Реферат: Основні теорії макроекономіки

1.Макроекономіка як наука, її місце в системі економічних наук. Предмет, цілі тафункції макроекономіки

Макроекономіка– галузь економічної науки, що вивчає поведінку економіки як єдиного цілого.Окрім неї, економіку вивчають багато інших економічних наук: політичнаекономія, мікроекономіка, маркетинг, менеджмент, галузеві та функціональніекономіки та ін.

Водночасмакроекономіка як наука, насамперед, спирається на положення та висновкиполітичної економії про розвиток виробничих відносин, розширене відтворення,дію об'єктивних економічних законів та механізми їх використання у практицігосподарювання. Вона також має безпосередній зв'язок з математикою істатистикою, широко використовує методи економіко-математичного моделювання, щоперетворює її у точну науку, дозволяє перейти від якісного до кількісногоаналізу економічних явищ, процесів та закономірностей, які відбуваються векономіці. Отже, макроекономіка формує наукові уявлення про функціонуванняекономіки на національному рівні. Вона досліджує господарську діяльність тавзаємодію всієї сукупності економічних суб'єктів. Внутрішній стан тафункціонування економічної системи як єдиного цілого забезпечується зв'язкамиміж елементами, що входять до її складу, і зовнішнім середовищем.

М. як наука об'єктом свого дослідження має економічну системусуспільства як сукупність усіх елементів і сфер економіки і суспільних економічнихвідносин. Отже, предмет М. включає: – національну економіку як єдине ціле,тобто макроекономічну систему; окремі агрегати економіки, які охоплюють всі абовеликі групи однорідних або подібних індивідуальних економічних суб'єктів та їхекономічні зв'язки (сфера матеріального і сфера нематеріального виробництватощо); сфери економічної системи (виробництво, розподіл, обмін і споживаннясуспільного продукту); економічні зв'язки між суб'єктами економічної системи(соціально-економічні і організаційно-економічні відносини);

До основних функцій М. слід віднести: теоретичну або пізнавальну(дослідження економічної системи та її агрегатів, побудова моделей цихпроцесів); виховну (виховання макроекономічного мислення); прогностичну(прогнозування розвитку економічної системи); практичну (розробку рекомендаційдля державної політики і створення конкретних макроекономічних моделей);методологічну (М. як складова економічної теорії є теоретичним фундаментом дляцілого ряду економічних наук і навчальних дисциплін).

2.Макроекономіка «планової» та «підприємницької» систем

Економічнасистема в цілому є об'єктом вивчення М. Тому важливо визначити суть іструктуру економічної системи (е.с.). В процесі виробництва, а також розподілу,обміну і споживання життєвих благ між її учасниками виникають певні відносини,які назвали економічними відносинами. Економічна система – це сукупність усіхвидів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованих навиробництво, розподіл, обмін і споживання товарів і послуг, а також нарегулювання цієї діяльності у відповідності з метою суспільства.

Принципове значення для характеристики економічних систем маютьформи власності на засоби виробництва і економічний механізм суспільства. Тобтовідмінності між економічними системами визначаються, насамперед, відмінностямиміж цими їх елементами. Людству відомі два основних типи власності – спільна(колективна) (відносини між асоційованими (об'єднаними) власниками з приводуволодіння, розпорядження і використання засобів виробництва і виробленогопродукту) і особиста (приватна) (відображає відносини окремих власників дооб'єктів власності як своїх особистих). Історично першою була колективнавласність родової общини. Ринковий економічний механізм – це механізмрегулювання економіки, що ґрунтується на приватній (корпоративній) власності іприватному підприємництві. Цю роль виконує ринок. В основі ринкового механізмулежать об'єктивні закони попиту і пропозиції, у взаємодії яких лежить ринковаціна, яка і є регулятором обсягів виробництва і споживання суспільногопродукту. Плановий економічний механізм виникає в умовах, коли не існує основиринкового регулювання – приватної власності і конкуренції.

Отже, на ґрунті сказаного вище, можна зробити висновок: існує дватипи економічних систем – ринкова і планова, або статична (одержавлена, фр.etat-держава). Ринкова економічна система характеризується переважно приватнимиформами власності на засоби виробництва (насамперед корпоративна власність) іспецифічним ринковим механізмом попиту, пропозиції і ціни товару. У такійсистемі яскраво виражений особистий економічний інтерес, який є могутнімспонукальним мотивом економічної діяльності. Планова (статична) економічнасистема ґрунтується на тотальній державній власності і суб'єктивному механізмідержавного планового регулювання, в якому на першому плані знаходяться неекономічні, а політичні засоби впливу (політичне керівництво). Така система немає достатніх стимулів економічної діяльності, тому змушена широкозастосовувати неекономічні методи примусу до праці. Співвідношення ринковогомеханізму і державного регулювання таке, що останнє існує як засіб забезпеченнясвободи дії першого, а його розвиток диктується потребами ринку. Отже, змішанаекономіка – це регульована ринкова економіка; сучасна ринкова економіка.

3.Змішана економічна система моделі змішаної економіки

Удругій половині XIX ст. в економіці розвинутих країн відбулися значні зміни,які зумовили виникнення монополій та' створення передумов для державноговтручання в економіку. З'явилися такі нові типи ринкових структур, якмонополістична конкуренція, олігополія та чиста монополія. Прийшла так званапроміжна модель управління, що стала основою сучасної змішаної економіки. Вонаназивається змішаною, оскільки в ній поєднуються і ринкові, і державнімеханізми регулювання; існує велика різноманітність форм власності і,відповідно, різноманітні типи господарської діяльності; розвиваються процесисоціалізації економіки; принципово нову роль відіграє держава.

Важливою характеристикою сучасної змішаної економіки вважаютьсяпроцеси соціалізації економіки, які проявляються у формуванні соціальноїринкової економіки. Загальна лінія на розвиток змішаної системи не означаєодноманітності та стандартизації. Реально в різних країнах і регіонах складаютьсярізні моделі змішаної економіки. Вони відрізняються один від одного своїмспецифічним поєднанням різних форм власності, ринку та державного регулювання,капіталу та соціальності, економічної і постекономічне сторін. Ця особливістьзалежить від багатьох факторів: рівня і характеру матеріально-технічної бази,історичних та геополітичних умов формування суспільного устрою, національних тасоціокультурних особливостей країни, впливу тих чи інших соціально-політичнихсил і т.п. Більш того, в змішаній економіці, як правило, може домінувати та чиінша сторона параметрів.

Оцінимо деякі найбільш характерні моделі змішаної економіки, щосклалися в світі. Американська модель – це ліберальнаринково-капіталістичного лістіческая модель, що передбачає пріоритетну рольприватної власності, ринково-конкурентного механізму, капіталістичнихмотивацій, а також високий рівень соціальної диференціації. Японська модель– модель регульованого корпоративного капіталізму, в якій сприятливі можливостінакопичення капіталу сполучаються з активною роллю державного регулювання усферах програмування економічного розвитку, структурної, інвестиційної тазовнішньоекономічної політики і з особливим соціальним значенням корпоративного(внутрішньофірмового) почала. Формування змішаної економіки простежується і вумовах перехідних економік, причому тут складаються різні моделі.

4. Національна економіка та економічна система

Методологія макроекономіки. Національна економіка, абогосподарство країни – це сукупність підприємств, домогосподарств і установ,які функціонують у межах певної держави. Ядром національної економіки є їїгалузі: промисловість, сільське господарство, будівельний комплекс, транспорт,зв'язок, банківська система, охорона здоров'я, освіта тощо. Промисловість усвою чергу поділяється на обробну й видобувну; обробна – на важку й легку іт.д. Співвідношення між окремими галузями економіки називають її галузевоюструктурою. Галузева структура відбиває суспільний поділ праці.

Ефективність функціонування національної економіки – задоволенняпоточних потреб суспільства, нагромадження національного багатства і стандовкілля – вирішальною мірою залежить від типу економічної системи. Економічнасистема – це спосіб організації національної економіки. Основнимиелементами економічної системи є, по-перше, спосіб узгодження діяльностісуб'єктів господарського життя, або спосіб розв'язання основних проблеморганізації економіки; по-друге, власність на виробничі ресурси та виготовленіжиттєві блага. Методологія макроекономіки – сукупність підходів іприйомів пізнання економічних відносин і процесів на рівні економіки в цілому.Основи сучасної методології макроекономіки були закладені в XIX і початку XXст., а поглиблені і розвинуті в 1936 р. у знаменитій роботі Дж.М. Кейнса«Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей».

5. Модель кругопотоку ресурсів і доходів. Воснові макроекономічного аналізу лежить модель кругопотоку, яка відображаєвзаємопов’язаний і безперервний рух ресурсів, виготовлених продуктів і доходів,між економічними суб’єктами. У кожній національнійекономіці, є три основні економічні суб’єкти – домогосподарства, фірми тадержава. Для простоти аналізу розглянемо спочатку двосекторнумодель кругопотоку, яка відображає замкнену національнуекономіку, що містить лише два економічних суб’єкти –домогосподарства та фірми. На верхній частині рис. Показано ринок ресурсів. Тутдомогосподарства, які безпосередньо або опосередковано (через власність наділові підприємництва) володіють усіма ресурсами (працею, землею, капіталом,підприємницьким хистом), постачають ці ресурсипідприємствам. Підприємства потребують ресурсів, бо саме за їхньою допомогоювиробляють товари і послуги.

Платежі фірм домогосподарствам за ресурси називаютьдоходами. Ці доходи домогосподарства привласнюютьу вигляді заробітної плати (оплати праці), ренти(плати за землю), процента (плати за капітал) і прибутку (плата запідприємницький хист). Водночас платежі фірм за придбані ресурси є їхнімивитратами. Ця схема кругопотоку містить два кола – внутрішнєй зовнішнє. Внутрішнє коло відображає рух ресурсів,товарів і послуг – потікза годинниковою стрілкою. Зовнішнє коло віддзеркалює грошовий потік доходів,витрат і споживчих видатків – протигодинникової стрілки. У нижній частині схеми показано ринок продуктів. Грошовийдохід, який домогосподарства отримують від продажуресурсів, вони спрямовують на купівлю товарів і послуг. Зцієї схеми видно, що у замкненій національній економіці доходи однихекономічних суб'єктів є витратами інших.Якщо видатки домогосподарств із певних причинзменшуються, то фірми змушені скорочувати обсягисвого виробництва, що зменшує доходи, які визначають, у своючергу, видатки, тобто попит на товари й послуги. Тому важливим завданняммакроекономічної політики є стабілізація попиту в національній економіці.

6. Система національних рахунків. Загальна характеристика ВВП таВНП. Принципи та методи розрахунку ВВП

Система національних рахунків (СНР) ― це системавзаємопов’язаних економічних показників, які відображають загальні та найбільшважливі аспекти економічного розвитку, пов’язані з виробництвом і споживаннямпродуктів і послуг, розподілом і перерозподілом доходів, формуваннямнаціонального багатства країни. СНР базується на відповідних методологічнихпринципах, серед яких основними є:

1.      Продуктивною є будь-яка економічна діяльність, яка приносить доходсуб’єктам цієї діяльності, як у сфері матеріального, так і нематеріальноговиробництва.

2.      В основі СНР лежить концепція про тотожність між витратами навиробництво сукупного продукту і доходом, одержаним від його продажу.

3.      СНР виходить із того, що економіка знаходиться у постійномукругообороті, а кругооборот ― це безперервний потік «доходи-витрати». Цеозначає, що витрати створюють доходи, а доходи є джерелом нових витрат, новівитрати створюють нові доходи і т.д.

ВВП ― цесукупна ринкова вартість кінцевої продукції та послуг, що вироблені резидентамикраїни за рік. За виробничим методом ВВП обчислюється як сума валової доданоївартості всіх галузей економіки плюс продуктові податки за мінусом субсидії.

ВВП=∑ (ВВ – МВ) + (ПП – С), де ВВ ― валовий випуск окремих галузей,МВ ― матеріальні витрати окремих галузей, ПП ― продуктові податки,С ― субсидії; (ПП – С) ― чисті прод. подат.

ВВ ― це сукупна ринкова вартість товарів тапослуг, вироблених за рік резидентами країни в базових цінах.

МВ ― витрати на придбання товарів та послугдля проміжного споживання.

ПП ― це податки, які стягуються пропорційнодо кількості або вартості товарів та послуг, що виробляються, продаються чиімпортуються підприємствами – резидентами (ПДВ, АЗ, мито).

С ― це субсидії, що надаються п/п –резидентам із державного бюджету на відшкодування постійних збитків, яківиникають у зв’язку з тим, що продажна ціна на окремі види продукціїскладається нижче від середніх витрат виробництва; субсидії на експорт, імпорті т. ін. Валовий національний продукт (ВНП) – враховує вартість всьогообсягу продукції і послуг в національній економіці, незалежно від місцезнаходженнянаціональних підприємств (у своїй країні чи за кордоном)

7. Показники системи національних рахунків. Реальні та номінальнівеличини макроекономічних показників. Цінові індекси

Макроекономічні показники системи національних рахунків. Системанаціональних рахунків у відповідності з міжнародним стандартом включає ряд взаємопов'язанихміж собою макроекономічних показників. На макрорівні об'єднує найважливішіекономічні показники, визначає найбільш суттєві зв'язки між ними, і на ційоснові здійснюються аналітичні розрахунки, які забезпечують змінимакроекономічних пропорцій, враховують вплив різних факторів насоціально-економічні процеси та визначають можливості управління ними. Домакроекономічних показників відносяться: валовий сукупний продукт, національнийдоход, валовий національний продукт, валовий внутрішній продукт, чистийнаціональний продукт, національний доход, особистий доход, використаний доход.До їх складових структуроутворюючих елементів входять: Матеріальні затрати; Амортизація;Непрямі податки (ПДВ, акцизний збір і т.д.); Нарахування на зарплату (соц. страх,Фонд Чорнобиля і т.д.); Прямі податки (податок на прибуток); Особисті податкигромадян; Оплата праці; Рентні платежі; Прибуток; Трансфертні платежі і виплатинаселенню. Макроекономічні показники не враховують позаринковудіяльність – працю домогосподарок та інші роботи в домашньому господарстві, якізадовольняють власні потреби; товари та послуги тіньової економіки, яка всучасних умовах виробляє до 65% обсягу ВНП. Урядові трансфертні платежі – цедержавні виплати індивідам, які не обумовлюються безпосередньо їхньою участю всуспільному виробництві. До них належать допомога по безробіттю, пенсіїветеранам, допомога людям похилого віку та хворим. Реальні та номінальнівеличини. Цінові індекси. Номінальний ВВП – це обсягвиробництва, який вимірюється в поточних цінах, тобто в цінах, що існують намомент виробництва:/>де q. – обсяг виробництва ї'-готовару в поточному році; – ціна і-го товару в поточному році Рі. Такимчином, на величину номінального ВВП впливають два процеси: 1) динаміка обсягувиробництва 2) динаміка рівня цін. Реальний ВВП – це обсяг виробництва, якийвимірюється в сталих (незмінних, базових) цінах, тобто на величину цьогопоказника впливає лише зміна обсягів виробництва: де/>р0 – ціна г'-го товарув оазисному році. Враховуючи описане, реальний ВВП можна розрахувати шляхомкоригування номінального ВВП на індекс цін/>/> Звідси випливає, що

/> Якщо величинаіндексу цін менша за одиницю (/ < 1), то відбувається коригуванняномінального ВВП у бік збільшення, яке називається гафлюванням. Якщо ж величинаіндексу цін більша за одиницю (/ >1), то відбувається дефлювання – коригуванняномінального ВВП у оік зменшення. Для здійснення названих коригувань використовуютьцінові індекси Ласпейреса, Пааше і Фішера (цінові дефлятори). ІндексЛаспейреса (або аґреґатний індекс цін) показує, як змінюються ціни за дваперіоди, що порівнюються, якщо структура виробленого ВВП залишається незмінною.Вагами в цьому випадку є товарна структура виробництва базисного періоду, атому зміни у виробництві та споживанні, пов'язані з науково-технічним прогресом,не враховуються. Індекс має вигляд /> де />– ціни відповідно в поточному ібазисному періодах; q0 – обсяг виробництва в базисному періоді. Цей індекс дещозавищує темп зростання рівня цін, оскільки при його розрахунку нехтують тимфактом, що із зміною цін, безперечно, відбуваються зміни в структурі споживчихтоварів. Індекс Ласпейреса, розрахований для фіксованого «кошика» споживчихтоварів і послуг (qk), називають індексом споживчих цін /> Фіксований споживчийкошик складається приблизно із 300 найменувань товарів і послуг, які купуютьсятиповим міським мешканцем. Індекс побудовано так, що ціна кошика у базисномуперіоді береться за 100%, а тому значення індексу вказує на те, на скількивідсотків змінилася ціна товарів – компонентів споживчого кошика у поточномуперіоді в порівнянні з попереднім. Індекс споживчих цін розраховуєтьсящомісячно, є оперативним і найпоширенішим показником рівня інфляції. ІндексПаагие частково усуває обмеженість індексу Ласпейреса, оскільки вагами в даномувипадку є товарна структура виробництва поточного року. Індекс має вигляд: /> де/>– обсягвиробництва в поточному періоді. Індекс Пааше, розрахований для сукупностітоварів і послуг, що входять до складу ВВП, називається дефлятором ВВП Оскільки/> на цейіндекс впливають структурні зрушення, які компенсують підвищення цін на окремітовари, вважається, що дефлятор ВВП недооцінює зростання загального рівня цін. дефляторВВП не відображає зміну цін на імпортні товари, оскільки імпорт не входить доскладу ВВП. Але до споживчого кошика входять імпортні товари, тому в індексіспоживчих цін знаходить відображення зміна цін і на імпортні товари. ІндексФішера, як середнє геометричне значення індексів Ласпейреса і Пааше, усуваєїхню обмеженість.

8. ВВП та економічний добробут

Реальний ВВП на душу населення використовується на практиці як найобґрунтованішахарактеристика економічного добробуту. Проте в такій ролі він має значнінедоліки. По-перше, від величини ВВП варто було б відняти вартісну оцінку такзваних негативных факторів (забруднення повітря і води, шум, перенаселеннятощо), які пов'язані з його виробництвом і, зрозуміло, завищують рівень нашогоматеріального добробуту. Скажімо, виробник забруднює річку, держава витрачаєкошти на її очищення, що збільшує показник ВВП, проте вартість забруднення невираховується. По-друге, до ВВП не внесена вартість неринкових операцій (роботадомогосподарки; робота тесляра, який займається ремонтом власного будинку;праця вченого, який пише безкоштовно наукову статтю; безоплатна працядобровольців). Всі ці види діяльності є доцільними з точки зору економіки,проте, у відповідності із загальноприйнятою методологією, не враховуються прирозрахунку ВВП. По-третє, у ВВП, на жаль, не відображається вартісна оцінкадозвілля (збільшення вільного часу, яким люди розпоряджаються) і невідображається повною мірою покращення (або ж погіршення) якості товарів, а це,безумовно, є одним із мірил економічного добробуту. Дуже важко ввести врозрахунки ВВП обсяг продукції, створений тіньовим сектором. Це призводить дозаниження офіційного рівня ВВП. Наша мета – максимально «покращити» показникВВП, з тим щоб він міг бути дійсно адекватною характеристикою економічногодобробуту. Тому із офіційного обсягу ВВП потрібно: відрахувати вартість впливуна економіку негативних факторів; додати вартісну оцінку неринкових операцій; додатиобсяг продукції, створений тіньовим сектором економіки; додати вартісну оцінкудозвілля та покращення якості товарів. Ці перетворення дають показник чистогоекономічного добробуту. Його вивели в 1972 році професори Вільям Нордгауз іДжеймс Тобін з Єльського університету. ЧЕД не підраховується на підставі тієїметодики і тієї інформації, що наявна в нашому розпорядженні. Він головнимчином нагадує про те, що показник ВВП не є досконалим мірилом економічногодобробуту. Проте, як би там не було, але це найкращий макроекономічнийпоказник, який ми маємо на сьогодні і яким користується весь світ.

9. Класична теорія макроекономічної рівноваги

Теорія макроекономіки як наука є теоретичною базою економічноїполітики держави. Але її практичне застосування ускладнюється тим, що вонапредставлена великою сукупністю конкуруючих між собою теоретичних доктрин.Кожна з них по-різному уявляє механізм функціонування економіки з ринковимивідносинами, і в першу чергу, по-різному бачить співвідношення між ринком ідержавою, дає протилежні рекомендації стосовно ролі держави в стабілізаціїекономіки. Зазначена обставина дезорієнтує управлінську практику щодовстановлення причин затяжної економічної кризи в Україні та породжує крайнощі впошуках адекватних моделей її подолання: від шокової терапії до еволюційнихперетворень; від класичного капіталізму до державного соціалізму, що викликаєгострі політичні суперечки та велику соціальну напругу в суспільстві. Крімтого, незважаючи на значну кількість макроекономічних теорій, всі вонизорієнтовані на розвинутий ринок і майже не торкаються перехідної економіки. Усистемі макроекономічних теорій можна виділити декілька основних: класична,кейнсіанська, монетаристська, теорія економіки пропозиції, теорія раціональнихочікувань. Отже, щоб мати уявлення про роль держави як суб'єктамакроекономічного регулювання, слід розкрити концептуальні положення цихтеорій. Найбільш видатними представниками класичної теорії є Адам Сміт, ДавидРікардо, Джеймс Мілль, Жан Батист Сей. В основі будь-якої макроекономічноїтеорії лежить питання про те, за допомогою яких механізмів в економіцізабезпечується повна зайнятість, тобто повне використання наявних ресурсів. Згідноз класичною теорією механізм ринкового саморегулювання економіки складається здекількох елементів. Перший – ситуація, коли величина сукупних витрат буденедостатньою для виробництва потенційного ВВП, є малоймовірна. Якщо навітьсукупні витрати за будь-яких обставин зменшаться порівняно з потенційноювеличиною, то досить швидко такі важелі ринкового регулювання, як ціна ізарплата примусять економічних суб'єктів збільшити сукупні витрати допотенційної величини. Прихильники класичної теорії визнають дестабілізуючийвплив заощаджень на рівновагу між доходами і витратами. Проте, на їхню думку,дана обставина не вимагає державною втручання в економіку. Ринковий механізмздатний самостійно й досить швидко ліквідувати цей дисбаланс через взаємодіюміж товарним та грошовим ринками. У цьому полягає суть другого елементакласичної теорії про ринкове саморегулювання. Та частка доходів, якаспрямовується на заощадження, знову повертається на товарний ринок у виглядіінвестицій. Згідно з класичною теорією ця умова забезпечується грошовим ринкомчерез коливання процентної ставки під впливом попиту і пропозиції на цьомуринку. Суб'єктами грошового ринку є, з одного боку, домогосподарства яквласники заощаджених грошей, з іншого – підприємці, які пред'являють попит наці гроші з метою інвестування економіки. Рівновага між величиною запропонованихгрошей і попитом на них досягається процентною ставкою. Якщо запропонованийобсяг заощаджених грошей перевищує попит на них з боку інвесторів абозменшується порівняно з ним, то процентна ставка знижується або піднімається ізавдяки цьому урівноважує їх між собою. Це означає, що рівноважна процентнаставка вирівнює заощадження та інвестиції автоматично. За цих умов необхідністьдержавного втручання в економіку не виникає. Оскільки падіння попиту напродукцію стає загальним, виробники під впливом конкуренції змушені знижуватиціни, щоб уникнути затоварювання. Отже, поява надмірних заощаджень викликаєзниження цін, які збільшують реальну величину сукупних витрат і відновлюютьсукупний попит на рівні повної зайнятості. Тому заощадження викликають зниженняцін, а не зменшення обсягів виробництва і зайнятості. Зниження товарних цін заінших незмінних умов може зменшити прибутковість виробництва товарів, що можестримати виробників від бажання збільшувати пропозицію до потенційного рівня.Підсумовуючи, можна стверджувати, що згідно з класичною теорією механізмпроцентної ставки, гнучких товарних і ресурсних цін надає ринку здатністьавтоматично підтримувати повну зайнятість в економіці. За цих умов виключаєтьсянеобхідність втручання держави в економіку, тобто найбільш раціональною маєбути політика державного невтручання.

10. Кейнсіанська теорія макроекономічної рівноваги

Кейнсіанська економічна теорія оспорює існування такого механізмусаморегулювання. На основі емпіричних даних, отриманих в період ВеликоїДепресії, Д. Кейнсу вдалось доказати, що повна зайнятість в нерегульованійекономіці може виникнути тільки випадково. Рівновага попиту і пропозиції, якправило, неспівпадають з повною зайнятістю ресурсів. Однією із причин такогонеспівпадання являється неспівпадання планів інвестицій і заощаджень, якіявляються різними економічними агентами по різним мотивам і визначаютьсярізними факторами.

Мотиви заощаджень домашніх господарств: купівля дорогих товарів; забезпеченнястарості; страхування від непередбачених обставин (хвороба, нещасний випадок іт.д.); забезпечення дітей в майбутньому.

Мотиви інвестицій фірм: максимізація норми чистого прибутку; реальнаставка процента – плата за придбання грошового капіталу для інвестування –враховується при складанні планів інвестицій.

Згідно кейнсіанської економічної теорії не ставка процента, авеличина доходу домашніх господарств являється основним фактором, визначаючимдинаміку вживання і заощаджень. При цьому зберігається та частина доходу, яказалишається після здійснення всіх споживчих видатків. Вплив ставки процентаграє відносно невелику роль по відношенню до впливу доходу на споживання ізаощадження. В той же час, динаміка інвестицій визначається передусім динамікоюпроцентних ставок, що знаходить відображення у відповідних функціях споживання,заощаджень і інвестицій.

Сукупні показники утворюються шляхом агрегування, тобтооб'єднанням великої кількості одиничних показників в агрегати (сукупності).Зокрема, ціни на окремі товари і послуги в масштабах макроекономікихарактеризуються як загальний рівень цін – як сукупна пропозиція, а суспільнапотреба в товарах і послугах, представлена доходом нації, при даному рівні цін– як сукупний попит.

Саме сукупний попит є центральною ланкою макроекономічноїкейнсіанської моделі (на відміну від класичної, де в центрі уваги булапропозиція).З ефективним попитом Кейнс пов'язував суть своєї теорії.

Сукупний попит знаходиться в оберненій залежності від рівня цін.Подібна залежність уже розглядалась в законі попиту (тема 1). Графічнезображення цієї залежності дано на рисунку, де АD – крива сукупного попиту.

На поведінку сукупного попиту впливають інші фактори: 1) ефект процентноїставки; 2) ефект багатства; 3) ефект імпортних закупівель.

Ефект процентної ставки полягає у тому, що із зростаннямзагального рівня цін зростає і процентна ставка, що веде до скороченняспоживчих витрат та інвестицій. У свою чергу, це спричиняє зменшення сукупногопопиту. Ефект багатства, або ефект матеріальних цінностей (касових залишків)проявляється у зменшенні фінансових активів домашніх господарств (банківських строковихрахунків та облігацій) при зростанні загального рівня цін. Ефект імпортнихзакупівель полягає у зменшенні сукупного попиту на вітчизняні товари, якщо цінина них будуть вищі, ніж на зарубіжні.

Розглянуті фактори показують зміну сукупного попиту під впливомзміни цін. Але сукупний попит може змінюватись і під тиском інших, неціновихфакторів. До них відносять: 1) зміну в споживчих витратах при зміні обсягу фондуспоживання; 2) зміну в інвестиційних витратах при зміні обсягу фонду нагромадження;3) зміну в державних витратах при зміні державних доходів; 4) зміну у вартостічистого експорту при зміні торгового балансу країни. Якщо усі ці зміни будутьвідбуватись у бік зменшення, то крива сукупного попиту зміститься вліво (АD1 нарисунку); якщо усі вони діятимуть у бік збільшення, крива попиту зміститьсявправо(АD2). Все це відбуватиметься незалежно від зміни рівня цін.

11. Модель простого і розширеного відтворення сукупногосуспільного капіталу

У процесі розширеного відтворення різні частини суспільного продукту(ССП) виконують різні функції й тому виступають у різних формах.Тачастина суспільного продукту, за рахунок якої відновлюються спожиті засобивиробництва, виступає як фонд заміщення (ФЗ). Після реалізації суспільногопродукту вона повинна бути знову повернена у виробництво, щоб забезпечитипочаток нового виробничого циклу.

Частина суспільного продукту, яка надходить у споживання у виглядіоплати праці, доходів підприємців, різноманітних соціальних виплат, складаєфонд споживання (ФС). Частина, яка йде на нагромадження (розширеннявиробництва), – це фонд нагромадження (ФН). Отже, функціональна структурасуспільного продукту може бути представлена як сукупність трьох йогофункціональних форм: ССП = ФЗ + ФС + ФН. В умовах ринкової економіки суспільнийпродукт виступає як у вартісній, так і в натурально-речовій формах. Вартіснаструктура суспільного продукту – це сума вартості спожитого постійного капіталу(С), змінного капіталу (V) й додаткової вартості (т). Розгляд суспільногопродукту за вартістю дає можливість з'ясувати, як в умовах ринкової економікиформується сукупний попит і в яких формах.

Хочатаблиця Кене була внутрішньо суперечливою: він, наприклад, виходив з того, щопродуктивною є лише праця в землеробстві, що промисловий клас – «безплідний»,тобто ніякого прибутку не створює, проте вона дала поштовх для серйознихдосліджень процесу відтворення суспільного капіталу на макрорівні. Хоча спробаКене проаналізувати відтворення всього суспільного капіталу розцінюється теперяк геніальна, сучасниками вона не була правильно оцінена й тому довгий час неотримувала подальшого розвитку. Лише через сто років К. Маркс,використовуючи економічну таблицю Кене як відправну модель, побудував своїсхеми відтворення. Що вони собою являють? К. Маркс вперше поділив суспільневиробництво на два підрозділи, а суспільний продукт став розглядати як увартісній, так і в натурально-речовій формах, що дало можливість визначитинапрями формування сукупного попиту, а на цій основі встановити пропорції,необхідні для того, щоб суспільне виробництво повторювалось безперервно,нарощуючи свій потенціал, тобто, щоб ішов процес економічного зростання. Прианалізі відтворення суспільного капіталу К. Маркс, як і Кене, застосовуєряд припущень (абстракцій). По-перше, капіталістичне виробництворозглядається в чистому вигляді. Це означає абстрагування від докапіталістичнихформ виробництва й припущення, що все виробництво ведеться капіталістичнимшляхом, а все суспільство складається лише з найманих робітників і підприємців.Хоча в дійсності чистого капіталізму не існує. По-друге, допускається,що всі товари продаються й купуються згідно з вартістю. Хоча в кожномуконкретному випадку такий збіг практично неможливий. Таке припущення виправданетим, що в кінцевому результаті відхилення цін від вартості взаємно врівноважується.По-третє, не беруться до уваги операції по зовнішній, торгівлі. Це стаєможливим, оскільки країни не тільки вивозять товари, але і ввозять їх, щопороджує певну рівновагу в суспільстві. Ці абстракції не тільки необхідні, алей науково виправдані. Вони дають можливість, не ускладнюючи процес дослідження,вирішити складну проблему реалізації суспільного продукту й на основі цьогоз'ясувати необхідні пропорції відтворення суспільного капіталу.

Які ж висновки випливають з проробленого К. Марксом аналізувідтворення суспільного капіталу? Вони наступні: 1 реалізація сукупногопродукту на макрорівні в принципі можлива, отже, суспільне виробництво можерозвиватися без економічних криз; 2) проте ця реалізація безперешкодно можепроходити лише за певних умов, будь-яке порушення яких викличе деформаціюпроцесу відтворення. Отже, головна проблема, яку намагалися розв'язати і Кене,і Маркс, була проблемою макроекономічної рівноваги, а також з'ясування умов, заяких вона існує. За своїм змістом поняття «економічна рівновага» – це такийстан економіки, при якому досягається стале врівноваження та взаємнезбалансування структур, що протистоять одна одній (виробництво й споживання,попит і пропозиція).

12. Міжгалузевий баланс

Міжгалузевий баланс (у міжнародній практиці баланс затрати – випуск)дає найбільш повний вихідний статистичний матеріал для аналізу виробництва йрозподілу суспільного продукту й для планування економічно обґрунтованихнародногосподарських пропорцій. Застосування цього методу є особливо важливимдля України з її розбалансованою економікою.

Статична модель «витрати-випуск» або модель міжгалузевогобалансу (МГБ) є основою багатьох лінійних моделей виробничого сектора економіки. Вона базується напонятті «чиста галузь» (галузь):

1) галузь випускає лише один продукт;

2) кожен продукт випускається лише однією галуззю;

3) кожна галузь має єдину технологію;

4) не допускається заміщення ресурсів.

Припустимо, що весь виробничий сектор народного господарства (н/г) розбито на n чистих галузей. В процесі виробництвакожна з галузей потребує, взагалі кажучи, продукцію вироблену, іншими галузями. Отже, виробляється n продуктів. І нехай вмасштабі н/г маємо балансовий звіт за підсумками певного періоду.

Умовою взаємно-однозначної відповідності МГБ-ів, які використовуютьрізні показники (вимірники), є незмінне співвідношення масштабів цих показників за кожнимвидом продукції. Наприклад, якщо в одному МГБ (в натуральному виразі) електроенергіявимірюється в кіловат-годинах, а в іншому (у вартісному виразі) – в гривнях, то кожній гривніелектроенергії завжди повинна відповідати одна й та ж кількість кіловат-годин, як би ця енергіяне використовувалася.

13. Цикли ділової активності. Відхилення реального ВВП відпотенційного рівня. Поняття, види та типи інфляції

Зростання і падіння обсягів національного виробництва, цін,процентних ставок і зайнятості складають діловий цикл, який є характерною рисоюринкової економіки. Економічний цикл (цикл ділової активності) – цеперіодичний підйом або спад реального ВВП на фоні загальної тенденції дозростання. Причинами циклічності можуть бути: – технічні нововведення (НТР); –політичні й випадкові події; – зміни в кредитно-грошовій політиці (коливанняобсягів грошової маси); – нестача національних інвестицій; В макроекономіці неіснує цілісної теорії економічного циклу, й економісти різних напрямківконцентрують свою увагу на різних причинах циклічності. Але більшість з нихвважають, що рівень сукупних витрат (D = С + G +I + NE) безпосередньовизначає рівень зайнятості і безробіття. Окремі економічні цикли суттєворізняться між собою за тривалістю та інтенсивністю, проте всі вони складаютьсяз одних і тих самих фаз. При цьому циклічно змінюються обсяг випуску, рівнізайнятості, безробіття, інфляції, відсоткової ставки, обсяг грошової маси і т.п. Проте основними індикаторами фази циклу слугують: рівень зайнятості; рівеньбезробіття; обсяг випуску. І. Економічний цикл (цикл ділової активності)характеризується періодичним зростанням та падінням ділової активності, якепроявляється у формі невідповідності попиту і пропозиції. У загальному видіцикл представляє собою результат коливання різних показників економічноїактивності (темпів зростання ВНП, загального обсягу продажу, загального рівняцін, рівня безробіття, завантаження виробничих потужностей та ін.). Отже,цикл поділяється на 4 фази: І – пік або бум; ІІ – спад (депресія); ІІІ –дно або криза (нижня точка спаду). Зростання і падіння обсягів національноговиробництва, цін, процентних ставок і зайнятості складають діловий цикл, який єхарактерною рисою ринкової економіки. Отже, економічний цикл (цикл діловоїактивності) – це періодичний підйом або спад реального ВВП на фоні загальноїтенденції до зростання. Фактичний реальний обсяг випуску коливається при цьомунавколо потенційного рівня ВВП, під яким ми розуміємо обсяг виробництва заумови повної зайнятості ресурсів. Він опускається нижче цієї позначки під часспаду, потім поступово повертається до неї, а інколи навіть перевищує цейрівень під час чергового підйому економіки. Коливання фактичного обсягу ВВПнавколо потенційного характеризується показником, який має назву «розрив ВВП»:

/> де Y – фактичний обсягвиробництва, Y2 – потенційний ВВП.

Коли Y<Y2 ми говоримо про відставання ВВП – це обсягпродукції, який економіка втрачає через неповне використання свого виробничогопотенціалу. Значно рідше зустрічається ситуація перевищення фактичним ВВП потенційногосвого рівня Y<Y2 Проте тривалий час перевищення фактичного ВВПнад потенційноможливим зберігатися не може. Поняття інфляції. Інфляціяпопиту та інфляція витрат. Стагфляція. Інфляція означає зростаннязагального рівня цін (або, іншими словами, це є падіння купівельноїспроможності грошей, підвищення грошової вартості життя). Рівень інфляціїпоказує, як змінилися ціни в економіці, і вимірюється за допомогою індексів цін(індексу споживчих цін, дефлятора ВВП тощо) як різниця між значенням цьогоіндексу за певний період (у відсотках) та 100%: Темп інфляції показує, якзмінилася сама інфляція за певний період (прискорилась чи сповільнилась), івизначається за формулою:

/>д/>– відповідно, ціновий індекс употочному і минулому періодах.

«Протилежним до інфляції поняттям є дефляція, яка маємісце, коли загальний рівень цін падає і купівельна спроможність грошейпідвищується. Дефляція трапляється вкрай рідко. Дезінфляція означаєсповільнення темпів інфляції. В економіці немає якогось одного видуінфляції, оскільки вона виникає під впливом багатьох факторів. Одні видиінфляції зумовлює попит, інші – пропозиція. Тому й розрізняють два типи інфляції:інфляція попиту, інфляція пропозиції. Одним з головних потрясінь для інфляціїможе стати якась зміна (скажімо, зміни у споживчих та інвестиційних витратах,урядових видатках, чистому експорті), що призводить до зміни сукупного попиту,і обсяг виробництва виходить за межі потенційного. Інфляція попитуспостерігається, коли сукупний попит зростає швидше за виробничий потенціалекономіки, а тому ціни, намагаючись зрівноважити пропозицію і попит, зростають.Інфляція попиту була притаманна нашій економіці на початку 90-х років, колирадянський уряд фінансував свій бюджетний дефіцит, скориставшись друкарськимверстатом, коли величезні черги людей збиралися в магазинах з метою позбутисязайвих грошей і придбати якомога більшу кількість товарів «про запас».

Інфляція витрат пов'язана із скороченням сукупної пропозиціївнаслідок дії несприятливих зовнішніх шоків – підвищенням цін на сировину,матеріали, підвищенням номінальної заробітної плати тощо, які сприяютьзростанню витрат виробництва, падінню обсягів випуску і зайнятості, зростаннюбезробіття. Цей тип інфляції призводить до стагфляції – ситуації векономіці, коли одночасно відбувається підвищення рівнів інфляції та безробіттяна фоні загального спаду виробництва.

Інфляція і процентні ставки. Ефект Фішера Припустімо, що Випоклали свої заощадження на банківський рахунок під 6% річних. Наступного рокуВи знімаєте свої заощадження разом із сумою нарахованих процентів. Чи стали Вина 6% багатшими у порівнянні з тим періодом, коли вкладали свої кошти в банкминулого року? Відповідь на це запитання залежить від того, що розумітипід словом «багатший». Дійсно, грошей Ви тепер матимете на 6% більше. Але якзмінилися ціни на товари та послуги за рік, що минув? Коли вони зросли,скажімо, на 4%, то кількість товарів і послуг, які Ви зможете тепер придбати,зросла лише на 2%. А коли б рівень інфляції склав 10%, то Ваша купівельнаспроможність насправді скоротилася б на 4%.Економісти називаютьбанківський процент номінальною процентною ставкою, а збільшення Вашоїкупівельної спроможності – реальною процентною ставкою. Якщо номінальнупроцентну ставку позначити через і, реальну процентну ставку – r, а інфляцію – П,то залежність між цими трьома змінними може бути записана як: Тобто r=i – П, реальнапроцентна ставка є різницею між номінальною процентною ставкою та рівнемінфляції. Перегрупувавши члени цього рівняння відносно реальної процентноїставки, побачимо, що номінальна процентна ставка є сумою реальної процентноїставки і рівня інфляції: і=r+ПРівняння, записане у такому вигляді,має назву рівняння Фішера. Воно вказує на те, що номінальна процентна ставкаможе змінюватися під впливом двох причин: внаслідок зміни реальноїпроцентної ставки або ж внаслідок зміни рівня інфляції. У відповідності зрівнянням Фішера, збільшення рівня інфляції на 1% призводить до підвищенняномінальної процентної ставки на 1%. Це співвідношення між рівнем інфляції іномінальною процентною ставкою має назву ефекту Фішера.

Інфляція та реальний доход. Очікувана і непередбачена інфляція.Помірна інфляція. Галопуюча інфляція. Гіперінфляція. Інфляція впливає наекономіку через: перерозподіл доходу і багатства між різними групами людей; спотвореннявідносних цін та обсягів виробництва різних товарів.Непередбаченаінфляція перерозподіляє багатство між різними групами людей. Вона звичайносприяє боржникам, групам людей і спекулянтам. Водночас вона шкодить кредиторам,групам з фіксованими доходами, власникам заощаджень. Непередбачене зниженнятемпів інфляції дає протилежний ефект. Очікувана інфляція. Припустімо, що всіціни зростають щороку на 5%, і всі реальні процентні ставки саме такі, якимивони були б, якби ціни залишалися стабільними. Чи хтось турбуватиметься такоюінфляцією? Відповідь: ні. Існує три категорії інфляції: помірна, галопуюча, гіперінфляція.Помірна інфляція характеризується повільним зростанням цін: щорічний рівеньінфляції вимірюється однозначним числом. Галопуюча інфляція – це інфляція, щовимірюється двозначними чи тризначними числами (50 або 300% за рік). Людинамагаються вкласти свої гроші за кордоном, що призводить до скороченнявнутрішніх інвестицій. Гіперінфляція – це третій вид інфляції: ціни зростаютьна тисячі, мільйони чи навіть мільярди процентів на рік. Гіперінфляція, як. правило,пов'язана з нерозумною державною політикою, руйнівно впливає на обсягнаціонального виробництва і зайнятість, може підірвати фінансову систему іприскорити крах.

14. Робоча сила та безробіття. Основні характеристики тапоказники. Чинники вияву. Проблема повної зайнятості. Втрати від безробіття. ЗаконОукена

Надмірне безробіття призводить до значних економічних тасоціальних втрат. Головна «ціна» безробіття – невипущена продукція. Колиекономіка не в змозі створити достатню кількість робочих місць для всіх, хтохоче і може працювати, потенціальне виробництво втрачається безповоротно.Безробіття на дає змоги суспільству постійно рухатися вгору по кривій своїхпотенційних можливостей. Цю втрачену продукцію ми визначили в попередньомупараграфі як розрив ВВП. Чим більший рівень безробіття, тим значнішим будевідставання ВВП. Відомий дослідник в царині макроекономіки Артур Оукенматематично виразив зв'язок між рівнем безробіття та відставанням в обсязівиробленого ВВП. Цей зв'язок відомий нині як закон Оукена.

Відомі дві формули зазначеного взаємозв'язку: 1) Коли потрібноз'ясувати, як впливає зміна рівня циклічного безробіття на відхиленняфактичного рівня ВВП від потенційно можливого, користуються формулою. Коефіцієнт/? найчастіше має значення в межах від 2 до 2,5. Це дає змогу зробити такийвисновок: якщо циклічне безробіття в економіці становить 1%, то відставанняфактичного обсягу виробництва від потенційно можливого дорівнюватиме 2-н2,5%.2) Можна визначати також вплив динаміки фактичного рівня безробіття на динамікуреального ВВП за два періоди, які порівнюються між собою. Тоді вартоскористатися іншою формулою:

/>де Y1 – фактичний обсяг виробництвав поточному році; Yg – фактичний обсяг виробництва у попередньому році; и1 – фактичнийрівень безробіття в поточному році; ид – фактичний рівень безробіття упопередньому році. Ця формула свідчить, що: а) коли рівень безробіття незміниться у порівнянні з попереднім (u^Ug), то темп зростання реального ВВПдорівнюватиме 3%. Цей показник називають темпом зростання потенційного ВВП, айого значення обумовлено приростом населення, нагромадженням капіталу танауково-технічним проґресом; б) при збільшенні рівня безробіття на 1% упорівнянні з попереднім роком (и^Пд^іУо), реальний ВВП скоротиться на 2%. ЗаконОукена розкриває істотний зв'язок між ринком продукту і ринком праці та ще разнагадує про те, що безробіття є основною проблемою сучасного суспільства. Колирівень безробіття високий, ресурси використовуються не повністю, значна частинапродукту не добирається, доходи населення зменшуються.

15. Інфляція і процентні ставки. Ефект Фішера. Інфляція тареальний доход. Категорії інфляції. Взаємозв’язок інфляції та безробіття. 13-йбілет весь! 16. Використовуваний дохід і споживання. Інструменти для аналізуспоживання і заощадження

Переважна частина (приблизно 2/3) виробленої продукції йде на споживання(С). Пригадаємо, що та частина доходу, яка залишилася після сплати всіхподатків (Y-T), називається використовуваним доходом. Люди поділяють свійвикористовуваний доход на споживання (С) та заощадження (S), тобто /> Заощадження – цечастина використовуваного доходу, яка не споживається. Залежність між обсягомспоживання і використовуваним доходом має назву функції споживання: C=C (Y-T). Детальнішефункцію споживання Дж. Кейнса можна показати у вигляді: де: а – C=a+b*(Y-T)автономне споживання, тобто обсяг споживання, який не залежить відвикористовуваного доходу (наприклад, проживання в борг, за рахунок заощаджень,субсидій.; b – гранична схильність до споживання (МРС) – це величина, якапоказує, наскільки зміниться обсяг споживання при зміні використовуваногодоходу на одну одиницю, і визначається за формулою:/>де:./>– приріст споживчих витрат; /> – приріствикористовуваного доходу. /> набуває значення в інтервалівід 0 до 1, тобто одна додаткова одиниця використовуваного доходу збільшуєобсяг споживання, але на величину меншу від 1. Це пояснюється тим, що кожнагривня доходу, яка не споживається, – заощаджується. І кожна гривня додатковогодоходу витрачається або на додаткове споживання, або на додаткове заощадження.З геометричної точки зору гранична схильність до споживання (МРС) – це кутнахилу кривої споживання мал.

/> Найпростіша функція заощадженнямає вигляд: Де S= – a+(1-b)*(Y-T), а – автономне споживання; (1-Ь) – граничнасхильність до заощадження; Y – доход; Т – податкові відрахування. Оскількичастина кожної гривні, яка не споживається, обов'язково заощаджується, тогранична схильність до споживання і гранична схильність до MPC+MPS=1 заощадженняв сумі дорівнюють одиниці: Середня схильність до заощадження (APS) – це частинавикористовуваного доходу, яку домогосподарства заощаджують, тобто APS=S/Y.У короткостроковій перспективі із збільшенням доходу зростає частка споживаннятак званих «люксових благ», серед яких найбільшим «люксовим благом» є заощадження(про це стверджують закони, або «якісні схеми поведінки», Ернста Енґеля), атому середня схильність до споживання має тенденцію до зменшення, а середнясхильність до заощадження зростає. Проте в довгостроковій перспективі середнясхильність до споживання стабілізуться. На відміну від Дж. Кейнса,сучасні дослідники показали, що споживання – функція не лише від поточноговикористовуваного доходу (хоча цей фактор і є основним!). На його обсягивпливають також рівень нагромадженого багатства, процентна ставка, розвиненасистема соціального захисту (яка спричиняє зменшення особистих заощаджень),раціональні очікування споживачів тощо.

17. Інвестиційна діяльність та підхід до її формування

В умовах глибоких економічних змін, зумовлених реформуванням адміністративно-командноїекономіки України в ринкову, особливо актуальною є задача ефективногорозміщення інвестиційних ресурсів та грамотного управління інвестиційноюдіяльністю підприємств, оскільки саме інвестиції виступають найважливішимзасобом забезпечення умов виходу з економічної кризи та надійним механізмомсоціально-економічних перетворень, формують виробничій потенціал на новійнауково-технічній основі, що неодмінно призводить до підвищення якіснихпоказників господарської діяльності.Узагальнення підходів дотрактування поняття «інвестиції» дозволяє визначити їх як цілеспрямованівкладення капіталу у будь-які матеріальні та нематеріальні активи (інструменти)на певний строк з метою одержання доходу або досягнення іншого корисногоефекту.Найчастіше інвестор для досягнення своїх цілей працює не зокремим активом (окремим проектом, фінансовим інструментом тощо), а з деяким їхнабором – інвестиційним портфелем, сенс формування якого полягає в поліпшенніумов інвестування завдяки досягненню нової інвестиційної якості шляхом наданнясукупності активів таких інвестиційних характеристик, які є недосяжними зпозиції окремо взятого активу і можливі лише при їх комбінації. При визначеннідоцільності та виборі напряму інвестування основною задачею є визначення економічноїефективності вкладення коштів в ту чи іншу інвестиційну цінність як елементпортфеля. Звичайно прийняття рішень з інвестування у той чи інший актив, тобтопроцес вибору і формування інвестиційного портфеля, містить наступні етапи:вибір інвестиційної політики, пошук привабливих об’єктів інвестування,формування інвестиційного портфеля та управління інвестиційним портфелем.Вибірінвестиційної політики полягає у формуванні мети інвестора, що ґрунтується наприйнятних для нього критеріях доходності, зростання, ризику та ліквідності,визначенні обсягів та термінів розміщення інвестиційних ресурсів і виборіпотенційних типів активів для включення в інвестиційний портфель відповідно дообраної стратегії та тактики поведінки інвестора. Пошук привабливих об’єктівінвестування передбачає визначення в певний термін часу активів з привабливимиінвестиційними якостями за допомогою методів технічного та фундаментальногоаналізу, комплексу економетричних моделей.Етап формуванняінвестиційного портфеля містить визначення конкретних активів для вкладаннякоштів, а також пропорцій розподілу інвестиційного капіталу між цими активамина основі комплексу оптимізаційних моделей, які дозволяють сформуватиоптимальний для інвестора портфель, ґрунтуючись на прийнятному для ньогоспіввідношенні доходності і ризику.

18. Чинники споживання і заощадження

Чинникиспоживання та заощадження, які не залежать від доходу і впливають на функціїспоживання і заощадження, зміщуючи їх графіки [5]:

·         багатство. Зростання багатства (нерухомість, фінансові активи)зміщує графік споживання вгору, а графік заощадження – вниз;

·         податки. Зниження податків збільшує післяподатковий дохід, і томузростають споживання і заощадження, і навпаки;

·         рівень цін. Зростання цін скорочує споживання і заощадження, і навпаки;

·         відрахування на соціальне страхування. Збільшення відрахувань скорочуєспоживання і заощадження;

·         очікування. Очікування зростання грошових доходів у майбутньомузумовлює збільшення поточних витрат;

·         споживча заборгованість. Зростаюча споживча заборгованість зменшуєспоживання та заощадження, і навпаки;

·         відсоткова ставка. Зі зростанням відсоткової ставки поточнеспоживання зменшується, а заощадження зростають

Найпоширенішимиформами заощаджень є нагромадження у вигляді готівки, внесків в банки,придбання акцій, облігацій та інших цінних паперів. З іншого боку, фірми всередньому витрачають більше, ніж отримують від реалізації своєї продукції. Цепояснюється тим, що, окрім платежів за ресурси, які необхідні для підтримкиобсягу виробництва на поточному рівні, фірми повинні здійснювати інвестиції(I).

Головнимкомпонентом сукупних витрат є споживчі витрати. Споживання (Consumption – С) –це частина використовуваного доходу, який не заощаджується: С = Y – S. Функціяспоживання – це залежність між обсягом споживання і доходом, якийвикористовується. Дане поняття запроваджене Кейнсом і має такий вигляд: C = a +b • (Y – T), де а – автономне споживання, тобто обсяг споживання, який незалежить від використовуваного доходу (наприклад, проживання в борг, за рахунокзаощаджень або субсидій); b – гранична схильність до споживання (МРС) – цевеличина, яка показує, наскільки зміниться обсяг споживання при змінівикористовуваного доходу на одну одиницю. Функція заощадження – це залежністьміж обсягом заощаджень і доходом, що використовується. Має такий вигляд: S = –a + (1 – b)• (Y – T)‚ де S – величина заощаджень у приватному секторі; а –автономне споживання; (1-b) – гранична схильність до заощадження; Y – доход; Т –податкові відрахування. Дослідженнями встановлено, що споживання рухається втому ж напрямку, що й доход. Однак споживання залежить не лише від доходу, алей від так званої граничної схильності до споживання.

19. Сутність та аналіз інвестицій. Види інвестицій

Самепоняття інвестиції (від лат. Investio – одягаю) значить вкладення капіталу вгалузі економіки як в самій країні так і за її межами. Інвестиції – цегрошові, майнові, інтелектуальні цінності, які вкладають в об’єктипідприємницької та інших видів діяльності з метою отримання прибутку. Їхможна робити в основні (будівлі, споруди, машини и й устаткування тощо) таоборотні (для формування виробничих запасів товарно-матеріальних цінностейтощо) фонди, у нематеріальні ресурси й активи (цінні папери. патенти, ліцензіїтощо).

Такимчином, інвестиціями вважаються ті економічні ресурси, які направлені назбільшення реального капіталу суспільства, тобто на розширення чи модернізаціювиробничого апарату. Це може бути пов’язано з придбанням нових машин, будинків,транспортних засобів, а також з будівництвом доріг, мостів та інших інженернихспоруд. Сюди також треба включити витрати на освіту, наукові дослідження тапідготовку кадрів. Ці витрати представляють собою інвестиції в «людськийкапітал», які на сучасному розвитку економіки набувають все більшого ібільшого значення, тому що на сам кінець результатом людської діяльностівиступають і будинки, і споруди, і машини, і устаткування, і саме головне,основний фактор сучасного економічного розвитку – інтелектуальний продукт, якийвизначає економічне положення країни в світовій ієрархії держав.

Інвестиції відіграють центральну роль векономічному процесі, вони визначають загальний ріст економіки. В результатіінвестування засобів в економіку збільшуються обсяги виробництва, ростенаціональний прибуток, розвиваються та йдуть в перед в економічній конкуренціїгалузі та підприємства, що в найбільшому степені задовольняють попит на ті чиінші товари та послуги. Отриманий приріст національного прибутку частково зновунакоплюється, проходить подальше збільшення виробництва, процес повторюєтьсябезперервно. Таким чином інвестиції, що утворюються за рахунок національногоприбутку, в результаті його розподілу, самі обумовлюють його ріст, розширеневідтворення. При чому, чим ефективніше інвестиції, тим більше рістнаціонального прибутку, тим значніші абсолютні розміри накопичення (при даніййого частці), які можуть бути знову вкладеними в виробництво. При достатньовисокій ефективності інвестицій приріст національного прибутку може забезпечитипідвищення частки накопичення при абсолютному рості споживання.

Класифікаціяінвестицій. Інвестицій відіграють важливу роль у розвитку і функціонуванніпідприємства. Розрізняють валові та чисті інвестиції.Валовіінвестиції (ВІ) – це сукупний обсяг інвестицій за конкретний період,спрямованих на будівництво, придбання засобів праці і прирісттоварно-матеріальних цінностей. Чисті інвестиції (ЧІ) – це сума новихінвестицій, зменшена на суму амортизаційних відрахувань (А) за деякий періодчасу.

Динаміка показника чистихінвестицій відображає економічне становище підприємства. Наприклад, якщо сумаЧІ<0, тобто ВІ<A, то це свідчить про зменшенні випуску продукції напідприємстві, оскільки його виробничий потенціал скорочується. Якщо сума ЧІ=0,тобто ВІ=А, то це означає, що випуск продукції на підприємстві є сталим. Інакшекажучи, для підприємства характерна стагнація. Якщо сума ЧІ>0, тобтоВІ>А, то випуск продукції на фірмі зростає, оскільки виробничий потенціалпідприємства розширюється. За об’єктами вкладання засобів інвестиціїподіляються на реальні та фінансові. Реальні інвестиції – цевкладання грошових коштів у реальні активи (матеріальні і нематеріальні).Вкладання засобів у нематеріальні реальні активи, пов’язані з НТП, називають інноваційнимиінвестиціями. Фінансові інвестиції – це вкладання грошових коштів урізні фінансові активи, передусім у цінні папери для придбання прав на участь удіяльності інших фірм, боргових прав тощо. За характером участі вінвестуванні бувають прямі та не прямі інвестиції. Прямі інвестиції –це безпосередня участь інвестора у виборі об’єкта інвестування і вкладаннікоштів. Непрямі інвестиції – це опосередкована участь у виборі об’єктаінвестування і вкладання коштів іншими способами (фінансовими посередниками).Крім того, є також коротко термінові і довготермінові інвестиції. За формоювласності інвестиції поділяються на приватні, державні, іноземні та спільні.

Розрізняють також поняття«пряме інвестиційне підприємство» та «іноземна пряма інвестиція». Прямеінвестиційне підприємство – це акціонерне чи неакціонерне підприємство, уякому іноземний інвестор є власником не менше 10% звичайних акцій або їхньогоеквівалента в неакціонерному підприємстві, або ж має право голосу вакціонерному підприємстві. Іноземна пряма інвестиція – вкладення капіталу,яке передбачає контроль інвестора над закордонними підприємствами чикомпаніями.

20. Неокласична модель інвестицій. Нестабільність інвестицій

У національній економіці більшість фірм виконують дві функції– виробляють товари і послуги та інвестують у капітал для майбутньоговиробництва. Для простоти нашого аналізу припустімо, що цими двома видамидіяльності займаються два вили фірм – виробничі та позичкові. Виробничі фірмипродукують товари і послуги, але не інвестують. Вони орендують капітал у позичковихфірм. Останні не виробляють товарів і послуг, а здійснюють усі інвестиції векономіку, тобто купують капітальні блага і здають їх в оренду виробничимфірмам.

Із теми 3 нам уже відомо, то конкурентна фірма на підставіпорівняння витрат і вигід від застосування кожної додаткової одиниці капіталуухвалює рішення про те, яким обсягом капіталу володіти. Припустімо, шовиробнича фірма може орендувати одиницю капіталу за ціною R і продавати одиницюсвоєї продукції за ціною Р. Тоді реальні витрати на одиницю капіталу длявиробничої фірми становлять (К/Р). Реальною вигодою від використання одиницікапіталу є МРК – додатковий обсяг продукції, вироблений за допомогою цієїдодаткової одиниці капіталу.

У темі 3 зроблено висновок, що для максимізації прибутку фірмапотребує капіталу доти, доки граничний продукт капіталу не зрівняється із йогореальною ціною. У стані рівноваги така ціна (R/Р) дорівнює граничномупродуктові капіталу:

/>

де aА (L/K)1-a – граничний продукт капіталу дляфункції Коба – Дугласа.

За нашим припущенням, позичкові фірми купують капітальніблага і здають їх в оренду. Позичкова фірма за кожну одиницю наданого в орендукапіталу отримує реальну позичкову ціну капіталу (R/Р), що є виторгом для цієїфірми.

Позичкова фірма несе три види витрат на власний капітал.По-перше, це витрати, що пов'язані з процентом. Якщо така фірма бере в позикудля купівлі капіталу, то їй доводиться сплачувати за неї процент. І якщо фірмакупує капітал за власні кошти, вона втрачає процент, який могла б заробити,поклавши цю суму в банк. Позначимо через (Pr) ціну купівлі одиницікапіталу, а через (i) – номінальну процентну ставку. Тоді (iPr)будуть витратами на процент.

Другим видом є витрати, пов'язані зі зміною ціни капіталу.Впродовж строку служби устаткування ціна капіталу змінюється. Якщо вонапідвищується, фірма виграє, бо вартість її активів зросла. Якщо ціна капіталузнижується, то фірма зазнає збитків. Величина цих збитків (або виграшу)дорівнює (–/>Pr). Знак мінуспоказує, що тут враховують витрати, а не вигоди.

По-третє, це витрати, що пов'язані зі зношенням капіталу.Упродовж строку оренди капітал зношується і втрачає свою вартість. Якщо h – нормаамортизації, то (hPk) – грошова величина амортизації.

Витрати на надання одиниці капіталу в оренду становлять:

/>

Отже, витрати на капітал залежатьвід ціни одиниці капіталу, процентної ставки, темпу зміни ціни капіталу та віднорми амортизації.

Для спрощення тлумачення витрат на одиницю капіталуприпустімо, що ціни капітальних благ зростають разом із цінами інших товарів. Уцьому разі (/>Pk/Pk)відображує загальний рівень інфляції />.Різниця (i – />) дорівнює реальнійпроцентній ставці r. Звідси можна записати:

Витрати на одиницю капіталу = Рk (r + h).

Виразимо витрати на капітал в одиницях продукції економіки.Реальні витрати на одиницю капіталу дорівнюють (Рk/Р) (r+ h).

Отже, реальні витрати на одиницю капіталу залежать відвідносної ціни капітального блага (Рk/Р), реальної процентної ставкиr та норми амортизації h.

Позичкова фірма з кожної одиниці капіталу отримує реальнийвиторг (R/P) і несе реальні витрати (Рk/Р) (r + h) на кожну одиницю.Ухвалюю-рішення про обсяг свого капіталу, фірма порівнює виторг і витрати, арізниця між ними становить її прибуток:

Реальний прибуток = R/Р – (Рk/Р) (г+h).

Оскільки у стані рівноваги реальна позичкова ціна капіталудорівнює його граничному продуктові, то можна записати:

Реальний прибуток = МРК – (Рk/Р) (г+h).

Звідси зробимо такий висновок. Позичкова фірма вилучаєприток, якщо граничний продукт капіталу перевищує витрати на його одиницю. Уньому разі фірмі вигідно інвестувати, тобто чисті інвестиції зростають. Інавпаки, фірма зазнає збитків, якщо граничний юдукт капіталу менший за витратина його одиницю. Тоді фірма зменшує свій обсяг капіталу.

Тепер можна відмовитися від припущення про поділ фірм навиробничі та позичкові. Для фірми, яка використовує свій власний капітал,вигода від кожної додаткової одиниці капіталу дорівнює граничному продуктовікапіталу, а витрати дорівнюють витратам на його одиницю. З неокласичної моделіінвестицій випливає відповідь на питанння, чому обсяг інвестицій залежить відреальної процентної ставки, зниженням останньої витрати на одиницю капіталузнижуються, о збільшує прибуток власників капіталу і стимулює нагромадженнібільшого його обсягу. Тоді навпаки, зі зростанням реальної процентної ставкистимули до інвестування знижуються.

Залежність між обсягом інвестицій та процентною ставкоювиражає крива, або функція, інвестицій, яка, із зазначених вище причин, єспадною (рис. 4.8). З моделі також випливає, які саме чинники перемішують кривуінвестицій. Наприклад, всі чинники, котрі збільшують граничний продукткапіталу, підвищують прибутковість інвестицій і переміщують зазначену функціювправо. У будь-який час в усіх фірм є широкий вибір інвестиційних проектів,наприклад купівлі додаткового устаткування. Якщо процентні ставки високі, тоздійснюватимуться лише проекти з очікуваною високою нормою прибутку. Отже,обсяг інвестицій буде невеликим При зниженні процентної ставки комерційновигідними стануть також проекти, сподівана норма прибутку на які нижча. і,отже, обсяг інвестицій збільшується. Фактори, що визначають динаміку інвестицій: 1) очікувананорма чистого прибутку; 2) реальна ставка відсотка; 3) рівень оподаткування; 4)зміни в технології виробництва; 5) наявний основний капітал; 6) економічніочікування; Із зростанням сукупного доходу автономні інвестиції доповнюютьсястимульованими, величина яких зростає в міру зростання ВВП. Так як інвестиціїфінансуються з підприємницького прибутку, а остання збільшується із зростаннямсукупного доходу Y, то й інвестиції збільшуються із зростанням Y.При цьому зі зростанням сукупного доходу зростають не тільки власне виробничіінвестиції, але й інвестиції в товарно-матеріальні запаси і в житловебудівництво, тому що на підйом економіки збільшуються стимули до поповненнявиснажили запаси капіталу і підвищується попит на житлові будинки.

Позитивна залежність інвестицій від доходу може бути представлена увигляді функції: I = E – DR + YY, де у – гранична схильність доінвестування; Y – сукупний доход. Гранична схильність до інвестування– частка приросту витрат на інвестиції в будь-яку зміну доходу: = А / Y~ AY ' де Л-зміна величини інвестицій; А.Ю. – зміна доходу.

Основні чинники нестабільності інвестицій: 1) тривалі термінислужби обладнання; 2) нерегулярність інновацій; 3) мінливість економічнихочікувань; 4) циклічні коливання ВВП.

21. Поняття та погляди на економічне зростання. Види та факториекономічного зростання

Економічнезростання – це збільшення обсягів реального ВВП в одному періоді порівняно зіншим. Економічне зростання являє собою зростаючу здатність економіки дореалізації своїх виробничих можливостей. Сутність економічного зростання полягаєу розширеному відтворенні тих самих товарів і послуг з використанням незмінноїтехнології.

Навідміну від економічного зростання, економічний розвиток можна визначити якперехід від одного стану економіки до іншого, коли в новому періоді не тількизбільшується виробництво тих самих товарів, а має місце й виробництво новихтоварів і послуг з використанням нових технологій порівняно з минулим періодом.

Економічнезростання і економічний розвиток тісно взаємопов’язані. Але зауважимо, щоекономічне зростання може відбутися і за умов відсутності економічногорозвитку, в той час як економічний розвиток без економічного зростаннянеможливий.

Отже,економічне зростання є більш вузьким за змістом порівняно з економічнимрозвитком, адже розвиток економіки створює передумови для збільшення обсягіввиробництва на якісно новій основі. Можна сказати, що економічне зростаннястановить зміст розвитку, є його складовою частиною. Якщо економічне зростаннявідбиває суто кількісні зміни в економіці, то економічний розвиток – це якіснеекономічне зростання.

Макроекономічні фактори економічного зростання можуть бутиподілені на три групи: фактори пропозиції, фактори попиту і фактори розподілу.Фактори пропозиції включають: кількість і якість природних ресурсів; кількістьі якість трудових ресурсів; обсяг основного капіталу (основні фонди); новітехнології – НТП; Саме ці фактори визначають спроможність до економічногозростання. Але слід розрізняти здатність до зростання і реальне зростання посуті, для чого важливим є два наступних фактори. Фактори попиту: для реалізаціїзростаючого виробництва потенціалу в економіці треба забезпечити повневикористання збільшених обсягів всіх ресурсів. А це потребує рівня сукупнихвитрат, тобто сукупного попиту. Фактори розподілу: здатність до нарощуваннявиробництва недостатня для розширення загального випуску продукції. Необхіднимє також розподіл зростаючих обсягів ресурсів з метою отримання максимальноїкількості корисної продукції. Зауважимо, що фактори пропозиції і попитувзаємопов'язані. Наприклад, безробіття уповільнює темпи нагромадження капіталу,зменшує витрати на дослідження. І навпаки, низькі темпи впровадженнянововведень та інвестицій можуть стати головною причиною безробіття.

22. Проблеми економічного зростання в різних групах країн

Розширене відтворення суспільного продукту втілюється векономічному зростанні. Від розв'язання проблеми економічного зростаннязалежить створення відповідних основ соціально-економічного прогресу суспільства,перспектив зростання національного багатства та добробуту кожної людини.

Економічне зростання і розширене відтворення – це ідентичні, протене тотожні поняття. Розширене відтворення належить як до макрорівня(національне і світове господарства), так і до мікрорівня (підприємство, фірма,галузь). Якщо йдеться про розширене суспільне відтворення, то в центрізнаходиться проблема пропорційності в зростаючому суспільному виробництві,увага акцентується на капіталонагромадженні та підвищенні суспільноїпродуктивності праці.

Економічне зростання переважно характеризує цілі економічні системи,наприклад господарство країни, групи країн, тобто належить в основному домакрорівня. Головна увага приділяється таким показникам, як валовий продукт,національний доход, зайнятість, суспільний капітал тощо. Вони характеризуютьабсолютні результати господарської діяльності макроекономічних об'єктів. Такіпоказники також необхідні для зіставлення макроекономічних об'єктів, що маютьрізні якісні характеристики, наприклад національних економік, які знаходятьсяна різних рівнях розвитку, або суспільств, які відрізняються структурою своїхпродуктивних сил. Економічне зростання виявляється в конкретній динаміцікількісного збільшення та якісного удосконалення суспільного продукту іфакторів його виробництва. Розрізняють два основних типи економічного зростання– екстенсивний та інтенсивний – залежно від того, за рахунок чого досягаєтьсярозширене відтворення.

Екстенсивний тип економічного зростання – це розширеннявиробництва на основі кількісного збільшення його функціонуючих факторів призбереженні попередніх техніко-технологічних і кваліфікаційних параметрів їх. Церозширення виробництва за рахунок збільшення кількості тих самих засобів іпредметів праці, робочої сили тієї самої кваліфікації при практично незміннихекономічних виробничих відносинах. За таких умов продуктивність праці таефективність її залишаються фактично незмінними.

Інтенсивний тип економічного зростання – це розширення виробництвана основі якісного поліпшення його функціонуючих факторів при вдосконаленніорганізаційно-економічних відносин виробництва (поділ праці, спеціалізація такооперування виробництва тощо). Таке зростання досягається за рахунокпідвищення кваліфікації працівників, розвитку їх професіоналізму, застосуванняпринципово нових засобів і предметів праці, раціональнішого використаннявиробничого потенціалу. При цьому зростають продуктивність праці та їхефективність.

23. Проблеми економічного зростання в Україні

Перед Україною сьогодні постало завдання – здійснити перехід відкомандно-адміністративної до змішаної ринкової економіки. Це пов'язано збагатьма кардинальними зрушеннями у суспільстві – зміною форми власності,переходом до багатоукладної економіки, створенням конкурентного середовища,відповідної структури та інфраструктури ринку, появою неповної зайнятості тощо.Шлях України до ринкової системи господарювання лежить через економікуперехідного типу, яка має риси планової (статичної) системи, яка поступововідмирає, і риси змішаної економіки, що будуть проявлятись все більш рельєфно.Але пройде достатньо великий, проміжок часу (декілька років), перш ніжекономічна система перехідного типу, яка потребує значної перебудови і має, узв'язку з цим, незбалансований характер, реформується у систему регульованогоринку. Економіка перехідного типу існує сьогодні у більшості країн світу – країнахколишньої соціалістичної системи, що стали на шлях переходу до ринку, країнахіз слаборозвинутою економікою в Азії, Африці і Латинській Америці. Одним ззавдань курсової роботи є краще вивчення основних моделей макроекономіки. Нанашу думку, досконале вивчення саме макроекономіки, нам як майбутнімекономістам є одним з пріоритетів. Саме від нас залежить майбутнє України.

Зростання ВВП в Україні, яке вітчизняна статистика фіксує з кінця1999 р., стало неодмінним елементом переможних звітів українських урядовців,які сприймають це зростання як свідчення правильно здійснюваної нимиекономічної політики. Проте переможні цифри, судячи з коментарів спеціалістів,не викликають особливого ентузіазму. Адже не можна говорити про економічнезростання взагалі, не торкаючись проблем його якості, забезпечення прогресивнихінноваційних змін.

Чинники сучасних проблем України, що пов’язані з падінням обсягувиробництва, можна поділити на дві групи: 1) успадковані від Радянського Союзу;2) ті, що виникли після проголошення незалежності. Згідно з проект ом ЗаконуУкраїни «Про Державну програму економічного та соціального розвитку України на2008 рік» Верховної Ради, можна визначити такі основні стратегічні пріоритетиекономічного й соціального розвитку України на 2008:

– підвищення конкурентоспроможності національної економіки:

За показником індексу глобальної конкурентоспроможності,розрахованим для періоду 2006–2007 рр., Україна займає 78 місце з 125 країн (заперіод 2005–2006 рр. – 68 місце з 116) [The Global Competetivness Report 2006–2007/ World Economic Forum.]. Наша держава поступається за цим показником не лишерозвиненим країнам, а й колишнім країнам соціалістичного блоку і навіть деякиміншим пострадянським державам. Як приклад, серед країн-сусідів знаходяться:Азербайджан – 64 місце, Болгарія – 72, Латвія – 36, Словаччина – 37, Литва –40, Польща – 48, Казахстан – 56 та Росія – 62 місце. Як бачимо, в динаміціспостерігається тенденція до подальшого падіння. Ми застрягли в серйознійтрансформаційній кризі.

– забезпечення гідної праці та добробуту людей:

Має відбутись зміна політичної еліти, до влади мають прийтимолоді, енергійні, патріотично налаштовані люди.

– національна безпека:

Створити і реалізувати в сучасних умовах ефективну стратегіюбезпеки, що забезпечує захист суспільства від різноманітних загроз, безглибокої наукової розробки фундаментальних проблем організації розвиткулюдського суспільства, вивчення природи його інтересів і суперечностей,механізмів їх вирішення, раціонального комплексного використання ресурсівпрактично неможливо.

– регіональна політика:

Значення регіональної політики полягає в тому, що вона виконуєроль зв’язуючої ланки між макро- і мікроекономікою. Регіональна політикаохоплює частину території країни, але розв’язує широкий комплекс цілей, якімають забезпечити нормальні умови життя людей даного регіону. Цілі регіональноїполітики більш консервативні і сталі – це пояснюється тим, що регіон маєфункціонувати стабільно, незалежно від того, які зміни відбуваються «наверху».

– глибока перебудова соціальної сфери;

– енергетичне забезпечення народного господарства йенергозбереження; – Україна і світ.

Ресурсне забезпечення реалізації цілей, представлених у Державнійпрограмі, буде здійснюватися за рахунок власних коштів підприємств, інвесторів,із залученням міжнародної технічної допомоги, коштів міжнародних фінансовихорганізацій, державного бюджету та місцевих бюджетів. Обсяги та джерела єпрозорими і реалістичними, інформація щодо них представлена у додатках доДержавної програми, а саме: переліку державних цільових програм і програмрозвитку окремих регіонів, галузей економіки та сфер суспільного життя, якіпланується виконувати у 2008 році, а також плану співробітництва з міжнароднимифінансовими організаціями на 2008 рік.

24. Модель макроекономічного зростання Харода-Дашара

Головніособливості моделі Домара-Харрода Модель грунтується на так званійкапітальній теорії вартості. Тобто приймається, що вирішальне значення дляекономічного зростання мають запас капіталу та його збільшення. Працівідводиться підпорядкована роль. В основу моделі покладено, що при зростаннікапіталу відбувається пропорційне зростання праці (DL / DK = const, де DL –приріст праці; DK – приріст капіталу).Модель не враховує технологічнихзмін.У моделі приймається, що К / Y = DK / DY; (див. формулу 3); Умоделі основним фактором економічного зростання є сукупний попит. У моделіприймається, що інвестиції (І) дорівнюють заощадження (S).Чистіінвестиції тотожні приросту капітал (І = DK). Величину економічного зростанняможна обчислити за формулою: ЕЗ = DY / Y (19)де, ЕЗ – економічнезростання;DY – приріст продукту протягом певного періоду;Y –обсяг продукту в попередньому періоді.Sy = S / Y = І / Y (20)де,Sy – схильність до заощадження;S – обсяг заощаджень;Y – обсягпродукту;І – обсяг чистих інвестицій (І = S).Частка приростукапіталу (DK) у прирості продукту позначається k:k = DK / DY = І / DY(21)Виходячи з того, що І / Y = Sy, а І / DY = k, і визначивши: Y = І /Sy і DY = І / k отримаємо функцію економічного зростання: ЕЗ = DY / Y =(І / k) / (І / Sy) = Sy / k (22)

Отже,економічне зростання визначається часткою заощаджень у продукті (через якуоцінюється загальна схильність до заощаджень), віднесеною до коефіцієнта, щопоказує внесок зростання капіталу у зростання продукту. Згідно з формулою 22економічне зростання можна забезпечити або шляхом збільшення заощаджень унаціональному доході, або шляхом підвищення ефективності використаннядодаткового капіталу. Таким чином, модель Домара-Харрода відображає зв’язок міжрівнем заощаджень, інвестиціями (капіталовкладеннями) та економічнимзростанням. Для більш точного визначення приросту продукту на одиницю капіталудана модель враховує такий чинник, як темп зростання кількості населення, якийвіднімається від показника загального економічного зростання.

25. Неокласична модель економічного зростання

Іншим типом моделі економічного зростання є модель, яка буларозроблена в 50–60-х pp. лауреатом Нобелівської премії Робертом Солоу. Цямодель дає змогу дослідити, як основні фактори виробництва – праця, капітал,технологічні зміни – впливають на динаміку обсягу виробництва, коли економічнасистема перебуває у рівноважному сталому стані. Перевагою моделі Солоу є розмежуванняцих факторів і поступове дослідження впливу кожного з них на процесдовгострокового зростання національного доходу. Ми не ставимо перед собоюзавдання детально розглянути модель Солоу. Сформулюємо лише основні їїпередумови, позначення та висновки. Передумови та позначення моделі Солоу:пропозиція товарів описується за допомогою відомої нам виробничої функції: Y=F(K, L), яка характеризується постійним ефектом масштабу виробництва. Цеозначає, що коли обсяги ресурсів капіталу (К) і робочої сили (Z.) помножити надовільне додатне число (z), то й обсяг випуску зросте пропорційно цьомумножникові: F (z*K, Z*L)=z*F (K, L). Якщо припустити, що />, то виробнича функціяматиме вигляд: Y/L=F*(K/L*L/L) або y=f(®), де у – продуктивність праці />-капіталооснащення праці /> (тут застосовані малі буквидля позначення кількісних показників у розрахунку на одного працюючого). Врезультаті таких перетворень маємо функцію з двома змінними (y та r), хочатретя змінна (І) і залишається залученою до аналізу;

Недоліки моделі Солоу. Модель Солоу є доброю базою для початкуаналізу економічного зростання, проте, як будь-яка модель, вона абстрактна імає певні недоліки: 2) модель не враховує багатьох обмежень економічногозростання: енергетичних, екологічних тощо; 3) модель не враховує деякі факторизростання, на які можна вплинути за допомогою заходів економічної та соціальноїполітики (освіта, соціальна стабільність, охорона здоров'я, військові витратитощо); 4) модель дає змогу знайти і проаналізувати ситуації сталої рівновагиекономіки, які досягаються лише в довгостроковій перспективі. Але дляекономічної політики важливою є динаміка добробуту в найближчому періоді.

26. Зростання за «золотим правилом»

Збільшуючи норму заощадження доходу, можна збільшувати постійнийрівень капіталу, проте цей шлях дуже короткий. Суспільство існує для того, щобспоживати плоди економічного розвитку, а не виробляти продукцію лише зарадипродукції. Тому цілком зрозуміло, що виникає питання про такий сталий рівеньзапасу капіталу (k*), за якого рівень споживання в країні стає максимальним.Відповідь на це питання дає так зване «золоте правило» нагромадження. Під«золотим правилом» нагромадження розуміють таку норму заощадження s, за якоївстановлюється стан сталої рівноваги економічної системи з найбільшим рівнемспоживання. Як можна дізнатися, чи відповідають показники економіки вимогам«золотого правила»? Для цього необхідно знайти умови максимального споживання. Ранішебуло показано, що споживання визначається як різниця між виробництвом таінвестиціями, тобто c=y-i. Оскільки ми ведемо мову про рівноважний сталий станекономіки (r=r*), то замінимо значення у та і на їхні величини в умовах сталогорівня капіталооснащення: y=f (r*), a i=s*f (r*)=(б+n+g)*r* Звідсиотримуємо формулу для визначення споживання на одиницю праці з постійноюефективністю в умовах рівноважного стану: c*=f(r*) – (б+n+g)*r*.Щоб визначити максимум функції споживання, потрібно взяти її похідну іприрівняти до нуля: (c*)’=0 це [f’(r*)– (б+n+g)]=0.

Враховуючи, ще/>є швидкістю зростання виробничоїфункції у точці /> і називається граничнимпродуктом капіталу (МРК), рівноважний рівень споживання максимізується в тійточці, де виробнича функція і функція знецінення капіталу мають однаковийнахил: MPK=б+n+g де МРК – кут нахилу виробничої функції в точці; (б+n+) – кутнахилу функції знецінення запасу капіталооснащення праці внаслідок амортизації,збільшення чисельності населення і технологічних змін.

Ця умова зветься «золотим правилом нагромадження». Величина капіталооснащенняr яка йому відповідає, називається капіталооснащенням за «золотим правилом», анорма заощадження /> – нормою заощадження за «золотимправилом», її можна взяти з рівняння (б+n+g)*r**=s*f(r**)яке є необхідною умовою рівноважного сталого стану економіки.

27. Сучасна теорія економічного зростання

У вчення Дж. Кейнса було багато прихильників, особливо в післявоєнні роки, коли на перший план вийшли проблеми економічного зростання і макроекономічної оптимальності. Майже всіх послідовників теорії Кейнса умовно можна поділити: на ортодоксальних кейнсіанців, які трактували теорію ефективного попиту як стратегічну теорію рівноваги в умовах неповної зайнятості; помірних кейнсіанців (соціально-класовий характер їх теорій яскраво не виражено), що розглядали концепцію Кейнса як теорію нерівноваги; представників неокласичного синтезу, які вважали

кейнсіанську теорію окремим випадком неокласичної теорії загальної рівноваги.

Найвідоміші прихильники ортодоксального кейнсіанства – Е. Хансен, Р. Харрод та Є. Домар. Е. Хансен (1887–1976) – американський економіст, закінчив університет у Вісконсині. Основою динамічної теорії циклу Хансена є теорія кон'юнктури, відповідно до якої промисловий цикл – це кон'юнктурне коливання виробництва, або відхилення

кривої динаміки виробництва від лінії рівноваги. Причина коливань кривої динаміки, тобто причина економічних криз полягає в дії закону спадної продуктивності капіталу і частки споживання, що знижується.

Акселераційний ефект полягав у тому, що зростання доходів в окремих випадках може збільшити інвестиції. Вважалось, що окремі види обладнання мають порівняно тривалий термін виробництва, і очікування завершення цього терміну психологічно впливає на розширення виробництва необхідного обладнання в обсягах, що перевищують реальний попит, а це приводить до зростання попиту на інвестиції. Щоб акселераційний ефект був максимальним, держава повинна здійснювати антикризову програму на кожній фазі циклу з метою активізації «вбудованих стабілізаторів», використовуючи податкову систему, тобто підвищувати ставки податків під час піднесень і знижувати під час спадів; впливати на інвестиційний і споживчий попит незалежно від фази циклу. Для цього варто поліпшити життєвий рівень населення, надавати субсидії фірмам і допомогу у фінансуванні НДОКР; закликати багату верхівку населення утриматися від марнотратства. Таку політику держави Е. Хансен назвав «соціалізованою», оскільки її метою є

28. Фіскальна політика та політика державних витрат. Види, типи,та ефективність фіскальної політики

Фіскальна політика зумовлює використанняможливостей уряду формувати податки і витрачати кошти державного бюджетудля регулювання рівня ділової активності і разв'язання різноманітних соціальнихпроблем, тобто це система регулювання, пов'язана з урядовими видатками іподатками. Основним важелем фіскальної політики держави є зміна структуриподатків і, насамперед зміна податкових ставок згідно з метою уряду. Проведенняфіскальної політики – прерогатива законодавчих органів влади країни, оскількиякраз вони контролюють оподаткування і витрати коштів з нього. У світовійпрактиці добре відомі ефективні способи стимулювання економічного розвитку задопомогою податків і державних витрат В економічній теорії вцьому плані виділяють кейнсіанській підхід до податкових ставок узв'язку з державними витратами. досягненням макрорівноваги й економічної оросту, аналогічний підхід монетаристів у рамках теорії «економікипропозиції». Кейнсіанці орієнтуються на попит, вважаючи, що він створює своювласну пропозицію. Тому вони традиційно вважають, що скорочення податківприводить до зростання сукупного попиту, водночас з яким зростає реальний обсягВВП і рівень цін, отже, прискорюється темп інфляції. Крім того, скорочуютьсянадходження в бюджет, наслідком чого с поява або зростання бюджетного дефіциту.Фіскальна політика складається з так званої дискреційної фіскальноїполітики п автоматичної. Під дискреційною політикою розуміють свідоме регулюваннядержавою оподаткування і державних витрат з метою впливу на реальний обсягВВП, зайнятість, інфляцію, економічний ріст. Як правило, дискреційну фіскальнуполітику можна прогнозувати в різні періоди економічного циклу. Автоматичнафіскальна політика заснована на системі вбудованих стабілізаторів. Довбудованих стабілізаторів відносяться система допомоги по безробіттю ірізних соціальних виплат, програми з підтримки малозабезпечених верствнаселення тощо, які перешкоджають різкому скороченню сукупного попитунавіть в періоди економічного спаду. В періоди підйому і скорочення безробіттявиплата річного роду допомоги або припиняється, або зменшується, що стримує сукупнийпопит. Але в умовах вітчизняної економіки з її значними структурнимидеформаціями проведення такої політики вимагає (щоб уникнути новогоспалаху інфляції) також проведення структурних реформ і стимулюваннявиробництва, тобто розширення не тільки сукупного попиту, а й сукупноїпропозиції. Це потребує вдосконалення податкової системи з дотриманням такихпринципових умов: – незважаючи на переваги використання непрямихподатків у перехідний період, у перспективі основу податкової системиповинні складати прямі податки, за яких об'єктом оподаткування є дохідюридичної і фізичної особи, земля, майно, капітал; – непрямі податкидоцільно використовувати лише у формі акцизів (з метою обмеження споживанняокремих видів товарів, невиправдано високих доходів виробника-монополіста, атакож для оподаткування предметів розкоші) та невеликого (за ставкою 10 -І2%податку на додану вартість: – обґрунтовано диференціюватиставки податків, враховуючи об'єктивні особливості й умови надходженнядоходів; – ліквідувати надмірну кількість податкових пільг, якісприяють перерозподілу доходів. вартісні показники в економіці і знижують конкурентоспроможністьтоваровиробників; пільги можна надавати на певний строк і з умовою, що кошти використовуютьсяна визначені державок) цілі; – суворо додержуватись системи розмежуванняподатків, за бюджетами різних рівнів Головним завданням у реформуванніподаткової політики повинна стати переорієнтація податкової системи із сутофіскальних цілей на стимулювання економічною зростання. Здійснити це можнанасамперед шляхом послаблення податковою тягаря економіки частки податків уВВП. Зниження ставок податків сприятиме пожвавленню підприємницької активностіі в підсумку не зменшить, а навпаки, збільшить податкові надходження добюджету. Стимулюючий вплив матиме й радикальне скорочення пільг: крімсоціального ефекту (утвердження принципу справедливості в оподаткуванні) воносприятиме розширенню бази оподаткування, зменшить можливості для ухилення відсплати податків. Як свідчить досвід багатьох країн, стабільність і помірністьсистеми оподаткування дають кращий і триваліший стимулюючий ефект, ніжподаткові пільги.

29. Бюджетний дефіцит і джерела його фінансування

Перевищення фактичного дефіциту над структурним дає циклічнийдефіцит, а перевищення структурного дефіциту над фактичним, навпаки, – циклічнийнадлишок. Зміна абсолютного розміру циклічного дефіциту визначається змінами вструктурі податків і державних витрат, автоматична зміна яких відповідає змінамрівня реального обсягу виробництва, інфляції та безробіття залежно від фазиекономічного циклу. Важливим елементом стратегії макроекономічного управління єзменшення розміру бюджетного дефіциту. Сучасна економічна думка пропонує багатоконцепцій бюджетного дефіциту, за допомогою яких визначається ефективністьфіскальної політики та її вплив на економічну систему. Найважливішими з них єтакі: загальний дефіцит бюджету, який називають також «фактичним» чи «касовим»,утворюється державними витратами, які перевищують державні доходи та субсидії; зовнішнійдефіцит дорівнює зовнішнім видаткам держави за винятком державних надходженьвід зовнішніх джерел; внутрішній дефіцит – це загальний дефіцит «мінус» зовнішнійдефіцит. Для фінансування дефіциту бюджету використовуються якінфляційні, так і неінфляційні джерела. Неінфляційні джерела містять в собі:внутрішні та зовнішні позики на фінансових ринках: кредити комерційних банків,іноземних урядів та міжнародних організацій; продаж державних цінних паперівкомерційним банкам, фірмам та домогосодарствам; трансферти – фінансування увигляді безоплатної допомоги. Зменшити дефіцит бюджету уряд може ішляхом накопичення заборгованості – прострочування платежів по боргах або закуплені товари, а також за рахунок підвищення податків. Ці заходи теж маютьнеінфляційний характер. В аналітичному вигляді фінансування дефіциту державногобюджету можна показати таким чином: BD=MB+D+e*D*, де: BD – показникдефіциту бюджету; MB – грошова база; D – внутрішній борг; D* – зовнішній борг віноземній валюті; е – валютний курс. Характер фінансування державного сектора ібюджетного дефіциту має різні макроекономічні наслідки. Найбільший негативнийвплив справляє монетизація дефіциту. Фінансування дефіциту через центральнийбанк безпосередньо впливає на грошову базу та розмір грошової маси. При монетизаціїдефіциту держава отримує сеньйораж – доход від друкування грошей. Сеньйоражвиникає в умовах перевищення приросту грошової маси над приростом реальногоВВП, наслідком чого є зростання середнього рівня цін. З огляду на це всіекономічні агенти змушені сплачувати так званий інфляційний податок, який черезвищі ціни перерозподіляє частину їхніх доходів на користь держави.

30. Державний борг та його показники. Вплив бюджетного дефіциту ідержавного боргу на економіку

Боргє важливим елементом кругообігу «доходи-витрати». Коли в економіці зростаютьдоходи, зростають і заощадження, які повинні бути використані домашнімигосподарствами, фірмами та урядом. Створення боргу – це механізм, за допомогоюякого заощадження передаються економічним агентам, що здійснюють витрати. Державнийборг – це загальний розмір, накопиченої заборгованості уряду власникамдержавних цінних паперів, який дорівнює сумі минулих бюджетних дефіцитів завилученням бюджетних надлишків. Державний борг складається з внутрішнього тазовнішнього боргу держави. Внутрішній державний борг – заборгованістьдержави домогосподарствам і фірмам даної країни, які володіють ціннимипаперами, випущеними її урядом. Зовнішній державний борг – цезаборгованість держави перед іноземними громадянами, фірмами, урядами таміжнародними фінансовими організаціями. Основними причинами створення ізбільшення державного боргу є: збільшення державних видатків безвідповідного зростання державних доходів; циклічні спади економіки; впливполітичних бізнес-циклів – надмірне збільшення видатків напередодні виборів зметою завоювання популярності виборців та збереження влади. Залежно відхарактеру наслідків впливу боргу на економіку, їх поділяють на короткостроковіта довгострокові. Державний борг формується під впливом як об’єктивних, так ісуб’єктивних факторів. До перших з них можна віднести несприятливийінвестиційний клімат, трансформаційний склад виробництва і звуження на ційоснові податкової бази, від’ємне сальдо торговельного балансу, переважання застарілоїтехнологічної бази із значною мірою морального старіння і фізичного спрацюванняосновного капіталу, уповільнені темпи виробничого відтворення.

Державнийборг України. Незбалансованість державного бюджету України, дефіцитністьторговельного балансу, прийняття державою боргів підприємств і не виваженаполітика державного запозичення вкрай загострили проблему державного боргу. У2001–2006 рр. наша країна лише за зовнішнім боргом повинна щороку сплачувати1,7–2,1 млрд. дол. За умов кризи рефінансування заборгованості державивиконання нею своїх зобов’язань у рамках нинішнього курсу економічної політикивимагатиме направлення податкових надходжень до бюджету на боргові виплати, щоозначатиме кардинальне скорочення бюджетних видатків на соціально-економічнийрозвиток. Розв’язання боргової проблеми лише за рахунок видатків бюджетупризведе до остаточного руйнування сфер науки, освіти та охорони здоров’я, атакож розширить масштаби зубожіння населення. Крім істотного обмеженнябюджетних видатків, Уряд намагається покрити нестачу фінансування перенесеннямстроків сплати за існуючими борговими зобов’язаннями держави. Ефект «витіснення»виникає через підвищення ринкових процентних ставок, яке трапляється у випадкуфінансування бюджетного дефіциту за допомогою випуску державних цінних паперівна відкритому ринку країни. При борговому фінансуванні бюджетного дефіцитуставки процента зростають найбільше в тому випадку, коли сполучаютьсястимулювальна фіскальна й антиінфляційна грошово-кредитна політики. Боргове фінансуваннябюджетного дефіциту збільшує попит на гроші, в той час як центральний; банкобмежує їхню пропозицію. Таке поєднання заходів економічної політики й стимулюєшвидке зростання процентних ставок.Зростанняпроцентних ставок призводить до зменшення інвестицій у І приватному секторі ічастково – до скорочення споживчих витрат. У підсумку] в економіці відбуваєтьсяпадіння доходу. Отже, боргове фінансування j бюджетного дефіциту значно послаблюєефективність стимулювальної фіскальної політики. Але якщо економіка перебуває встані спаду, то зростання державних витрат буде справляти на неї стимулюючийвплив завдяки ефекту мультиплікатора. Це може покращити очікування щодоприбутків у приватного бізнесу і викликати збільшення інвестиційного попиту.Приріст інвестиційного попиту може частково елімінувати ефект «витіснення».

Накопичення боргу і підвищення процентних ставок у довгостроковомуперіоді призводить до заміщення приватного капіталу державним боргом. Цевідбувається внаслідок того, що при зростанні відсоткових ставок приватніінвестиції скорочуються, і приватні заощадження починають розміщуватися вдержавні боргові зобов'язання. Зростання боргу зменшує виробничі потужності,призначені майбутньому поколінню, отже, воно буде мати нижчий рівень доходу. Томунаявність великого державного боргу уповільнює економічне зростання. Ще одиндовгостроковий ефект пов'язаний з накопиченням зовнішнього боргу. Оскількипідвищення внутрішніх процентних ставок збільшує зовнішній попит на вітчизняніцінні папери, то наслідком цього є притік іноземного капіталу, отже, збільшеннязовнішнього боргу. Але обслуговування зовнішнього боргу потребує передачічастини реального випуску продукції в розпорядження інших країн і, таким чином,може спричинити скорочення національного виробництва в майбутньому.

31. Зовнішня заборгованість та управління зовнішнім боргом

Зовнішнє запозичення виникає при перевищенні імпорту товарів тапослуг над експортом. Дефіцит рахунку поточних операцій, обумовленийнесприятливим торговельним балансом, фінансується за рахунок чистого притокукапіталу. Чистий притік капіталу виникає внаслідок міжнародних позик (відіноземних урядів та комерційних банків, від міжнародних валютно-фінансовихорганізацій), продажу довгострокових фінансових активів іноземним інвесторам,прямих іноземних інвестицій у дану країну, нарешті, використання валютнихрезервів держави. Зовнішній борг складається із зобов'язань переднерезидентами, які виникають внаслідок міжнародних позик або продажу фінансовихактивів за кордон. Зовнішні позики дозволяють країні інвестувати і споживатибільше, ніж виробляє її економіка. Можливість позичати зовнішні ресурсиозначає, що економічні агенти (фірми, уряди) країн, де існує дефіцит капіталу,можуть залучати заощадження тих країн, де є надлишок капіталу і ринковапроцентна ставка нижча. Коли країна залучає зовнішні позики, вона повиннасплачувати проценти по боргу. Зростання боргу супроводжується зростаннямпроцентних платежів, які необхідні для обслуговування боргу. Темпи зростанняборгу залежать від: частки зовнішніх запозичень у загальному обсязі наявногоборгу; процентної ставки. Ефективне використання запозичених ресурсів дляфінансування інвестицій дає змогу прискорити економічне зростання в країні.Нераціональність і збитковість використання зовнішніх ресурсів створює такіборгові зобов'язання країни, які в майбутньому суттєво обмежують можливостідержави з проведення економічної політики. Тому виникає потреба в управліннізовнішнім боргом. Довгострокова мета управління зовнішнім боргом полягає вутриманні зростання зовнішніх зобов'язань країни у межах її спроможностіобслуговувати борг. Короткострокова мета управління зовнішнім боргом –регулювання обсягів зовнішніх запозичень таким чином, щоб сукупний попитвідповідав станові внутрішніх та зовнішніх розрахунків країни. Управліннязовнішньою заборгованістю ділиться на три стадії: залучення фінансування, йогорозміщення (використання) та погашення боргу. Відповідно, система управліннязовнішньою заборгованістю країни означає управління всіма стадіями іохоплює: • аналіз кредитоспроможності – можливості країни позичати кошти; •оцінку платоспроможності – здатності обслуговувати борг; • контроль рівня зовнішньоїзаборгованості. З цією метою використовуються показники заборгованості –індекси заборгованості, які вимірюють різні складові зовнішнього боргу. Достандартних показників заборгованості належать: відношення розміру боргу(сплаченого або несплаченого) до експорту та до ВВП; коефіцієнт обслуговуванняборгу (співвідношення між сумою виплат по обслуговуванню боргу і величиноюекспорту товарів та послуг). Ефективність управління зовнішнім боргом значноюмірою визначається іншими видами економічної політики. В свою чергу, рівеньзовнішньої заборгованості та умови надання зовнішнього боргу значною міроювизначають характер економічної політики в країні. Боргова криза – це кризазовнішньої заборгованості, яка проявляється в неспроможності країни-боржникаобслуговувати зовнішню заборгованість у повному обсязі, зокрема здійснювативиплати з обслуговування накопиченої суми боргу відповідно до початкових угод. Традиційнимметодом зменшення боргу є його реструктуризація. При реструктуризації боргуумови його обслуговування (процент, сума, строки сплати) переглядаються. Сьогоднізагальноприйнятним методом скорочення зовнішнього боргу є конверсія боргу(борговий скоп), яка може набирати таких форм: • Викуп боргу – наданнякраїні-боржникові можливості викупити власні боргові зобов'язання на вторинномуринку боргів. Викуп боргів здійснюється за грошові кошти зі знижкою з їхномінальної ціни. • Капіталізація боргу, Капіталізація боргу передбачаєнадання іноземним банкам можливості обмінювати боргові зобов'язання даноїкраїни на акції її промислових, торговельних та інших корпорацій. • Конверсія«борг-борг», тобто заміна існуючих боргових зобов'язань новими борговимизобов'язаннями.

32. Механізм скорочення зовнішньої заборгованості в умовахборгової кризи

Ефективність управління зовнішнім боргом значною міроювизначається іншими видами економічної політики. В свою чергу, рівеньзовнішньої заборгованості та умови надання зовнішнього боргу значною міроювизначають характер економічної політики в країні. Боргова криза – це кризазовнішньої заборгованості, яка проявляється в неспроможності країни-боржникаобслуговувати зовнішню заборгованість у повному обсязі, зокрема здійснювативиплати з обслуговування накопиченої суми боргу відповідно до початкових угод. Традиційнимметодом зменшення боргу є його реструктуризація. При реструктуризації боргуумови його обслуговування (процент, сума, строки сплати) переглядаються. Сьогоднізагальноприйнятним методом скорочення зовнішнього боргу є конверсія боргу(борговий скоп), яка може набирати таких форм: • Викуп боргу – наданнякраїні-боржникові можливості викупити власні боргові зобов'язання на вторинномуринку боргів. Викуп боргів здійснюється за грошові кошти зі знижкою з їхномінальної ціни. • Капіталізація боргу, Капіталізація боргу передбачаєнадання іноземним банкам можливості обмінювати боргові зобов'язання даноїкраїни на акції її промислових, торговельних та інших корпорацій. • Конверсія«борг-борг», тобто заміна існуючих боргових зобов'язань новими борговимизобов'язаннями.

33. Гроші та грошові агрегати. Мультиплікативне розширеннядепозитів

Показникгрошової маси має надзвичайно важливе значення для економічної стабільності.Оскільки зміна кількості грошей, що циркулює в економічному обороті, можесуттєво вплинути на реальний випуск ВВП, рівень цін, зайнятість та іншіекономічні перемінні. Грошовий агрегат ¾ це визначене законодавствомвідповідно до ступеня ліквідності специфічне угрупування ліквідних активів, якіможуть служити альтернативними вимірниками грошової маси. Агрегат М1 ¾це грошова маса у вузькому розумінні. До нього відносяться найбільш ліквідніформи грошей ¾ готівкові гроші (банкноти і монети) та банківські вкладидо запитання (трансакційні депозити). Вклади до запитання (депозитні гроші) ¾це вклади фізичних і юридичних осіб на депозитних рахунках у комерційнихбанках, кошти з яких можуть бути передані іншим особам у вигляді відповіднихплатежів, що здійснюються за допомогою чеків або електронних грошовихпереказів; плата за них мінімальна або зовсім відсутня, в будь-який час вониможуть бути використані як купівельний чи платіжний засіб. Крім вкладів дозапитання у різних країнах структура грошового агрегату М1 доповнюється іншимигрошовими компонентами. Деякі країни включають сюди всі поточні вклади, інші,наприклад. Великобританія ¾ тільки ті депозити за якими не платятьсяпроценти. Грошовий агрегат М2. Грошова маса агрегату М2 має більш розгалуженуструктуру. До її складу входять грошові форми агрегату М1, а також строкові тазаощаджувальні вклади в комерційних банках тощо. Ці грошові активи можна легко,без фінансового ризику, перевести в готівкові або депозитні гроші. Таким чиномвони слугують своєрідним резервом для високоліквідних активів агрегату М1. Грошовийагрегат М3. Він включає грошові форми агрегату М2, депозитні сертифікати,ощадні вклади у спеціалізованих кредитних установах та деякі інші види фінансовихактивів. За характером це довгострокові активи, зокрема в цінних паперах тадовгострокових позичках. В окремих країнах, наприклад в США, банківськастатистика виділяє ще один агрегат L, який включає М3, а також банківськіакцепти, комерційні папери, державні цінні папери (скарбницькі векселі,облігації) та деякі інші форми фінансових активів. Вважається, що цей агрегатповністю охоплює і характеризує грошову масу в країні. Як бачимо, грошовіагрегати відрізняються між собою не тільки кількістю, а й якісно. Так, грошовийагрегат М1 виражає масу, яка знаходиться безпосередньо в обігу, реальновиконуючи функції засобів обігу та платежу. В інших грошових агрегатах (М2, М3,L) враховані крім того нагромадження грошей у різноманітних формах. Ці грошітимчасово вийшли з каналів обігу, виконуючи функцію нагромадження вартості. Сумакоштів, що внесені як депозити на банківські рахунки і не видані як кредити,тобто приступні для забезпечення вимог вкладників у будь-який час, складаєфактичні або загальні резерви комерційного банку (TR). Сучасна банківськасистема базується на частковому резервуванні депозитів. Це означає, що всікомерційні банки повинні мати мінімальні обов'язкові резерви (R) пропорційно досуми відкритих депозитів.

Припустімо, що резервні вимоги дорівнюють 10% (r=0,1), апочатковий депозит банку А становить 100 грошових одиниць. Тоді 10 одиниць банкповинен тримати як обов'язковий резерв, а 90 – його надлишкові резерви. Якщобанк А надасть 90 одиниць у позику, то він збільшить пропозицію грошей на 90, ітепер вона буде дорівнювати 100+90=190. Вкладникам належить 100 одиницьдепозитів, а 90 грошових одиниць перебуває у пози чальників. Якщо ці 90 одиницьзнову опиняться, скажімо, у банку В у вигляді Депозитів, процес поновиться:10%, тобто 9 одиниць, банк В залишить у резервах, а на суму 81 надасть позики,збільшуючи пропозицію грошей ще на 81 одиницю. Третій банк, С, куди можнапокласти ці гроші, додасть іще 72,9 одиниць до пропозиції грошей. Таким чином,на кожному етапі зазначеного процесу кожен новий вклад і кожна нова позиказбільшують пропозицію грошей. Якщо процес продовжиться до використанняостанньої грошової одиниці, то у загальному вигляді пропозицію грошей можнапоказати як Ms=(1/r)*D, Де r – норма обов'язкового резервування, D –початковий депозит. Коефіцієнт 1/r має назву простого депозитногомультиплікатора, або банківського мультиплікатора.

Простий депозитний мультиплікатор (m=1/r) визначає максимальну кількістьнових депозитних грошей, що створюється однією грошовою одиницею надлишковихрезервів при заданому рівні норми обов'язкового резервування. Максимальнерозширення депозитів – збільшення грошей на чекових рахунках – визначається якдобуток простого депозитного мультиплікатора і надлишкових резервів: /> Зменшеннязагальної кількості банківських резервів призводить до мультиплікативногоскорочення депозитів. Збільшення резервних вимог також скорочує обсягбезготівкової грошової маси. Таким чином, внаслідок банківського кредитуваннякількість грошей в економіці зростає. Процес емісії платіжних засобів у межахсистеми комерційних банків називається кредитною мультиплікацією, абомультиплікативним створенням депозитів.

34. Пропозиція грошей

Незважаючи на те, що в сучасних умовах паперово-кредитні гроші,які не мають товарної основи, в розвинутих економічних системах виступаютьосновним посередником в операціях обміну на ринках різних ресурсів та благ,саме такі гроші є також і об'єктом купівлі-продажу на грошовому ринку. Впроцесі функціонування даного ринку формується грошова пропозиція і попит нагроші, а залежно від співвідношення між ними – певна ціна грошей. Тому, щоб зрозумітимеханізм грошового ринку, треба насамперед розглянути такі категорії, якпропозиція грошей і попит на гроші. Пропозиція грошей, або грошова маса– це сукупністьзагальноприйнятих грошових засобів в економіці. Зміна маси грошей, що циркулюєв економічній системі, суттєво впливає на реальний випуск продукту, рівень цін,зайнятість та інші змінні. Для визначення кількості грошей застосовують грошовіагрегати (грошові компоненти) відповідно до ступеня ліквідності. Грошовий агрегат – це сукупністьвикористовуваних як грошові засоби активів, які відповідають певному рівнюліквідності.

Проте розміри і динаміку змін у грошовій масі визначає не лишепропозиція грошей, але й попит на гроші

Трансакційний попит, або попит чи гроші дляоперацій (угод) виникає на основі прагнення економічних суб'єктів допостійної наявності у своєму розпорядженні певної суми грошей черезнеобхідність їхнього використання для здійснення платежів за використаннянеобхідних ресурсів або благ.

Спекулятивний попит на гроші, або попит на гроші з боку активів виникає тому, щоокрім використання грошей для операцій, господарські суб'єкти зберігають грошіяк засіб нагромадження вартості, щоб захистити своє багатство від мінливостіекономічного життя.

Сукупний (загальний) попит на гроші – це та загальнакількість грошей, яку економічні суб'єкти хотіли б мати для операцій і в форміактивів при кожному можливому значенні ставки відсотка. Графічно загальнийпопит на гроші можна визначити шляхом зміщення по горизонтальній осі кривоїспекулятивного попиту на гроші на величину, яка дорівнює трансакційному попитуна гроші.

Як і на ринку продуктів або ресурсів, перетин кривих попиту тапропозиції визначає ціну рівноваги. Крива з від'ємним нахилом Dм– це крива попиту на гроші, який обернено пропорційно пов'язаний із відсотковоюставкою. Вертикальна крива SМ — це графік пропозиціїгрошей, що безпосередньо залежить не від рівня відсоткової ставки, авизначається політикою центрального банку, який, в свою чергу, вживає всіхнеобхідних заходів для підтримки незмінного стану грошової маси (в нашомуприкладі 10 млрд. грн.), незалежно від варіацій норми відсотка. Точка Е – церівноважний стан грошового ринку, аr* – відповідно рівноважна відсотковаставка. Зміни рівноваги на грошовому ринку можливі внаслідок змін у пропозиціїгрошей та попиті на гроші.

35. Трансакційний попит на гроші

Трансакційний (операційний) попит на гроші являє собою попит на грошідля обслуговування всіх видів угод в економіці. Зв'язок між сумою грошей ізагальним обсягом операцій в економіці відображений у рівнянні кількісноїтеорії грошей, яке є макроекономічним рівнянням обміну: M*V=P*Y, Де M – кількістьгрошей в обігу, V – швидкість обігу грошей, P – рівень цін, Y – обсягвипуску у реальному вираженні. Добуток P*Y є ціновою оцінкою випущеноїпродукції, що задає попит на гроші для операцій. Добуток M*V Це кількістьгрошей, які мають бути сплачені при купівлі виробленої продукції. Із рівнянняобміну випливає рівняння попиту на гроші: Md=(P*Y)/V

Рівняння показує, що трансак-ційний попит на гроші залежить від такихфакторів, як абсолютний рівень цін, рівень реального доходу, швидкість обігугрошей. Підвищення цін і зростання реального обсягу виробництва підвищуютьпопит на гроші, зростання швидкості обігу грошей, навпаки, зменшуєтранс-акційний попит.

36. Попит на гроші, як на актив

Попит на гроші як на актив – кількість грошей, яку економічні агентипрагнуть зберігати у формі заощаджень, тобто це бажана кількість фінансовихактивів у грошовій формі. Перевагою володіння грошима є їхня ліквідність.Недоліком володіння грошима як активом у порівнянні з іншими фінансовимиактивами (в нашому випадку – облігаціями) є те, що гроші не дають доходу увигляді процента. Володіючи грошима, доводиться жертвувати доходом у виглядіномінальної процентної ставки. Номінальна процентна ставка – ставка процента,виражена в грошах за поточним курсом (без поправки на інфляцію). Номінальнапроцентна ставка являє собою альтернативні витрати або альтернативну вартістьзберігання грошей. Чим вища процентна ставка, тим більше потенційного доходувтрачає економічний агент, який накопичує гроші. Функція попиту на гроші якактив відображає обернену залежність величини попиту на реальні грошові залишкиз боку активів від динаміки номінальної ставки процента: Графічнаінтерпретація даної залежності подана на мал. (M/P)d=L(i).

З урахуванням очікуваної інфляції, функція попиту на гроші як наактив може бути записана таким чином: (M/P)d = L (r, пg) Якщореальна процентна ставка падає, то реальний попит на гроші зростає, оскількизменшується реальна альтернативна вартість зберігання грошей. Чим вищий очікуванийтемп інфляції, тим нижчим буде рівень реального попиту на гроші, оскільки лишев цьому випадку зменшується зумовлена інфляцією втрата купівельної спроможностігрошей.

37. Сукупний попит на гроші та рівновага на грошовому ринку

Сукупний попит на гроші – це загальна кількість грошей, яку економічніагенти бажають мати для фінансування операцій та у формі активів, Тобто суматрансакційного попиту на гроші і попиту на гроші як на актив. В неявномувигляді функція сукупного попиту на гроші може бути записана таким чином: (M/P)d= L (i, Y) = L (r, пg, Y) Де i та Y є незалежними змінними функціїпопиту. Змінна доходу (Y) відображає співвідношення між грошовою масою іобсягом тих операцій, які необхідно профінансувати. Змінна процентної ставки(і) відбиває ступінь переваги грошових коштів відносно інших фінансовихактивів. Проста лінійна функція реального попиту на гроші має вигляд: (M/P)d= k*Y – h*i, де коефіцієнти k та h відбивають чутливість (еластичність) попитуна гроші до доходу та процентної ставки відповідно. Рівновага грошовогоринку досягається в точці, де попит на гроші дорівнює їхній пропозиції. Умоварівноваги має вигляд: (M/P)s = L (r, Y). Точці рівноваги грошовогоринку відповідає рівноважна процентна ставка i* Модель грошовогоринку показує, що існує лише єдина ставка, за якої попит на гроші і пропозиціягрошей збігаються мал.

На практиці на грошовому ринку постійно виникають коливання. Вонибувають двох типів: коливання, пов'язані з початковою нерівновагою грошовогоринку; коливання, пов'язані зі зміною рівноваги.

38. Поняття, цілі, та види грошово-кредитної політики. Інструментигрошово-кредитної політики

Грошово-кредитнаполітика – це комплекс взаємозв’язаних, скоординованих на досягненнязаздалегідь визначених соціально-економічних цілей, заходів щодо регулюваннягрошового ринку, які здійснює держава через центральний банк країни. Пов’язуваннягрошово-кредитної політики з регулюванням грошового ринку означає визнаннявпливу її не тільки на пропозицію грошей, як це часто допускається влітературі, а й на попит на гроші. І хоча механізм регулятивного впливу нагрошовий попит недостатньо розвинутий і досліджений, це не може бути підставоюдля виключення його зі сфери впливу грошово-кредитної політики. Особливо цеважливо для країн із перехідною економікою, де попит на гроші є слаборозвинутим і потребує регулятивної підтримки. Сама назва цієї політики якгрошово-кредитної зумовлена двома чинниками, які традиційно використовувалися врегулятивній практиці центральних банків: спрямуванням її на регулюваннягрошової маси (пропозиції грошей) через емісійний механізм; забезпеченнямрегулювання пропозиції грошей через кредитний механізм.

ВУкраїні головною уповноваженою державою інституцією, яка відповідає зарозроблення і реалізацію монетарної політики, є Національний банк України. Якпередбачено Конституцією України (Ст. 100), Рада НБУ самостійно розробляє ізатверджує Основні засади грошово-кредитної політики на кожний рік та здійснюєконтроль за її проведенням. Інструменти грошово-кредитної політики – це такірегулятивні заходи (прийоми, методи), які перебувають у повному розпорядженніцентрального банку, безпосередньо ним контролюються і використання яких впливаєна цільові орієнтири грошово-кредитної політики. Особливістю інструментівгрошово-кредитної політики є те, що, застосовуючи їх, центральний банк маєможливість впливати на процеси, що відбуваються не тільки в грошовому секторіекономіки, а й у реальному та зовнішньому секторах. Інструментигрошово-кредитної політики умовно можна класифікувати за такими ознаками: характервпливу на грошовий ринок; спрямованість регулятивного впливу; характер впливуна ліквідність банків; періодичність використання. За характером впливу нагрошовий ринок інструменти грошово-кредитної політики поділяються наінструменти прямої дії (адміністративні) та опосередкованої, непрямої дії(ринкові). Інструменти прямої дії – це регулятивні заходи центральногобанку, що мають форму обмежень, лімітів, директив. Вони спрямовані на обмеженнясфери діяльності комерційних банків, зокрема визначають або обмежують ціни(процентні ставки) чи обсяги (кредитів). Інструменти опосередкованої дії– це регулятивні заходи впливу центрального банку на грошовий ринок шляхомформування на ринку відповідних умов, які визначають подальшу поведінкусуб’єктів ринку. Інструменти опосередкованої дії ще називають ринковими,оскільки, застосовуючи їх, центральні банки проводять операції за ринковимицінами і на добровільних засадах.

39. Валюта і види валютних курсів. Методи встановлення валютногокурсу

Валюта – це грошова одиниця що використовується як світовігроші тобто як міжнародна розрахункова одиниця засіб обігу і платежу.

Види валют Залежно від емітента валютних коштів розрізняютьтакі види валют: § національна валюта – платіжний засіб (грошова одиниця)певної держави (гривня, долар, марка, фунт стерлінгів тощо); § іноземна валюта –грошові знаки зарубіжних держав, а також кредитні та платіжні засоби (чеки,векселі) в іноземних грошових одиницях, що використовуються в міжнароднихрозрахунках; § колективна валюта – міжнародні грошові одиниці, емісію якихздійснюють міжурядові валютно-кредитні організації. Залежно від режимувикористання: конвертована валюта (повно або частково); неконвертована.

Міжнародна торгова валюта – це валюта, щовикористовується для оцінки міжнародних торгівельних операцій (експорт й імпорттоварів, послуг, капіталу), або валюта як товар, що є предметомкупівлі-продажу.

Міжнародна резервна валюта – це валюта, що використовуєтьсядля покриття дефіциту платіжного балансу надання позик, кредиту, фінансуваннядопомоги тощо. Її головною функцією є створення валютних державних резервів.

Валютний курс – це співвідношення між грошовими одиницями двохкраїн, що використовуються для обміну валют при здійсненні валютних та іншихекономічних операцій. Чинники від яких залежить валютний курс: попит іпропозиція на валютному ринку, що встановлюється в кожному конкретному випадку;стан платіжного балансу держави; рівень інфляції; різниця процентних ставок урізних країнах;

Види валютних курсів:

– офіційний (фіксований) валютний курс – встановлені урядомпостійні фіксовані пропорції обміну національної валюти на іноземну і навпаки;

– ринковий (гнучкий) валютний курс – курс, що формується навалютному ринку під впливом попиту і пропозиції;

– змішаний – контрольований курс, що застосовується доекспорту й імпорту, при погашені зовнішнього боргу тощо.

Залежно від механізму формування і функціонування розрізняють таківалютні курси:

– коливні – курси, що змінюються залежно від попиту чипропозиції на валютному ринку; – плаваючі

Валютнимкурсом називається співвідношення обміну двох грошових одиниць або цінагрошової одиниці однієї країни, виражена в грошовій одиниці іншої країни. Фіксуваннякурсу національної грошової одиниці в іноземній називається валютнимкотируванням. Валютне котирування може бути прямим і оберненим (непрямим). Вбільшості країн для встановлення курсу національної валюти використовуєтьсяпряме котирування, у Великобританії – обернене котирування, а в СШАзастосовуються обидва котирування. Різниця між курсом продавця і покупцяназивається маржею. За рахунок маржі банк покриває видатки і формує прибуток завалютними операціями. Курс національних валют визначається, як правило, додолара. Наприклад, якщо швейцарський банк хоче отримати курс швейцарськогофранка до шведської крони, то він використовує курси обох валют до долара, апотім виводить крос-курс швейцарського франка до шведської крони.

Тепер використовується другий метод, за якого курси визначаютьсяна валютному ринку під впливом попиту та пропозиції. Існує декілька режимівплаваючих валютних курсів.

Незалежне «плавання», за якого курс встановлюється на основіпопиту і пропозиції на національні валюти з мінімальним втручанням центральнихбанків. Цей режим використовують США, Японія, Великобританія, Австралія,Венесуела, Аргентина та ін. Кероване «плавання», яке відрізняється відпопереднього лише більшим впливом центральних банків. Спільне «плавання».Використовують його країни – члени €С. Вони мають два валютні режими: один– для операцій всередині Союзу, а інший – для відносин з іншими партнерами.

40. Регульовані валютні курси та конвертованість валют

Конвертованість валюти визначається порядком обміну – купівлі,продажу і використання внутрішньої валюти для здійснення угод, – умовами їїобертання на зовнішньому (міжнародному) та внутрішньому (національному)валютних ринках. За ступенем конвертованості валюти поділяються навільно конвертовані, частково конвертовані та замкнуті (неконвертовані). Вільноконвертовані валюти без обмежень використовуються у поточних та фінансовихопераціях і вільно обмінюються на будь-які іноземні валюти. Вважається, що довільно конвертованих належать валюти всіх країн з розвинутою ринковоюекономікою, але насправді такими є валюти небагатьох країн (наприклад, ВеликоїБританії, США). Частково конвертовані валюти мають обмеження щодо: обмінуна інші валюти; сфер або напрямків використання валюти в міжнародних угодах; обертанняна зовнішніх ринках. До замкнутих (неконвертованих) належать валютикраїн, які забороняють резидентам і нерезидентам обмінювати свою національнувалюту на інші. Незалежно від особливостей, валютна політика характеризуєтьсянапрямком впливу на валютний курс. Заходи, спрямовані на загальне зниженнякурсу національної валюти, називаються девальвацією, а політика, спрямована напідвищення курсу валюти, – ревальвацією.

41. Номінальні та реальні валютні курси. Ефективні валютні курси

Економісти розрізняють номінальні та реальні валютні курси.Номінальний валютний курс – це відносна ціна валют двох країн. Коли кажуть «обмінний»,або «валютний», курс, то зазвичай І мають на увазі саме номінальний курс обмінувалют.

Реальний валютний курс – це відносна цінатоварів, що вироблені у двох країнах. Інакше кажучи, він показує, в якомуспіввідношенні товари однієї країни можна обміняти на товари іншої. Реальний обміннийкурс нерідко називають умовами торгівлі.

Для розуміння взаємозв'язку між номінальним і реальним обміннимикурсами візьмемо конкретний приклад із соняшниковою олією, яку виробляє багатокраїн. Припустімо, що 1 кг рафінованої української олії коштує п'ять грн, аросійської – 50 рублів. Для порівняння цін цього продукту в обох країнах нам потрібновиразити ці ціни в одній валюті. Якщо одна гривня коштує 5 російських рублів,то українська олія коштує 25 рублів. Порівнюючи ціну української олії (25рублів) та російської (50 рублів), доходимо висновку, що ціна української оліїстановить половину ціни російської. Інакше кажучи, за поточних цін 2 кг української олії коштує стільки, скільки 1 кг російської. RER=NER * P/P*, де RER – реальнийобмінний курс; NER – номінальний обмінний курс (британське числення); Р – рівеньцін у вітчизняній економіці; Р* – рівень цін у торговельного партнера.

Якщо реальний обмінний курс більший від одиниці (RER> І),то імпорт є вигіднішим за купівлю товарів вітчизняного виробництва. Реальнийобмінний курс національної валюти вимірює ефективність імпорту і, отже,визначає умови торгівлі на національному ринку.

42.     Валютний ринок та фактори валютного обміну. Рівновага на валютномуринку

Невід'ємноюланкою міжнародної валютної системи є валютний ринок. Для валютнихринків характерні такі основні види операцій: Операції «спот» передбачаютьнегайну постановку валюти за курсом, зафіксованим в угоді. Операції «форвард»– це угоди, в яких сторони домовляються про постановку певної суми валюти черездомовлений термін за узгодженим на момент операції курсом. Операція «аутрайт»означає, що продавець зобов'язаний продати, а покупець – купити валюту вустановлений строк за зафіксованим наперед курсом.Операція «опціон»,коли клієнт сплачує банку невелику премію й одержує право купити валюту вбудь-який день встановленого угодою періоду за зафіксованим при укладенні угодикурсом або відмовитися від купівлі-продажу, якщо виконання угоди за визначенимкурсом у даному інтервалі часу виявиться для нього більше невигідним, ніжвтрата коштів на премію.

Складнаситуація у валютно-фінансовій сфері, в якій нині опинилась Україна, пов'язанапередусім з невиваженою політикою у зовнішньоекономічній сфері, недосконалістюзаконодавства та нормативних актів щодо валютного контролю і поверненнявалютної виручки. Гнучкішою має бути політика держави щодо протекціонізму талібералізму у валютному регулюванні. До протекціоністських заходів можнавіднести таку форму прямого втручання держави у валютну сферу, як валютні обмеження.Останні пов'язані з забороною національним експортерам продавати вирученуіноземну валюту на ринку (вони зобов'язані здавати її в обмін на національну заофіційним курсом), можуть бути обмежені перекази валюти за кордон і її вивіз. Застосовуванідержавою методи та обсяги валютних обмежень безпосередньо пов'язані зконвертованістю валюти.

43.     Класична теорія макроекономічної стабілізації

Сутність стабілізації економіки. Кінцевою метою економічноїтрансформації перехідного суспільства в Україні є створення умов для переходудо більш ефективної економічної системи, яка забезпечує оптимальні темпизростання ВВП та високий життєвий рівень населення. Досягнення такої цілівимагає економічної стабілізації з наступним переростанням у економічнепожвавлення і піднесення. Сутність макроекономічної стабілізації полягає уподоланні макроекономічної нестабільності (незбалансованості). Макроекономічнанестабільність полягає у коливання обсягу національного продукту, рівня цін,зайнятості та відсутності умов для стабільного зростання обсягу ВВП. Утрадиційній ринковій економіці коливання цих величин носить в основномуциклічний характер. Тому макроекономічна стабілізація зводиться до скороченняамплітуди вказаних відхилень та зменшення глибини спаду. Свій конкретний зміствона набуває в економічній політиці, яка сприяє наближенню фактичного рівня ВВПдо його потенційного рівня і на цьому підґрунті досягнення повної зайнятості тастабільних цін. Загальні риси макроекономічної стабілізації носятьуніверсальний характер. Специфіка макроекономічної стабілізації уперехідній економіці. у перехідному суспільстві полягає у формуванні новоїсистеми економічних відносин і не зводиться до певного вдалого наборуекономічних заходів з метою збалансування певного числа економічних показників.Макроекономічна стабілізація у перехідній економіці носить не функціональний, атрансформаційний характер. Економічна збалансованість досягається за умовизміни режиму, порядку функціонування економіки, появи нових господарськихінституцій. Основні характеристики макроекономічної структурно-виробничоїстабілізації зводяться до слідуючого. Проведення активного державногорегулювання економіки шляхом поєднання прямого впливу на умови і процесивідтворення з фінансовим регулюванням. Реалізація структурної перебудовиекономіки з допомогою концентрації зусиль держави на перспективних напрямкахекономічного розвитку та ліквідації існуючих диспропорцій. Посиленняінвестиційної діяльності держави як за її безпосередньою участю вкапіталовкладеннях, так і шляхом стимулювання інвестиційної діяльності. Широкапідтримка вітчизняних товаровиробників. Досягнення економічної стабілізації таперехід до економічного зростання забезпечуються переважно методами фінансовоїта грошово-кредитної політики. Шляхом фінансової політики здійснюєтьсярозподіл доходів між особами або їх групами, якщо ринковий розподіл неспівпадає з бажаним з політичних умов. Грошова політика направлена нарегулювання кількості грошей і рівня процентної ставки. Провідним органомгрошової політики є центральний банк країни.

44. Поняття та інструменти валютної політики

Процесреалізації валютної політики у кожній країні забезпечується практичнимвикористанням центральним банком певної сукупності інструментів. Інструментивалютної політики – це ті прийоми, важелі, методи, які використовуються длявпливу на валютні відносини суб’єктів ринку з метою реалізації завданьвалютного регулювання і валютного контролю в країні. Усі інструменти валютноїполітики залежно від способів їх використання та особливостей впливу на валютніоперації можна умовно поділити на економічні та адміністративні.

І.Економічні інструменти валютної політики передбачають використання різнихзасобів стимулювання економічної зацікавленості суб’єктів ринку у здійсненнітих чи інших валютних операцій з метою впливу на динаміку обмінного курсу таінші макроекономічні параметри розвитку національного господарства. До складуосновних економічних інструментів реалізації валютної політики центральногобанку належать: 1) дисконтна політика; 2) девізна політика; 3) диверсифікаціявалютних резервів; 4) регулювання режиму валютного курсу; 5) девальвації іревальвації валют.

1.Дисконтна політика – це система заходів центрального банку щодо встановлення іперіодичної зміни облікової ставки за кредитами, що надаються комерційнимбанкам, з метою впливу на динаміку валютного курсу, стан платіжного балансу ірух капіталів, а також динаміку кредитних вкладень, грошової маси і цін. Отже,реалізація дисконтної політики центрального банку має як внутрішній, так ізовнішній аспект. Зовнішній аспект, збільшуючи облікову ставку, центральнийбанк сприяє зміцненню національної валюти, а знижуючи – її послабленню Внутрішнійаспект впливу дисконтної політики на валютний курс визначається зміною грошовоїмаси та впливом останньої на динаміку внутрішніх цін та кон’юнктуру валютногоринку в країні. Так, зниження облікової ставки центрального банку може сприятирозширенню можливостей з рефінансування комерційних банків, а отже іздешевленню їхніх кредитних ресурсів та збільшенню масштабів кредитних вливаньв економіку.

2.Девізна політика – це інструмент валютної політики, що впливає на обмінний курснаціональної валюти через купівлю-продаж державними органами іноземної валюти(девіз). Власне, саме поняття девізи означає платіжні засоби в іноземнійвалюті, призначені для міжнародних розрахунків (звідси і назва політики).Девізна політика проводиться у формі валютних інтервенцій. Валютна інтервенція –пряме втручання центрального банку в операції на валютному ринку з метою впливуна обмінний курс національної валюти через операції з купівлі-продажу іноземнихвалют. Валютні інтервенції можуть проводитися також і для стимулюванняекспортних операцій. Основними джерелами коштів для проведення валютнихінтервенцій є офіційні золотовалютні резерви країни. Валютні інтервенції неможуть бути ефективним інструментом валютної політики в періоди валютних криз інестабільної фінансової ситуації в країні. 3. Диверсифікація валютних резервів –це інструмент валютної політики центрального банку, який передбачає регулюванняструктури офіційних валютних резервів шляхом включення до їхнього складуіноземних валют різних країн. Основними цілями диверсифікації валютнихрезервів є: захист від валютного ризику, тобто ризику втрат коштів унаслідокколивання обмінних курсів різних валют; забезпечення міжнародних розрахунків, утому числі і розрахунків за зовнішньою заборгованістю країни; 4. Регулюваннярежиму валютного курсу – діяльність центрального банку, спрямована навстановлення порядку визначення і зміни обмінного курсу національної валютивідносно іноземних валют. Обмінний курс – це вартість грошової одиниці однієїкраїни, виражена у грошових одиницях іншої країни, групи країн або вміжнародних розрахункових одиницях.

5. Девальваціяі ревальвація валют є інструментом валютної політики, сутність якого полягає удіяльності центрального банку країни, офіційно спрямованої на зміну обмінногокурсу національної валюти в бік зниження чи підвищення. Девальвація – цезниження обмінного курсу національної валюти відносно іноземних валют абоміжнародних розрахункових одиниць. Девальвація сприяє експорту за рахунокзбільшення норми прибутку в національній валюті, що позитивно впливає на сальдоплатіжного балансу і сприяє припливу валютної виручки в країну. Водночасдевальвація обумовлює подорожчання імпорту, що може призвести до розвиткуінфляційних процесів і,крім того, робить дорожчим процес обслуговуваннязовнішнього боргу країни, оскільки для погашення заборгованості за іноземнимикредитами потрібно купувати, відповідно, іноземну валюту, для чого, у своючергу, потрібно витрачати більше національної валюти. Втім, центральнийбанк може вдаватися до свідомих заходів щодо навмисного девальвуваннянаціональної валюти, потреба в якому пов’язана стимулювати експорт. У цьомуразі йдеться про валютний демпінг, тобто знецінення національної валюти з метоюмасового експорту товарів за цінами, нижчими за світові. Протилежним додевальвації методом реалізації валютної політики є ревальвація. Ревальвація – цепідвищення курсу національної валюти відносно іноземної та міжнародних валютниходиниць. Адміністративні інструменти валютної політики передбачаютьсукупність заходів з нормативно-правового регулювання різноманітних аспектівфункціонування валютного ринку країни та діяльності його учасників. Основнимнапрямом адміністративного регулювання валютних операцій є політика валютнихобмежень. Валютні обмеження – це сукупність регулятивних заходів, якіпередбачають установлення законодавчих або нормативних правил щодо заборони,лімітування і регламентації операцій резидентів і нерезидентів з валютою івалютними цінностями Валютні обмеження – один із найважливіших інструментівреалізації валютної політики держави. Його ключовим завданням є формуванняправового поля реалізації суб’єктами валютного ринку валютних операційпередусім шляхом регламентування порядку їх здійснення через системузаконодавчих і нормативних актів.

45. Поняття та види валютного режиму. Проблеми вибору валютногорежиму

Основою валютної політики країни є вибір режиму валютних курсів,який відповідає економічному стану держави та її зовнішньоекономічнимвідносинам. Розгляд механізму взаємодії грошової маси та обмінних курсів, «поведінки»різних інструментів та заходів макроекономічної політики за різних режимівобміну валют, аналіз реальних ситуацій і прикладів економічного розвитку різнихкраїн дають змогу зробити деякі узагальнення: 1. Характер функціонуванняекономіки, механізм дії та наслідки економічної політики у відкритій економіцісуттєво відрізняються від закритої. 2. Рівновага невеликої відкритої економікиза умов абсолютної мобільності капіталу досліджується за допомогою моделіМандела-Флемінґа – модифікації моделі IS-LM для цих умов. Модель пояснюєкороткострокові коливання рівнів доходу та обмінного курсу за припущеннянезмінності цін. 3. Згідно з цією моделлю, наслідки будь-якої макроекономічноїполітики у малій відкритій економіці залежать від встановленої в країні системиобмінних курсів – фіксованого чи повністю вільного плавання. Який же зкурсів вибрати, якщо кожен з них має свої сильні та слабкі риси стосовнонаслідків макроекономічної політики? Це питання є предметом гарячих дискусійсеред економістів і політичних діячів. Раніше більшість економістівпідтримували встановлення гнучких курсів. Проте в останні роки багато з нихпочали знову висловлюватись за необхідність повернення до фіксованого курсу.Причому як прихильники гнучких курсів, так і захисники фіксованих мають своїдосить вагомі аргументи «за» і «проти» обох курсів. Перш за все спробуємоузагальнити всі аргументи.

Переваги та недоліки встановлення у країні системи фіксованогообмінного курсу – це, власне, дзеркальне відображення позитивних та негативнихрис гнучкого курсу обміну, тому лише коротко перерахуємо ці риси.

Переваги: 1. Вносить елемент стабільності в систему міжнароднихрозрахунків. 2. Краще, ніж гнучкі курси, витримує внутрішні шоки та запобігаєрозбалансуванню економіки. 3. Дає змогу запобігти невиправданому розширеннюгрошової бази і тим самим «дисциплінує» органи, які контролюють грошовий обіг векономіці. 4. Добрі наслідки мають бюджетно-податкова та зовнішньоторговельнаполітики.

Недоліки: 1. Не спрацьовує грошова політика, оскільки вона «зав'язана»на необхідності підтримки офіційно оголошеного рівня обмінного курсу. Цегальмує здатність монетарних інструментів реґулювати зайнятість та ціни. 2.Необхідність «захищати» фіксований курс призводить до скорочення торгівлішляхом введення тарифів та інших обмежень. Саме те, що протекціоністські заходимають непогані короткострокові наслідки за режиму фіксованих курсів, можепровокувати обмеження міжнародної торгівлі, що загалом гальмує технологічний таекономічний розвиток країни. 3. Потребує наявності значних резервів іноземноївалюти.

Врешті-решт, не обов'язково робити остаточний вибір між фіксованимі гнучким курсом. У залежності від економічної ситуації, стану платіжногобалансу країна може вибирати курс, який найбільшою мірою відповідає конкретнимумовам, завданням та проблемам. Протягом періоду фіксації курсу країна можепереглядати і змінювати його рівень, якщо підтримка такого курсу суперечитьдосягненню інших економічних цілей. Якщо ж курс гнучкий, то все одно у процесіприйняття рішень про скорочення чи розширення пропозиції грошей країни, якправило, передбачають якісь граничні можливості коливань, встановлення його наякомусь неформально бажаному рівні та ін. Отже, можна лише умовно говорити проіснування абсолютно фіксованих чи повністю гнучких курсів.

46. Поняття, сутність та закон сукупного попиту

Можна сказати, що сукупний попит (AD) – сума всіхіндивідуальних попитів на кінцеві товари і послуги, пропоновані на товарномуринку. З цього витікає також наступне: сукупний попит – модель, що представляєрізні об'єми товарів і послуг (тобто реальний об'єм виробництва), які споживачіможуть і готові придбати при будь-якому рівні цін.

Покупцями наринку благ є чотири макроекономічні суб'єкти: домогосподарства, фірми, державаі закордон. Отже, необхідно визначити об'єм попиту кожного з них. Попитдомашніх господарств домінує на ринку благ. На нього доводиться об'ємбільше половини кінцевого сукупного попиту. Виокремлюють наступні чинники, щовизначають попит домогосподарств на ринку благ: дохід від участі у виробництві, податки ітрансфертні платежі, розмір майна, чисельність населення.

Дж.М. Кейнс вивів чотири правиласукупного споживання: Він виходив з так званої гіпотези абсолютного доходу, увідповідність з якою споживання домашніх господарств залежить від абсолютноївеличини їх поточного доходу. Величина граничної схильності до споживання (Су= DС/Dу) показує, наскільки збільшиться споживання при збільшенні поточного доходу на одиницю ізнаходиться в межах від 0 до 1, тобто 0<Cу< 1. У мірузростання наявного доходу, знижується середня норма споживання (часткаспоживання в доході – С/у) (рис.).

Звідси витікає, що розширення виробництва потенційно містить всобі можливість виникнення перевиробництва, оскільки зменшення середньої нормиспоживання означає, що все менша частина проведеної продукції споживаєтьсядомогосподарствами.

Сукупна пропозиція (AS – від англ. аggregate supply – сукупна пропозиція)– загальна кількість товарів і послуг, яка може бути вироблена і запропонованадо продажу у відповідності з рівнем цін, що склався. Сукупна пропозиціядорівнює реальному валовому внутрішньому продукту. Вона залежить від рівня цін,виробничих потужностей економіки і рівня витрат. Залежність між сукупноюпропозицією і рівнем цін – При високому рівні цін виробник буде зацікавленийзбільшувати виробництво товарів і послуг і пропозицію для їх продажу. Принизькому рівні цін виробник скорочує виробництво і пропозицію товарів

47. Цінові фактори сукупного попиту. Нецінові фактори сукупногопопиту

Ефект реальних грошових залишків. Домогосподарства тримають певнучастку активів у вигляді готівки, грошей на поточних рахунках та фінансовихактивів з фіксованими доходами (наприклад, облігацій). Запас грошей єбагатством, оскільки гроші мають певну купівельну спроможність. Розмірбагатства залежить від кількості грошей та рівня цін і вимірюється величиноюреальних грошових залишків (М/Р). Підвищення цін зменшує багатство, тому щокупівельна спроможність запасу грошей зменшується. Крім того, підвищення цінпризводить до підвищення процентних ставок, внаслідок чого вартість облігаційпадає. Усвідомивши, що їхнє багатство зменшилось, люди починають більшезаощаджувати і менше витрачати. Обсяг сукупного попиту скорочується. Ефектпроцентної ставки. Якщо рівень цін зростає, то продаж і купівля попередньоїкількості товарів вимагають більшої кількості грошей. Попит на грошізбільшується. При незмінній пропозиції грошей це веде до зростання процентнихставок. Підвищення процентних ставок скорочує інвестиції та споживання зарахунок кредиту. Величина сукупного попиту зменшується. Ефект імпортнихзакупівель. Підвищення рівня внутрішніх цін при незмінних світових цінахзменшує зовнішній і внутрішній попит на вітчизняні товари. Внутрішній попит наімпортні товари, навпаки, збільшується, тому що вітчизняні товари стаютьдорожчими за іноземні. Чистий експорт, сукупний доход і сукупний попит такимчином скорочуються.

48. Сукупна пропозиція в довгостроковому періоді. Закон сукупноїпропозиції. Сукупна пропозиція в короткостроковому періоді. Причини жорстокостіцін

Довгострокова крива сукупної пропозиції LRAS показана на моделіADAS вертикальною лінією.

Обсяг сукупного випуску (У) визначається кількістю капіталу (К),праці (L) та їхньою спільною продуктивністю (A): Y=Y (A, K, L). Всі наявні факторивиробництва використовуються повною мірою, а їхні значення при побудові кривоїLRAS вважаються незмінними. Тому довгостроковий обсяг сукупного випуску, якомувідповідає крива сукупної пропозиції (YLRAS), є постійним і дорівнюєпотенційному випуску: Y = Y У довгостроковому періоді ціни на всі товари,номінальна заробітна плата і процентні ставки абсолютно гнучкі і здатні вільнозростати або знижуватись до будь-яких значень, необхідних для врівноваження попитуі пропозиції. Тому рівноважний рівень цін довгострокової сукупної пропозиціїтакий абсолютно гнучкий і може змінюватись у будь-якому напрямку.

Якщо обсяги капіталу та праці, технологічні та природні умовивиробництва не змінюються, довгостроковий обсяг сукупної пропозиції тежзалишатиметься незмінним. Класична модель сукупної пропозиції. Поведінкасукупної пропозиції у довгостроковому періоді найбільше відповідає класичнимуявленням про взаємозв'язок між загальним обсягом виробництва і цінами. Згідноз класичною теорією, економіка – це сукупність досконалих ринків з гнучкимицінами та заробітною платою. Номінальні величини (ціни, номінальна заробітнаплата, процентні ставки) абсолютно гнучкі. Вони можуть не тільки підвищуватись,але й знижуватись, залежно від співвідношення попиту і пропозиції на ринках.Короткостроковий період – це період довгострокової нерівноваги, час після шокусукупного попиту або сукупної пропозиції, протягом якого рівноважний обсягсукупної пропозиції відхиляється від потенційного випуску, а рівноважний рівеньцін нестабільний, тому що не відповідає своєму довгостроковому значенню.Довгостроковий період триває стільки часу, скільки потрібно цінам, заробітнійплаті і процентним ставкам для відновлення довгострокової рівноваги. Причиноюзбільшення сукупної пропозиції в короткостроковому періоді є незмінністьсередніх витрат виробництва, відповідних кожному можливому обсягу сукупноговипуску. Виробництво реаґує на збільшення сукупного попиту збільшенням випуску,а на скорочення сукупного попиту – зменшенням обсягів виробництва. При збільшеннісукупного попиту обсяг сукупної пропозиції в короткостроковому періоді можеперевищувати потенційний випуск, а при скороченні сукупного попиту – бутименшим. Іншою причиною підвищення цін при збільшенні випуску є введеннядодаткових витрат у ціни. Внаслідок конкуренції, державного регулювання таінерційності цін у короткостроковому періоді далеко не всі додаткові витративводяться в ціни одразу. Тому більшість факторів жорсткості цін є одночаснофакторами нечутливості цін сукупної пропозиції до середніх витрат призбільшенні випуску протягом короткострокового періоду. Жорсткість цін зменшуєчутливість їх до випуску і робить короткострокову криву сукупної пропозиціїSRAS похилішою.

49. Цінові фактори сукупної пропозиції. Нецінові фактори сукупноїпропозиції

Цінові фактори сукупної пропозиції поділяються на дві основнігрупи: 1. Головною причиною підвищення рівня цін при збільшенні сукупноговипуску є зростання витрат виробництва на одиницю продукції кінцевоговикористання. Причиною загального підвищення цін сукупної пропозиції єтенденція до збільшення індивідуальних витрат підприємств при розширеннівипуску. 2. Іншою причиною підвищення цін при збільшенні випуску є введеннядодаткових витрат у ціни. Внаслідок конкуренції, державного регулювання та інерційностіцін у короткостроковому періоді далеко не всі додаткові витрати вводяться вціни одразу. Тому більшість факторів жорсткості цін є одночасно фактораминечутливості цін сукупної пропозиції до середніх витрат при збільшенні випускупротягом короткострокового періоду. Жорсткість цін зменшує чутливість їх довипуску і робить короткострокову криву сукупної пропозиції SRAS похилішою.

Ставка непрямого податку за доходом відіграє роль коефіцієнта, щопідсилює чутливість цін короткострокової сукупної пропозиції до випуску,обумовлену впливом інших факторів. Якщо ж ціни в короткостроковому періодіабсолютно гнучкі або, навпаки, абсолютно жорсткі, то непрямі податки не змінюютьнахил кривої сукупної пропозиції. Неціновими факторами називаютьсяпричини підвищення або зниження рівня середніх витрат виробництва, не пов'язанііз зміною обсягів випуску. Вплив нецінових факторів на сукупну пропозиціюзалежить від того, до якого типу змінних – реальних чи номінальних – вониналежать.

50. Рівновага сукупного попиту і пропозиції

Стимулювальна політика розширення сукупного попиту. Уряд можестимулювати збільшення виробництва і національного доходу з допомогою заходів,які збільшують сукупний попит. При збільшенні пропозиції грошей, зниженніподатків або збільшенні державних закупівель крива сукупного попитуADзсувається праворуч. Умови початкової рівноваги порушуються, і економіказазнає шоку попиту.

Розглянемо, як буде змінюватись при цьому рівновага у моделі AD–ASдля кейнсіанської моделі короткострокової сукупної пропозиції, у якійприпускається абсолютна жорсткість цін та заробітної плати в короткостроковомуперіоді. На мал. 4.9 вона показана горизонтальною кривою SRASg.

Початковарівновага. Крива сукупного попиту AD0, довгострокова крива сукупної пропозиціїLRAS і короткострокова крива сукупної пропозиції SRASg перетинаються в точці А,де спостерігається довгострокова рівновага сукупного попиту і сукупноїпропозиції. В точці А заплановані видатки домогосподарств, підприємств, урядута іноземців (сукупний попит) дорівнюють запланованим доходам виробників відпродажу товарів та послуг (сукупній пропозиції). При сукупному випуску Y0=YFтарівноважній ціні ров економіці спостерігається повна зайнятість, найкращийрозподіл та використання ресурсів у виробництві.

Короткострокова рівновага. Розширення сукупного попиту з ADg доAD1 порушує довгострокову рівновагу. Але жорстка заробітна плата залишаєтьсянезмінною. Найближчим часом підприємства не передбачають загального підвищенняцін. Тому рівень цін і витрат сукупної пропозиції Рд у точці А також незмінюється. Розширення сукупного попиту дає змогу фірмам збільшити прибутки зарахунок додаткового випуску продукції і стимулює збільшення виробництватоварів. Залежно від гнучкості цін і витрат при розширенні сукупного випуску, економікаможе досягти нової точки короткострокової рівноваги при вищих або незміннихцінах. В крайній кейнсіанській моделі з абсолютно жорсткими цінами рівень цінне зростає тому, що середні витрати виробництва при збільшенні випускузалишаються незмінними і виробництво виявляється набагато гнучкішим за ціни.Протягом короткого часу, поки заробітна плата і ціни залишаються незмінними,обсяг виробництва товарів і послуг збільшується з Y0 до Yf і додатковийсукупний попит повністю задовольняється виробництвом при попередньому рівні цінР0. Рівень витрат матеріальних ресурсів та праці на одиницю виробленоїпродукції при збільшенні випуску вище його потенційного рівня підвищується, алевнаслідок інертності цін і жорсткості заробітної плати не відбивається на цінахпродукції, і, фактично, середні витрати виробництва залишаються незміннимипротягом усього короткострокового періоду. Точка рівноваги пересувається накривій сукупної пропозиції SRAS0 з точки А в точку короткострокової рівновагиВ. Можливість розширення сукупного випуску в точці корокострокової рівноваги Вобмежується сукупним попитом AD1 і припиняється.

Відновлення довгострокової рівноваги. У точці В рівновага AD-ASнестабільна: попит на ресурси з боку підприємств зріс, безробіття знизилось

51. Сукупні видатки і рівноважний ВВП. Мультиплікатор видатків. Рецесійнийта інфляційний розриви

Упроцесі аналізу рівноваги між сукупними витратами (СВ) і ВВП застосовуються двімоделі: «витрати – випуск» і «вилучення – ін’єкції». Модель «витрати – випуск»є кейнсіанською моделлю товарного ринку. Визначальним у цій моделі є сукупнийпопит, який знаходить своє відображення через сукупні витрати, і сукупнапропозиція, яка представлена реальним ВВП. В її основі лежить пряма залежністьміж ВВП і сукупними витратами, тобто чим більші сукупні витрати, тим більшийВВП, і навпаки. Економічна рівновага – це рівновага між запланованимисукупними витратами і ВВП. Тому в моделі «витрати – випуск» під сукупнимивитратами слід розуміти заплановані сукупні витрати. Оскільки згідно з нашимприпущенням сукупні витрати дорівнюють СВ + ВІ, то для моделі «витрати – випуск»базовим є таке рівняння: СуВ = СВ + ВІ = ВВП Згідно з цим рівнянням, ВВП –вироблений продукт, а СВ + ВІ – сукупні витрати. Співвідношення між ними можемати три варіанти: 1) вся сума доходу, отриманого від реалізації виробленогоВВП, спрямовується на його закупку, тобто СВ + ВІ = ВВП. Цей варіант відповідаєзакону Сея, згідно з яким виробництво створює адекватний за величиною попит; 2)не вся сума доходу, отриманого від реалізації виробленого ВВП, спрямовується найого закупку, тобто СВ + ВІ < ВВП; 3) на закупку ВВП спрямовується більшасума доходу порівняно з його величиною, отриманою від реалізації ВВП,виробленого в поточному періоді, тобто СВ + ВІ > ВВП. Останні два варіантивідповідають кейнсіанській теорії, згідно з якою доходи, отримані відреалізації поточного ВВП, не обов'язково перетворюються в адекватну величинусукупних витрат. Співвідношення між сукупними витратами і ВВП – цеспіввідношення між планами покупців і продавців, які, як правило, незбігаються. Якщо вони не збігаються, то виникають незаплановані зміни втоварних запасах. Так, коли СуВ < ВВП, виникає перевиробництво, якесупроводжується незапланованим збільшенням товарних запасів. І навпаки, коли СуВ> ВВП, виникає недовиробництво, яке супроводжується незапланованим зниженнямтоварних запасів. Незаплановані зміни в товарних запасах порушують інвестиційніплани підприємства. З цієї точки зору слід розрізняти заплановані танезаплановані інвестиції. До запланованих інвестицій відносяться витрати наінвестиційні товари, які відповідають уявленням підприємств щодо очікуванихзмін у сукупному попиті на вироблені товари та послуги. Але уявленняпідприємств про сукупний попит (сукупні витрати) не завжди збігаються здійсністю. Тому виникають незаплановані інвестиції. До них відносяться витрати,які підприємства змушені здійснювати в товарні запаси. Отже, фактичніінвестиції складаються із запланованих і незапланованих інвестицій в товарнізапаси. Інвестиції в товарні запаси виконують балансуючу роль в економіці. Якщовеличина сукупних витрат недостатня порівняно з ВВП, то відбуваєтьсянезаплановане збільшення інвестицій в товарні запаси; якщо сукупні витратиперевищують ВВП, то відбувається незаплановане зменшення інвестицій в товарнізапаси. Це дає підстави модифікувати формулу; СуВ ± ВІн = ВВП, де ± ВІн –незаплановані інвестиції в товарні запаси («+» – збільшення, «– «– зменшенняінвестицій в товарні запаси); СуВ ± ВІн – фактичні сукупні витрати (СуВф). Ізформули випливає, що незалежно від того, знаходиться економіка в станірівноваги чи ні, фактичні сукупні витрати завжди дорівнюють ВВП. Цеврівноваження досягається за рахунок незапланованих інвестицій. Якщо міжсукупними витратами і ВВП спостерігається тотожність, то незапланованіінвестиції дорівнюють нулю. Отже, рівноважний ВВП – це такий обсяг виробництва,якому відповідають сукупні витрати, достатні для закупки всієї продукції,виробленої в поточному періоді. Іншими словами, при рівноважному рівні ВВПсукупна кількість вироблених товарів (ВВП) дорівнює сукупній кількостізакуплених товарів (споживчих та інвестиційних).

Подоланняінфляційного розриву припускає утримання сукупного попиту і «переміщення»рівноваги з точки А в точку В (повна зайнятість ресурсів). При цьому скороченнярівноважного Y складає:Dсукупного доходу Y = –(Величина інфляційного розриву) хD (Величинамультиплікатора автономних витрат). Мультиплікатор видатків – коефіцієнт, якийпоказує відно¬шення між зміною реального ВВП і початковою зміною сукупнихвидатків.

52. Сучасні теорії макроекономічної стабілізації

Сутність стабілізації економіки. Кінцевою метою економічноїтрансформації перехідного суспільства в Україні є створення умов для переходудо більш ефективної економічної системи, яка забезпечує оптимальні темпизростання ВВП та високий життєвий рівень населення. Досягнення такої цілівимагає економічної стабілізації з наступним переростанням у економічнепожвавлення і піднесення. Сутність макроекономічної стабілізації полягає уподоланні макроекономічної нестабільності (незбалансованості). Макроекономічнанестабільність полягає у коливання обсягу національного продукту, рівня цін,зайнятості та відсутності умов для стабільного зростання обсягу ВВП. Утрадиційній ринковій економіці коливання цих величин носить в основномуциклічний характер. Тому макроекономічна стабілізація зводиться до скороченняамплітуди вказаних відхилень та зменшення глибини спаду. Свій конкретний зміствона набуває в економічній політиці, яка сприяє наближенню фактичного рівня ВВПдо його потенційного рівня і на цьому підґрунті досягнення повної зайнятості тастабільних цін. Загальні риси макроекономічної стабілізації носятьуніверсальний характер. Специфіка макроекономічної стабілізації уперехідній економіці. у перехідному суспільстві полягає у формуванні новоїсистеми економічних відносин і не зводиться до певного вдалого наборуекономічних заходів з метою збалансування певного числа економічних показників.Макроекономічна стабілізація у перехідній економіці носить не функціональний, атрансформаційний характер. Економічна збалансованість досягається за умовизміни режиму, порядку функціонування економіки, появи нових господарськихінституцій. Основні характеристики макроекономічної структурно-виробничоїстабілізації зводяться до слідуючого. Проведення активного державногорегулювання економіки шляхом поєднання прямого впливу на умови і процесивідтворення з фінансовим регулюванням. Реалізація структурної перебудовиекономіки з допомогою концентрації зусиль держави на перспективних напрямкахекономічного розвитку та ліквідації існуючих диспропорцій. Посиленняінвестиційної діяльності держави як за її безпосередньою участю вкапіталовкладеннях, так і шляхом стимулювання інвестиційної діяльності. Широкапідтримка вітчизняних товаровиробників. Досягнення економічної стабілізації таперехід до економічного зростання забезпечуються переважно методами фінансовоїта грошово-кредитної політики. Шляхом фінансової політики здійснюєтьсярозподіл доходів між особами або їх групами, якщо ринковий розподіл неспівпадає з бажаним з політичних умов. Грошова політика направлена нарегулювання кількості грошей і рівня процентної ставки. Провідним органомгрошової політики є центральний банк країни.

53. Поняття, необхідність та види макроекономічного регулювання.Державне регулювання

Необхідність та передумови державного регулювання економіки. Саморегулюванняринку як спосіб управління економікою було властиве для епохи вільноїконкуренції. У Другій половині XIX ст. у зв'язку з появою монополій іпосиленням процесу усуспільнення капіталістичного виробництва, а пізніше – нарубежі XX ст., коли прискорилися розвиток монополій, зрощування промислового ібанківського капіталу, з'явилася об'єктивна необхідність у втручанні держави уекономіку, яка була викликана потребами подолання економічних криз, обмеженнязростання безробіття, розвитку конкуренції, пом'якшення соціальних наслідківстихії ринку.

Об'єктивні причини необхідності державного регулювання сучасногоринкового господарства: 1) відсутність досконалої конкуренції; У багатьохгалузях існують переваги для великого виробництва, що призводить до монополійабо олігополії; 2) для певної категорії товарів ціновий механізм не працює;національна оборона, наприклад, це «товар», якому не можна давати ціну іпродавати його на ринку; з цих причин держава бере на себе відповідальність завиробництво такого «колективного» товару і змушує громадян водночас оплачуватипродукцію; 3) стосовно деяких виробництв ціни і витрати виробництва невідображають суспільного ефекту продукції: охорону навколишнього середовища,розвиток освіти, охорону здоров'я. Держава у таких випадках втручається умеханізм ціноутворення або виділяє дотації на виробництво таких товарів іпослуг; 4) наявність ринків, де адаптація здійснюється повільно і доситьболісно порівняно з класичною моделлю саморегулювання. Наприклад, ринок робочоїсили. mОб'єктивна необхідність державного регулювання економіки зумовлена такожтим, що державні та міждержавні інститути покликані зберігати такі цінності, якстабільність, і гармонійність суспільства, збереження і відтворення середовищаіснування народів – природного, національно-історичного, культурного.

Основоположною в теорії державного регулювання є кейнсіанськатеорія, яку нерідко характеризують як теорію попиту, її основні ознаки:короткостроковість, орієнтація на попит і, певна річ, підтримка державноїпоточної політики, орієнтованої на попит. Головним інструментом державного регулюванняКейнс вважав фіскальну політику, а найважливішим об'єктом – ресурси інвестиційі процентні ставки. Згідно з теорією Кейнса фіскальна політика, орієнтована наподолання безробіття, передбачає зростання державних витрат і скороченняподатків. Фіскальна політика, спрямована на зниження інфляції, вимагаєскорочення державних витрат при зростанні податків.

Теоретичні основи макроекономічного регулювання. У підгрунтдержавного регулювання економіки країн покладені різні моделі регулювання, якінерідко визначають як альтернативні. Сутність форми жорсткого макроекономічногорегулювання економіки полягає у тому, що держава здійснює скоординоване веденнягосподарства у масштабах країни через план, який за змістом є розкладкоюобов'язкових завдань для учасників суспільного виробництва і є юридичнимзаконом. При директивному плануванні товаровиробнику вказується, скільки і якоїпродукції слід виробити, куди, за якою ціною поставити. Здавалося б, на першийпогляд, існуюча система відносин між державою і підприємством є зручною дляобох сторін і може забезпечити повну збалансованість народного господарства.Але це не так: По-перше, жорсткий план націлює виробництво лише на те, щозаплановано. А це, з одного боку, сковує товаровиробників у пошуках варіантівосвоєння нових видів продукції, а з другого – ліквідує стимули саморозвитку. По-друге,для збалансованості розвитку народного господарства через план слід обчислитине лише прямі, а й опосередковані витрати на одиницю продукції. Приноменклатурі продукції, яка перевищує десятки мільйонів її найменувань, навіть найсучаснішимЕОМ це не під силу. Перехід до ринкових відносин передбачає скасуваннякомандно-адміністративних методів всеохоплюючого державного керівництва економікою,створення системи часткового, м'якого державного регулювання ринку.

В економічній літературі визначено критерії створення системидержавного макроекономічного регулювання (ДМЕР). З огляду на економічнупрактику і теоретичні дослідження можна назвати дві основні ознаки системиДМЕР: загальна системність і специфічна функція регулювання. Перша основнаознака, що характеризує ДМЕР як систему, – діалектична єдність об'єктивних ісуб'єктивних елементів суспільної структурою Друга основна ознака системи ДМЕРхарактеризує її саме як державне регулювання, тобто системний вплив держави наекономіку задля постійного забезпечення її руху відповідно до економічнихзаконів. Це визначення є методологічно важливим для структури системи ДМЕР.

54. Тарифні методи регулювання зовнішньої торгівлі

Інструменти, які використовує держава для регулювання міжнародноїторгівлі, можна поділити на тарифні (що ґрунтуються на застосуванні митнихподатків) та нетарифні (квоти, ліцензії, субсидії, демпінг тощо). Найпоширенішимспособом обмеження торгівлі є імпортне мито – податок, який накладається накожну одиницю товару, що завозиться до країни. При запровадженні митногоподатку вітчизняна ціна імпортного товару піднімається вище світової ціни. Існуєтри основних види митних податків: • адвалерне мито – запроваджується у виглядівідсотка від митної вартості товару. При застосуванні адвалерного митавнутрішня ціна імпортного товару (Рd) складатиме: Рd = Рm+ta. Рm, де ta –ставка адвалерного мита; Рm – ціна, за якою товар імпортується (митна вартістьтовару); • специфічне мито – визначається у вигляді фіксованої суми з одиницівиміру (ваги, площі, обсягу і т.ін.). Внутрішня ціна імпортного товару (Рd)після застосування специфічного митного податку дорівнюватиме: Рd = Рm+ts, деts – ставка специфічного митного податку; • комбіноване мито – визначається якпоєднання ставок адвалерного та специфічного мита. Легко помітити, що відзапровадження мита в першу чергу страждають споживачі, оскільки вонизмушені тепер платити дорожче за весь товар (вітчизняний та імпортний) і,відповідно, споживати його менше. Внаслідок запровадження ввізного митавиграють виробники та державний бюджет, а програють споживачі. Це означає, щоімпортне мито приводить до перерозподілу доходів від споживачів на користьдержавного бюджету та виробників у галузях, які конкурують з імпортом. Митнийподаток, як правило, запроваджують для обмеження імпорту з метою захистувітчизняних виробників від іноземної конкуренції. Експортний податок є нібидзеркальним відображенням імпортного мита, з тією лише відмінністю, що тутосновні втрати мають не споживачі, а виробники.

55. Нетарифні методи регулювання зовнішньої торгівлі

Митні тарифи залишаються найважливішим інструментом зовнішньоторговельноїполітики, проте в останні роки їхня роль суттєво зменшилася. Але це не значить,що послабився ступінь впливу держави на міжнародну торгівлю. Навпаки, вінфактично навіть посилився завдяки значному розширенню форм і методів нетарифныхторговельних обмежень. За оцінками, їх нині існує не менше ніж п'ятдесят.Особливо активно нетарифні методи регулювання торгівлі використовують промисловорозвинені країни. В середині 90-х pp. приблизно 14% товарів, які імпортуютьсякраїнами ЄС, США та Японією, підпадали під основні нетарифні обмеження:імпортні квоти, добровільне обмеження експорту та антидемпінгові заходи.Нетарифні обмеження є менш відкритими, ніж митні податки, а тому надаютьурядові більше влади при здійсненні економічної політики та створюють певнуневизначеність у міжнародній торгівлі. У зв'язку з цим одним із найважливішихзавдань, які стоять перед Всесвітньою торговельною організацією, є поступовазаміна кількісних обмежень, або так звана тарифікація їх (заміна кількіснихобмежень еквівалентними за рівнем захисту митними тарифами).

56. Зовнішньоторговельна політика та її вплив на економічнусистему

Кожнакраїна будує свої міжнародні відносини, виходячи з зовнішньоекономічної тазовнішньоторговельної політики. Зовнішньоекономічна політика – генеральналінія дій, система заходів, які провадить держава у сфері експорту та імпорту,митного регулювання і ін. відповідно до інтересів країни. Зовнішньоторговельнаполітика – сукупність методів, прийомів та механізмів регулювання обсягів таспрямованості експорту та імпорту, які застосовує держава з метою реалізаціїзовнішньоекономічної політики в цілому. Історично відомі два основні напрями уформулюванні зовнішньоторговельної політики: протекціонізм та лібералізація. Лібералізація– розширення свободи економічних дій, скорочення кількості та зниження рівняобмежень у торгівлі з іншими країнами. Протекціонізм (від лат. proctio –прикриття) – державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземноїконкуренції. Неопротекціонізм – сучасні обмеження на міжнародну торгівлю, якізастосовуються країнами як доповнення до традиційних форм обмеження небажаногоімпорту або замість них. Технічні бар’єри – велика група нетарифнихобмежень, зумовлених дією національних промислових стандартів, системвимірювання та інспекції якості товарів, вимогами техніки безпеки,санітарно-ветеринарними нормами, правилами пакування та маркування товарівтощо.

57. Малі цикли розвитку ринкової економіки

Циклічністьекономічного розвитку – це регулярні коливання рівнів ділової активності, при якихзростання активності (виробництва) замінюється спадом, який, у свою чергу,потім замінюється зростанням. ЇЇ характеризують підйоми і спади в економіці, щоперіодично повторюються протягом ряду років. Такі коливання відбуваютьсявідносно столітнього, або довгострокового тренда (умовної лінії, якахарактеризує загальну спрямованість змін економічних показників). Цикл єпостійною динамічною характеристикою ринкової економіки, без нього невідбувається економічного розвитку. Економічний цикл – це форма руху і розвиткуринкової економіки, природний спосіб економічного саморегулювання, коли ринокстихійно відновлює пропорційність економіки і втрачену рівновагу. Представникирізних напрямів і шкіл політичної економії наводять різні об’єктивні ісуб’єктивні причини циклічності економічного розвитку, які можна згрупувати якзовнішні і внутрішні, виходячи з їхнього впливу на характер циклу, йоготривалість, специфіку проявів окремих фаз. Серед зовнішніх причин можнавиділити: – війни, революції та інші політичні потрясіння; – відкриттявеликих родовищ золота, урану, нафти та інших цінних ресурсів; – освоєння новихтериторій і пов’язана з цим міграція населення, коливання чисельності населенняземної кулі; – потужні прориви в технології, винаходи й інновації, які дозволяютьдокорінно змінити структуру суспільного виробництва. Серед внутрішніх причинвиділяють: – особисті потреби, скорочення або зростання яких відбиваєтьсяна обсягах виробництва і зайнятості; – інвестування, тобто вкладення засобів врозширення виробництва, його модернізацію, створення нових робочих місць; – економічнуполітику держави, Розглянуті причини взаємопов’язані, можуть викликати якпідйом, так і спад економічної активності через певні проміжки часу.

Розрізняютькласичний і сучасний економічні цикли. Класичний економічний цикл, зазвичай,включає чотири фази (періоди), які послідовно змінюються: криза (спад),депресія, пожвавлення, піднесення (зростання). Економічна криза – це різкепогіршення економічного стану країни, що виявляється в значному спадівиробництва, порушенні усталених виробничих зв’язків, банкрутстві підприємств,зростанні безробіття і, внаслідок цього, – зниженні життєвого рівня, добробутунаселення. Криза (спад) є основною фазою економічного циклу, вона є його ключовоюхарактеристикою. Без кризи не було б циклу; її періодичне повторення надаєринковій економіці характеру циклічності.

Спад в економіці починається з труднощів у збуті виробленої продукції,що згодом веде до скорочення виробництва і зайнятості та попиту на інвестиції.Ціни різко знижуються, але зростає попит на ліквідність (готівку), тому домаксимально збільшується ставка позичкового відсотку. Курс акцій і інших ціннихпаперів на фондових біржах швидко падає; тимчасово закриваються або навітьбанкрутують багато фірм, передусім дрібних (у випадку глибокої і тривалоїкризи). Ринкова кон’юнктура стає вкрай несприятливою. Внаслідок дії кризипоступово ліквідуються порушення макроекономічної стабільності і рівноваги міжсукупним попитом і сукупною пропозицією, інвестиціями і заощадженнями,виробництвом і споживанням, тобто знову забезпечується певна пропорційність економічногорозвитку, але за низького рівня сукупного попиту, неповної зайнятостівиробничих ресурсів, високого безробіття. В процесі руху до своєї найнижчоїточки спаду криза створює імпульс для нового розвитку економіки. В цей періодвиникають спонукальні мотиви до скорочення витрат виробництва і збереженняприбутку, посилюється конкуренція. Створюється стимул для оновлення моральнозношених засобів виробництва на новій технологічній основі. Коротше кажучи,криза дає початок переважно інтенсивному розвитку економіки, нею закінчується попереднійперіод розвитку і починається наступний. Але перехід до розгортання обсягіввиробництва, його технологічного оновлення не відбувається в один момент. Томуна зміну кризи приходить фаза депресії. Депресія (від лат. depressio –придушення) – застій в економіці, який характеризується відсутністю підйомувиробництва і ділової активності, низьким попитом на товари і послуги, значнимбезробіттям. Депресія означає, що економічна криза перейшла у завершальну фазу.Національний продукт вже не зменшується, але й ще не зростає. На низькому рівністабілізуються ціни; безробіття дуже високе, але більше не зростає; відсотковаставка падає до свого мінімального значення. Товарні запаси (нереалізованапродукція) поступово зникають, зростає сукупний попит і готуються умови дляпожвавлення виробництва, ділової активності. Пожвавлення – фаза економічногоциклу, яка характеризує початок підйому в економіці після кризи, застою,депресії. В цей період, хоча і незначно, зростають рівень виробництва іплатоспроможний попит людей, помітно скорочується рівень безробіття. Поступовопідвищуються ціни і позичкові відсотки. На ринку економічних ресурсів зростаєпопит на новее промислове обладнання, нові капітали втягуються в господарськийоборот. В кінці фази пожвавлення закінчується період інтенсивного розвитку. В наступнійфазі циклу – піднесенні – знову починається екстенсивний розвиток. Піднесення –стан економіки країни, який характеризується зростанням виробництва,підвищенням його ефективності, пожвавленням ділової активності в різних сферах,підвищенням рівня життя. В цей період рівень виробництва набагато переважаєдосягнутий в попередньому періоді, суттєво зростають темпи його розвитку.Створюються нові підприємства, зростають зайнятість, попит на прогресивнікапітальні ресурси і споживчі блага, збільшуються доходи (заробітна плата,прибуток, проценти, рента), швидко зростають ціни. На фазі піднесенняпосилюються диспропорції, які були закладені ще на фазі пожвавлення, готуєтьсяґрунт для наступного спаду. Економіка підходить до наступного витка, до новогоекономічного циклу. Сучасна ринкова економіка (змішана) знаходиться під значнимвпливом держави, що здатна суттєво змінювати хід економічного циклу, характерекономічної динаміки: глибину і частоту криз, тривалість фаз циклу іспіввідношення між ними. За активного впливу держави видозмінюється самиймеханізм циклічного руху. Завдяки державному регулюванню пом’якшуються циклічніколивання. Важливішими важелями, за допомогою яких держава впливає на економічнийцикл, є кредитно-грошові і бюджетно-податкові інструменти. Під час кризидержавою використовуються заходи, які спрямовані на стимулювання виробництва,і, навпаки, в час піднесення – на його стримання. Так, з метою послаблення «перегріву»економіки у фазі піднесення держава стимулює подорожчання кредиту, запроваджуєнові податки і підвищує ставки існуючих, відміняє прискорену амортизацію і податковіпільги на нові інвестиції. В умовах же кризи, навпаки, державні заходиспрямовані на здешевлення кредиту, скорочення податків, на прискоренуамортизацію і податкові знижки на нові інвестиції.

58. Великі цикли розвитку ринкової економіки

Цикли різної тривалості отримали назви за іменами їх дослідників: Так,цикли тривалістю 45–60 років (довгі або великі) отримали назву циклиКондратьєва; 15–20 – річні – цикли Кузнеца; 7–12 – річні (середні цикли). Представникирізних напрямів і шкіл політичної економії наводять різні об’єктивні ісуб’єктивні причини циклічності економічного розвитку, які можна згрупувати якзовнішні і внутрішні, виходячи з їхнього впливу на характер циклу, йоготривалість, специфіку проявів окремих фаз. Серед зовнішніх причин можнавиділити: – війни, революції та інші політичні потрясіння; – відкриттявеликих родовищ золота, урану, нафти та інших цінних ресурсів; – освоєння новихтериторій і пов’язана з цим міграція населення, коливання чисельності населенняземної кулі; – потужні прориви в технології, винаходи й інновації, якідозволяють докорінно змінити структуру суспільного виробництва. Середвнутрішніх причин виділяють: – особисті потреби, скорочення або зростанняяких відбивається на обсягах виробництва і зайнятості; – інвестування, тобтовкладення засобів в розширення виробництва, його модернізацію, створення новихробочих місць; – економічну політику держави, яка прямо і непрямо впливає на виробництво,попит і споживання. Розглянуті причини взаємопов’язані, можуть викликати якпідйом, так і спад економічної активності через певні проміжки часу. Розрізняютькласичний і сучасний економічні цикли. Класичний економічний цикл,зазвичай, включає чотири фази (періоди), які послідовно змінюються: криза(спад), депресія, пожвавлення, піднесення (зростання). Економічна криза – церізке погіршення економічного стану країни, що виявляється в значному спадівиробництва, порушенні усталених виробничих зв’язків, банкрутстві підприємств,зростанні безробіття і, внаслідок цього, – зниженні життєвого рівня, добробутунаселення.

59. Криза надвиробництва та причини, що їх викликають. Методи стабілізаціїгосподарчої системи

Стабільністьі криза нероздільні. Вони не можуть існувати один без одного. Така діалектика.

Намакрорівні великих економічних систем кризи виникають найчастіше через розривиміж виробництвом і споживанням товарів. У докапіталістичних способахвиробництва існувало недовироблення матеріальних благ. При капіталізмі впершевиникло надвиробництво. Найбільш глибоко і докладно цю проблему досліджував К. Маркс.Він розкрив причини економічних криз і обґрунтував їхню неминучість в умовахстихії й анархії виробництва. Держава повина керувати процесами, цикламивиробництва щзоб не було надвиробництва і як наслідок економічної кризи.Наприклад: надвиробництво є економічним показником або ж індикатором Capasityutilisation – рівень загрузки виробничих сил, тобтопри надвиробництві 90% – нев користь валюти, що і спричинює на вал. ринку… Коли виробництво країнистановить 85% – то відбувається піднесення валюти і відповідно ріст економіки,80% – не в користь валюти і країни, в США у грудні 2009 року якраз було 79–80%.