Реферат: Ринок і державне регулювання економіки

МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ ФІНАНСОВО –ЕКОНОМІЧНИЙ КОЛЕДЖ

(ХФЕК)

КУРСОВАЯ  РОБОТА

з дисципліни “Політичнаекономія”

Тема роботи: Ринок і державнерегулювання економіки

Керівникроботи                                                              Виконала

                                                                                          студентка І курсу

_________                                                                        11 групи

_________                                                                        Мєшкова М.О.

_________                                                                         ____________

2004

ЗМІСТ

Вступ

1 Ринок іринковасистема                                                                        6  

1.1 Ринок якформа організацій суспільного виробництва                      6

1.2Інфраструктура ринкового господарства                                          11

1.3 Механізмфункціонування ринку                                                       13

2 Українськаекономіка: стан і перспективи                                           19 

2.1 Новамодель економічного розвитку України                                   19

2.2Модернізація економіки України в умовах глобалізації                   28

3 Політикадержавного регулювання                                                        

3.1 Основніфункції державного регулювання                                        32

3.2 Основніформи державного регулювання                                          34

3.3 Методидержавного регулювання економіки                                     38

Висновки                                                                                                 45

Переліклітератури                                                                                  48

ВСТУП

Головна мета курсової роботи — розкриттяспіввідношення між функціонуванням ринку як саморегулюючого механізму і міроювпливу держави та її органів на економічні процеси. Йдеться про одну ізнайскладніших проблем, яку кожна країна вирішує по-своєму. Більше того,економічні системи світу різняться одна від одної залежно від співвідношенняміж роллю уряду і ринку в управлінні економікою. Особливо актуальною є цяпроблема для України, яка ступила на шлях переходу від адміністративно-командноїсистеми управління до сучасної цивілізованої ринкової економіки.

Високорозвинена ринкова економіка — це оптимальнепоєднання засад, притаманних товарному виробництву (конкуренція, попит іпропозиція, вільне ціноутворення), та цілеспрямованоїполітики державного регулювання економічних процесів. Державне регу­люваннядоповнює ринковий механізм, що в сукупності становить єдину системумакроекономічного регулювання народного госпо­дарства.

Розвинена ринкова економіка не означає якоїсь«абсолютної свободи» і «вільної гри» економічних сил, щоспрямовуються «не­видимою рукою» саморегульованої конкуренції.Необмежена еконо­мічна свобода існувала лише на ранніх ступенях розвиткутоварно­го виробництва і формування ринкових відносин, коли функціонува­лобезліч порівняно однакових за розмірами капіталу, переважно дрібних і середніхпідприємств, між якими точилася конкурентна боротьба за ринок збуту товарів. Заумов вільної конкуренції ринкові сили попиту й пропозиції стихійно, черезвільне ціноутворен­ня визначали оптимальні пропорції виробництва та йогоекономіч­ну ефективність. Головними регуляторами суспільного виробницт­ва буливільний ринок і конкуренція. Держава лише створювала загальні умови дляфункціонування приватних капіталів. З розвит­ком відносин власності тавдосконаленням організації суспільного виробництва розширилися сфера і напрямиполітики державного втручання в економічні та соціальні процеси. Головнимзавданням політики централізованого економічного регулювання стало роз­в'язаннясуперечностей між частковою монополістичною плано­мірністю і товарнимивідносинами, які залишалися загальною фор­мою економічних зв'язків усуспільстві.

Для сучасних умов характерні переплетення ринкових з дер­жавнимиметодами регулювання та їх поєднання. Кожен з них має свою сферу застосування івідповідає певним інтересам суб'єктів власності та господарювання. Проте вонизбігаються в тому, що і держава, і ринок приводять у відповідність частковіпланомірності, властиві окремим господарським одиницям.

Довголітня практика державного втручання в економікудала змогу виробити відповідні методи і важелі, в результаті чого еконо­мічнасистема стала високоефективною. Політика державного ре­гулювання дає можливістьнейтралізувати численні руйнівні про­цеси і небажані відхилення, які періодичнопереривають і дефор­мують рух економічного циклу.

Місце політики державного регулювання вгосподарській сис­темі є сталим, проте його масштаби і форми не залишаються не­змінними.Дії державної адміністрації не обов'язково втілюються у певних заходах щодоуправління національною економікою. Регу­лювання відбувається і тоді, колидержава відмовляється від реалі­зації цих заходів, якщо вони стаютьнедоцільними з точки зору макроекономічної та соціальної ефективності.

Незважаючи на те що централізоване і ринкове регулюванняза своєю суттю є антиподами, вони постійно взаємодіють між собою. Це сприяєзабезпеченню економічної та політичної стабільності всієї суспільної системи.Політика державного регулювання не під­порядкована закону самозростаннякапіталу, вона враховує розста­новку всіх соціальних сил, що не завждиадекватне прагненню ве­ликих приватних власників або монополій чи олігополій.Головна мета державного втручання в економічний розвиток — забезпе­ченнябезперервності процесу відтворення національного госпо­дарства як єдиногоцілого, досягнення економічної ефективності на макрорівні, її реалізаціяздійснюється через свідоме визначення суспільних потреб, можливостей і шляхівїх задоволення.

1 РИНОК І РИНКОВА СИСТЕМА

1.1  Ринок як форма організаціїсуспільного виробництва

Урезультаті виникнення суспільного поділу праці, приватної власності на

засобивиробництва й економічного відокремлення товаровиробників суспільне виробництвонабуває товарної форми. На певному етапі розвитку (капіталізм) ця товарна формастає пануючою, а товарно — грошові відносини починають опосередковуватипрактично всі відносини суспільства. Економіка, в якій товарно – грошовівідносини є пануючими, в літературі отримала назву “ринкової економіки”.Ключовим елементом конструкції “ринкова економіка” є ринок.

Ринок – це складне ібагатогранне явище. Ринкові відносини суттєво

відрізняються врізних країнах за ступенем розвитку, особливостями модифікації, рівнемзрілості, історичними, соціальними та іншими ознаками. “Ринок” для американця,західно європейця, японці виглядає по – різному, й це цілком природно, якщовраховувати, що американська “ринкова економіка” тяжіє до класичної моделіпідприємництва, французька – до державного “дирижизму”, західнонімецька – до“соціального ринкового господарства”, а японська – до “корпоративногопатерналізму”.

Відповідно до цього Україна повинна мати ринок, якій би відповідав її

національнимособливостям, а не американський або корейський.

        У той жечас у всіх названих країнах ринок має цілком визначений набір загальних ознак,який має можливість судити про ступінь ринкових відносин. Тому в першу чергу миповинні з’ясувати все, що розкриває родові ознаки ринку для того, щобпростежити, як вони далі проявляються в ринковій економіці України. Що ж являєсобою ринок? У буденному розумінню ринок – це базар. У кращому випадку ринокрозуміється як поєднання попиту і пропозиції, або як місце, де відбуваютьсякупівля – продаж товарів. Такі визначення відображають особливості ринку, щолежать на поверхні явищ. Але вони не виявляють глибинних властивостей ринку якекономічного феномена й не є достатньо конструктивними, щоб зрозуміти його рольв економічній системі. Насправді ж поняття “ринок” значно ширше, й визначитийого зміст якимось одним формулюванням досить важко. Проте можна вибрати три збагатьох визначень, які зустрічаються найчастіше в нашій і зарубіжнійлітературі. На мою думку, вони найбільш чітко відображають багатогранну суть іроль ринку.

        Ринок, по – перше, розуміється як місце, де відбувається процескупівлі – продажу результатів людської діяльності, а отже, як сферапідприємницької діяльності – бізнесу. Тобто, мова йде не лише про купівлю –продаж товарів, а й про інші результати діяльності людей, наприклад, діяльностіінтелектуальної, фінансово –кредитної. Предметом купівлі – продажу виступаєтакож інформація. Тому поняття “товарний ринок” – це лише елемент загальногопоняття “ринок”. По друге, ринок – це сукупність економічних відносин між людьмиу сфері обміну, посередництвом яких здійснюється реалізація результатівлюдської діяльності. В такому аспекті ринок виступає як економічна категорія.По третє, ринок – це місце, де відбувається остаточне визнання суспільствомвтіленої в результаті діяльності праці.

        Такерозширене розуміння суті ринку дає можливість визначити його місце, роль ізначення в процесі відтворення. Ринок виступає як момент, що опосередковуєвиробництво й споживання, і тому перебуває під їхнім впливом, а також самвпливає на них. На ринку можуть з’явитись лише ті результати людськоїдіяльності, які задовольняють проблеми суспільства в особі покупців. На ринкуз’ясовуються реальні потреби суспільства. Ринок показує виробникам, щовиробляти і в якій кількості. Нарешті, на ринку визначається вартість людськоїдіяльності, в тому числі й товарів. Трактуючи та широко поняття “ринок”, неслід у той же час ототожнювати його з ринковою економікою. Ринок – це лишеелемент ринкової економіки, куди поруч з ринком входять сфери виробництва,розподілу і споживання.

        Векономічній, а особливо в публіцистичній літературі, поруч зі словом “ринок”часто зустрічаємо прикметники “дикий”, “тіньовий”, “базарний”, “стихійний”. Якіознаки сучасного ринку?

        По –перше, сучасний ринок є ринком покупців. Це такий стан ринку, при якомупропозиція товарів перевищує попити на них при фіксованій ціні. Такий станринку визначає пріоритет покупців по відношенню до продавців. Можна сказати“диктат споживачів” на відміну від “диктату продавців”, характерного для нашоїсучасної економіки. В такій ситуації підприємець може досягти збільшення своїхдоходів лише тоді, коли він поставить на ринок продукцію високої якості задоступними цінами. Тому ринок покупців виступає як стимул для постійноговідтворення ділових, а не спекулятивних відносин. Тобто, він примушуєпідприємців шукати джерела своїх прибутків у першу чергу у сфері виробництва, ане у сфері купівлі – продажу.

        Другоюобов’язковою ознакою сучасного ринку є його конкурентний характер. Це означає,що в системі підприємства кожний об’єкт виступає як конкуруюча сторона повідношенню до всіх інших суб’єктів. Можливість конкуренції між учасникамиділових відносин на ринку закладена в їх економічній самостійності(суверенітеті), базою якої є право розпоряджатися об’єктами ринкових відносин.Таке право в минулому базувалося на приватній власності підприємця. В сучаснихумовах це може бути і приватна, і колективна, і державна власність. Неминучістьконкуренції між підприємцями на сучасному ринку породжується пріоритетомпокупців над продавцями. Як це розуміти? Намагаючись задовольнити запитиспоживачів, підприємці можуть реалізувати власний економічний суверенітет, лишевступаючи у взаємне суперництво за увагу споживачів. Зовсім інша картинаскладається на ринку продавців, ринку, характерному для нашої сучасноїдефіцитної економіки. Тут конкурують між собою покупці за увагу продавців.Конкуренція охоплює також відносини між підприємцями й споживачами. Цеконкуренція за ціни, якість товарів. Перемога тієї чи іншої сторони залежитьвід розвитку економіки в цілому, а також від ступеня розвинутості ринковихвідносин.

        Третяознака сучасного ринку – стабілізація відносин між суб’єктами ринку на основіінтеграції. Сучасний ринок – це арена суперництва підприємців та інших сувереннихсуб’єктів економіки, кожному з яких повинен бути гарантований його суверенітеті збереження його конкурентної потенції. А це можливо лише при умові протидіїмонополізації економіки й широкої інтеграції конкуруючих суб’єктів ринковихвідносин. Тобто, мова йде про те, що ринок розвивається й функціонує ефективнолише тоді, коли суб’єкти ділових відносин, зберігаючи взаємне суперництво, втой же час зберігають і взаємну зацікавленість у протидії монополізації. Цедосить складні процеси, і, як показує історичний досвід, тенденція домонополізації економіки все ж таки перемагає. Тому функції координаціїсуб’єктів ринкових відносин у цьому напрямку мусить брати на себе держава,проводячи певну антимонопольну політику.

Оскількив ринкові відносини вступають різні суб’єкти, а до сфери обміну

надходятьрізноманітні товари й послуги, то в країні формується досить складна ринковаструктура, яка включає найрізноманітніші види ринків. Їх можна розглядати врізних аспектах.

Так, з точки зору об’єктівобміну, ринки бувають: ринок засобів

виробництва,ринок товарів народного споживання, ринок послуг, ринок позичкових капіталів,ринок цінних паперів, ринок валюти, ринок інформації, ринок науково – технічнихрозробок, ринок робочої сили, ринок житла. У середині цієї структури можнаговорити про продовольчий ринок, ринок зерна, нафти, золота та інших. Тобто,ринкова економіка складається з великої кількості окремих ринків. Кожний товарчи послуга має свій ринок.

З територіальної точки зору,ринок може бути внутрішнім і зовнішнім.

Внутрішній риноку свою чергу може бути національним, регіональним і локальним (місцевим).Національний – це весь внутрішній ринок даної країни, обмежений рамками їїкордонів. Регіональний – ринок окремого територіального підрозділу (республіки,краю, області, району). Локальний – ринок якоїсь місцевості, яка включає певнусукупність населених пунктів. Регіональні й локальні ринки, на відміну віднаціональних, не мають чітко окреслених кордонів.

Кожен вид ринку має своїособливості. Всі вони тісно пов’язані й

органічновзаємодіють: якщо відбуваються порушення в одному з них, то це викликає перебоїв роботі інших і системі в цілому.

Функціонуючий ринок – цесукупність найрізноманітніших процесів, акцій

І взаємовідносин, які мають свої назви.Без їх розуміння важко орієнтуватися в складних переплетеннях ринковоїекономіки.

Ринкові відносини – цеекономічні відносини між продавцями й

покупцями, які складаються на ринку, у сфері обміну.Вони охоплюють усю систему економічних відносин, пов’язаних з реалізацієютоварів, їх проходження із сфери виробництва у сферу споживання, включаючипоставку товарів, їх реалізацію кінцевому споживачу, а також порядокрозрахунків між покупцями й продавцями за реалізовану продукцію.

Ринкові процеси – економічніпроцеси, що відбуваються на ринку й

характеризуютьйого стан і динаміку. Наприклад, процеси, пов’язані з формуваннямплатоспроможного попиту, співвідношенням його з товарною пропозицією,насиченням ринку товарами, усуненням дефіциту. Або процеси, пов’язані з проходженнямтоварів від виробників до споживачів, прискорення або уповільненням оборотутоварної маси.

Ринки бувають збалансовані інезбалансовані. Збалансований – ринок, на

якому підтримується повна (за загальнимобсягом, структурою, асортиментом і якістю товарів) відповідність між попитом іпропозицією. В умовах збалансованого ринку забезпечується повна реалізація (знайменшими затратами) всіх запропонованих товарів, а також найбільш повнезадоволення платоспроможного попиту. Незбалансований ринок – той, на якомунемає повної відповідності між попитом і пропозицією. Кількіснанезбалансованість ринку може виявитися як у надмірному перевищенні пропозиціїнад попитом (що ускладнює реалізацію товарів), так і в перевищенні попиту надпропозицією (що створює напругу на ринку й ускладнює задоволення попиту).

У ринкові відносини вступаєбезліч суб’єктів – виробників, споживачів,

посередників.Тому на ринку складається певна кон’юнктура.  Кон’юнктура ринку – це сукупністьекономічних умов, що складаються на ринку в кожний даний момент, від якихзалежить процес реалізації. Кон’юнктура ринку визначається економічнимипоказниками, які характеризують стан ринку. Це співвідношення попиту іпропозиції, рівень цін, місткість ринку, платоспроможні можливості споживачів,стан товарних запасів та інше.

Основним ринковим індикаторомяк для продавця, так і для покупці є ціна.

Чим вище ціни принезмінних доходах, тим менше споживач може придбати товарів і послуг за своїдоходи й навпаки. Для підприємця зростання цін – свідчення зростання попиту найого продукцію, а отже й прибутку. Перспектива отримати більше прибуткуспонукає його розвивати виробництво. Що ж являє собою ціна? Ціна – це грошовийвираз вартості. Рівень її залежить від багатьох факторів. 

1.2  Інфраструктура ринкового господарства

Функціонуванняринку передбачає постійний рух товарів, послуг, грошей,

цінних паперів,робочої сили. Для цього потрібні певні організації, які, діючи в рамках закону,обслуговують ринкові відносини. Тобто, сучасному ринковому господарствунеобхідна відповідна інфраструктура.

        Слово“інфраструктура” означає основу, фундамент, внутрішню будову системи. Стосовноринку – це сукупність організаційно — правових форм, за допомогою якихздійснюється функціонування й поєднання в єдине ціле ринкових відносин. А цеозначає, що ринок складається не тільки з тих, хто робить свій підприємницький,споживчий, трудовий або державний бізнес. Взаємні відносини між нимизумовлюються великою кількістю організаційних форм, які допомагають суб’єктамринку реалізувати свої ділові інтереси.   

Такимиформами інфраструктури в сучасні ринковій економіці є:

-    підприємствароздрібної та оптової торгівлі;

-    кредитнасистема й комерційні банки;

-    емісійнасистема й емісійні банки;

-    організаційнооформлене посередництво на товарних, сировинних,

фондових івалютних біржах;

-    аукціони,ярмарки та інші форми організованого позабіржового

посередництва;

-    системарегулювання зайнятості населення й центри (державні й

недержавні)сприяння зайнятості (біржі праці);

-    інформаційнітехнології й засоби ділової комунікації;

-    податковасистема й податкові інспекції;

-    системастрахування комерційного, господарського ризику й страхові

(державні йнедержавні) компанії;

-    спеціальнірекламні агентства, інформаційні агентства й засоби масової

інформації;

-    торговіпалати, інші громадські й добровільно державно – громадські

об’єднанняділових кіл;

-     митнасистема;

-    професійніспілки працюючих за наймом;

-    комерційно– виставочні комплекси;

-    системавищої і середньої економічної освіти;

-    консультативні(консалтингові) компанії;

-    аудиторськікомпанії;

-    громадськіі державно – громадські фонди,  призначенні для

стимулюванняділової активності;

-    спеціальнізони вільного підприємництва тощо.

Інфраструктура виступає якмеханізм функціонування підприємництва.

Вона заповнюєвеличезний економічний простір від виробництва до споживання. Отримуючивироблену продукцію, вона організовує укладання контрактів на постачання,просуває товарні потоки по галузях і регіонах, регулює збут і обслуговуванняекономічної системи. Тому ефективність функціонування ринкової економіки впершу чергу залежить від комплексності й ефективності її інфраструктури.Елементи інфраструктури не  можуть бути нав’язані зовні, сконструйовані вміністерських кабінетах. Вони породжуються потребами ринку, діловимивідносинами.

Сучасна інфраструктураринкової економіки сформувалась у результаті 

тривалої еволюціїтоварного виробництва. Разом з цим формувалися й її функції:

-    організаційнеоформлення ринкових відносин;

-    полегшенняучасникам ринкових відносин реалізації своїх інтересів;

-    спеціалізаціярізних суб’єктів економіки, підвищення оперативності й

ефективностіїхньої роботи на основі диференціації ринкових ніш, які вони заповнюють;

-    />полегшення форм юридичного йекономічного контролю, державного й

громадськогорегулювання ринкових відносин.

Виходячи з цього, можнаговорити про два види ринкової інфраструктури: спеціалізовану, тобто таку, якаобслуговує окремі ринки; загальну, тобто таку, яка обслуговує всю економічнусистему, нею зайнятий весь економічний простір від виробника до споживача.

        Основними елементамиспеціалізованої інфраструктури, тобто структури, яка сприяє організаційномуоформленню ринкових відносин, є біржі, системи оптової й роздрібної торгівлі,ярмарки, аукціони, торговельні доми і таке інше. 

        Загальнаінфраструктура обслуговує ринкову економіку  в цілому. З певною мірою умовностісюди можна віднести: грошову, фінансову, кредитну й податкову систему.

1.3  Механізм функціонування ринку

Ринковаекономіка – це специфічна соціально – економічна система. Вона, як будь якасистема, має свій механізм функціонування, дія якого найбільш повнопроявляється в центральній ланці цієї системи –на ринку. Що це за механізм і яквін діє? Відповіді на ці запитання ми отримаємо, розглянувши спочатку йогоскладові елементи. Їх в принципі чотири: попит, пропозиція, ціна й конкуренція.

        Попит –це форма вираження потреби. На ринку ми маємо справу не з попитом взагалі, а зпопитом  платоспроможним, тобто забезпеченим відповідною сумою грошей. Томупопит включає в себе два елементи:

        а)потреби, тобто бажання придбати той чи інший товар або послугу ;

        б)грошові засоби, які має суспільство для придбання даних товарів або послуг.Попит, як правило, виражається в грошовій формі.

        Пропозиція– це сукупність товарів і послуг, які є або в кожний даний момент можуть бутидоставлені на ринок. Вона включає в себе два моменти:

        а)готовність виробників до продажу того чи іншого виду товару або послуги;

        б) умови,на яких виробник згідний продати їх.

        Ціна – цегрошовий вираз вартості. На ринку, як правило, розрізняють три види цін: цінупопиту, ціну пропозиції і ціну рівноваги. Ціна попиту – це гранично максимальнаціна, яку покупці ще згідні платити за товар. Ціна пропозиції – це граничномінімальна ціна, яку продавці ще згідні взяти за свій товар. Ціна рівноваги –це ціна, яка встановлюється при врівноваженості попиту і пропозиції.

        Конкуренція– це процес суперництва між суб’єктами ринкових відносин за найвигідніші умовивиробництва, реалізації й купівлі товарів та послуг.

        Взаємодія названих елементів і являє собою ринковий механізм.Процес його функціонування визначає ступінь ефективності ринкової економіки.Чим визначається чіткість взаємодії ринкового механізму? Адже в ньому немаєспеціального органу, який би вказував на те, які товари виробляти підприємцю,де йому купувати ресурси, де робітникові працювати. Сам ринковий механізмзабезпечує свою стабільність. Він має власний внутрішній порядок, і взаємодіяйого елементів підпорядкована вимогам певних законів: законам грошового обігу,вартості, попиту і пропозиції. А реалізується це через завдання, які ставитьперед собою кожен учасник ринкових відносин: прагнення максимуму прибутків іраціоналізація вибору. Отже, ринкова система за своєю природою єсамо-регульована система. Така саморегульована система отримала назву “вільногоринку”.

Ідея “вільного ринку” належить класику політичної економії А. Сміту,який у своїй роботі “Дослідження про природу й причини багатства народів”стверджував, що “вільна гра ринкових сил” створює гармонійний устрій, в якомуіндивідуум, прагнучи задовольнити свої егоїстичні інтереси, завдяки “невидимійруці” ринку, навіть не бажаючи того, сприяє інтересам суспільства більшефективно, ніж у тому випадку, коли б він бажав це зробити. Проте егоїзм, якийспонукає індивідуума до дії, складає лише частину ринкового механізму. Щосьповинно стримувати економічний суб’єкт, якій прагне безмежно задовольнятижадобу до прибутку. Таким регулятором є конкуренція, яка зводить егоїстичніінтереси діючих у ринковій економіці суб’єктів до певної гармонії, до ринковоїрівноваги. Звідси зрозуміло, чому в класичні ліберальній економічній теоріїдержава відіграє лише підпорядковану роль. Функції держави  обмежувалисязабезпеченням правопорядку, національної оборони, будівництвом і підтриманнямсуспільно корисних споруд, наприклад, транспортних магістралей. Втручання векономіку з боку держави торкалося лише гарантування для всіх суб’єктівгосподарської діяльності основних економічних свобод, а саме: свободи займатисябудь – якою господарською діяльністю, свободи конкуренції і торгівлі.

        ЗробленийА. Смітом аналіз ринкового господарства дає можливість пояснити феноменвзаємодії особистої вигоди і її регулятора – конкуренції, як формуються ціни йчому вони не повинні повністю збігатися з витратами виробництва. Його теоріярозкрила, яким чином суспільство спонукає виробників до того, щоб пропонуватисаме ті товари, які необхідні споживачам. Стало відомо, чому високі ціни вумовах вільної конкуренції являють собою саморегулюючий фактор, — тому що вониприносять з собою зростання обсягів виробництва. Нарешті А.Сміт показав, якимчином у сфері виробництва може бути досягнута відносна рівність доходів. Тобто,він описав господарський механізм вільного ринку, як саморегулюючої системи.

        І тутслід звернути увагу на дуже важливий момент. А.Сміт, на відміну від деякихнаших сучасних його “послідовників”, не розглядає ринкову економіку як сферу,де кожен суб’єкт робить, що йому заманеться. Основною властивістю ринку, заА.Смітом, є те, що він виступає своїм власним охоронцем. Маємо справу зпарадоксом: ринок, з одного боку є кульмінацією будь — якої економічноїсвободи, а з іншої високої інстанції, так само, як і благання про допомогу, незвільняють від анонімного тиску ринкового механізму.                 

        Отже,уважне вивчення спадщини А.Сміта з проблем функціонування ринкового механізмунавіть в умовах вільної конкуренції приводить зовсім до протилежного висновку,ніж той, який нав’язується новітніми поборниками ринкової економіки. А саме:економічна свобода – це ілюзія, в усякому разі вона є такою значно в більшіймірі, ніж здається на початку. При цьому цілком зрозуміло, що в умовах ринкуможна робити все, що завгодно, але якщо хтось діє так, що ринок цього несприяє, то ціною індивідуальної свободи стає економічний крах. Функціонуванняринкової економіки – це не випадкові, хаотичні діяння господарюючих суб’єктів.Всі ці діяння підпорядковані вимогам певних економічних законів, які лежать воснові дії ринку.

Риноквиконує ряд функцій. Їх можна звести у дві групи:   

         а)організаційні:

1)   встановлення зв’язків міжвиробниками й споживачами продукції,

не опосередкованихіншими системами розподілу;

2)   забезпеченні вільного виборупартнерів по господарських зв’язках;

3)   забезпечення конкуренції міжсуб’єктами ринку. 

б)економічні:

1)   механізм ринку робить усіхучасників конкурентного процесу

матеріальнозацікавленими в задоволенні тих потреб, які виражаються через попит;

2)   ринок, створюючи сигналичерез ціни, стимулює засвоєння

досягнень науково– технічного прогресу, зниження витрат, підвищення якості, розширенняасортименту товарів і послуг;

3)   сприяє вирішенню центральнихпроблем економіки. Таких, як

підвищення рівняжиття, зміна структури економіки, підвищення ефективності суспільноговиробництва тощо;

4)   механізм ринку в ціломузвільняє економіку від дефіциту товарів і

послуг.

        Напрактиці ринкова економіка переважно бездефіцитна. В умовах ринковогогосподарства тривалий, стійкий розрив між потребами і споживання (дефіцит)неможливий хоча б тому, що суперечить економічним інтересам усіх учасниківконкурентного процесу. Саме тому країни з міцними ринковими традиціями, передякими стоїть немало невирішених соціально – економічних проблем, позбавленіпринаймні однієї – товарного голоду. Навіть кризи, які там періодичновідбуваються, — це кризи перевиробництва.

        Все цедає підстави стверджувати, що ринок з його механізмом функціонування економікивідноситься до розряду загальнолюдських цінностей, є досягненням усієї світовоїцивілізації й залишиться таким в досяжному майбутньому.   

        Отже,сучасний механізм регулювання ринкової економіки – досить складне організаційно– економічно –правове утворення. Він, по – перше, включає в себе сукупністьорганізаційних структур, систему форм, методів і інструментів регулювання ринкуі в цій своїй якості виступає як спосіб організації ринкової економіки. По –друге, це система функціонування виробничих відносин. Система, де виробничі відносинипроявляються в конкретних господарських формах. У цій якості він виступає якмеханізм реалізації власності на засоби виробництва та погодження економічнихінтересів суб’єктів ринкових відносин. По – третє, механізм регулювання ринкувключає певні правові норми, які регламентують діяльність суб’єктів ринку. І вцій якості він виступає як спосіб реалізації регулюючої ролі держави. Такимчином, механізм регулювання ринкової економіки охоплює як сферу функціонуванняпродуктивних сил і виробничих відносин, так і сферу надбудови. Тому його змістможе бути зрозумілим лише при розгляді цих основних аспектів прояві в їхвзаємодії і взаємозв’язку. 

        Отже,механізм регулювання ринкової економіки – це спосіб її організації ізабезпечення ефективного функціонування відповідно до вимог економічнихзаконів, посередництвом якого реалізуються економічні інтереси суб’єктів ринку.

        Нарешті,можна визначитися і щодо ринкової системи. Ринкова система – це сукупність усіхперерахованих елементів у їх взаємодії, взаємозв’язку і взаємозалежності.

 

2    УКРАЇНСЬКА ЕКОНОМІКА: СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ

2.1 Новамодель економічного розвитку України

Входження країни в етапекономічної стабілізації актуалізує обґрунтуван-

ня конструктивноїмоделі післякризового розвитку. При її розробленні необхідно враховувати новуне лише економічну, а й політичну ситуацію. На відміну від попередньогоперіоду, коли при формуванні стратегії економічного розвитку межа протистояньпроходила між ринковою і неринковою ідеологією, нині центр дискусіїперемістився в іншу площину – визначення можливих рішень у межах ринковоїпарадигми.

        Дужеважливо зрозуміти об’єктивну зумовленість цієї обставини. По суті в усіх сферахекономіки сформувались досить вагомі сили, що вимагають простору для своєї діяльності.І це вельми значуще. Люди, особливо найдієздатніша частина населення – молодь,не хочуть повертатися до минулого, чекають від політичного керівництва країнирішучих дій, спрямованих на поглиблення розпочатих системних перетворень. Узв’язку з цим було б безумством уважати, що ми можемо хоч якимось чиномвідступити від обраного курсу ринкових реформ, повернути на шлях директивноїекономіки.

        Водночасне меншим безумством є вперте небажання зрозуміти, що модель економічноїполітики, яку ми намагалися реалізувати в попередній період, себе вичерпала, щовона не в змозі розв’язати найгостріші суперечності, які сформувалися в ходіреформ, забезпечити створення надійного фундаменту економічного зростання,радикально змінити ситуацію в соціальній сфері. При розгляді цього ключовогопитання дуже важливо піднятися над амбіціями окремих політиків.

        Поставленапроблема має й інший аспект: на попередньому етапі трансформації суспільствастратегія спрямувалася на вирішення триєдиного завдання – утвердження нашої державності,демонтаж атрибутів адміністративної економіки та подолання глибокої економічноїкризи. Нині на порядку денному стоїть проблема якісного виміру – якою буде нашадержава, її економічна  та соціальна структура.

        Необхідновраховувати специфіку логіки подальших перетворень обмеженість варіантів виборудвома можливими рішеннями: послідовне втілення в життя неоліберальної моделіабо здійснення осмисленого переходу до інституційної моделі ринковихперетворень, заснованої на принципах дирижизму, що поєднується з елементамисильного державного регулювання.

        Розглядаючипроблему формування нової моделі після кризового розвитку, слід розуміти, щойдеться не про відмову від стратегії економічної лібералізації взагалі, відлібералізму як такого. Йдеться про інше: про відмову від радикальноголібералізму, якому окремі політики віддають перевагу, агресивно штовхаючи насдо ідеології “ринкового фундаменталізму”, яка, на думку Дж. Сороса, така жнебезпечна для відкритого суспільства, як і комунізм.

        Новіінститути суспільного життя, як і вся політика економічних та соціальнихперетворень, не можуть формуватися лише на основі відомих схем та стереотипів,бути механічною “калькою” чужого досвіду, хай навіть надзвичайно вдалого. Аджештучно відтворити процес розвитку інших країн ще нікому не вдавалося. Тому привиборі моделі розвитку ми маємо спиратися на власний досвід. На все позитивне,створене в ході реформ.

        На мійпогляд, цілком відповідає вимогам часу суворо центристська за своїм змістомлогіка Послання Президента України, яка поєднує елементи “спокійного”лібералізму і виваженого державництва. Вона фактично базується на принципі:“лібералізму – скільки можливо, держави – скільки необхідно”. Нам дуже важливозберегти ту дуже нестійку політичну й економічну рівновагу, що намітиласяостаннім часом.

        ВибірУкраїни на користь неоліберальної моделі не був спонтанним. Не маючи на стартіреформ щонайменших уявлень про логіку ринкової трансформації, ми змушені буливдатися до запозичення зарубіжного досвіду.

        Модель ліберальноїекономіки з кінця 70-х початку 80-х років повсюдно утвердилася в розвинутихкраїнах Заходу. До початку 90-х років країни Східної Європи вже нагромадилипозитивний досвід ринкових перетворень на основі неолібералізму. Не можна невраховувати й готовність Заходу надавати нам фінансову допомогу виключно заумови відповідних перетворень, за умови виконання рекомендацій МВФ, якібазувалися на принципах Вашингтонського консенсусу. Ці принципи сформувалися щена початку 80-х років і мали сперш чітко виражену латиноамериканськуспрямованість, в тому числі і на держави пострадянського простору.

        Основнийзміст принципів зводиться до низки позицій, які вважаються в логіці реформбазовими: 

1) усуненнядержавного регулювання економіки;

2) прискоренняприватизації;

3)відкрита економіка;

4)ліберальне ціноутворення;

5)пріоритетність макроекономічної стабілізації й форсоване стиснення

грошової маси якоснови приборкання інфляції;

6)ставка на зовнішні як головний рушій економічного зростання.

Неважко помітити, що наведені позиції цілком відповідають логіці нео-

ліберальноїідеології в її революційно – радикальній версії. Можна сперечатися з приводутого, наскільки послідовними ми були в окремих деталях, що стосуєтьсяреалізації вказаної логіки, але те, що вона стала стрижнем здійснюваних в насперетворень, безперечно.

        Змістзапропонованих перетворень принципових заперечень не викликає, багато з них єдостатньо конструктивними. Проблема полягає в іншому: радикальні ліберали намагаються бігти поперед потягу, вимагаючи швидких реформ. “Швидкі реформи – основа успіху” – все здійснюване розглядалосяв контексті цієї формули. Пригадаємо з чого ми начинали: стрімка лібералізаціяцін – за збереження державної монополії: приватизація – без мінімальноїнаявності національного капіталу: повна відкритість – за відсутностінаціональної грошової одиниці. Отже, еволюційний принцип трансформації буловідкинуто й обрано революційний – повне руйнування попереднього. Витокиколізій, що виникли, криються в цьому виборі. Очевидно, радянська економікабула досить міцною, якщо вона відразу не розпалася на шматочки від подібнихметодів реформування.

        Ми весьчас намагалися переконати себе в тому, що Україні пропонується статус рівновільного члена світової спільності. Зовні все справді виглядало саме так. Алеза політичною оболонкою, за ширмою глобалізації легко виявити дещо інше: такзвану нову стратифікацію держав. Цей феномен ще достатнім чином не дослідженийу науковій літературі. Мова йде трирівневу ієрархію стратифікації країн: першийрівень – країни цивілізаційного центру, що розвиваються на основіпостіндустріальної основи: другий рівень – периферійна зона – країни зтрадиційною індустріальною технологією і масовим виробництвом (ці країниімпортують високі технології, спеціалізуються на експорті, мають низкукупівельну спроможність населення і вузький внутрішній ринок): третій рівень –за межами периферійної зони – країни доіндустріального розвитку.

        Проблемабідності й глобальної економічної нерівності загострилася у зв’язку з тим, що востанні роки до кола бідних країн приєдналися пострадянські держави, які міцнозакріпили своє місце на рівні периферійної зони. Це добре видно наспіввідношенні економічних потенціалів США і Росії. Якщо в глобальному масштабіна частку США припадає приблизно 4,5% населення, 21% ВВП і приблизно половинасвітового ринку фінансових капіталів. То на частку Російської Федерації – 2%населення і тільки 1,6% ВВП та менш ніж 0,1% капіталізації ринку. Якщо часткаРосії в загальному експорті високотехнологічної продукції на світовому ринкустановить 0,3%, то Німеччини – 8,5%, Японії – 11%, США – 20%.[2]

        Не можене викликати занепокоєння і те, що економічний розрив між пострадянськимикраїнами, в тому числі й Україною, і країнами ЄС за останні роки не лише нескоротився, але ще й збільшився. У зв’язку з цим перспективи України щодошвидкої інтеграції у функціональні структури світової спільноти поки що вельмиілюзорні. Виступаючи в Києві, Нобелівський лауреат Р. Мандел зазначив: “Дехтовважає, що Україні для вступу в ЄС знадобиться років 100, але я гадаю, що виможете досягнути цього і за 20 років”.[7] Важко судити про реальність цьогопрогнозу. Принаймні відомо, що в офіційно схваленому графіку вступу 12 країнЄвропи до ЄС на найближчі 13 років Україна не значиться.

        Отже,слід звільнятися від ілюзій. Головною вимогою до будь — якого політичного курсує його реальність. Що означає гасло “нинішнє покоління житиме при комунізмі”,ми вже знаємо. Потрібне бачення проміжних етапів реалізації стратегіїєвропейської інтеграції. Це стосуються, зокрема,  вимог щодо відповідноїуніфікації чинного законодавства, до чого весь час закликають урядовісановники. Європейські закони ніколи не діятимуть ефективно за наявних у наснині економічних відносин. Це ще одна омана: сліпе копіювання європейськихзразків вкотре може привести до суперечностей між політикою реформ і їхінституційним забезпеченням. Економічна політика України на початку новоготисячоліття має концентруватися на виправленні припущених у попередні рокипрорахунків.     

        Сліднаголосити: ідеологія лібералізму є  адекватною сучасній стадії розвиткузахідної цивілізації. Цілком можливо, що в міру стабілізації економічноїситуації й усунення економічних деформацій значущість чисто ліберальнихпринципів зростатиме і в нас. У зв’язку з цим коректніше говорити про нинішнюстратегію як про стратегію “відкладеної лібералізації”. Спроби інтегруватися взахідноєвропейську цивілізацію через американські ворота були приречені наневдачу. Тепер, очевидно, що європейська (рейнська) модель ринкової економікинам набагато ближче. Вона значно соціальніша за англосаксонську. До того ж іроль державного регулювання тут принципово інша.

        Переорієнтаціяна Західну Європу є, на мою думку, найоптимальнішим варіантом з усіх можливихна сьогодні. Нам тепер ніхто не хоче давати серйозні кредити, і так буде доти,поки Україна не зробить остаточного вибору стосовно визначення своїхстратегічних партнерів.

        І в цьомувиборі треба виходити з того, що в Україні поразки зазнала не політика реформзагалом: у нас, як в багатьох пострадянських країнах, фактично збанкрутілаамериканська форма проведення реформ, схема реформ, що визначалася принципамиВашингтонського консенсусу.

        Слідпереглянути і ставлення до співробітництва МВФ. Відкинувши ілюзії, подивимосяправді в очі: в діяльності цієї організації беруть і завжди братимуть горуполітичні цілі, основною її метою є і лишатиметься намагання закріпити залежнікраїни на позиціях уже сформованої схеми глобальної сертифікації.

        Однією зцентральних проблем економічної політики наступного періоду є переосмисленнямісця і ролі держави. Потрібно позбутися вкрай примітивних уявлень на зразок“багато держави – мало ринку”, і навпаки. Протиставлення за принципом “або –або” ніколи не було й не може бути основою серйозної політики. Демонтуючипідвалини адміністративної економіки, ми порушили золоте правило – держава можепустити економіку “на самоплив” лише там і тоді, де і коли будуть сформовані таефективно діятимуть повноцінні ринкові механізми. На це звертає увагу іСвітовий банк. “Низький рівень дієздатності держави в багатьох країнах СНД, — підкреслюються у спеціальному дослідженні Банку “Держава у світі, щозмінюється”, — серйозна та зростаюча перешкода для досягнення прогресу вбільшості сфер економічної та соціальної політики”. Нас же весь час “штовхають”до відтворення принципів ринкової економіки першої половини ХІХ століття колидержаві відводилася пасивна роль “нічного сторожа”.[13]

        Крімтого, світовий досвід незаперечно доводить зростання ролі держави внайскладніші, переломні етапи розвитку. Це стосується і періоду подоланнянаслідків “Великої депресії”, і перетворень повоєнного періоду, включаючи 60-тіта 70- ті роки. Основи сучасної економічної системи країн Заходу сформованісаме в цей період. Вони утвердилися на основі кейнсіанських постулатівдержавного стимулювання економічного попиту, активної взаємодії держави зприватним капіталом.

        Ціпринципи підтверджують необхідність принципових змін у нашій політиці. Длядемонтажу командної економіки радикальний лібералізм ще якоюсь мірою буввиправданим. Нині, коли на перше місце ставляться завдання економічногозростання, структурної та інноваційної політики, проблема зміцненнярегулятивної функції держави стає ключовою. Це ж стосується і політики реформ.Будь – які намагання забезпечити їх реальне поглиблення за умови збереженнянеефективної держави приречені на провал. Цю незаперечну істину підтверджує нашвласний досвід – досвід попередніх років.

        Яквідновити дієздатність нашої держави, зробити її силою, здатною радикальнозмінити економічну, а відтак – і соціальну ситуацію, забезпечити реальнепросування реформ, швидке економічне зростання та збалансований розвиток?Чіткої відповіді на це запитання поки що немає: воно лишається неосмисленимдостатньою мірою навіть теоретично.

        Розглядуванапроблема є  багатоаспектною. Дієздатність держави має оцінюватися:

По– перше, з позиції вирішення основного завдання системних перетворень –поглиблення ринкової трансформації економіки. Визначальними чинниками цьогопроцесу є інституційне забезпечення політики реформ, завершення процесуформування розгалуженої ринкової інфраструктури, утвердження ефективногозаконодавчого поля та стабільних правил економічної діяльності. Гостро стоїть іінша проблема – усунення наявних деформацій у відносинах власності,забезпечення на ділі її легалізації її основних форм, політичної підтримки танадійного державного захисту приватної власності, інтересів ділових партнерівта кредиторів, національного капіталу загалом. Дуже важливо у зв’язку з цимзапровадити цивілізовані механізми державного регулювання земельного ринку,який уже фактично діє, однак діє хаотично. Потребує невідкладного вирішення іпитання захисту дрібних акціонерів, яких у нас майже 15 млн.

        По –друге, дієздатність держави має оцінюватися і з позиції її спроможностізабезпечити створення економічних, політичних та соціальних передумовреалізації наявних конкурентних переваг української економіки. У ситуації, колитакі переваги не можуть бути реалізовані на основі ринкових саморегуляторівчерез відсутність останніх, держава має виступати в ролі суб’єкта, який посилюєринкові механізми, що лише формуються, доопрацьовувати те, чого ринок поки щосам зробити не в змозі.

        По –третє, реалізація конкурентних переваг має втілитися в зміцненні позиційвнутрішнього ринку, утверджені інноваційної моделі розвитку українськоїекономіки, освоєнні механізмів енергозбереження та структурної політики,подолання нагромаджених за роки реформ відтворювальних деформацій. Такого інструментаріюу нас поки що немає.

        Звичайно,йдеться не про поворот назад до закритої економіки. Необхідно реалізуватинапрацьований світовою практикою арсенал всебічної підтримки національноговиробника в межах відкритої економіки. Саме з цих позицій має створюватисягрупова програма стимулювання внутрішнього ринку, здійснення політикививаженого протекціонізму – захист насамперед високотехнологічного потенціалута інвестиційного комплексу держави.

        По –четверте, потребує переосмислення і логіка макроекономічної стабілізації. Цетакож один із визначальних чинників дієздатності держави. У попередні рокиставку у сфері макроекономічної стабілізації було зроблено на монетарнуполітику. Проте наш власний досвід, як і досвід інших постсоціалістичних країн,демонструє обмеженість можливостей надійної стабілізації грошей сутомонетарними інструментами. Адже навіть за “класної” грошово – кредитноїполітики курс гривні від моменту її запровадження впав більш як утроє. Різкепадіння ВВП у доларовому обчисленні пояснюється передусім цією причиною. Цевагомі докази того, що не може бути сильної валюти за нестабільної економіки.

        Необхіднопереглянути й логіку зміцнення державних фінансів. Слід усвідомити, що головноюпередумовою вирішення фінансових проблем держави є зміцнення фінансів суб’єктівгосподарювання, юридичних осіб та домашніх господарств. 

        По –п’яте, зміцнення дієвості держави пов’язане і з історичним посиленням її впливуна розвиток соціальної сфери. Першоосновою цього є надійний захист та державнапідтримка соціально незахищених верств населення. Це аксіома, яку не можназаперечувати.

        Водночасдосвід попередніх років показує, що соціальна політика не може обмежуватисялише державною підтримкою соціально незахищених верств населення. Вирішенняцього завдання напряму залежить від оплати праці економічно активногонаселення. За збереження наявної тенденції – невпинного зниження частки оплатипраці в структурі ВВП – розв’язати проблему стабільного пенсійногозабезпечення, як і інших соціальних витрат, неможливо. Нині падіння заробітноїплати досягло критичної межі. Якщо в 1994 році середньомісячна заробітна платав доларовому еквіваленті становила 24 долара, на кінець 1997 року – 89 доларів,то нині – 35 доларів.[13] Це майже у  дванадцять разівменше ніж у Польщі, і в один і вісім десятих разів – ніж у Росії. За такогорівня заробітна плата цілком втрачає стимульовану функцію, в тому числі й щодопродуктивності праці, науково — технічного прогресу.           

        Важливовраховувати й ще один аспект порушеної проблеми. Зміцнення дієздатності державипередбачає утвердження в суспільстві надійних противаг бюрократизаціїуправлінського апарату, подолання його корумпованості. Такими противагами можебути лише реальна демократизація всіх сфер суспільного життя, і насампередекономічних відносин, забезпечення їх прозорості, утвердження дійовихінститутів громадського суспільства. Політика держави має зосереджуватися і наобмеженні впливу олігархічних структур, протидії їхньому зрощуванню з державнимапаратом. Держава ніколи не зможе реалізувати свою конструктивну місію за умов,коли заінтересовані групи мають можливість визначати її політику, впливати назаконодавчі органи, судову практику, центральні та місцеві управлінські інституції. Створення таких умов сприяла офіційна політика прискореноїприватизації, яка здійснювалася починаючи з 1992 року. І в цьому питанніпотрібна повна ясність: за відсутності достатніх нагромаджень національногокапіталу альтернативи корумпізації та олігархізації приватизаційного процесупрактично не було. Слід також усвідомлювати, що за відсутності ефективнихпротиваг діє закономірність розширеного само відтворення олігархічногокапіталу. Переступивши певну межу, він стає всесильним. Багато країн опинилисяна  обочині сучасної цивілізації, своєчасно не відчувши загрози олігархічногорозвитку. У цьому зв’язку спроможність держави гарантувати для всіх без виняткусуб’єктів господарської діяльності єдині “правила гри” становить ключову ознакуїї дієздатності. Це водночас і основа інвестиційної привабливості економіки, авідтак – її стабільного розвитку.

2.2  Модернізація економіки України вумовах глобалізації

Розглянемо принципові ознакий характерні риси глобалізації як суспільно

економічногопроцесу. З огляду на сформульовані в літературі визначення даного поняття таформи виявлення цього феномена в різноманітних сферах економіки і суспільстваслід наголосити передусім на тому, що глобалізація є продуктом епохипостмодерну, переходу від індустріальної до постіндустріальної стадіїекономічного розвитку, формування основ ноосферно – космічної цивілізації.Звідси випливають і якісні й кількісні ознаки та показники, що характеризуютьрозгортання даного процесу.

        Середголовніших слід назвати посилення взаємозалежності економік різноманітнихкраїн, зростання цілісності і єдності світового господарства, в основі яких –дедалі більша відкритість національних ринків, поглиблення міжнародного поділуі кооперації праці. Окремі нації й держави поступово передають свої функціїсуб’єктів міжнародних відносин і міжнародного права наднаціональним органам.

        Зарахунок упровадження новітніх технологій, систем електронного зв’язку, інасамперед Інтернету, зростають світові комунікаційні мережі, що виводитьбагато з них зі них зі сфери державного контролю. Завдяки науково – технічнимдосягненням скорочуються витрати на здійснення міждержавних і між фірмовихгосподарських контактів.

        Трансформаціяекономічної системи України відповідно до соціально – економічних і науково –технологічних параметрів ХХІ століття має, на мій погляд, ґрунтуватися на:

-    загальноцивілізаційних умовах і чинниках, що формують систему

координатсучасного світового ринкового господарства;

-    національнихпріоритетах і особливостях, що мають глибокі,

невичерпніісторико – генетичні й ментально – етичні джерела;

-    реальномустані економіки і суспільства України, що є головним

вихіднимматеріалом, першоосновою, фундаментом, на якому будується нова політико –економічна система.

Саме взаємодія цих трьохскладових убезпечить Україну від різких

коливань івідхилень, сприятиме пом’якшенню ударів перехідного періоду, гармонізаціїнашого приєднання до загально цивілізаційних процесів і структур.

        В Україніє достатні стартові умови для того, щоб поступово інтегруватися в загальноцивілізаційні процеси.

        По –перше, вона має потужний науково — технічний, інтелектуальний потенціал,висококваліфіковану робочу силу, що є визначальним у системі сучасноговиробництва.

        По –друге, адміністративно – командні механізми значною мірою підірвані, що створюєможливість остаточного й швидкого демонтажу тоталітарної системи і побудовисучасних економічних форм та управлінських механізмів, не обтяжених минулим.

        По –третє, маємо величезні невикористані запаси емоційної, психологічної енергії,що вивільнилася внаслідок розбудови власної незалежної самостійної держави –віковічної мрії багатьох поколінь нашого народу. Потужний вибух цієї енергії,критична маса якої нагромаджувалася сторіччями, спрямований на політичне,економічне, духовне відродження нації і є величезним додатковим чинникомприскореного доручення України до загально цивілізаційних процесів і структур.

        Національніджерела економічного розвитку ґрунтуються насамперед на історично –генетичному, ментально – етнічному потенціалі України, квантитативне явленняпро який дає майже п’ятдесятимільйонна держава, що розташувалася в надзвичайновигідному місці геополітичного простору. Якісний бік нашого духовногопотенціалу складає ментальність народу: працьовитість, хазяйновитість,відкритість, взаємо підтримка, мудрість, дотепність, кмітливість, ґрунтовність.Якщо до цього додати практично – загальну освіченість народу, є всі підставистверджувати, що в даному відношенні Україна має безперечні передумови длятого, щоб опанувати досягнення цивілізації і зайняти вже на початку новогостоліття власну нішу в міжнародному поділі праці.

        Сутністьцього твердження випливає с того, що економіка ІІІ тисячоліття – це  економіка“розуму”, економіка “думки”, що базується передусім на якості людськогокапіталу, котрий в Україні за багатьма параметрами не поступається аналогічнимпоказникам розвинутих держав.

        Вартоназвати ще і такі складові українського економічного генофонду, як тривалийперіод існування приватної власності на землю, досвід ринкового господарюванняу складі інших держав, широкий розвиток кооперативних економічних форм,кредитних спілок.

        Економічнамодель України формується на основі загально цивілізаційних детермінант,генетично – історичних джерел та внутрішніх онтологічних економічних чинників.

        Головнимнапрямом реалізації такої моделі в умовах глобалізації є широкомасштабна,всеохопна модернізація економіки, всіх сфер суспільного життя. Україна нездійснила цей процес повною мірою на попередніх етапах, тому що частини їїтериторії тривалий час перебували у складі інших держав.

        Середчисленних дефініцій модернізації найзагальніше визначає її як комплексекономічних, політичних та культурних реформ, синхронна реалізація якихпередбачає “осучаснення” суспільства. У вузькому розумінні цей процес зводитьсядо нагромадження капіталу (мобілізації ресурсів), розвитку виробництва тапідвищення продуктивності праці.

        Особливостісучасного етапу модернізації пов’язані з необхідністю, по – перше, забезпечитирозвиток не самих по собі виробничих потужностей, а започаткувати технологічніперетворення сучасного рівня і масштабів.

         По –друге, органічно включити економіку України у світогосподарські, глобальніпроцеси з метою повнішого використання зовнішніх ресурсів розвитку тарозширення ринків збуту продукції власного виробництва.

        По –третє, модернізація вимагає не стільки зростання випуску окремих товарів,скільки формування внутрішніх інституційних та економічних структур імеханізмів для впровадження гнучких технологій,1 на сонові інформаційних ікомп’ютерних систем.

        Такимчином, економічна модернізація на зламі тисячоліть охоплює глобалізаціюнаціональних економік, трансформацію доекономічних суспільств в економічнісуспільства, а також створення передумов для переходу останніх до постекономічної, постмодерної стадії розвитку.

         Зупинимосядокладніше на економічній модернізації в Україні, що полягає в докладномуоновленні на сучасній основі матеріально –речових і організаційно – економічнихструктур, усієї системи суспільного виробництва. Вона передбачає повний демонтажзастарілих соціально економічних відносин, що обґрунтувалися на монопольному,безроздільному пануванні державної форми власності на умови і засобивиробництва.

3 ПОЛІТИКА ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯЕКРНОМІКИ

3.1   Основніфункції державного регулювання

Ефективність і раціональністьфункціонування національних економічних

системвизначальною мірою залежать від поділу функцій між суб’єктами господарськоїсистеми. Головна функція централізованого регулювання полягає в управлінніекономічним розвитком країни в цілому, розвитком її продуктивних сил і науково– технічного прогресу. Вона реалізується через рад конкретних функцій, частиназ яких може бути визначена як мікроекономічні, а саме: раціоналізаціяекономічної суспільства і управління нею, фінансування і організація науково - дослідних і дослідно – конструкторських робіт, стимулювання розвитку новихгалузей та тих, що вимагають особливо великих первинних вкладень і негарантують найближчим часом значних прибутків, допомога проектам високогоризику.

        Не меншважливим є функції перерозподілу національного доходу між сферами суспільногожиття і галузями економіки, а також створення та розвитку соціально –економічної інфраструктури.

        Функціяперерозподілу національного доходу через одержавлення фінансів забезпечуєпроцес відтворення в сучасних умовах. Він здійснюється завдяки цілеспрямованійподатково – бюджетній політиці держави, за допомогою якої держава акумулюєвеличезні кошти, що створюють можливість державного впливу на економіку.

Функція створення тарозвитку соціально-економічної інфра­структуриполягає у забезпеченніжиттєдіяльності галузей, які ство­рюютьзагальні умови для функціонування економіки (енергетика, транспорт, зв'язок),сприяють відтворенню робочої сили (охорона здоров'я, освіта, житловебудівництво). В них централізоване регу­лювання практично не конкурує зринковим, а навпаки, підвищує ефективністьостаннього на макрорівні.

Важливу роль у процесі наближення до економічноїрівноваги в системі ринкового господарства відіграєдержавний сектор. Завдя­ки йому держава бере безпосередню участь в економічнихпроце­сах як прямий суб'єкт виробничих відносин. Вона виконуєтакож функцію регулювання зовнішньоекономічної діяльності всіхоб'єк­тівгосподарювання та охорони навколишнього середовища.

Оскільки централізоване регулювання не єдирективним для всіх секторів економіки, то необхідною умовоюйого ефективності є законодавче закріплення універсальнихпараметрів державної економічної політики, на якіорієнтуються в своїй господарській діяль­ності всі економічніодиниці. Законодавчо закріплюються перед­усім такі показники:обсяг і структура кредитно-грошового забезпе­чення економіки; нормиоподаткування доходів або вартості реалі­зованої продукції;обсяг і структура державних бюджетних витрат.

Виконуючи функціїцентралізованого регулювання, держава надає своїм заходамзагального характеру. Всі вони однаковою мі­рою стосуються кожного з об'єктіввпливу, оскільки спрямовані чи на стимулюваннягосподарської діяльності, чи на її гальмування. Відсутністьселективного підходу надає державному регулюванню стабільностій сприяє підвищенню ступеня узгодженості дій на мікро- та макрорівнях. Впливдержави на мікрорівні відбувається як безпосереднім, прямим втручанням вдіяльність господарських об'єк­тів, так ічерез опосередковане регулювання.

У першому випадку йдеться протак звану природну монополію, яка властива тим галузямекономіки, де технологічні та економічні умови виключаютьможливість існування конкурентних ринків, уряд утворивдержавні комісії для регулювання цін, встановив стандар­ти на послуги, щонадаються". До цієї природної монополії нале­жатьтранспорт, зв'язок, енергопостачання тощо. Для них держав­наекономічна політика є переважно директивою, тому тут можна говорити про планомірну організацію продуктивних сил і вироб­ничих відносин усередині цих галузей. Така планомірність необ­хідна для підтримання процесувідтворення у загальнонаціональ­ному масштабі та забезпеченнясамозростання вартості кожного з функціонуючих приватних капіталів.

У другому випадкуцентралізоване регулювання орієнтоване на ринковий механізм. Тут держава діє вдвох напрямках.

Перший — часткове втручання уфункціонування ринкового механізму через законодавчі акти і дії. Це стосуєтьсянайбільшою мірою політики щодо конкуренції та доходів, встановлення розмірузростання цін і заробітної плати, ціноутворення, змін у кредитно – грошовійсистемі.

Другий напрям – зменшеннявпливу на ринковий механізм і використання лише непрямих методів втручання –через фінансові та кредитно – грошові важелі, податки, субсидії,зовнішньоекономічні та валютні заходи, за допомогою яких створюються умови дляпевної поведінки підприємств недержавних секторів економіки.

3.2      Основні форми державного регулювання

Централізоване регулювання економіки проявляєтьсяу коротко і довго-

строковій державній економічній політиці.

        Короткострокове, або емпіричне,державне регулювання набуло поширення в західних країнах у перед та повоєнніроки. Це був комплекс антикризових і анти циклічних заходів держави, спрямованихна пом’якшення наслідків економічної кризи, згладжування циклічного характерурозвитку економіки в цілому. Характерною рисою короткострокового регулювання єте, що його заходи з’ясовуються разом з нагромадженням кризових явищ ірозвитком самої кризи, а тому заздалегідь не плануються. Воно здійснюється іпрямо, і опосередковано через політику прискореної амортизації, субсидії,державну допомогу окремим фірмам чи галузям, дисконтну політику. Головним середопосередкованих інструментів впливу є: державне регулювання норм відсотка,одержавлення емісійних банків, державна закупівля. Безпосередніми об’єктамипоточного емпіричного попиту, і пропозиція, тобто інвестиційні дії компаній.

        У незалежній Україні перші урядипочали з програм короткострокового централізованого регулювання, спрямованих наспробу розв’язання поточних питань кризового стану економіки. Проте, якзасвідчує певна практика життя, в умовах зміни економічної системи на першийплан висувається стратегічна економічна політика держави.

         Довгострокове державне регулювання вринковій економіці здійснюється у формі економічного програмування. Сьогодні ценайбільш розвинена і поширена форма державного втручання в економічні тасоціальні процеси, впливу на процес відтворення. Її виникнення і розвитокпов’язані з особливими умовами функціонування продуктивних сил у багатьохкраїнах ринкової економіки, зокрема з розвитком науково – технічних засобів,еволюцією виробничих відносин та господарської системи.

        На відміну від епідеміологічногорегулювання програмування характеризується більшим ступенем узгодженнячасткової планомірності, властивої окремим господарським одиницям, помітнимскороченням сфери стихійності та зростанням свідомого, цілеспрямованого впливуна економічні процеси. Особливе значення при цьому надається виявленню проблемі труднощів, а також своєчасній необхідній корекції раніше прийнятих рішень.Довгострокова державна політика підкріплюється інформаційно – аналітичноюбазою, всебічним аналізом можливих наслідків втілення в життя програм, щоприймаються.

        Характерною рисою консервативнихмоделей державного регулювання, які почали застосовуватися переважно з кінця70-х років, є спрямованість на пожвавлення пропозиції, розвитокприватнопідприємницької ініціативи. На думку неоконсерваторів, досягненнявисоких темпів реального економічного розвитку можливе за умови стабільностігрошового обігу, надання кредитно – грошовій політиці приоритетного значення.

      Структурне програмування – вища формаекономічного регулювання. Його основу становить кон’юнктурне програмування,доповнення науково обґрунтованими планами економічного і соціального розвитку.Це пов’язано насамперед із зрілим державним сектором у галузі виробництва або вкредитно – грошовій сфері, високим ступенем взаємодії приватного і державногосекторів та знач­ним ринком державногоспоживання. Крім того, на структурне про­грамування впливає щільністьпереплетення конкурентно-ринкових, монополістичних та централізованих сил у механізмі господарювання, а також соціально-політичнестанови­ще. Залежно від наявностіперелічених чинників та національних особливостей структурне програмуванняподіляється на частково структурне івласне структурне.

Частково структурнепрограмуваннявідповідає завданням струк­турноїперебудови національного господарства. Воно спрямоване нарегулювання співвідношення між попитом і пропозицією в ок­ремихсферах і галузях економіки. Конкретними формами його реалізаціїє галузеві та регіональні програми економічного і со­ціальногорозвитку. Серед них виділяють програми аграрні та енер­гетичні,розвитку інфраструктури, науково-технічного розвитку тощо.Головна мета структурного програмування полягала врегулюванні між- і внутрішньогалузевого розподілуресурсів, за рахунок чого забезпечувались умови для роз­витку національногоекономічного потенціалу.

Національне плануванняякформа реалізації власне структурно­го регулювання має на меті довгостроковуоптимізацію національ­ної галузевої структури і нівелювання рівнів економічногорозвит­ку регіонів і територій країни. Воно можездійснюватись як інди­кативне і як директивне планування.

Загальнонаціональнаіндикативна програма, як правило, розра­хована на п'ять  і більшероків. Її показники не є всеосяжними,оскільки обов'язкові лише для підприємств дер­жавного підпорядкування, а для приватних господарств мають характерпропозицій. Індикативність плану не звужує сферу діяль­ності останніх і не обмежує їхньої виробничої,комерційної чи фі­нансової самостійності. Регулювання їх економічноїдіяльності здій­снюється або створеннямдержавою умов, необхідних для виходу навизначені нею параметри розвитку країни, або наданням під­приємцям широкої інформації щодо очікуваноїзагальногосподарсь­кої чи комерційноїкон'юнктури. Цей тип планування не руйнує ринково-конкурентної форми зв'язків, а є її доповненням в забез­печенні макроекономічної ефективності. Він не взмозі повністю позбавити економікукриз, диспропорцій та інших негативних проя­вів циклічного розвитку. Однак, ґрунтуючись на розроблених спе­ціальнимидержавними органами, промисловими і банківськими кор­пораціями прогнозах, він створює реальні умови для здійснення їїструктурної перебудови, стимулювання виробництва у відсталих, районах, розвиткуфундаментальної науки, забезпечує підготовку кваліфікованих кадрів.

Директивне планування —прерогатива колишньої радянської економічної системи, щоґрунтувалася на одержавленні привлас­нення й управління. її суть полягала втому, що владні структури визначалиекономічні потреби, збалансовували їх з наявними ре­сурсами і за допомогою обов'язковихдля виконання завдань забез­печували реалізацію розроблених планів. Державнепланування ве­лося від досягнутогочерез встановлення завдань з випуску кожно­го виду продукції для кожного підприємства. Проте світова практи­ка свідчить, що державне регулювання ефективнелише в певних межах, а якщо централізоване втручання є всеосяжним, то воно не підвищує, а знижує ефективність виробництва.Сьогодні країни, в яких панувалаадміністративно-командна система, намагаються пе­ребудувати свої господарські системи через модифікацію форм і методів державного регулювання.

Удосконалення державногорегулювання в країнах колишньої адміністративно-командної системи здійснюєтьсязниженням сту­пеня директивності централізованого планування і наданням йомурекомендаційного характеру. Це вимагає від державних органів, по-перше, встановлення нових принципів у взаємовідносинах з під­приємствами; по-друге, зосередження зусиль на створенні загаль­них умов діяльності виробників. Для цього необхідно диференцію­вати підходи до державного управління різними групами підпри­ємств залежно від виконуваних ними функцій у народному госпо­дарстві.Наприклад, вирішальними можуть бути директивне плану­вання і управліннястосовно підприємств оборонних галузей та ви­робничоїінфраструктури, діяльність яких пов'язана із створенням державоюзагальних умов для функціонування всіх господарських одиниць.За державними контрактами, в яких держава виступає рівноправним партнером ібере на себе певні зобов’язання, працюють підприємства важкої індустрії.

   У цілому системадержавного планування і управління не повинна встановлювати розміри випускуокремих видів продуктів і розподіляти їх, а визначати загальні правилагосподарювання, нормативні межі і умови діяльності підприємств.

3.3   Методи державного регулювання

Державне регулювання економіки передбачаєвикористання ряду

методів. Під методами  державногорегулювання економікирозуміють способи впливу держави в особізаконодавчих і виконавчих органів на сферу підприємництва,інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економікиз метою створення або забезпечення умов їх діяльності відпо­відно до національної економічної політики .

За формами впливу насуб'єкти ринку методи державного регулюван­няподіляються на дві групи: прямого і непрямого (опосередкованого) впливу.

До методів прямого державного впливуналежатьтакі:

-   визначення стратегічних цілей розвиткуекономіки та їх відобра­ження в індикативнихта інших планах, цільових програмах;

-   державні замовлення і контракти напоставки певних видів про­дукції, виконання робіт, надання послуг;

-   державна підтримка програм,замовлень і контрактів;

-  нормативні вимоги доякості та сертифікації технології та продукції;

-  правові й адміністративні обмеження та заборони щодо виробниц­тва певних видівпродукції;

— ліцензування операцій з експорту та імпортутоварів, тобто зов­нішньоторговельних операцій.

Пряміметоди державного регулювання економіки не передбачають створення додатковогоматеріального стимулу, не загрожують фінансо­вимизбитками і спираються на силу державної влади.

Методи непрямого (опосередкованого) державного регулювання економічних

процесів ґрунтуються переважно на товарно-грошових ва­желях, визначають правила гри в ринковому господарстві та впливають на економічні інтереси суб'єктів господарської діяльності. До цих ме­тодів належать:

-   оподаткування, рівень оподаткування та система податкових пільг;    

-   регулювання цін, їх рівні та співвідношення;

-   плата за ресурси, відсоткові ставки закредит і кредитні пільги;

-    митне регулювання експорту й імпорту, валютні курси та умови

обміну валют.

Сфера застосуванняопосередкованого регулювання в міру розвит­ку

ринкової економіки значно розширюється.Водночас зменшуються можливості прямого втручання держави упроцеси розширеного від­творення.

Залежно від засобів впливу на ринок розрізняють правові,адмініст­ративні,

економічні, зокрема кредитно-грошові, методирегулювання.Механізм поєднання методів прямого йопосередкованого регулювання, а також правових, адміністративних і економічнихметодів може бути різний залежно від ступеня розвитку ринкових відносин,фінансової та економічної ситуації в країні.

Із розвитком ринкових відносин, залученнямдо процесу регулюван­ня інструментів ринку методи прямого впливу,адміністративні, як пра­вило, поступаються місцемопосередкованим, економічним.

Розмежування адміністративних та економічнихметодів  державного регулювання деякою мірою умовне. Щобзадіяти будь-який опосередко­ваний регулятор, відповідні державні органи маютьпопередньо прийня­ти адміністративне рішення, наприклад, щодо зміни податковихставок, про надання податкових пільг чи продажцентральним банком державних облігацій. У цьому разібудь-які економічні регулятори мають ознаки ад­міністрування.

Правові методи регулювання розвиткуекономіки передбачають прийняття законів і законодавчих актів Верховної РадиУкраїни, видання указів  президента, а також вироблення механізму їх реалізаціїі контролю.

Закони, законодавчі та нормативні активизначають об'єкт та зміст ре­гулювання, відповідальність юридичних і фізичнихосіб у разі їх неви­конання. Законивиконують функцію довгострокового правового регулю­вання, а укази, нормативні акти, як правило, —короткострокового, або оперативного.

Пакет законів, що регулюютьекономічні відносини в Україні, напра­цьовується. Основними чинними законами є«Закон про власність», «Про банкиі банківську діяльність», «Про обмеження монополізму та недопу­щеннянедобросовісної конкуренції»", «Про оподаткування доходів під­приємств та організацій», «Про банкрутство», «Проінвестиційну дія­льність», «Про захист іноземнихінвестицій в Україні», «Про основи державноїполітики у сфері науки і науково-технічної діяльності», «Про форми власності на землю», «Про освіту»,«Основи законодавства України про культуру»,«Про зайнятість населення», «Про оплату праці», «Продержавне мито», «Про єдиний митний тариф».

Зміни і доповнення законівпередбачаються відповідними законодав­чими актами, постановами Верховної РадиУкраїни, постановами та дек­ретами Кабінету МіністрівУкраїни.

Адміністративні методирегулювання ринку виражають по суті пряме управління з бокудержави. Суть адміністративних методів знач­ною мірою залежить відобраного засобу управління суб'єктами ринко­воїдіяльності. Адміністративні методи базуються на стилі державної влади і поділяються на засоби заборони, дозволу і примусу.

Адміністративна діяльність єзасобом виконання обов'язків, покладе­них на відповідніпідрозділи і керівників, а також створює передумови вирішенняекономічних і соціальних завдань, переведення системи в но­вий стан розв'язання конфліктних ситуацій і т. ін. Адміністративні діїпо­трібно аргументувати з огляду на їх можливі наслідки.Дія є виправда­ною повною мірою тоді, коли вона здійснюєтьсяз урахуванням економіч­ного стимулювання, переконання івиховання.

Глибока адміністративна діяв різних формах орієнтована на забезпе­чення ефективного функціонуванняуправляючої системи. За її допомо­гою вирішується багатозавдань, зокрема підтримка параметрів системи внормальних межах; попередження відхилень від заданої програми, а в разі потреби — їхусунення, перехід системи з одного стану в інший.

Відповідальні завдання, якправило, розв'язуються адміністративни­ми методами. У країнах з розвиненоюринковою економікою сфера ад­міністративних заходівобмежується переважно захистом навколишньо­госередовища, створенням сприятливих умов для життєдіяльності мало­забезпечених верств населення, а також запобіганням розвитку тіньово­го бізнесу.

Економічні методи регулювання — це системаприйомів і способів прямого впливу та йогонапряму на суспільно-господарський розвитокз дотриманням вимог економічних законів за певнихтоварно-грошових відносин і звикористанням інших економічних важелів задля створення умов, що забезпечують досягнення високих економічних результатів.

За допомогою економічних методів створюютьсяекономічні умови, що стимулюють прагнення досягати у праці високих результатів.їх зас­тосування передбачає порівняннявитрат і результатів. До економічнихметодів регулювання належать прогнозування,планування, програмуван­ня, матеріальне стимулювання і санкції,фінансування й кредитування, використаннятаких економічних категорій, як заробітна плата, со­бівартість,прибуток, ціна та інше.

Сьогодні у світі немаєкраїни, тим більше економічно розвиненої, якаб активно не використовувала систему державного економічного ре­гулювання ринкових відносин, валютно-фінансової стабілізації, податко­вої й бюджетної, інвестиційної та структурної політики. Українська дер­жава для реалізації власних стратегічних цілей економічного розвитку має активновикористовувати всі демократичні важелі.

По-перше, законодавча владакраїни формує і приймає відповідно до Конституції України закони, пакетиправових актів, що регулюють сис­тему ринкових відносин.Держава правовими методамидосить жорст­ко регулюєсоціально-економічні процеси функціонування суспільства. Судова влада, у своючергу, карає за порушення законів, тим самим по­переджуючи про неприпустимість їх порушення, якщо насправді діє принцип неминучості покарання за протизаконні дії.

По-друге, державна владамає такі дійовімеханізми, як банківська і фінансова системи. Саме банкибезпосередньо регулюють процеси гро­шовогоі кредитного обігу, здійснюють емісійну політику, прискорюють або стримують швидкість грошового обігу, визначаютьвартість і стійкість національноїгрошової одиниці, її курс щодо іноземних валют, можливості внутрішньоїта зовнішньої конвертованості. Вони ж мають формуватита ефективно використовувати резервні валютні фонди, упе­реджуючи і регулюючи процеси інфляції. Банківськасистема регулює рівень і рух облікової ставки та плати за кредит укомерційних банках, тобто активно впливає наінвестиційну і структурну політику.

По-третє, фінансовасистемаформування і використання коштів державного та місцевих бюджетівтакож єважливим механізмом дер­жавного економічногоуправління, зокрема розробки, здійснення та фінансування урядових програм загальнодержавного і регіонального рівнів, розв'язання соціальних проблем життянаселення.

По-четверте, банківська івалютно-фінансова політикамає поши­рюватисяна всі без винятку сфери людської діяльності, тобто аж ніяк не частково — чи тона державний, чи то на приватний сектор економіки. Це процеси загальноекономічного регулювання, що охоплюють життє­діяльність суспільства загалом. У своїх діяхзаконодавча і виконавча вла­да маєдотримуватись саме цього визначального принципу. Водночас економічна стратегія в умовах гострої кризипередбачає визначення по­етапних пріоритетів, на яких має зосереджуватисьдержава щодо ресур­сної підтримки іфінансово-кредитного впливу на випереджуючий роз­виток сфер подолання товарного дефіциту. Це своєрідні точки виперед­жуючогоекономічного розвитку, без яких економіку неможливо вивести із занепаду іоживити.

По-п'яте, до системидержавного регулювання залучаються й такі не­обхідніелементи, як дострокове прогнозування, програмування та індикативнепланування.Саме вони визначають для кожного етапу стратегії відповідні пріоритети розвитку, можливі джерела інвестування і ресурсного забезпечення. Розроблюючи державні цільові програми, треба виходити, зодного боку, з вибору справді життєво необхідної їх пріоритетності, а з іншого— з реальності їх виконання.

По-шосте, державнаекономічна політика й управління розвитком ринкових відносин маєбути послідовною та цілеспрямованою.При цьому треба використовувати критерії кінцевої результативності здійснення ринкових реформ, показники темпів іобсягів економічного зростання валового національного продукту і доходу на душунаселен­ня, досягнення фінансової збалансованості та збалансованості внутріш­нього товарного ринку, торговельно-економічнізв'язки зі світовою спільністю.

    Саме такими шляхами іметодами держава створює необхідні еко­номічніпередумови для формування належного ринкового простору й активізації сучасного бізнесу.

    Процеси реформування власності,господарювання та приватизації також маютьздійснюватися під цим кутом зору із забезпеченням кон­курентоспроможностіукраїнського бізнесу — великого, середнього й малого.Розв'язання проблеми ефективної та масової приватизації галь­мується черезнедостатність справжніх бізнесменів і менеджерів, інвес­торів, які могли б і вміли трансформуватизастаріле виробництво, швидкоперевести його на сучасний технологічний і управлінський рівень.

ВИСНОВКИ

Проблемою визначенняролі держави економісти-теоретики займаються вже більше трьох століть – змоменту виникнення наприкінці ХVІІст. індустріального суспільства, коли держава з «нічного сторожа»поступово стала перетворюватися на активного суб'єкта економічної діяльності.

Держава як один ізнайсильніших інститутів посідає найважливіше місце в спрямуванні економічногорозвитку національних економік наприкінці ХХ століття. Особливоце стосується країн, що розвиваються. Вони є класичним прикладом потужноговпливу інститутів на економічні перетворення. Сучасні західні теорії виявилисяне в змозі передбачити стрімкого економічного зростання країн Східної Азії:адже не можна було й уявити, що інституціональні трансформації в суспільствінастільки сильно вплинуть на систему економічних інтересів приватного сектората виведуть ці країни на динамічний шлях економічного розвитку, а вочевидьобмежений бюрократичний механізм зможе ефективно управляти цим розвитком.

Досвід реформуванняпостсоціалістичної економіки підтверджує стратегічну важливістьінституціонального аспекту трансформації, його панівну роль відносноекономічної політики. Зруйнувавши за короткий час старі інститути, якізабезпечували певну виробничу, фінансову та соціальну стабільність усуспільстві, реформатори не спромоглися так само швидко створити каркасринкової економіки (тобто численні інститути, що їх не існувало присоціалістичній системі), який гарантував би сталість системи на макро- тамікрорівні. Критичний розрив між економічними іінституціональними реформами не міг не привернути уваги до проблеми стратегіїформування ринкових інститутів у перехідних економічних системах.

У процесі становленнясучасної ринкової економіки важливу роль відіграє конструювання інститутівприватної власності та капіталу, приватнопідприємницького сектора та підприємцяяк головної дійової особи економіки. З точки зору загальних тенденційсуспільного прогресу, тут однаково важливі розвиток приватнопідприємницькоїекономіки, корпоративної економіки, великих і величезних фінансово-промисловихгруп, адекватних механізмів організації та управління.

На нинішньому етапі митеж спостерігаємо послідовний процес становлення нового метасуб'єкта економіки– інститутів громадянського суспільства, які набувають дедалі більшої сили врегулюванні соціально-економічних процесів. Це такі інститути, як різного родуугоди, конференції, асоціації – спілки промисловців та підприємців, асоціаціїбанкірів, торгово-промислові палати, які вже не є елементами держави. Алевони не є й структурами ринкової економіки. Це інститути громадянськогосуспільства. Сюди також входять профспілки, інститути соціального партнерства,товариства споживачів, екологічні рухи. Всі ці структури є активними учасникамита суб'єктами регулювання економічних і соціальних процесів, але не є,повторюємо, інструментами ні держави, ані ринку.

Коли ми говоримо про модифікаціюфункцій держави в реальному житті, то в цьому разі йдеться про передачу функційдержавного регулювання не ринку, а інститутам громадянського суспільства, яківключаються в цей механізм.

Зазвичай роль держави в економіціпов'язують із недосконалістю чи вадами ринку, які держава повинна компенсувати.Якби, мовляв, ринок був досконалим, то роль держави зводилася б до нуля. І чимбільше він досконалий –  тим меншою стає роль держави. Відповідно, й ринокпотрібен для того, щоб компенсувати вади та недосконалість державногорегулювання.

Таке розуміння ролі держави, на мійпогляд, неправильне. По-перше, завжди виникає спокуса знайти ідеальну модельринку. Відтак, наближаючись до неї, ми будемо поступово зменшувати масштабидержавного втручання до граничного – нульового –значення.

По-друге, існують суперечливіпогляди на питання щодо первинності держави чи ринку. Більшість економістів,особливо ж неоліберального спрямування, стверджують, що спочатку був ринок, адержавні інститути утворилися внаслідок дефектності, недосконалості ринку.Одним із яскравих прикладів такого бачення є концепція суспільного договору, врамках якої процес виникнення держави пояснюється дією суспільного договору. Зцього погляду, держава постала заради вирішення колективної проблеми –забезпечення населення суспільними товарами (законом і порядком), які булипотрібні для функціонування ринку. Узагалінемає жодної розвинутої країни, де держава не брала б активної участі врегулюванні економічних процесів.

З огляду назакономірності глобалізації світу, появу нових суб'єктів світової економіки тагеополітики, нових центрів сили, особливості їх взаємодії і балансу недоцільноговорити про якесь неминуче послаблення ролі держави, зведення її до«компактного і недорогого» апарату контролю та нагляду за дотриманнямзагальноприйнятих правил. У нових умовах формуються і новіреалії, а отже, виникає інше середовище для функціонування національних держав.Держава стає наймогутнішим та найвідповідальнішим суб'єктом представництва йзахисту національних інтересів країни перед лицем поки що єдиної глобальноїдержави – консолідованого Заходу, а також існуючих регіональних союзів таасоціацій і ТНК. Від усвідомлення реалій цього нового світопорядку залежить імісце держави в нових світових ієрархіях, і її здатність захищати свійполітичний та економічний суверенітет, і можливість справляння впливу наміжнародні та внутрішньополітичні процеси. Для України це особливо актуально взв'язку з її особливим геополітичним положенням та своєрідністю історичногорозвитку. Українська держава повинна стати головним суб'єктом і гарантомнаціонального суверенітету, національних інтересів, національного розвитку.

ПЕРЕЛІК ЛІТЕРАТУРИ

1.   Конституція України

2.   Закон України „Про власність”від 07.09.91

3.   Закон України „Про обмеженнямонополізму та недопущення недобросо-

вісної конкуренції” від 10.12.91

4.   Закон України „Про зайнятістьнаселення” від 01.03.91

5.   Базер У., Сабов З. Основыэкономической теории: принципы, проблемы,

политика. – СПБ, „Питер”, 2000. – 791 с.

6.   Башнянін Г.І., Лазур П.Ю.,Медведєв В.С. Політична економія / Підручник

для студентів вузів. – К.: Ніка – Центр Ельга, 2000. –526 с.

7.   Бобров В.Я. Основи ринковоїекономіки: Підручник. – К.: Либідь, 1995. –

320 с.

        8. Борисов Е.Ф. и др. Экономика: Учебно – методическийсправочник. – М., 1997. – 320 с.

        9. Задоя А.А., Петруня Ю.Е. Основы экономическойтеории: Учебное пособие. – М.: Рыбари, 2000. – 479 с.

        10. Климко Г.Н., Нестеренко В.П. Основи економічної теорії:політекономіч-

ний аспект. – К: Вища школа – Знання, 1997. – 743 с.

        11. Мочерний С.В. Основи економічної теорії:Підручник. – Тернопіль: АТ „Тарнекс”, 1993. – 688 с.

        12. Ніколенко Ю.В. Основи економічної теорії:Підручник: суспільне виробництво. Ринкова економіка. – 2-ге вид. – К.: Либідь,1998. – 272 с.

        13… Ніколенко Ю.В. Політекономія: Підручник.– К.: ЦУЛ, 2003. – 412 с.

        14. Савченко А.Т. Макроекономічна політика:Навчальний посібник. – К.: Либідь, 2001. – 336 с.

        15. Чухно А.А. Ринок: Підручник. – К.:„Україна”, 1995. – 446 с.