Реферат: Господарство Європи в добу середньовіччя
ГОСПОДАРСТВО ЄВРОПИ В ДОБУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ.
ПЛАН
Вступ. 3
1. Землеволодіння і сеньйоріально-селянські відносини. 5
2. Агрокультура і сільськогосподарська техніка. 25
3. Середньовічне місто, розвиток ремесла. 33
Висновок. 41
Список використаної літератури. 43
Вступ
Політичні форми,ідеологічні явища у суспільстві, виникаючи на грунті, підготовленому розвиткомгосподарської діяльності людей, впливають на економічні процеси, прискорюючи чисповільнюючи їх. Економічна історія на фактичному матеріалі переконує, щотехнологічна сфера, господарські механізми і людський фактор, усі підсистемиекономіки тісно пов'язані між собою, взаємодіють, доповнюють одна одну.
Важливим напрямомісторико-економічного аналізу є концепція розвитку галузей господарства, йогоінституцій і категорій. Особливе значення ця дисципліна має для виявлення іузагальнення тенденцій економічного розвитку на перспективу.
Тільки врахувавшисвоєрідність динаміки зростання економічних циклів, тривалих тенденцій урозвитку науково-технічного прогресу, умов праці, політиці, можна всебічноосмислити конкретні проблеми господарського розвитку провідних країн світу впевні періоди.
Економічнаісторія забезпечує тісний зв'язок історико-економічного пізнання з розвиткомекономічних знань в цілому. Як джерело фактичного матеріалу для всіхекономічних наук вона допомагає у вивченні економічної теорії, економікипромисловості, сільського господарства, фінансів, грошового обігу тощо.Галузеві та функціональні економічні науки без обгрунтуванняісторико-економічними дослідженнями втрачають власний теоретичний рівень.
Актуальністьвивчення історії господарства України у світовому контексті пояснюєтьсянеобхідністю висвітлення і усвідомлення закономірностей економічного розвиткуукраїнських земель в умовах незалежної України, що стала суб'єктом світовоїцивілізації. Донедавна історія господарства України, як і вся її історія,вивчалася як складова частина історії Росії, що не відповідає історичнійсправедливості. Вивчення економічної історії України допоможе більш глибокодослідити сучасні економічні процеси, визначити варіантні та альтернативнішляхи розвитку на майбутнє, щоб вивести Україну з економічної кризи.
1. Землеволодіння ісеньйоріально-селянські відносини
В історіографіїгосподарство Середньовіччя характеризується такими загальними ознаками:панування приватної власності, основою якої була земля у формі феода(умовно-службове спадкове надання), що дало назву системі господарства;монополія феодалів на землю, яка виявлялася у принципі «Немає землі безсеньйора»; умовний характер, ієрархічна структура земельної власності, щогрунтувалася на васальних зв'язках; протиріччя між великою власністю на землю ідрібним селянським виробництвом; особиста, поземельна, судово-адміністративна івійськово-політична залежність селянина від землевласника; рентна формаексплуатації феодальне залежного селянства; переважання натуральногогосподарства та другорядна роль обміну; сеньйорія, ремісничий цех, торговагільдія як головні господарські форми. Аграризація економіки зумовила назвуСередньовіччя в науковій літературі «аграрна цивілізація».
Розвитокгосподарства країн Європи епохи Середньовіччя пройшов три періоди. У ранньомуСередньовіччі (V— Х ст.) сформувалися і утвердилися визначальні рисифеодального господарства (період генези). XI—XV ст. — період зрілостіфеодального господарства в умовах внутрішньої колонізації, розвитку міст ітоварного виробництва. У пізньому Середньовіччі (XVI — перша половина XVIIIст.) зароджувалися ринкові форми виробництва, з'явилися ознаки індустріальноїцивілізації.
Виникнення ірозвиток господарства у європейських країнах мали універсальні ознаки. Разом зтим в кожній країні були свої особливості, хронологічні межі. Так, в Італії,Франції, Іспанії, Візантії цей період отримав назву романського, сформувався наоснові спадщини Римської імперії та соціально-господарської системи германськихплемен. В Англії, Німеччині, скандинавських і слов'янських країнах перехід дофеодальних відносин відбувався на основі розкладу родоплемінних і общиннихвідносин.
Становленняфеодального господарства яскраво простежується на прикладі Франкськогокоролівства (V—IX ст.), що було створено германськими племенами франків натериторії Північної Галлії (сучасної Франції), а з VIII ст. запанувало надбільшою частиною Західної Європи. У V — на початку VI ст. за «СалічноюПравдою» — збірником звичаєвого права — у Франкському королівствівідбувався процес перетворення землеробської громади, що складалася з великихсімей (включаючи родичів до третього покоління), на сусідську, де переважалоіндивідуальне господарство малих сімей. Громаді належали територіальневерховенство, колективна власність на всі землі. У спадковому користуваннівеликих сімей, члени яких вели спільне господарство, були наділи (парцели)орної землі, сади, виноградники, ділянки лісів та луків, випаси для худоби.Право приватної власності поширювалося на будинок з присадибною ділянкою тарухоме майно. Неподільні угіддя були спільною власністю членів громади. Прававідчуження (вільного розпорядження) «салічної землі» франки не знали.Вона успадковувалася синами або братами померлого, а за їхньої відсутностіпереходила до громади.
За «СалічноюПравдою», франки були вільними членами громади з визначеними правами іобов'язками, але соціальні та майнові відмінності в їхньому середовищі булизначними. До соціальної структури франкського суспільства належали знатні,вільні, напіввільні літи-землероби і раби. У процесі колонізації Галлії частинуземель, переважно імперських, привласнили королі, дружинники, знать. У громадінеминуче виникав дуалізм між колективною власністю і парцелярнимигосподарствами. Розпочалася майнова диференціація, з'явилися заможні танезаможні члени громад.
Одночаснозберігалася земельна власність церкви і галло-римського населення, значначастина якого перейшла на службу до франкських королів. Не було відмінено нірабство, ні колонат. Продовжували діяти норми римського права. Отже, в аграрнихвідносинах Франкського королівства доби «Салічної Правди»співіснували римська система приватної власності, землеволодіння франкськихгромад, королів і знатних осіб.
Протягом VI—VIIст. у франків еволюціонував порядок успадкування землі. Право на неївизнавалося за дочками, братами, онуками померлого. Спадковий наділперетворювався на алод — приватну власність невеликої сім'ї або її членів. Цявласність вільно відчужувалася — заповідалася, дарувалася, продавалася,купувалася, обмінювалася без дозволу громади. Остання з землеробськоїтрансформувалася на сусідську громаду — марку, господарські підвалини якоївизначалися приватною власністю на орні землі та колективною на угіддя, власноюпрацею її вільних членів.
З утвердженнямприватновласницьких відносин і зміцненням алоду розпочалося відчуження землі.Посилилися майнове розшарування, розорення дрібних галло-римських і франкськихземлевласників, концентрація землі. Король зі свого земельного фонду надававцеркві, своїм намісникам (графам), знатним особам з германо-галло-римськихродин землі з селянами, право на збирання державних доходів. Уже в кінці VI ст.сформувалося землеволодіння франкської службової знаті.
Процесстановлення залежного селянства в VII — на початку XIII ст. охопив рабів,колонів, вільновід пущених. Посилилося їхнє особисте підпорядкування приватнійвладі галло-римських землевласників. Зросла чисельність рабівсервів, наділенихземлею. Невеликі земельні власники поступово перетворюються на залежних. З VIст. нового розвитку набула рентна форма експлуатації селян, що зародилася вмаєтках пізньої Римської імперії. Грамоти Меровінгів надавали церкві, світськимземлевласникам імунітет — привілей здійснювати у своїх володіннях функціїдержавної клади: фіскальні та судово-адміністративні. Це було потрібно дляпримусу селян до виконання панщини, грошового і натурального чиншу.
У VIII—IX ст. уфранкському суспільстві відбувся переворот в аграрних відносинах, що прискоривпроцес створення феодального господарства. Його каталізатором стали війни зарабами, германськими та слов'янськими племенами. Війни вимагали великоїкількості воїнів. Оскільки військова служба заважала селянам займатисясільськогосподарською працею і розорювала їх, всенародне ополчення втратилосвоє значення. Головну роль почали відігравати важкоозброєні кіннівоїни-рицарі. В умовах панування натурального господарства основоюматеріального забезпечення їх могла бути лише земля. Карл Мартелл — фактичнийправитель (714—751 pp.) Франкської держави при останніх Меровінгах провіввійськово-аграрну реформу. Зміст її полягав у припиненні роздавання землі успадкову власність. Воїни-рицарі отримували пожиттєві земельні дарування—'бенефіції — за умови виконання військової служби і васальної присяги навірність королеві-сеньйорові. Частину цих земель бенефіціарії надавали своїмвасалам. Склалося бенефіціальне — умовно-службове, тимчасове землеволодіння, щогрунтувалося на сеньйоріальновасальних відносинах. Право власності на землюзберігалося за сеньйором, який надавав її. Відмова від служби або зрадапризводили до конфіскації бенефіція. Одночасно реформа підготувала умови дляруйнування порядків громади. Вона обмежувала права і обов'язки вільних членівгромади: увільняла їх від військової служби, участі в суді, місцевому управлінні.
В імперіїКаролінгів (династія утвердилася в 751 p.) надання бенефіціїв стало системою. ВIX ст. васальна служба була визнана спадковою. Бенефіцій перетворився на феод(лен) — феодальну систему — розвинену форму землеволодіння доби Середньовіччя.
Одночасно ззростанням великого землеволодіння формувалося феодальне залежне селянство. Донього крім сервів, колонів, вільновідпущених, літів належали також вільніфранкські алодисти та дрібні галло-римські землевласники. Цьому сприяли якекономічні, так і політичні фактори: великі податки та примуси, борги, насильнезахоплення громадських земель і алодів» натуральне господарство, що ставилоселян у залежність від природних умов і унеможливило інші заняття, війни таміжусобиці. Перетворення вільних селян на залежних і втрата ними прав на землювідбувалися по-різному. Один з таких шляхів — насильний продаж землі, виконанняпевних господарських примусів на користь короля та його намісників. Сталипоширенішими прекарні угоди, відомі з римських часів, їхнім змістом буловідчуження алоду вільного дрібного землевласника на користь світського магнатачи церкви, а потім повернення його селянинові в пожиттєве користування якпрекарія («землі, виданої на прохання»). Крім «прекаріяповерненого» існував «прекарій нагороджений», коли селянин крімвласної отримував додаткову ділянку землі. Селянські прекарії спочаткурегулювалися договором, де зазначалися строки користування землею і розміричиншу. Поступово прекарії стали спадковими, обумовлювалися сплатою натуральноїта грошової ренти, панщинзняними роботами. Отже, селяни, втрачаючи землю яквласність, зберігали ЇЇ як умову господарювання, прикріплювалися до неї яккористувачі наділів. Разом з тим обмежувалася особиста свобода прекариста.
Звичайним явищему Франкській державі стала комендація — подібний до патронату інститутособистої залежності, коли селяни потрапляли під покровительство короля,світського чи духовного феодала. З часом особиста залежність селян пошириласяна їхні землі.
Протягом VIII—IXст. нівелювалися майновий і соціальний статуси різних категорій залежногоселянства. Однак вони неповністю уніфікувалися. Селяни різного походженнявідрізнялися забезпеченням землею, обов'язками щодо землевласника. У правовомувідношенні селяни, які отримали загальну назву «серви» і булинащадками рабів, колонів, літів, перебували в особисто спадкові й залежностівід сеньйора. Найістотнішою ознакою їхнього становища було обмеження абозаборона відходу з землі. Більшість селян не була спадкове залежною. Їхні обов'язкизберігалися доти, доки вони користувалися наділом у цій сеньйорії та не булиприкріплені до землі. Спроби Карла Великого (768—814 pp.) заборонити відхідселян з землі не мали успіху.
Темпи розвиткуфеодальних господарств визначалися політикою франкської держави Каролінгськогоперіоду. Згідно з правовими нормами кожна вільна людина була зобов'язана знайтисобі сеньйора. Дарування імунітетів, які розширили судово-адміністративну владусеньйора, набули військово-політичного та територіального характеру. Посади намісниківстали спадковими. Обмежувалися і скасовувалися громадянські права вільних селяну політичному житті. Військові реформи Карла Великого звільняли селян відвійськової служби, крім власників 3—4 наділів. Інші об'єднувалися в групи іспоряджали одного воїна. Регламентувалися фізичні покарання залежних людей,їхні примуси.
Феодальнегосподарство утверджувалося в межах маєтку-сеньйорії. Земля поділялася надомен, де господарював сам землевласник, та селянські наділи. Сеньйорії«класичного» типу мали значні розміри (кілька сотень гектарів).Доменіальна оранка з зерновим виробництвом становила до третини її загальноїплощі. Селяни відбували регулярну польову панщину від одного до трьох днів натиждень, різну примусову роботу, платили натуральну ренту. В кінці IX ст. у цихсеньйоріях було зосереджено не менше третини селян. Частіше зустрічалисясеньйорії з незначним доменіальним господарством, де переважали тваринництво йземельна рента продуктами.
Внаслідокслабкого зв'язку селянського господарства з ринком грошовому чиншу належаланезначна роль.
Отже, протягомV—IX ст. у Франкській державі сформувалася класична форма феодальногослужбового землеволодіння та сеньйоріально-селянських відносин. Дрібнегосподарство франків, що грунтувалося на алодіальній власності, витіснивфеодальний маєток-сеньйорія. Швидкому утвердженню їх (порівняно з іншимикраїнами Європи) сприяла асиміляція римської господарської спадщини. В Італії,Іспанії римські господарські структури переважали над варварськими. Однакфеодалізація господарств у цих країнах ускладнювалася тривалими вторгненнямигерманських племен та реконкістою — відвоюванням Піренейського півострова варабів.
У Німеччинігосподарство феодалізувалося в VII—XI ст. За германськими «Правдами»у VII—VIII ст. панував алод, одночасно існувало церковне і світськеземлеволодіння. Особливістю аграрної еволюції було більше значення«внутрішньої» феодалізації громади-марки. Поширилися різні формивідчуження алоду: заповіт, дарування, обмін, продаж всередині марки. Поглиблюваласямайнова та соціальна нерівність. Одні сім'ї бідніли, інші збагачувалися,перетворюючись на дрібних і середніх землевласників. У їхніх рукахзосереджувалися права на громадські угіддя.
Приєднання в IXст. території Німеччини до Каролінгської імперії сприяло синтезу громадського іроманізованого господарства. Активізувало його утворення Німецької держави напочатку Х ст. Це зумовило аграрний переворот, прискоривши розпад громади ішвидке зростання великих земельних володінь. Король дарував землі, імунітетніпривілеї феодалам. Характерною для Німеччини була така форма феодальноївласності, як фогство. Фогти (дослівно захисники) — світські особи, яківиконували в імунітетних церковних маєтках судово-адміністративні та фіскальніфункції. Поступово їхні посади стали спадковими, вони привласнювали церковніземлі та доходи. Структура феодальної сеньйорії мала деякі особливості, їй буливластиві роздробленість і дискомпактність, розпорошеність у багатьох селах.
Складаласяфеодальна залежність вільних членів громади. Відчуження алоду, прекарні угодипризводили лише до їхньої поземельної залежності, перетворення на надільнихселян з виплатою земельної ренти. Поступово встановлювалась особиста залежністьвільних членів громади від землевласників. На початку XII ст. у Німеччині сформувалисяфеодальне землеволодіння, визнане спадковим і неподільним, тасеньйоріально-селянські відносини.
В Англії, яканалежала до Римської імперії з І ст. н. е., рабовласницька система власності несформувалася. В англосаксонський період (V—XI ст.) домінувала селянська вільнасусідсько-територіальна громада-марка. Значні за розмірами спадково-сімейнінаділи-гайди на 120 акрів (48 га), колонізаційні можливості, примітивнаагрокультура, взаємодопомога забезпечували тривале (порівняно з Франкською державою)збереження громадської власності. Англійський фолькленд — наділ, яким володілиза «народним правом», не став «класичним» алодом, вільновідчуженою власністю, оскільки певні права на землю зберігала громада.Більшість населення становили вільні селяни — керли. Невільне населення — рабита залежні літи з завойованого кельтського населення — використовувалося якчелядь або «сиділо» на землі, відробляючи оброк і панщину їївласникові. Проте поступово алодизація землі, вичерпування колонізаційнихможливостей, соціально-економічна диференціація населення, збагаченняродоплемінної (ерлів) та службової (тенів) знаті, які мали від п'яти до сорокагайдів землі, робили неминучим формування великого землеволодіння іперетворення дрібних власників на залежних селян. Вирішальне значення маликоролівські дарування (з VII ст.) монастирям, ерлам, тенам земель з вільнимнаселенням — боклендів (земля, придбана за грамотою) з правами на збираннядоходів, фіску, суду, стягування штрафів. Фактично король дарував не землю, а владунад вільними селянами, право імунітету. Між власником бокленду 1 населеннямвстановлювалися особисті відносини залежності. Селяни зберігали правофолькленду на землю, але одночасно феодал мав на неї право бокленду. Поступовофолькленди зменшувалися, утворювалися помістя — манори, зростали примуси селян.
Надання землі дляпрожиття зросло після об'єднання в IX ст. англо-саксонських королівств у єдинудержаву і реформ короля Альфреда на зразок реформ Карла Мартелла. Королівськавлада дарувала феодалам і монастирям імунітет, насамперед судовий. Прекарнівідносини не поширилися. Розвивався інститут комендації. Великим землевласникомстала католицька церква, володіння якої з'явилися в АНГЛІЇ наприкінці VI—VIIст. Процес феодалізації уповільнювали збереження рабства до XI ст. і датськізавоювання, оскільки скандинавські поселенці зберігали особисту свободу ігромадське зевлеволодіння.
Завершенняпроцесу феодалізації господарств в Англії пов'язане з нормандським завоюванняму середині XI ст. Це була експансія більш розвиненого французького феодалізму.Як наслідок, права короля декларувалися на всі землі, вони надавалися на правахленів, тоді ж склалися васальні відносини та ієрархія власності. Відбуласяуніфікація соціального складу селян на дві головні групи — повнонадільнихвілланів і малоземельних коттерів. Матеріали першого (1085—1086 pp.) переписунаселення і землеволодінь в історії Англії та усієї Європи, які отримали назву«Книги Страшного суду», юридичне зафіксували панування феодальнихвідносин у англійському суспільстві.
Повільнішим ісвоєріднішим порівняно з Західною Європою було встановлення феодальногогосподарства у Візантії, де зберігалася відносно міцна централізована влада. Ззавоюванням слов'янами Балканського півострова (VII—VIII ст.) утвердилася селянськагромада. Особливістю аграрного ладу було співіснування приватної, генетичнепов'язаної з пізньоримською державної та громадської власності. Це ускладнювалопроцес формування великої феодальної земельної власності, що інтенсивновідбувався в IX—XI ст. Держава контролювала й розвиток. Умовна власність ненабула особливого поширення. Залежність селян формувалася на грунтіприватноправового домовлення (продаж, дарування, патронат, боргова кабала),насильницьких дій феодалів, державних дарувань земель разом з селянами.Земельна рента як форма приватновласницького гноблення селян поєднувалася зексплуатацією їх державою через податкову систему.
У ПівнічнійЄвропі феодальні відносини склалися на основі розпаду громадсько-родового ладу.Цей процес відбувався повільно і завершився у XII—XIII ст. Причиною цього булозбереження великої патріархальної сім'ї як соціальної та господарської основискандинавського суспільства. Інститут алоду не сформувався. Одаль — земля, наякій вели господарство члени великої сім'ї, був спадковий і не відчужувався.Важливим чинником господарської перебудови у Х—XI ст. стали королівськідарування службовим особам права стягувати з певної території частини доходівдля прожиття. Сформувалася система підпорядкованих королеві тимчасовихдержавних ленів, які відрізнялися від західноєвропейських бенефіція та феода.Сеньйорія не склалася. Власники ленів не мали імунітетних привілеїв іздійснювали лише адміністративні функції від імені короля. Селяни непідпорядковувалися приватній владі, залишалися особисто вільними, зберігалиправо одаля на свої землі. Реформи XIII ст. звільнили селян від військовоїслужби в ополченні та перетворили її на податковий стан. У XII— XIII ст. набулапоширення оренда, але вона не привела до виникнення типових селянських наділів.Орендарі вважалися особисто вільними, мали право вийти з наділу.
Отже, в V—Х ст. українах Європи формувалося феодальне господарство на основі приватної власностіфеодала на землю та залежності селян від феодала. Вирішальне значення мали відчуженняалоду, перемога великого землеволодіння над дрібним, становлення міжземлевласниками і селянами відносин панування і підпорядкування, а всерединіпануючої верстви — покровительства і служби. Прискорили ці перетворення війни,зовнішня експансія, законодавча та податкова політика держав, санкція неюімунітетної системи та придушення опору селян.
Зрілі феодальнівідносини (XI—XV ст.) практично в усіх країнах Європи мали класичну форму імайже не відрізнялися. На першому етапі їхнього розвитку (XI— XIII ст.)панували феодальна земельна власність, що склалася у трьох видах — королівська,світська, духовна. Ієрархічна структура землеволодіння обмежувала праваокремого феодала на землю. Існувала власність верховна, сеньйоріальна іпідпорядкована васальна. Лише з часом ленні володіння стали відчужуватися.Система майорату давала можливість успадковувати землю старшому синові повністюабо дві третини її.
Основнимигосподарськими одиницями стали сеньйорії. Вони були різними за розмірами (відвеликих на кілька тисяч наділів до найдрібніших на 5—10 наділів).
Сеньйоріально-селянськівідносини засновувалися на надільній системі, що давала змогу селянинові матисамостійне господарство, а сеньйорові забезпечувала економічну реалізацію прававласності на землю — земельну ренту. Селянські наділи (манси у Франції, віргатив Англії, гуфи в Німеччині) були спадковими, могли відчужуватися всерединісеньйорії, а за згодою сеньйора — поза нею. За структурою це були складніземельні комплекси. Будинок з присадибною ділянкою знаходився у селі. Орнінаділи розташовувалися посмужно, кожен складався з 3—4 ділянок. Площа наділівбула різною. З розвитком товарно-грошових відносин нерівність у забезпеченніселян землею зросла. У Франції розмір манса в середньому становив 4—6 га, алерозрив у земельній забезпеченості був 15 — 20-кратним. В Англії, за«Книгою Страшного суду» (середина XI ст.), половина вілланів малаЗО—60, а наприкінці XVIII ст.— 7—7,5 акра орної землі. У Німеччині наколонізованих землях на схід від Ельби селяни отримували одну гуфу (всередньому 16,8 га).
Загальні рисисеньйорії найбільш чітко і повно простежуються на прикладі Франції. Сеньйоріярозширилася територіальне, втягуючи у свою сферу колонізовані землі.Доменіальні володіння збільшувалися за рахунок лісів, луків, пасовищ, тоді якдоменіальна оранка зменшувалася. Панщина або зникла, або не перевищувалакількох тижнів на рік. Використовували її переважно для сінокосу, як гужовуповинність, часто оплачували харчами, сіном, грішми. Поширився феодальний найм— примусова праця за плату, невиконання якої каралося сеньйоріальним судом.Переважали натуральна і грошова рента, остання становила від третини дополовини селянських доходів. Освоєння нових земель сприяло поширенню так званихнових селянських наділів, що надавалися на 1—9 років за великий вступний внесокі фіксований чинш вартістю до половини врожаю. У соціально-правовому відношенніселяни продовжували поділятися на тих, що перебували у особисто-спадковійзалежності, та вільних від неї. Останні становили більшість населення.Найбільше сервів було в провінціях
ЦентральноїФранції (25—50 %).
Як своєріднаформа землекористування зберігалася громада. Була поширена система відкритихполів, коли після збирання врожаю селяни перетворювали землі на пасовиська. Успільному користуванні були неподільні угіддя (альменда): ліси, луки, річки,озера.
Завершилосяфеодальне підпорядкування селянства. Хоч існували певні відмінності встановленні його різних категорій, градація правового статусу зменшилася.Загальною ознакою селян була особиста, земельна, судово-адміністративна,військово-політична залежність від власника землі. Приватна юрисдикціяостаточно витіснила державну. Права феодалів значно розширилися. Було досягнутовсебічної регламентації життєдіяльності селян. Контролювалися поголовний чинш(обов'язок щодо особистості власника), поземельні примуси, успадкування майна івідчуження земельних ділянок, шлюби селян, постої військ і військовіреквізиції, міри маси і об'єму. Власники сеньйорій збирали екстраординарнийподаток — таллю, мали судові права щодо вищої юрисдикції, змушували селянбудувати замки, дороги, платити сервітути — спеціальні внески за користуваннялуками, лісами, водними ресурсами, стягували торгові та дорожні мита. Значногопоширення набув баналітет — монопольне право феодалів на господарські об'єктидля переробки сільськогосподарської продукції. Селяни платили десятину накористь церкви і державні податки.
Вісторико-економічній літературі існують протилежні точки зору щодо статусуселян у Західній Європі на першому етапі (XI—XIII ст.) зрілого Середньовіччя.Тривалий час панувало твердження, що доменіально-панщинна система і серваж якформа особисто-спадкової залежності селян різного походження булизагальноєвропейським явищем і свідчили про кріпосний стан селянства.Прихильники іншої точки зору, грунтуючись на нових дослідженнях з історіїаграрних відносин, вважають, що поняття кріпосний",«кріпосництво» характерні для пізнього Середньовіччя (кінець XV —середина XVII ст.). Вони означали прикріплення селян до землі, їхню спадковузалежність від сеньйора, широке використання панщини, підтримку цих нормцентральною владою, тобто загальнодержавний статус. У європейських країнах уXI—XIII ст. з розвитком товарно-грошових відносин доменіально-панщинна системастала обмеженою, переважала натуральна та натурально-грошова рента. Поземельнийчинш становив 25—ЗО % селянського врожаю. Переважну частину доходівзабезпечували сеньйоріальні стягнення. Зміцнилася самостійність селянськихгосподарств, розширилися їхні права. Всі селяни брали участь у майнових іземельних угодах, мали право успадковувати та продавати майно, примуси їх булифіксовані. Звичайним явищем стало переселення селян у міста або інші сеньйорії.Оскільки це був період політичної роздробленості, сеньйори практично не моглиповертати селянутікачів. Лише в Англії, на відміну від інших європейськихкраїн, сеньйоріальна структура характеризувалася повільним розпадомдоменіально-панщинного господарства.
У XII—XIII ст.підвищився правовий статус, розширилися права селян на володіння землею.Громади й окремі сім'ї викуповували такі сеньйоріальні обов'язки, як обмеженняв шлюбі, свободу відчуження й успадкування рухомого і нерухомого майна, вихід зземлі. Фіксувалися талля, розміри військового збору, торгові та дорожні мита,судові штрафи. Отже, вони звільнялися від особисто-спадкової залежності.Зміцнювалася їхня господарська самостійність.
В Англіїнаприкінці XI—XII ст. сформувалася універсальна маноріальна система. Буловироблено правовий статус залежного селянства. Віллани і коттери визнавалисяспадково залежними від лордів і виключалися з сферикоролівської юрисдикції. Удокументах поняття «віллан», «серв» стали взаємозамінними.Головною повинністю їх була панщина з власним інвентарем і тягловою худобою. З30-х
років XII ст.з'явилася нова тенденція, яка полягала у поширенні системи оренди манорів,комутації (заміни) відробіткової ренти натуральною платою. З XIII ст. у зв'язкуз можливістю збільшити прибутки за рахунок продажу товарів доменіальногогосподарства відбулася так звана маноріальна реакція: рекомутація ренти,панщина стала регулярною, 3 — 4 дні на тиждень. Посилилася особисто-спадковазалежність селян. Лорди захопили більшу частину громадських земель. Однак усередніх і невеликих манорах використовувалися феодальний найм, праця найманихсезонних робітників. Неефективність панщизняних робіт, зростання товарнихвідносин у останній третині XIII ст. знову призвели до комутації панщинигрошовою рентою.
У Німеччиніфеодальне господарство досягло зрілості в XII—XIII ст. Розвиваласясеньйоріальна система з доменіальним господарством і відробітковою рентою.Зросла роль судово-адміністративної та військово-політичної влади феодалів.Вирівнювалося становище різних категорій селянства, але в правовому відношенніселяни, як і раніше, поділялися на тих, що були в особистій залежностіспадково, і залежних від сеньйора лише на час користування наділами землі.Особливістю німецького села була значна кількість челяді, яка жила на панськомудворі, не мала власного господарства. З кінця XII—XIII ст. почалася перебудовадоменіального господарства: комутація панщини, поширення оренди землі за плату,що збігалася з розміром продуктивного і грошового оброків. Селяни звільнялисявід особисто-спадкової залежності, обмежень щодо розпорядження землею. Формизалежності селян поділялися між різними сеньйорами, і селяни мали кількохгосподарів.
З другої половиниXII ст. активізувалася експансія на заельбські слов'янські та пруські землі. Задорученням власників землі спеціальні локатори вербували селян, які отримувалина колоніальних землях спадково-чиншові наділи. Чинш був фіксованим, збиравсягрішми або в грошово-продуктовій формі. Наприкінці XIII ст. він перетворився напостійний земельний податок.
Звільнення селянвід примусів особистого характеру, фіксація ренти, розширення прав на спадковекористування землею, зміцнення самостійності селянських господарств і залученняїх до товарних відносин були властиві Північній Італії, державам Піренейськогопівострова.
У Візантіїпротягом XI—XIII ст. аграрні відносини мали ознаки західноєвропейських. Зрослидержавні дарування феодалам і церкві земель на умовах повної або службовоївласності та імунітетних привілеїв. Доменіальні землі надавалися в оренду,переважала грошова рента. Виникла типова для Заходу ситуація, коли селянин бувзобов'язаний платити ренту одночасно різним сеньйорам. Однак не склаласяієрархічна структура власності, не було баналітетних платежів.
Основні рисизрілої сеньйорії західноєвропейського типу були властиві маєткам ЦентральноїЄвропи. У Чехії, Польщі, Угорщині широкі масштаби внутрішньої колонізаціїпризвели до зменшення королівських володінь і швидкого зростання приватнихсеньйорій. Приплив іноземних, насамперед німецьких, колоністів сприяввиникненню на чеських і польських землях нових відносин між феодалами іселянами, які регулювалися правовими нормами, перенесеними з Німеччини, звідкиі походить назва «німецьке право». Основні положення традиційних«чеського» і «польського» прав (посмертні побори, плата заспадщину тощо) поступоVBO втратили силу. В Угорщині зросла кількість селян,.Вільних від особисто-спадкової залежності, які користува|їлися фактичноюсвободою переходу. Зникати примітивні бдідробітки. Як основні форми рентиутвердилися натуральний і грошовий чинш.
Отже, у XI—XIIIст. в усіх регіонах Європи господарська структура сеньйорії мала спільніознаки. Зросли доменіальні володіння за рахунок лісів, луків, пасовищ,зменшилася панська оранка. Розширилися і зміцніли сеньйоріальні права.Селяни-власники наділів платили натуральну і грошову ренти. Роль сеньйорії узагальній системі феодальної експлуатації була більшою порівняно з державноююрисдикцією.
Протягом XI—XIIIст. в Європі зберігалося нечисленне вільне селянство, яке не належало ні докоролівських, ні до приватних сеньйорій (так звані державні селяни). Ці дрібніземлевласники: вільні люди короля у Франції, фрігольдери в Англії, «вільніселяни» у Візантії, "імператорські" вільні у Німеччинісамостійно розпоряджалися землею, переселялися з місця на місце, судилися тощо.Проте всі вони були феодальне залежними через представників королівської(князівської, імператорської) влади. За користування землею, відчуження їїселяни платили податки та виконували державні примуси значно менші, ник селянисеньйорій.
У XIV—XV ст. урізних регіонах відбувся новий аграрний переворот, що змінив господарськуструктуру феодальних сеньйорій. Зміни були зумовлені сукупністюсоціально-економічних причин. З перших десятиліть XIV ст. до кінця XV ст.фактично всі країни Європи охопила демографічна криза. Лише під час чуми1347—1350 pp. загинуло 40 % населення Франції, третина в Англії, четвертачастина в Німеччині. На 40—60 % зменшилася чисельність жителів міст в Італії. Всередині XV ст. населення Європи порівняно з серединою XIV ст. зменшилося натретину. Спустошувалися орні землі, які заростали лісом і перетворювалися напасовиська. Зникали поселення, зокрема в Англії — 23 % загальної кількості, вНімеччині — в середньому 20 %, в Італії — від ^10 до 50 % у різних районах.Населення мігрувало до міст і приміських зон. Погіршували становище війни,феодальні усобиці. Обсяг сільськогосподарського виробництва різко зменшився.Загострилися внутрішні суперечності феодального маєтку, економічні можливостіякого не задовольняли потреби феодалів і селян.
З розквітом місті товарного виробництва господарський розвиток сеньйорій підпорядковувавсяринковим відносинам. Потребували грошей хрестові походи. Різко збільшилисямасові народні рухи проти посилення феодального гноблення, за фіксаціюпримусів, збереження громадських земель.
Шляхи перебудовигосподарства були різними в кожній країні. У Франції головними господарськимиформами стали цензива, оренда та найми. Цензива — умовне спадкове володіння наоснові виплати фіксованого грошового цензу (чиншу) — давала змогу селянам безобмежень з боку сеньйора продавати, заповідати, закладати землю, даваламаксимум господарських і правових можливостей. Доменіальні землі передавалися воренду на 3 — 9 років, що давало можливість швидко пристосовуватися до змін економічноїкон'юнктури. Там, де такі землі зберігалися, їх обробляли наймані робітники. Напівночі Франції переважала велика селянська оренда, орієнтована на ринок, напівдні — дрібноселянська половинщина. Оренда забезпечувала до 80% доходівсеньйорії. Частка її в загальній експлуатації селян скоротилася. Зрослинегосподарські джерела доходів за рахунок збільшення загальнодержавних імісцевих податків, нових привілеїв дворянства. Визначилася тенденція доформування селянської земельної власності. Заможні селяни скасували цензиви узбіднілих односельців.
В Англії процессеньйоріальної перебудови відбувався у кілька етапів. У першій половині XIV ст.комутація панщини охопила дрібні та середні сеньйорії. Наприкінці XIV — напочатку XV ст. внаслідок несприятливих факторів: запустіння земель, нестачіробочих рук та їх дорожнечі після І чуми почався короткий період«сеньйоріальної реакції», що І-виявилася у рекомутації панщини іспробах прикріпити Цївілланів до землі. У XV ст. комутація панщини стала повсюдноюі остаточно завершилася. Біплани перетворилися на копільгольдерів —землекористувачів на «строк життя» за спеціальними документами, копіїяких зберігалися в місцевій церкві, з виплатою незмінної щорічної ренти.Спадкових прав на землю, як у Франції, англійські селяни не домоглися. Доменипередавалися цілком або частинами в оренду переважно комерційного типу.Практикувалися дрібноселянська термінова половинщина та наймана праця батраків.Зменшення орних земель сприяло розвитку тваринництва, насамперед вівчарства, щоне вимагало великих коштів і давало значні прибутки. Лорди, багаті селянипочали зводити доменіальні землі в одну ділянку і обгороджувати їх. Такі землівиходили з примусової сівозміни, на них можна було господарювати самостійно. Які у Франції, роль манора в експлуатації селян зменшилася, а значеннядержавно-централізованих податків зросло.
На німецькихземлях на захід від Ельби в XIV— першій половині XV ст. тривало руйнуваннядоменікально-панщинної системи. Селяни за умови сплати ренти розпоряджалися своїминаділами, визначали напрям спеціалізації, торгували продуктами свогогосподарства. Значно посилилася майнова диференціація. Окремі селяни мали 4—7повнонадільних господарств. При цьому 40—60 % селян у різних районах Німеччинибули малоземельними або зовсім не мали наділів.
Поширилисявеликоселянська оренда і дрібноселянська половинщина. Власниками грунтівставали мешканці міст. У села активно проникав лихварський капітал. З другоїполовини XV ст. аграрний розвиток визначала «сеньйоріальна реакція».Відновлювалися доменіально-панщинне господарство і особисто-спадкова залежністьселян. Порушувалися права орендарів і традиційних власників наділів, яких зспадкових землекористувачів переводили в термінові. Зросли сеньйоріальніпримуси селян, спроби встановити кріпосний статус деяких з них. Особливо цятенденція поширилася на схід від Ельби. На цих землях почали створюватисяфільварки — багатогалузеві господарства, засновані на відробітковій ренті таорієнтовані на ринок.
Своєрідністюаграрних відносин у Центральній і Північній Італії було перетворення наземлевласників багатої торгово-промислової верхівки міст. Замість парцелярногоі спадкового селянського землекористування переважними його формами сталиполовинщина і оренда за фіксований натуральний або грошовий чинш. Міськасеньйорія обмежувала права орендарів, збільшувала їхні особисті примуси,регламентувала торгівлю. Лише на півночі Італії наприкінці XV ст. пошириласякомерційна оренда, що грунтувалася на найманій праці.
В Іспаніїгосподарське і судово-політичне значення сеньйорій зберігалося. Однак повсюднозвільнилися селяни від спадкової залежності. Селянські платежі та примусизамінювалися грошовим внеском.
У скандинавськихкраїнах лени стали спадковими, зросла господарська роль феодальних маєтків. Чисельністьвільних селян-власників зменшилася. Більшість селян стали тимчасовимиорендарями землі. Нестача робочих рук, сприятлива економічна ситуація(розширення балтійського експорту сільськогосподарських культур), слабкістьміст, сильні політичні позиції феодалів зумовили зростання панщинної системи,поземельних платежів і державних податків. Розпочалося обмеження права переходуселян.
Посиленняфеодальної реакції, зародження кріпосницьких тенденцій були характерні длякраїн Центральної Європи та Росії. У Чехії, Угорщині, Польщі феодали почалирозширювати або започатковувати доменіальні господарства, зросла торговаактивність маєтків, орієнтованих на ринок. У кінці XV ст. у Чехії відробіткидосягали 12 днів на рік, у Польщі — один день на тиждень з лану, а в деякихселах — 2—3 дні. У загальнодержавних масштабах поширювалися норми кріпосногоправа. У Польській, Чеській державах перехід селян дозволявся лише за умовисплати всіх примусів і податків або якщо селянин замість себе залишив іншого.Вісліцький (1347 p.) і Петрковський (1496 p.) статути у Польщі узаконилиперехід одного селянина-кмета на рік із села без дозволу землевласника. ВУгорщині запроваджувалися заповідні роки, коли селянам заборонявся перехід,встановлювалися І певні строки розшуку і повернення селян.
У Східній Європіз другої половини XII ст. на північносхідних і північно-західних земляхКиївської держави внаслідок її феодального роздроблення утворилися самостійніфеодальні державні утворення, що розвивалися в умовах залежності від Золотої Орди.З XIV ст. найбільш економічно і політичне сильним стало Московське князівство,яке об'єднало руські землі в єдину державу. Протягом XII— XV ст. на цих земляхінтенсивно формувалося вотчинне землеволодіння на основі князівських дарувань,займанщини, закупів землі. На межі XII—XIII ст. склалася система кормлінь, коликнязь делегував збирання державних податків і примусів світським феодалам завиконання обов'язків намісників, судово-адміністративних, фіскальних функцій. Зчасом право на кормління стало спадковим, територія поширення їх перетвориласяна вотчини. Помітної ролі набуло умовне помісне землеволодіння типузахідноєвропейського бенефіція. Рівень сеньйоріальних прав вотчинника бувменшим, ніж у Західній Європі. Найбільшого розвитку імунітетні привілеї досяглиу другій половині XII — першій половині XV ст. Поєднувалися всі три формиземельної ренти, однак переважала натуральна. Грошовий чинш пов'язувався зсудово-адміністративними правами феодалів. Значні землі перебували в«чорному» землеволодінні. В історико-економічній літературі вонотрактується по-різному: як селянська власність, що заперечує існуванняфеодальної державної власності на землю; як власність, поділена між державою ігромадою, як корпоративна (сукупна) власність феодалів у особі государя, якиймав певні права на чорносошних селян з їхніми правами на володіння землею.Наприкінці XV ст. чисельність чорносошних селян помітно зменшилася.
У другій половиніXV ст. в господарському розвитку визначилися дві протилежні тенденції: з одногобоку, в умовах товарно-грошових відносин зросли умовне землеволодіння тавідробіткова рента, з другого — зміцнювалися економічні позиції селянства,обмежувався імунітет вотчинників з одночасним зростанням державних податків.Посилилася особиста залежність селян. У 1497 p. був виданий Судебник Івана III,що обмежив перехід селян тижнем до Юрьєвого дня (26 листопада) і тижнем післянього за умови виконання всіх примусів і сплати комірного за користуваннядвором і господарськими будівлями.
Такаспрямованість еволюції аграрних відносин у Німеччині, Північній і ЦентральнійЄвропі, Росії зумовлювалася розвитком внутрішнього і зовнішнього ринків збутусільськогосподарської продукції, слабкістю міст, колонізаційними можливостями,які в умовах нестачі робочих рук ускладнювали організацію феодальногогосподарства. У Німеччині цьому сприяла ії економічна та політичнароздробленість.
Отже, у ЗахіднійЄвропі у період зрілого феодального господарства зменшилося економічне значеннядоменіального сеньйоріального господарства і зросла роль селянського.Розширилися майнові та правові можливості селян. Однак ці зміни не свідчили прознищення феодальної експлуатації. Феодали залишалися монопольними власникамиземлі. Зберігалися поземельна рента, елементи особистої залежності селян відземлевласника. Діяли баналітети, сеньйоріальний суд, зросли сеньйоріальніповинності, державні податки. Спробам «сеньйоріальної реакції»протидіяли селянські рухи, які об'єктивно сприяли структурним змінам ворганізації господарства. У країнах на схід від Ельби прогресивні формиперебудови сеньйоріально-селянських відносин почали витіснятися кріпосницькимитенденціями.
2. Агрокультура ісільськогосподарська техніка
Сільськегосподарство, що традиційно поділялося на рільництво, городництво, садівництво,тваринництво, було панівною формою європейської економіки протягом V — XV ст.Його еволюція тісно пов'язана з розвитком феодальних відносин.
На територіях, щоналежали до Римської імперії, збереглася антична матеріальна культура: орнеземлеробство, сади, виноградники, маслинові гаї, кращі породи свійської худоби,методи інтенсивної агрокультури. Господарство варварських племен порівняно зантичним було примітивнішим. У салічних франків практикувалося орнеземлеробство з підсічно-вогневою та перелоговою системами рільництва. Останнідві переважали у зарейнських германських племен, Центральній Європі. Такеземлеробство було неорним і включало чотири етапи обробітку землі: підготовкуділянки, вирубування лісу, випалювання, посів безпосередньо в золу. Вже в VIIст. внаслідок формування земельної власності, обмеженості земельних угідь,виникнення правових нормативних кодексів користування природними угіддями,їхньої екстенсивної експлуатації, оволодіння тягловими знаряддями праці утворилосядвопілля, коли половина площі реалізувалася як рілля, а друга залишалася підпарами. У той час були відомі вісім видів основних робіт: випалювання, оранка,внесення добрив, посів, боронування, сапання, збирання врожаю, спалюваннясоломи. В документах VIII—IX ст. з'явилися перші згадки про трипілля.
У період генезифеодального господарства у всіх країнах Європи фактично використовувалисяоднакові сільськогосподарські знаряддя праці. Для оранки — мотика ташироколопатеві полозові та вузьколопатеві рала, якими боронували землю глибиноюдо 7 см і підрізали кореневу систему,
У районах зантичною спадщиною землю орали легким безколісним дерев'яним плугом з залізнимсошником. Ріллю розпушували граблями і бороною, траву косили косами, а врожайжали серпами. Молотили ціпами або за допомогою худоби, що копитами вибивалазерно з снопів чи тягла спеціальний каток або молотильну дошку. Для різнихробіт застосовували лопату, сокиру, ніж.
Середсільськогосподарських культур перше місце належало різновиду пшениці — полбі.Друге місце за площею і значенням займала пшениця: тверда яра, завезена зіСходу, і м'яка, як озима, так і яра, яку здавна сіяли в Середземномор'ї. Жито,що спочатку вважалося бур'яном, протягом V—Х ст. стало самостійним озимимзлаком і поширилося з південного сходу на північний захід Європи. Повсюдносіяли просо — найдавнішу злакову культуру. Ячмінь і овес переважали на схід відрічки Рейн. Врожайність була низькою: сам-два, сам-три.
З технічнихкультур вирощували льон, коноплю, з бобових — боби, горох (з VIII ст.),сочевицю (з Х ст.). У VIII ст. після завоювання арабами Іспанії європейціпознайомилися з рисом.
Господарськідокументи, зокрема франкський «Капітулярій про вілли» (VIII ст.),німецький «Взірці опису церковних і королівських земель» (IX ст.),нараховують майже 100 садових й городніх культур різних сортів: яблуні, груші,вишні, сливи, горіхи, шовковиця, айва, персики, каштани, горобина, кизил,виноград, аґрус, ріпа, редька, хрін, огірки, дині, гарбузи, квасоля тощо.Культивували лікарські рослини, квіти. З Центральної та Південної Європивиноград поширився до Одеру. Сади та городи мали присадибний характер.Тваринництво втратило першорядну роль. Воно було екстенсивним, худоба пасласяна пасовиськах, пустирях, в лісах, на полях після збирання врожаю, часто безпастухів. Розводили велику рогату худобу, волів як тяглову силу. Кількіснопереважали дрібні тварини: свині, кози, кури, качки, фазани. Окремою галуззюстало конярство. Коней розводили для верхової їзди, а з Х ст. із запозиченнямзі Сходу хомута — для землеробських робіт і перевезення вантажів.
Важлива роль узабезпеченні прожиткового мінімуму населення належала сільським промислам:полюванню, рибальству. Полювання було також формою розваги феодалів.
У XI—XV ст.сільське господарство повільно прогресувало у зв'язку з освоєнням нових земель,удосконаленням знарядь праці та системи рільництва, підвищенням виробничогодосвіду селян. Це зумовлювалося завершенням процесу феодалізації, зростаннямміст, що стали постійним ринком збуту продуктів харчування та сировини,розвитком товарного виробництва. Важливе значення мало поліпшення демографічноїситуації у XI—XIII ст.
Освоювалися новіземлі. Населення мешкало в селищах, де природна родючість грунту за тодішнімрівнем агрокультури забезпечувала прожитковий мінімум. На обжитих територіяхземлі не вистачало, тоді як частина земель не використовувалася. Агротехнічнийрозвиток зробив можливою їх колонізацію, хронологічні межі якої в ЗахіднійЄвропі охоплювали другу половину XII — першу половину XIV ст., в Центральній таСхідній Європі — XII—XVII ст.
Розширювалисякультивовані землі, збільшувалися двори в обжитих поселеннях. Утворювалисяпоодинокі подвір'я та хутори у важкодоступних місцях. Освоювалися необжитіземлі і виникали нові поселення. Під час освоєння земель вирубувалися ліси,проводилися осушувальні та іригаційні роботи, будувалися дамби. Ініціаторамиколонізації були окремі селяни, громади, світські та духовні феодали, королі. Уролі агентів з заселення необжитих земель виступали монастирі, частіше —спеціальні підрядники-локатори. В Італії, Нідерландах велика роль у освоєнніземель належала містам. Землевласник укладав договір з локатором, якийзобов'язувався знайти поселенців-госпітів, а за свої послуги отримував удва-три рази більший наділ, ставав старостою або суддею, будував млин, корчмутощо. В цілому площа освоєних земель зросла у Франції на 15, в окремих районахАнглії — на 25—50 %, були освоєні всі родючі землі заельбської Німеччини. УПольщі орні землі в XIV ст. становили 25 % всієї території, тоді як у XI ст.—16 %. Наприкінці XIII ст. завершилася слов'янська колонізація басейнів ВерхньоїВолги і Оки, у XIV—XV ст. — основних районів Заонежжя, Подвіння, Помор'я, булаокультурена земля Північно-Західної і Північно-Східної Русі.
Успіхи колонізаціїтісно пов'язувалися з досягненнями в агротехніці. Повсюдно утвердиласятрипільна система рільництва, що порівняно з двопіллям збільшувала ріллю,розширювала види культур у сівозмінах (озимі, ярі, пари), при тих самихвитратах давала змогу отримувати у півтора раза більше продукції, зберігалаврожай при стихійних лихах, оскільки строки його садіння і збирання були різні,розподіляла сільськогосподарські роботи більш рівномірно протягом року. На меншродючих землях зберігалося двопілля, у лісових районах — підсічна і перелоговасистеми. З кінця XVI ст. виникли складні сівозміни. Після парів сіяли кормовікультури (буряк, вику), парове поле засівали травами і використовували якпасовиська. Інколи взагалі відмовлялися від парів, засіваючи поле кормовими,бобовими культурами. Землю підживлювали гноєм, мергелем (суміш вапняку, глини,піску), попелом, компостом, торфом, за рахунок випасання худоби. Англійськіагрономи радили залишати солому і спалювати або приорювати її. Інколивикористовували зелені добрива (люпин), котрі заорювали перед посівом зернових.Встановлювалися норми вивезення гною, що став предметом купівлі-продажу. Допримусівселян входили вивезення мергелю на поля, збирання гною на вулицях.Особливо цінувався послід птиці та овець.
Поступово протягомIX—Х ст. головним орним знаряддям став плуг, конструктивними деталями якогобули відвальна дошка, за допомогою якої розсувався і змішувався грунт,асиметричні залізні лемеші та чересло. Відомо кілька видів плугів. Важкийколісний плуг застосовували для розорювання цілини та в доменіальномугосподарстві. Легкий плуг без коліс — на наділах селян, ним також дробилиземлю. У Німеччині, Фландрії у XV ст. з'явився легкий одноколісний плуг. УЦентральній Європі, Росії поширилася соха, що була продуктивнішою від рала,легшою і конструктивнішою порівняно з плугом. Тягловою силою залишалися воли,буйволи, мули, яких у важкий плуг впрягали 3—4 пари. Тому селяни для обробіткуземлі використовували супрягу, об'єднуючи тягло двох або кількох подвір'їв.Коней запрягали у легкий плуг, який дістав назву парокінного. Наприкінці XV ст.коні стали головною тягловою силою. Застосовували дво-, три-, рідкочотириралову оранку. Більшість знарядь праці не зазнала змін. Після оранкиземлю розпушували і прикривали насіння бороною, в яку впрягали коня, абодубовими циліндрами з шипами, катком. Урожай до XIV ст. продовжували збиратисерпами, з XV ст. бобові, овес, ячмінь — косами. Почали будувати криті токи іпереносити молотьбу на зиму. Зерно віяли на вітрі, м'якушем годували худобу.Для помолу зерна з XI ст. поширилися нижньобійні водяні млини, з XIV ст. —верхньобійні, а з XIII ст. — вітряки, запозичені зі Сходу.
Переважалозернове господарство. Полбу витіснила пшениця, яка переважала у Франції,Італії, Англії. У Німеччині, Росії на першому місці було жито. Широкогопоширення набули ячмінь, овес, що йшли на пиво, хліб, фураж. Менше сіяли проса.Збільшилися посіви бобових (боби, горох, квасоля, сочевиця, вика), щоперемістилися з городів на поля і використовувалися як продукт харчування тафураж. З XV ст. у Західній- Європі вирощують гречку, а рис, крім Іспанії таСицилії, — в Італії. Новими культурами для Європи стали ріпа і конюшина.Врожайність їх залежала від сорту та району вирощування. В агрономічнійлітературі нормальними вважалися врожаї для пшениці — самп'ять, жита — сам-сім,ячменю — сам-вісім, вівса — самчотири, гороху та сочевиці — сам-шість. Однаксередній врожай становив сам-три, сам-п'ять, у родючих долинах — сам-шість,сам-вісім.
Зростанняпромисловості зумовило розширення посівів технічних культур: льону, коноплі,красильної резеди, марени, шафрану, синильника, вайди.
Садівництво,городництво, виноградарство характеризувалися більш високим рівнем агротехнікипорівняно з рільництвом. У приміських районах вони набули промисловогозначення. Сади та городи, які переважно належали королям, монастирям, феодалам,виходили з присадибних ділянок. У південних районах садово-городнє господарствовелося на іригаційних землях. З'явилися нові культури: цитрусові, шовковиця,абрикоси, полуниця, бавовна, цукрова тростина, спаржа, артишоки, буряк.
Тваринництво докінця XIII ст. мало другорядне значення після рільництва, а в XIV—XV ст. урайонах з несприятливими умовами для вирощування зернових набуло першорядногозначення. Збільшилося поголів'я худоби, співвідношення між великою і дрібноюстановило приблизно 1:5. У доменіальному господарстві переважала велика рогатахудоба, в селянських господарствах через нестачу кормів розводили овець, кіз,свиней, птицю. Худобу переводили на стійлове утримання. Було відомо кількатипів тваринництва: пасовищне, стійлове, пасовищно-стійлове. Для того щоброзширити кормову базу, з XIV ст. під пасовища відводили луки, якіобгороджували, засівали травами, висушували, дренажували. Велася селекційнаробота.
Серед промислівважливого значення набуло розведення риби. Практикувалася багаторівнева системаставків. Удосконалювалися пристрої для скидання води.
З XIII ст. усільському господарстві зароджувалася спеціалізація окремих регіонів, країн,областей. На півночі Франції панувало рільництво, на півдні переважалаполікультура: зернове господарство поєднувалося з виноградарством,садівництвом, розведенням маслин, тваринництвом. У північно-східній Англіїосновою господарства було землеробство, в північно-західній домінуючим сталовівчарство. В середині XIV ст. кількість овець досягала 12 млн. У Нідерландахрозвивалося експортне стійлове м'ясо-молочне скотарство, вівчарство. Італія,Іспанія стали районами садово-городніх господарств, виноградарства, вирощуваннямаслин.
У сільськомувиробництві в V—VIII ст. панівна роль належала індивідуальним господарствам умежах громади-марки. У період зрілого феодального господарства зросло значеннясеньйорії. Однак вона не стала великим виробником, оскільки грунтувалася надрібному селянському господарстві. Доменіальне господарство не тільки вироблялопродукцію, а й присвоювало значну частину праці селян. Починаючи з XI ст. більшінтенсивно протягом XIV— XV ст. зростало значення селянських господарств.Доменіальне господарство зберегло свою роль у тваринництві, лісових промислах,вирощуванні технічних культур, городництві, орієнтованих на ринок. Дляземлекористування характерними були черезсмужжя панських і селянських земель ієдині для всіх примусові сівозміни, асортимент культур, строків посіву тазбирання врожаю. У Південній Франції, Середній і Північній Італії, Іспаніїселяни користувалися компактними ділянками, що обгороджувалися або обкладалисякам'яними стінами від худоби. У заельбській Німеччині, Чехії, Польщі зпереходом на німецьке право запроваджувався лановий порядок, коли орні землі,раніше розкидані хаотично, зводилися в компактні поля, а селяни отримували ланземлі (16,8 га). У районах з переважним розвитком тваринництва більше значеннямали луки і пасовища.
У період генезисуфеодального господарства внаслідок недостатнього розвитку товарно-грошовихвідносин сільське господарство мало натуральний характер. З IX ст. спочатку врайонах Середземномор'я, а далі в усій Європі сільське господарство ставалотоварним. У XI—XIII ст. більшу частину сільськогосподарської продукціїпродавали феодали. Це була продукція переважно селянських господарств, щонадходила до господарсько-адміністративних центрів сеньйорій як натуральнарента. В XIV—XV ст. селяни почали активно торгувати продукцією власногогосподарства.
Господарськепіднесення зумовило появу агрономічної літератури. Ще в Х ст. у Візантії булаукладена енциклопедія «Геопоніка». Вона давала рекомендації щодовсього циклу сільськогосподарських робіт, вирощування окремих культур. У XIII —на початку XIV ст. література пропагувала раціональні методи господарювання,але була відома лише феодалам.
В ціломузагальний рівень розвитку агрокультури і сільськогосподарської техніки зроставповільно. Прогрес не охопив усіх районів Європи. Зберігалися первісні системирільництва, не завжди здійснювалися правильні сівозміни, удобрювалися лишесади, городи, виноградники, доменіальні землі при посівах ярих — раз на трироки. Селянські наділи практично не удобрювалися. Бур'янів не виривали з коренем,а лише зсапували верхівки. Не вистачало кормів, і, як наслідок, у селянськихгосподарствах бракувало худоби. Руйнівний вплив мали війни.
3.Середньовічне місто, розвиток ремесла
Оскількифеодальне господарство у своєму розвитку пройшло три стадії — ранню, розвиненуі пізню, то й відповідно відбувалося поетапне піднесення ремесла. На раннійстадії панувало натуральне господарство. Виробники в основному задовольняливласні потреби та потреби свого феодала. Економічна діяльність людей виявляласяв синтезі ремесла та сільського господарства. Останньому належала провіднароль.
Досягненняпромислового виробництва практично не були успадковані «варварськими»народами. Виготовлення зброї і заліза, посуду, одягу тощо при аграрномувиробництві мало допоміжне значення. Поступово сформувалася домашняпромисловість — систематичне виробництво певними групами сільського населеннятоварів на замовлення та продаж. До перших галузей ремісничої діяльностіналежать: залізодобувна, гончарство, ювелірна справа. З'явилисяремісники-професіонали, спеціалісти. Вони мали земельні наділи, за які платилифеодалу чинш або виконували певні повинності. Однак основним засобом існуваннядля них залишалась реміснича діяльність.
Відомі триорганізаційно-виробничі центри селянського ремесла: замок сеньйора, село,господарства окремих селян, у яких виготовлялася більша частина продукції.Ремісників-професіоналів було небагато, а тому левову частку промисловихтоварів залежні селяни продукували для себе і своїх сеньйорів. Внаслідокаграризації та натуралізації економіки європейські міста занепали. Вонизалишилися адміністративними, політичними та культурними центрами. У VIII —Хст. торгові та ремісничі функції міст почали зростати.
З XI ст. векономічному житті Західної Європи почався період урбанізації — відродженняантичних міст (Рим, Неаполь, Париж, Генуя, Ліон, Лондон, Бонн) і утвореннянових міст (Гамбург, Любек, Лейпціг, Магдебург), зростання їхньогогосподарського значення. Головною причиною цього було економічне піднесення, щопризвело до занепаду натурально-господарських форм виробництва. Сеньйоріальнеремесло вичерпало себе і феодальне помістя не могло розв'язати свої промисловіпроблеми.
Успіхи сільськогогосподарства зробили можливим існування частини населення, яке могло незайматися сільськогосподарським виробництвом. Ремісники переводилися на оброк.Вони покидали помістя і селилися на перехресті доріг у торгових містечках білястін замків і монастирів. Поступово ці поселення перетворювалися на міста. Отже,відокремлення ремесла від сільського господарства, розвиток товарних відносинстимулювали виникнення міст як центрів ремесла і торгівлі. З кінця XI ст.зростанню і процвітанню їх сприяли хрестові походи, які активізували розвитокзахідноєвропейської торгівлі.
Крім старихримських центрів, середньовічні торговопромислові міста перебували під владоюфеодалів, які були зацікавлені у їхньому виникненні на своїх землях, через тещо мита і податки з них приносили немалі прибутки. Система феодальної земельноївласності міцно прив'язувала торгово-промислові центри до землевласника, а саміміста певною мірою повторювали структуру феодального помістя. Значну частинуплощі міста займав замок з господарськими і громадськими будівлями. Феодалпостійно перебував у місті. При ньому перебувала значна кількість воїнів іслуг, яким роздавали земельні ділянки. Решта землі, як правило, належалацеркві. Багато міських жителів працювали в сільськогосподарському виробництві.Як сільські ремісники, вони відбували всі феодальні повинності. В дещо кращомустановищі були купці, хоч і не звільнені від повинностей.
Феодали малипевні обов'язки. Вони повинні були захищати місто, його жителів від посяганьінших сеньйорів або зовнішніх ворогів. У Х ст. це було нелегко. Набігинорманів, арабів, угорців спустошували землі Європи. Лише добре укріплене містомогло протистояти загарбникам. У XI ст. зовнішня небезпека майже повністюзникає і феодали втрачають своє значення як захисники міст. Це призвело донадзвичайного загострення протиріч між міщанами і феодалами. У країнах Заходувони вирішувалися наприкінці XI—XIII ст. в ході так званих комунальнихреволюцій, внаслідок яких міста добилися незалежності та самоврядування.Утворювалися міста-комуни або міста-держави, які мали власні управління(виборний муніципалітет на чолі з мером), суд, фінанси, військове ополчення.Виникли міське і ринкове право. Всі повноправні міщани були вільними,користувалися майновими і політичними правами. Міста мали різні пільги тапривілеї. Існували гарантії купецької власності, встановлювалися ярмарковіправила.
Західноєвропейськіміста були невеликими за розміром та населенням, оточені високими мурами,валами, ровами, наповненими водою. У центрі міста на ринковій площі знаходиласяратуша — адміністративний осередок. Тут проходили ярмарки, святкування, забави,всеміські збори, а також публічні страти злочинців. Від центральної площі навсі сторони розходилися головні дороги. Місто не мало каналізаційних споруд,нечистоти виливали прямо на вулиці. Все це призводило до спалахів епідемійчуми, холери, які часто спустошували міста. Набагато більше мешканців жило замурами і валами у передмістях. У випадку ворожого нападу населення рятувалосяза фортечними мурами і разом з гарнізоном обороняло місто. У містах жили ремісники,купці, люди вільних професій (художники, лікарі, аптекарі, друкарі).
Економічнорозвинені міста Англії, Франції та Німеччини в XI—XII ст. досягли значногорозквіту. Збільшилась чисельність міського населення, розвивалися ремесла іторгівля. Панівне місце займало виробництво бавовняних тканин, збут якихзабезпечував піднесення ремесла і торгівлі. Збагачувалося купецтво.
Інтенсивнийрозвиток ремесла в XII—XIII ст. сформував цеховий лад у містах. Ремісничіоб'єднання зростали в запеклій боротьбі з феодалами. Хоча головна функція цехувиробнича, але важливе значення вони мали у військовій, оборонній справі.Середньовічний цех організовувався лише за професійними ознаками (шевський,ковальський, кравецький, ювелірний тощо). Цехи складалися з майстерень певногопрофілю, які розташовувалися по всьому місту. Час і від часу члени цехузбиралися в церкві або ратуші, вирішуй ючи життєво важливі проблеми. Кожний цехмав свій статут. Документ узаконював, регламентував не тільки виробничі,духовні, а й моральні засади життя ремісничого колективу.
Члени цеху були івоїнами, які захищали ділянку оборонного муру або вежі. Разом з купцями таіншими станами ремісники демократично управляли містом. Адміністрація малавідкрите антифеодальне спрямування. Тисячі селян-кріпаків, тікаючи відфеодальної неволі, знаходили за фортечними мурами надійний притулок. Ті з них,хто пробув у місті один рік і один день, ставали повноправними жителями міста.Герцоги часто робили спроби повернути своїх підданих з допомогою війська, алебезрезультатно. Міста успішно протистояли таким авантюрам феодалів, ревнозберігаючи свої права і вольності.
У містах склаласяієрархія на зразок сільської общини. Майстри пригнічували підмайстрів,ремісників. Для того щоб стати повноправним членом цеху (майстром), треба булопройти стаж учнівства (3 — 7 років), скласти складний іспит.
Цехи мали суворурегламентацію: переслідували позацехових ремісників (партачів), обмежуваливиробництво, щоб уникнути будь-якої конкуренції. Наприклад, виробництвопродукції дозволялося лише при денному світлі, продукція повинна була матипевні параметри. Для запобігання конкуренції інших міст треба було заповнитиміський ринок доброякісними товарами. Тому за неякісні вироби паризькихпекарів, наприклад, ставили до ганебного стовпа.
Цеховарегламентація була економічно раціональною в XIII—XV ст. і мала тодіпрогресивне значення в розвитку міського ремесла. Вона сприяла виробництвуякісної продукції, але згодом почала стримувати піднесення продуктивних сил.Зусилля цехів увіковічити дрібне виробництво, поставити всіх в однакові умовигальмувало технічний прогрес. До винахідників застосовувалася смертна кара, щопризвело до застою в розвитку науки і техніки.
Розвиток ремесланабув бурхливого розвитку в XIII ст. Так, у Парижі в той час налічувалося до300 різних ремісничих спеціальностей. В інших містах Франції та Німеччини їхбуло значно менше.
Якщо до XII ст.міста з округами були самостійними економічними районами і не залежали відввезення сировини чи продуктів харчування, то в XII ст. розпочинається процесобміну між окремими районами. В кожній країні поділ праці призводить доспеціалізації (виробництво вина, олії, вовни, прикрас тощо). Пожвавленнявнутрішнього обміну свідчило про зародження єдиного ринку. Цьому сприялибагаточисельні ярмарки, що відбувалися в містах. Вони носили обмежений імісцевий характер. Як правило, на них продавались певні групи товарів — худоба,зерно, коні, вироби ремісників тощо. Кількість ярмарків на рік в тому чи іншомумісті залежала від місцерозташування, попиту на певні товари. Багато з такихярмарок переросли місцеві масштаби і стали центрами міжнародної торгівлі. Так,уже в середині XII ст. ярмарки в Шампані (південь Франції) відбувалися 6 разівна рік. Сюди приїжджали купці з Північної і Центральної Франції, Італії. Напочатку XII ст. вони перетворилися на важливі пункти європейської міжнародноїторгівлі.
У Німеччині містадосягли найбільшого розвитку в XIV —XV ст. Наприкінці XIII ст. тутнараховувалось більше 3500 міст, в яких проживала п'ята частина всьогонаселення. В основному це були малі містечка до тисячі жителів, які об'єднувалиселянські округи в радіусі 10—ЗО км. Були в Німеччині й великі міста зчисельністю більше 20 тис. чоловік. Через ці міста проходили торгові шляхи міжПівденною і Північною Європою.
В умовах свавілляфеодалів міста змушені були об'єднуватися в союзи. У другій половині XIV ст.виникають Швабський і Рейнський союзи міст.
З середини V і додругої половини IX ст. візантійські міста, так само як і західноєвропейські,переживали занепад. Набіги слов'ян, болгар, арабів значно поглибили труднощіперехідного періоду від античності до Середньовіччя. Однак міста не зникли.
З другої половиниIX ст. розпочалося економічне піднесення візантійських міст. Цьому сприялазростаюча потреба в предметах розкоші не тільки серед місцевої, а й середроманс-германської та слов'янської знаті. Візантія залишалася чи не єдинимпостачальником цих товарів для всієї Європи.
У зміцненні тарозвитку міст були зацікавлені імператори, їхня політика була спрямована наотримання податкових платежів з торгівлі та ремесла, які дуже часто становилиєдину статтю доходів центральної влади, визначали силу і могутність Візантії.Ця політика знаходила підтримку серед місцевої знаті, яка значну частку своїхприбутків отримувала з державної скарбниці.
Піднесення містзбіглося з сприятливими внутрішніми і зовнішніми умовами: припинилися місцевісмути, набіги слов'ян, розпався Багдадський халіфат. Правда, великою перепоноюдля успішного розвитку морської торгівлі залишалося арабське піратство.
Найбільшимимістами Візантійської імперії були Константинополь і Фесалоніки. В Х ст.ремесло і торгівля в цих містах переживали бурхливе піднесення. Особлива роль векономічному житті тогочасного світу належала Константинополю. Він був нетільки столицею Візантійської імперії, а й ремісничим, торговим і фінансовимцентром тогочасної цивілізації. Завдяки своєму сприятливому місцерозташуваннюна перехресті найважливіших торгових морських і сухопутних шляхівКонстантинополь міцно утримував лідерство у міжнародній торгівлі. Сюдиприїжджали купці з віддалених країн Сходу і Заходу, придунайських країн,Балканського півострова, Північної Африки і Русі. В містах та їхніх околицяхрозташовувалися цілі колонії іноземних купців: італійців, арабів, євреїв,сирійців, русинів і багатьох інших.
Якщо в ЗахіднійЄвропі більшість майстерень перебувала у приватній власності вільнихремісників, то в Константинополі були також державні майстерні: монетний двір,зброярні, майстерні з виготовлення предметів розкоші, дорогих тканин тощо.Вироби константинопольських майстрів славились далеко за межами Візантії.Ремісники самі виготовляли і продавали свої вироби.
Головнимвиробником у візантійському місті залишався дрібний самостійний ремісник, якиймав невелику майстерню, що одночасно слугувала крамницею для продажувиготовлених у ній товарів. Він працював з 2—3 помічниками. У великихдержавних, церковних і феодальних майстернях працювало багато ремісників. Уних, як правило, існував поділ праці. Державні майстерні виробляли продукцію нена ринок, а на потреби імператорського двору та армії.
Значна частинавізантійських ремісників і купців була об'єднана у корпорації. Позакорпораціями залишалися майстри, що були не в змозі придбати майстерні йзмушені були працювати просто на вулиці. Корпорації беруть свій початок зпізньоримських часів, але в епоху Середньовіччя вони зазнали значних змін. У Хст., з піднесенням економічного життя, вступ до них був значно обмежений. Навідміну від цехів у Західній Європі корпорації скоріше захищали інтереси неремісників, а держави. Керівники цих організацій не вибирались, а призначалисьдержавними посадовими особами.
Корпораціїперебували під пильним контролем держави. Регламентувалася навіть господарськадіяльність. Ремісник чи купець могли займатися лише одним видом виробництва читоргівлі. Ціни на хліб, рибу і м'ясо були суворо фіксовані, заборонялосястворювати запаси товарів з метою спекуляції. Обмежувалась діяльність іноземнихкупців, їм дозволялося зупинятися в спеціально відведених місцях не більше ніж3 міс. Контроль держави за виробництвом і торгівлею гальмував їхній розвиток.
Значних втратвізантійське ремесло і торгівля зазнали під час хрестових походів. Булозруйновано і пограбовано багато міст, а після взяття хрестоносцями в 1204 p.Константинополя економічне життя в ньому занепало. Візантійські феодализаохочували італійських купців до завезення товарів з Європи і вивезеннясільськогосподарської продукції зі своїх маєтків. Це підірвало економічнумогутність Візантії, було однією з причин загибелі Візантійської імперії.
У XIV—XV ст. вЄвропі виникла нова, вища форма виробництва — мануфактура. На змінукустарям-ремісникам прийшли більш організовані великі робітничі майстерні. Хочатам все виконувалося вручну (мануфактура — латинського походження, означаєручна праця), але у процесі виробництва було застосовано поділ праці. Якщокустар сам виконує всі операції з виготовлення товару, то у мануфактурі над цимсамим завданням працюють десятки робітників. Поділ праці у виробництві давзмогу значно збільшити випуск товарів, поліпшилася їхня якість. Головноюфігурою виробництва стає найманий робітник. Перші текстильні мануфактури відоміу містах Північної Італії та Нідерландів. Усі операції з виготовлення суконнихтканин (очищення, прядіння, ткацтво, фарбування вовни) виконувалися вмайстернях або вдома. Такими були так звані розсіяні капіталістичнімануфактури, їхні власники, закупивши сировину, віддавали її найманимробітникам. Готову продукцію вигідно продавали на світових ринках.
Як бачимо,ремесло у Західній Європі розвивалося поступово. Спочатку воно зародилося уфеодальному сільському господарстві. Лише у VIII—XI ст. воно стає самостійноюгалуззю суспільного виробництва. Найбільший розвиток міського ремесла припадаєна XII—XIII ст., у Німеччині — XIV—XV ст. Головною організаційною формоюремесла був цех.
Висновок
У XI—XIII cm.завершилося становлення основних форм феодального землеволодіння. Сформувалисясеньйоріально-селянські відносини. Усі форми життєдіяльності селянськихгосподарств були під контролем феодалів. Переважали продуктова іпродуктово-грошова ренти. Селяни не були прикріплені до землі, оскільки вумовах феодальної роздробленості сеньйорія не могла добитися поверненняселян-утікачів. З розвитком товарного виробництва зародилася тенденція дозростання господарської та правової самостійності селян.
У XIV—XV cm. українах Західної Європи відбулася перебудова сеньйоріальної системи. Селянистали особисто вільними. Скоротилося доменіальне господарство. Склалися новіформи землекористування та експлуатації селян: цензива, копігольд,короткострокова селянська оренда (половинщина), велика комерційна оренда, найм.
У країнах на східвід Ельби еволюція сеньйоріально-селянських відносин проходила у зворотномунапрямі: посилилася особисто-спадкова залежність селян, зросло значеннядоменіально-панщинного господарства, пов'язаного з ринком. У загальнодержавнихмасштабах обмежувалися селянські переходи від одного феодала до другого.
Спільною ознакоюдля всіх європейських країн було зростання державно-централізованих формексплуатації селян, загальнодержавних і місцевих податків, втручання держави уселянсько-сеньйоріальні відносини.
Повільнопрогресувало сільське господарство. Найвищим досягненням агрокультури сталотрипілля, а в Англії — чотирипілля. Внаслідок внутрішньої колонізаціїрозширилися посівні площі, вдосконалилися знаряддя праці.
З'явилися новікультури, збільшилися врожаї. Зросло значення садівництва, городництва,виноградарства.
Відбувся перехідвід пасовищного до стійлового тваринництва. Розвивалися багатогалузевігосподарства та територіальна спеціалізація. Зріс виробничий досвід селян.
УрбанізаціяЗахідної Європи, що розпочалася з XI cm., зумовила переростання міст на центриремісничого виробництва і торгівлі. Внаслідок «комунальних» революційзначна частина міст домоглася сеньйоріальності. Вони сприяли визволенню селянвід особистої залежності, становленню сільських комун. Міста Середземномор'я,Нідерландів стали центрами міжнародної, посередницької торгівлі, експортногоремесла. У Скандинавії міста, що були ремісничо-торговими центрами, залишилисяу залежності від феодалів.
Основноюорганізаційною формою ремесла були цехи. В XIV—XV cm. розпочався розпадцехового ладу, що заважав технічному прогресу.
Зросло значенняторгівлі. Вона мала корпоративний характер. Купці об'єднувалися в торговігільдії. Склалися внутрішні національні ринки. Головними напрямами міжнародноїторгівлі були торгові відносини між європейськими країнами та Сходом (левантійська— від латинського слова левант — схід).
Отже, товаризаціясільського господарства, розклад цехового ладу, розвиток науково-технічногопрогресу, зростання внутрішньої та зовнішньої торгівлі, утвореннязагальнонаціональних ринків свідчили про те, що феодальне господарствовичерпало себе і людство вступило в індустріальну добу.
Список використаноїлітератури
1. Базилевич В.Д. Економічнатеорія: Політекономія. Київ: Знання-Прес, 2004, 615 с.
2. Бланкарт Ш. Державні фінансив умовах демократії: Всуп до фінансової науки. Київ: Либідь, 2000, 654 с.
3. Блауг М. Економічна теорія вретроспективі. Київ: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001,670 с.
4. Васильєва Р.Х., ГоркінаЛ.П., Петровська Н.А. Історія економічної думки України. Київ: Либідь, 1993,272 с.
5. Ватаманюк З., Панчишин С.,Ватаманюк О. Вступ до економічної теорії. Львів: «Новий Світ 2000», 2005, 352 с.
6. Вільямсон О.Е… Економічніінституції капіталізму: фірми, маркетинг, укладання контрактів. Київ: АртЕк, 2001,472 с.
7. Гальчинський А.С., ЄщенкоП.С., Палкін Ю.І. Основи економічних знань. Київ: Вища школа, 2002, 543 с.
8. Климко Г.Н., Нестеренко В.П.Основи економічної теорії: політекономічний аспект. Київ: Вища школа- Знання, 1997, 743 с.
9. Корнійчук Л.Я., ТатаренкоН.О., Поручник А.М. Історія економічних учень. Київ: КНЕУ, 1999, 564 с.
10. КрупкаМ.І., Островерх П.І., Реверчук С.К. Основи економічної теорії. Київ: Атіка, 2001, 344 с.
11. МазурокП.П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях. Київ: Знання, 2004,477 с.