Статья: Виникнення міжнародного права 2

Виникнення міжнародного права

Період становлення державності України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави в науковій площині дав змогу відійти і від деяких, що мали місце раніше, стереотипів класової основи розвитку суспіль­ства і цивілізації в цілому.

Серед прикладів нового мислення щодо розвитку держа­ви заслуговує особливої уваги те, що права людини розгля­даються у контексті міжнародно-правового механізму і засо­бів, призначених для забезпечення захисту основних прав громадянина.

Такі ідеї гармонують з поглядами відомого юриста-міжна­родникаXIXст. Ф. Мартенса, який вважав, що засадами іс­торії міжнародного права є «закон прогресивного розвитку міжнародних відносин… Найближчим і безпосереднім вия­вом цього закону є один принцип, який проходить через усе історичне життя народів, а саме—принцип поважання люд­ської особистості».

Далі Ф. Мартене розвинув думку про те, що якщо люд­ська особистість як така визнається джерелом громадян­ських і політичних прав людини, то й міжнародне життя до­сягне високого ступеня розвитку порядку і права. І навпаки, ми не знайдемо у взаємовідносинах держав ні юридичного порядку, ні поваги до законності, якщо панівне в державах життя буде запереченням притаманних людині невід'ємних прав.

Дійсно, розглядаючи не лише закономірності побудови громадянського суспільства, а й міжнародного співтовариства через призму верховенства особистості і її прав пізнати внутрішнє життя країна і зрозуміти засади і правила якими вона керується у відносинах з іншими народами.

Справедливість такого міркування підтверджується відо­мими періодами еволюції людської цивілізації і пов'язаного з нею міжнародного спілкування. Як на Давньому Сході, так і в Стародавній Греції та Стародавньому Римі необмежене па­нував культ сили в поєднанні з проповідуваною виключною правосуб'єктністю, а не поваги до особи. Тому держави ста­родавнього світу перебували між собою більше у стані війни ніж у мирі. Тільки в період середньовіччя започатковується у міжнародних відносинах принцип особистості, проголо­шуючи її джерелом індивідуальної і політичної свободи. У цю епоху з'являються перші зародки міжнародного права у вигляді проголошення міжнародного права Г. Гроцієм са­мостійною галуззю права.

Історію міжнародного права для її більш осмисленого пізнання звичайно поділяють на періоди. Є низка періодизацій історії міжнародного права. Видається доцільним зверну­тися для цього до еволюційного розвитку особистості, націй і народів, пов'язуючи цей процес з видатними фактами і пра­вовими документами, що відділяють одну епоху від іншої.

Таким чином, історію міжнародного права можна умовно поділити на чотири періоди:

перший охоплює стародавні часи;

другий період—від падіння Римської імперії до Вестфальського миру1648р.;

третій—від Вестфальського миру до Гаазьких конфе­ренцій миру1899р. і1907р.;

четвертий—від Гаазьких конференцій миру до засну­вання 00Н і формування сучасного міжнародного права.

Розглянемо виникнення міжнародного права у старо­давньому світі.Вважається, що міжнародне право виникло відтоді, коли почалися міжнародні відносини. Поділяючи та­ку думку, важливо також враховувати «психологічну рису первісного життя усіх народів». Ця риса полягала у праг­ненні будь-якого народу того історичного періоду не до між­народних відносин, а до облаштування внутрішнього життя своєї держави, яка б вирізнялася самобутністю і виключала будь-яке втручання ззовні. Згадаймо, наприклад, споруджен­ня у Стародавньому Китаї Великої китайської стіни, яка від­діляла його від зовнішнього світу.

Така ж психологічна риса була властива стародавнім гре­кам і римлянам. Так, Арістотель, Демосфен та інші грецькі мислителі у своїх творах проповідували ідею самобутності й обраності грецького народу, який користується виключною правосуб'єктністю. Ці самі якості спонукали і до протилеж­ного—дипломатичного і військового, торговельного й ре­лігійного спілкування із сусідніми та іншими народами. Проте у цьому спілкуванні не було усвідомлення потреби як правильних взаємних відносин, так і права, яке їх забез­печувало.

Отже, міжнародне право виникло, почало складатися і розвиватися водночас із зародженням міжнародних відносин у стародавньому світі. При цьому під стародавнім світом ма­ються на увазі ті регіони земної кулі, де зароджувалися ци­вілізація і відносини між народами. Це долини Тігру і Євфра­ту, Нілу, райони Китаю та Індії, Егейського і Середземного морів.

Регулятори взаємовідносин народів стародавнього світу мали досить часто релігійний і звичаєво-правовий характер. Безсумнівно, вони мали вплив на зміст перших власне юри­дичних міждержавних актів. Серед них найдавнішим є дого­вір між правителями месопотамських міст Лагаш та Умма, (укладений близько3100р. до н. е. Він підтверджував існуючий між ними державний кордон і непорушність його знаків. Сторони брали на себе зобов'язання щодо розв'язання спорів мирними засобами, на основі арбітражу. Виконання договору гарантувалося клятвами і звертанням до богів. Договір було укладено шумерською мовою, а його текст висічено на кам'яній стіні.

3середини2-готис. до н. е. кількість договорів, що дійшли до нас, зростає. Розширювалася регульована ними сфера міжнародних відносин, до якої можна віднести договори про (тимчасові союзи, кордони, шлюби тощо. Найтиповішим, з точки зору нашого дослідження, для Стародавнього Єгипту є договір, укладений близько1300р. до н. е. між царем Хаттушілем (Хаттушлісом) та єгипетським фараоном РамзесомII.Договір викарбувано на срібній табличці, переданій через посланника фараонові РамзесуII,щоб попросити миру наперед і до кінця вічності". Але цих клятв, як свідчить |історія, далеко не завжди додержувалися, виникали чергові збройні зіткнення. Характерно й те, що суб'єктами міжна­родного права того періоду були не самі держави, а фараони, царі, князі тощо. Звідси походила значна кількість міжнарод­них договорів про династичні шлюби, які регулювали статус, наприклад, цариці, і мали в той період досить важливе полі­тичне значення для закріплення мирних відносин між прави­телями.

Давній Схід не знав і принципу рівності суб'єктів міжна­родного права. Єгипетський фараон мав верховенство навіть серед визнано «великих» правителів Вавилону, Мавританії, Ассирії, Хетської держави. Характерним для Давнього Сходу був теократичний і кастовий устрій держав, якого не знала Європа.

З усіх держав, які прийнято відносити до Давнього Схо­ду, найтиповіші риси, притаманні стародавнім теократіям, мала Індія.Виникнення перших державних утворень на те­риторії сучасної Індії належать до кінця2 —початку1-го тис. до н. е. Природні багатства Індії приваблювали як заво­йовників, так і спонукали до торговельних відносин, що було характерним для міжнародного життя Далекого Сходу.

Індія також не знала принципу рівності суб'єктів міжна­родного права. Махаджаканади (територіальні утворення, так звані великі країни), з яких вона складалася, поділялися на три основні категорії: рівні, підлеглі (залежні) й вищі. При цьому суб'єктами міжнародного права вважалися не са­мі держави, а їх правителі.

Індією правили на основі священних Законів Ману. У зв'язку з кастовим устроєм Закони Ману забороняли під страхом жорстоких покарань будь-які стосунки з іноземця­ми, проте вони містили у собі настанови і приписи щодо гос­тинності для іноземців. Отже, можна констатувати, що в ті часи в Індії набули розвитку норми посольського права. По­сли і гінці користувалися особистою недоторканністю. Гро­ші, дорожні речі та інші цінності, що належали послам, не обкладалися митом.

Активне міжнародне життя Індії вплинуло на розвиток міжнародного договірного права. Договорами регулювалися відносини як у мирний час, так і закріплювалися відносини за результатами війни. Слід зазначити, що в Законах Ману були й норми війни. У них, зокрема, підкреслювалося, що війна є надзвичайним засобом розв'язання суперечок, коли вичерпано всі мирні можливості. При цьому існували численні обмеження на застосування зброї (які, щоправда, здебільшого порушувалися).

Інші народи Стародавнього Сходу—перси, іудеї, фіні­кійцікерувалися у міжнародних відносинах тими самими поняттями, що й індуси. Вони були переконані в тому, що саме вони—єдині представники божества на землі, тому є вищими за інші народи, відносини з якими можуть лише об­разити богів.

Перші вірогідні відомості про державні утворення на території сучасного Китаюсвідчать, що вXIV—XIIIст. до н. е. там існувала держава Інь. Проте звичаї, які можна оха­рактеризувати як міжнародно-правові, належать до періоду імперії Чжоу(1-етис. до н. е.). Це в першу чергу питання війни, які регулювалися у відносинах великих і дрібних дер­жавних утворень на території Китаю. Міжнародні відносини визначалися політикою цаньші,що означало «поступове по­їдання землі сусідів, на зразок того, як шовкопряд поїдає листя». Відсутність юридичної рівності великих і дріб­них державних утворень породжувала визнання правомір­ності військового втручання.

Договірна практика штатних держав стосувалася зде­більшого мирних договірних відносин—територіальних проблем, договорів про союзи. Прикладом цього є договір 577р. до н. е. між династіями Чу і Цзінь про союз і спільне ведення війн.

Розвиток відносин у Стародавній Греціїбагато чим від­різнявся від країн Давнього Сходу, що впливало і на розви­ток міжнародного права. Уже в розумінні і практичному ви­знанні його суб'єктів греки виходили із зовсім інших уяв­лень. Їх основою було вчення про поліс як самостійну тери­торіальну й політичну одиницю, членами якої є тільки вільнонароджені вітчизняні громадяни. Тільки вони користу­ються всією повнотою прав, але тією ж мірою несуть відповідальність за долю своєї батьківщини.

Греція на відміну від східних теократій не знала кастово­го поділу суспільства. Проте вона не могла відмовитися від Іншого джерела нерівності між людьми в давні часи—вва­жалося, що громадянство, а не особа є основою права кожної людини.Рабство було зведене в ранг необхідної дер­жавної інституції. Для зовнішніх зносин було немислимим забезпечення миру.

У галузі міжнародного права для Стародавньої Греції пе­ріоду1-готис. до н. е. вже чітко виділялися право війни й посольське право. Війною греки вважали тільки збройні зі­ткнення між своїми полісами. Війни поділялися на законні й такі, що не мали законного підґрунтя. При цьому перелік за­конних причин практично не обмежувався. Найчастіше до них відносили: захист держави від покарання, захист релігій­них святинь, виконання союзницьких зобов'язань тощо. Вій­ну розуміли як боротьбу усіх громадян одного поліса з гро­мадянами іншого поліса.

Говорячи про посольське право Стародавньої Греції, слід підкреслити, що греки не знали інституту постійного дипло­матичного представництва. Посольства найчастіше були од­норазовими і розв'язували конкретні проблеми. Для забезпе­чення прав іноземців у грецьких містах діяли спеціально уповноважені на те посадові особи, які називалися проксенами.Вони створювали сприятливі умови для підданих іно­земної держави і захищали їх. Відомо, що інститут проксенії виконував іноді й публічно-правові функції—посередника між заінтересованими полісами.

Особливо цікавою є багатовікова, що тривала близько тисячоліття, практика Римської держави, якамала свої особливості у сфері міжнародних відносин. Стародавній Рим і особливо римське право відіграли, на думку багатьох вче­них, видатну роль першоджерела сучасного міжнародного права. Порівнюючи Стародавній Рим і Стародавню Гре­цію, можна зауважити, що Рим лише скористався результа­тами діяльності народу, який уже зійшов зі сцени всесвітньої історії. Римський народ здійснив своє історичне призначен­ня, започаткувавши єдність стародавнього світу, об'єднавши усі існуючі тоді держави під своєю верховною владою. Його політична історія репрезентує дві істотно різні епохи, назва­ні періодом республіканськогоправління і періодом імперії. Ці два періоди не схожі між собою як за державними уста­новами, так і за соціальним характером, що відобразилося на міжнародних відносинах Риму.

Вепоху Римської республіки з точки зору міжнародного права найважливіше значення мають угоди римлян з іншими народами, які укладалися на основі рівностіі взаємності. Саме здійснення зовнішніх зносин і укладен­ім договорів за своїм механізмом належали до компетенції <у|)одних зборів і сенату. Спочатку сенат приймав послів і її» з ними попередні переговори, він же обговорював питан­ня про оголошення війни й укладання миру. Остаточне рішення з міжнародних питань виносили народні збори. Так, з народами, у дружбі з якими Рим був заінтересований, укладалися договори союзу, миру, дружбиі гостинності.Проте в міру успіху римської зброї ставало дедалі більше нерів­ноправних договорів.

Забезпечення прав та інтересів іноземців, які перебували з Римі, здійснювалося на основі укоріненого в суспільстві і визнаного законом інституту гостинності. Римляни, безумовно, визнавали й неухильно додержувалися принципу дипло­матичної недоторканності. Взірцем вважалася поведінка Сципіона Африканського, якій відмовився порушити імунітет послів Карфагена у відповідь на ворожі дії стосовно послів римлян. Як тоді вважали, посли перебували під охоро­ною богів.

Період Римської імперії істотно відрізняється від періоду республіканського правління як у внутрішніх, так і в міжна­родних відносинах. Основна відмінність полягала в тому, що римський народ уже виконав свою історичну місію створен­ня єдиної держави. Римська імперія являла собою внутріш­ньо об'єднане утворення колись розрізнених його складових частин, між якими вже не було «міжнародних» відносин. Підкоривши своїй владі увесь стародавній світ, народ-заво­йовник зупинився у своєму суспільному і державному роз­витку, не зберігши того міжнародного значення, яке йому належало у попередню епоху.

Уявлення про міжнародні відносини давніх римлян буде неповним, якщо не проаналізувати питання про те, чи знали вони міжнародне право в сучасному розумінні прав та обов'язків, які виникають у відносинах між державами? Це потрібно з'ясувати тому, що чимало дослідників римського права вважають за можливе шукати у римських юристів від­повіді на спори, що виникають у міждержавних відносинах.

Список використаної літератури:

Дмитрієв А.І., Муравйов В.І. Міжнародне публічне право.

Баскин Ю.Я., Фельдман Д.І. Історія міжнародного права.