Реферат: Господарство Правобережної та Західної України у другій половині XVII-XVIII ст.

Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет

Факультет додаткових професій

Реферат

з курсу: економічної історії

тема: Господарство Правобережної та Західної України у другій половиніXVII-XVIII ст.

м.Дніпропетровськ

2005

Зміст

Вступ….… 1

1.Зміни в аграрних відносинах та сільському господарстві…..2

2.Зрушення в промисловому виробництві….… 10

3.Формування внутрішнього і зовнішнього ринку….… 16

Висновки….… 19

Використаналітература….… 20

Вступ

У другій половиніXVII ст. в Україніспостерігалось різке загострення соціально-політичної боротьби та посиленнявтручання сусідніх держав, передусім Московії і Польщі, у внутрішні справиУкраїни, що призвело до її розчленування на Правобережжя та Лівобережжя.Фактичний поділ України між Московською державою і Польщею було закріпленоАндрусівським перемир`ям (1667) та Вічним миром (1686). Внаслідок цього українські земліпротягом майже трьох століть залишалися поділеними між сусідніми державами. АЗахідна Україна взагалі була поділена на окремі частини між Реччю Посполитою(Галичина), Молдавським князівством (Північна Буковина), Угорщиною(Закарпатська Україна).

Метою даногореферату є докладне вивчення особливостей розвитку господарства Правобережноїта Західної України у другій половині XVII-XVIII століття. Для досягнення цієї мети булопоставлено ряд задач:

1) виявити характерземельних відносин;

2) визначитиособливості ведення сільського господарства;

3) проаналізуватирозвиток промислового виробництва (ремісництва і мануфактурного виробництва);

4) дослідитиформування внутрішнього і зовнішнього ринку регіонів.

Ефективневиконання поставлених задач дозволить відтворити комплексну характеристикугосподарства Правобережної і Західної України у досліджуваний період.

1.Змінив аграрних відносинах та сільському господарстві

Протягом другої половини ХУІІ-ХУШ ст. в земельнихвідносинах на Правобережжі та західноукраїнських землях відбулися істотнізміни. У Руському, Белзькому воєводствах збереглося феодальне землеволодіння.Однак значна частина земель була спустошена і не використовувалася. Землі Подніпров'явід Києва до Чигирина обезлюдніли. Подільські землі спустошувалися набігамитатар. У Волинському воєводстві та північно-східній частині Київськоговоєводства феодальне землеволодіння значно зменшилося, зокрема у Київськомучисельність шляхти з 1648р. по 1683 р. скоротилася із 380 до 260, а магнатів —до 15 родин.

З відновленням козацтва на Правобережжі (рішенняпольського сейму 1685 р.) почалася народна колонізація земель на південь від р.Рось. Переселенці з Лівобережної України, Полісся, Волині, Галичини, Молдавіїзаписувались у козаки, займали та освоювали землі, хто скільки міг.Формувалося козацьке та селянське землеволодіння.

Після остаточного утвердження РечіПосполитої на Правобережжі (Прутський мир 1711р.) почалася магнатськаколонізація земель. В перша половині XVIII ст. наПравобережній Україні повсюдно утвердилася феодальна земельна власність.

Продовжувала існувати королівська(державна), магнатська, шляхетська, церковно-монастирська власність на землю.Діяв принцип абсолютної неподільної спадкової шляхетської власності.Нешляхетська власність заборонялася. Власність на землю давала право влади надпідданими. Цей порядок був затверджений Конституцією 1768 р. у «Правахкардинальних» (додаток до Конституції), де було записано про непорушність владиі власності шляхетського стану на спадкові землі та їхніх підданих. Згідно ізстатутними правами ці землі ніколи не могли бути відібрані чи зменшені. Під часпродажу, оренди, застави феодальних маєтків предметом угоди була не земля,площа якої не зазначалась, а села з усіма належними їм правами, фільварками,будовами, промислами, підданими та їхніми повинностями.

Великим землевласником залишалася польськакорона. В Київському воєводстві в 60-х роках XVIII ст. королівщина становила третину всіх дворів. У Галичинінаприкінці XVIII ст. королівщині належало близько15 % доміній (складне об'єднання сіл, міст, фільварків, ключів, підприємств,роз'єднаних територіально і пов'язаних єдністю власності та влади магната).Фактично королівщиною володіли магнати (за умови сплати четвертої частиниприбутків — кварти).

Основним земельним фондом володіла шляхта.За даними першого австрійського перепису (1773), в Галичині було 6450фільварків, об'єднаних у 1900 доміній. З них близько 1500 доміній (5300фільварків) належали шляхті, чисельність якої становила 19 тис. родин (95 тис.чоловік), або 3,6 % населення краю.

Справжніми власниками землі в Галичині іна Правобережжі були магнати Потоцькі, Любомирські, Яблоновські, Чарторийські,Понятовські, За-мойські, Сангушки, Тишкевичі, Жевуські, Браницькі, Осолінські,Радзивіл-ли, Стадницькі та ін. Дані за 1785 р. свідчать про те, що 40магнатських сімей Галичини володіли близько 2800 фільварками, або більш якполовиною приватних маєтків. У середині XVIII ст. близько 40 магнатських родин володіли 80 % територіїПравобережної України.

У Правобережній Україні лише незначнійчастині шляхти вдалося повернути колишні землі. Станом на 1785 р. шляхта-пани(260 сімей) володіли 1600 фільварками, шляхта односельна — 300, шляхтадрібнопомісна (900 сімей) — 600 фільварками.

Більшість шляхти (близько 12 тис. сімей)становила загородова і безземельна шляхта — шляхта-голота. Це були нащадкистароруських бояр, вільних поселенців, жителі шляхетських сіл, що здобулинобілітацію. Вони переважно «сиділи» на дрібних наділах землі або тільки всадибах — загородах, виконуючи чиншові повинності, дрібні послуги для власниказемлі.

У XVIII ст. на Тернопільщині, Прикарпатті булобагато «бояр», вільних від повинностей, які поступово злилися з чиншовоюшляхтою.

Більшість представників шляхти отримувалимаєтки на умовах васальної залежності, оренди, служили управителями, економами,адміністраторами, у воєнних загонах магнатів.

Великими землевласниками були духовніфеодали. У Київському воєводстві 8 монастирів володіли 74 селами. У Галичинімонастирі, церкви мали великі земельні володіння, проте більша частина їхналежала римсько-католицькому духовенству. Греко-католицькі священики заматеріальним становищем майже не відрізнялися від селян і виконували службовіобов'язки як різновид панщини.

Процес формування та розвитку земельноївласності на західноукраїнських землях, як і на Правобережжі, визначавсяумовами іноземного поневолення (до 1772 р. Польщі, потім Австрії). Післязагарбання цих земель Габсбурзькою монархією соціально-економічне становищеїхнього населення не зазнало істотних змін. Як і до цього, панувалафеодально-кріпосницька система з її відсталими виробничими відносинами. Взагаліу Закарпатській Україні земельна власність належала угорським, німецьким,молдавським феодалам. Так, чверть усіх поселень Закарпаття (200 міст, 4містечка) входила до Мукачево-Чинодієвської латифундії графа Шенборна. У другійполовиш XVIII ст. у Закарпатті було понад 6 тис. родиншляхти. У Північній Буковині великими землевласниками були монастирі, бояримолдавського походження. Середні та дрібні землевласники мали українськепоходження.

Селянське землеволодіння мало своїособливості. В Галичині, наприклад, земля доміній поділялася на двірську(фільваркові поля) і селянського користування. Залежні українські селяни немали права спадкового володіння та розпорядження землею. Вони тільки «сиділи»на землі, маючи право осілості, й користувалися наділом доти, доки виконувалипримуси на користь двору. У спадок передавалися повинності, від виконання якихзалежало користування землею. Селянські поселення входили до складу доміній якїх частина. Громади існували не як економічна спільність, а як двірська.

У Придністровських районах зберігалосяперемінне землекористування. Щороку селянським дворам надавалося стільки землі,скільки вони могли обробити, залежно від наявної робочої сили, худоби. У деякихрайонах Східної Галичини, зокрема в Косівській волості, існувало закупнеземлекористування. Закупний підданий мав право спадкового користування землеюіз твердо встановленими примусами.

На Правобережній Україні козацьке землеволодіннябуло знищене наприкінці XVII-XVIІІ ст. До середини XVIII ст. селяни втратили право власності на землю.

На території Брацлавського,південно-східної частини Подільського, Київського воєводств феодальна власністьвідновлювалася через організації слобід. Селяни на 4-6 років звільнялися відпримусів, створювали своє господарство. Оскільки це були переважно втікачі,феодали давали їм у позику хліб, худобу, знаряддя праці. Двірських земель небуло, магнатське господарство складалося з промислів і промисловихпідприємств. Протягом 30-60-х років XVIII ст.скоротилися строки слобід, запанувала фільварково-0-х років XVIII ст. скоротилися строки слобід, запанувалафільварково-панщинна система господарства. Магнатські маєтки з переважаннямдоме-ніальних земель панували у Волинському, північно-західній частині Подільськогоі Київському воєводствах. Протягом XVIII ст.вони поширилися по всьому Правобережжі.

Незначні земельні володіння належалимістам. Львів продовжував володіти 13 тис. моргів землі на основі королівськихграмот XIV-XV ст. Міщани міст користувалися землею з чиншовими примусами.

Основними групами селян за підданствомбули державні та приватні, що перебували у спадковій власності земельноїшляхти. Так, у Галичині на кінець XVIII ст.державних селян було 22 %, а приватних — 78 % від загальної кількості сімей.

Селянські господарства різнилися між собоюі господарськими функціями у фільварково-панщинній системі.

Залежно від забезпеченості землею іробочою худобою кмети (рольники) поділялися на парових, поєдинкових і піших. УГаличині парові селяни зазвичай користувалися наділом у 16-24 моргів польовоїземлі та 4-8 моргів сіножатей, мали три-чотири голови робочої худоби.Поєдинкові отримували в користування половинний наділ і працювали у фільварку зодним конем. Піші «сиділи» на чверті наділу, виконували ручні роботи. Більшістьселян становили мало- та безземельні коморники, загородники, халупники, які немали орної землі, користувалися городами і громадськими пасовищами. Комірникине мали ні землі, ні городу, жили або у своїх хатах, або у заможного селянина,були обов'язковою частиною господарства кметів на правах батраків. Панипримушували кметів мати коморників, які допомагали виконувати феодальніпримуси. В другій половині XVII ст. майже третина селянськихгосподарств була безземельною, повні наділи мали лише 2 % кметів. У середині XVIII ст. безземельних господарств було майже половина. За данимиземельного кадастру 1786-1789 рр., у Галичині одна селянська родина всередньому користувалася 16,42 морга землі.

Площі земель, що перебували в користуванніселянських господарств на Правобережжі, були різними. У Подільському воєводствіпаровий наділ становив 7,5-13 десятин, єдинковий — 2,7-7,5, піший — 1,8-0,3десятини. Були селяни, які володіли наділами в 15-25 десятин, 58 % селянськихгосподарств зовсім не мали землі. Середня забезпеченість селянських господарствробочою худобою була низькою — 1-2,5 голови. Так, у маєтках південно-східногоПравобережжя 67,3 % селянських господарств були безтягловими або однотягловими,30,7 % мали по 2-3 воли і лише 2 % господарств — від 4 до 17 волів.

Майже половина селян Закарпатської Україниволоділа 1/4 і ще меншою частиною земельного наділу. Чисельність безземельних ібезтяглових гос-

подарств (так званих желярів і піджелярів) зросла з 2/3 наприкінціXVII ст. до 80 % у середині XVIII ст. Один кінь припадав на 17, один віл — на 2 господарства.Свиней було по одній голові на дві сім'ї, овець і кіз — по одній, КОрів— менш як по одній на сім'ю. Втратило свої привілеї особисто вільне населенняЗакарпаття («лібертині») та Буковини («решезі»).

За майновим станом селянських господарстввизначалися розміри феодальної ренти. В Галичині на кінець XVII ст. звичайна, дарова, шарваркова у королівщині панщинастановила в середньому 78 днів на рік, у приватних маєтках — 133 дні. Однеселянське господарство обробляло 2 га двірської землі. До панщини належавгужовий примус (близько 14 днів, або 8 злотих). З усіх кріпосних примусів навідробіткову ренту припадало 68,2 %. Селяни сплачували грошовий чинш закористування пасовищами і лісами (26,6 %), данину зерном (осип) (1,7%), пряжею(2,2%), продуктами харчування (1,3 %), виконували роботу у дворі, відбуваливарту. Селяни королівщини постачали рекрутів і обробляли їх поля. Селяницерковних маєтків утримували військові частини. Всі селяни платили державніподатки — подимне, церковну десятину.

У карпатських районах кріпосне право існувало на основі такзваного волоського права. Селяни були власниками рухомого майна, їх залежністьвиявлялась у вигляді чиншу, праці на промислових підприємствах своїх власників.Орної землі у селян часто не було, основним багатством вважалася худоба.

На Правобережній Україні з утвердженнямфільварково-панщинної системи в кінці 60-х років XVIII ст. панівною стала відробіткова рента. НаВолині селяни із загальним наділом в 1/4-1/6 волоки відробляли 3-4 дні вліткуі 2-3 дні взимку.

Розміри грошової ренти визначалися затяглом. Для піших вона становила 4, для тяглових — 6-18 злотих. Селяни, якімали 5-6 волів, платили 30-40 злотих. Отже, для аграрних відносин у західних іправобережних українських землях другої половини XVII-XVIII ст. булохарактерним зростання та зміцнення феодальної власності на землю, їїконцентрація в руках магнатів. Розвиток господарства відбувався на основіфільварково-панщинної системи, що на кінець 60-х років XVIII ст. поширилася по всій території. В західноукраїнських іправобережних північно-західних землях продовжувала панувати відробітковарента. У північно-східних районах Правобережної України еволюція йшла відособистої свободи селян до слобід, грошової, відробіткової ренти, що свідчилопро повторне закріпачення селян. Відбувалося майнове розшарування селян,збільшення чисельності мало- та безземельних, зміцнення заможних за рахунокоренди землі. Головна роль в організації виробництва перейшла від селянськогодо феодального господарства.

Сільське господарство продовжувало відігравати провіднуроль в економічному житті України. На всій території України існувала дво- ітрипільна системи рільництва з локально-територіальними варіантами. В районахПолісся, Волині, Карпат застосовувалася підсічна система. Наприкінці XVII — на початку XVIIIст. на обробітокоднієї десятини землі за трипільною системою витрачалося 10, за підсічною — 70днів.

Стало інтенсивнішим удобрення ґрунту. ЗаЛитовським статутом 1529 р., удобрені ґрунти коштували вдвічі дорожче занеудобрені. У Галичині в XVIIIст. було три види удобрення ґрунту: поправлення (внесення гіпсу, вапна),угноєння (внесення гною, приорювання зеленого добрива), обробіток ґрунту(підвищення його родючості за допомогою орних знарядь). Найпростішим способомпідтримання родючості ґрунту було виділення орних площ під пасовища. НаБойківщині, Лемківщині, існувала практика, коли частину поля відводили підовес, а на другий рік на ній випасали худобу. В Прикарпатті землю підпасовищами використовували один-два роки. У Карпатах практикувалося кошаруванняхудоби, особливо овець. За трипільною системою ґрунт підживлювали раз на трироки під озимі культури.

Для підвищення родючості ґрунтувикористовували різні форми сівозміни. На паровому полі висівали жито, якезамінювали ярими культурами, потім залишали для толокування. Після вівса землявиснажувалася і заростала травою. З появою картоплі трипілля змінилосячотирипіллям або нерегулярною паровою системою. У сівозміну вводили технічнікультури. В маєтках великих землевласників почали запроваджувати багатопільнусистему.

Головним знаряддям обробітку землізалишався традиційний український плуг, у який впрягали по три-чотири париволів, а у легкий німецький — чотирьох коней. Поряд з плугом на південномуПоліссі й у Лісостепу застосовували безполозові, одно- та багатозубі (грабле-і бороноподібні) рала. Ними орали м'який ґрунт або культивували його,впрягаючи одного-двох волів чи коней. Застосовували також двозубу соху.Вдосконалювались і мали регіональну специфіку ручні знаряддя: мотики, сапи,заступи. Сіяли і збирали врожай вручну за допомогою традиційних знарядь —серпа, коси, грабель, вил, ціпа. Поширилася молотьба на відкритому току в поліза допомогою худоби. Із XVII ст. для очищення зерна почализастосовувати дерев'яні млинки. Дотримувалися чотириетапної сезонної оранки: 1)весняна під парові культури; 2) оранка чорного пару; 3) літня оранка толоки іобробіток стерні під озимі культури; 4) зяблева оранка. Внаслідок слабкоїзабезпеченості тягловою силою більшість селян обробляла землю супрягою,об'єднуючи тягло кількох господарств.

Хліборобство в Україні було переважнозерновим. Як і раніше, культивували жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, горох.Встановилася стійка структура посівів. У Галичині посіви вівса становили 34 %посівів зернових, жита — 24 %, ячменю — 16 %, гречки — 12 %, пшениці — 9 %.Озимина займали 1/3 площі. У фільварках Правобережжя площі посівів жита становилидо 40 % посіяних зернових, вівса — 25-35, пшениці — 10-12, гречки — 12-13,ячменю — 9-12 %.

Збільшились посіви технічних культур:конопель, льону, тютюну… У Східній Галичині тютюну виробляли понад 20 тис. цза рік. З кінця XVIII ст. почали вирощувати картоплю й конюшину,розводити шовкопряд.

У Закарпатській Україні панівноюзалишалася двопільна система рільництва. У гірських селах вирощували овес,жито, просо, у низинах — пшеницю, озиме жито, ячмінь. З початку XVII ст. поширилася кукурудза, що стала основним харчовим продуктом,її культивували також у Покутті та на

півдні Поділля.

Врожайність зернових і технічних культурнавіть за сприятливих умов була невисокою. Оскільки частину врожаю селянивіддавали як чинш, а частину переробляли на горілку, зерна для споживання не вистачало,і це призводило до голодування селян, особливо в гірських районах. Крімзернових і технічних культур селяни вирощували різні городні культури: капусту,ріпу, гарбузи, часник, цибулю, баштанні, пастернак, хрін, петрушку. Уфільварках магнатів з'явилися парники.

Сталися зрушення в садівництві.Збільшилися площі садів, з'явилися нові сорти плодових, почали застосовуватищеплення дерев. Сади були в кожному домі.

У Галичині овочів, фруктів вирощувалимало. Однак зростало господарське значення тваринництва. Наявність худобивизначалася внутрішніми потребами господарств, площею орної землі, сіножатей.Чисельність худоби була значною. Це пояснювалося двома факторами: наявністюдобрих пасовищ і великими запасами барди на ґуральнях. На заводах К. Розумовськогоу 1772 р. у чотирьох волостях налічувалося 5000 коней, 2300 волів, 3640 корів,близько 11,5 тис. овець.

У фільварках Правобережної Українипродукти тваринництва використовувалися здебільшого на потреби панськогомаєтку. В одному маєтку утримували 30-90 і більше голів великої рогатоїхудоби, 20-70 свиней, 1500 овець. У Східній Галичині на 100 гасільськогосподарських угідь припадало 8 волів, 7 коней, 13-15 корів, 9 свиней,13 овець. У фільварках почало розвиватися молочарське господарство.

Важливе місце в господарському життіпосідало вівчарство. На розведенні овець спеціалізувалося багато сілзахідноукраїнських земель. Овече молоко переробляли в селах або у так називанихшалашах, якщо пасовища були далеко від сіл. Шалаші — це виробнича ланка і формакооперації селян. На село припадало 2-3 шалаші, кожен з яких оподатковувався.У селах і містах були «мирские стада», для яких відводилися пасовища.

Протягом XVIII ст., особливо у другій половині, поглибилася спеціалізаціясільськогосподарського виробництва. На Волині більше вирощували озимої пшениці(до 30 %). Для Галичини був характерним гречано-вівсяний напрям. Землі міжДністром і Прутом були головними районами посівів тютюну. В лісостепових і лісовихрайонах розводили переважно волів, у степових — коней. Поряд із хліборобством ітваринництвом дедалі більшу роль відігравали сільськогосподарські промисли —бджільництво, рибальство, мисливство. Для сільського господарства другоїполовини XVII-XVIII ст. характерним було зростання його товаризації. Значначастина зерна реалізовувалася на внутрішньому ринку для харчування міськогонаселення і виробництва горілки, решта — експортувалася.

Найбільш прибутковими галузями булимлинарство та ґуральництво. Річний прибуток з двох водяних млинів військового товаришаТ. Свічки в 1767 р. становив 398 пудів борошна та 71 пуд пшона. В середині XVIII ст. (1749 р.) у маєтках старшини налічувалося 1522 казани,19 винокурень Кочубеїв давали понад 27 тис. відер, а 14 винокурень П.Рум'янцева — 13,2 тис. відер горілки на рік.

У карпатських районах за нестачі орноїземлі основу господарства домі-ній становило промислове виробництво (металургіята добування солі). Товарний характер селянських господарств обмежувалорозширення фільварково-панщинної системи. Оскільки для забезпечення сім'їхлібом потрібно було мати наділ у 10 моргів (1/3 волоки), більшість селянськихгосподарств не могла виходити на ринок із своєю продукцією. У ринковихвідносинах брали участь чиншові господарства, ті, що мали не менш як двохволів, орендарі землі у магнатів, селяни, які займалися ремеслом, торгівлею,чумацьким промислом.

Негативно впливала на розвиток селянськогогосподарства система орендних і посесійних відносин. Орендарі та посесорипримусово купували у селян хліб, худобу за заниженими цінами, захоплювалимайно, вимагали додаткових повинностей. У магнатському господарстві ця системавідігравала роль лихварського капіталу.

Під впливом товаризації сільськогогосподарства у XVIII ст. в українському селі широкозастосовувалася праця наймитів. Існували такі форми найму, як вільний, бальний,примусовий. Людей примушували орати поле, молотити, косити сіно, копати стави,будувати. Запрошували також фахівців із садівництва, тваринництва, пасічників,для роботи на промислових підприємствах.

Стосунки між господарем і наймитомрегламентувалися звичаєвим правом. Якщо наймит порушував угоду і кидав роботудо закінчення обумовленого строку, то гроші йому не сплачувалися за весьдоговірний час роботи. Коли ж господар розривав угоду, то сам платив наймитовіза всю домовлену роботу.

У Галичині та на Правобережжі в кожномуфільварку працювали до десяти постійних найманих «паробків». Поширилосячелядництво — праця у дворі феодала замість панщини без норми. Поступово вонаперетворилася на різновид примусового найму за оплату натурою і грошима.Платили у XVIII ст. за день 12-20 грошей. Постійним явищемстав кабальний найм. Селяни купували в борг у шляхти хліб, волів, корів. Прицьому укладався договір, і селяни відробляли борг, працюючи на феодала. Удругій половині XVIII ст. за вільним наймом працювали чиншовіселяни Брацлавського, південно-східної частини Подільського і Київськоговоєводств.

Бідні селяни часто відходили на заробітки,заможні займалися підприємництвом (промислами, зокрема чумацьким).

Отже, в сільському господарствіПравобережної та Західної України відбувалися певні зрушення. Характерною рисоюгосподарства магнатів цього регіону було підприємництво, використаннянайманої праці. Магнати вкладали значні кошти в організацію виробництва.Товарно-грошові відносини сприяли майновій диференціації людей. Заможнізміцнювали зв'язки з ринком, реалізуючи продукцію свого господарства,промислової та торговельної діяльності, застосовували працю наймитів. Мало- табезземельні селяни формували ринок праці.

2. Зрушення в промисловому виробництві

Велику роль у господарському житті Українивідігравала промисловість, у тому числі хатня, якою селяни і козаки займалися увільний від заняття землеробством час, виготовляючи насамперед виробипобутового призначення. Феодально залежне селянство сплачувало натуральнуренту пряжею, полотном, сукном та ін. Відбувався подальший розвиток міського ісільського ремесла, що в умовах товарно-грошових відносин з роботи на замовленняпереросло у дрібне товарне виробництво. На його основі формувалось іутверджувалося мануфактурне виробництво.

Важливим показником розвитку ремесла умістах була кількість ремісників, їх професій. За даними австрійськогоперепису 1773 р., у Галичині налічувалося майже 60 тис. ремісників і торговців.У Закарпатті 1715 р. було 119 ремісників (0,46 % мешканців міста), а в 1780 р.тільки в Ужгороді їх було 226.

Технічний прогрес сприяв удосконаленнюміського ремесла, виникли нові галузі виробництва. Якщо у першій половині XVII ст. у містах України налічувалося понад 270 ремісничихспеціальностей, то наприкінці XVIIIст. кількість їхзросла до 300. Окремі міста стали центрами ремісничого навчання.

Найпоширенішими міськими ремеслами буликравецтво, шевство, ткацтво, сукноробство, ковальство, зброярство, ювелірнасправа, бондарство, гончарство, кушнірство, цегельництво, теслярство,виробництво пороху, суднобудування. В окрему галузь виділилося виготовленняпродуктів харчування і напоїв. Існували численні загони фірманів і сплавщиків,які перевозили товари гужовим і водним транспортом. Поглибилася спеціалізаціяремесел. Існувало 34 спеціальності з деревообробки, 22 — будівельної справи,17 — виробництва одягу, 25 — харчової і винокурної промисловості. Ремісникизастосовували передові для того часу технології виробництва, що ставило їхвироби в один ряд із кращими зразками західноєвропейського ремесла.

Тривав процес створення цехів. Типовимявищем стало об'єднання в одному цеху ремісників різного фаху. За царськоюграмотою 1660 р. усі київські ремісники (понад 30спеціальностей) належали дочотирьох цехів. У 1762 р. у Києві було 12 цехів.

У ході Національно-визвольної революціїукраїнські ремісники завоювали право вступати у будь-який цех і займатисьусіма видами ремесла. На Лівобережній Україні та на Слобожанщині козацька іросійська адміністрації активно втручалися в справи цехів: підтверджувалипривілеї, давали дозвіл на відкриття нових, визначали їх права і статусремісників. У Правобережній та Західній Україні діяльність цехівконтролювалася з питань прибутків на користь власників міст.

Протягом другої половини XVII-XVIII ст.зростала товарність ремесла, прискорився процес майнової диференціації. Багатіремісники дедалі часті-

ше нехтували цеховим статутом, збільшуючи чисельність підмайстріві учнів. Стала звичайною практика використання наймитів, кількість яких умайстерні становила 10—15 чоловік. На їх становище переходили підмайстри йучні. Цехи втратили можливість ефективно регулювати виробництво. Протягом XVIII ст. на західних і правобережних земляхкількість цехів зменшувалася порівняно з кількістю у першій половині XVII ст. Так, у Львові діяло лише 13 цехів, ав інших містах — по 6—9.

Постанови австрійського уряду 70-80-хроків XVIII ст. обмежили вплив цехів,полегшили вступ до них ремісників, ліквідували регламентацію щодо виготовленняпродукції, кількості учнів і підмайстрів, звільнили усіх членів від особистоїзалежності від пана. Ці постанови надавали пільги купцям і ремісникам незалежновід віросповідання, підпорядковували цехи державній владі. Одночасно тривалоонімеччення західноукраїнських міст. Прибулі ремісники отримували міськеправо, звільнялися на 10 років від усіх податків, а їхні сини — від військовоїповинності.

Дальшого поширення в цей час набулисільські ремесла та промисли, які дедалі більше відокремлювалися відземлеробства та інших галузей сільськогосподарського виробництва.

Правобережні та західноукраїнські містапісля значних руйнувань під час воєнних дій другої половини XVII — початку XVIII ст. відроджувалися повільно. Зменшилосязначення Кам'янця-Подільського, Брацлава, Луцька, Володимира-Волинського,Кременця, зросло значення Білої Церкви, Черкас, Вінниці, Сатанова, Могилева,Бродів, Самбора.

Під час Національно-визвольної революціїукраїнського народу у стано-, вищі міст і міщан сталися важливізміни. Міста з Магдебурзьким правом V зберігали свої привілеї. У Східній Галичині 90-94 % міст належали магнатам,шляхті, духівництву. Міста королівщини становили 6-10 % усіх міст. ТількиЛьвів мав права вільного міста. Приватновласницькими і королівськими були містаПравобережжя. У містах із Магдебурзьким правом зберігалися юридики. Значнучастину (30-40 %) жителів міст становили міщани, що займалися ремеслом і торгівлею.Міщани були складовою частиною доміній і так само, як селяни, виконували всіфеодальні повинності. Єдиним привілеєм, яким вони користувалися, було правоярмаркової торгівлі.

Процес формування промислово-торговельногонаселення йшов повільно. У Галичині та на Правобережжі значна частина йогобула іноземного походження, що пояснювалося несприятливими для українцівполітичними та соціальними умовами феодально-шляхетської Речі Посполитої.Одночасно міста були центрами ремесла і торгівлі, важливим фактором розвиткутоварного виробництва.

Розвиток дрібного виробництва у містах іселах сприяв виникненню мануфактур — підприємств, заснованих на ремісничійтехніці, поділі праці, вільнонайманій робочій силі. Мануфактурна стадіяпромисловості історично передувала великому машинному виробництву. Існувалидва типи мануфактур — розсіяна (децентралізована) та централізована. Розсіянамануфактура ґрунтувалася на сільських промислах і дрібному ремеслі.Робітники у ній, незважаючи на свою просторову відособленість, були пов'язаніподілом праці: одні робили із сировини напівфабрикат, інші доводили його донеобхідної кондиції. Централізована мануфактура характеризувалася територіальноюєдністю виробництва.

Початок мануфактурного періоду в Україні вісторико-економічній літературі датується по-різному, від XVI ст. до другої половини XVIII ст. Найбільш переконливою є думка, щомануфактурне виробництво в Україні пройшло дві стадії — нижчу, якахарактеризувалася розвитком початкових форм мануфактур, і вищу, коли почалипанувати великі централізовані мануфактури.

Початкові форми мануфактури — це переважнодрібні підприємства, в яких поділ праці у процесі виробництва відігравав ужезначну роль, панувала ручна ремісницька техніка, а в деяких галузях почаласямеханізація виробничих процесів. Такі мануфактури були попередникамирозвинених мануфактур, перехідною формою від дрібного товарного виробництва домануфактурного. Поява їх у найважливіших галузях промисловості свідчила пропочаток мануфактурного періоду.

У Західній та Правобережній Українімануфактури створювалися в 70-х роках XVIII ст.

Мануфактури створювалися двома шляхами:дрібні підприємства перетворювалися на великі самостійні виробництва,майстерні підпорядковувалися торговому капіталу, який активно проникав увиробництво.

Особливо сприятливим середовищем длявиникнення мануфактурного виробництва були міські та сільські промисли. Вони необмежувалися цеховими майстернями, тому були більш придатними для впровадженнянових механічних процесів, прогресивних форм організації виробництва і праці.Важливе значення мало те, що в XVI — першій половині XVII ст. власниками промислів були представники всіх прошарківнаселення України (купці, шляхта, міщани, козаки, селяни). Найбільшими зекономічного та воєнно-стратегічного боку промислами володіла держава. Цезумовило широке використання найманої праці. Однак в умовахфільварково-панщинної системи шляхта почала запроваджувати мануфактурневиробництво, використовуючи не тільки найману, а й кріпацьку працю. Отже, в Українівиникали як капіталістичні, так і кріпосні та змішані мануфактури. Формувалисякадри постійних робітників, які жили коштом заробітків у промисловості.

Збереження кріпацтва на західноукраїнськихі правобережних землях після Національно-визвольної революції в умовахзростання товаризації феодального господарства створили умови для подальшогорозвитку виробництва на основі примусової кріпацької праці селян у форміфеодальних (вотчинних) і посесійних мануфактур. Останні утворювалися якказенні, а потім передавалися в посесію (умовне спадкове користування)приватним особам чи одразу виникали як посесійні. На них працювали абоприписні державні селяни, або куплені селяни спеціально для роботи напідприємствах. Частина поміщицьких мануфактур передавалася в оренду.

Більшість учених вважає, що кріпосницькімануфактури були своєрідним явищем, специфічною формою товарного виробництва,яке, розвиваючись у рамках феодалізму, широко використовувало натуральніресурси маєтків і ґрунтувалося на праці кріпаків. Технічною передумовою длязародження мануфактур в Україні було широке використання водяного колеса, щознаменувало перехід від дрібного ручного виробництва до механізованого.Наприкінці XVIII ст. на території Східної Галичининалічувалось 5117 водяних млинів. Значна частина їх були великимипідприємствами мануфактурного типу з кількома відділеннями: борошномельним,крупорушним (очищення і подрібнення круп), сукноваляльним, лісопильним(тартаки). Коштував такий млин 3 тис. золотих. Обслуговували млини найманіселяни.

Розвивалося винокуріння (ґуральництво,броварництво, медоваріння). Сировиною для виготовлення горілки і пива булижито, ячмінь, гречка, овес, пшениця. Дрібні ґуральні та пивоварні діяли вкожному фільварку, маєтку, селі України. Винокуріння давало прибуток, у 2-4рази більший, ніж продаж хліба. Наприкінці XVIII ст. налічувалося понад 10 тис. ґуралень.У правобережних і західноукраїнських землях право пропінації (виробництво іторгівля алкогольними напоями) належало лише шляхті.

У XVIII ст. більшість винокурень мала дрібнотоварний характер.Певна їх частина за розмірами і обладнанням належала до початкових форм мануфактур.Це були великі винокурні (гожельні), їх обслуговували близько 14 осіб.

Винокуріння мало високий ступінь товарності. Купували сировину, паливо,обладнання, продавали продукцію — в шинках уроздріб, збували оптом. Обсягивиробництва були досить значними.

В останній чверті XVIII ст. з'явилися перші доменні мануфактури. Одно-ступінчастийсиродутний спосіб виробництва був замінений двоступінчастим, за якого вдоменній печі виплавляли чавун, а потім у кричній печі переплавляли його насталь. На цих підприємствах працювало до 100 робітників. Першими доменнимимануфактурами були Високошчанська, Кропивенська, Городоцька у ПравобережнійУкраїні. Доменні мануфактури діяли в селах Мізуні й Демні Стрийського, СмільнійСамбірського, Руді Ромажнецькій Жовківського округів Східної Галичини, вЧинадієві й Кобилецькій Поляні

в Закарпатті.

Продовжували розвиватися паперовевиробництво та книгодрукування. Обладнання, кількість найманих робітників,праця на ринок у друкарнях свідчили, що вони були мануфактурами. Зокрема, двітаких пересувні друкарні у XVIIIст. працювали наВолині.

Зароджувалися і розвивалися нові формивиробництва у ткацтві. Центрами його в Західній Україні були Львів, Броди, натериторії Волині — Луцьк, Кременець, Володимир. Технічними засобами булиткацький верстат і фолюші (терки, що труть сукно), ручні або при млинах.Виробництво було організоване за формою децентралізованої мануфактури.Протягом XVII-XVIII ст. поглибилася спеціалізація, удосконалилися знаряддяпраці й технологія ткацтва. Продукція йшла на ринок. Замовником сукна булоВійсько Запорізьке.

Розвивалися лісові промисли: виробництвосмоли, дьогтю, лісопильні. Найпоширенішим було виробництво поташу, щопояснювалося великим попитом на нього на внутрішньому і особливо назахідноєвропейському ринках, оскільки його використовували у виробництві скла,мила, для фарбування тканин.

Підприємствами мануфактурного типу булисолеварні. Соляні промисли розвивалися в Прикарпатті — Перемишлянському,Дрогобицькому, Коломийському староствах Руського воєводства. Володіли нимидержава, феодали, городяни і селяни. Із зростанням феодальної залежності селянїм заборонялося виробляти сіль.

Виробництво солі в 1773 р. становило уПрикарпатті 50-100 тис. т, у районі Солотвино в Закарпатті — близько 30 тис. тна рік. На жупах був досить розвинений поділ праці. Тут працювали рудокопи,«жабні» робітники, які добували сіль, «ратні» люди, що піднімали її з кліток,варники, лопатники, рубачі, пакувальники, бондарі, муляри, в'язальники. Накваліфікованих роботах переважала наймана праця, на допоміжних — працякріпосних селян.

Початковою формою мануфактури буливиробництво гармат і дзвонів, а також підприємства для карбування монет. У XVII ст. у Львові було засновано велику монетарню з чіткимподілом праці, що розміщувалася у шести великих майстернях.

Значного поширення набули шкіряний ігончарний промисли, суднобудування, виробництво будівельних матеріалів.

Таким чином, наявність підприємств іззастосуванням технічних засобів, зокрема гідравлічного двигуна у виглядіводяного колеса, з початковим або виразним поділом праці та застосуваннямнайманої праці, значною товарністю продукції свідчила про те, що в Україністворювалися початкові форми мануфактур. У західних і правобережних землях усігалузі промисловості належали шляхті та магнатам. Проте значна частинапідприємств перебувала на оренді, в них експлуатувалася наймана праця, сировинузакуповували, а готову продукцію реалізовували на ринку.

Отже, розвиток мануфактурного виробництвав XVI-XVIII ст. підготував умови для поширення великих централізованихмануфактур.

Приписною мануфактурою булаКиєво-Межигірська фаянсова фабрика, побудована на території колишньогоМежигірського Спасо-Преображенського монастиря (1798 р.). На ній виготовляличайний і столовий посуд, скульптурні вироби.

Розпочалося мануфактурне виробництвозброї.

У західних і правобережних українськихземлях великі мануфактури виникли в другій половині XVIII ст., зокрема, у 70-х роках у текстильній промисловості.Відома суконна мануфактура графа Потоцького у м. Тульчині на Брацлавщині, наякій працювали як кріпаки, так і вільнонаймані робітники, всього більш як 20чоловік. Вона мала 95 верстатів, виробляла 5 тис. аршинів сукна за рік.

У місті Корці на Волині на суконніймануфактурі Чарторийського працювало майже 140 робітників. Тут виробляли 10тис. аршинів сукна щороку. На полотняній мануфактурі в Немирові було зайнятоблизько 300 робітників.

У Галичині в 60-70-х роках XVIII ст. діяла суконна мануфактура в Залі-щиках у королівськомумаєтку, на якій працювали селяни-кріпаки та 18 су-княрів-німців. Існувалаполотняна мануфактура в місті Мукачеве в Закарпатті. Спроби швейцарськихвласників заснувати бавовняно-прядильну, а пізніше й шовкову фабрику в Бродахбули невдалими.

Наприкінці XVIII ст. на Правобережному Поліссі виникли великі металургійнімануфактури — Високопіщанська, Кропивнянська, Чижівська, Го-родеська, в Закарпатті— у селах Кобилецька Поляна і Тур'я-Ромети.

У 1778 р. у Винниках під Львовом булазаснована державна тютюнова мануфактура, де працювали близько 800 найманихробітників. Виникли також фаянсова мануфактура у Глинську (біля Львова), двалікеро-горілчаних заводи у Львові з 10-20 найманими робітниками. Великимсолевидобувним підприємством була солеварня у селі Стара Сіль у Прикарпатті.

Із загарбанням західних земель УкраїниАвстрією почалася монополізація державою окремих галузей промисловості. Так, у1774 р. створено «Австрійську державну соляну монополію». Поширилася тютюновамонополія. Вирощувати, переробляти і торгувати тютюном мала право тількидержава. Значними були позиції держави у залізодобувній промисловості.

Отже, протягом другої половини ХУІІ-ХУШст. в промисловості Правобережної та Західної України відбулися великіпрогресивні перетворення. На зміну цеховому виробництву прийшла мануфактура,яка зародилася ще у XVI ст. У XVIII ст. розпочався період розквітумануфактурного виробництва. На відміну від Західної Європи, де існувала однаформа мануфактур — на основі вільнонайманої праці, в Україні в умовахпанування панщинно-кріпосницької системи господарства працювали мануфактури,що ґрунтувалися не лише на вільнонайманій, а й на кріпосницькій праці(вотчинні, посесійні, казенні). Кріпосна мануфактура була специфічною формоютоварного виробництва, що здійснювалося на феодальній основі. Викликана дожиття розвитком товарно-грошових відносин, вона сприяла розкладу феодалізму.

3.Формуваннявнутрішньоготазовнішнього ринку

Певне піднесення сільського господарства,ремесла і промисловості правобережних та західноукраїнських земель і Українивзагалі у другій половині ХУП-ХУПІ ст. сприяло зміцненню економічних зв'язківта розвитку торгівлі, основними формами якої були торги, базари, ярмарки. Так,на кінець XVIII ст. на території Східної Галичинита Північної Буковини щороку відбувалося майже 5000 торгів. Понад 70 ярмарків щорічно збиралося на Закарпатті.

Дальше поглиблення поділу праці між містомі селом, елементи спеціалізації в промисловості й частково землеробствісприяли зміцненню економічних зв'язків між окремими господарськими районамиУкраїни.Поступовоутворився своєрідний торговельний ланцюг, що сполучав Лівобережжя, Слобожанщину, Правобережжя, Західну Україну. Через розгалужену систему ярмарків, торгів і базарівтовари розходилися по всій території українських земедь,<sub/>незважаючи на різні перешкоди: державні кордони, економічну політику урядів, природні рубежі, митниці тощо. Торгівля не визнавала політичної розчленованості України, а це свідчило про економічну спільність українського населення.

Впливрозвитку торгівлі й місцевих ринків на формування цієї спільності відчувався врізних регіонах неоднаково і мав свої особливості. На Правобережжі товарневиробництво активізувалосьприблизно з кінця XVIII ст… Значно повільніше розвивалися товарно-грошові відносини на ЗахіднійУкраїні. Це зумовлювалося цілим рядом як об'єктивних, так і суб'єктивнихпричин (іноземне панування, високий рівень натурального господарства ікріпосницьких відносин, віддаленість від центральних районів тощо). На Правобережній Україні головноюперешкодою на шляху формування загального внутрішнього ринку стали поширеннявідробіткової ренти і великі привілеї феодалів у торгівлі (зокрема, правоземлевласників обмежувати, а то й цілком забороняти селянську торгівлю). Продажтоварів у маєтках обмежувався також монопольним правом магнатів на збираннямита. На розвиток внутрішньої торгівлі негативно впливали свавілля польськихмагнатів і шляхти, які нерідко грабували та вбивали українських і російськихкупців. Не кращі умови дляформування місцевого ринку існували й на західноукраїнських землях. Ще здругої половини XVII ст. розвиткові міст і торгівлі в цьомурегіоні перешкоджали монополія на експорт зерна, худоби тощо, державна митнаполітика, необмежене право землевласників на продаж-купівлю продукціїсільського господарства, збільшення торговельних податків та ін. Проте,незважаючи на всі ці труднощі, торговельні зв'язки між окремими економічнимирайонами західноукраїнських земель з Лівобережжям, Слобожанщиною,Правобережжям, Південною Україною поступово зміцнювалися.

Зрозуміло, що «серцем» українськоїторгівлі, як і загальноєвропейської, були міста. Саме в них спостерігався иайінтенсивнішийобіг товарів. Торгівля помітно впливала на економічне та громадське життя міст.Велику об'єднуючу роль у становленні економічної українськоїспільності відігравали окремі торгові осередки, які поступово перетворювалисяна центри обласних ринків. У зв'язку з цим господарське життя населенихпунктів дедалі тісніше взаємозв'язувалося.

Наприклад, урозвитку економічних зв'язків між східними і західними українськими землямиодним із вузлових пунктів залишався Львів.Так звані «угорські товари», що в другій половині XУII—у ХУІІІ ст. досягали50% загального імпорту міста, значною мірою постачало Закарпаття. А зіЛьвова через українські міста вони розходилися по всій Україні. Галичинаодержувала з Поділля хліб. У досліджуваний період помітно зміцнилисяторговельні зв'язки між Дрогобичем, Сколем, Перемишлем та іншимиприкарпатськими містами.

Велику роль урозвитку торгівлі й місцевих ринків відігравали шляхи. Від середини XVII до кінця XVIII ст. виникло багато нових торгових шляхів.

Транзитний шлях, який сполучав Угорщину таінші європейські країни з Галичиною, Правобережною Україною і Росією, проходивчерез Закарпаття. В 1784 р., коли спеціальна комісія в Пряшеві розробляла планіншого напряму шляху, управління Ужанського комітату категорично висловилосяпроти цього проекту, доводячи, що стара дорога (Ужгород — Ставне — Ужокськийперевал) краща і вигідніша для торгівлі. Західноукраїнські ж землі сполучалисяз Росією та Україною двома головними шляхами: Північним (Львів —Кам'янець-Литовський — Шерешів — Новий Двір — Рожани — Слоним — Молчадь —Циринь — Мир — Койданів — Мінськ — Смолевичі— Борисів — Не-чу — Бобр — Толичин— Коханове — Орша — Смоленськ — Москва) та Південним (Львів — Глиняни —Золочів— Вишневець — Ямпіль — Ляхівці — Заслав — Полоине — Житомир — Коростишів— Білгородка — Київ).

Роз'їжджаючиторговими шляхами і збуваючи різноманітну продукцію, купці, міщани, селянизнайомилися з географією та економікою сусідніх країв, потребами місцевогоринку. Ширячись, спілкування в галузі торгівлі дедалі більше, об'єднувало людей,виробляло в них спільні інтереси і зацікавленість

Незважаючина складні політичні умови (зокрема, на ворожу політику з цього питання урядуРечі Посполитої), Правобережна Україна дедалі глибше втягувалась увсеросійський ринок. Російські купці відвідували великі ярмарки в Бердичеві,Дубні, Могилеві-Подільському, Білій Церкві, Вінниці, Богуславі. Одночасно різноманітна сільськогосподарськапродукція та промислові вироби з поміщицьких маєтків Правобережжя надходили вРосію. Феодали Правобережжя переорієнтувалися на чорноморські порти, яківідкривали прямий вихід на західноєвропейські та інші закордонні ринки.Відповідно занепадала роль деяких старих торгових центрів і частково шляхів(наприклад, через Гданськ). Протягом XVIII ст.в економіці краю розвивався чумацький промисел, яким займалися переважноселяни. Вони, по суті, монополізували доставку з Криму та продаж по всійУкраїні й далеко за її межами риби та солі.

Новийетап економічного зближення українського й російського народів розпочався у80—90-х роках XVIII ст.— напередодні та в період включенняПравобережної України до складу Росії. Саме в цей час інтенсифікуваласяторгівля населення Правобережжя з Москвою, Петербургом, Калугою,Переяслав-Залеським, Курському Архангельськом та іншимиросійськими містами. На території- регіону поширилася російська монета.

Певна кількістьросійських товарів збувалася й на території західноукраїнських земель. Купціз Росії продавали на місцевих торгах і ярмарках (як правило, оптом) різнівироби. Потім скупники розвозили їх по дрібних базарах у поміщицьких і казеннихмістах, містечках і селах. При цьому роздрібна ціна на сільськогосподарську йпромислову продукцію набагато зростала. Чималоросійських товарів потрапляли на Волинь, Поділля й Галичину через харківські,роменські, київські, бердичівські ярмарки. Західноукраїнські міста мали торговельнізв'язки насамперед із Москвою, Києвом, Ніжином, Путивлем, Севськом. Зокрема, наПівнічну Буковину з Росії, крім традиційної продукції тваринництва і хліба, привозиласясолона риба, заячі, козячі шкіри, смущки, ікра та ін. Вони збувалися напівнічнобуковинських ярмарках і торгах, а також вивозилися в інші провінціїАвстрії. Росія ж у свою чергу одержувала із Західної України текстильні йметалеві вироби, предмети міського ремесла і селянського промислу, хутра,смушки, овчини, юхту, папір тощо. Вивіз здійснювався через митниці на кордонахміж Польською та Російською державами у Васильківську, Стайківську,Сорокашитську, Кам'янську і т. д.

НаприкінціXVIII ст. зростає роль Дністра векономіці Західної України, де існували два основні сухопутні шляхи для експортута імпорту у зв'язках з Росією: північний і південний. Перший ішов зі Львова' через Мінськ доСмоленська і далі до Москви, другий — зі Львова через Житомир, Корости-шів іКиїв до Москви.

Висновки

Отже, в ході дослідження за темою «ГосподарствоПравобережної та Західної України у другій половині ХУІІ-ХУІІІ століття» булопроаналізовано особливості земельних відносин, ведення сільського господарства,розвиток ремісництва та мануфактурного виробництва, формування внутрішнього тазовнішнього ринку даного регіону. За результатами дослідження можна зробитинаступні висновки.

У другій половині ХУІІ-ХУІІІ ст. на Правобережнійта Західній Україні відбувались помітні зрушення в сільському господарстві тааграрних відносинах, у промисловому виробництві, торгівлі. Всі ці змінисвідчили, про визрівання в надрах натурального господарства елементівкапіталістичного укладу. Поступово вони проникали у галузі феодальноговиробництва, дедалі сильніше визначали структуру економічної спільностіукраїнців. Але належність українстких земель до складу іноземних держав,підпорядкування української економіки їхньому впливові та владі суттєвогальмувало й деформували поступальниу розвиток.

Використана література

1. Економічна історія України. / Б.Д.Лановик, М.В. Лазарович,

Р.М. Матейко, З.М. Матисякевич. Зазаг. ред. Б.Д. Лановика.

– К.: Видавничий дім «Юридичнакнига», 2004. — 456с.

2. Економічна історія України. /Уперенко М.О., Кузнєцов Е.А.,

Парієнко Г.К., Коломійчук Т.Х.,Петришина Л.В., Мамонова В.О.

— Х.: ТОВ «Одісей», 2004. – 496с.

3. Історія України. /За ред. ЗайцеваЮ.А. – Львів: Світ, 2000. – 463с.

4. Історія України. /За ред. Г.Д.Темка, Л.С. Тупчієнка.

– К.: Видавничий центр«Академія», 2002. – 480 с.

5. Лановик Б.Д. та ін. Економічнаісторія України і світу.

– К.: Видавничий дім «Юридичнакнига», 1999. – 472с.