Реферат: Фірма як організаційна форма підприємництва
Фірма як організаційна формапідприємництва
1.Поняття фірми
Векономічній літературі зазначаєтьс, що варто розрізняти поняття «підприємство»і «фірма». Так, підприємство – це установа у формі фабрики,ферми, невеликого або великого магазину, що виконує одну або кілька функцій звиробництва і розподілу товарів та послуг. Фірма ж єорганізацією, що володіє цими підприємствами і проводить господарськудіяльність. Окремі фірми мають тільки одне, а багато хто володіють і керуютьдекількома підприємствами.
У СШАрозрізняють фірми, що володіють підприємствами на різних стадіях виробничогопроцесу (вертикальне комбінування) або поєднують кілька підприємств на однійстадії виробництва (горизонтальне комбінування), і конгломерати, що охоплюютьпідприємства, які функціонують у багатьох різних галузях.
Деякіавтори називають два види організацій фірм. Перший – підприємницька фірма, щоявляє собою організацію, сформовану і керовану з метою заробляння прибутку дляїї власників за допомогою виробництва одного або більше товарів іподальшого продажу їх на ринку. Ці фірми розрізняються за розміром – відневеликих майстерень до величезних корпорацій – і функціонують у сферівиробництва.
Другийвид організації – це фірми, якими володіють і керують люди, що прагнутьотримати прибуток, продаючи товари і послуги, тобто вони створюються усфері обертання.
Отже,фірма (від італ. firma – підпис)– це самостійнапідприємницька одиниця з правами юридичної особи, що як власник або титульнийвласник розпоряджається майном і доходами фірми, використовуєорганізаційно-планові методи у процесі виробництва, розподілу, присвоєння йінвестування прибутку та інших благ.
Відносинифірми з іншими суб'єктами господарювання базуються на контрактах-угодах, щоукладаються на базі законів ринку.
Підприємство можна визначитияк об'єкт цивільних прав, майновий комплекс, що використовується для веденняпідприємницької діяльності. Цей комплекс містить: 1) нерухоме майно(земельна ділянка, будинки, споруди і т.д.); 2) рухоме майно (устаткування,інвентар, товарно-матеріальні запаси); 3) права, вимоги, борги (дебіторська ікредиторська заборгованість тощо); 4) право на позначення (фірмове найменування,товарний знак); 5) виключні права на інтелектуальну власність. Фірма можевключати одне (малий бізнес) або кілька підприємств.
Поняттяюридичної особи. Юридична особа – це суб'єктцивільних прав, що має у власності, господарському веденні (оренді, лізингу),довірчому (траст) або оперативному управлінні відособлене майно.
Юридичнаособа відповідає за своїми зобов'язаннями: власник – усім майном, державнепідприємство – його рухомою частиною, а організація, що одержала майно воперативне управління – тільки своїми доходами. Майновий статус юридичноїособи, що не виступає як власник, визначається законом. Не повинніреєструватися як юридичні особи фірми, що мають тільки орендоване майно.
У 90-хроках минулого століття діяли підставні фірми, що зникали разом ізпривласненими ними внесками.
Юридичнаособа може від свого імені здобувати і здійснювати майнові й інші права,укладати договори купівлі-продажу, постачання, перевезення, позики, оренди,підряду (філії або представництва, що навіть мають свій баланс і розрахунковийрахунок, можуть робити це тільки за дорученням), пред'являти позови і виступатияк відповідач у суді. Юридична особа реєструє свої засновницькі документи, маєсамостійний баланс або кошторис, що відбиває вартість майна, власненайменування, включене до державного реєстру.
Усеце обмежує ризик підприємців (засновників фірми) їхнім внеском до статутногокапіталу, гарантує інтереси кредиторів і інвесторів, а головне – дозволяє фірмівиступати як повноцінний ринковий суб'єкт, діючи через свої органи управління(менеджерів) або через своїх учасників (у господарських товариствах) відповіднодо закону й установчих документів. Ці представники повинні сумлінно іраціонально діяти в інтересах юридичної особи, інакше її засновники (учасники,члени) можуть вимагати відшкодування збитків.
Трансакційнівитрати фірми. Чим більше розміри фірми, тим менші її трансакційнівитрати – витрати, які пов'язані з підготовкою, укладанням іюридичним супроводом контрактів (маркетинг, реклама, страхування комерційногоризику, представницькі і судові витрати і т.д.).
Особливийвиграш мають транснаціональні компанії (ТНК), що вміщують підприємствабагатьох країн, які беруть участь у єдиному циклі від досліджень, розробок івидобутку сировини до реалізації кінцевої продукції. Вони не платять податок надодану вартість (ПДВ) і податок на оборот усередині ТНК. Невипадково сьогодніна ТНК припадає більше половини світової зовнішньої торгівлі і 70% виробництвау провідних галузях.
Однакчим більше фірма, тим вище її організаційно-планові витрати,тобто накладні витрати по складанню громіздких планів, розподілу завдань іконтролю за їх виконанням, усе більш складної координації робіт виробничих іуправлінських структур. Тому гігантські фірми, щоб, подібно до динозаврів незагинути під власною вагою, нерідко добровільно продають частину своїхпідприємств або перетворюють їх у дочірні фірми.
НаприкінціХХ століття у світі діяло понад 60 млн офіційно зареєстрованих фірм (невраховуючи сільського господарства), у т.ч. понад 20 млн у США, 16 млн – українах ЄС, 7 млн у Японії, 5 млн у Центральній і Східній Європі, Канаді, Азії(без Японії), Африці. В Україні наприкінці 90-х рр. нараховувалося близько 700 млнюридичних осіб, а вже на 1 січня 2006 р. – понад 1070 тис.
Зусіх знову відкритих фірм у світі протягом перших 5 років існування 85%припиняє свою діяльність.
Відмінніриси фірми. Фірма – самостійний суб'єкт господарювання, що у відповідностідо свого статуту розпоряджається власним або одержуваним від власника уволодіння (господарське ведення) майном і нематеріальними цінностями длявиробництва і реалізації продукції (робіт, послуг) з метою одержання прибутку(доходу, соціального ефекту). Розглянемо основні риси господарювання фірм.
Першавідмінна риса фірм – економічна самостійність. Вона передбачає,що в умовах переходу до ринкової економіки фірми нікому не підкоряються. Урамках, визначених законодавством і статутом, фірма сама визначаєконкурентоспроможний асортимент продукції, обсяг її виробництва і реалізації,обирає постачальників і покупців, укладає господарські договори (контракти),встановлює ціни на свої товари, набирає і звільняє працівників, планує своїдоходи і витрати, розпоряджається прибутком (після сплати податків), здійснюєінвестиції (довгострокові вкладення засобів) за рахунок власних, позикових ізалучених (шляхом продажу акцій) ресурсів. Цим фірма відрізняється від своїхструктурних одиниць (філій, відділень, виробництв і т.д.) і підрозділів (цехів,ділянок і т.д.).
Другариса полягає в тому, що фірма є організаційною формою підприємництва.Вона отримує прибуток від господарської діяльності, сама покриває свої видаткиі цілком відповідає за своїми обов'язками своїм майном. Власник (у тому числідержава) або засновник не відповідає по боргах фірми, а фірма – по боргахвласника або засновника (крім випадків, передбачених законом або установчимидокументами).
Комерційнафірма відрізняється від установи (лікарні, бібліотеки, органу державногоуправління, навчального закладу і т.д.), що утримується за рахунок засновника(державного або місцевого бюджету), одержує від нього майно лише в оперативнеуправління і відповідає за своїми зобов'язаннями коштами, але не матеріальнимицінностями. Її співробітники є державними службовцями.
Останнімчасом установи все частіше надають платні послуги. Якщо цей виторг стаєголовним джерелом фінансування, вони перетворюються у фірми (медичні, навчальніі т.д.).
Третяриса – фірма виступає як розпорядник майна, ієрархічна структура,адміністрація якої має право віддавати цехам, ділянкам і окремим працівникамвідповідні команди. Фірма – острівець свідомого вертикального контролю вринковому морі, де переважають добровільні горизонтальні взаємовигідніконтракти й усе вирішують ціни.
Якпоказав американський економіст Р. Коуз, директивне управління в рамкахфірми скорочує ринкові (трансакційні) витрати, пов'язані з пошуком інформаціїпро ціни і якість товарів, веденням переговорів, укладенням угод, контролем заїх виконанням, юридичним захистом і т.д. У той самий час зі збільшеннямрозмірів фірми зростають витрати централізованого бюрократичного контролю(розподіл завдань, контроль за їх виконанням, координація робіт).
Сучаснаекономіка не може функціонувати ні як єдина фабрика, ні як базар, де діють однілише незалежні підприємці. Механічне протиставлення плану і ринку єнеприйнятним. Усі вирішують не ідеологічні суперечки, а порівняння витратринкової і планової координації. Саме це визначає оптимальний розмір фірми длякожної галузі і типу виробництва.
Четвертоювідмінною рисою фірм є те, що вони є як ланкою виробничих відносин,так і соціальним осередком. Фірму як ланку виробничих відносинхарактеризує вартість його майна (рухомого і нерухомого) і промислових прав –на винаходи, раціоналізаторські пропозиції, промислові зразки, секрети виробництва(«ноу-хау»), торговельні марки, надійність зв'язків щодо придбання сировини іматеріалів, збуту продукції і т.д. Фірма як соціальний осередок являє собоютрудовий колектив, що складається з первинних колективів, об'єднаних єдиноюметою і постійним контактом у процесі праці, загальними інтересами і наявністюлідера.
Завдання,що вирішує фірма у ринковій економіці. У процесі своєїдіяльності фірма вирішує три взаємозалежні завдання:
1) створення конкурентноспроможноїпродукції, яка дозволяє усталити положення на ринку, більш повновикористовувати виробничі потужності:
2) одержання прибутку, не меншого,ніж у конкурентів і достатнього для відновлення виробництва, виплати дивідендіввласникам, компенсації комерційного ризику;
3) соціальний розвиток трудовогоколективу, а також прилягаючої території з метою залучення цінних працівників,розвитку їхнього трудового потенціалу, поліпшення відносин з населенням тамісцевою владою.
2. Класифікація фірм
При переході до ринкової економікирізко зростає різноманіття видів фірм. Їх можна класифікувати за:
1) типом речових прав і власності;
2) формами господарювання;
3) основною сферою діяльності;
4) галузевою структурою;
5) масштабами діяльності;
6) цілями діяльності;
7) структурою управління;
8) роллю на ринку;
9) рівнем конкурентноспроможності;
10) організаційно-правовимстатусом тощо.
Розглянемо класифікацію фірм заподаними ознаками більш детально.
До речових прав зацивільним законодавством належать права:
– власності;
– господарського ведення (державнігоспрозрахункові підприємства);
– оперативного управління (казеннізаводи, бюджетні установи);
– довічного спадкоємного володіння.
Власність – це право і реальнаможливість фізичної особи (не обмеженої в правах судом або за законом) абоюридичної особи (підприємства) на свій розсуд і відповідальність привласнювати,володіти, розпоряджатися і використовувати майно, інтелектуальні цінності,продукцію і доходи ухвалюючи щодо них будь-яке управлінське рішення, що несуперечить законам.
За типом власності фірми поділяються на:
– приватні (належать фізичним особам –громадянам даної держави, іноземних держав і юридичним особам);
– державні (власником або співвласникомпідприємств є держава);
– муніципальні (перебувають у власностіадміністративно-територіальних одиниць).
Слід відзначити умовність цієїкласифікації. У сучасній економіці переважають змішані форми власності, щодіють у різних режимах речових прав і підприємництва. Колективна (групова) власністьможе поєднувати права і повноваження як фізичних осіб (товариства з повноювідповідальністю), так і фірм (асоціацій), а також держави (акціонернітовариства з його участю). Приватні особи, наприклад, пайовики, акціонери абочлени кооперативу, можуть використовувати найману працю осіб, що працюють затрудовою згодою. Усі колективні підприємства тяжіють або до приватної, або додержавної форми власності.
Форми господарювання визначають режим об'єднання івикористання матеріальних ресурсів і праці. В одноособових підприємствахвласник виступає як підприємець, у партнерських – учасники роблятьвнесок у вигляді майна, промислових і авторських прав, земельних ділянок,праці, виступаючи при цьому як підприємці або працівники, або ж тільки якінвестори (пайовики).
Основну частину валовогонаціонального продукту в умовах ринкової економіки (у США – понад 80%)виробляють корпорації – акціонерні товариства, керовані за дорученням пайовиків.
За основною сферою діяльності фірми поділяють на зайняті:
– виробництвом (випускпромислової, сільськогосподарської, будівельної продукції);
– наданням послуг(інформаційних, комерційних, соціальних, транспортних і т.д.) і виконаннямробіт;
– посередництвом (торгівля,біржова діяльність і т.д.);
– інноваціями (дослідження,розробки, передача технології і ноу-хау);
– здачею в користування(кредит, лізинг, оренду, траст) майна.
Розбіжності в характері засобів іпредметів праці, складі кадрів технології визначають особливості формуваннявитрат і результатів фірми. При цьому підприємство може вести господарськудіяльність у будь-якій сфері, де це йому вигідно.
За галузевою структурою виділяють монопродуктові (масовевиробництво однорідних виробів), галузеві і багатогалузеві фірми(агропромислові, науково-виробничі, проектно-будівельні і т.д.). Монопродуктовімають переважно однозаводську структуру, а багатогалузеві містять самостійнігосподарські одиниці з правами юридичної особи (виробничі, науково-виробничі йінші об’єднання, фінансово-промислові групи).
Оскільки господарськезаконодавство в СНД, а також умови оподатковування в різних регіонах однієїкраїни можуть різнитися, доцільно класифікувати фірми за масштабами їхньоїдіяльності (область або республіка, Україна, СНД, інші країни).
За цілями діяльності виділяють комерційні і некомерційніфірми. Останні у випадку перевищення доходів над витратами спрямовуютьприбуток на соціальні потреби (допомога інвалідам і ветеранам, утриманнялікарень, навчальних закладів і т.д.) або розвиток виробництва, не виплачуючидивіденди (відсотки) засновникам і пайовикам.
За структурою управління розрізняють фірми малі (якправило, безцехові), однозаводські (фабрики, шахти, промисли і т.д.) і багатозаводські(складаються з декількох підприємств – заводів і фабрик, інститутів і т.д.).
За роллю на ринку фірми можуть бути конкуруючими,домінуючими або монопольними. У першому випадку найчастіше маємісце чиста конкуренція (змагальність великої кількості покупців і продавців,жоден з яких не може контролювати ринковий попит); у другому – олігополія(суперництво великих виробників, що обмежує доступ на ринок нових підприємців істворює можливість його поділу, установлення заздалегідь узгоджених цін, алестимулює конкуренцію за якістю товарів і рівнем сервісу); у третьому – монополія,при якій підприємство може нав'язати покупцям високі ціни, асортимент і умовипостачань, не відчуваючи необхідності в оновленні продукції і технології.
Згідно із зарубіжними даними,фірми, чия частка на ринку не досягає 7%, мають середню норму прибутку до 10%.При збільшенні цієї частки до 22% рентабельність сягає 14%, до 36% – 18%, а удомінуючих і монопольних компаній (частка на ринку понад 36%) рентабельність перевищує30%.
За рівнем конкурентоспроможності виділяють фірми:
1) здатні продавати продукціюна світовому ринку за нормальними цінами (для них доцільно зняти обмеженняна концентрацію виробництва і створення експортних об'єднань);
2) що не витримують конкуренціїімпортних товарів (для них особливо важливе розумне мито);
3) не відчувають впливуіноземної конкуренції (швидкопсувні і важкотранспортовані товари);
4) природні монополії(потребують державного регулювання цін і тарифів).
Сьогодні в Україні трохи більшеполовини товарів і послуг виробляються в умовах значної конкуренції, приблизноодна десята – за відсутності або при практичній відсутності конкуренції, інші (близько35%) – в умовах помірної конкуренції.
Водночас у найбільш розвиненихкраїнах світу в умовах значної конкуренції виробляється більше 80% товарів іпослуг, а за відсутності конкуренції – близько 2%. Наша ж сьогоднішня картина вцілому відповідає тому, що спостерігалося в економіці США у 30-і роки ХХстоліття. Це непогано з огляду на, якою була наша економіка ще півторадесятиліття тому. У той же самий час очевидно: ми відстаємо і притому більше,ніж на півстоліття.
За організаційно-правовим статусом виділяють такі типи комерційнихорганізацій (рис. 1.1):
1 Господарчі товариства –об'єднання фізичних осіб для підприємницької діяльності. Їхні члени поєднуютьцю діяльність з постійною роботою.
У повному товариствізасновники відповідають за зобов'язаннями фірми своїм внеском до статутногофонду і додатково своїм особистим майном. Проте за законами багатьох країн цетовариство, на відміну від інших видів фірм, не платить податку на прибуток –він розподіляється між засновниками, що сплачують податок на загальнихпідставах. Такий перехідний ступінь від підприємництва без утворення юридичноїособи до звичайної фірми одержав поширення в аграрному секторі, сфері послуг(юридичних, аудиторських, консультаційних, медичних фірмах і т.д.), торгівлі,громадському харчуванні.
Товариство на вірі (командитне) включає, крім повнихтоваришів, осіб, що вкладають капітал, не бажаючи ризикувати своїм майном, іодержують відповідно меншу частину прибутку.
2 Господарські товариства –об'єднання капіталів для ведення підприємницької діяльності. У числізасновників тут виступають як фізичні, так і юридичні особи, а також державні імуніципальні утворення. Члени таких товариств зобов'язані робити внесок устатутний фонд, сприяти роботі товариства у визначених його статутом формах, зберігатикомерційну таємницю і т.д., але не повинні трудитися в штаті товариства напостійній основі. Відповідальність членів товариства за його зобов'язаннямиобмежена їхнім внеском у капітал, але не поширюється на інше їхнє майно.
Товариство з обмеженоювідповідальністю(ТОВ) є організаційно-правовою формою малого і середнього бізнесу. Внесок уйого статутний капітал може бути зроблений не тільки у грошовій, але й у натуральнійформі. У статуті ТОВ указуються його засновники і розмір їхнього паю, що робитьнеобхідною перереєстрацію при зміні складу власників. Для продажу паю привиході зі складу ТОВ потрібна згода загальних зборів засновників.
Товариство з додатковоювідповідальністю передбачаєу своєму статуті особливі обов'язки і права деяких засновників.
Закрите акціонерне товариство (ЗАТ) розподіляє акції тількисеред своїх засновників або іншого, заздалегідь визначеного кола осіб. ЗАТ неможе проводити відкриту підписку на акції, його акціонери або власне ЗАТ(відповідно до статуту) має переважне право покупки акцій інших членівтовариства. Це гарантує захист ЗАТ від поглинання іншими структурами, але недозволяє залучити додатковий капітал шляхом відкритої емісії акцій тв їхньогокотирування на біржі.
Відкрите акціонерне товариство (ВАТ) має необмежену кількістьчленів, які можуть продавати свої акції без згоди інших акціонерів. ВАТ вправіпроводити відкриту підписку на акції, що випускаються, і їхній вільний продаж зурахуванням вимог законодавства про акціонерні товариства та цінні папери. Зодного боку, це дає необмежені можливості залучення капіталу, з іншого – створюєнебезпеку скупки акцій конкуруючими фірмами.
Акціонерні товариства,засновниками яких є державні і муніципальні органи (за винятком утворених упроцесі приватизації), можуть бути тільки відкритими. Мінімальний статутнийкапітал ВАТ 1250 (у ЗАТ також 1250) мінімальних розмірів оплати праці, всіакції є іменними звичайними (однаковими за номінальною вартістю) абопривілейованими (не більш 25% статутного капіталу).
ВАТ зобов’язано щорічнопублікувати річний звіт, бухгалтерський баланс, рахунок прибутків і збитків,повідомлення про проведення загальних зборів акціонерів, список акціонерів іззазначенням кількості і типів належних їм акцій, а в необхідних випадках – проспектемісії акцій і т.д.
Закон «Про акціонерні товариства»визначає порядок створення філій і представництв АТ, дочірніх і залежнихтовариств, процедуру створення і ліквідації АТ, формування його статутногокапіталу і чистих активів, розміщення акцій та інших цінних паперів, нарахуванняі виплати дивідендів, ведення реєстру акціонерів. Регламентуються також основніфункції загальних зборів, ради директорів правління (виконавчої дирекції),ревізійної комісії, порядок придбання і викупу розміщених акцій, укладеннявеликих угод, контролю за фінансово-господарською діяльністю, обліку ізвітності.
Українах з ринковою економікою діє багато видів господарських і господарчихтовариств. У Німеччині майже дві третини фірм мають статус ТОВ (GmbН), одначверть – командитних і повних товариств. У США з 20 млн фірм 14 млн маютьстатус індивідуальних і сімейних, що близько до українських товариств, близько2 млн – обмежені партнерства (limited-ltd). Однак основну частину ВВП роблять 4млн корпорацій (Corp., inter.corp., у Німеччині – АС), статутний капітал якихутворений за рахунок обміну внесків (грошей і цінних паперів) на акції, а такожподальшої емісії і продажу акцій. Закони цих країн регламентують мінімальнийстатутний капітал, кількість засновників (у США – 3, у т.ч. 1 – резидентданого штату) і багато інших сторін діяльності АТ.
ВУкраїні переважна більшість господарських товариств представлена товариствами зобмеженою відповідальністю (більше 80%), на другому місці – акціонернітовариства – близько 8%, решта – інші види товариств.
3 Державнеі муніципальне унітарне підприємство. Тут у вигляді виключення підприємствовиступає не тільки як об'єкт, але і як суб'єкт підприємництва, однак воно не євласником закріпленого за ним майна, а одержує його у господарське ведення.Вказівка на власника міститься в найменуванні фірми. Її унітарний характерозначає, що майно не може бути розподілене за внесками між цехами, працівниками,бригадами і т.д.
4 Виробничийкооператив – добровільне об'єднання громадян для ведення спільноїгосподарської діяльності на основі членства й особистої трудової участі. Членикооперативу роблять внески у натуральній або грошовій формі, одержуючи, крімзарплати, відповідну частину прибутку. Однак на відміну від ТОВ усі членикооперативу мають на загальних зборах один голос незалежно від розміру внеску.Крім них, у кооперативі працюють люди за трудовими договорами, одержуючи звичайнузаробітну плату.
УЦивільному Кодексі також визначений статус некомерційних організацій. Доних належать такі.
1. Установа– це некомерційна організація, створена і фінансована (цілком або в основному)власником майна та яка виконує управлінську, соціально-культурну або іншуфункції. Установа відповідає за зобов'язаннями своїми коштами, але не майном.При їхній недостачі відповідальність несе власник. Таким чином, установа неможе збанкрутувати. Однак власник вправі вилучити зайве або використовуване неза призначенням майно. На відміну від державних і муніципальних підприємств тутвоно надається не в господарське ведення, а в оперативне управління увідповідності з цілями, установленими власником. Тому установам установлюєтьсяпланове завдання, їхні працівники оплачуються за єдиною тарифною сіткою.
Якщобільше половини доходу установи одержують від своїх клієнтів, а не бюджету, томожуть перереєструватися в муніципальне або інше медичне, інформаційне,театральне, видовищне і т. п. підприємство.
2. Казеннийзавод – установа, що виконує виробничі функції (як правило, з виробництва іремонту озброєнь і військової техніки).
3. Фонд– некомерційна організація, що не має членства, створена на основідобровільних внесків громадян і юридичних осіб для суспільно-корисних цілей(наукових, культурно-виховних, соціальних, екологічних, освітніх,спортивно-оздоровчих і т.д.).
Навідміну від установ засновник не відповідає за зобов'язаннями фонду (а фонд –за зобов'язаннями засновника). Фонд може проводити підприємницьку діяльністьтільки у статутних цілях, однак також може створювати АТ або брати участь уних. Фонд щорічно публікує звіт про використання свого майна, проходитьаудиторську перевірку.
Зареєстрованийяк центр маркетингових досліджень, фонд може стати керуючою компанією,інвестиційним посередником (зайнятим підбором і оцінкою інвестиційних проектів,залученням інвесторів для покупки цінних паперів і т.д.).
4. Споживчийкооператив – добровільне об'єднання громадян на основі пайових внесків длязадоволення матеріальних і соціальних потреб своїх членів. Близькі до нихжитлові кооперативи, кондомінімуми (об'єднання власників житла) і т.д.
5. Асоціація(союз) – об'єднання комерційних і некомерційних організацій, створене задоговором між ними для координації господарської діяльності, представлення ізахисту загальних інтересів (у т.ч. у засобах масової інформації, суспільнійдумці і т.д.). Для підприємницької діяльності асоціація створює господарчетовариство і бере участь у його роботі або сама перетворюється у ТОВ, АТ і т.д.
Слідзазначити, що засновники (учасники) можуть мати стосовно створених нимиюридичних осіб та їхнього майна права: майнові (держава і місцеві органивлади стосовно унітарних підприємств, а АТ – дочірніх суспільств) або зобов'язальні.Засновники фондів і асоціацій не мають стосовно них ні майнових, нізобов'язальних прав.
Некомерційні(публічні) організації утворюють у розвинених країнах усе більше значущийсектор економіки. У США тут зосереджена приблизно половина робочих місць. Прицьому і для комерційних фірм максимізація прибутку давно перестала бути єдиноюметою діяльності. Збереження і розширення позицій фірми на ринку усе більш залежитьвід її суспільного визнання, пов'язаного з надійністю, якістю послуг, внеском урозвиток соціального, наукового, інтелектуального потенціалу країни і регіону,захист навколишнього середовища.
3.Створення,реорганізація, «оздоровлення» і закриття фірми
Фірма проходить у своєму розвитку ряд стадій. Перша з них – економічнеобґрунтування нового бізнесу. Підсумковим документом цього етапу єскладання бізнес-плану.
Бізнес-план – це документ, щомістить економічне обґрунтування діяльності підприємця з організаціїрентабельної справи. Головне тут не економічне діловодство, дотриманняметодик, які рекомендуються кимось, правил, нормативів і т.д., а прогноз іоцінка доцільності вкладення коштів. При цьому підприємцеві доводиться вестинаступні основні види економічних розрахунків:
1.Мінімальний обсяг виробництва (виторгу), що забезпечує беззбиткову роботуфірми.
2.Первісна потреба в інвестиціях, у т.ч. позикових, у розрахунку на мінімальний іоптимальний (дає найбільший прибуток) обсяг виробництва.
3.Прогноз витрат на одиницю продукції і загальної суми витрат при різних обсягахвиробництва.
4.Прогноз прибутку (після сплати податків) при різних обсягах виробництва.
5.Приведення грошових витрат (платежів) і надходжень (виторгу) до порівнянноїсуми з урахуванням термінів їхнього внесення (одержання) і банківськоговідсотка.
6.Розрахунок залишків готівки на певні дати з урахуванням графіка платежів інадходжень.
7.Оцінка ступеня ризику за окремими інвестиційними проектами і сегментами(ділянками) ринку.
8.Оцінка наслідків інфляції і розроблення заходів для зменшення її негативнихнаслідків.
9.Порівняння рентабельності різних проектів і сегментів ринку.
10.Розрахунок загальної рентабельності і строку окупності вкладень, обґрунтуванняваріантів виробничої й інвестиційної програми, а також розподілу чистогоприбутку, що забезпечують найкраще поєднання прибутку і ризику.
Наступнийетап – реєстрація нового бізнесу. Для фізичних осіб йогопорядок спрощений. У свідоцтві (ліцензії), що видається кожному підприємцеві індивідуально(у ряді випадків його можна одержати поштою після подачі заявки і сплатиліцензійного збору), зазначається місце ведення підприємницької діяльності таїї види (при їхній зміні потрібна перереєстрація). При цьому дозволяєтьсяукладати договори підряду з іншими особами. Спеціальні дозволи з перевіркоюпрофесійної кваліфікації потрібні для лікарської і фармацевтичної практики,будівництва, перевезень, виробництва і продажу швидкопсувних продуктів і т.д.
Дляреєстрації юридичної особи надається заявка, рішення про їїутворення (установчий договір, протокол, наказ) і статут (положення).Реєстрація проводиться районною або міською адміністрацією за місцемзнаходження підприємства в місячний термін. Відмова може бути пов'язана лише зпорушенням установленого порядку створення юридичної особи (відсутність абонеповнота установчих документів, недотримання вимог до статусу засновників) абоз невідповідністю документів законодавству (недозволені або ліцензовані видидіяльності). Ця відмова може бути оскаржена у суді. До державної реєстраціїфірма не може вести господарську діяльність і укладати угоди.
Усіпідприємства вносяться до єдиного державного реєстру і одержують свійінформаційний код. На основі цього реєстру складаються реєстри власності(майна) платників податків, організується статистичне спостереження, аналіз ігрупування даних, що не становлять комерційної таємниці: про прибуток,статутний фонд, активи, кількість працівників і оплату праці за видамидіяльності, формами власності, галузями і т.д.
ВУкраїні на 1 січня 2006 року було зареєстровано понад 1 млн фірм, у тому числіза видами економічної діяльності: близько 26% – оптова і роздрібна торгівля,торгівля транспортними засобами; послуги з ремонту; понад 12% – колективні,громадські та особисті послуги; по 10% – промисловість та операції знерухомістю, здавання під найм і послуги юридичним особам; 8% – сільське господарство,мисливство та лісове господарство; решта – інші види діяльності.
Водночасза структурою доходів найбільшу питому вагу займали підприємства промисловості– близько 44%; на другому місці (по 14%) – торгівля транспортними засобами,послуги з ремонту; транспорт і зв’язок; фінансова діяльність, решта – інші видидіяльності. 90% доходів отримували приватні підприємства.
У СШАна початку ХХІ століття було зареєстровано понад 20 млн фірм, у т.ч. погалузях: 7,6 млн – сфера послуг, 4 млн – сільське, лісове і рибне господарство,3,5 млн – торгівля, 2 млн – фінанси і кредит, 2,5 млн – промисловість ібудівництво, 0,5 млн – транспорт і зв'язок. У промисловості діяло всього 8%фірм, однак вони приносили більше 1/3 доходів від бізнесу, у сільськомугосподарстві – 25% фірм, але давали лише 3% доходів. Понад 75% фірм (10%валового національного продукту – ВНП) належало фізичним (одноосібним і насінним)власникам, до 10% (5% ВНП) – товариствам і 15% (85% ВНП) корпораціям. Половинаприватних фірм протягом перших 3-х років припиняла своє існування.
Реорганізація підприємства –зміна масштабів, змісту або (і) організаційно-правової бази його діяльності. Доїї форм належать злиття, приєднання, поділ, виділення, змінаорганізаційно-правової форми, корпоратизація і приватизація підприємств.
При злиттікілька підприємств перетворюються в структурні одиниці нової фірми (як правило,зберігаючи при цьому права юридичної особи), передають їй усі майнові права,активи і борги (пасиви). Для цього потрібно не тільки рішення власників, але ідозвіл антимонопольного комітету. Наприкінці минулого та на початку цьогостоліття процес злиття охопив не тільки малі фірми, але і великі корпорації.
Приєднання означаєвключення нового підприємства до складу фірми з передачею їй відповідних прав іобов'язків. Тут змінюються лише обсяг і, можливо, профіль діяльності, але невиникає нова фірма. Однак Антимонопольний комітет або його регіональневідділення не дасть дозволу на реорганізацію, якщо вона зменшує конкуренцію виробниківтого самого товару в результаті їхнього поглинання.
Узв'язку з ліквідацією багатьох трестів, торгів, збиткових підприємств,комбінатів та інших адміністративних об'єднань відбувається поділ –виникнення декількох юридичних осіб на базі ліквідованого. За розділовим актомйого майно переходить фірмам, магазинам, їдальням, майстерням, ательє і т. п.,що отримують права юридичної особи і комерційну самостійність. Та частинамайна, що не може бути розділена (табори відпочинку та інші соціально-побутовіоб'єкти, котельні і т. п.), переходить до місцевого комітету державногомайна, а згодом – до договірних асоціацій.
Виділення пов'язане зутворенням малих підприємств на базі однієї або декількох структурних одиниць іпідрозділів фірми, яка при цьому зберігає колишнє найменування, торговельнумарку, промислову власність (змінюється тільки обсяг і структура діяльності).До такої реорганізації вдалися багато промислових гігантів. Вона відбувається зініціативи місцевої адміністрації, комітету державного майна, антимонопольногокомітету або самої фірми.
Вартоврахувати, що держава передає майно у господарське ведення унітарнимпідприємствам, а не цехам. От чому останні не можуть автоматично претендуватина ту або іншу частину державної власності. Виділення доцільне, якщо воно неруйнує єдиний технологічний ланцюжок на заводі.
Корпоратизація – перетвореннявеликих (з кількістю працівників більше 1000 чоловік або високою вартістюосновних фондів) і середніх (з кількістю зайнятих 200–1000 чоловік) державнихпідприємств в акціонерні товариства відкритого типу з передачею пакета акційфонду державного майна і виведенням підприємства з підпорядкування міністерствта інших державних структур. При цьому обирають один із 3-х варіантів:
1) збереженняпідприємства у державній власності (25% статутного капіталу, але по сумі небільш 20 мінімумів заробітної плати, передається працівникам безоплатно увигляді іменних привілейованих акцій, ще 10% – зі знижкою і розстрочкоюплатежу, 5% на пільгових умовах продається керівництву підприємства, а 60%акцій надходить у розпорядження комітету державного майна);
2) придбанняконтрольного пакета (51%) акцій трудовим колективом за рахунок особистихкоштів за підпискою, ваучерів, залишків фондів економічного стимулювання ібанківських кредитів (безоплатна передача акцій при цьому не проводиться, невикуплені акції перепродуються комітету державного майна);
3) перехідпідприємства у змішану приватно-державну власність з наданням опціону(права на покупку) значної частини акцій ініціативній групі фізичних і юридичнихосіб.
Середнайбільших підприємств України найбільш рентабельні (більше половини) обрали 2-йваріант, 3-й обрали переважно середні фірми зі стійким ядром адміністраторів,що користуються довірою колективу. Останні два варіанти перетворюютькорпоратизацію у приватизацію.
Закріпленняконтрольного пакета акцій приватизованих підприємств у державній власностідопускається стосовно підприємств: зв'язку; з вироблення і розподілуелектроенергії; з видобутку, переробки і збуту нафти і природного газу; звидобутку і переробки дорогоцінних металів і каменів, радіоактивних ірідкоземельних елементів; з розроблення і виробництва систем озброєння і боєприпасів;з виробництва спиртової і лікеро-горілчаної продукції; з перевезень назалізничному, водному і повітряному транспорті, а також науково-технічних організацій.
У2005 році в Україні передбачалося приватизувати 5664 об’єкти державноївласності. Вартість майна, що підлягала приватизації, становила 1033,1 млн грн.Очікувані надходження грошей від продажу об’єктів склали 1042,3 млн грн.Найбільша кількість об’єктів приватизації спостерігалася у таких галузях (видахдіяльності): оптова й роздрібна торгівля; торгівля транспортними засобами;послуги з ремонту – 2007; операції з нерухомістю, здавання під найм та послугиюридичним особам – 1670; колективні, громадські та особисті послуги – 487;готелі та ресторани – 364; промисловість – 301.
Статутитовариств і склад їхнього керівництва затверджуються державними органами.Останні можуть стати власниками «Золотої акції», що дає право «вето» приприйнятті рішень, які стосуються інтересів всієї країни або регіону, участі уРаді директорів і т.д.
Приватизація – придбаннягромадянами, юридичними особами та їхніми об'єднаннями у держави і місцевоївлади підприємств, часток у статутному капіталі акціонерних та іншихгосподарських товариств житла, землі й інших об'єктів державної і муніципальноївласності.
Приватизаціяпроводиться різними способами залежно від розмірів підприємств, їхньоїсоціальної значущості, рентабельності і т.д.
Великіпідприємства, як уже відзначалося, перетворюються у відкриті акціонернітовариства, акції яких у більшому (2-й і 3-й варіанти) або меншому ступені (1-йваріант) надходять фізичним і юридичним особам, у першу чергу своїм працівникамі пенсіонерам. Надалі основним способом приватизації виступає продаж акцій, щоналежать державі і місцевим органам влади.
Варіантиздійснення приватизації. Приватизація підприємств може здійснюватися удекількох формах, основними з яких є аукціон, комерційний конкурс танекомерційний конкурс.
Аукціон– це продаж на відкритих торгах без будь-яких умов покупцеві, щозапропонував найбільшу ціну. Дана форма використовується при приватизаціїневеликих (до 200 працівників) підприємств, а також цехів, ділянок, будинків,споруд, у т.ч. недобудованих; устаткування; пакетів акцій, частин, паїв і т.д.
Частинувирученої суми від продажу підприємства на аукціоні одержують працівники, якізвільняються (скорочуються) новими господарями. Виторг від продажу незавершенихбудівництв і соціально-культурних об'єктів, не встановленого устаткування може бутивикористаний для покриття боргів підприємства. Щоб уникнути змови покупців, нааукціоні не допускається зниження стартової ціни.
Комерційнийконкурс (на відміну від аукціону) вимагає від покупця виконання ряду умов(реконструкція і збереження профілю підприємства, робочих місць, фінансуваннясоціально-культурних об'єктів), і тому склад учасників конкурсу може бутизаздалегідь обмежений (закритий тендер). У селах і селищах до конкурсу напокупку підприємств торгівлі, суспільного харчування, сфери послуг,агропромислового комплексу допускаються насамперед їхні працівники і місцеві жителі.Переможцем визнається покупець, що гарантує виконання умов конкурсу і запропонував(у запечатаному заздалегідь конверті) найбільшу ціну (при однаковій ціні –раніше подав заявку).
Некомерційний(інвестиційний) конкурс проводиться за необхідності реконструкції ідобудування підприємства, освоєння родовищ корисних копалин і т.д. Тутперемагає той, хто запропонує кращу інвестиційну програму, надасть гарантіїінвестицій, має більший досвід у цій області.
Утабл. 1.1 подані дані про кількість об’єктів, які змінили форму власності, заспособами приватизації в Україні.
Таблиця1. – Кількість об’єктів, які змінили форму власності, за способами приватизаціїв Україні
Показник 1992–2005 У т. ч. 2005 Всього 102154 5664 у тому числі шляхом викупу об’єкта приватизації 49619 3702 викупу за альтернативним планом приватизації 455 1 викупу майна, зданого в оренду з викупом 18853 1119 продажу на аукціоні 15906 683 продажу за некомерційним конкурсом 2315 29 продажу за комерційним конкурсом 4540 123 продажу акцій відкритих акціонерних товариств 10461 7 продажу за конкурсом з відстрочкою платежу 5 –Напочатку 90-х рр. минулого століття приватизація проводилася за заниженоюбалансовою вартістю. Майно часто потрапляло до рук випадкових людей, що немають ані навичок, ані бажання розвивати виробництво. Інвестиції відповідно доумов конкурсу не вкладалися. Наприкінці 90-х рр. це обумовило необхідністьпередачі підприємств ефективним власникам.
Напочатку ХХІ століття махінації у сфері приватизації державного майна все щепродовжуються. Прикладом можуть слугувати гучні скандали навколо приватизаціїта реприватизації таких великих українських підприємств, як «Нікопольськийзавод феросплавів», «Криворіжсталь» та ін.
«Оздоровлення (санація)»підприємств – перетворення їхньої діяльності, проведене за рішенням фондудержавного майна (комітету кредиторів) і представлення податкових, фінансовихорганів, банків, а також кредиторів, міністерств і самої адміністрації увипадку тривалого (більше 3-х місяців) невиконання зобов'язань перед бюджетом,іншими фізичними і юридичними особами (кредиторами). Фірма зобов'язана надатиповний список кредиторів і боржників, усю бухгалтерську і фінансову звітність.
Ліквідація підприємствапроводиться за рішенням фонду державного майна, комітету власників абоарбітражного суду при неможливості або безуспішності «оздоровлення».
Неспроможність (банкрутство)фірми (підприємця) – нездатність задовольнити вимогикредиторів з оплати товарів (робіт, послуг), включаючи обов'язковіплатежі в бюджет і позабюджетні фонди, через перевищення зобов'язаньборжника над його майном або незадовільну структуру майна (майно вартістю,достатньою для задоволення претензій кредиторів, не може бути продане употрібний термін).
Головнаознака неспроможності – припинення поточних платежів, коли вимогикредиторів не виконуються більше 3-х місяців.
Рішенняпро неспроможність підприємця приймається ним самим (при добровільнійліквідації фірми під контролем кредиторів) або арбітражним судом(міським, обласним, крайовим, республіканським), якщо вимоги до боржникаперевищують 300 мінімальних розмірів оплати праці. Підставою для розглядусправи про неспроможність є заява боржника, кредитора (після направленнявідповідного повідомлення боржникові) або прокурора (при виявленні ознак навмисногоабо фіктивного банкрутства, коли боржник навмисно створює або збільшуєнеплатоспроможність, щоб домогтися від кредиторів відстрочки, розстрочки абозменшення платежів. Більш детально процедури санації, банкрутства та ліквідаціїпідприємства розглянуті у темі 7.
4.Організаційні форми підприємництва
Об’єднанняпідприємств. У умовах ринкової економіки більшість фірм, які функціонують усфері великого бізнесу, як правило, являють собою об’єднання підприємств. Доосновних видів об’єднань належать такі.
Фінансово-промисловігрупи підприємств, кредитно-фінансових, інвестиційних та іншихорганізацій (установ) – створюються для структурної перебудови економіки іпоєднують свої капітали (з дотриманням антимонопольних законів) для підвищенняконкурентоспроможності й ефективності виробництва й експорту, створення новихтехнологій і кооперованих зв'язків (у тому числі міжнародних), конверсії, залученняінвестицій.
Холдинг – інвестиційнетовариство (фонд), що володіє цінними паперами (пакетом акцій і т.д.)підприємств і контролює в такий спосіб їхню господарську діяльність, стратегію іфінансове становище.
Картелі – угодисамостійних підприємств однієї галузі про ціни, ринки збуту, частки в обсязіреалізації на зовнішніх ринках.
Синдикати – об'єднання длязбуту продукції при збереженні юридичної, виробничої і фінансової самостійностіпідприємств.
Конгломерати– багатогалузеві компанії, головне товариство яких забезпечуєфінансовий контроль за діяльністю дочірніх і внучатих компаній, єдину стратегіюуправління. Між підприємствами конгломерату немає прямихвиробничо-технологічних зв'язків. Вони отримують прибуток здебільшого зарахунок скупки і перепродажу фірм і цінних паперів.
Концерни– як середня ланка управління – це об'єднання великих, середніх імалих підприємств, пов'язаних з виробництвом кінцевого продукту. У кожній галузідіють кілька концернів, здатних конкурувати один з одним.
Концернпоєднує фази циклу (видобутку і переробки сировини, масового виготовленняокремих частин продукту від сировини до постачань, налагодження йобслуговування готової продукції і т.д.) навколо технологічного ядра(науково-технічного центра). Тут зосереджуються всі основні функціїстратегічного управління:
– розробка і реалізація єдиної технічної, виробничої і фінансовоїполітики;
– прогнозування і перспективне планування;
– організація маркетингу;
– розробка й освоєння великих нововведень;
– інвестування;
– випуск і продаж цінних паперів;
– посередництво;
– виставки й аукціони;
– організація дочірніх фірм і т.д.
Зісказаного випливає, що підприємство може входити тільки до одного концерну.
Асоціація централізує лишеодну або кілька функцій управління (маркетинг, консультації, науково-технічніпослуги, спільні капіталовкладення, організація постачання і збуту,посередницькі послуги, у т.ч. зовнішньоекономічні, і т.д.). Тому фірма можескладатися членом декількох асоціацій різного профілю.
Асоціаціїфірм представляють середній рівень управління, необхідний для саморегулювання ідержавного регулювання ринкової економіки. 500 найбільших корпорацій США, а цепівтора десятка фінансових груп, відіграють стабілізуючу роль в економіці,оскільки забезпечують замовленнями мільйони малих фірм. У Японії уряд погоджуєз господарськими асоціаціями промислову політику.
Консорціум створюється напевний строк і реалізує конкретний науково-технічний, інвестиційний абоприродоохоронний проект (програму), після чого ліквідується або перетворюєтьсяв інше договірне об'єднання. Він може діяти на неприбутковій основі (доходи, завинятком витрат, повертаються засновникам). Ці об'єднання часто створюютьакціонерні банки, що мобілізують тимчасово вільні кошти учасників та іншихклієнтів, у перспективі вони часто перетворюються в акціонерні корпорації.
Концерниукладають довгострокові контракти з тисячами малих фірм, передаючи їмтехнологію і виробничий досвід, часто не претендуючи на частку у власності.Однак монопольне положення концернів, які тісно пов'язані з державним апаратомі не спираються на малий і середній бізнес, знижує конкурентоспроможність національноїекономіки. Це показала криза, що вразила наприкінці 90-х рр. Минулого століттякраїни Південно-Східної Азії.
Державніунітарні підприємства. У ринковій економіці державні підприємстваефективні переважно в галузях, де нераціональне створення конкуруючихорганізацій (енергетика, залізниці) або потрібний великий стартовий капітал(хімія, металургія і т.д.). Багато хто з них стають акціонерними абодержавно-колективними компаніями, якщо їхні працівники здобувають частку (пай)у майні і, відповідно, прибутках підприємства.
Комерціоналізація державнихпідприємств ґрунтується на поділі функцій управління майном і господарськоюдіяльністю. Власник або його представник – міністерство, фонд, фонд державногомайна, інвестиційний фонд – укладає контракт із керівником або адміністрацієюпідприємства, приймає стратегічні рішення про зміну статутного капіталу, випускі продаж акцій, розподіл прибутку, контролює рентабельність, заборгованість,зміну вартості майна, однак не втручається в управління виробництвом і збутомтоварів.
Зростанняролі фірм у житті суспільства дозволяє скоротити витрати державного управління.Світовий досвід довів ефективність установлення прав власності і створенняринку навіть для таких об'єктів, як електромагнітні хвилі різної частоти, викидив атмосферу і водний басейн і т.д. Підприємці здобувають на аукціоні право нателе- і радіомовлення на тих або інших каналах, на забруднення навколишньогосередовища (у межах екологічної ємності території). Виторг надходить домісцевого бюджету.
Підприємства,що використовують більш чисті технології, перепродують своє право на викидитим, хто справляється з цим гірше, компенсуючи в такий спосіб частину своїхвитрат. Підприємець, здатний отримати з володіння промисловими правами навикиди велику вигоду, викупить їх у тих, для кого вони являють невеликуцінність. Але при цьому сумарне забруднення в даному районі не повиннеперевищувати заздалегідь установлену припустиму величину. Органам владизалишається лише контролювати дотримання прийнятих правил.
Підприємництвона державних підприємствах здійснюється за контрактом із власником в умовах повногогоспрозрахунку. Останній являє собою систему економічних відносиндержавних підприємств, що одержали майно в господарське ведення, із власником –фондом державного або муніципального майна, міністерствами (оборони, транспорту,промисловості і т.д.), а також господарськими партнерами і своїми структурнимиодиницями (внутрішньогосподарський розрахунок) на базі економічноїсамостійності, повної самооплатності, самофінансування й економічноївідповідальності. Розглянемо ці принципи повного госпрозрахунку більш докладно.
Економічнасамостійність базується на реальному відокремленні засобів угосподарському обороті, при якому підприємство і держава не відповідають за боргиодин одного.
Приадміністративно-командній системі підприємства мали лише зовнішні атрибутисамостійності (власний баланс, рахунок прибутків і збитків, розрахунковийрахунок у банку, право юридичної особи), але не могли самі прийматигосподарські рішення, а їх продукцією і доходами розпоряджалося міністерство.Нині підприємство може продавати, обмінювати, здавати в оренду іншим підприємствам,установам, а також громадянам належне йому майно. Чистий прибуток (після сплатиподатків і т. п.) надходить у його повне розпорядження і розподіляєтьсясамостійно, відповідно до статуту.
Підприємствосамостійно установлює форми, системи і розміри оплати праці, вільно реалізуєсвою продукцію, роботи, послуги (крім переліку виробів, установленого законом).Його відносини з партнерами у всіх сферах господарської діяльності будуються напідставі договорів при вільному виборі предмета договору, визначеннізобов'язань і будь-яких інших умов, що не суперечать законам. Підприємство самездобуває ресурси на ринку товарів і послуг, веде зовнішньоекономічну діяльністьвідповідно до законів, самостійно використовує валютний виторг (післявідрахування валютних витрат, податків і продажу у валютні фонди), самостійноабо на договірній основі встановлює ціни на основну частину продукції (крімпродукції, що визначає загальний масштаб цін, рівень життя громадян, а такожтакої, що випускається за відсутності конкуренції).
Повнасамооплатність передбачає відшкодування за рахунок доходів підприємства нетільки собівартості продукції (поточних витрат), як це було до 1991 р.,але й авансованих (таких, що окупаються за тривалий термін) витрат – нарозширення і відновлення виробничих фондів, дослідження і розробки, підготовкукадрів, охорону природи. Ці витрати в розвинених країнах зростають набагатошвидше поточних витрат. Тому госпрозрахунок, що поширювався тільки на ці витрати(все інше надавалося за рахунок державного бюджету), був неповним, обмеженим, априбуток лише тепер став відбивати кінцеві результати господарської діяльності.
Самофінансування пов'язане зіскасуванням усіх видів дотацій з бюджету. Джерелом інвестицій у нових умовах єприбуток, довгострокові кредити, виторг від продажу цінних паперів (акцій і т.д.)і зайвого майна, амортизаційний фонд, а також цільове поворотне фінансуванняпріоритетних проектів за участю державного і місцевого бюджетів. Підприємствофінансує не тільки виробничий, але і соціальний розвиток колективу. Фонд оплатипраці утворюється не з національного доходу, а з госпрозрахункового доходуданого підприємства (за винятком фондів виробничого і соціального розвитку).
Повнаекономічна відповідальність означає відшкодування підприємством за рахуноксвоїх доходів усіх збитків від прострочення, неналежного виконання абоневиконання договорів і шкоди внаслідок недоліків продукції, робіт і послуг.Раніше державні підприємства відшкодовували лише частину (до 8%) вартостінедопоставки незалежно від заподіяного при цьому збитку.
Допочатку 90-х р. минулого століття понад 1500 державних підприємств були єдинимивиробниками своєї продукції на колишній території СРСР. Монополія стримувалавідновлення продукції і дозволяла підвищувати ціни без поліпшення якості.Демонополізація економіки, що триває з 1991 року і дотепер, базується наліквідації монопольних державних структур (галузевих відомств) і всієї системицентралізованого розподілу матеріальних і фінансових ресурсів, гарантіїавтономії (незалежності) товаровиробників та їхньої рівноправності незалежновід форм власності. Без згоди антимонопольних органів забороняється злиттявеликих підприємств, утворення концернів, покупка акцій конкуруючих підприємств.
У 90-хрр. ХХ століття європейські країни приватизували багато державних підприємств.Скорочується збитковий державний сектор у Китаї. Однак в оборонній і деякихінших галузях державне підприємництво вписується в умови ринку. Нерідкоприродні ресурси і нерухомість, що належать державі і місцевим органам влади,здаються в оренду, у т.ч. на умовах розподілу продукції.
Заоб'єктами виділяють 4 види оренди:
1)підприємств (в оренду передаються основні фонди, оборотні кошти, фінансовіресурси, промислові права);
2)цехів, ділянок і інших підрозділів (оренда основних фондів і запасівтоварно-матеріальних цінностей);
3)окремих будинків, споруд, устаткування;
4)природних ресурсів (земельні і лісові ділянки, родовища корисних копалин, водніресурси, місця відпочинку і т.д.).
Докола найбільш принципових питань організації оренди належать:
– визначення статусу орендодавця й орендаря;
– терміни оренди;
– форми і розмір орендної плати;
– умови викупу майна.
Якорендодавець може виступати лише власник майна або уповноважена ним юридичнаособа (фінансовий фонд, фонд державного майна і т.д.), але не орган управління.При цьому орендодавець не втручається в оперативне управління виробництвом,контролюючи лише схоронність майна і дотримання умов договору.
Малийбізнес і його організаційно-правові форми
Малийбізнес є особливим видом підприємництва, оскільки відрізняється не тількирозмірами, але й особливим режимом державного регулювання, а в більшостівипадків – безцеховою структурою, конкурентним (немонопольним) положенням наринку.
Домалого бізнесу належать підприємці без утворення юридичної особи і комерційніорганізації з невеликою кількістю працівників – до 50 осіб та річним оборотом небільше 500 тис. євро.
Маліпідприємства відіграють особливу роль у переході до ринкової економіки. Вонипотребують невеликого початкового капіталу і тому дозволяють залучити допідприємництва багатьох людей, створити конкуренцію на ринку товарів, а такожнові робочі місця для працівників, що звільняються з різних сфер праці, інезайнятого населення.
Необхіднопідкреслити, що малі підприємства сприяють стабілізації ринку, утягуючи воборот місцеві сировинні ресурси, використання яких невигідно фірмам-гігантам,а також повніше враховуючи запити місцевого ринку. Вони сприяють розвитку малихміст і селищ, зменшують час поїздок на роботу і загальні транспортні витрати,полегшують (особливо в хімії і металургії) навантаження на природу. Поєднаннявласника і підприємця в одній особі дозволяє скоротити управлінський персонал.До того ж у невеликих трудових колективах вище згуртованість і взаємодопомогапрацівників.
З 90-хрр. 20-го століття роль малого бізнесу стала зростати. Однак великі підприємствазберігають свої переваги за ефективністю масового виробництва, глибиною поділупраці і рівнем автоматизації, комплексністю використання сировини, єдністюнауково-виробничого циклу і т.д. Малі підприємства спеціалізуються насампередна дрібносерійній і одиничній продукції, виробництві вузької номенклатуридеталей за замовленням великих корпорацій, розробленні й освоєнні нововведень,на наданні різних послуг.
Світовийі вітчизняний досвід доводить переваги народних (колективних) підприємств, девсе або велика частина майна – власність самих працівників. Такі підприємствадіють як акціонерні товариства закритого типу, причому працівник одержує своючастку у грошовій формі тільки при звільненні або виході на пенсію. Акції тутзаробляються, а не надаються безкоштовно. Статут гарантує збереження контрольногопакета акції в руках колективу, регулює випуск привілейованих акцій дляпенсіонерів, порядок прийому в акціонери нових працівників, продаж акцій одинодному і на сторону (в основному суміжникам).
У СШАфедеральні закони стимулюють продаж акцій працівникам за допомогою податковихпільг, позик (під заставу активів фірми) з боку пенсійних і страхових фондів,корпорацій розвитку штатів і т.д. Постійні працівники одержують у кредит усюсуму, потрібну для покупки акцій, а знову прийняті – частину цієї суми дляпридбання акцій з резерву або повернених при виході на пенсію. Менеджер одержуєїх лише після 3-х років роботи, у т.ч. 2-х років – рентабельної. Усіробітники-власники навчаються методам обліку й аналізу витрат, контролю якості,раціоналізації виробництва. У цехах створюються аналітичні групи за участюмайстрів і профспілкових активістів.
Маліпідприємства найчастіше є закритими АТ або товариствами з обмеженоювідповідальністю (ТОВ), створюваними фізичними і юридичними особами (шляхомоб'єднання їхніх внесків), що несуть відповідальність за своїми зобов'язаннямив межах цих внесків і придбаного на їхній основі майна і доходів. Член ТОВзобов'язаний вносити внесок (у вигляді будь-яких активів) і сприяти діяльностіТОВ відповідно до установчих документів (але йому необов'язково входити до штату),не розголошувати комерційної таємниці. Він має право одержувати інформацію (ут.ч. бухгалтерській і звітну) про діяльності ТОВ, брати участь в управлінні впорядку, визначеному статутом, одержувати частину прибутку ТОВ.
ВідмінністьТОВ від АТ полягає в тому, що частки, на які розділений статутний фонд, тутнеоднакові, а для їхнього продажу необхідна згода зборів засновників.
Акціонернітовариства. Акціонерне товариство – товариство з обмеженоювідповідальністю, основний капітал якого розбитий на паї (акції), власники якихможуть брати участь в управлінні, продавати їх іншим власникам і одержуватидивіденди залежно від прибутковості АТ.
Длявеликих фірм із розвиненими горизонтальними зв'язками АТ найбільш ефективнаорганізаційна форма.
АТстворюється в трьох основних формах:
1) корпорація (наприклад, Горьківський автозавод) виділяє своїпідприємства в самостійні АТ з передачею контрольного пакета акцій головномутовариству. На зовнішній ринок надходять лише акції самого ГАЗу, що є власністюусієї корпорації. Централізація емісії акцій дозволяє зберегти єдинийтехнологічний ланцюжок і регулювати розвиток суміжних виробництв;
2) траст – АТ, що одержує акції своїх членів у довірче управління. Це дозволяєзалучити великих інвесторів, що купують цінні папери, під конкретні інвестиційніпроекти і бізнес-плани;
3) холдинг – АТ, фінансовий центр якого має у своєму розпорядженніконтрольний пакет акцій інших, дочірніх, товариств, що дає йому безумовне правоприймати або відхиляти управлінські рішення на загальних зборах вкладників(акціонерів, пайовиків). Однак сам холдинг (на відміну від корпорації) нічогоне робить. Він купує і продає цінні папери, сприяє корпорації суміжників,узгоджує інвестиції учасників, але не має права на збут продукції (крімекспортної) і регулювання цін.
Фінансовіхолдинги (більше половини капіталу яких складають фінансові кошти і майноконтори) не можуть втручатися у виробничу і комерційну діяльність дочірніхфірм, займаючись лише інвестиціями й угодами на фондовій біржі.
РозвитокАТ не повинний призводити до утворення монополій. Деякі з них намагаютьсяоб'єднати цілі галузі виробництва, занизити ціни на кооперовані постачанняусередині АТ і завищити їх на кінцеву продукцію, не допустити обґрунтованоговиділення структурних одиниць, вилучити їхній прибуток і т.д. Нерідкоадміністрація приймає рішення, що за законом можуть затверджувати лише збориакціонерів або рада директорів. Для вирішення цих проблем має бути знайденінайбільш раціональні форми взаємодії АТ з місцевою владою, зовнішнімиінвесторами, зовнішньоекономічними структурами, фондовою біржею.
Дивідендиза акціями у країнах з розвиненою ринковою економікою звичайно невеликі (3–10%на рік). Головний виграш акціонерів пов'язаний зі зростанням курсу ціннихпаперів при успішній роботі компанії. Основна частина прибутку при цьому зновувкладається у справу. АТ мають цілий ряд переваг: підвищується стійкістьбізнесу – склад акціонерів може цілком обновитися, а фірма буде, як і раніше,існувати, знижується підприємницький ризик, оскільки своїм майном передкредиторами відповідає товариство, а не його акціонери; залучається додатковийкапітал, у т.ч. іноземний (за рахунок продажу акцій), причому іноземніінвестори не зобов'язані особисто брати участь в управлінні справами.Вертикальні економічні зв'язки забезпечуються за рахунок системи холдингів іподілу доходів між державою (податки), акціонерами (дивіденди) і фірмою(інвестиції з прибутку), а горизонтальні – на основі взаємного придбання акцій.Для стимулювання фахівців вони нерідко зобов'язуються придбати визначену сумуакцій (на пільгових умовах, але без права перепродажу).
Нафондовій біржі перевіряється конкурентноспроможність фірм і полегшуєтьсяперелив капіталів у найбільш ефективні форми з них.
Українах з розвиненою економікою акціонерні товариства переважають на ринку.Так, у США вони дають 80% валового національного продукту. Кількість акціонеріву 1900–2005 рр. зросла з 4 до 58 млн. чіл. (з 15 до 46% загальної чисельностідорослого населення). Однак більшість з них не брало участі в управлінні. ВЯпонії за останні 30 років частка індивідуальних акціонерів знизилася, середних нині переважають юридичні особи (фірми).
Вцілому, акціонування не можна вважати універсальним засобом відродженняекономіки. Лише у сполученні з іншими формами роздержавлення і приватизаціївоно дає найбільший ефект.
Підприємстваз іноземними інвестиціями. Міжнародний рух капіталів – один із основнихпринципів ринкової економіки. За умови розумної валютно-податкової політики, щозахищає інтереси національної економіки і перешкоджає імпорту відсталих таекологічно шкідливих технологій, розбазарюванню невідтворювальних ресурсів, підривуперспектив експорту, залучення іноземних капіталів, дає великий соціальний іекономічний ефект.
Напочатку ХХІ століття загальний обсяг світової торгівлі склав більш ніж 3 трлн,а рух капіталів (кредити, інвестиції, продаж цінних паперів і т.д.) більше 100трлн доларів. Щорічні темпи зростання зовнішньої торгівлі найбільш розвиненихкраїн (США, Японії, ФРН, Франції, Англії) складали близько 5%, а закордоннихінвестицій – більше 30%, причому ці країни не тільки вкладали, але й одержуваликапітали ззовні.
ВУкраїні на 1 січня 2005 року було зареєстровано 5291 спільних з іноземнимифірмами підприємств (СП), що становило менше 0,5% від загальної кількостісуб’єктів підприємництва. Слід зазначити, що порівняно з 90-ми роками ХХстоліття, незважаючи на зростання загальної кількості підприємств в Україні,чисельність спільних підприємств суттєво знизилася (за 1997–2006 рр. майже на 50%).Зокрема, їх питома вага у загальній чисельності фірм становила у 1997 р. –1,6; 2001 р. – 0,8; 2003 р. – 0,6%.
У 90-хрр. для закордонних інвесторів в Україні були створені рівні, а у деяких випадкахі кращі умови вкладення капіталу порівняно з іншими підприємцями. Інвесторизахищені від націоналізації та інших незаконних видів вилучення майна ікапіталів. Дозволено вкладати інвестиції не тільки юридичним, але і фізичнимособам (громадянам і особам без громадянства) у всіх сферах (крім особливоважливих для оборони), включаючи довгострокову оренду, землі і концесії на розробленняприродних ресурсів з 100%-им іноземним капіталом.
СтворенняСП.Процес створення СП починається з техніко-економічного обґрунтування(ТЕО). Довгостроковими цілями з української сторони може бути задоволенняпотреб внутрішнього ринку (подолання дефіциту), доступ до передової технології,техніки, ноу-хау, розширення експорту, заміщення імпорту, залучення валютнихкапіталовкладень, підготовка кадрів для ринкового господарювання. Для іноземнихінвесторів важливе: закріплення на українському ринку; доступ до природнихресурсів і земельних ділянок: використання українських винаходів інауково-технічного потенціалу, а також дешевої і досить освіченої робочої сили,транспортних комунікацій. При цьому треба врахувати, що нові технологіїскорочують потребу в металі, паливі і т.д., а робочу силу у ряді випадківпотрібно перенавчати.
Наступнийетап – пошук і вибір потенційних партнерів. Досьє про відповідніфірми повинне містити зведення про предмет і сферу їхньої діяльності,науково-технічний потенціал, конкурентоспроможність продукції на світовомуринку, фінансове становище. Варто врахувати, що деякі фірми прагнутьперемістити на територію України небезпечні для природи і здоров'я людейвиробництва, а також отримати прибуток за рахунок експорту дефіцитних ресурсів,які інші підприємства закуповують за рубежем за більш високими цінами.
Протоколпро наміри закріплює угода про цілі співробітництва й етапи організації СП,внесок сторін.
Завершальнийетап організації СП – підготовка і підписання установчих документів.Угода про створення СП визначає юридичні основи відносин сторін, статутний ірезервний фонди, а статут – завдання і зміст діяльності, структуру управління.Реєстрація СП як юридичної особи здійснюється у відповідних органах.
Робота СП розпочинається з формуваннястатутного фонду. До його складу зараховується вартість основних фондіві оборотних коштів СП за договірними цінами (з урахуванням цін світового ринкуі зовнішньої торгівлі) у гривнях і вільно конвертованій валюті (ВКВ) з перерахуваннямза комерційним курсом. Вартість будинків, споруд, комунікацій визначається,виходячи з витрат на будівництво аналогічних об'єктів іноземними фірмами зурахуванням ступеня зносу, матеріалів – за цінами основних товарних ринків іугод зовнішньоторговельних організацій, ціна землі – з урахуванням розташуванняділянки (віддаленість від постачальників і ринків збуту) і наявності інфраструктури(шляхи, зв'язок, енерго- і водопостачання, житло і послуги). Ведетьсяроздільний облік частки українських та іноземних партнерів, а також руху статутногофонду.
5. Особливості функціонування фірми вумовах стійкого інноваційного розвитку
В останні десятиріччя інноваційні факторипочали відігравати провідну роль у забезпеченні економічного розвитку,підвищенні конкурентоспроможності національних економік і окремих підприємств.Україні, щоб не відстати назавжди від розвинених країн і не стати їх сировиннимпридатком та джерелом дешевої робочої сили, необхідно коригувати стратегіювласного економічного розвитку.
В економічно розвинених країнах до 85–90%приросту ВВП забезпечується наукомісткою продукцією, для порівняння, часткаінновацій у загальному обсязі промислового виробництва в Україні становитьблизько 7%.
У загальному випадку виділяють два типи ринкових стратегій функціонуваннясуб'єкта господарювання: стабілізаційні (збереження досягнутого рівнявиробництва, частки ринку і т. п.) і розвиваючі (розширення виробництва,частки ринку, збільшення прибутку тощо). Однак, як показує практика, першіможуть принести тільки тимчасовий успіх і не здатні забезпечити тривалевиживання підприємств на ринку відповідно до їх місії і прийнятої мотивації бізнесу.
Розвиток суб'єктів господарської діяльності й економіки країни у цілому можебути забезпечено різними шляхами:
1)екстенсивним, що передбачаєрозширення обсягів виробництва і збуту продукції. Відбувається в умовахненасиченого ринку, за відсутності гострої конкуренції, в умовах відносноїстабільності середовища господарювання. Пов’язаний зі зростаючими витратамиресурсів. У наш час у більшості регіонів світу даний підхід практично вичерпавсебе, оскільки наявні ринки вже заповнені товарами;.
2) інтенсивнимнауково-технічним, що передбачає використання досягнень науки ітехніки для удосконалення конструкцій і технологій виробництва традиційних(модернізованих) продуктів з метою зниження собівартості їхнього виробництва,підвищення якості, а у підсумку – підвищення конкурентоспроможності. Перехід наданий шлях розвитку відбувається в міру насичення ринків, вичерпуваннядефіцитних ресурсів, зростання конкуренції товаровиробників;
3) інноваційнимнауково-технічним, що передбачає безперервне оновлення асортиментупродукції і технологій її виробництва, удосконалення системи управліннявиробництвом і збутом.
Останній,інноваційний шлях розвитку, в сучасних умовах перетворюється на провідний,спрямований на постійне вдосконалення діяльності фірми.
Загаломінноваційним слід вважати розвиток, що спирається на безупинні пошукі використання нових способів і сфер реалізації потенціалу фірми у зміннихумовах зовнішнього середовища у рамках обраної місії та прийнятої мотиваціїдіяльності, який пов’язаний з модифікацією існуючих і формуванням нових ринківзбуту.
В цихумовах вітчизняні товаровиробники повинні активізувати інноваційну діяльність,замінити свою в основному морально застарілу продукцію (а також технології їївиготовлення), яка не користується попитом, шукати шляхи реалізації наявногопотенціалу, на яких вони мають шанси і зможуть зайняти та утримувати свої нішіна світовому ринку.
Зпогляду сучасних фірм інноваційну діяльність необхідно розглядати як один зосновних засобів їхньої адаптації до постійних змін умов зовнішньогосередовища. Основною сутністю інновації та інноваційної діяльності є зміни, якірозглядаються як джерело доходу.
Перехідфірми на інноваційний шлях розвитку можливий лише за ряду умов.
Першою є наявністьпідкріпленого купівельною спроможністю попиту, фактичного чи потенційного, абож можливості формування попиту (для принципово нових товарів – виробів чипослуг), тобто наявність ринкового потенціалу, який визначає можливості ринкусприйняти інновації певного типу і спрямованості, які може розробити і запропонуватина ринку конкретне підприємство.
Другою є можливістьвтілення досягнень науки і техніки в конкретні товари, здатні задовольнитизапити споживачів, тобто інноваційний потенціал розроблювача інновацій.
Третьою – економічнаможливість і доцільність фірми-інноватора розробити (хоча це і необов'язково,оскільки нові ідеї, технології і т. п. можна придбати), виготовити іпросувати інновації на ринку – виробничо-збутовий потенціал. Мова йде не простопро виробництво і збут (який є функцією маркетингу), а розглядаєтьсявиробництво плюс маркетинг, тобто орієнтовані на запити споживачів виробництвоі збут (включаючи створення і стимулювання попиту).
Такимчином, інноваційна діяльність має шанси на успіх за наявності усіх переліченихумов, оскільки відсутність хоча б однієї з них унеможливлює розвитокінноваційним шляхом. Тобто початок процесу формування конкурентного успіхуфірми-інноватора лежить на перетині множини маркетингових, науково-технічних,виробничих рішень. Тільки наявність споживчих запитів конкретних ринковихсегментів чи ніш; інтелектуальних і технологічних можливостей використатидосягнення науки і техніки для задоволення цих запитів; шляхом пропозиції новихтоварів (виробів чи послуг), технічних і економічних можливостей організувативиробництво і збут з витратами, що дозволяють використовувати ціни, сумісні зкупівельною спроможністю споживачів; можливості просувати на ринку і доводитидо споживачів нову продукцію більш ефективним, ніж конкуренти, способом створюєфундамент технологічно й економічно обґрунтованої стратегії інноваційного розвитку.