Реферат: Механізми трансферу технологій на національному та міжнародному рівнях
ЗМІСТ
Вступ
Механізми трансферу технологій нанаціональному таміжнародномурівнях
Висновки
Література
Вступ
Відомо, що на сучасному етапі розвитку світового господарства підвищенняконкурентоспроможності національної економіки можливе лише за рахунок їїтехнологічного переоснащення та підйому наукомістких галузей виробництва, щостворюють високу додану вартість. Важливу роль у цьому відіграє трансфертехнологій.
У сучасній науковій літературі аналізуються різні аспектинауково-технологічної політики. Значну увагу проблемним питанням технологічногорозвитку приділяють вітчизняні та зарубіжні вчені, експерти міжнароднихінституцій [1-8]. Проте, на нашу думку,потребують систематизації наукові положення щодо стимулювання трансферутехнологій у контексті розвитку систем охорони інтелектуальної власності —важливого елемента трансформації технологічних укладів і становленняпостіндустріального суспільства.
У даній роботі викладено основні результати дослідження стосовно ролісистем охорони інтелектуальної власності у стимулюванні науково-технологічногорозвитку розвинених країн, можливості використання основних методів таінструментів при вдосконаленні механізмів трансферу технологій в Україні.
Механізми трансферу технологій на національному таміжнародному рівнях
Процеси трансформації, інтеграції, рєгіоналізації та глобалізаціїнаціональних господарських систем висувають нові імперативи й змушуютьпереосмислити існуючі пріоритети в ефективному й гармонічному використанніфакторів виробництва. Визнаним є те, що в економічній теорії основнимифакторами виробництва є праця, капітал, земля і технологія, ключова ролькожного з яких проявляється на різних етапах економічного розвитку світовогогосподарства та національних економік. Взаємозв'язок і взаємозалежністьфакторів виробництва обумовлюються всіма природними, організаційними,інституціональними й технічними зв'язками, торговельними, міграційними йінформаційними потоками. Вже не викликає сумнівів відведення технології ролівизначального фактору міжнародного відтворювального процесу, про що свідчитьпоява й подальший розвиток неотехнологічних теорій міжнародної торгівлі —передусім теорії технологічного розриву, ефекту масштабу, недосконалоїконкуренції тощо.
Зокрема, прихильники теорії технологічного розриву пов'язують розвитокторгівлі між країнами з наявністю розходження в рівнях технологічного розвитку:розробка нової технології або нового технологічного процесу дає країнамтимчасову перевагу в боротьбі за експортні ринки, що буде діяти доти, покиіншими країнами не буде подоланий цей технологічний розрив. Країна-лідерекспортує товари, які насичені новими технологіями, а інші країни —лишезвичайні товари.
Вважається, що чим вище науково-технічний рівень країни та ступіньрозвитку системи охорони інтелектуальної власності, тим більше нових товарів ітехнологій вона експортує, забезпечуючи лідерство за усіма складовимиконкурентоспроможності.
Науково-технологічнелідерство в міжнародному плані проявляється в розширеному експортінауково-технічних і інформаційних результатів (ліцензій, патентів), унарощуванні вивозу готової продукції, у розширенні сфер науково-технічної ітехнологічної кооперації, забезпеченні високого рівня технологічногопотенціалу.
Виділяють такіосновні моделі поводження науково-технічного лідера:
1) орієнтація назабезпечення головної ролі в тих сферах, які визначають техніко-економічний татехнологічний прогрес;
2) доповнюючийрозвиток, орієнтований на технологічні стратегії точкового прориву у вузькійніші ринку;
3) імітаційнийшлях — тиражування запозичених технічних рішень [9].
Відповідно, національна технологічна політика може формуватися йреалізовуватися з орієнтацією на фронтальний або селективний розвиток, наасиміляцію закордонного досвіду. Фронтальний розвиток забезпечуєтьсяпросуванням практично по всіх найважливіших технологічних напрямках іздійсненням значних інвестицій (особливе значення цей спосіб розвитку має дляфундаментальних досліджень). Селективний спосіб формування технологічноїполітики припускає свідоме обмеження кола розв'язуваних технологічних проблемдля концентрації ресурсів на досягненні вибраних цілей. Асиміляція закордонногодосвіду в чистому вигляді використовувалася, як правило, країнами зі слабкимтехнологічним потенціалом. Негативні риси асиміляції: залежність національногорозвитку від інших країн; уповільнений ріст кваліфікації наукових кадрів івідставання наукових шкіл у тих напрямках науки, де запозичення є найбільшзначним. У той же час розумна асиміляція здатна дати позитивні результати, прощо свідчить досвід Японії та Республіки Корея.
Інституціональна структура організації національного господарства зорієнтацією на п'ятий технологічний уклад визначається такими рисами: системнийпідхід до розробки нових процесів і продуктів; здатність визначати ключовіобласті майбутнього технічного розвитку на макро- і мікрорівні; готовність домобілізації значних обсягів ресурсів для реалізації стратегічних пріоритетів;розвинені горизонтальні інформаційні зв'язки всередині компаній та між ними;створення режиму найбільшого сприяння для реорганізації й самоорганізаціїнауково-технологічного потенціалу; збереження вітчизняних застарілих технологійдо моменту їхньої повної заміни; підтримка і стимулювання імпорту передовихтехнологій; формування бази майбутньої технологічної структури економіки наоснові створення нових і адаптації імпортованих технологій (методами заохоченняпопиту, інвестиційної й інноваційної активності, а також цільового заохоченняконкретних галузей господарства й компаній); зміна системи оподатковування,експортно-імпортної політики для сприяння концентрації інвестиційного капіталу,освоєння нових технологій у переробних галузях; стимулювання фундаментальних іпошукових НДДКР через цільові субсидії, дотації, пільгові кредити, дослідницькіконтракти, що забезпечують альтернативи науково-технічного розвитку [6, 42].
Ключову роль в реалізації зазначених елементів відіграє трансфертехнологій як складова науково-технологічної політики і об'єкт системи охорониінтелектуальної власності на внутрішньому і зовнішніх ринках.
На міжнародному рівні трансфер технологій регулюється численними багатостороннімиугодами, які укладаються в рамках діяльності таких інституцій, як Всесвітняорганізація інтелектуальної власності (ВОІВ), Світова організація торгівлі (COT). Крім того, експертами іаналітиками ВОІВ, COT,Конференції Організації Об'єднаних Націй з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), ОЕСРвсебічно аналізуються основні тенденції та закономірності технологічногорозвитку, узагальнюється досвід окремих країн і компаній щодо розроблення івпровадження технологій, розробляються норми і рекомендації щодо основнихнапрямів промислової, науково-технологічної політики та охорони інтелектуальноївласності в інтересах прогресивного соціально-економічного розвитку.
ЮНКТАД визначає поняття «передача (трансфер) технологій» якпередачу систематизованих знань для випуску відповідної продукції, длязастосування відповідного процесу чи надання відповідних послуг.
ОЕСР визначає трансфер технологій більш широким поняттям, що включаєкомерційні угоди: з передачі технічних засобів із використанням патентів іліцензій, передачі ноу-хау; щодо трансферу (продажу, ліцензування,франчайзингу) проектів, торгових марок і зразків; з надання послуг технічногозмісту, включаючи технічне й інжинірингове навчання, а також технічну допомогу;з трансферу результатів НДДКР.
Міжнародні угоди про охорону інтелектуальної власності сприяли розвитковітехнологічного обміну між компаніями різних країн, появі міжнародних ринківтехнологій як об'єктів інтелектуальної власності.
Розвиток національних і міжнародних систем охорони прав інтелектуальноївласності на науково-технічні досягнення дав змогу знайти компроміс міжприватними інтересами розробників нових технологій і суспільними потребами вудосконалюванні продуктивних сил. Патент став першим правовим документом, уякому закладено основу товарних відносин між учасниками технічного ітехнологічного прогресу.
Міжнародний обмін об'єктами права інтелектуальної власності здійснюєтьсяпереважно в таких формах: експорт технологій або їх конструктивних частин(комплектуючих) у натуральному вигляді — верстати, механізми, агрегати,автоматичне та електронне устаткування тощо; прямі інвестиції і супровідні вбудівництво, реконструкцію, модернізацію підприємств, сервісне обслуговуваннятощо; портфельні інвестиції, в тому числі у спільні підприємства, якщо вонисупроводжуються потоком інвестиційних товарів, а також лізингом; передача,продаж або надання за ліцензією патентів і ліцензій на всі види промисловоївласності; продаж ліцензій на незапатентовані види промислової інтелектуально-промисловоївласності, ноу-хау, технологічно-виробничий досвід, супровідні документи натехнічне устаткування, інструкції, креслення, схеми, специфікації, технологічнікарти тощо; промислове й технічне співробітництво в частині, що стосуєтьсятехнологічного утримування машин, устаткування, напівфабрикатів і матеріалів;надання інжинірингових послуг (передпроектних, проектних, післяпроектних, спеціальнихпослуг з керування й організації виробничого процесу тощо).
При організації трансферу сучасних наукомістких технологій не можнаігнорувати його певну етапність:
1) випереджальне поширення йвикористання інформації та документації, що лежить в основі наукомісткихтехнологій;
2) точна, компетентнапрогностична оцінка економічних, соціальних наслідків впроваджуванихтехнологій;
3) підготовка інтелектуальногой кадрового потенціалу, здатного швидко впроваджувати принципово нову продукціюта освоювати її випуск;
4) практичне створенняконкурентоспроможних і перспективних продуктів на основі технологій, щонабуваються [9, 40].
Більшість розвинених країн, передусім США, посилюють охорону прав інтелектуальної власності як всередині країни,так і за кордоном за допомогою міжнародних угод, двосторонніх торговельнихпереговорів та міжнародних організацій. Так, законодавство США розглядає ступіньзахисту інтелектуальної власності як один із критеріїв оцінки права інших країнщодо надання економічних пільг у рамках Генеральної системи преференцій США.Сама ж оцінка проводиться у щорічному аналізі законодавства зарубіжних країн,яке регламентує захист інтелектуальної власності та практику його застосування.Проти країн, які мають неефективну або неадекватну систему захисту, можуть бутизастосовані штрафні санкції.
Відомо, що право власності розробників нових технологій на продукти своєїінтелектуальної праці істотно зміцнилось із введенням національних патентнихсистем. При продажу патенту право власності переходить до покупця. Водночаспотреба у швидкому розповсюдженні нових технологій і багаторазовомувикористанні винаходів викликала появу ліцензій — форми передачі технологій, за якою власник патенту, продаючиправо на використання технології, зберігає право власності за собою — повністю або частково. Важливогозначення в технологічному обміні набули ноу-хау (непатентовані науково-технічнізнання і виробничий досвід конфіденційного характеру), що відрізняються відінших об'єктів інтелектуальної власності тим, що власник володіє монополією,зберігати яку можна за умов комерційної таємниці.
Провідна роль на ринках технологій належить великим промисловим компаніям,які стають розробниками нетільки основної частини наукових досліджень,але і постачальниками товарів-технологій. Отримали широке розповсюдження:консультаційні фірми, що продають продукти інтелектуальної праці; безприбутковінауково-дослідні організації, що створюються за рахунок внесків окремих осіб,фондів, держави тощо; посередницькі брокерські фірми, що обслуговуютьнауково-технічний обмін ісприяють підвищенню швидкості розповсюдженнянововведень. На ринку технологій у якості суб'єктів виступають і вищі навчальнізаклади, які мають великий інтелектуальний потенціал.
Великі корпорації, передусім США, приділяють значну увагу ретельній розробці договірних умов продажутехнологій іноземним компаніям. Умови передачі технологій у рамках міжнародноївиробничої й збутової системи ТНК визначаються, виходячи із загальнокорпоративнихінтересів. Наприклад, в одних випадках технологія надається дочірній фірмі завідносно низькими цінами і на пільгових умовах, в інших — ціни навмиснезавищуються, керуючись, наприклад, податковими міркуваннями.
При певних ситуаціях ТНК взагалі відмовляються від продажу технологіїіноземним фірмам. У тих же випадках, коли внаслідок економічних, політичних абоінших причин компанії не бачать інших шляхів реалізації (прямій експорт готовоїпродукції невигідний, створення дочірнього підприємства неможливо й т.п.), вонийдуть на такий продаж. При цьому ТНК прагнуть записати в угоді умови передачітехнології, які забезпечили б їм максимальне збереження контролю над її використаннямзакордонним контрагентом.
Такі дії ТНК, спрямовані на обмеження інтересів партнерів, відомі якобмежувальна ділова практика.
Найпоширенішими видами обмежувальної ділової практики при передачітехнологи є такі [6]:
— обмеження на використаннятехнології після закінчення терміну дії патенту. У результаті іноземніконтрагенти потрапляють у тривалу залежність від постачальників технології;
— обмеження на використання «ноу-хау»після закінчення терміну дії ліцензійного договору. З метою тривалого втриманнясвого контрагента в залежності від надаваної технології компанії прагнутьвключити в умови відповідних угод застереження, відповідно до якого післязакінчення строку договору на передачу «ноу-хау» ліцензіат втрачаєправа його подальшого використання;
— умови, що зобов'язуютьпокупця технології передавати продавцеві права на вдосконалення предметаліцензії. У міжнародній практиці продажу технології нерідкими є випадки, коликомпанія-по-купець на певному етапі може стати для компанії-продавцянебезпечним конкурентом. Тому корпорації прагнуть тримати під контролемдіяльність іноземних покупців технології й мати доступ до результатів НДДКР,щоб одержати можливість безоплатно скористатися перспективними розробками;
— умови, що стосуютьсявстановлення цін на продукцію, виготовлену на базі проданої технології.Нав'язуючи ціни, корпорації досягають відразу декількох цілей: незалежнакомпанія підкоряється загальній ціновій політиці ТНК, що дозволяє підтримуватирівень цін, який забезпечує одержання максимальних прибутків у масштабісвітового ринку відповідного товару; компанія-партнер не може скористатисянаявними в неї техніко-економічними перевагами в порівнянні із продавцемліцензії; штучно завищений рівень цін, зафіксований у договорі, не створює вліцензіата стимулу до вдосконалювання предмета ліцензії;
— "єднальні" умови.Значне число корпорацій розвинених країн надає незалежним іноземним фірмамтехнологію за умови, що вони будуть закуповувати в них сировину,напівфабрикати, комплектуючи тощо:
-обмеження експорту вироблених за проданою технологієювиробів. При укладанні ліцензійних угод з незалежними іноземними компаніями компанії-власникинадають великого значення питанням територіального обмеження сфери дії договору,зокрема, точному визначенню того, у які країни ліцензіат має право eкспорту, виготовлені на основіпридбаної технології. Наприклад, корпорації США широко використовують ліцензійніугоди для фактичного розділу ринків збуту продукції;
— обмеження обсягів виробництва й сфер використання ліцензованого виробу.Корпорації-монополії при укладанні договорів визначають умови, що передбачаютьустановлення певного обсягу виробництва ліцензованого виробу.
Викладені вище стратегії корпорацій у сфері трансферу технологійнеобхідно враховувати при укладанні патентно-ліцензійних угод як з іноземнимипартнерами, так і всередині країни.
Одним із наслідків глобалізації є переміщення виробництва з технічнорозвинених країн у країни з дешевою робочою силою [7]. Таке переміщення поставило передтехнічно розвиненими країнами додаткову проблему: охорону ноу-хау. Широковизнаним є той факт, що прямі іноземні капіталовкладення із промисловорозвинених країн у країни, що розвиваються, стали причиною поширення технологіїв країнах-одержувачах. Технічно розвинені країни визнають той факт, що безіснування ефективної системи інтелектуальної власності в країнах-одержувачахпередана технологія може використовуватися для конкуренції з ними, що позбавляєїх можливості одержувати адекватні прибутки від своїх інвестицій/технологій. Нажаль, більшість країн — потенційних одержувачів технології не мають надійнодіючої системи інтелектуальної власності, а технічно розвинені країни непереміщають підрозділи, що займаються НДДКР, разом з виробничими підрозділами.Це запобігає відпливу технології за допомогою ліцензування.
Коли мова заходить про передачу ноу-хау й промислових секретів, які єледь «патентоспроможними», обидві сторони (ліцензіар і ліцензіат)дуже ризикують. Значну підтримуючу роль за таких умов повинні відігративідповідальні установи й уряди для того, щоб полегшити цей процес шляхомстворення сприятливих «обставин» захисту у сфері прав інтелектуальноївласності, особливо в сфері ноу-хау й промислових секретів.
Передача ноу-хау й промислових секретів не обмежена «технічним»ноу-хау. Ноу-хау «годиться для передачі» в кожному виді діяльності,що збільшує вартість. При укладанні контрактів на виготовлення в центрі уваги повиннібути ноу-хау у виробництві й матеріально-технічному забезпеченні. Компанії, щобажають збільшити свою частку на зростаючих ринках, можуть передавати своїмаркетингові секрети й ноу-хау місцевим компаніям на цих ринках в обмін нароялті, що стягуються з обсягу продажів.
Досвід розвинутих у технологічному відношенні держав свідчить про те, щовибір оптимальних форм державного впливу на процес передачі технологій можезабезпечити успіх інновацій або навпаки — призвести до розриву цього процесу. З цим пов'язане існуюче в багатьохкраїнах спеціальне регулювання передачі технологій через: утворення системистимулів для автора, винахідника, що прискорюватимуть створення інновацій:визначення особливого режиму використання наукових результатів за державнимиконтрактами; державної підтримки інноваційної діяльності, пільговогооподатковування, кредитування; вироблення курсу політики у галузі експорту таімпорту технологій; створення інфраструктури передачі технологій (інформаційніслужби, технологічні інкубатори, технопарки) тощо.
У цьому зв'язку заслуговує на увагу сформована в більшості розвиненихкраїн система поділу зусиль на одержання й використання нових знань, міждержавою, великими промисловими компаніями й малими інноваційними фірмамиприватного сектору, вищими навчальними закладами (університетами) ібезприбутковими організаціями. Центральним елементом такої системи є постійновдосконалюваний механізм забезпечення виробництва новими перспективними ідеямий технологіями, які нерідко виникають у процесі виконання фінансованих здержбюджету наукових досліджень і розробок.
Одним з поширених напрямів стимулювання трансферу технологій як всерединікраїн, так і у зовнішньоекономічних зв'язках є законодавче унормування праввласності на об'єкти інтелектуальної власності, що створюються в національнихуніверситетах.
Ріст патентування в університетах відбувається в рамках широкої політики,націленої на заохочення взаємодії між державними дослідженнями й промисловістюй збільшення соціальної й приватної віддачі від підтримки державою НДДКР.Загальносвітове зміцнення системи охорони інтелектуальної власності, а такожприйняття законодавства, націленого на поліпшення передачі технології, — це додаткові фактори, що сприяютьросту патентування в навчальних установах країн ОЕСР [8].
Широко відомим є те, що у 1980 році США прийняли законодавчий акт (Акт Bayh-Dole), що надав одержувачам федеральнихкоштів у сфері НДДКР право патентувати винаходи й віддавати їх фірмам заліцензією. Це законодавство мало на меті полегшити використання результатівфінансованих урядом досліджень шляхом передачі права власності від державиуніверситетам і іншим підрядчикам, які могли б потім ліцензувати інтелектуальнувласність фірмам. Хоча патентування в університетах США відбувалося ще до прийняття Акту Bayh-Dole, воно не мало систематичногохарактеру.
Наприкінці 1990-х років, дотримуючись прикладу законодавчих змін у США,багато інших країн ОЕСР реформували правила фінансування досліджень і/абозакони зайнятості для того, щоб дозволити дослідницьким інститутам реєструвати,володіти й ліцензувати інтелектуальну власність, створену за допомогою коштів,виділених на дослідження урядом. В Австрії, Данії, Німеччині і Японії основнимнаслідком цих змін було скасування так званих «професорських привілеїв»,які надавали вченим право володіти патентами. Право власності було переданоуніверситетам, тоді як винахідники із числа вчених одержували в обмін часткудоходів від роялті. У Канаді, де в різних провінціях діють різні норми, щорегулюють власність університетів на інтелектуальну власність, здійсненозусилля щодо узгодження політики принаймні у відношенні НДДКР, фінансованих зарахунок федеральних коштів уряду на контрактній основі.
В Ірландії й Франції, де установи зазвичай (але не завжди) зберігаютьправо власності за собою, уряд вибрав альтернативний шлях: надання установамінструкцій з керування інтелектуальною власністю для стимулювання більшпослідовної практики.
Зазначені реформи не обмежуються лише країнами ОЕСР. Так, Китай провівзаконодавчі реформи, що дозволяють університетам охороняти й висловлюватидомагання на інтелектуальну власність.
Вищенаведене дозволяє зробити висновок про те, що незважаючи наважливість патентного законодавства для різних національних систем, можутьзнадобитися різні рішення.
Заохочення комерціалізації університетами результатів досліджень шляхомнадання їм права власності на інтелектуальну власність може бути корисним, алене завжди достатнім для перетворення дослідників на винахідників. Так, установий окремі дослідники мають стимули розкривати, охороняти й використовувати своївинаходи. Серед таких стимулів: юридична або адміністративна вимога длядослідників розкривати свої винаходи (у багатьох країнах такі правила частовідсутні, навіть у тих, де установи можуть претендувати на патенти); угоди проспільне використання роялті або участь в акціонерному капіталі підприємств;визнання патентної діяльності при оцінці діяльності факультету й найманніперсоналу (для молодих дослідників). Серед «гальм» — розпорядженняуряду, що перешкоджають університетам одержувати дохід від роялті з ліцензій.
Серед відомих інструментів — роз'яснення для дослідницьких установ норм,що діють у сфері інтелектуальної власності, і поширення їх серед факультетів,співробітників, а також студентів, які беруть участь у дослідницькійдіяльності.
Для ліквідації розриву між винаходом і комерціалізацією університети створили«служби передачі технології» (СПТ) в університетських містечках абоза їхніми межами, які виконують цілий ряд функцій від ліцензування патентівкомпаніям до керування дослідницькими контрактами. Результати, що наводяться вдоповіді ОЕСР про патентування й ліцензування в дослідницьких організаціях[10], показують, що є велика розмаїтість структур і організацій СПТ в країнах(наприклад, служби в університетських містечках і за їхніми межами, непряміпосередники, галузеві СПТ й регіональні СПТ), однак більшість — це місцевіустанови, які інтегровані в структуру університету або дослідницької установи.
З точки зору ефективності в зазначеній доповіді також відзначаєтьсявелика розмаїтість у розмірах патентних портфелів, а також обсягу доходів,отриманих від ліцензування. В 2000 році США мали величезну перевагу над іншимикраїнами ОЕСР у сфері університетського патентування: університети й федеральнілабораторії одержували близько 8 000 патентів (5% від загального числа патентів,причому ця цифра становила 15% усфері біотехнології). Університетське патентування в інших країнах коливалосявід декількох сотень у Японії, Нідерландах і Швейцарії до приблизно тисячі внімецьких державних лабораторіях і корейських дослідницьких установах в 2000-2001 роках. У той час як провідніуніверситети й державні дослідницькі організації в таких країнах, як СполученіШтати Америки, Німеччина й Швейцарія, можуть заробляти мільйони доларів абоевро в рамках доходів від ліцензування, прибуток є досить асиметричний: накілька провідних винаходів доводиться більшість доходів. Крім того, доходи відліцензування університетських винаходів залишаються досить малими в порівняннііз загальними бюджетами на дослідження. Таким чином, університетськепатентування скоріше може стимулювати дослідження й передачу технологіїпромисловості, ніж приносити реальний прибуток.
Основним бар'єром для розвитку СПТ є доступ до послуг досвідченихпрофесіоналів в області передачі технології. Проте уряди прагнуть допомогтиуніверситетам створити свій управлінський потенціал у сфері інтелектуальноївласності. Так, свого часу Данія й Німеччина інвестували кілька мільйонів евро в зусилля по розвитку служб передачітехнології, згрупованих у певних регіонах або в таких галузях як біотехнологія.Уряд Сполученого Королівства збільшив видатки на підготовку в університетахкерівників у сфері інтелектуальної власності. У США і Японії університети платять скорочене мито за подачупатентної заявки. Національні патентні відомства також співробітничають ізуніверситетами для того, щоб надати їм допомогу в підготовці з питаньінтелектуальної власності.
Одне з питань, що постає перед винахідниками й керівниками, що займаютьсяпередачею технології, полягає в тому, чи варто ліцензувати технологію абостворювати нову фірму для її комерціалізації. Відповідь залежить від власнетехнології, від ринку, що існує для такої технології, підготовки й навичокспівробітників і дослідників, що займаються винаходом, доступу до венчурногокапіталу, і нарешті, від завдань установи. Деякі «базові» технологіїіз широким колом застосування можуть комерціалізовуватися, наприклад, черезнову компанію, у той час як інші можуть ліцензуватися більшим фірмам зпотенціалом для подальшої розробки винаходу і його інтеграції в НДДКР і діловустратегію.
У згаданій доповіді ОЕСР експерти відзначають, що сполучення виняткових іневиняткових ліцензій, наданих державними дослідницькими організаціями, єдосить збалансованим і що винятковість найчастіше надається з обмеженнями збоку ліцензіата. Часто дослідницькі установи включають у ліцензійні угодиположення про охорону державних інтересів і доступі до інтелектуальноївласності для цілей майбутніх досліджень і відкриттів. Ліцензійні угодибагатьох установ включають зобов'язання про експлуатацію винаходів ліцензіатом,особливо якщо ліцензії є винятковими, і про узгодження строків і дій длязабезпечення комерціалізації. Такі застереження можна використовувати длязабезпечення передачі технології й для того, щоб ліцензовані патенти невикористовувалися просто для блокування конкурентів.
Оскільки університетські винаходи виникають в областях близьких добазових досліджень, учені й керівники також турбуються про те, щоб патентуваннядеяких винаходів не блокувало спадкові дослідження. У таких випадках проводятьполітику, що не заохочує зайве патентування, але заохочує невинятковеліцензування.
В університетах США і ЄС офіційно або неофіційно використовується такзване «звільнення для цілей досліджень» — традиційно університетизвільняються від сплати мита за патентування винаходів, які вони використовуютьу своїх власних дослідженнях.
Активне використання державними дослідницькими установами різних джерелфінансування, у тому числі промисловості й контрактних досліджень, а такожвимоги суспільства про більшу економічну й соціальну віддачу відкапіталовкладень у державні НДДКР, роблять університетське патентуванняреальністю, що має тенденцію більше до розширення, ніж до скорочення.
Уряди й установи, що фінансують дослідження, повинні грати більше активнуроль у виробленні норм щодо університетського патентування й ліцензування.
В організаційних схемах передачі технологій існують помітні відмінностізалежно від країни. Їх вибір залежить значною мірою від особливостейнаціональних інноваційних систем [5].
У США ідея більше широкогозастосування різних механізмів передачі технологій для підвищенняконкурентоспроможності промисловості одержала визнання як у різних органахвиконавчої влади федерального рівня й штатів, так і серед законодавців, унаукового співтовариства й керівників багатьох промислових компаній. Завдякицьому за останні роки склалася і продовжує вдосконалюватися розвиненаінфраструктура передачі технологій у масштабах держави. Основні елементи цієїінфраструктури характеризуються наступним.
До 1980 року результати НДДКР,фінансованих з держбюджету, були федеральною власністю. Це не створювало увчених і інженерів, що працюють у державних лабораторіях або одержуютьфінансову підтримку від держави, особливої зацікавленості в комерційномузастосуванні отриманих знань. Загострення конкуренції на світовому ринку йпогіршення торговельного балансу країни змусили конгрес піти на зміну чинногозаконодавства й прийняти ряд нових федеральних законів.
Як вже відзначалося, велике значення для регулювання передачі технологіймав Bayh-Dole Act, що надав університетам,безприбутковим організаціям і фірмам малого бізнесу право передавати ліцензіїна комерційне використання винаходів, зроблених у ході досліджень прифінансовій підтримці уряду, промисловим компаніям.
Практично одночасно був прийнятий закон (Stevenson-Wydler Act), спрямований на активізацію участі федеральних лабораторій упроцесах науково-технічної кооперації із промисловістю, головним чином зарахунок поширення інформації про отримані в них наукові результати.
Важливу роль у залученні дрібних і середніх фірм у процес передачі новихтехнологій відіграв закон 1982 року про інноваційні дослідження (Small Business Innovation Research Act). Він ініціював спеціальну програму,що забезпечила виділення всіма федеральними відомствами з річним бюджетом наНДДКР понад 100 млн.дол. не менше 1,25 % цього бюджету на проведеннядосліджень і розробок установами малого бізнесу. Механізми передачі технологіймалому бізнесу одержали подальше законодавче підкріплення в 1992 році (Small Business Technology Transfer Act).
Велике значення для прискорення процесів передачі технологій мав закон1984 року про кооперативні дослідження (Cooperative Research Act), що вивів за рамки діїантитрестовського законодавства створення на доконкурентних стадіях НДДКРнауково-дослідних консорціумів за участю промислових компаній і університетів.
У подальшому набули чинності два додаткові нормативні акти — про передачутехнологій (Federal Technology Transfer Act, 1986 рік) і про національнуконкурентоспроможність (National Competitiveness Act,1989). Перший стосувався в основному федеральних лабораторій, що перебувають воперативному управлінні уряду, другий — державних лабораторій під керуванням неурядових контрактерів(університетів і промислових фірм). Ці закони визначили, зокрема, порядокукладання відповідних ліцензійних угод і поділу роялті. Вони забезпечилипромисловим компаніям правові гарантії на використання інтелектуальноївласності, що виникає в результаті угод про кооперативні дослідження зфедеральними лабораторіями, і дали останнім право на роялті від практичногозастосування їхніх винаходів, створених у рамках подібних угод. Тим самим буловідкрите зелене світло для проведення спільних проектів НДДКР промисловимифірмами й фінансованими з бюджету лабораторіями.
Слід відзначити й закон 1988 року про торгівлю й співробітництво (Omnibus Trade and Competitiveness Act), що регламентував порядокздійснення програм передачі технологій під егідою міністерства торгівлі США.Зокрема, було створено Національний інститут стандартів і технологій. Напочатку 90-х років сформовано Національну мережу передачі технологій, щоскладалася з головного національного й декількох регіональних центрів,розташованих у різних частинах країни. Загальне керівництво роботою здійснювалоНаціональне агентство з дослідження космічного простору. У завдання Національногоцентру передачі технологій входило забезпечення доступу промислових фірм дофедеральних науково-технічних і технологічних ресурсів, а також ознайомлення змеханізмами передачі технологій і навчання їхньому практичному застосуванню.
Усі наведені заходи сприяли помітній активізації діяльності по передачітехнологій на всіх рівнях. Позитивні результати проявилися у збільшенні поданихзаявок на винаходи за участю федеральних лабораторій, росту кількості виданихна них патентів і підвищенні видатків приватного сектору на підтримку науковихдосліджень в університетах.
У Великобританії загальну схему передачі технологій було сформовано допочатку 90-х років через створення консорціумів (клубів) промислових компаній,освітніх установ і науковихлабораторій для проведення спільнихдосліджень на доконкурентнихстадіях НДДКР. У той час міністерствоторгівлі й промисловості надавало підтримку понад 100 подібних установ у різних областях техніки й новихтехнологій (від квантової електроніки до біотехнології). Основними завданнямиподібних організаційних структур стали установлення зв'язків міжуніверситетами, науковими лабораторіями й зацікавленими промисловимикомпаніями, а також поширення інформації про нові перспективні технології.
Поряд з цим було створено мережу структур — технологічних брокерів, що виступають посередниками міжпродавцями й покупцями нових технологічних розробок. Найбільшою структуроютакого роду була «Британська технологічна група», створена в 1981 році як державна організація назасадах самоокупності і приватизована за особливою схемою в 1992. Основна сфера її діяльності —сприяння передачі нових перспективних ідей і розробок з університетів,політехнікумів і різних дослідницьких установ державного сектора впромисловість на основі продажу ліцензій. Серед напрямів діяльності —проведення експертиз економічної значимості пропозицій учених, фінансування накомерційній основі найбільш перспективних інноваційних проектів, здійсненняпатентування за кордоном винаходів англійських фахівців і захист уВеликобританії закордонної інтелектуальної власності.
Для передачі у промисловість нових розробок, здійснених у рамкахздійснення програм міністерства оборони, створено спеціальну компанію «Підприємствооборонних технологій». Засновниками виступили міністерство оборони йконсорціум фірм, до якого увійшли інвестори венчурного капіталу й технологічнихброкерів. Робота компанії будується за принципом асоціації або клубу промисловихкомпаній, зацікавлених в одержанні доступу до розробок учених і інженерівміністерства оборони.
Крім зазначеного, окремі служби по передачі технологій утворені приміністерствах промисловості й технологій, сільського господарства,продовольства й рибальства, енергетики, транспорту.
У Німеччині до мережі технологічних посередників між лабораторіями йкомпаніями входять різні наукові товариства й спільні дослідницькі асоціаціїпромисловості. їхня діяльність фінансується за рахунок субсидій федеральногоуряду й доходів від виконання контрактних досліджень. Головним завданнямтовариств є сприяння впровадженню в промисловість нових технологій і виконаннядосліджень загальнонаціонального значення (наприклад, в сфері охоронинавколишнього середовища й енергозбереження). Активну участь в організаціїпередачі технологій приймають місцеві органи влади, у першу чергу уряди земель,шляхом створення наукових парків і інноваційних центрів.
У Франції в рамках реалізації національної технологічної політики в 1983році у Національному центрі наукових досліджень був створений підрозділ,відповідальний за практичне використання отриманих результатів з використаннямширокого спектру заходів і стимулів для забезпечення більш ефективногоспівробітництва вчених і промислових підприємств. Проте його діяльністьвиявилася неефективною. Згідно з новим підходом було створено спільнілабораторії з промисловими компаніями на принципах рівноправного партнерства,де вчені проводили дослідження, а представники промисловості відповідали за розробкиі їхнє впровадження. Фінансування таких досліджень здійснювалося спільнодержавою і фірмами. Поряд з цим, як і у Німеччині, центральною і місцевоювладою приділяється багато уваги створенню наукових парків (технополісів). Ізсередини 80-х років минулого століття в країні існує розгалужена мережаспеціалізованих регіональних центрів інновацій і передачі технологій, щоорганізують спільну роботу всіх учасників даного процесу на регіональномурівні. З середини 90-х років провідними суб'єктами освоєння нововведень сталивеликі й середні підприємства змішаних форм власності, а також малі приватніпідприємства науково-технічної сфери.
В Польщі першіцентри по підтримці інноваційного підприємництва були створені по західнихзразках з метою трансферу технологій, інкубації інноваційних фірм, розробки йвипуску нових продукції й технологій. Однак незабаром пріоритетним напрямком уцьому виді діяльності стало створення нових робочих місць і поліпшення умовроботи МСП [11]. Моніторинг розвиткуінфраструктури підприємництва й трансферу технологій показав, що до початку2000 року в Польщі було створено 273 центра в сфері освіти й консультування,фінансової допомоги, трансферу технологій і послуг для МСП, у тому числі — іінноваційних. Серед них 147 центрів підтримки підприємництва; 23 центратрансферу технологій; 51 фонд позик і гарантій; 49 бізнес-інкубаторів ітехнологічних центрів, три технологічних парки.
Висновки
Успішна комерціалізація досягнень науки як об'єктів права інтелектуальноївласності, як показує досвід провідних країн, можлива лише при прямій взаємодіїнаукових інституцій і ринку за участі держави. Визначальною особливістюпередачі результатів наукових досліджень для їхнього освоєння є створення йрозвиток комерційних форм взаємодії науки й виробництва за посередництванеприбуткових інституцій, створених державою.
Досвід провідних держав світу свідчить, що власне ринкова інфраструктуратрансферу технологій має досить складну інституціональну структуру. До неївходить: університетська (науково-дослідна установа) лабораторія; неприбутковийвенчурний фонд або неприбуткова консалтингова організація; фірма венчурногокапіталу, що фінансує початок виробництва; невелика інноваційна компанія, щоодержує основну частину прибутку у перші роки появи нового продукту на ринку;велика компанія, що масово виробляє відповідний продукт. У інфраструктурітрансферу технологій успіх визначається інституційним поділом функцій.
Зважаючи на викладене, в Україні необхідно здійснити заходи з ліквідаціїструктур, що є "імітаторами інфраструктури" та створенняінфраструктури, що сприятиме поширенню нових технологій (ринок консультацій,центри демонстрацій, безприбуткові науково-технічні й консультаційніорганізації, науково-дослідні консорціуми, центри інтеграції НДДКР). Особливийакцент повинен бути зроблений на обміні науково-технічною інформацією провласні національні розробки. Інакше кажучи, потрібне створення високорозвиненоїсистеми горизонтальних інформаційних зв'язків між підприємствами,науково-дослідними організаціями, державою та його відомствами.
У цьому зв'язку необхідно вирішити завдання оптимального сполученнямеханізму генерування й механізму поширення науково-технічної інформації. Дужеважливо суворо дотримуватися принципу захисту прав інтелектуальної власності. Цеособливо суттєво для досягнення позитивного результату там, де мотивмаксимізації прибутку досить ефективно стимулює інноваційну активність, авитрати приватного привласнення знань не є занадто великими. В умовах, у якихсуспільні втрати внаслідок приватного привласнення знань є відчутними, арезультати зниження стимулів для приватнопідприємницької інноваційноїактивності є незначними, варто передавати знання для відкритого публічноговикористання, фінансуючи із суспільних фондів ті дослідницькі розробки, деперевага відкритого суспільного доступу до їхніх результатів є найбільшою.
Література
1. Геєць В.М., Семиноженко В.П. Інноваційні перспективи України. —Харків: Константа, 2006. — 272 с.
2. Федулова Л.І. Технологічний розвитокекономіки України. — К.: Ін-т економіки тапрогнозування,2006. — 627 с.
3. Біла книга. Інтелектуальнавласність в інноваційній економіці України / Т.О. Андрощук, В.О. Дем'яненко,І.Б.Жиляєв, Л.В.Сахарова, В.І.Полохало, С.В.Таран (упорядкування). — К.:Парламентське вид-во, 2008. — 448 с.
4. Шпак А. Передача технологій вУкраїні: ситуація і проблеми //Інтелектуальна власність.— 2000. — №6-7. —С. 52.
5. Дагаев А. Передача технологий как инструментгосударственной инновационной политики // Проблемы теории и практики управления.— 1999. — №5. — С. 65-72.
6. Чумаченко Б. Международныйтрансфер технологий: опыт американских корпорацій // Проблеми теории ипрактики управления. — 1999. — №2. www.ptpu.ru
7. Верхюлст Г. Международная торговля технологиями—лицензирование ноу-хауи промышленные секреты, www.wipo.int
8. Сервантес М. Университетскоепатентование: Как университеты и государственные исследовательские организациииспользуют свою интеллектуальную собственность для поощрения исследований истимулирования новаторских предприятий, www.wipo.int
9. Соколова Л. Формированиетехнологической политики: концептуальные соображения // Российскийэкономический журнал. — 1997. — №8. — С. 35-42.
10. Turning Science intoBusiness: Patenting and Licensing at Public Research Organisations, OECD, 2003.