. З цією метоюдержава «входить в найдрібніші деталі способу життя підлеглих».Іншими суспільними завданнями держави автор називав виконання кожним членомсуспільства своїх зобов'язань, прагнення ними добра, підпорядкування особистихінтересів загальним («щоб ніхто не ставив своєї особистої користі вище суспільної»),дотримання підлеглими набожності та поваги до Бога. Водночас X. Вольф засуджував демократію, називавїї правлінням черні, хоча діяльність держави визначав моральними рисами людини.

Французькийекономіст Ф. Кене дотримувався філософії про єдиний космічний природнийпорядок, встановлений Богом, якому підпорядковуються як матеріальний світ, такі суспільство. Оскільки економічне життя суспільства також підпорядковується,на його думку, «природним законам», то держава не має заважати діїцих вічних законів, а лише сприяти їх розумінню шляхом розвитку освіти таохорони природного порядку. Цей порядок він вважав вигідним людству загалом,кожній людині зокрема, а втручання держави нібито руйнує його. Він водночасвиступав за встановлення і дотримання природного порядку в державнійадміністрації. Важливою складовою такого порядку Ф. Кене називав вільнуконкуренцію, яка надає можливість кожній людині реалізувати свої прагнення.

Аналогічніідеї про природний порядок, тобто ідеї максимального індивідуалізму талібералізму, висловлював представник класичної політекономії англійськийекономіст У. Петті. Водночас управління суспільством у цілому, економікоюзокрема, має здійснюватися за допомогою стародавніх звичаїв, загальної угодиміж людьми, а важливою функцією держави має стати повне використання робочоїсили та підвищення рівня її освіти і кваліфікації. Він уперше висловив думкупро доцільність за рахунок державних коштів і з використанням праці пауперів(жебраків тощо) будувати дороги, мости, водогони, розробляти рудники,розширювати русло річок для судноплавства та ін. Розвиваючи ідеї У. Петті,інший англійський економіст А. Сміт також проповідував принципи лібералізму таіндивідуалізму, природного права, що отримало в його теорії назву«невидимої руки», тобто саморегульованої економічної системи, про щоуже йшлося.

Деякіпредставники історичної школи обстоювали централізоване управління економікою,впровадження планування, законодавчого регулювання; стверджували, що державніфінанси можуть стати ефективним знаряддям досягнення соціальної справедливості,виступали за соціальні реформи. Найповніше ідеї історичної школи щодо ступенявтручання держави в економіку висловив А. Вагнер. Державне господарство вінрозглядав як вищу порівняно з приватною форму, стосовно якої створеніприватними підприємствами блага перетворюються в послугу державі. У свою чергу,послуги держави дають можливість приватним господарствам створювати нові матеріальніблага. Прогресивною була ідея А. Вагнера щодо втручання держави у процес розподілута перерозподілу національного доходу.

Усвоїй праці «Фінансове господарство» він обґрунтував положення проте, що економічний розвиток має супроводжуватися зростанням частки державнихвитрат. Основними чинниками такого зростання він називав посиленнямонополізації економіки (що вимагає зростаючого контролю держави за цимпроцесом), відносне збільшення витрат на державне управління, необхідністьрегулювання економічної діяльності у процесі розвитку народного господарства,перевищенням попиту на послуги держави у сфері благодійницької та культурноїдіяльності над зростанням доходів, а також потреба суспільства у забезпеченнізакон­ності та порядку. Положення ученого отримало назву закону Вагнера.

Англійськийекономіст Дж.Ст. Мілль дотримувався думки, що без виконання державою низкиважливих функцій неможливий соціально-економічний прогрес суспільства, у т. ч.розвиток економічної інфраструктури, науки, соціальний захист населення тощо.При цьому він опирався на філософські погляди французького вченого О. Конта,який соціальною функцією будь якої державної влади називав забезпечення«соціальної солідарності», об'єднання приватних сил та інтересів уцілісний суспільний організм.

Швейцарськийекономіст Ж. Сісмонді спочатку був прихильником теорії ринкової економіки А.Сміта (ролі «невидимої руки» ринкового механізму саморегулювання економіки),невтручання держави в економіку. Відтак на основі всебічного аналізу еволюціїкапіталістичного ладу він дійшов висновку про неспроможність ринкових важеліввирішити ряд проблем, що зумовлює посилення економічної ролі держави,необхідність виконання нею таких найважливіших функцій: проведення громадськихробіт; розвиток народної освіти; забезпечення суспільного порядку, правосуддя,захист власності та особистості; національний захист; покращення життя народушляхом введення прогресивного оподаткування, передусім, багатих верств населення.

Дотримуючисьтеорії правової держави, італійський економіст Ф. Нітті розглядав державу яквищу форму кооперації, як своєрідну надбудову над економікою, діяльність якоївизначається вимогами розвитку ринкового господарства. Водночас лише за участюдержави, її стимулюючої ролі, на його думку, були здійснені найважливішіколективні справи, стали можливими глибокі зміни у суспільстві. Незважаючи наце, він підкреслює, що колективна діяльність можлива за наявностііндивідуальної, оскільки матеріальні блага створюються окремими особами.Причину зростання державних витрат Ф. Нітті вбачав, передусім, у збільшеннівійськових витрат, а також у використанні парової та електричної енергії(зокрема, застосуванні електричного телеграфу), утриманні лікарень, благодійнихустанов тощо.

Опираючисьна раціональні ідеї попередників щодо сутності держави, К. Маркс розвинув іпоглибив їх. Це виявилося, по-перше, в тому, що він характеризував державу якінститут, що виражає інтереси наймогутнішого, економічно пануючого класу;по-друге, цей клас завдяки державі стає також політично пануючим класом іздобуває завдяки цьому нові засоби пригноблення і експлуатації найманих працівників.По-третє, К. Маркс і Ф. Енгельс визначали державу як форму організаціїсуспільства загалом, що передбачає виконання спільних справ і випливає ізприроди будь-якого соціального устрою, яка поєднується з його специфічноюфункцією, зумовленою суперечністю між урядом і народними масами. Крім того,вони розглядали розвиток держави, виконання нею певних соціально-економічнихфункцій у нерозривному зв'язку з прогресом продуктивних сил і еволюцієювиробничих відносин.

В.Ленін сформулював закономірність переходу від монополії до удержавлення. Аналізуючироль держави у розвитку суспільства й економіці, К. Маркс і Ф. Енгельсакцентували увагу на її відносній самостійності, яка постійно посилюється. Цезумовлено наявністю особливих інтересів державних чиновників, бюрократизацієюдержавного апарату, наявністю конкуренції між різними групами пануючого класу,загостренням класової боротьби, посиленням окремих ланок державного апарату(військових, політиків та ін.), впливу демократичних рухів, л. Маркс розглядавбюрократію як замкнену корпорацію в суспільстві. Розглядаючи державу як елементнадбудови, К. Маркс, Ф. Енгельс і 3. Ленін розрізняли відносну самостійністьдержави від економіки, суспільства загалом, від інтересів ворогуючих класівтощо. Внаслідок самостійної ролі держави остання може активно впливати нарозвиток економічної системи. За словами Ф. Енгельса, держава може прискорювалирозвиток суспільства й економіки, гальмувати його або здійснювати суперечливийвплив, який є результатом поєднання двох попередніх чинників. Оскільки державаіснувала не завжди (її не було за умов первіснообщинного ладу), то вона, надумку класиків марксизму-ленінізму, існуватиме не завжди, відімре вкомуністичному суспільстві, перетвориться на комуністичне самоуправління.

Процесбюрократизації державного апарату був ґрунтовно осмислений німецькимекономістом і соціологом М. Вебером (початково розглядався Г. Спенсером) і,передусім, пов'язувався з розвитком буржуазної демократії, з бюрократизацієюдемократичних партій, із боротьбою демократії проти панування аристократії.Чиновники державного апарату перетворюються на гвинтики бюрократичної машини.Виступаючи проти активної участі народних мас у політичному житті країни,німецький учений для обмеження бюрократії пропонував вдосконалювати виборчусистему, розвивати представницькі установи, здійснювати контроль за державнимапаратом.

Іншийнімецький соціолог Р. Міхель бюрократизацію державного арату розглядав якрезультат "інстинкту самозбереження" з боку чиновників цього апарату,намагання держави послабити соціальну напруженість шляхом створення громіздкогой обтяжливого апарату чиновників і залучення до нього частини дрібнобуржуазнихверств.

Негативнимнаслідком бюрократизації держави і соціал-демократичних політичних партій єпереродження цих партій, їх співробітництво з буржуазною державою, формуваннябонапартистських ідеологій (що передбачає безумовне підпорядкування рядовихчленів партії партійним олігархам, переконання останніх у їхній винятковійспроможності виражати колективні інтереси тощо), входження лідерів партії доскладу буржуазії. Ці процеси поширились і на лідерів профспілок та іншихорганізацій.

Ґрунтуючисьна цих ідеях, відомі американські вчені Р. Міллс і Ф. Хантер довели, щоверховна влада у СІЛА знаходиться у руках фінансово-промислової олігархії тавійськово-промислового комплексу. Такі висновки підтверджують американськісоціологи У. Домхофер, Ч. Рейч, англійський учений Д. Бертон, американськийекономіст та історик Б. Селігмен та інші.

Важливуроль у процесі зрощування фінансової олігархії з вищими чиновниками державногоапарату відіграють союзи підприємців, їхня особиста унія, зосередження засобівінформації у руках правлячої еліти та ін.

Водночасзначна кількість науковців не погоджується з такими поглядами, стверджуючи, щопанівна еліта є відкритою системою, до якої можуть входити представники різнихверств суспільства; що вплив широких мас на бюрократичні організації змушує їхпевною мірою враховувати інтереси цих мас; що в суспільстві формуються опозиційнісили, діяльність яких впливає на посилення демократії. Окремі політологи (Т.Парсонс, Р. Берельсон та ін.) виправдовують відстороненість народу віддержавної політики підтримкою рівноваги в суспільстві.

Економічнадіяльність держави за сучасних умов досліджується авторами чотирьох основнихнапрямів економічної науки. Представники неокласичного напряму, найвідомішими зяких є Ф. Хаєк, Л. Мізес, М. Фрідмен, стверджують недоцільність активноговтручання держави в економіку, про що вже зазначалося раніше.

Процеспланування австрійський економіст Ф. Хаєк називав рабством і запланованимхаосом. Участь держави в економічному житті він характеризував як «дорогудо рабства» (так називалася його книга, видана у СІЛА в 1944 p.). Методологічні засади такого підходуопираються на концепцію граничної корисності.

Ідеїнеолібералізму були закладені в основу соціально орієнтованої ринковоїекономіки, найвідомішими представниками якої були Л. Ерхард, А. Мюлер-Армак, В.Ойкен та інші, про що йшлося раніше.

Загаломформула «Назад до Сміта» є, по-перше, відірваною від дійсності. Аджев часи А. Сміта (XVIII ст.) економічна роль держави буланастільки незначною, що теза про виконання державної функції «нічногосторожа», здебільшого, відображала реальний стан речей. За сучасних умовговорити про повернення до часів А. Сміта означає, по-перше, ігноруванняпозитивного досвіду еволюції економічної системи капіталізму впродовж понаддвох століть і заклики повернутись до епохи диліжансів. По-друге, з погляду методологіїзапропонована деякими неокласиками формула відображає антиісторичний підхід доаналізу капіталістичного способу виробництва. По-третє, позиції неокласиківпритаманне нерозуміння основ діалектики суспільного і, передусім, економічногорозвитку, що передбачає поступову зміну менш розвинених і досконалих форм прогресивнішими,адекватнішими, у процесі еволюції яких відбувається діалектичне запереченняпопередніх форм. По-четверте, підхід представників неокласичного напрямкувідображає інтереси, здебільшого, наймогутніших монополій, яким досягнутий нимиекономічний потенціал, в основному, дозволяє обходитися без регулюючої ролідержави і за певних умов навіть стає перешкодою в їхній експансіоністськійполітиці. По-п'яте, гасло «Назад до Сміта» відображає інтересинайбагатших верств населення, яким не потрібний соціальний захист і для якихобтяжливою є соціальна політика держави. Ло-шосте, положення неокласиків невраховує зростаючих негативних наслідків ринкової системи господарювання (глибокихекономічних криз, надмірної соціальної диференціації в суспільстві тощо).По-сьо­ме, представники неокласичного напряму, здебільшого, використовуютьметафізичний спосіб мислення, одним із елементів якого є формула «або —або». У даному разі ця формула передбачає протиставлення рин­кових важелівсаморегулювання економіки державному регулюванню. На відміну від нього,діалектичний метод дослідження дотримується формули "і — і", тобтооптимального поєднання ринкового і державного регулювання, що знайшло своєвираження у висловлюванні В. Ойкена про регульовану ринкову економіку. Значнодосконалішим щодо оцінки економічної ролі держави є кейнсіанський напрямекономічної теорії, про що йшлося раніше. Дж. Кейнс та його послідовникивважали, що держава відповідає не лише застан сукупного попиту, а й за масове безробіття, нестійкість економічноїсистеми. Основними засобами державного регулювання кейнсіанці називали бюджетну(витрати державного бюджету), податкову та грошово-кредитну політику. їхвикористання у багатьох розвинених країнах світу у повоєнний період допомоглозначною мірою послабити вади ринкової економіки.

Основниминедоліками кейнсіанської моделі державного регулювання економіки є, по-перше,некомплексне використання принципу торизму. Так, цей принцип застосовуєтьсялише в межах капіталітичного способу виробництва (коли йдеться проневідповідність ринкових важелів саморегулювання економіки реаліям середини —другої головний XX ст.),але не застосовується щодо капіталістичного способу фобництва загалом, тобтоостанній вважається вічним і найсправедливішим ладом. Кейнсіанські теоретики неусвідомлюють, що зворотною стороною підтримки державою існуючих економічнихформ (а отже, форм приватної капіталістичної власності) є одночасне запереченняїх процесі зростаючої економічної діяльності держави, підрив священ-принципівприватної власності.

По-друге,пропоновані кейнсіанцями рекомендації не мали системного характеру, непоширювалися на всі сфери суспільного відтворення. Внаслідок цього за допомогоюїх рекомендацій не можна було одночасно вирішити проблему економічногозростання, повної зайнятості та стабільності цін, що отримало назву«магічного трикутника».

По-третє,некоректно як засіб досягнення «повної зайнятості» рекомендуватизростання військових витрат. Це зумовлене не лише антагоністичною спрямованістютаких рецептів, а й тим, що витрати на військові цілі скорочують чисельністьзайнятих порівняно з витратами на виробництво товарів і послуг невійськовогопризначення.

По-четверте,сформульований Дж. Кейнсом основний психологічний закон має надмірноабстрактний характер, оскільки не може поширюватися тією ж мірою на ті найбіднішіверстви населення, які живуть нижче офіційно встановленої межі бідності,чисельність яких у багатьох розвинених країнах світу є значною.

Певноюмірою до кейнсіанських подібні погляди на державу та її економічну діяльністьпредставників інституціонального напряму. Вони (Дж. Гелбрейт, Ян Тінберген таінші) також розглядали ринок та механізм ринкової рівноваги як інститут,здебільшого, XIX століття, який перестаєвідповідати вимогам сучасності і перетворюється на один із численнихекономічних інститутів (поряд із корпораціями, державою, профспілками тощо) таслужить засобом для збагачення великих монополістичних підприємств. Найважливішимінститутом інституціоналісти вважають державу, яка здійснює активну соціальнуполітику, застосовує індикативне планування та регулювання господарськогожиття. Ідеалом суспільного устрою вони проголосили державу соціальногоблагоденства, засобом побудови якого є дієвий соціальний контроль.

Прогресивноюідеєю цього напряму економічної теорії є необхідність спільних дій державипроти диктату підприємців, доцільність державного контролю над економічнимипроцесами, освітою, медициною та ін. Якщо прихильники кейнсіанського напрямувважали неможливим існування ринкової системи без державного втручання, то Дж.Гелбрейт стверджував іманентну нестійкість планової системи (тобтомонополізованого сектору економіки) без державного втручання.

Поділяючиобґрунтований Дж. Кейнсом основний психологічний закон, Д. Гелбрейт вважає, щодля перетворення заощаджень на інвестиції необхідне державне планування.Важливими економічними функціями держави він називає регулювання державою продуктів,створених у межах планової системи, розвиток техніки, підготовку кадрів. Водночас,існування планової системи, на його думку, залежить від З впливу і контролю наддержавою. Заперечуючи марксистську тезу пре державу як виконавчий орган буржуазії,Дж. Гелбрейт називає її виконавчим комітетом техноструктури, тобто менеджерів, осіб,зайнятих маркетинговою діяльністю, інших найманих працівників розумової праці.Згідно з висунутою ним програмою «нового соціалізму», американськийекономіст пропонує націоналізувати військово-промислові компанії через механізмвикупу, здійснити державну реорганізацію житлового будівництва, транспорту,медичного обслуговування.

Ізтрьох напрямів сучасної західної економічної теорії найгуманнішим є інституціоналізм.Водночас інституціональним теоріям держави притаманні окремі недолікикеинсіанського напряму (наприклад, некомплексність запропонованих методів), атакож відірване від практики капіталістичної дійсності положення про державу якпідпорядкований техноструктурі інститут, суперечливість окремих ідей (з одногобоку, про диктат підприємців, з другого — про підпорядкованість державитехноструктурі та інші), нереалістичність прогнозів про можливість побудовидержави соціального благоденства без усунення влади союзів підприємців (які єперсоніфікаторами панування гігантських монополій). Для інституціональногонапряму важливою проблемою є оптимальне співвідношення між державою тагромадянським суспільством.

Марксистськийнапрям економічної теорії в оцінці ролі держави, передусім, її економічноїдіяльності, поєднує з кейнсіанським та інституціональним ряд вихідних положень(про неспроможність існування сучасної економічної системи без регулюючої ролідержави, про доцільність впровадження національного планування (зокрема,індикативного планування), про необхідність соціального контролю над дер-кавою,державного регулювання цін, зайнятості, розподілу доходів тощо). Зінституціональним напрямом його поєднує теза про вирішальну роль держави всучасному суспільстві, про найвищу цінність людини, про необхідністьнаціоналізації підприємств ВПК та одержавлення економічної та соціальноїінфраструктури та ін.

Різницяміж марксистським напрямом, з одного боку, кейнсіанським таінститутосоціальним, з другого, полягає у даному випадку в тому, що марксистськатеорія обґрунтувала більшість цих положень набагато раніше і це обґрунтуваннямає здебільшого системний характер і пов’язане з діалектикою розвиткупродуктивних сил. Не втратило своєї евристичної цінності ленінське положенняпро закономірний характер розвитку капіталістичного способу виробництва відмонополій до одержавлення, про поєднання гігантської сили капіталізму згігантською силою держави, оскільки воно повніше відображає реальний стан речейсучасному західному суспільстві, ніж поняття «державно-корпоративнийкапіталізм». Ядром об'єднаної гігантської сили капіталізму і гігантськоїсили держави є державно-монополістичний капіталізм.

Водночасхибними, з погляду методології, є ленінська ідея про державну єдину фабрику,щодо якої всі перетворюються на службовців цієї фабрики (оскільки цимзаперечується діалектичний характер розвитку форм власності, доцільністьплюралізму таких форм, у тому числі, приватної власності), що послужило основоюмайже тотального одержавлення економіки в СРСР; окремі положення, в якихототожнюється державна власність при соціалізмі з власністю робітничого класу.