Статья: Сімейне право України, Борисова, Жилінкова

ББК 6 7.9(4УКР)304. 4я 73

Рекомендовано Міністерством

освіти і науки України

(лист № 1/11-1591 від 15 квітня 2004 р.)

Рекомендовано Вченою радою Національної юридичної академії імені

Ярослава Мудрого (протокол № 4 від 28 листопада 2003 року)

Рецензенти:Дзера О. В. — доктор юридичних наук, професор; Харитонов Є. О. — доктор юридичних наук, професор; Кройтор В. А. — кандидат юридичних наук, доцент

Автори: Баранова Л. М., кандидат юридичних наук, доцент — розділ IIIгл. 8; Борисова В. І., кандидат юридичних наук, доцент — розділ І гл. 2; розділ IIгл. 4 (у співавторстві з Л. В. Пановою); розділ Vгл. 13,14,15; Жилінкова І. В., доктор юридичних наук, професор — розділ І гл. 1, З (§1—4); розділ IIгл. 6, 7; словник основних термінів; Крижна В. М., кандидат юридичних наук, доцент — розділ І гл. З (§5); Новохатська Я. В., викладач — розділ IIIгл. 10;

Понова Л. В., кандидат юридичних наук — розділ IIгл. 4 (у співавторстві з В. І. Борисовою);

Пучковська І. Й., кандидат юридичних наук, доцент — розділ IIгл. 5; Соловйов О. М., кандидат юридичних наук — розділ VI; Явор О. А., кандидат юридичних наук, доцент — розділ IIIгл. 9; Яроцький В. Л., кандидат юридичних наук, доцент — розділ IV

Сімейне право України: Підручник / Л. М. Баранова, С37 В. І. Борисова, І. В. Жилінкова та ін.; За заг. ред. В. І. Бо-рисової та І. В. Жилінкової. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 264 с.

І5ВК 966-667-145-Х

Підручник підготовлено колективом викладачів кафедри цивіль­ного права Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого на основі нового Сімейного кодексу України і відповідно до нової програми курсу сімейного права.

Висвітлено актуальні теоретичні проблеми сімейного права і роз­глянуто основні питання курсу: сім'я, шлюб, особисті та майнові пра­вовідносини подружжя, права та обов'язки батьків і дітей, влашту­вання дітей, позбавлених батьківського піклування тощо. Особливу увагу приділено новим інститутам сімейного права.

Для студентів, аспірантів і викладачів вищих навчальних юридич­них закладів освіти, а також наукових і практичних працівників.

ББК67.9(4УКР)304.4я73+67.304.4я73® Колектив авторів, 2006

ІВВК 966-667-145-Х© Юрінком Інтер, 2006

Зміст

РозділІ. Загальні положення...................................3

Глава 1. Поняття сімейного права.........................................3

§ 1. Проблема визначення місця сімейного правав системіправа........3

§ 2. Предмет сімейного права...........................................................16

§ 3. Метод сімейного права...............................................................19

§ 4. Основні засади (принципи) сімейного права....................27

Глава 2. Сімейне законодавство.........................................32

§ 1. Загальні положення.....................................................................32

§ 2. Конституція України в системі джерел семейногозаконодавства......33

§ 3. Сімейний кодекс України — основне джерелосімейного законодавства України.....34

§ 4. Закони та інші нормативно-правові акти в системісімейного законодавства........40

§ 5. Цивільний кодекс України в системі семейногозаконодавства........41

§ 6. Договір як джерело сімейно-правових норм......................42

§ 7. Звичаї як джерело сімейно-правових норм........................43

§ 8. Міжнародні договори України в системі семейногозаконодавства...................44

§ 9. Норми сімейного права іноземних держав у системісімейного законодавства України......46

Глава 3. Сімейні правовідносини........................................47

§ 1. Поняття та види сімейних правовідносин..........................47

§ 2. Підстави виникнення, зміни та припинення сімейнихправовідносин.......54

§ 3. Здійснення сімейних прав та виконання сімейнихобов'язків..................60

§ 4. Захист сімейних прав та інтересів..........................................63

§ 5. Строки у сімейному праві України........................................67

Розділ II. Правовідносини подружжя.....................72

Глава 4. Шлюб..................................................................72

§ 1. Поняття шлюбу та його правова природа...........................72

§ 2. Умови укладення шлюбу...........................................................74

§ 3. Порядок вступу до шлюбу. Державна реєстраціяшлюбу та її правове значення...........78

§ 4. Недійсність шлюбу.......................................................................83

§ 5. Визнання шлюбу неукладеним...............................................89

Глава 5. Особисті немайнові правовідносини подружжя......90

§ 1. Загальна характеристика особистих немайнових прав та обов'язківподружжя.....90

§ 2. Види особистих немайнових прав і обов'язківподружжя........94

Глава 6. Майнові правовідносини подружжя.....................102

§ 1. Загальна характеристика майнових правовідносинподружжя.........102

§ 2. Правовий режим роздільного майна подружжя............103

§ 3. Правовий режим спільного майна подружжя.................108

§ 4. Поділ спільного майна подружжя.......................................114

§ 5. Договірний режим майна подружжя..................................117

§ 6. Шлюбний договір......................................................................119

§ 7. Права та обов'язки подружжя щодо утримання............124

Глава 7. Припинення шлюбу............................................130

§ 1. Поняття та підстави припинення шлюбу.........................130

§ 2. Припинення шлюбу внаслідок його розірвання............131

§ 3. Правові наслідки розірвання шлюбу.................................136

§ 4. Режим окремого проживання подружжя.........................138

--PAGE_BREAK--Розділ III. Правовідносини батьків і дітей..............140

Глава 8. Визначення походження дітей.............................140

§ 1. Загальні підстави виникнення прав і обов'язківбатьків і дітей.........140

§ 2. Визначення походження дитини від батьків, якіперебувають у шлюбі між собою....143

§ 3. Визначення походження дитини, батьки якоїне перебувають у шлюбі між собою....145

§ 4. Оспорювання батьківства, материнства...........................150

Глава 9. Особисті немайнові правовідносинибатьків та дітей..........154

Глава 10. Майнові правовідносини батьків та дітей............165

§ 1. Правовідносини батьків та дітей з приводу майна.......165

§ 2. Аліментні правовідносини батьків та дітей.Обов'язок батьків утримувати дитину......167

§ 3. Стягнення аліментів за минулий часі заборгованості за аліментами......172

§ 4. Обов'язок батьків утримувати повнолітніх детейта його виконання........177

§ 5. Припинення обов'язку батьків утримувати дитину.....179

§ 6. Обов'язок повнолітніх дітей утримувати батьківта його виконання.....182

Розділ IV. Правовідносини інших членів сім'їта родичів… 186

Глава 11. Особисті немайнові правовідносини іншихчленів сім'ї та родичів… 186

Глава 12. Майнові правовідносини інших членів сім'їта родичів… 192

Розділ V. Форми влаштування дітей,позбавлених батьківського піклування...............197

Глава 13. Усиновлення… 197

§ 1. Поняття та сутність усиновлення.......................................197

§ 2. Умови, порядок та правові наслідки усиновлення.......202

§ 3. Визнання усиновлення недійсним......................................209

§ 4. Скасування усиновлення........................................................210

§ 5. Позбавлення усиновлювача батьківських прав.............211

Глава 14. Опіка та піклування над дітьми… 214

§ 1. Поняття і значення опіки та піклування над дітьми… 214

§2. Встановлення опіки та піклування над дітьми................217

§ 3. Права дитини, над якою встановлено опікуабо піклування...............219

§ 4. Права та обов'язки опікунів та піклувальників.............222

§ 5. Припинення опіки та піклування над дітьми.................223

§ 6. Звільнення опікуна та піклувальника дитинивід їх обов'язків… 225

Глава 15. Патронат над дітьми..........................................227

§ 1. Поняття патронату над дітьми та його відмінність від інших форм влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування.....................................227

§ 2. Підстави виникнення та припинення патронатунад дітьми. Договір про патронат...........228

§ 3. Припинення патронату над дітьми.....................................232

Розділ VI. Правове регулювання сімейних відносин за участю іноземців та осіб безгромадянства......233

§ 1. Сімейні правовідносини з іноземним елементом..........233

§ 2. Колізійні питання укладення шлюбу.................................237

§ 3. Правове регулювання розірвання шлюбуз іноземним елементом.............247

§ 4. Колізійні проблеми визначення походженнядитини......................250

§ 5. Колізійні питання усиновлення...........................................252

§ 6. Колізійні питання опіки і піклування................................255

§ 7. Застосування законів іноземних держав. Визнанняв Україні актів цивільного стану, зареєстрованих

за законами іноземних держав..............................................257

Список основних термінів................................................258

    продолжение
--PAGE_BREAK--

Домінуючою була ідея щодо неможливості законодавчого нор­мування внутрішніх суто особистих відносин у сім'ї. Г. Ф. Шершеневич писав, що «введення юридичного елементу в особисті відносини членів сім'ї уявляється більшою частиною невдалим і таким, що не досягає мети»1. На думку цивілістів, ці відносини є поза сферою правового впливу і можуть регулюватися лише мо­ральними, етичними, частково — релігійними нормами. Тому, наприклад, Д. Азаревич іронічно коментував спроби законодав­ця врегулювати деякі відносини подружжя. Він писав, що загаль­новизнаною є негідність таких положень законодавства (статті 106,107 т. Xч. 1 Зводу законів Російської імперії), відповідно до яких чоловік зобов'язаний любити свою дружину, а жінка — пе­ребувати в любові до свого чоловіка2. К. Кавелін однозначно ви­словився щодо цього: «Те, що становить психологічну, внутріш­ню, душевну сторону шлюбного союзу і шлюбних відносин, не підлягає законодавчим визначенням...»3.

Разом із тим, на думку дореволюційних учених, певні різно­види сімейних відносин за своєю природою можуть сприймати

1Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права. — М., 1995. —
С. 406.

2Азаревич Д. Семейньїе имущественнне отношения по русскому праву //
Журн. гражданского и уголовного права. — СПб., 1883. — Кн. 4. — С. 101.

3Кавелин К. Очерк юридических отношений, возникающих из семейно-
го союза. — СПб., 1884. — С. 77.

правове регулювання і тому складають його предмет. До них, зок­рема, належать: а) відносини, пов'язані з захистом прав членів сім'ї; б) майнові відносини членів сім'ї; в) деякі особисті відноси­ни (реєстрація шлюбу, визначення походження дітей, усиновлен­ня тощо). Стосовно двох перших видів значних суперечок не існу­вало, бо майнові відносини і відносини щодо захисту сімейних прав завжди розглядалися як предмет цивільно-правового регу­лювання і безперечної сфери втручання законодавця. Більш про­блематичним було питання щодо правового нормування особис­тих відносин членів сім'ї. В. А. Умов і К. Кавелін особисті відноси­ни в сім'ї не визнавали предметом правового нормування. Д. І. Мейєр вважав обґрунтованим регулювання особистих сімейних відно­син нормами канонічного права, а відносини між батьками та дітьми — державного права (бо вони ґрунтуються на засадах вла­ди та підкори). До предмета цивільного права він відносив лише майнові відносини членів сім'ї, інші ж сторони сімейних відно­син, на його думку, мають бути розглянуті у цивільно-правово­му ракурсі тільки у разі потреби, для розуміння їх майнової сто­рони1.

Не треба забувати, що певна частина відносин, що виникали в сім'ї, в дореволюційний період становили сферу церковного впли­ву. Тому важливою ознакою того часу був своєрідний дуалізм нормування відносин подружжя, батьків і дітей. Таке становище давало підстави для широкого обговорення в юридичній літера­турі питання щодо розмежування державного (світського) та цер­ковного регулювання відносин у сім'ї. Одні вчені наполягали на необхідності збереження церковного впливу на формування відносин, інші, навпаки, пропонували встановити однакові пра­вила для людей, незалежно від їхнього віросповідання.

І все ж таки більшість учених — Г. Ф. Шершеневич, Н. П. Дю-вернуа, А. І. Загоровський, Л. І. Петражицький, І. А. Покровсь-кий, Ю. С. Гамбаров, К. Побєдоносцев відносили сімейне право до числа інститутів цивільного права2, пояснюючи це єдиною при­ватноправовою природою цивільних та сімейних відносин. Г. Ф. Шер­шеневич, зокрема, вказував: «якщо ми надаємо вирішального зна-

1МейерД. И. Русское гражданское право (в 2 ч.). — М., 1997. — Ч. 1. — С. 34.

2Антокольская М. В. Место семейного права в системе отраслей часто­
го права (по трудам цивилистов России конца XIX— начала XXвека) //
Гос-во и право. — 1995. — № 6. — С. 34.

чення ознаці приватності в протилежність публічності відносин, то необхідно ставити сім'ю, шлюб на одному боці з власністю, до­говором, заповітом… Тому ми вважаємо, що сімейне право, не тільки майнове, а й особисте, має увійти до складу цивільного права»1. Що ж до особистих відносин, то предметом правового регулювання визнавалися лише певні їх різновиди, ті, що визна­чають і фіксують зовнішні контури сімейних стосунків — умови взяття шлюбу і порядок його припинення, різні сімейно-правові стани (спорідненість, усиновлення) тощо. Відповідала такому під­ходу і система законодавства, що існувала на той час. Норми, що регулювали сімейні відносини (в межах можливого законодавчо­го втручання), включалися до загального цивільного законодав­ства Російської імперії і не мали самостійної кодифікації.

Треба сказати, що у дореволюційній науці питання про галу­зеву самостійність сімейного права та його незалежність від пра­ва цивільного взагалі не ставилося. Сімейне право однозначно розглядалося як інститут цивільного права. Разом із тим, у науці зазначалося, що, базуючись поряд із цивільним правом на єдиних приватноправових засадах, сімейне право має певні особливості, які визначаються особливостями самих сімейних відносин. З цьо­го приводу К. Побєдоносцев, зокрема, вказував, що сімейні відно­сини хоча є відносинами між окремими, приватними особами, але назавжди зберігають суспільний характер. Така «суспільність» сімейних відносин перш за все пояснювалася особливим значен­ням сім'ї як суспільного осередка, як опори державного ладу, но­сія загальних моральних цінностей. Разом із тим, відносини в сім'ї ніколи не визначалися як сфера безпосереднього втручання дер­жави. З середини сім'я розглядалася як сфера приватного існу­вання людини, а позитивний закон, за словами К. Побєдоносце-ва, може торкатися сімейних відносин тільки з одного боку, а саме боку, в якому можливі зіткнення сімейної автономії з автономією держави2.

Революція 1917 р. кардинально змінила соціально-економіч­ний устрій та ідеологічні пріоритети в тій частині України, яка входила до складу Російської імперії. Принципова відмова від

1Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права. — М., 1995. —
С.12-13.

2Побєдоносцев К. Курс гражданского права. — Ч. 2. Права семействен-
ньіе, наследственнме и завещательнне. — СПб., 1871. — С. 3.

запозичення досягнень дореволюційної науки означала, по суті, початок нового етапу у вирішенні питання щодо сутності сімей­ного права та його галузевої належності. Після революції протя­гом ряду десятиріч зусилля вчених у першу чергу були спрямо­вані на пошук особливостей, властивих сімейному праву, його відмінностей від права цивільного. При цьому науковий аналіз проблеми доповнився явно вираженим політичним підтекстом. Спори про предмет та метод сімейного права незмінно приводи­ли до загальних висновків про переваги радянського сімейного ладу і, навпаки, про порочність буржуазної сім'ї, яка ґрунтується на користі та майновому розрахунку. Г. М. Свердлов у той час писав, що «невключення сімейного права до права цивільного в умовах соціалістичної держави має під собою принципове обґрун­тування, пов'язане з природою соціалістичних сімейних відносин. Предметом цивільного права є головним чином майнові відноси­ни. Предметом же соціалістичного сімейного права є… відносини іншого роду — відносини шлюбу, спорідненості, всиновлення, прийняття дітей на виховання, майнова сторона яких, хоча й має значення, однак не є головною, що визначає основний зміст пере­рахованих відносин. У цьому докорінна відмінність соціалістич­них сімейних відносин від буржуазних, що підкорені майновим інтересам»1.

Протиставлення предмета цивільно- та сімейно-правового ре­гулювання логічно приводило до висновку про самостійність і незалежність сімейного права від права цивільного та про обґрун­тованість «невключення першого до складу другого»2. Саме пред­мет правового регулювання з самого початку розглядався як кри­терій формування галузей права. Відповідно до цього О. Вишинський в 1939 р. уперше прямо вказав на те, що сімейне право є самостійною галуззю права і включається до системи основних галузей радянського соціалістичного права поряд із правом ци­вільним3. Логічним продовженням концепції «сімейне право — са­мостійна галузь права» була роздільна кодифікація цивільно- та сімейно-правових норм. Відомо, що в радянський період вона здійснювалася тричі — в 1918 (в Україні — в 1919 р.), 1926 та

1Свердлов Г. М. Советское семейное право. — М., 1958. — С. 24.

2Бошко В. И. Очерки советского семейного права. — К., 1952. — С. 47.

3Вшшинский А. XVIIIеьезд ВКП(б) и задачи науки социалистического
права // Сов. гос-во и право. — 1939. — № 3. — С. 26.

1965—1969 рр. і давала прибічникам автономії сімейного права додаткові аргументи для підтвердження його галузевої само­стійності.

Важливого значення набула у той період і боротьба із впли­вом церкви на сімейні відносини. Перш за все це стосувалося цер­ковних шлюбів (вінчання) та реєстрації народження та смерті людини. Хоча теоретичне визнання громадянського (не церков­ного) шлюбу почалося ще до революції, в реальному житті основ­на маса населення сприймала шлюб як акт релігійний, а держава підтримувала релігійні почуття громадян. Після революції ситу­ація змінилася кардинально. Можна сказати, що боротьба між церквою і державою була жорсткою і безкомпромісною. Достат­ньо сказати, що вже 18 грудня 1917 р. було видано Декрет Ради народних комісарів РРФСР про громадянський шлюб1, відповід­но до якого юридична сила надавалася лише шлюбам громадянсь­ким, а церковне вінчання визнавалося справою приватною і не мало жодних правових наслідків. У теоретичному плані це мало важливе значення, бо загальне виведення сімейних відносин за рамки церковної юрисдикції означало їх автоматичне включення до сфери правового регулювання, яке здійснювалося державою. Таким чином, питання щодо віднесення норм, які регулюють сімейні, і, перш за все, шлюбні відносини, до сімейного або кано­нічного права вже не виникало — нормування відносин у сім'ї визнавалося безперечною прерогативою держави.

Не поставало ще одного питання, яке свого часу бентежило до­революційних цивілістів. Мова йде про віднесення сімейно-право­вих норм до приватного або публічного права. Широко відомим є вислів В. І. Леніна щодо невизнання нічого приватного в сфері гос­подарювання2. На жаль, цей постулат був широко розтиражований його послідовниками і застосовувався у сферах, далеких від госпо­дарювання. Внаслідок цього ознака публічності була поширена май­же на всі суспільні відносини в країні, в тому числі й на ті, які ви­никають у сім'ї. Зрозуміло, що за таких умов питання про на­лежність сімейного права до права приватного або публічного взагалі ставитися не могло. Таким чином, сім'я також визнавалася сферою інтересів держави, а формування сімейних відносин здійснювалося за єдиними принципами, з єдиного центру.

1Декрет «О гражданском браке, о детях и о введений книг актов граж-
данского состояния» // СУ РСФСР, 1917. — № 11. — Ст. 160.

2Ленин В. И. Полн. собр. соч. — Т. 44. — С. 398.

Унаслідок перетворень перших післяреволюційних десятиріч сімейне право стало розглядатися як самостійна, незалежна від цивільного галузь права, яка має свій власний предмет та метод регулювання. Концепція «сімейне право — самостійна галузь пра­ва» поступово стала домінуючою в науці, її підтримувала більшість учених1. Треба визнати, що ця концепція мала певну емоційну та суто людську привабливість, тому що в ній увага акцентувалася на особистих відносинах у сімчї, на почуттях взаємної поваги, дружби, любові, що мають складати основу сімейних стосунків, а проблеми, котрі випливають із спорів про поділ майна та взаємне аліментування, трактувалися як такі, що мають тимчасовий ха­рактер (тому, що обумовлені капіталістичним минулим) і зник­нуть у найближчій соціалістичній перспективі.

На жаль, ця концепція мала й зворотну сторону, яка була обу­мовлена загальними соціально-економічними реаліями того часу, а також політичними та політико-економічними уявленнями, що панували у суспільстві. Обґрунтування автономності сімейного права в кінцевому підсумку було спрямоване на теоретичне ви­правдання та законодавче закріплення загальних конструкцій соціалізму стосовно сім'ї. Деякі процеси в соціально-економічній сфері радянської держави мали в цьому питанні вирішальне зна­чення. До них, зокрема, належали: а) деперсоніфікація і тотальне усуспільнення власності, в силу чого члени сім'ї перестають існу­вати як носії самостійних майнових інтересів; б) слабкий розви­ток відносин економічного обігу, в зв'язку з чим членство в сім'ї не обумовлює переміщення і передачу (як у колі сім'ї, так і за її межами) значних цінностей та капіталів; в) акцент на суспільні фонди споживання, у зв'язку з чим одержання основних коштів сімейного бюджету здійснюється через державний розподіл, що викликає розвиток патерналістських тенденцій і залежність від держави; г) неможливість державного забезпечення навіть се-

1Бепякова А. М., Ворожейшн Е. М. Советское семейное право. — М., 1974. — С. 8; Братусь С. Н. Отрасль советского права: понятие, предмет, метод // Сов. гос-во и право. — 1979. — № 11. — С. 27; Ершова Н. М. Вопросьі семьи в гражданском праве. — М., 1977. — С. 4—5; Матвеев Г. К. Советское семейное право: Учебник. — М., 1985. — С. 37; НечаеваА. М. Семейное право: пробле­ми и перспективи развития // Гос-во и право. — 1999. — № 3. — С. 72—73; Пергамент А. И., Паластина С. Я. Развитие советского законодательства о браке и семье // Сов. гос-во и право. — 1975. — № 9. — С. 47; Советское се­мейное право / Под ред. В. А. Рясенцева. — М., 1982. — С. 20—22 и др.

реднього рівня споживацьких запитів населення, в зв'язку з чим низький рівень споживання, і, в першу чергу, в побуті та в сім'ї, штучно підтримується, заохочується і тиражується; д) масове за­лучення жінок до суспільного виробництва, що викликало відрив жінки від сім'ї і перенесення центру ваги на суспільні засоби со­ціалізації дітей.

Ці соціально-економічні реалії не могли не знайти свого відбит­ку в праві. Відображені вони і в концепції «сімейне право — само­стійна галузь права». її основу складали наступні положення: 1) майнові відносини в сім'ї відіграють порівняно з особистими відносинами другорядну та обслуговуючу роль; 2) відносини в сім'ї потребують однакового державного регламентування, винят­ку з загального правила, індивідуальне регулювання сімейних відносин не допускається, бо «немає такого положення й не може бути», щоб одні учасники сімейних відносин «могли мати більшу чи меншу різноманітність будь-яких прав, ніж інші»1; 3) оскільки сімейні відносини становлять особливий інтерес для держави, їх правове регулювання і захист повинні здійснюватися з допомо­гою чітких імперативних приписів; 4) сімейне життя не є сферою автономного й приватного існування людини, у зв'язку з чим дер­жавні та громадські органи повинні широко залучатися до вирі­шення внутрішньосімейних конфліктів та контролю за поведін­кою людини в сім'ї; 5) сімейне виховання дітей може бути успіш­но замінене більш ефективним громадським вихованням, бо «громадський догляд за дітьми дає значно кращі наслідки, ніж приватний, індивідуальний, ненауковий і нераціональний догляд окремих «люблячих», але недосвідчених у справі виховання батьків, які не мають тих сил, коштів, засобів та установ, що їх має суспільство»2.

Незважаючи на те, що в сімейно-правовій науці радянського періоду концепція «сімейне право — самостійна галузь права» явно домінувала, існувала і протилежна концепція, яка, по суті, продовжувала традиції дореволюційної цивілістичної школи (хоча навіть її прихильники навряд чи прагнули до проведення подібних аналогій). Відповідно до неї сімейне право розглядалося як підга-лузь права цивільного. Основним аргументом такої концепції було

1Ворожейкин Е. М. Семейное правоотношение в СССР. — М., 1972. — С. 97.

2ГойхбаргА. Г. Брачное, семейное и опекунское право советской респуб­
ліки. — М., 1920. — С. 5.

те, що предмет правового регулювання сімейних відносин не ви­ходить за межі відносин, котрі регулюються цивільним правом (майнові та особисті немайнові відносини), а основною рисою методу сімейного права (поряд із цивільним) є рівність сторін1. У зв'язку з цим «сімейні відносини завжди складаються и існують як «горизонтальні» відносини; вони ніколи не набирають форми відносин «вертикальних»2тощо.

З цієї позиції іншого тлумачення набував і факт роздільної кодифікації цивільних та сімейно-правових норм. Причина роз­ходження законодавчого нормування сімейних та цивільних відносин відшукувалась у витоках цього розходження, тобто в часі прийняття перших нормативних актів, які регулювали сімейні відносини. В цьому плані цікавим уявляється вислов­лювання П. Люблинського, який писав, що «на відміну від зако­нодавств інших країн, в яких норми, що належать до шлюбу, сім'ї та опіки, які звичайно коротко іменуються сімейним правом, становлять частину Цивільного кодексу, в окремих республіках СРСР ми спостерігаємо відособлення цієї частини права в са­мостійні кодекси й закони. Історично це пояснюється тим, що розробка Цивільного кодексу відбулася значно пізніше (в 1922 р.), коли виникла потреба врегулювати цивільний обіг на ґрунті нової економічної політики, тоді як потреба в перебудові шлюб­но-сімейних відносин з'явилась одразу ж після Жовтневої рево­люції»3. Немає причин ігнорувати таке пояснення. Існує чима­ло фактів, які свідчать про вкрай негативне ставлення теоретиків марксизму до цивільного права в цілому (як юридичної бази буржуазного ладу) і до прагнення замінити цивільно-правові норми соціалістичною правосвідомістю та нормами господарсь­кого самоврядування. Відомо також, що післяреволюційні пе­ретворення не були пов'язані з розвитком цивільного законо­давства, в той час як сімейні відносини одразу стали предметом законодавчого нормування. Можна назвати цілу низку прийня­тих одразу після революції 1917 р. нормативних актів, що регу-

1Вильнянский С. И. Лекции по советскому гражданскому праву. — Харь-
ков, 1958. — Ч. 1. — С. 14; Иоффе О. С. Советское гражданское право. — Л.,
1965. — Ч. 1. — С. 177-178,185-186.

2Советское семейное право / Под ред. В. Ф. Маслова, А. А. Пушкина. —
К., 1982. — С. 18-19.

3Знциклопедический словарь Русского библиографического института
«Гранат». — Изд. 7. — Т. 41. — Ч. 3. — М., Б.г. — С. ПО.

лювали відносини в сім'ї1. Симптоматичним є також той факт, що першими «кодексами Жовтня» були саме сімейні кодекси УРСР та РРФСР2.

Що ж до подальшого законотворчого процесу, то він багато в чому зумовлювався досвідом першої кодифікації. Однак слід за­значити, що роздільна кодифікація сімейного і цивільного зако­нодавства ніколи не розглядалася в науці як безспірно успішне законотворче рішення. В 30-х роках у наукових колах активно ве­лася дискусія з цього питання і навіть були спроби змінити поря­док розташування нормативного матеріалу, що склався на той час. Відомо, наприклад, що проект Цивільного кодексу СРСР, який розроблявся у той час і так і не був прийнятий, передбачав 7 розділів, один з яких включав норми, що регулюють сімейні відно­сини (розділ 6 — «Шлюб і сім'я»). Разом із тим, таких змін зроб­лено не було і законотворчий процес 60-х років попрямував уто­рованим шляхом: було прийнято Основи законодавства Союзу РСР та союзних республік про шлюб і сім'ю, а також окремі рес­публіканські кодекси, які регулювали сімейні відносини.

Підсумовуючи, можна сказати, що в 30-х роках сформувалася і пізніше стала домінуючою в науці загальна концепція, згідно з якою сімейне право — це самостійна галузь права, яка має свій власний предмет та метод правового регулювання, які не співпа­дають з предметом та методом регулювання цивільного права.

    продолжение

--PAGE_BREAK--Сімейне право в системі права: сучасне бачення. Останні роки позначені відновленням інтересу до проблеми сімейного права в системі права. Це, без сумніву, пов'язано з величезними соціально-економічними змінами нового часу і переосмисленням багатьох теоретичних стереотипів. Загальні питання щодо суті

1Декрет «Про громадянський шлюб і про введення книг актів грома­
дянського стану», прийнятий РНК УРСР 20.02.1919 г. // СУ УРСР. — 1919.
— № 12. — Ст. 144; Декрет «Про організацію відділів записів актів грома­
дянського стану», прийнятий РНК УРСР 20.02.1919 г. // СУ УРСР. — 1919. -
№ 17. — Ст. 143.; Декрет «Про розлучення», прийнятий РНК УРСР в 1919 р.
// СУ УРСР. — 1919. — № 12. — Ст. 145.

2Кодекс законів УРСР «Про акти громадянського стану, шлюб і опіку»
прийнятий РНК УРСР в липні 1919 р. // Известия Киевского Совета рабо-
чих депутатов, № 169. Цей нормативний акт не набрав чинності у зв'язку з
военими діями в Україні. Кодекс законов РСФСР «Об актах гражданского
состояния, брачном, семейном и опекунском праве», прийнятий ВЦВК
РРФСР 22.10.1918 р. // СУ РСФСР. — 1918. — № 76-77. — С. 818.

права та його внутрішньої структури неминуче приводять до роз­думів про правову природу сімейно-правових норм та їх «пропис­ку» в системі права.

Певною мірою гострота дискусії сьогодні зменшилася у зв'яз­ку з переглядом базових концепцій права. Відновлення поділу права на приватне і публічне стало не просто даниною моді, а при­родним і необхідним кроком розвитку української правової дум­ки.

Публічне право розглядається як сукупність норм, предме­том регулювання яких є сфера публічних (державних) інтересів. Відносини, які тут виникають, базуються на принципах суборди­нації.

Приватне право, навпаки, являє собою сукупність норм, предметом регулювання яких є сфера приватних, індивідуальних інтересів особи1. Такі відносини базуються на координації мети та інтересів їх учасників, які у процесі взаємодії задовольняють у першу чергу свої приватні інтереси.

Здійснюваний в рамках генетичного підходу поділ права на приватне і публічне висвітлює те спільне, що поріднює галузі пра­ва, об'єднує їх в єдину групу. Так, Ч. Н. Азімов зазначає, що «прин­ципи, які лежать в основі приватного права, слугують базою не тільки для цивільного права, а й для інших «цивілістичних галу­зей»2. У зв'язку з цим цивільне і сімейне право як галузі, що базу­ються на єдиному диспозитивному методі правового регулюван­ня і рівності сторін, належать до галузей приватного права. Таке твердження не викликає сьогодні заперечень3.

Однак питання про місце сімейного права в системі права в рамках його системно-структурного аналізу — сімейне право як самостійна галузь права чи підгалузь права цивільного так і не набуло однозначного вирішення. Дуже гостро це питання ви­никло у зв'язку з останньою кодифікацією цивільного та сімей­ного законодавства. Відомо, що спочатку в Україні розроблявся

1Загальна теорія держави і права / За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка,
О. В. Петришина. — Харків, 2002. — С. 263.

2Азимов Ч. Н. О соотношении частного и гражданского права // Пробле­
ми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. — Харків: Нац. юрид. акад. України,
1995. — Вип. ЗО. — С. 90.

3Научно-практический коментарий Семейного кодекса Украинн / Под
ред. Ю. С. Червоного. — К., 2003. — С. 21; Ромовська 3. В. Сімейний кодекс
України: науково-практичний коментар. — К., 2003. — С. 38; Гражданское
право: Учебник: В 2 т. / Отв. ред. Е. А. Суханов. — М., 1998. — С. 9.

проект1окремого нормативного акту — Сімейного кодексу Ук­раїни. Такий підхід відповідав багаторічній традиції самостійної кодифікації сімейно-правових норм, яка панувала за радянських часів. Пізніше Сімейний кодекс практично в повному обсязі було включено до Цивільного кодексу як окрему главу (Книга 6 «Сімейне право»). Це дало змогу логічно пов'язати чимало інсти­тутів сімейного права з іншими спорідненими інститутами ци­вільного права. 3. В. Ромовська у цей час цілком слушно писала, що сімейні відносини, як і будь-які інші цивільні відносини, «є відносинами приватного життя особи, їх внутрішня, «генетична» спорідненість полягає у вільному волевиявленні їх учасників, юридичній їх рівності». І далі: «книга «Сімейне право» має зай­няти у Цивільному кодексі України своє традиційне, зумовлене об'єктивним ходом людського життя місце»2. На жаль, такий підхід не було втілено в життя. 10 лютого 2002 р. Верховною Ра­дою України було прийнято окремий кодифікований акт, що ре­гулює сімейні відносини, — Сімейний кодекс України. Треба ска­зати, що ця обставина має суттєве, але не вирішальне значення, бо в результаті головним є не місце розташування законодавчих норм (Цивільний кодекс чи окремий Сімейний кодекс), а та кон­цепція сімейного права, яка формується в нашому суспільстві. Вирішення питання щодо місця сімейного права в системі пра­ва сьогодні, в системі суспільних відносин, які зазнали карди­нальних змін і продовжують трансформуватися, є непростим. Сумніви, як відзначається в літературі, завжди залишаються, протилежне свідчило би про теоретичну тлінність сімейно-пра­вового буття3.

Треба підкреслити ще одну важливу методологічну обстави­ну, без якої неможливе подальше вирішення питання щодо кон­цепції сімейного права. Аналізуючи позиції учених щодо цієї про­блеми, не можна їх розглядати формально у відриві від часу та обставин, за яких вони були висловлені. Суспільства, держави та права радянських часів уже не існує. Поступово змінюються усі суспільні відносини і загальний порядок їх регулювання. Тому

1Передмова до проекту Цивільного кодексу // Українське право. — 1999. —
№ 1. — С. 27.

2Ромовська 3. Сімейне право — перспективи розвитку // Основні напря­
ми реформи цивільного права в Україні // 36. статей та матеріалів. — К.,
1997. — С.120-121.

3Тарусина Н. Н. Семейное право: Учеб. пособие. — М., 2001. — С. 7.

до цитування наукових праць, які були написані кілька десятків років тому, треба підходити дуже виважено, а їх критику з висо­чин сьогодення взагалі важко визнати коректною. Треба врахо­вувати, що багато учених, які свого часу висловлювали свої по­гляди щодо місця сімейного права в системі права, більше не мо­жуть нам відповісти, не можуть вони змінити чи підкоригувати свої висновки або, навпаки, підсилити їх новою аргументацією. Тому теорія питання має в першу чергу базуватися на новітніх дослідженнях у сфері цивільного та сімейного права. Проблема предмету та методу сімейного права має розглядатися з точки зору сучасного розвитку сімейних відносин в Україні та їх правової регламентації, виходячи із загальних тенденцій розвитку суспіль­ства та права.

Сьогодні є усі підстави для неупередженого осмислення пи­тання щодо місця сімейного права в системі права, його відокрем­леності від цивільного права або належності до нього. Відповідь має грунтуватися на всебічному аналізі природи сімейних відно­син, сучасних способів та меж їх правового регулювання, а також загальнотеоретичних положень щодо сутності системи права. Відомо, що кожна самостійна галузь права характеризується своїм власним предметом та методом правового регулювання. Таким чином, відносини, які регулюються такою галуззю, мають суттє­во відрізнятися від усіх інших відносин, а метод, за допомогою якого здійснюється їх регулювання, — являти собою унікальну композицію засобів та прийомів правового впливу. Чи притаманні ці ознаки сімейному праву? У сучасній вітчизняній науці єдиної позиції щодо цього питання не склалося. В літературі наводили­ся аргументи як на користь концепції «сімейне право — самостійна галузь права»1, так і проти неї2. Виходячи з аналізу предмета і мето-

1Научно-практический коментарий Семейного кодекса Украйни / Под
ред. Ю. С. Червоного. — К., 2003. — С. 21; Червоний Ю. С. Понятие и особен-
ности семейннх правоотношений // Суспільство. Держава. Право. — Вип. 1.
Цивільне право. — Одеса, 2002. — С. 21; Сімейне право України: Підручник /
За ред. В. С. Гопанчука. — К., 2002. — С. 13.

2Жилинкова И. В. Правовой режим имущества членов семьи. — Харьков,
2000. — С. 80; Сібільов М. М. До питання про договірні засади регулювання
сімейних відносин // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. —
Харків: Нац. юрид. акад. України, 2003. — Вип. 63. — С. 49; Шевченко Я. М.
Проблеми нового сімейного кодексу України // Проблеми законності: Респ.
міжвідом. наук. зб. — Харків: Нац. юрид. акад. України, 2003. — Вип. 63. — С. 4.

да правового регулювання сімейних відносин та з урахуванням загальних тенденцій сучасного розвитку права і законодавства є підстави вважати, що     продолжение

--PAGE_BREAK--сімейне право складає підгалузь цивіль­ного права, хоча в системі цивільного права воно характери­зується певною уособленістю, яка обумовлюється особливо­стями відносин, які регулюються нормами сімейного права, та своєрідністю засобів їх правового регулювання. Це твер­дження більш детально розглядатиметься при аналізі відносин, які складають предмет сімейного права та методу їх правового ре­гулювання.

§2. Предметсімейногоправа

У праві предмет правового регулювання розглядається як сфе­ра, на яку поширюється право1. В суспільстві існує багато різно­манітних відносин. Право впливає на ті з них, які за своєю приро­дою можуть піддаватися нормативно-організаційному впливу і по­требують правової регламентації2. Безпосереднім предметом правового регулювання виступає вольова поведінка учасників суспільних відносин, через яку може бути здійснено стимулюван­ня або примус3. Відповідно до цього може бути визначено і пред­мет сімейного права. Сімейне право регулює певну сукупність суспільних відносин — сімейні відносини. Ці відносини характе­ризуються спільними ознаками, що дає підстави розглядати їх як цілісне утворення в загальній системі суспільних відносин. Важ­ливо зазначити, що до сімейних належать різні за своєю приро­дою відносини. Це відносини, які складаються між членами сім'ї, а також особами, які хоча і не є членами сім'ї в повному розумінні, але пов'язані між собою певними сімейними правами та обов'яз­ками (наприклад відносини між батьком, який не перебував у шлюбі з матір'ю дитини, і самою дитиною).

Предмет сімейного права складають: а) відносини, які вини­кають у зв'язку зі шлюбом; б) особисті та майнові відносини між

1Общая теория государства и права / Под ред. проф. М. Н. Марченко. —
Т. 2. Теория права. — М., 1998. — С. 234.

2Теория государства и права: Учебник / Под ред. В. М. Корельского и
В. Д. Перевалова. — М., 1997. — С. 260.

3Алексеев С. С. Право: азбука—теория—философия: опнт комплексного
исследования. — М., 1999. — С. 376.

членами сім'ї; в) особисті та майнові відносини між іншими ро­дичами; г) відносини, які виникають у зв'язку із влаштуванням дітей, які позбавлені батьківського піклування.

Норми сімейного права опосердковують відносини, пов'язані із виникненням та припиненням шлюбу, а також визнанням шлю­бу недійсним. Ці відносини виникають у процесі створення сім'ї (реєстрація шлюбу) або, навпаки, її припинення (розірвання шлю­бу). У зв'язку з тим, що ці відносини спрямовані на встановлення або припинення сімейних прав, вони складають предмет сімей­но-правового регулювання. Сімейне законодавство містить нор­ми, які встановлюють порядок та умови укладання шлюбу, поря­док його реєстрації, правові наслідки заручин, умови та порядок припинення шлюбу, визнання його недійсним тощо.

До другої групи відносин, які складають предмет сімейного права, належать майнові та особисті відносини між членами сім'ї — подружжям, батьками та дітьми. Право регулює відносини, які виникають між подружжям стосовно їх особистих прав (право на зміну прізвища при реєстрації шлюбу, право на спільне вирішен­ня усіх питань життя сім'ї, виховання дітей тощо). Існує чимало різноманітних майнових відносин подружжя, які потребують пра­вового врегулювання — це відносини стосовно спільного та роз­дільного майна подружжя, вчинення правочинів щодо нього, ко­ристування, розпорядження тощо. Предмет сімейного права скла­дають також різноманітні особисті та майнові відносини батьків і дітей. З урахуванням того, що неповнолітні діти потребують відпо­відної підтримки та захисту, в першу чергу нормами сімейного права регулюються відносини батьків і дітей щодо надання ос­таннім утримання. Необхідну правову регламентацію отримують також відносини батьків і дітей щодо належного їм майна та уп­равління батьками майном неповнолітніх.

Правові норми регулюють особисті та майнові відносини між іншими членами сім'ї та родичами — відносини баби, діда, праба­би та прадіда з їх онуками та правнуками стосовно спілкування та захисту прав онуків. Предмет правового регулювання склада­ють також відносини між іншими особами — братами, сестрами, мачухою, вітчимом та дітьми стосовно виховання та захисту дітей. Підлягають правовій регламентації й аліментні відносини певних членів сім'ї та родичів.

Особливої уваги та правового регламентування потребують відносини, які виникають у процесі влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування. З урахуванням особливостей різних форм улаштування таких дітей формуються правові ме­ханізми, за допомогою яких створюються відповідні умови для забезпечення прав та інтересів неповнолітніх, котрі за тих чи інших обставин не мають можливості проживати в сім'ї (усинов­лення, патронат, дитячий будинок сімейного типу).

Сімейні відносини можуть виникати з приводу різних благ — окремих речей та майна в цілому, грошей, цінних паперів, благ, які належать членам сім'ї особисто тощо. У зв'язку з цим виділя­ють особисті немайнові та майнові відносини членів сім Ч, які складають предмет правового регулювання.

До немайнових належать ті відносини членів сім'ї, які сприй­мають правове регулювання, піддаються правовому впливу. Так, правові норми визначають порядок встановлення або зміни прізвища дитини або одного з подружжя при реєстрації шлюбу, закріплюють особисті немайнові права учасників сімейних відно­син — право на виховання, спілкування, захист тощо. Разом із тим, основна кількість особистих відносин, які виникають у сім'ї і грун­туються на таких почуттях, як любов, дружба, відданість, не скла­дають сферу правового регулювання і не включаються до пред­мету сімейного права. Майнові відносини виникають стосовно конкретного майна, його належності тим чи іншим учасникам сімейних відносин, порядку користування та розпорядження та­ким майном, вчинення правочинів щодо нього тощо.

Відносини, які регулюються нормами сімейного права, вини­кають між особами, які об'єктивно є рівними між собою. Це та­кож стосується відносин за участю неповнолітніх або непраце­здатних членів сім'ї та родичів. Подружжя, батьки та діти, усино­вителі та усиновлювачі, інші члени сім'ї та родичі знаходяться між собою у рівному положенні і не підпорядковуються один одному. Кожен учасник сімейних відносин є не тільки рівною, а й авто­номною у майновому сенсі особою, із своїми власними інтереса­ми. Тому майно кожного з них не змішується з майном іншого і завжди може бути конкретно визначене. Це стосується і ситуацій, коли батьки, усиновлювачі та опікуни управляють майном дити­ни. Така природа сімейних відносин обумовлює і характер їх пра­вового регулювання.

Таким чином, предмет сімейного права складають особисті немайнові та майнові відносини, які випливають із шлюбу, споріднення, усиновлення, опіки та піклування, прийняття

дитини в сім 'ю для виховання та з інших підстав, які не забо­ронені законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства і базуються на рівності та майновій само­стійності їх учасників.

§3. Методсімейногоправа

Питання щодо сутності методу правового регулювання сімей­них відносин у науці завжди було спірним і залежало від відповіді на питання щодо місця сімейного права в системі права. Прибічни­ки концепції «сімейне право — самостійна галузь права», відшу­кували в методі сімейного права особливості, які давали змогу відокремити його від методу регулювання відносин, які тради­ційно розглядалися як цивільно-правові. І навпаки, учені, які підтримували концепцію «сімейне право — підгалузь цивільного права» підкреслювали ті ознаки методу сімейного права, які збли­жували його з методом права цивільного. Концепція, відповідно до якої сімейне право складає підгалузь цивільного права, як уже зазначалося, вбачається більш переконливою. Додаткових аргу­ментів на свою користь вона набула за останній час, який без пе­ребільшення можна визначити як час загальної зміни методу ре­гулювання сімейних відносин.

    продолжение

--PAGE_BREAK--Метод сімейного права — це сукупність засобів, прийомів, спо­собів, за допомогою яких здійснюється юридичний вплив на вольо-иу поведінку учасників сімейних відносин. Характер юридичного інструментарію, який застосовується в процесі регулювання, в пер­шу чергу визначається характером самих відносин, що регулюють­ся. Саме предмет правового регулювання обумовлює ступінь інтен­сивності дії права, тобто широту охоплення правовим регулюван­ням, ступінь обов'язковості правових приписів, форми і засоби правового примусу, ступінь деталізації правових норм та напру­женість правового впливу на суспільні відносини1. Тому особливості сімейних відносин визначають сутність правових засобів, які засто­совуються в процесі їх регулювання, особливості юридичного інстру­ментарію, який «стягується» в єдиний регулюючий комплекс.

У праві виділяють два загальних методи правового регулюван­ня: диспозитивний та імперативний. Диспозитивний метод ба-

1Про історію створення і прийняття нового СК див. гл. 1 даного підруч-иика.

зується на координації цілей та інтересів учасників суспільних відносин, коли вони самі вільні приймати рішення щодо участі в цих відносинах. При цьому суб'єкти права мають змогу відступа­ти від описаних у правових нормах форм стосунків, встановлю­вати для себе основні та додаткові, тобто безпосередньо не перед­бачені юридичними приписами, права та обов'язки. Імператив­ний метод базується на відносинах субординації. Для нього характерним є переважання обов'язків, обмеження ініціативи суб'єктів правовідносин щодо зміни положень юридичних при­писів, а серед юридичних фактів, що обумовлюють виникнення правових відносин, переважають акти одностороннього волеви­явлення1.

За сучасних умов метод регулювання сімейних відносин може бути визначений як метод диспозитивний, бо він являє собою сукупність засобів, прийомів, способів, за допомогою яких здійснюється юридичний вплив на відносини рівноправ­них суб'єктів, положення яких характеризується взаємною координацією цілей та інтересів і які в процесі взаємодії задо­вольняють свої власні інтереси.

Зміст диспозитивного та імперативного методів у першу чер­гу утворюється з тих елементів правової матерії, які виражають способи правового регулювання. До них, зокрема, належать: дозвіл, заборона та позитивне зобов'язування. Вказані способи правового регулювання пов'язані з суб'єктивними правами та здійснюються через них2. Певне поєднання цих способів визна­чає загальну лінію правового регулювання сімейних відносин. Дозвіл, заборона та позитивне зобов'язування знаходять свій без­посередній вираз у відповідних регулятивних нормах об'єктив­ного права — уповноважувальних, заборонних та зобов'язальних. Внаслідок їх дії в процесі правового регулювання учасники сімей­них відносин набувають суб'єктивних прав та обов'язків.

У сімейному праві існує увесь спектр способів правового ре­гулювання3. В першу чергу треба зазначити ті з них, які визнача­ють сферу дозволеної поведінки учасників сімейних відносин. Дозволи в сімейному праві можуть виражатися у різні способи —

1Загальна теорія держави і права / За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. — Харків, 2002. — С. 409.

2Алексеев С. С. Общая теория права: В 2 т. — М., 1981. — Т. 1. — С. 297.

3Нечаева А. М. Семья и закон — М., 1980. — С. 77-78.

прямо чи опосередковано. Подружжя має право укласти договір про надання утримання одному з них, у якому визначити умови, розмір та строки виплати аліментів (ст. 78 СК); батьки мають пе­реважне право перед іншими особами на особисте виховання ди­тини (ч. 1 ст. 151 СК); батьки мають право на самозахист своєї дитини, повнолітніх дочки та сина (ч. 1 ст. 154 СК) тощо. Це зраз­ки прямого дозволу, який наділяє учасників сімейних правовідно­син певними правами без будь-яких застережень. Наряду з цим існують норми, що закріплюють адресовані членам сім'ї дозволи, але ці дозволи не мають прямого характеру бо зумовлюються пев­ними застереженнями. Так, один з подружжя може набути право на майно, яке раніше належало другому з подружжя, але за умо­ви, що це майно за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вар­тості внаслідок спільних трудових чи грошових витрат або ви­трат другого з подружжя (ст. 62 СК); батьки мають право управ­ляти майном малолітньої дитини, але при цьому вони зобов'язані вислухати думку дитини щодо способів управління майном (ч. 1 ст. 177 СК) тощо.

Порівняно з дозволами, які мають широкий, загальний харак­тер, заборони в сімейному праві, як правило, формулюються більш конкретно. Нерідко вони висловлені досить категорично. Наприклад, у шлюбі між собою не можуть перебувати особи, які є родичами прямої лінії споріднення, рідні брат і сестра, двоюрідні брат і сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця (ч. 1,2, З ст. 26 СК); примушування жінки та чоловіка до шлюбу не до­пускається (ч. 1 ст. 24 СК). Заборони можуть бути і більш опо­середкованими, у зв'язку з чим вони нерідко пов'язуються з санк­ціями. Наприклад, мати або батько можуть бути позбавлені бать­ківських прав, якщо вони ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини, жорстоко поводяться з нею тощо (ст. 164 СК). Така поведінка батьків стосовно дитини є за­бороненою, хоча вказана норма і не моделюється за принципом «не вправі», «не допускається» або «заборонено». Незважаючи на відсутність прямої вказівки, прихована в цій нормі заборона є очевидною.

Для сімейного права характерним є те, що до випадків невико­нання заборон, які встановлені сімейно-правовими нормами, за­стосовуються санкції, закріплені в цивільному законодавстві. На­приклад, якщо один з подружжя уклав договір, який потребує нотаріального посвідчення, без згоди другого з подружжя, яка

також мала бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена (ч. З ст. 65 СК), то такий договір є нікчемним за правилами ст. 220 ЦК України. Такий правочин не створює юридичних наслідків для сторін і кожна з них зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього пра-вочину, а в разі неможливості такого повернення — відшкодува­ти вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (ч. 1 ст. 216 ЦК України).

Для сімейного права характерною є наявність багатьох норм, які містять позитивні зобов'язування. В першу чергу вони адре­суються повнолітнім членам сім'ї та родичам — батькам, усинов-лювачам, опікунам та піклувальникам. Позитивні зобов'язуван­ня ніби спонукають учасників сімейних відносин до позитивних дій, стимулюють їхню правомірну поведінку. Так, батьки зобов'я­зані утримувати дитину до досягнення нею повноліття (ст. 180 СК); опікун, піклувальник зобов'язаний виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, психічний, духовний роз­виток, забезпечити одержання дитиною повної загальної серед­ньої освіти (ч. 1 ст. 249 СК); особи, у сім'ях яких виховувалася дитина, зобов'язані надавати їй матеріальну допомогу, якщо у неї немає батьків, баби, діда, повнолітніх братів та сестер, за умови, що ці особи можуть надавати матеріальну допомогу (ст. 269 СК) тощо.

Метод сімейного права, як і будь-який інший метод правового регулювання, в першу чергу залежить від того, що саме — дозво­ли чи заборони та зобов'язування — переважають у ньому, яке співвідношення, яка питома вага кожного з цих способів право­вого регулювання. Мабуть, одним із головних аргументів на ко­ристь концепції «сімейне право — самостійна галузь права» було те, що в сімейному праві міститься чимало заборон та позитив­них зобов'язувань, натомість дозволи мають обмежений характер. Останнім часом у цьому питанні помітні кардинальні зрушення. Визнання приватної власності, відміна багатьох заборон щодо об'єктів права власності, розширення сфери приватного права в цілому знайшли свій відбиток і в сфері регулювання сімейних відносин. Новий Сімейний кодекс України закріпив цю тенден­цію. В сімейному праві значно розширилася сфера дозволу, сфе­ра вільного визначення мети та власного вибору учасниками сімейних відносин своєї поведінки. Диспозитивні засади почина­ють домінувати в сімейному праві, а можливість регулювання

сімейних відносин за домовленістю (договором) між їх учасника­ми визначена як одна із загальних засад сімейного права (ч. 2 ст. 7 СК). Все це зближує основні засади регулювання сімейних відно­син з іншими цивільними відносинами.

Процес правового регулювання сімейних відносин починаєть­ся з норм об'єктивного права, які закріплюють дозволи, заборони та позитивні зобов'язування, однак ними, як відомо, не вичер­пується. Право як нормативний регулятор діє через     продолжение

--PAGE_BREAK--суб'єктивні права та обов'язки учасників сімейних правовідносин. Належ­не учаснику сімейних відносин суб'єктивне право може розгля­датися як сукупність двох факторів: а) спроможності реалізації свого права власними діями (наприклад, подружжя здійснює пра­ва щодо володіння, користування та розпорядження своїм май­ном); б) спроможності вимагати відповідної поведінки від іншої особи (батьки, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги, мають право вимагати від повнолітніх дітей відповід­ного утримання). Крім того, кожен з учасників сімейних відно­син має суб'єктивне право на захист свого права або інтересу у разі їх порушення.

У літературі визначалися особливості суб'єктивних прав та обов'язків учасників сімейних правовідносин.

По-перше, вони с невідчужуваними, бо тісно пов'язані з особистістю їх носіїв. Так, батько або мати дитини не вправі передати свої обов'язки щодо утримання дитини іншій особі.

По-друге, вони, як правило, є відносними, бо виникають між конкретними особами — подруж­жям, батьками та дітьми, усиновителями і усиновлювачами тощо.

По-третє, деякі відносні за своєю природою суб'єктивні права мають абсолютний характер захисту. Так, право батьків вихову­вати дитину має відносний характер, бо виникає між чітко визна­ченими особами — батьком, матір'ю та дитиною. Разом із тим, ці права мають абсолютний характер захисту, бо будуть захищати­ся проти будь-якого порушника1.

По-четверте, певні права членів сім'ї можуть здійснюватися не їх носіями безпосередньо, а за допомогою інших осіб, які діють в його інтересах. Таким чином здійснюється більшість майнових прав неповнолітніх та недієздат­них осіб.

Треба зазначити, що вказані особливості суб'єктивних прав та обов'язків не є притаманними виключно сімейним правовідноси-

1Советское семейное право / Под ред. В. Ф. Маслова, А. А. Пушкина. — К., 1982. — С. 53.

нам. Вони характерні і для інших цивільно-правових правовідно­син.

По-перше, невідчужуваний характер мають особисті немай-нові права, які закріплені в Конституції та Цивільному кодексі України (право на життя, здоров'я, особисту недоторканність тощо), значна кількість прав, що виникають у відносинах інте­лектуальної власності, права та обов'язки, які виникають у відно­синах щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю та деякі інші цивільні права.

По-друге, в цивільному праві також виникають відносини, учас­ники яких — носії відповідних прав та обов'язків — є чітко визна­ченими. Наприклад, це відносини, які виникають внаслідок ско­єння цивільного правопорушення (порушення права власності, завдання шкоди однією особою іншій тощо).

По-третє, стосов­но відносних прав, які мають абсолютний характер захисту. В цивільному праві чимало прав такого роду. Усі відносини спільної власності (як часткової, так і сумісної) мають загальну ознаку: вони, з одного боку, є відносними, бо виникають між конкретни­ми суб'єктами-співвласниками, а з іншого — абсолютними, бо мають абсолютний характер захисту проти будь-якої особи, яка порушує або може порушити право спільної власності. Слід, до речі, зазначити, що коло відносин спільної сумісної власності ос­таннім часом значно розширилося. Сталося це завдяки тому, що відповідно до ч. 2 ст. 368 ЦК України суб'єктами спільної суміс­ної власності можуть бути не тільки подружжя та члени сім'ї, як це було раніше, а будь-які особи, в тому числі держава та терито­ріальні громади.

По-четверте, в цивільному праві виникає чи­мало відносин, учасники яких не мають повного обсягу цивільної дієздатності й тому здійснюють свої права через представників (відносини з опіки та піклування, деякі види представництва). Все це дає підстави стверджувати, що суб'єктивні сімейні права та обов 'язки, хоча й мають у своїй сукупності певні особливості, все ж таки суттєво нічим від інших цивільних прав та обо­в'язків не відрізняються і не мають таких особистих ознак, які б беззастережно давали змогу відокремити їх у окрему групу прав та обов'язків суб'єктів права.

Правове регулювання сімейних відносин здійснюється не тільки шляхом надання особам суб'єктивних сімейних прав та обов'язків. Значною мірою воно забезпечується застосуванням засобів примусу, а також самої можливості застосування право­вого примусу (превентивна дія норм). Указані способи правового впливу на сімейні відносини мають додатковий характер, бо вони спрямовані на забезпечення наданих суб'єктам прав, вико­нання їх обов'язків та дотримання заборон, тобто несуть право­охоронну функцію. Незважаючи на це, засоби примусу відігра­ють у процесі правового регулювання сімейних відносин важли­ву роль.

Примусові заходи стосовно учасників сімейних відносин у першу чергу розглядаються як міри захисту порушених сімейних прав, хоча допускається застосування і мір відповідальності1. Наприклад, у процесі поділу майна подружжя частка одного з них може бути зменшена в зв'язку з його несумлінним поводженням у шлюбі (самовільне відчуження спільного майна подружжя, не­обгрунтоване відхилення від поповнення сімейного бюджету тощо); батьки несуть майнову відповідальність за заподіяння не­повнолітньому майнової шкоди тощо. Однією з основних ознак сімейного права, яка слугувала підставою для його відокремлен­ня від права цивільного, вважалася відсутність у сімейному праві таких санкцій, як сплата неустойки за невиконання зобов'язан­ня, відшкодування матеріальної або моральної шкоди. Вважало­ся, що такі засоби впливу на поведінку суб'єктів притаманні тільки цивільному праву. За радянських часів це дійсно було так, бо ло­гічно вписувалося в концепцію самостійності сімейного права і неможливості поширення на сімейні відносини тих принципів, які притаманні цивільному праву. Останнім часом ситуація змінила­ся. Новий СК застосовує такі міри відповідальності за порушен­ня сімейних прав, як відшкодування матеріальної або моральної шкоди (статті 49, 50, 157, 158, 159, 162 СК). Вперше в сімейному законодавстві передбачене і стягнення неустойки (пені) за про­строчення сплати аліментів (ч. 1 ст. 196 СК). Це пояснюється тим, що без дієвих заходів правового примусу правові дозволи та заборони, що адресовані учасникам сімейних відносин, не були б забезпеченими повною мірою, а їхнє дотримання та виконання залежали б тільки від волі цих осіб.

Основними чинниками, які обумовлюють сутність мето­ду сімейного права, є:

юридична рівність учасників сімейних відносин;

самостійний майновий статус їх учасників;

диспозитивний характер сімейно-правових норм;

1Ромовская 3. В. Защита в советском семейном праве. — Львов, 1985.

4) специфіка розгляду конфліктів у сімейній сфері.

Першою і визначальною ознакою методу сімейного права є рівність учасників сімейних відносин. Ці відносини моделюють­ся як такі, що виникають між юридично рівними сторонами, між якими не виникає стосунків влади та підкори. Юридична рівність характерна для всіх учасників, у тому числі недієздатних та не­повнолітніх осіб. Батьки і діти, незалежно від їх віку, в юридич­ному сенсі знаходяться у рівному становищі. З урахуванням тієї обставини, що дитина потребує підвищеного захисту, батьки зо­бов'язані діяти в її інтересах. У разі порушення інтересів дитини з боку батьків, зловживання ними своїми батьківськими права­ми, застосовуються механізми державного захисту прав дитини. Будь-якого владного, а тим більше адміністративного підпоряд­кування дитини батькам не існує. Так само моделюються і сто­сунки між іншими учасниками сімейних відносин — усиновите­лями та усиновлювачами, опікунами, піклувальниками, та особа­ми, які знаходяться під опікою та піклуванням, повнолітніми дітьми та непрацездатними батьками тощо.

Сімейні стосунки передбачають спільність майнових інте­ресів їх учасників. Разом з тим, у праві кожен учасник сімейних правовідносин розглядається як самостійна особа, з власними майновими правами та обов'язками. Ніхто з членів сім'ї і, перш за все, малолітні та непрацездатні її члени, не «поглинаються» іншою особою — батьками або повнолітніми та дієздатними членами сім'ї. Сучасна концепція правовідносин у сімейній сфері базується на визнанні самостійності особистого та майнового статусу кожно­го з їх учасників.

3. У сімейному" праві переважають диспозитивні норми, які надають учасникам сімейних відносин можливість самостійно визначати свої інтереси, вільно здійснювати свої права. Останнім
часом на тлі загальних соціально-економічних зрушень в Україні, в праві здійснюється «перехід від одного типу регулювання до іншого», який, за словами П. М. Рабиновича, здатний «відобра­зити реальні тенденції в розвитку свободи різних суб'єктів, у зміні меж їхнього убачання, можливості врахування їх інтересів, пере­розподілу, централізації і децентралізації»1. Розширення диспо-

1Рабинович П. М. Методологические аспектм исследования системи пра­ва как основи системи законодательства // Сб. Проблеми совершенствова-ния республиканского законодательства: Ч. 1. — Киев, 1985. — С. 89.

зитивності в процесі регулювання сімейних відносин — найбільш важлива ознака розвитку сімейного права останніх років. Разом із тим, у цій сфері існує і завжди залишиться певна кількість імпе­ративних приписів. Це пов'язано з тим, що учасниками сімейних відносин є неповнолітні та непрацездатні особи, права та інтере­си котрих потребують підвищеного захисту та забезпечення.

4. З урахуванням того, що учасники сімейних відносин є юри­дично рівними між собою, розгляд конфліктів, які виникають між ними, здійснюється незалежним органом — судом. З урахуван­ням особливостей сімейних відносин, участі в них широкого кола осіб, які не мають повної дієздатності, для розгляду конфліктів у сімейній сфері широко залучаються спеціальні незалежні органи — органи опіки та піклування. Захист сімейних прав здійснюють також інші юрисдикційні органи (прокурор, нотаріус).

§4. Основнізасади(принципи) сімейногоправа

Основними засадами (принципами) сімейного права є ті провідні ідеї та положення, які визначають сутність сімейного права, стрижень, який поєднує окремі норми та інститути сімей­ного права в одне ціле. Провідні засади, як правило, знаходять своє безпосереднє закріплення у відповідних сімейно-правових нормах, реалізуються вони також у правозастосовчій практиці та в процесі реалізації особами своїх сімейних прав та обов'язків. Визначення нових пріоритетів розвитку українського суспільства спричинило необхідність переосмислення багатьох усталених постулатів сімейного права. Це знайшло свій відбиток і в переорі­єнтації основних засад сімейного права, способах та цілях право­вого регулювання сімейних відносин.

З урахуванням цього     продолжение

--PAGE_BREAK--основними засадами (принципами) су­часного сімейного права є:

державна охорона сім'ї, материнства, батьківства;

рівність учасників сімейних відносин;

недопустимість державного або будь-якого іншого втручан­ня в сімейне життя;

пріоритет сімейного виховання;

регулювання сімейних відносин за домовленістю (догово­ром) між їх учасниками;

6) пріоритет захисту прав та інтересів дітей та непрацездат­них членів сім'ї.

Відповідно до ч. З ст. 51 Конституції України, ч. 1 ст. 5 СК держава охороняє сім'ю, материнство, батьківство, створює умо­ви для зміцнення сім'ї. Це головне загальне положення, яке сто­сується сім'ї і визначає її значення в суспільстві, ставлення до неї держави. Держава здійснює стосовно сім'ї державну політику, яка є складовою соціальної політики України. Мета державної сімей­ної політики полягає в забезпеченні сприятливих умов для все­бічного розвитку сім'ї та її членів, найповнішої реалізації сім'єю своїх функцій і поліпшення її життєвого рівня, підвищення ролі сім'ї як основи суспільства. Основними принципами державної сімейної політики є: суверенітет і автономія сім'ї у прийнятті рішень щодо свого розвитку; диференційований підхід до надан­ня державою гарантій соціального захисту сім'ї; паритетна рівно­вага та партнерство між жінками і чоловіками в усіх сферах жит­тя; соціальне партнерство сім'ї та держави; пріоритетність інте­ресів кожної дитини незалежно від того, в якій сім'ї вона виховується, та наступність поколінь1.

Принцип рівності учасників сімейних відносин базується на положеннях ст. 21 Конституції України та частин 5, 6 ст. 7 СК України, відповідно до яких учасник сімейних відносин не може мати привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, матеріального стану, місця проживан­ня, за мовними та іншими ознаками. Жінка та чоловік мають рівні права й обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Треба зазначити, що рівність прав учасників сімейних відносин не оз­начає їх однаковості. Наприклад, у сімейному праві в деяких ви­падках враховувуються біологічні, статеві особливості чоловіка та жінки. Так, чоловік не має деяких прав, які за своєю природою можуть належати тільки жінці і, навпаки, жінка не набуває прав, які належать чоловікові. Наприклад, дружина має право на утри­мання від чоловіка під час вагітності, а також до досягнення ди­тиною, яка проживає з матір'ю, трьох років (ст. 84 СК). Разом із тим, урахування біологічних особливостей чоловіка та жінки не

1Концепція державної сімейної політики. Затв. постановою Верховної Ради України від 17 вересня 1999 р. // ВВР України. — 1999. — № 46-47. -Ст. 404.

надає переваг тій чи іншій особі в сімейних відносинах, а тим більше не підпорядковує їх одне одному. Суттєві особливості ма­ють також відносини між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, опікунами та підопічними особами. У психічно­му, соціальному, економічному сенсі ці особи не є рівними. Важ­ко, наприклад, порівняти трирічну дитину та її батька або матір, які є повністю дієздатними та дорослими особами. Та в юридич­ному сенсі ці особи визнаються рівними, бо в їх відносинах відсутні засади влади і підпорядкування.

Принцип недопустимості державного або будь-якого іншого втручання в сімейне життя закріплено в ст. 32 Конституції Украї­ни, ст. 301 ЦК, ч. 5 ст. 5, ч. 4 ст. 7 СК України. Цей принцип є новим для вітчизняного сімейного права. За радянських часів протягом десятиріч держава не визнавала сім'ю сферою приватного існуван­ня людини і вважала за необхідне проводити політику активного формування сімейних відносин, втручання в сімейні стосунки. Така політика проводилася за допомогою різних соціальних, у тому числі й правових механізмів. Останнім часом в Україні в цілому послідов­но проводиться кілька основних ідей, які спрямовані на втілення в життя світових стандартів ставлення до людини, до її прав та сво­бод і які віддзеркалюють ті поступові зміни, які здійснюються в нашому суспільстві після визнання Україною незалежності. Це безпосередньо стосується розширення сфери приватного життя людини. Відповідно до ч. 4 ст. 7, ч. 5 ст. 5 СК регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на таємницю особис­того життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та не­допустимість свавільного втручання у сімейне життя. Ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встанов­лених Конституцією України.

Важливим сучасним принципом сімейного права є закріп­лений в законодавстві пріоритет сімейного виховання дитини (ч. З ст. 5 СК). Відомо, що основою соціальної політики радянської держави було, навпаки, суспільне виховання дітей. Саме суспіль­ство за допомогою різноманітних заходів виховання мало фор­мувати свідомість дитини. Сім'я розглядалася як осередок, який міг провокувати розвиток не громадських, а індивідуалістських рис характеру особи. Такий підхід залишився в минулому. Підтримка сім'ї у новому контексті означає розширення приват­ної сфери життя дитини, посилення впливу батьків на формуван­ня її свідомості. В ст. 8 Конвенції про права дитини сказано, що

держави-сторони зобов'язані поважати право дитини на збережен­ня індівідуальності, включаючи громадянство, ім'я та сімейні зв'язки, як передбачається законом, не допускаючи протизакон­ного втручання1. Саме в сім'ї дитина починає формуватися як осо­бистість, у сім'ї вона набуває перших навичок соціального спілку­вання, визначається як особа, яка має певні культурні, мовні, релігійні переконання, які виділяють її серед інших людей і пере­творюють на особистість. Цим пояснюється і та обставина, що дитина, яка за тих чи інших причин була позбавлена батьківсько­го піклування, в першу чергу має бути влаштована в сім'ю (уси­новлення, опіка та піклування, патронат) і тільки у разі немож­ливості надання їй умов сімейного виховання має направлятися до державного дитячого закладу або закладу охорони здоров'я.

5. Регулювання сімейних відносин за домовленістю (догово­ром) між їх учасниками є ще однією з принципово нових засад сучасного сімейного права (ч. 2 ст. 7 СК). За радянських часів регулювання відносин у сім'ї здійснювалося за допомогою пря­мих імперативних приписів, а можливість втілення засад самоор­ганізації та саморегулювання в сімейній сфері не визнавалася. Вважалося, що договори між членами сім'ї не укладаються. Саме це слугувало важливою підставою концепції щодо самостійності сімейного права, його відмінності від права цивільного, в якому договір займає значне місце. Сьогодні змінилися основні прин­ципи регулювання сімейних відносин, у зв'язку з цим правила, встановлені імперативними нормами, поступаються місцем дис­позитивному регулюванню. Саме тому договір у сімейному праві набуває нового значення. Окрім шлюбного договору подружжя може укладати договори щодо умов та порядку надання утриман­ня одне одному (ст. 78 СК) або припинення права на утримання (ст. 89 СК). Батьки можуть укласти договір щодо здійснення ними батьківських прав та виконання обов'язків (ч. 4 ст. 157 СК); ви­значення місця проживання дитини у разі розірвання шлюбу, по­рядку участі у забезпеченні умов життя дитини того з батьків, хто буде проживати окремо (ч. 1 ст. 109 СК) тощо.

6. Одним з основних принципів сімейного права є пріоритет захисту прав та інтересів дітей та непрацездатних членів сім'ї.

Законодавство містить цілу низку заходів щодо підвищеного за-

1Конвенція про права дитини. Ратифікована постановою ВР УРСР від 27.02.1991 р.

хисту прав та інтересів дитини. Такий захист здійснюється бать­ками дитини (ст. 154 СК), іншими родичами — бабою, дідом, сес­трою, братом, мачухою, вітчимом (статті 258, 262 СК) або інши­ми особами, які нею опікуються — опікуном, патронатним вихо­вателем (статті 249, 255 СК). Особа, яка досягла 14 років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу (ч. 1 ст. 18 СК). Учасниками сімейних відносин, які потребують певної підтримки та допомоги, окрім неповнолітніх, є також непрацездатні особи (інваліди 1, 2 та 3 групи, особи пен­сійного віку). СК передбачає приоритетний захист непрацездат­них членів сім'ї і містить спеціальні юридичні механізми, які до­зволяють це зробити найбільш повним чином. Відповідно до СК, повнолітні діти зобов'язані утримувати батьків, які є непраце­здатними і потребують матеріальної допомоги (ч. 1 ст. 202 СК); вони мають право звертатися за захистом прав та інтересів не­працездатних, немічних батьків як їх законні представники, без спеціальних на те повноважень (ст. 172 СК); той з подружжя, який є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, має право на утримання від іншого з подружжя (ст. 75 СК) тощо. Якщо пра­ва та інтереси непрацездатних членів сім'ї не забезпечуються зо­бов'язаними особами, вони можуть бути примушені до цього за допомогою спеціальних правових засобів.

Глава2

Сімейнезаконодавство

§1. Загальніположення1

Відповідно до ст. 7 СК сімейне законодавство включає в себе сам Сімейний кодекс України та інші нормативно-правові акти. Зведення сімейного законодавства виключно до цих норматив­но-правових актів не можна вважати новим для українського за­конодавства, бо традиційно терміном «сімейне законодавство» охоплювалася вся сукупність нормативних актів, які містили нор­ми сімейного права. Між тим, у самому СК вказується і на інші джерела, які складають сімейне законодавство, які аж ніяк не мож­на віднести до нормативно-правових актів. Так, ст. 9 СК передба­чає можливість урегулювання сімейних відносин за домовлені­стю (договором) сторін, а ст. 11 СК допускає врахування звичаїв при врегулюванні сімейних відносин, якщо вони не суперечать СК, іншим законам та моральним засадам суспільства. Звідси і договір, і певні звичаї теж слід відносити до джерел сімейного права. Стаття 13 СК визнає частиною національного сімейного законодавства України міжнародні договори, згоду на обов'яз­ковість яких дано Верховною Радою України, а ст. 291 вказує, що сімейне законодавство (закони) іноземних держав застосовуєть­ся в Україні, якщо воно не суперечить загальним принципам ре­гулювання сімейних відносин, встановлених СК України.

Ряд норм сімейного права міститься і в новому ЦК України. Так, відповідно до ч. З ст. 368 майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не вста­новлено договором або законом. До того ж, ст. 8 СК допускає суб-сидіарне застосування відповідних норм ЦК2.

1Стосовно історії сімейного законодавства див.: Победоносцев К. П. Курс
гражданского права: В 3 т. — Т. 2 / Под ред. В. А. Томсинова. — М.: Зерцало,
2003. — С. 1-237; Маслов В. Ф., Подопригора В. А., Пушкин А. А. Действую-
щее законодательство о браке и семье. — Харьков: Вища школа, 1974; Сімей­
не право: Навч. посіб. для студентів юрид. вузів та факультетів. — К.: Вен-
турі., 1997. — С. 17—33; Антокольская М. В. Семейное право. — М., Юристь,
2002. — С. 46-80; Сімейне право України / За ред. В. С. Гопанчука. — К.:
Істина, 2002. — С. 17-29.

2На співвідношенні СК і ЦК ми зупинимося пізніше.

Крім цього, безумовно, слід погодитися з тими правниками, які вважають, що в ст. 7 СК є деяка неточність, бо в першу чергу сімейні відносини регулюються Конституцією, норми якої є нор­мами прямої дії (ст. 8)1.

§2. КонституціяУкраїнивсистемі джерелсімейногозаконодавства

Конституція має вищу юридичну силу, а всі закони, включаю­чи і СК, і інші нормативно-правові акти, приймаються на її ос­нові і повинні їй відповідати. Виходячи з цього, якщо будь-який нормативний акт суперечить Конституції, він не тільки повинен бути відміненим Конституційним Судом, а й взагалі не може за­стосовуватися.

Конституція містить цілий ряд норм, які визначають зміст сімейного законодавства. Такі норми знаходяться в розділі IIКон­ституції, наприклад, ч. З ст. 24 забезпечує жінкам та чоловікам рівні права, гарантує створення жінкам умов для можливості по­єднання роботи з материнством тощо.

Особливо важливе значення мають положення статей 51 і 52 Конституції, які встановлюють основні принципи регулювання сімейних відносин і знаходять своє втілення в нормах СК та інших нормативно-правових актів. Відповідно до ст. 51 Конституції сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка, тобто не може бути ніякого примусу щодо взяття шлюбу. Незгода батьків, опі­кунів не має значення при взятті шлюбу, укладенні шлюбу — це справа тих, хто його бере для створення сім'ї, і тому вирішальним є їх бажання. Ця стаття також встановлює, що кожен з подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї, батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей, а повнолітні діти зобов'я­зані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

Відповідно до ст. 52 Конституції діти рівні у своїх правах не­залежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Таким чином відтворюється загальне правило, за яким взаємні права та обов'язки батьків і дітей ґрунтуються на

1Научно-практический комментарий Семейного кодекса Украйни / Под ред. Ю. С. Червоного. — К.: Истина, 2003. — С. 18.

походженні дітей, засвідченому у встановленому законом поряд­ку. Законом закріплено дві рівнозначні за своєю правовою силою підстави виникнення батьківських правовідносин. Якщо батьки дитини перебувають у зареєстрованому шлюбі, то її походження визначається на підставі запису про шлюб батьків. Наявність за­реєстрованого шлюбу є передусім підставою для презумпції (при­пущення) батьківства чоловіка матері дитини. Тобто жінка, яка перебуває у шлюбі на час зачаття чи народження дитини, звільняється від обов'язку доводити походження дитини від сво­го чоловіка і може записати його батьком дитини незалежно від волі останнього. Припущення батьківства дає право і чоловікові зареєструвати себе батьком дитини, народженої у шлюбі, без зго­ди матері. Походження дитини від батьків, які не перебувають між собою у шлюбі, встановлюється шляхом подачі, спільної заяви батька і матері дитини до державних органів реєстрації актів ци­вільного стану (далі — РАЦС). За відсутності спільної заяви бать­ківство може бути встановлене у судовому порядку.

Стаття 52 Конституції встановлює також, що будь-яке насиль­ство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом. За жорстоке поводження з дітьми батьки можуть бути позбавлені батьківських прав.

Частина 3 ст. 52 покладає на державу обов'язок щодо утри­мання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківсько­го піклування. Держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо таких дітей.

§3. СімейнийкодексУкраїни—основне джерелосімейногозаконодавстваУкраїни1

СК складається з семи розділів, які містять 292 статті. Струк­тура його, порівняно з Кодексом законів про шлюб та сім'ю, який було прийнято ще 20 червня 1969 р. (далі — КЗпШС)2, зазнала суттєвих змін.

По-перше, такі розділи як «Акти цивільного стану» (розділ V) та «Опіка та піклування» (розділ IV) вилучено з нього. Більшість норм про опіку та піклування міститься тепер у новому ЦК (гла-

1Про історію створення і прийняття нового СК див. гл. 1 даного під­
ручника.

2ВВР УРСР. — 1969. — Додаток до № 26. — Ст. 204.

ва 6), хоча окремі норми, наприклад ті, що регулюють опіку і піклу­вання над дітьми, як одну з форм влаштування дітей, позбавле­них батьківського піклування, залишено в СК (статті 243—251). Що ж стосується норм, які регулюють реєстрацію актів цивіль­ного стану (раніше назва була дещо іншою — акти громадянсько­го стану), то вони повинні ще знайти своє втілення, за прикладом РФ, у спеціальному законі «Про акти цивільного стану». До тих пір розділ V«Акти громадянського стану» КЗпШС зберігає свою чинність у частині, що не суперечить СК. З нового СК вилучена глава 3 «Позовна давність», хоча залишилася стаття «Застосуван­ня позовної давності до вимог, що випливають із сімейних відно­син» і введена стаття «Обчислення строків, встановлених у цьо­му кодексі».

По-друге, в кодексі з'явилися нові глави, наприклад такі, як глава 10 «Шлюбний договір» (статті 92—103), глава 20 «Патро­нат над дітьми» (статті 252—256).

    продолжение

--PAGE_BREAK--Розділ І-«Загальні положення”— містить 2 глави: «Сім'я. Ре­гулювання сімейних відносин»- (статті 1—13) і «Здійснення сімейних прав та виконання сімейних обов'язків. Захист сімейних прав та інтересів*- (статті 14—20). В СК вперше даєть­ся законодавче визначення ознак сім'ї: це спільне проживання осіб, зв'язаність їх спільним побутом, наявність взаємних прав та обо­в'язків. До підстав створення сім'ї законодавець відніс шлюб, кров­не споріднення, усиновлення, а також інші підстави, які не забо­ронені законом і не суперечать моральним засадам суспільства (ст. З СК).

До новел у цьому розділі слід віднести, наприклад, встанов­лення обов'язку батьків неповнолітніх надавати допомогу у здійсненні останніми батьківських прав та виконанні батьківсь­ких обов'язків (ст. 16 СК); надання дитині, якій виповнилося чотирнадцять років, цивільної процесуальної дієздатності (ч. 1 ст. 18 СК); можливість відшкодування матеріальної шкоди (збитків) та моральної шкоди тим, хто порушив сімейні права осо­би у випадках, передбачених СК або договором (ч. 2 ст. 18 СК).

Розділ П «Шлюб. Права та обов'язки подружжя*- містить 9 глав: «Загальні положення*- (статті 21—26), «Державна реє­страція шлюбу*- (статті 27—37), «Недійсність шлюбу* (статті 38—48), «Особисті немайнові права*- (статті 49—56), «Право особистої приватної власності*- (статті 57—59), «Право спільної сумісної власності подружжя*- (статті 60—74), «Права та обов'язки подружжя по утриманню* (статті 75—91), «Шлюбний договір* (статті 92—103), «Припинення шлюбу*

(статті 104—120). У цьому розділі вперше на законодавчому рівні дається поняття шлюбу, яке до цього часу давалося тільки у на­вчальній і науковій літературі. Шлюб — це сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі РАЦС (ст. 21)1. Підхід законодавця залишився незмінним у цьому питанні, по­роджує правові наслідки лише шлюб, зареєстрований у встанов­леному законом порядку. В зв'язку з цим викликає подив поява ст. 74 СК, яка поширила на майно, набуте жінкою та чоловіком, що проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, правовий режим, що виникає на майно у подружжя, а саме право спільної сумісної власності. Таким чином фактичним шлюб­ним відносинам надано значення юридичного факту, який слу­жить підставою для поширення на них сімейно-правового регу­лювання, що ввійшло в протиріччя з ч. 2 ст. 21 СК, відповідно до якої проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя. Винятки з цього правила законодавець не встановив. Вважаємо, що слід погодитися з тими правниками, які підкреслюють, що фактичні шлюбні відносини — це відносини, що стосуються тільки особистого життя людини, вони залежать від волі людини і від того, як вона їх будує, тому втручання держави за встановленим нею правовим регулюванням відносин за типом сім'ї тут недоречні та необгрунтовані. Так звані фактичні шлюбні відносини — це відносини окремих людей, що ґрунтуються на підставах, які вони самі для себе встановлюють і погоджують. Отже, правове регу­лювання їхніх особистих, майнових і житлових прав має відбува­тися на підставах загального цивільного регулювання2.

У СК розширено коло осіб, які не можуть перебувати у шлюбі між собою. Це стосується двоюрідних братів та сестер, рідних тіток, дядьків та племінників, племінниць. Між тим, за рішенням

1Традиційно в літературі шлюб так і розглядався як вільний, рівний і
довічний союз жінки та чоловіка, який укладався відповідно до порядку і
умов, встановлених законом, створював сім'ю і породжував між подружжям
взаємні особисті та майнові права і обов'язки (див.: Матвеев Г. К. Семейное
право. — М.: Юрид. лит., 1985. — С. 44—45; Советское семейное право / Под
ред. В. Ф. Маслова, А. А. Пушкина. — К., 1981. — С. 64 тощо.

2Шевченко Я, М. Проблеми правового регулювання сімейних відносин.
Кодифікація приватного (цивільного) права України. — С. 272.

суду може бути надано право на шлюб між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були усиновлені ним.

Розширено в СК також коло обставин, які дають можливість у судовому порядку визнати шлюб недійсним. Так, приховання тяж­кої хвороби, а також хвороби, небезпечної для другого з подруж­жя, їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним (ч. 5 ст. ЗО СК). Легалізовано представництво при по­дачі заяви про реєстрацію шлюбу. Якщо жінка і (або) чоловік не можуть через поважні причини особисто подати заяву про реєст­рацію шлюбу до державних органів РАЦС, таку заяву, нотаріаль­но посвідчену (ст. 28 СК), можуть подати їх представники. Між тим, залишилася незмінною норма, відповідно до якої реєстрація шлюбу через представника неможлива (ст. 34 СК). Причому шлюб, зареєстрований за відсутності нареченої і (або) наречено­го, вважається неукладеним, що тягне анулювання запису про такий шлюб у державному органі РАЦС (ст. 48 СК). Введено інститут заручин (с. 31 СК). Розширено можливість для укладен­ня шлюбу. Так, місцем укладення шлюбу може бути не лише місце проживання однієї з осіб, що одружуються, а, за заявою нарече­них, це може бути й інше місце (наприклад, місце надання стаціо­нарної медичної допомоги) (ст. 33 СК). Уперше введена норма, яка закріпила одну із правових презумпцій — презумпцію правозгідності (дійсності) шлюбу (ст. 37).

Розділ Ш «Права та обов 'язки матері, батька і дитини* містить 6 глав: «Визначення походження дитини* (статті 121— 140), «Особисті немайнові права і обов'язки батьків та дітей* (статті 141—172), «Права батьків і дітей на майно* (статті 173—179), «Обов'язок матері, батька утримувати дитину та його виконання* (статті 180—197), «Обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина та його вико­нання* (статті 198—201), «Обов'язок повнолітніх дочки, сина утримувати батьків та його виконання* (статті 202—206). До новел цього розділу слід віднести наступне: визначається походження дитини від батька у разі реєстрації повторного шлю­бу з її матір'ю (ст. 124 СК); при визнанні батьківства за рішен­ням суду, тобто у випадку народження дитини в незареєстрованому шлюбі, на відміну від ст. 53 КЗпШС законодавець не ви­значає якісь конкретні підстави встановлення батьківства. Частина 2 ст. 128 СК закріплює, що підставою для визнання батьківства можуть бути будь-які відомості, що засвідчують похо­дження дитини від певної особи; СК передбачив можливість встановлення не тільки батьківства, а й материнства (ст. 131 СК), а також встановлення факту материнства за рішенням суду (ст. 132 СК); СК, передбачивши можливість оспорювання бать­ківства особою, яка записана батьком дитини, не пов'язує її зі смертю матері або позбавленням її батьківських прав (ст. 136); ст. 143 СК уперше на законодавчому рівні закріпила обов'язок батьків забрати дитину з пологового будинку або з іншого за­кладу охорони здоров'я.

До новел слід віднести норму, яка вирішує долю доходу від майна дитини (ст. 178 СК), відповідно до якої дохід, отриманий від використання майна малолітньої дитини (орендна плата за будинок, що належить дитині на праві власності, дивіденди, відсотки за користування банком вкладом тощо), батьки мають право використовувати не тільки для задоволення потреб самої дитини, а також на виховання та утримання інших дітей та на не­відкладні потреби сім'ї. Неповнолітня дитина розпоряджається доходом від свого майна. Вперше на законодавчому рівні врегу­льовано питання стосовно власності на аліменти, які один з батьків одержує на дитину. Відповідно до ст. 179 ці аліменти є власністю того з батьків, на ім'я якого вони виплачуються і тільки в разі смерті останнього аліменти переходять до власності дитини. Важ­ко погодитися з таким вирішенням питання1. Аліменти — кошти особливого призначення, вони повинні передаватися у власність дитини, а батько (матір) мали б право на розпорядження ними, як і будь-яким майном (ст. 177). Цілковито необхідним являєть­ся і введення ст. 190, яка вперше на законодавчому рівні вирішує питання припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з на­буттям права власності на нерухоме майно. СК вводить і норми про обов'язок батьків утримувати повнолітніх дітей, які продов­жують навчання до досягнення останніми двадцяти трьох років за умови, якщо батьки спроможні надавати матеріальну допомо­гу (ст. 199).

СК розширив коло осіб, які повинні піклуватися про непра­цездатних, немічних батьків, вказавши на те, що таке зобов'я-

1Така точка зору висловлюється в літературі. Див., наприклад, «Науч-но-практический Комментарий Семейного кодекса Украиньї» / Под ред. Ю. С. Червоного. — С. 292.

зання покладається і на дітей, які не досягли віку 18 років (ст.172).

    продолжение

--PAGE_BREAK--Розділ IV«Влаштування дітей, позбавлених батьківсь­кого піклування* містить 3 глави: «Усиновлення* (статті 207— 242), «Опіка та піклування над дітьми* (статті 243—251), «Патронат над дітьми* (статті 252—256). Дитина, яка тим­часово або постійно позбавлена сімейного оточення або яка в її власних якнайвищих інтересах не може залишатися в такому оточенні, має право на особливий захист і допомогу, що забез­печується передачею її на виховання, усиновлення або за необ­хідності направлення до відповідних установ із догляду за дітьми. СК встановлює умови, порядок та правові наслідки усиновлен­ня, визнання його недійсним, скасування, а також позбавлення усиновлювача батьківських прав. До новел СК слід віднести встановлення можливості за виняткових обставин усиновити повнолітню особу (ст. 208 СК); встановлення різниці у віку уси­новлювача і усиновленого. Так усиновлювач обов'язково пови­нен бути старшим за дитину, яку він бажає усиновити, не менш як на п'ятнадцать років, а при усиновленні повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою, ніж вісімнадцять років. Дещо по-іншому вирішується доля рідних братів і сестер. Так, якщо на обліку для можливого усиновлення перебувають рідні брати і сестри, вони не можуть бути роз'єднані при їх усинов­ленні, за винятком обставин, що мають істотне значення (на­приклад один з братів має фізичну ваду). Згоду на це обов'язко­во дає орган опіки та піклування. Причому, якщо усиновлення для дитини не є таємним, брат і сестра мають право знати про нове місце її проживання (ст. 210). Встановлена нова підстава припинення усиновлення — позбавлення усиновлювача батьків­ських прав.

Законодавець виходить з того, що опіка та піклування — ци­вільно-правовий інститут і залишає в СК лише норми про опіку і піклування над дітьми як правову форму влаштування дітей, по­збавлених батьківського піклування.

У СК відновлено інститут патронату, за яким патронатний вихователь виконує свої договірні відносини, а саме забезпечує дитину житлом, одягом, харчуванням, створює їй належні умови для навчання, фізичного та духовного розвитку, захищає дитину, її права та інтереси на оплатних засадах (статті 254, 255).

Розділ V«Права та обов'язки інших членів сім'ї та ро­дичів» містить 2 глави «Особисті немайнові права та обов'яз-ки інших членів сім'ї та родичів» (статті 257—264), «Обов'я­зок по утриманню інших членів сім'ї та родичів» (статті 265— 274). СК розширив коло осіб, які віднесено до «інших» членів сім'ї та родичів (прабаба, прадід), а також сферу відносин за їх участю за рахунок врегулювання особистих немайнових відно­син (право на виховання внуків та правнуків бабою та дідом, прабабою та прадідом; право на захист внуків; права братів і се­стер на спілкування тощо).

Розділ VI-«Застосування Сімейного кодексу України до іно­земців та осіб без громадянства. Застосування законів іно­земних держав та міжнародних договорів в Україні* (статті 275—292), містить норми, які встановлюють права і обов'язки іно­земців та осіб без громадянства у сімейних відносинах та застосу­вання законів іноземних держав при укладенні договорів, які сто­суються сімейних відносин, а також при вирішенні судом сімей­ного спору.

Розділ VII«Прикінцеві положення» встановлює термін всту­пу СК у дію та правові наслідки цього.

§4. Законитаіншінормативно-правові активсистемісімейногозаконодавства

Для регулювання сімейних відносин велике значення має Конвенція державної сімейної політики, схвалена Постановою ВРУ від 17.09.1999 р.; закони «Про попередження насильства в сім'ї» від 15.11.2001 р., «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» від 22.03.2001 р., «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 р.; Указ Президента України від 4 серпня 2000 р. «Про соціально-еконо­мічну підтримку становлення та розвитку студентської сім'ї»; Положення про прийомну сім'ю, затверджене постановою Кабі­нету Міністрів України від 2.03.1998 р., Положення про дитя­чий будинок сімейного типу, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 27.04.1994 р. тощо. Окремі положення вка­заних нормативно-правових актів знаходять своє втілення в нор­мах СК.

§5. ЦивільнийкодексУкраїни

всистемісімейногозаконодавства

Питання співвідношення цивільного і сімейного права вже давно входить до кола дискусійних проблем1. При цьому слід по­годитися з тим, що ця проблема ніколи не була і не може бути тільки теоретичною, бо від визнання або невизнання існування сімейного права як окремої галузі права залежить питання про можливість або неможливість застосування до сімейних відносин цивільно-правових норм2. Наявність кодифікованого законодав­ства, в даному випадку — СК, не знімає цього питання, бо є ок­ремі підгалузі цивільного права, норми яких зібрані в кодекси, виходячи з міркувань законодавчої техніки3, зокрема Житловий кодекс, Повітряний кодекс, Кодекс торгового мореплавства тощо.

Стаття 8 СК закріпила правило, відповідно до якого майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім'ї та родичами, не врегульовані цим Кодексом, регулюються відповідними нормами ЦК, якщо це не суперечить суті сімейних відносин. Частина 1 ст. 9 ЦК теж містить норму, відповідно до якої положення його застосовуються і до врегулювання сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодав­ства. Стаття 20 СК встановлює загальне правило, відповідно до якого до вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується, крім випадків, передбачених ч. 2 ст. 72, ч. 2 ст. 129, ч. З ст. 138, ч. З ст. 139. Причому в цих випадках позов­на давність застосовується судом відповідно до ЦК, якщо інше не передбачено СК. Таким чином створюється можливість для суб-

1Див., наприклад, Мейер Д. И. Русское гражданское право (в 2 ч.). По
    продолжение

--PAGE_BREAK--исправленному и дополненному 8-му изд., 1902. Изд. 2-е, испр. — М.: Ста­
тут, 2000. — С. 40—41; Агарков М. М. Предмет и система советского граждан-
ского права. Избранньїе трудн по гражданскому праву. В 2 т. — М.: АО «Центр
ЮрИнфоР», 2002. — Т. 2. — С. 297 тощо. Прибічниками самостійності цієї
галузі права свого часу виступали такі відомі правники, як /. Г. Оршанеькш,
О. Боровіковський, А. І. Загоровський, П. Стучка.Д. М. Генкін, С. М. Братусь,
А. І. Пергамент, Є. М. Ворожейкін, В. О. Рясенцев. З сучасних правників цю
позицію обстоюють О. М. Нечаєва, В. С. Гопанчук. Протилежної точи зору
дотримувалися Г. Ф. Шершеневич, О. С. Іоффе, а за сучасних умов — М. В. Анто -
польська.

2Антокольская М. В. Семейное право. — М.: Юристь, 2002. — С. 42.

3Там само. — С. 45.

сидіарного застосування цивільного законодавства до сімейних відносин. Це новий підхід1, бо відповідно до ч. 2 ст. 2 ЦК УРСР сімейні відносини регулювалися лише сімейним законодавством, а це означало, що цивільне законодавство могло застосовуватися до сімейних відносин лише у випадках, прямо передбачених у за­коні. Підхід, запропонований у новому СК, знімає це питання, і щодо таких сімейно-майнових інститутів, як право спільної су­місної власності подружжя, права батьків та дітей на майно тощо, а вони є змішаними інститутами2, можуть застосовуватися нор­ми цивільного права. Між тим, таке застосування можливе лише до майнових відносин членів сім'ї та родичів. Що ж стосується особистих немайнових відносин членів сім'ї, то застосовувати до їх врегулювання норми ЦК неможливо.

До речі, новий СК містить спеціальну ст. 10 «Застосування аналогії закону та аналогії права», яка встановлює: якщо певні сімейні відносини не врегульовані цим Кодексом або домовлені­стю (договором) сторін, до них застосовуються норми цього Ко­дексу, які регулюють подібні відносини (аналогія закону). Таким чином, прогалина в законі може бути заповнена у конкретних правовідносинах договірним регулюванням, а якщо учасники сімейних правовідносин цього не зроблять, то буде застосована відповідна норма СК до регулювання інших подібних відносин. Якщо ж до регулювання сімейних відносин неможливо застосу­вати аналогію закону, вони регулюються відповідно до загальних засад сімейного законодавства (аналогія права), тобто тих засад, які сформульовані в ст. 7 СК.

§6. Договірякджерело сімейно-правовихнорм

Результатом сучасної реформи сімейного законодавства Ук­раїни є збільшення диспозитивних норм, які надають можливість учасникам сімейних відносин самостійно визначати зміст своїх

1До речі, вперше подібний підхід було застосовано в Основах цивільно­
го законодавства 1991 р., у п. З ст. 1 яких вказувалося, що до сімейних право­
відносин цивільне законодавство застосовується у випадках, коли ці відно­
сини не регулюються сімейним законодавством.

2Агарков М. М. Предмет и система советского гражданского права. Из-
бранньїе трудьі по гражданскому праву. В 2 т. — М.: А О «Центр ЮрИнфоР»,
2002. -1.2.- С. 298.

правовідносин за допомогою шлюбних, аліментних або інших угод. Визнається, що імперативно-дозвільний метод регулюван­ня сімейних відносин поступився диспозитивному регулюванню, а це зайвий раз підкреслило, за словами М. В. Антокольської, збли­ження сімейного і цивільного права1. Вважаємо, що з цим пого­дитися можна тільки частково: дійсно спостерігається збільшен­ня диспозитивних норм у сучасному сімейному праві, але це не ознака процесу зближення сімейного і цивільного права, а озна­ка, яка характерна для галузей приватного права: цивільне право має свій інструмент диспозитивного методу регулювання — ци­вільно-правовий договір, сімейне право — сімейний договір2(деякі з правників називають його подружнім договором3), трудове пра­во — трудовий договір.

Можливість регулювання сімейних відносин за допомогою договору передбачалася ще в КЗпШС, коли ст. 27і(відповідне до­повнення з'явилося в Кодексі у 1992 р.) закріпила право подруж­жя укладати між собою шлюбні договори. Але чи можна вважати, що така згода — цивільно-правовий договір? Вважаємо більш ви­важеною позицію Ю. С. Червоного, який виходить з того, що згода між чоловіком і жінкою спрямована на створення сім'ї, а не на ви­никнення, зміну або припинення цивільних правовідносин4, а це означає, що домовленість про вступ до шлюбу не може розгляда­тися як цивільно-правовий договір.

§7. Звичаїякджерелосімейно-правовихнорм

Юридичний (правовий) звичай — це правова норма, яка вста­новилася без втручання публічної влади внаслідок тривалого і регулярного застосування одних і тих самих правил до однорідних випадків життя5. Звичаєве право, яке складалося зі звичаїв, було історично першою, найтісніше пов'язаною з життям формою по-

1Антокольская М. В. Семейное право. — М.: Юристь, 2002. — С. 28.

2Таку точку зору поділяє С. Фурса. Див.: Шлюбний контракт в нотарі­альному процесі // Право України. — 2002. — № 5. — С. 55.

3Жилинкова И. В. Правовой режим имущества членов семьи. — Харьков: Ксилон, 2000.-С. 221.

4Научно-практический комментарий Семейного кодекса Украйни. — С. 24.

5Белов В. А. Гражданское право: Общая и особенная части. — М.: АО «Центр ЮрИнфоР», 2003. — С. 49-50.

зитивного права. Між тим, найбільш розвиненими формами все ж вважається право суддів і право законодавця, на базі яких скла­лися дві типові системи права: прецедентна система (у вигляді загального права — соттоп 1а\у — Велика Британія, США) і за­конодавча в своїй основі система країн континентальної Європи (у вигляді романо-германського права — права Франції, Німеч­чини тощо)1. Звичай, як правило, за сучасних умов не вважається джерелом права. Але в сучасному сімейному праві, як і в цивіль­ному, певний звичай розглядається як джерело права. Відповід­но до ст. 11 СК при вирішенні сімейного спору суд, за заявою за­інтересованої сторони, може врахувати місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать сторони або одна з них, якщо вони не суперечать вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

До речі, Такий звичай, як заручини, в СК набув правового зна­чення (ст. 31). Зарученими вважаються особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Подання її не створює обов'язку взяти шлюб. Це зобов'язує лише до відшкодування збитків, завданих відмовою від шлюбу. Той, хто відмовився від нього, зобов'язаний компенсувати другій стороні витрати, пов'язані з приготуванням до весілля, а також повернути подарунки, які вона отримала, хоча існують і певні винятки з цього правила.

§8. МіжнароднідоговориУкраїни всистемісімейногозаконодавства

Відповідно до Конституції чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких дано Верховною Радою України (далі — ВРУ), є частиною національного законодавства України (ст. 9). Це повністю відповідає положенню ч. 1 ст. 17 Закону від 22 груд­ня 1993 р. «Про міжнародні договори України». На необхідність урахування міжнародних договорів, які не суперечать Конституції, вказує і Пленум Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні право­суддя», підкреслюючи, що суд не може застосувати закон, який

1АлексеевА. А. Право: азбука—теория—философия: Опьгг комплексного исследования. — М.: Статут, 1999. — С. 35-36. Докладніше про системи пра­ва див. розділ VIданого підручника.

регулює відносини, що розглядаються, інакше, ніж міжнародний договір.

Частиною національного сімейного законодавства України визнаються багатосторонні міжнародні договори — Конвенції та двосторонні угоди про надання правової допомоги у цивільних та сімейних справах, які укладаються Україною з іншими держава­ми за наявності на це згоди ВРУ1.

Серед конвенцій, які на сьогодні ратифіковані ВРУ і мають значення для регулювання сімейних відносин, слід вказати на Конвенцію про права дитини від 20 листопада 1989 р., яка була підписана Україною 21 лютого 1990 р., ратифікована ВРУ 27 лю­того 1991 р. і набула чинності для України 27 вересня 1991 р.; Конвенцію про захист прав людини та основних свобод (Рим, 4 листопада 1950 р.), яка була ратифікована ВРУ 17.07.97 р.; Кон­венцію про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах держав—членів СНД, ратифі­ковану ВРУ 10 листопада 1994 р. Положення вказаних конвенцій знаходять своє втілення в законодавстві України. Так, ст. 12 Кон­венції про захист прав людини та основних свобод «Право на шлюб», відповідно до якої чоловіки та жінки, які досягли шлюб­ного віку, мають право на шлюб і створення сім'ї згідно з націо­нальними законами, що регулюють здійснення цього права, знай­шла своє закріплення у ч. 1 ст. 23 СК «Право на шлюб». Стаття 1 Конвенції про права дитини, відповідно до якої дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, знайшла своє за­кріплення в ст. 6 СК, згідно з якою правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

Між тим, більшість конвенцій так і не ратифіковані ВРУ. До них слід віднести такі, як Європейська конвенція про здійснення прав дітей (Страсбург, 25 січня 1996 р.), Конвенція про захист дітей та співробітництво в галузі міждержавного усиновлення (документ Ради Європи, прийнятий сесією Гаазької конференції з міжнародного приватного права 29 травня 1993 р.), Конвенція

1Декларації, на відміну від конвенцій, пактів не стають частиною націо­нального законодавства, оскільки не містять норм, обов'язкових до застосу­вання, а визначають лише напрями розвитку держав-учасниць, хоча, безу­мовно, впливають на розвиток національного законодавства останніх. Див., наприклад, Загальну Декларацію прав людини, проголошену Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Декларацію прав дитини, прийняту Ге­неральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 р., тощо.

про стягнення за кордоном аліментів (документ Організації Об'єд­наних Націй від 20 червня 1956 р.) та деякі інші.

Між тим, кількість двосторонніх угод про надання правової допомоги у цивільних та сімейних справах, які укладає Україна з іншими державами, постійно зростає. На 1 січня 2003 р. було ук­ладено 12 таких угод1.

§9. Нормисімейногоправа іноземнихдержавусистемі сімейногозаконодавстваУкраїни

Сімейне законодавство іноземних держав може застосовува­тися в Україні, якщо воно не суперечить основним засадам регу­лювання сімейних відносин, що встановлені в ст. 7 СК. Тобто сімейне законодавство іноземних держав регулює сімейні відно­сини на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства, з урахуванням рівних прав і обов'язків жінки та чоловіка у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї, з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимості свавільного втручання у сімейне життя, з забезпеченням можли­вості здійснення прав дитини тощо. Це законодавство не повин­но містити привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших переконань.

Вважається, що ст. 291 СК допускає застосування іноземного сімейного законодавства при укладенні договорів, які стосують­ся сімейних відносин, а також при вирішенні судом сімейних спорів2.

ГлаваЗ

Сімейніправовідносини

§1. Поняттятавиди сімейнихправовідносин

Норми сімейного права регулюють різні види сімейних відно­син, унаслідок чого останні набувають якостей правовідносин, тобто відносин, які врегульовані нормами сімейного права. В сі­мейно-правовій літературі традиційним є широке розуміння по­няття «сімейні правовідносини». Воно включає: а) правовідноси­ни між членами сім'ї (внутрішні сімейні правовідносини); б) пра­вовідносини, які визнаються сімейними, хоча вони виникають за межами сім'ї (зовнішні сімейні правовідносини).

Внутрішніми сімейними правовідносинами вважаються ті, що виникають між членами однієї сім'ї, наприклад, відносини між подружжям, батьками та дітьми, які проживають однією сім'єю, пов'язані спільним побутом та взаємними правами та обов'язка­ми. Зовнішніми можна вважати правовідносини між особами, які складали сім'ю раніше, або взагалі не були членами однієї сім'ї, однак пов'язані такими правами та обов'язками, які за своєю сут­тю є сімейними. Це аліментні правовідносини колишнього по­дружжя, правовідносини між дитиною та одним із батьків, з яким дитина разом ніколи не проживала, правовідносини між онуками та бабою, дідом, які не проживають разом, тощо. З цього видно, що сімейними в повному розумінні можна назвати лише першу групу правовідносин — правовідносини членів сім'ї. Відносини, які виникають за межами сім'ї, можна вважати сімейними пев­ною мірою умовно.

Така класифікація сімейних правовідносин викликає не­обхідність визначення поняття «сім'я». Треба одразу сказати, що це питання належить до числа вкрай дискусійних. Слово «сім'я» походить від слова «сьемь», що означає «робітник, слуга, домочадец». Таким чином, у первісному розумінні сім'я, це коло осіб, які визначаються як робітники, слуги та домочадці1, тобто особи,пов'язані певними економічними зв'язками. Сучасне розуміння поняття сім'ї є більш складним і неоднозначним. Це пояснюється тим, що сім'я як соціальне явище має різноманітні прояви свого існування. У зв'язку з цим категорія сім'ї використовується різни­ми науками — соціологією, демографією, психологією тощо. У праві існують свої підходи щодо розуміння сім'ї та сімейних відно­син. Це пояснюється тим, що сімейні відносини потребують пев­ного правового опосередкування, відповідної юридичної «оболон­ки». Саме в цьому сенсі категорія «сім'я» набуває юридичного значення і використовується в праві. В літературі існують різні позиції як щодо самого визначення сім'ї, так і стосовно питання про необхідність його законодавчого закріплення. Одні фахівці висловлюються за легальне визначення сім'ї1, інші вважають за потрібне лише наукове тлумачення цього поняття2.

Відомо, що сімейне законодавство ніколи не містило поняття сім'ї. Ця обставина не була випадковою і не означала прогалини в законодавстві. В літературі правильно зазначається, що «законо­давець не тільки не прагне до того, щоб розкрити поняття сім'ї, але і свідомо намагається відійти від надмірної формалізації цьо­го поняття. Його наповнення конкретним змістом залежить від багатьох факторів, які настільки індивідуальні, що кожен фор­мальний підхід до сім'ї неминуче вступив би у протиріччя з ре­альними життєвими ситуаціями»3.У зв'язку     продолжение

--PAGE_BREAK--з конкретними пи­таннями, які поставали в практиці, Конституційний Суд України 3.06.1999 р. прийняв рішення про офіційне тлумачення терміна «член сім'ї». В ньому, зокрема, було сказано, що стосовно понят­тя «член сім'ї» Конституційний Суд України виходить з об'єктив­ної відмінності його змісту залежно від галузі законодавства (п. 6). Таким чином, на думку Конституційного Суду, визначити єдине поняття «член сім'ї», яке б мало застосовуватися в праві, не-

1Ромовська 3. Сімейне право — перспективи розвитку // Основні напрям­
ки реформи цивільного права в Україні // 36. статей та матеріалів. — К.,
1997. — С. 122; Матвеев Г. К. Советское семейное право: Учебник. — М.,
1985. — С. 48; Ворожейкин Е. М. Правовне основи брака и семьи. — М., 1969. —
С. 16.

2Советское семейное право / Под ред. В. Ф. Маслова, А. А. Пушкина. —
К., 1982. — С. 47; Жилинкова И. В. Правовой режим имущества членов семьи. —
Харьков, 2000. — С. 11.

3Гражданское право: Ч. З / Под. ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. —
М., 1998. — С. 222.

можливо, бо кожна галузь права тлумачить це поняття по-своє­му, підкреслюючи ті чи інші ознаки сім'ї, які набувають певного значення для тих чи інших відносин. Зрозуміло, що різне тлума­чення поняття «член сім'ї» не дає підстав для розробки єдиного поняття сім'ї в праві.

Разом із тим, у новому СК вперше зроблена спроба дати ле­гальне визначення сім'ї (ст. З СК). На жаль, її важко визнати вда­лою. Можна погодитися з висловленою в літературі думкою, що насправді в СК визначається не поняття сім'ї, а коло осіб, які до неї входять, — членів сім'ї. Що ж до визначення сім'ї, то в законі лише сказано, що сім'я є первинним та основним осередком сус­пільства (ч. 1 ст. З СК). Законодавець уникає основного визна­чення сім'ї, і це не випадково. В літературі це питання хоча і дуже широко обговорювалося, так і не знайшло свого остаточного вис­новку. Для визначення сім'ї в науковій літературі застосовували­ся різні терміни — «союз», «об'єднання», «спільність», «мала соці­альна група» тощо. Новий СК визначає сім'ю як первинний та основний осередок суспільства (ч. 1 ст. З СК). Таке визначення не є правовим, воно вирішує лише питання щодо місця та значен­ня сім'ї в суспільстві. Тому в науковому плані, з урахуванням ст. З СК, можна вважати, що сім'я — це об'єднання осіб, пов'язаних між собою спільністю проживання, побуту та взаємними правами і обов'язками.

Щодо такої ознаки сім'ї, як спільне проживання осіб, які її складають, закон містить деякі винятки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, ро­ботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина нале­жить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не прожи­ває. Втім, спільне проживання членів сім'ї є найбільш типовою та наочною ознакою сімейної спільноти. Спільний побут членів сім'ї має різноманітні види свого прояву — спільне ведення господар­ства, відпочинок, спілкування тощо. Членів сім'ї пов'язують та­кож взаємні права та обов'язки. Ця ознака є найбільш вагомою для юридичного визначення сім'ї. Члени сім'ї мають комплекс взаємних особистих та майнових прав та обов'язків. Так, батьки зобов'язані виховувати своїх дітей, захищати та представляти їхні інтереси перед третіми особами. Крім того, вони зобов'язані утри­мувати дітей та забезпечувати матеріальні умови їх життя. Комплекс взаємних прав та обов'язків пов'язує також подружжя, усиновлювачів та усиновителів, інших членів сім'ї.

Підставами виникнення сім'ї є шлюб, кровне споріднення осіб, усиновлення, а також інші підстави, які не заборонені законом, і такі, що не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 4 ст. З СК). На відміну від Кодексу про шлюб та сім'ю України новий СК не містить вичерпного переліку підстав виникнення сім'ї. Тому сім'ю складають не тільки особи, які, наприклад, зареєстрували шлюб, а й ті, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу (фактичне подружжя). Таким чином, до членів сім'ї в першу чер­гу належать подружжя, батьки і діти, які за загальним правилом складають ядро сімейного союзу. Подальше коло членів сім'ї може варіюватися залежно від конкретних обставин, починаючи від найближчих кровних родичів (висхідних, низхідних і бічних ліній спорідненості) і закінчуючи особами, які спільно проживають в одному будинку («під одним дахом») як члени сім'ї.

Сімейні правовідносини мають спеціальні та загальні ознаки. Спеціальними ознаками є ті, що характерні саме для сімейних пра­вовідносин, і певною мірою виділяють їх серед інших цивільних правовідносин. Загальні ознаки, навпаки, характеризують спільні риси, які притаманні усім цивільним правовідносинам. Ознака­ми, які притаманні сімейним правовідносинам (спеціальні озна­ки) є: спеціальний суб'єктний склад (суб'єктами сімейних право­відносин можуть бути тільки фізичні особи); своєрідність юри­дичних фактів, які породжують сімейні правовідносини (шлюб, спорідненість, материнство, батьківство тощо); тривалість існу­вання (сімейні відносини, як правило, є тривалими за часом); інди­відуалізація учасників і неможливість передачі прав та обов'язків іншим особам; особисто-довірчий характер відносин.

До загальних ознак, тобто тих, що притаманні усім цивіль­ним, у тому числі і сімейним правовідносинам, належать: рівність учасників правовідносин; автономія їх волі; майнова са­мостійність.

Сімейні правовідносини, як і будь-які інші цивільні право­відносини, виникають між особами, які є рівними між собою. Вони не є відносинами влади і підкори, які притаманні, наприклад, пра­вовідносинам адміністративним. Навіть коли йдеться про відно­сини між батьками та дітьми, то вертикаль стосунків не виникає. Батьки не мають владних повноважень стосовно дитини. В своє­му ставленні до дитини вони зобов'язані виходити з того, що перед ними особа, яка має свої власні права та інтереси. Більше того, дитина має право на підвищений захист своїх прав навіть і проти своїх батьків, коли ті виконують свої батьківські обов'язки не­належним чином. В юридичному сенсі правовідносини батьків і дітей — правовідносини горизонтальні, відносини рівних сторін.

У цивілістиці поставало питання: рівність сторін є ознакою відносин, що регулюються, чи вона є ознакою методу правового регулювання, тобто засобу, за допомогою якого право впливає на суспільні відносини? З цього приводу висловлюються різні дум­ки. Наприклад, М. Д. Єгоров вважає, що рівноправність це озна­ка методу правового регулювання. Він, зокрема, зазначає: «Якщо визнати, що сторона суспільних відносин, які входять до предме­ту цивільного права, знаходиться в рівному становищі і без пра­вового регулювання, то стає безглуздим саме правове регулюван­ня вказаних відносин методом рівноправ'я...»1. Таке пояснення не виглядає переконливим. Рівність сторін — це, в першу чергу, при­родна риса самих відносин, які регулюються. Якщо певні відно­сини за своєю природою є відносинами рівних осіб, то право може лише закріпити таке становище, перевести його на мову юридич­них термінів, створити відповідні механізми юридичного захисту і не більше. Зміст законодавчих норм визначається сутністю відно­син, які регулюються, а не навпаки. Якщо норми закону моделю­ються без урахування природи відносин, які регулюються, то їх ефективність буде невеликою. Тому рівність сторін, у першу чер­гу, може розглядатися як ознака саме відносин, що регулюються сімейним правом. Знаходячи свій відбиток у правових нормах, рівність сторін набуває юридичного закріплення і визначає сутність правового регулювання сімейних відносин, тих юридич­них засобів, які залучаються до їх регулювання.

Кожен учасник сімейних відносин розглядається як особа, яка має відповідну     продолжение

--PAGE_BREAK--майнову самостійність, власні майнові права, незалежно від свого віку та обсягу дієздатності. Завжди можна конкретно визначити, яке саме майно належить тому чи іншому учаснику сімейних відносин на праві власності або володіння, обтяжене воно боргами чи ні, які майнові права та обов'язки має особа щодо інших осіб тощо. Учасники сімейних правовідносин здійснюють свої майнові права безпосередньо або за допомогою

1Гражданское право. 4.1 / Под ред. Ю. К. Толстого, А. П. Сергеева. — М., 1996. — С. 11.

інших осіб, що не змінює основної концепції, відповідно до якої кожен учасник сімейних відносин має майнову самостійність.

Ще однією ознакою сімейних правовідносин є автономія волі їх учасників. Кожна особа в сімейному праві визначається як ок­ремий суб'єкт права незалежно від свого віку та здатності здійсню­вати свої права власними діями. Саме тому відповідно до ч. 1 ст. 7 Конвенції про права дитини, яка була прийнята ООН 20.11.1989 р., дитина реєструється відразу після народження і з цього моменту набуває своїх прав. Інша справа, яким чином визначається воля дитини. Зрозуміло, що вольові якості людини формуються не з моменту народження і потребують певного часу. З урахуванням цього природного факту, в праві існує чимало спеціальних ме­ханізмів, які дають змогу, з одного боку, розглядати дитину як окрему вольову «одиницю», а з іншого — передати право форму­лювати та визначати цю волю іншим особам, які за своїми при­родними якостями здатні це робити — батькам, усиновлювачам, опікунам, піклувальникам тощо. Ці особи завжди мають діяти так, як би діяла сама особа, здійснюючи свою власну вольову поведін­ку у власних інтересах.

За своєю природою відносини, що складають предмет сімей­ного права, поділяються на два види: а) особисті та б) майнові. Відомо, що такий поділ є традиційним для цивільного права в ціло­му і є основною класифікацією цивільно-правових відносин. Не є винятком і сімейні правовідносини. Норми права регулюють особисті відносини, які виникають, наприклад, між подружжям щодо зміни прізвища при реєстрації шлюбу, вирішення усіх пи­тань життя сім'ї, між батьками та дітьми щодо виховання дитини, між іншими родичами та дітьми стосовно спілкування тощо. Май­нові правовідносини виникають щодо спільного та роздільного майна подружжя, батьків та дітей, управління та розпорядження майном, взаємного утримання членів сім'ї та інших родичів тощо.

У сімейній літературі радянського періоду протягом деся­тиріч жваво обговорювалося питання щодо співвідношення осо­бистих та майнових правовідносин у сім'ї. Причому, це питан­ня не було з числа абстрактних. Визначення місця особистих та майнових правовідносин у своєрідній ієрархії сімейних відно­син було чи не найважливішим аргументом у спорі щодо само­стійності або несамостійності сімейного права. Протягом три­валого часу в сімейно-правовій науці вважалося, що домінуюче положення в сім'ї займають особисто-правові зв'язки. Майновим відносинам відводилася другорядна роль, їх зворотний вплив на стан особистих внутрішньо-сімейних стосунків прак­тично ігнорувався. Д. М. Генкін, наприклад, зазначав, що осо­бисті взаємовідносини членів сім'ї є основними, у зв'язку з цим майнові відносини у сім'ї в більшості випадків регулюються пра­вом інакше, ніж майнові відносини цивільного права. Тому, якщо за буржуазними системами сімейне право є частиною цивільно­го права, то в СРСР воно становило окрему галузь права1. Прав­да, існувала й інша точка зору, згідно з якою недооцінка значен­ня майнових відносин у сім'ї є невиправданою, бо проблеми сімейного права не можуть бути вирішені у разі відриву особис­тих та майнових сімейних відносин2.

Останнім часом майнові відносини в сім'ї дістали значного розвитку. Цьому сприяє відміна багатьох заборон щодо кола об'єктів права приватної власності, розширення договірної ініціа­тиви учасників сімейних відносин. Разом із тим, це не може роз­глядатися як зміна самої сутності сім'ї, зменшення значення емо­ційних та особистих зв'язків її членів. Інша справа, що більшість особистих сімейних відносин (на відміну від майнових) не є пред­метом права. Тому розширення правового регулювання майно­вих відносин у сім'ї не означає автоматичного звуження кола осо­бистих відносин та зменшення їх значення в сімейному житті. Сьогодні, як і раніше, ці відносини просто знаходяться за межами правового впливу. Можна зазначити, що новий СК містить цілу низку статей, які закріплюють особисті немайнові права учасників сімейних відносин — право подружжя на повагу до своєї індиві­дуальності, право на фізичний та духовний розвиток, право на розподіл обов'язків у сім'ї тощо. Ці правила не є правовими, вони мають характер моральних, а не юридичних норм. У СК вони знай­шли своє закріплення скоріш як певні ціннісні орієнтири.

З точки зору визначеності у правовідношенні зобов'язаної осо­би сімейні правовідносини поділяються на абсолютні та відносні. Абсолютними є такі сімейні правовідносини, у яких фігура зобо­в'язаної особи є невизначеною. Наприклад, подружжю на праві власності належить певне майно. Усі інші особи не мають права

1ГенкинД. М. К вопросу о системе советского социалистического права // Сов. гос-во и право. — 1956. — № 9. — С. 82.

2Ершова Н. М. Развитие советского семейного права // СССР — Австрия: проблемн гражданского и семейного права. — М., 1983. — С. 165—166.

порушувати право власності подружжя. Таким чином, особа, яка має обов'язок утримуватися від порушення права власності по­дружжя, заздалегідь не визначена. Такий обов'язок покладається на будь-яку особу, яка в той чи інший спосіб стикається з майном подружжя. Правовідносини такого типу називаються абсолютни­ми. Відносні правовідносини виникають у випадках, коли обидві сторони сімейного правовідношення є чітко визначеними. На­приклад, один з подружжя, який є непрацездатним і нужденним, має право на отримання аліментів від іншого з подружжя, якщо той може таке утримання надати. З цього видно, що зобов'язана особа — другий з подружжя, є чітко визначеною особою.

Для сімейних правовідносин характерним є їх складний ха­рактер, коли абсолютні та відносні правовідносини дуже тісно пов'язані між собою та існують, так би мовити, паралельно. На­приклад, правовідносини між чоловіком і жінкою щодо їх спільного майна є відносними, бо обидві сторони правовідно­син є чітко визначеними, кожен із подружжя зобов'язаний во­лодіти, користуватися та розпоряджатися спільним майном, не порушуючи прав іншого з подружжя. У той же час щодо усіх тре­тіх осіб подружжя виступає як єдиний власник, управомочена особа, якій протистоїть невизначене коло зобов'язаних осіб. У цьому сенсі правовідносини власності подружжя мають абсолют­ний характер.

§2. Підставивиникнення, змінитаприпиненнясімейнихправовідносин

Сімейні правовідносини виникають, змінюються та припиня­ються внаслідок різноманітних конкретних життєвих обставин. Народження дитини спричиняє появу комплексу прав та обо­в'язків батьків та дітей. Укладення подружжям договору про вза­ємне утримання слугуватиме підставою зміни аліментних право­відносин, встановлених законом, і виникнення нових правовідно­син, визначених договором. Унаслідок позбавлення батьківських прав певні правовідносини між батьками та дітьми припиняють­ся. У зв'язку з тим, що такі обставини тягнуть за собою важливі юридичні наслідки — виникнення, зміну або припинення сімей­них правовідносин, вони називаються юридичними фактами. Та­ким чином,     продолжение

--PAGE_BREAK--юридичні факти — це такі конкретні життєві обставини, які спричинюють виникнення, зміну або припинення сімейних правовідносин.

Юридичні факти в сімейному праві поділяються на окремі види.

1. Першою є традиційна класифікація юридичних фактів за вольовою ознакою, тобто залежно від ступеня обумовленості на­стання юридичного факту від волі особи. У зв'язку з цим у сімей­ному праві юридичні факти поділяються на: а) юридичні дії; б) юридичні події.

Юридичні дії — це такі юридичні факти, які основані на воле­виявленні учасників сімейних відносин. Дії поділяються на пра­вомірні та неправомірні. Правомірні — дії, які відповідають сімей­но-правовим нормам і не порушують прав та інтересів учасників сімейних відносин. Вони мають найбільше поширення і склада­ють основну масу юридичних фактів у сімейному праві. Вони згру­повані за певними ознаками з урахуванням особливостей окре­мих видів правомірних юридичних дій.

Правомірні юридичні дії у сімейному праві поділяються на: а) юридичні акти (правочини, адміністративні акти, судові рішен­ня) та б) юридичні вчинки. Юридичні акти безпосередньо спря­мовані на настання юридичних наслідків. Так, подружжя, що ук­ладає певний правочин, має за мету передати майно у власність, встановити режим користування майном, поділити майно тощо. Метою таких дій подружжя є саме настання юридичних наслідків. Такі наслідки виникають також у випадку, коли відповідний дер­жавний орган видає адміністративний акт, який є підставою ви­никнення, зміни або припинення сімейних правовідносин. Так, орган реєстрації актів цивільного стану (РАЦС) реєструє шлюб, народження дитини, смерть особи тощо. Судові рішення також набувають значення сімейно-правових юридичних фактів. Суд, наприклад, виносить рішення про усиновлення дитини, поділ майна подружжя, стягнення аліментів, встановлення режиму ок­ремого проживання подружжя тощо.

Юридичні вчинки складають окремий вид правомірних юридич­них дій у сімейному праві. Вони відрізняються від юридичних актів тим, що особа, яка здійснює юридичний вчинок, не має за мету настання юридичних наслідків. Такі наслідки настають у силу прямого припису закону. Наприклад, особа взяла у свою сім'ю дитину, яка є сиротою або з інших причин позбавлена бать­ківського піклування, і виховує її (фактичне виховання). Такі дії

не мають на меті виникнення суто юридичних наслідків і здійсню­ються з гуманних підстав, бажання створити дитині умови сімей­ного виховання. Разом із тим, закон передбачає, що виховання дитини за таких умов породжує виникнення прав та обов'язків, передбачених сімейним законодавством (ст. 261 СК).

Неправомірними визнаються дії, які суперечать нормам сімей­ного права, порушують права та інтереси учасників сімейних пра­вовідносин (несплата аліментів, незаконне відібрання дитини у батьків, невиконання договору тощо).

Юридичні події — це такі конкретні життєві обставини, які не залежать від волі учасників сімейних відносин (абсолютні події) або частково залежать від неї (відносні події). В сімейному праві до юридичних подій відносять, наприклад, народження дитини або смерть особи. Батьки можуть вирішувати питання щодо на­родження в майбутньому дитини, але сам по собі факт народжен­ня є біологічним явищем і не залежить від їх волі. Народження дитини як юридичний факт спричинює виникнення цілої низки взаємних прав і обов'язків батьків та дітей. Смерть особи також викликає важливі юридичні наслідки. В сімейному праві смерть є підставою припинення багатьох правовідносин, наприклад, пра­вовідносин щодо взаємного утримання подружжя, батьків та дітей, інших родичів. Унаслідок смерті припиняються зобов'язальні правовідносини, які виникли з договору між учасниками сімей­них відносин, тощо.

Різновидом юридичних подій у сімейному праві визнаються також строки, які встановлюються законом, договором сторін або рішенням суду. В цьому сенсі вони певною мірою залежать від волі учасників сімейних відносин. Разом із тим, плин часу — об'єк­тивне явище, на яке людина впливати не може. Саме ця ознака дає підстави відносити строки до подій. В сімейному праві існує багато видів строків, із якими закон пов'язує настання певних юридичних наслідків. Наприклад, дружина, з якою проживає ди­тина, має право на утримання від чоловіка — батька дитини до досягнення дитиною трьох років (ч. 2 ст. 84 СК); батьки зобов'я­зані утримувати дитину до досягнення нею повноліття (ст. 180 СК); якщо позивач вживав заходів щодо одержання аліментів від відповідача, але не міг їх одержати внаслідок ухилення відповіда­ча від їх сплати, суд може постановити рішення про стягнення аліментів за минулий час, але не більш як за один рік (ч. 2 ст. 79 СК) тощо.

За юридичними наслідками юридичні факти в сімейному праві поділяються на: а) правоутворюючі, б) правозмінюючі, в) правоприпиняючі.

До правоутворюючих належать юридичні факти, які спричинюють виникнення сімейних правовідносин. Наприклад, народження дитини є юридичним фактом, із яким закон пов'язує виникнення особистих та майнових правовідно­син між матір'ю/батьком дитини та самою дитиною.

До право-змінюючих належать юридичні факти, які змінюють сімейні пра­вовідносини, які вже існували. Наприклад, аліментні правовідно­сини батька/матері та дитини можуть бути змінені за договором на правовідносини щодо передачі майна дитині у власність (ст. 190 СК).

Сімейні правовідносини припиняються також унаслідок настання певних юридичних фактів. Наприклад, подружжя має право відмовитися від шлюбного договору (ст. 101 СК), що спри­чинює припинення їх майнового правовідношення. Поновлення працездатності дитини тягне за собою припинення правовідно­син щодо утримання дитини батьками (ст. 198 СК).

За тривалістю юридичні факти в сімейному праві поділя­ються на: а) одноразові; б) тривалі. До одноразових можна відне­сти правочини, реєстрацію шлюбу, народження дитини, рішення суду про встановлення батьківства тощо. Такі юридичні факти за своєю природою мають одноразовий характер. Значне місце в сімейному праві мають тривалі юридичні факти, які розгорта­ються у часі й існують протягом певного періоду. До них, зокре­ма, належать юридичні становища — спорідненість, свояцтво, вагітність, непрацездатність, нужденність тощо.

Спорідненість — один із важливіших юридичних фактів у сімейному праві, бо з ним закон пов'язує настання різних юри­дичних наслідків. Спорідненість є підставою виникнення комп­лексу особистих і майнових прав батьків і дітей, баби, діда, братів, сестер та інших родичів; права на захист інтересів родичів у суді; права на усиновлення дитини тощо. Однак спорідненість може слугувати і юридичною перешкодою для виникнення деяких сімейних правовідносин. Так, особи, які перебувають у спорідне­ності, в передбачених законом випадках не можуть укласти між собою шлюб (ст. 26 СК). Спорідненість — це кровний зв'язок між людьми, із наявністю якого пов'язані виникнення, зміна чи при­пинення прав та обов'язків. Спорідненість у своїй основі має біо­логічний фактор — фактор походження. Тому, наприклад, не є родичами подружжя, а також усиновлювачи та усиновлені.

Родичами визнаються особи, які походять один після одного або від спільного предка. Залежно від цього розрізняють прямі та побічні родинні зв'язки. Пряма спорідненість визначається щодо осіб, які послідовно походять один після одного. Висхідна пряма лінія спорідненості встановлюється від нащадків до предків (син — батько, онука — дід), низхідна — від предків до нащадків (батько — син, дід — онука). Побічними є родинні зв'яз­ки, які походять від спільного предка (два брати є родичами, бо походять від однієї матері (батька). Рідні брати та сестри, які мають спільних батьків (матір та батька), називаються повнорідними; ті, які мають спільну матір і різних батьків — єдиноутроб­ними; спільного батька і різних матерів — єдинокровними. Не є родичами діти кожного з батьків — зведені брати та сестри. До них належать син (дочка) чоловіка від попереднього шлюбу та син (дочка) дружини від попереднього шлюбу. Цих осіб не зв'я­зує походження від спільного предка.

У праві велике значення має близькість спорідненості. Вона визначається шляхом встановлення ступеня спорідненості — тоб­то числа народжень, що пов'язують двох родичів (як прямих, так і побічних споріднених зв'язків) між собою. При цьому береться до уваги кількість народжень за винятком народження самого спільного предка. Рідні брат і сестра перебувають у другому сту­пені спорідненості, бо їх пов'язують два народження — народжен­ня брата й сестри (народження їх матері (батька) до уваги не бе­реться). Дід з онуком також перебувають у другому ступені спо­рідненості, їх пов'язує народження дочки (сина), а потім і самого онука.

    продолжение

--PAGE_BREAK--Свояцтво — це відносини між одним із подружжя і кровними родичами іншого з подружжя або між родичами обох з подруж­жя, що виникають не зі спорідненості, а зі шлюбу. В деяких ви­падках свояцтво викликає настання певних правових наслідків. За наявності кількох осіб, які виявили бажання усиновити одну і ту саму дитину, переважне право на її усиновлення має громадя­нин України, який є чоловіком матері або дружиною батька ди­тини, яка усиновлюється (ст. 213 СК). Відповідно до ст. 260 СК, якщо мачуха або вітчим проживають однією сім'єю з малолітніми, неповнолітніми пасинком, падчеркою, вони мають право брати участь у їхньому вихованні. В разі необхідності таке право буде захищатися у суді (ст. 159 СК). Мачуха та вітчим мають право на самозахист своїх малолітніх, неповнолітніх або повнолітніх не-працездатних пасинка та падчерки. Вони мають також право без спеціальних на те повноважень звернутися за захистом прав та інтересів цих осіб до органу опіки та піклування або до суду (ст. 262 СК). Мачуха, вітчим зобов'язані утримувати малолітніх, неповнолітніх падчерку та пасинка, які з ними проживають, якщо у них немає матері, батька, діда, баби, повнолітних братів та сес­тер або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм на­лежного утримання, за умови, що мачуха, вітчим можуть надава­ти матеріальну допомогу (ст. 268 СК). У свою чергу, повнолітні падчерка, пасинок зобов'язані утримувати непрацездатних мачу­ху, вітчима, якщо вони потребують матеріальної допомоги і якщо вони надавали падчерці, пасинкові систематичну матеріальну до­помогу не менш як п'ять років, за умови, що падчерка, пасинок мають змогу надавати матеріальну допомогу. Обов'язок падчер­ки, пасинка щодо утримання мачухи, вітчима виникає, якщо у мачухи, вітчима немає чоловіка, дружини, повнолітніх дочки, сина, братів та сестер або якщо ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання (ст. 270 СК).

4. За складом юридичні факти в сімейному праві поділяються на: а) прості; б) складні. Простий юридичний факт складається з однієї життєвої обставини; наявності якої достатньо для виник­нення, зміни або припинення сімейних правовідносин. Наприк­лад, подружжя уклало договір, відповідно до якого чоловік зобо­в'язується надавати дружині певне утримання протягом одного року. Укладення такого договору спричиняє виникнення відпо­відного майнового правовідношення подружжя. До простих на­лежать також такі юридичні факти, як реєстрація шлюбу, смерті, народження тощо.

Складний юридичний факт передбачає наявність такої юри­дичної дії або події, яка має низку ознак. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 162 СК суд може постановити рішення про відібрання дитини, якщо один із батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими дитина проживала на підставі закону або рішення суду, змінить місце її проживання, у тому числі способом її викрадення. Дитина не може бути повер­нута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем прожи­вання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров'я. В даному разі мова йде про неправомірну юридичну дію — відібрання дитини у батьків. Цей юридичний факт слугує підста­вою для виникнення правовідношення щодо захисту порушеного

сімейного права — права на виховання дитини. Разом із тим, цей факт має складну структуру, бо містить не одну, а декілька ознак: а) місце дитини неправомірно змінено, в тому числі шляхом її викрадення; б) на цю зміну не було отримано згоди того з батьків, з ким дитина проживала, або іншої особи, яка виховувала дитину на підставі закону або рішення суду; в) за попереднім місцем про­живання для дитини не створювалася реальна небезпека для її життя та здоров'я. Суд при розгляді справи має враховувати усі вказані ознаки цього юридичного факту.

§3. Здійсненнясімейнихправ тавиконаннясімейнихобов'язків

Учасники сімейних правовідносин мають різноманітні осо­бисті та майнові права й обов'язки. Суб'єктивне сімейне пра­во — це гарантована правом і законом міра можливої або дозво­леної поведінки учасника сімейних відносин. Здійснення сімей­них прав — це процес задоволення особою своїх матеріальних та духовних потреб на підставі юридичних можливостей, які вона має. Реалізація сімейних прав може відбуватися фактичними або юридичними способами. Наприклад, члени сім'ї володіють та ко­ристуються майном, яке належить їм на праві спільної власності. В цьому випадку вони здійснюють свої майнові права безпосе­редньо, тобто фактичними способами. В деяких випадках здій­снення сімейних прав потребує застосування певних правових механізмів. Так, учасники сімейних правовідносин укладають між собою або з третіми особами різного роду правочини щодо розпорядження своїм майном, представляють інтереси інших членів сім'ї у суді, органах опіки та піклування тощо.

Учасниками багатьох сімейних правовідносин є неповнолітні або непрацездатні члени сім'ї. Тому законодавство передбачає спеціальні юридичні засоби, що спрямовані на забезпечення їх прав та інтересів. Відповідно до ч. 2,3 ст. 14 СК, якщо дитина або особа, дієздатність якої обмежена, не може самостійно здійсню­вати свої права, ці права здійснюють батьки, опікун або самі ці особи за допомогою батьків чи піклувальника. Сімейні права не­дієздатної особи здійснює її опікун. Якщо, наприклад, один із батьків не виконує свого обов'язку щодо утримання дитини, пра­во дитини на аліменти може бути здійснене в примусовому порядку шляхом звернення до суду другого з батьків або іншої осо­би в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодек­сом України.

Особливі правила встановлені для неповнолітніх осіб, які самі є батьками дитини. Хоча неповнолітні батьки мають такі ж права та обов'язки щодо дитини, як і повнолітні батьки, і можуть їх здійснювати самостійно (ч. 1 ст. 156 СК), закон дає додаткові га­рантії щодо забезпечення їх прав. Відповідно до ст. 16 СК, якщо мати, батько дитини є неповнолітніми, баба, дід дитини з боку того з батьків, хто є неповнолітнім, зобов'язані надавати йому допо­могу у здійсненні ним батьківських прав та виконанні батьківсь­ких обов'язків.

Учасники сімейних правовідносин здійснюють свої сімейні права вільно, на власний розсуд, не порушуючи при цьому права, свободи та інтереси інших осіб і, в першу чергу, інших учасників сімейних правовідносин. Особа може не здійснювати свого сімей­ного права. Таке нездійснення не тягне за собою припинення та­кого права, воно продовжує існувати в нереалізованому стані. Наприклад, той з подружжя, який є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, може не звертатися до другого з подруж­жя з вимогою про надання утримання, хоча і має на це право. Той факт, що особа не реалізує свого права, не є підставою для по­збавлення її цього права.

Разом із тим, існують певні особливості сімейних прав, які зу­мовлюють і особливості їх здійснення. В першу чергу це стосуєть­ся сімейних правовідносин за участю неповнолітніх. Наприклад, право батьків на виховання дитини є абсолютним правом. Це оз­начає, що жодна особа, яка не має для цього відповідних право­вих підстав, не може перешкоджати батькам здійснювати вихо­вання дитини, обмежувати спілкування дитини з батьками, відби­рати дитину тощо. Разом із тим, виховання дитини, яке щодо усіх третіх осіб є абсолютним правом батьків, стосовно самої дитини становить не право, а обов'язок батьків. Дитина (особисто або за допомогою інших осіб, у способи, передбачені законом) може ви­магати здійснення батьками їх обов'язку щодо виховання. Таким чином, виховання дитини щодо усіх третіх осіб, є правом батьків, а щодо самої дитини — їх обов'язком. Зрозуміло, що за таких об­ставин батьки не можуть за власним бажанням вирішувати пи­тання щодо здійснення або нездійснення свого права на виховання або відмовлятися від нього, бо відмова від виховання є пору­шенням їхнього обов'язку щодо дитини.

Права учасників сімейних правовідносин можуть бути припи­нені або обмежені строком. Наприклад, один з подружжя, який є непрацездатним, за наявності усіх необхідних підстав набуває пра­ва на утримання, яке зобов'язаний йому надати другий з подруж­жя. Разом із тим, вказане право може бути припинене у випадках, передбачених законом. Відповідно до ч. 1 ст. 82 СК право одного з подружжя на утримання припиняється у разі поновлення його працездатності, а також реєстрації з ним повторного шлюбу. Рішенням суду одного з подружжя може бути позбавлено права на утримання або обмежено його строком, якщо подружжя пере­бувало в шлюбних відносинах нетривалий час, непрацездатність того з подружжя, хто потребує матеріальної допомоги, виникло в результаті умисного злочину, та в інших випадках, передбачених законом (ст. 83 СК).

Учасники сімейних правовідносин за власною волею вправі припинити свої права. В першу чергу це стосується тих прав, які мають майновий характер. Наприклад, за шлюбним договором та чи інша річ, що належить на праві власності одному з подружжя (за винятками, встановленими ч. 5 ст. 93 СК), може передаватися у власність другого з подружжя. Таким чином, майнове право одного з подружжя припиняється, натомість виникає право влас­ності у другого з подружжя. Відповідно до ч.     продолжение

--PAGE_BREAK--і ст. 190 СК той із батьків, з ким проживає дитина, і той із батьків, хто проживає окремо від неї, з дозволу органу опіки та піклування можуть укласти договір про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно (житло­вий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо).

Сімейні права тісно пов'язані із сімейними обов'язками. Суб'єк­тивний сімейний обов'язок — це вид і міра належної поведінки особи. Свої обов'язки учасники сімейних відносин здійснюють різними шляхами. Переважно '— шляхом здійснення активних дій: батьки зобов'язані виховувати та утримувати свою дитину; один із подружжя за певних умов зобов'язаний надати утриман­ня другому з подружжя; патронатний вихователь зобов'язаний за­безпечити дитину житлом, одягом, харчуванням та створити їй умови для навчання та розвитку. Це все приклади активного ви­конання особами своїх сімейних обов'язків. У деяких випадках виконання сімейних обов'язків, навпаки, полягає в утриманні від

активних дій. Наприклад, опікун не має права перешкоджати спілкуванню дитини з її батьками та іншими родичами; той із батьків, з яким проживає дитина, не вправі чинити перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у вихованні дитини тощо. Таким чином, саме нездійснення активних дій у цих випадках буде означати правомірну поведінку особи і, як наслідок, здійснення нею свого сімейного обов'язку.

Учасники сімейних правовідносин здійснюють свої обов'язки особисто, бо вони є такими, що тісно пов'язані з особою і не мо­жуть бути перекладені на іншу особу (ч. 1 ст. 15 СК). Відповідно до ч. 2 ст. 15 СК, якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов'язок особистого немайнового характеру припиняється. Це правило стосується дієздатних учасників сімейних правовідно­син — батьків, усиновлювачів, опікунів, патронатних вихователів тощо. У разі визнання такої особи недієздатною, вона не може ви­конувати своїх обов'язків немайнового характеру — виховувати дитину, представляти та захищати її права тощо. Схожі наслідки виникають і в тому разі, якщо особа не визнана в судовому по­рядку недієздатною, але в результаті психічного розладу, тяжкої хвороби або з іншої поважної причини не може виконувати сімей­ний обов'язок. Така особа не визнається такою, що ухиляється від виконання свого обов'язку, і таким чином звільняється від за­стосування наслідків примусового характеру (ч. 3,4 ст. 15 СК).

§4. Захистсімейнихправтаінтересів

Особа має право на захист свого сімейного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Суб'єктивне сімейне право на захист — це законодавчо забезпечена можливість упов­новаженої особи використовувати правоохоронні засоби для відновлення свого порушеного права або його визнання. Існують дві основні форми захисту сімейних прав: юрисдикційна та не-юрисдикційна (самозахист).

Юрисдикційна форма захисту — це діяльність уповноважених державою органів щодо захисту сімейних прав та інтересів учас­ників сімейних відносин. До органів, які здійснюють такий захист, належать: суд, органи опіки та піклування, нотаріус та прокурор.

Основною формою захисту сімейних прав є судова. Відповід­но до ч. 10 ст. 7 СК кожен учасник сімейних відносин має право

на судовий захист. Конкретні способи отримання такого захисту залежать від віку особи, яка його потребує. Особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду. Захист прав та інтересів малолітніх у першу чергу здійснюють їхні батьки. Вони мають право звертатися до суду як законні пред­ставники дитини без спеціальних на те повноважень (ч. 2 ст. 154 СК). Це означає, що для представництва інтересів дитини в суді батькам не треба мати рішення органів опіки та піклування, до­віреність або будь-які інші документи, які підтверджують їх пов­новаження. Вони діють на підставі того, що вони є батьками ди­тини. Батьки вправі звертатися за захистом навіть і в тому разі, коли відповідно до закону діти самі мають право звернутися за таким захистом (ч. З ст. 154 СК). Якщо дитина позбавлена бать­ківського піклування та в деяких інших випадках звертатися до суду в її інтересах мають право й інші особи (родичі дитини, які визначені законом, опікун, піклувальник, патронатний вихова­тель, орган опіки та піклування, прокурор).

Суд застосовує способи захисту, встановлені законом або до­мовленістю (договором) сторін. Відповідно до ч. 2 ст. 18 СК спо­собами захисту сімейних прав та інтересів є: встановлення право-відношення; примусове виконання добровільно не виконаного обов'язку; припинення правовідношення, а також його авалювання; припинення дій, які порушують сімейні права; відновлення правовідношення, яке існувало до порушення права; відшкоду­вання матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено СК або договором. Указаний перелік способів захисту сімейних прав не є вичерпним, тому суд може застосовувати й інші способи (ви­знання права, стягнення неустойки, визнання правочину не­дійсним тощо).

Слід зазначити, що новий СК значно розширює можливості судового захисту сімейних прав і вперше вводить такі традиційні для цивільного права способи захисту, як відшкодування матері­альної шкоди (збитків), моральної шкоди, а також стягнення не­устойки (пені). В сімейно-правовій доктрині завжди вважалося, що один з основних цивільно-правових способів захисту — відшкодування збитків не може застосовуватися для захисту сімейних прав, бо вони за своєю природою не мають відплатного характеру. Останнім часом погляд на це питання зазнав суттєвих змін. Сімейні відносини, і, в першу чергу, майнові, можуть захи­щатися шляхом відшкодування збитків потерпілій особі. Наприклад, особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, вважаються зарученими. Заручини не створюють обов'язку взяття шлюбу. Кожна зі сторін має право відмовитися від нього. В такому ви­падку цілком прийнятним буде вирішення питання щодо відшко­дування другій особі витрат, що їх вона понесла у зв'язку з приго­туванням до реєстрації шлюбу та весілля (ч. З ст. 31 СК). СК упер­ше передбачає і застосування такого захисту майнових прав, як стягнення неустойки (пені). Відповідно до ч. 1 ст. 196 СК при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачу­вати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення.

Передбачено новим СК і можливість відшкодування учасни­кам сімейних відносин моральної шкоди. Це можливо, наприк­лад, у випадку порушення одним із батьків, із яким проживає дитина, встановленого договором порядку здійснення батьківсь­ких прав (ст. 157 СК), у разі самочинної зміни одним із батьків місця проживання дитини всупереч волі іншого з батьків (ст. 162 СК), у випадку невиконання рішення суду щодо участі у вихо­ванні дитини того з батьків, хто проживає окремо від дитини (ст. 159 СК) та деяких інших випадках. Перелік підстав, за яких можливе відшкодування моральної шкоди в сімейному праві є виключним1. Такий спосіб захисту сімейних прав є новим для сімейного законодавства. Сімейний кодекс не містить визначен­ня моральної шкоди, порядку та розміру її відшкодування. У зв'яз­ку з цим, є підстави вважати, що для вирішення питання щодо відшкодування моральної шкоди в сімейному праві можуть за­стосовуватися норми ЦК (ст. 23).

Захист сімейних прав здійснюється також органами опіки та піклування2. У випадках, передбачених законом, особа має право на попереднє звернення до цих органів, рішення яких є обов'язковим (ч. 1, 2 ст. 19 СК). Участь органу опіки та піклу-

1Сиротенко С. Є. Щодо компенсації моральної шкоди за Сімейним ко­
дексом України // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп.
ред. В. Я. Тацій. — Харків: НЮАУ, 2003. — Вип. 63. — С. 109.

2Правила опіки та піклування. Затверджено наказом Державного комі­
тету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства охорони здоров'я Ук­
раїни, Міністерства освіти України, Міністерства праці та соціальної полі­
тики України від 26 травня 1999 р. № 34/166/131/88. Зареєстровано в
Міністерстві юстиції України 17 червня 1999 р. за № 387/3680.

/>вання є обов'язковою при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з ди­тиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібран­ня дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасу­вання усиновлення та визнання його недійсним (ч. 4 ст. 19 СК). Важливою функцією органів опіки і піклування є захист прав та інтересів дітей при розгляді спорів, пов'язаних з їх вихованням. Наприклад, за заявою матері або батька дитини орган опіки та піклування визначає способи участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї. Якщо той із батьків, з ким проживає дитина, ухиляється від ви­конання рішення органу опіки та піклування і продовжує чини­ти перешкоди спілкуванню дитини з другим із батьків, останній має право звернутися до суду з позовом про усунення цих пере­шкод (ч. 1 ст. 158, ч. 1 ст. 159 СК).

Органи опіки та піклування беруть активну участь у процесі влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, вста­новлюють опіку та піклування, здійснюють контроль за дотри­манням прав дитини, в разі необхідності звільняють опікуна та піклувальника від їх обов'язків (гл. 19 СК); проводять облік осіб, які бажають усиновити дитину (ст. 215 СК), звернутися до суду з позовом про скасування усиновлення чи визнання його недійсним (ст. 240 СК); укладають договір про патронат та здійснюють на­гляд за його виконанням патронатними вихователями (гл. 20 СК).

Відповідно до ст. 18 ЦК захист цивільних прав здійснюється     продолжение

--PAGE_BREAK--нотаріусом шляхом вчинення виконавчого напису на боргово­му документі у випадках і в порядку, встановлених законом. Та­ким шляхом нотаріус здійснює захист і сімейних прав. Наприк­лад, батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину. У разі невиконання одним із батьків свого обов'язку за договором аліменти з нього можуть стягуватися на підставі вико­навчого напису нотаріуса (ст. 189 СК). Це означає, що у разі не­виконання договору однією стороною друга сторона може захи­щати свої права у спрощеному порядку, не звертаючись до суду. Нотаріус робить на борговому документі виконавчий напис, який є підставою для примусового стягнення заборгованості. Такий правовий механізм діє і в інших випадках (ст. 78 СК).

Функції захисту сімейних прав здійснює також прокурор. Прокурор має право на звернення до суду з позовом про визнан­ня шлюбу недійсним (ст. 42 СК); позбавлення батьківських прав (ст. 165 СК); відібрання дитини без позбавлення батьківських прав (ч. 2 ст. 170 СК); скасування усиновлення чи визнання його не­дійсним (ст. 240 СК) тощо. В деяких випадках прокурор здійснює захист сімейних прав безпосередньо, без звернення до суду. Так, відповідно до ч. 2 ст. 170 СК у виняткових випадках, при безпосе­редній загрозі для життя або здоров'я дитини прокурор має пра­во постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків.

Неюрисдикційна форма захисту сімейних прав — це дії фак­тичного характеру, які учасник сімейних відносин вчиняє для за­хисту свого права та інтересу або права та інтересу іншої особи без звернення до відповідних юрисдикційних органів. У СК є спе­ціальна вказівка на те, що батьки мають право на самозахист своєї дитини (ч. 1 ст. 154 СК). Якщо, на думку батьків, дитині загрожує небезпека, вони можуть здійснити певні фактичні дії, спрямовані на її захист: змінити місце проживання дитини, припинити її спілкування з певною особою, здійснити конкретні заходи щодо охорони дитини на вулиці, під час її повернення додому тощо. Як правильно зазначає 3. В. Ромовська, у разі викрадення дитини батьки мають право на її відібрання за допомогою сили, якщо при цьому не будуть здійснені дії, заборонені законом1. Якщо при цьо­му буде завдано майнової шкоди особі, яка викрала дитину, пи­тання буде вирішуватися шляхом застосування норм ЦК.

Немає підстав відкидати можливість застосування в процесі самозахисту сімейних прав і деяких способів, які передбачені Цивільним кодексом України, зокрема, необхідної оборони (ст. 1169 ЦК), притримання речі (ст. 594—597 ЦК), односторон­ньої відмови від зобов'язання (ст. 615 ЦК).

§5. СтрокиусімейномуправіУкраїни

З фактором часу пов'язані виникнення, розвиток і припинен­ня суб'єктивних прав та юридичних обов'язків учасників сімей­них відносин, необхідність здійснення передбачених законом чи

1Ромовська 3. В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний комен­тар. — К., 2003. — С. 60

договором дій, можливість захисту порушених прав тощо. Однак юридичне значення має не сплив часу, а настання певного момен­ту в часі чи закінчення певного строку. Сімейні відносини можуть існувати протягом невизначеного строку (зокрема, шлюб) чи ви­значеного строку (наприклад, аліментування, виховання дітей тощо). Як правило, сімейні відносини є тривалими і не мають чітких часових меж. Однак для чіткості правового регулювання і визначеності у правах та обов'язках суб'єктів законодавство вста­новлює певні строки.

Строк у сімейному праві — це певний період чи момент часу, з яким пов'язані юридичні наслідки1. Ці строки можна класифіку­вати на види за такими критеріями:

1. Залежно від підстав виникнення в сімейному праві роз­різняють:

законні строки — строки, зафіксовані в нормативних актах. Наприклад, рішення органу опіки та піклування є обов'язковим до виконання, якщо протягом 10 днів від часу його виникнення заінтересована особа не звернулася за захистом своїх прав або інтересів до суду, крім випадку, передбаченого ч. 2 ст. 170 СК України (ч. 2 ст. 19 СК України); якщо шлюбний договір укладе­но до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу (ч. 1 ст. 95 СК України) тощо;

договірні строки — строки, які самостійно визначають учасники правовідносин. Зокрема, у шлюбному договорі може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки трива­лості окремих прав та обов'язків (ч. 1 ст. 96 СК України); по­дружжя має право укласти договір про надання утримання одно­му з них, у якому визначити умови, розмір та строки виплати алі­ментів (ч. 1 ст. 78 СК України); у договорі про сплату аліментів на дитину батьки визначають розмір та строки виплати (ч. 1 ст. 189 СК України) тощо;

строки, які визначають зазначені в СК України інші органи. Так, органу РАЦС надано право скорочувати або збільшувати місячний строк для реєстрації шлюбу (ст. 32 СК України).

1ЦК України проводить розмежування між строком і терміном. Стро­ком є певний період у часі, а терміном — певний момент у часі, з настанням яких пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Відповідно, строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін -календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України).

2.За можливістю бути зміненими за згодою сторін розріз­няють:

імперативні — строки, що чітко визначені законом і не підля­гають зміні за згодою сторін;

диспозитивні — строки, що хоча і передбачені законом, але можуть бути змінені за згодою сторін.

На відміну від цивільного права, більшість строків у сімейно­му праві є імперативними. Лише як виняток із загального прави­ла учасники сімейних відносин у деяких випадках мають мож­ливість відходити від строків, передбачених законодавством (на­приклад, добровільне продовження виплати аліментів на дітей після припинення підстав для цього тощо).

3.За точністю визначення строки поділяють на:

абсолютно визначені — передбачають точний момент чи пе­ріод часу, з яким пов'язуються юридичні наслідки. Зокрема, у разі відмови в позові про поновлення батьківських прав повторне звер­нення із позовом про поновлення батьківських прав можливе лише після спливу одного року з часу набрання чинності рішен­ня суду про таку відмову (ч. 6 ст. 169 СК України); у разі розір­вання шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного ста­ну шлюб припиняється у день винесення ним відповідної поста­нови (ч. 1 ст. 114 СК України);

відносно визначені — мають меншу точність, але також по­в'язані з певним моментом чи періодом часу. Наприклад, якщо один із подружжя одержує аліменти у зв'язку з інвалідністю, спла­та аліментів триває протягом строку інвалідності (ч. З ст. 79 СК України); право одного з подружжя на утримання, а також право на утримання, яке особа має після розірвання шлюбу, припиняєть­ся у разі поновлення його працездатності, а також реєстрації з ним повторного шлюбу (ч. 1 ст. 82 СК України) тощо;

невизначені — мають місце тоді, коли, виходячи із суті, пра­вовідносини мають часові межі, але вони не визначені законом чи договором. Так, у виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров'я дитини, орган опіки та піклування або про­курор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків (ч. 2 ст. 170 СК України) тощо.

4.    продолжение

--PAGE_BREAK--За своїм призначенням строки поділяються на:

1) строки здійснення прав — строки, протягом яких особа може реалізувати належне їй право. Зокрема, протягом трьох років від дня розірвання шлюбу має право на утримання той із подружжя, який у зв'язку з вихованням дитини, веденням домашнього гос­подарства, піклуванням про членів сім'ї, хворобою або іншими обставинами, що мають істотне значення, не мав можливості одер­жати освіту, працювати, зайняти відповідну посаду, за умови, що він потребує матеріальної допомоги і що колишній чоловік чи дру­жина може надавати матеріальну допомогу (ч. 4 ст. 76 СК Украї­ни); дружина має право на утримання від чоловіка під час вагіт­ності (ч. 1 ст. 84 СК України); дружина, з якою проживає дитина, має право на утримання від чоловіка — батька дитини до досяг­нення дитиною трьох років (ч. 2 ст. 84 СК України), а якщо дити­на має вади фізичного або психічного розвитку, то до досягнення дитиною шести років (ч. З ст. 84 СК України) тощо;

2) строки захисту цивільних прав — це строки, протягом яких особа, чиє право порушене, може звернутися до компетентних державних органів про примусовий захист свого права. До них належать, зокрема, строки позовної давності.

Строки у сімейному праві можуть бути визначені шляхом:
а) посилання до певної обставини чи дії, яка характеризується в законодавстві (реєстрація або припинення шлюбу, народження або усиновлення дитини, подача заяви тощо); б) зазначення періоду часу (один чи два роки тощо). Перебіг і обчислення строківу сімейних відносинах відбувається відповідно до ЦК України (ст. 12 СК).

Позовна давність — це строк, у межах якого особа може звер­нутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу і розраховувати на їх захист.

На вимоги, що випливають з цивільних відносин, завжди по­ширюється позовна давність, крім випадків, встановлених законом. Інакше вирішується це питання в сімейному праві. Відповідно до ч. 1 ст. 20 СК України, до вимог, що випливають із сімейних відно­син, за загальним правилом, позовна давність не застосовується. Пояснюється це тим, що у сімейному праві значна частина правовідносин має немайновий або тривалий характер.

Зокрема, позовна давність не застосовується до вимог: про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності по­дружжя, якщо шлюб між ними не розірвано (ч. 1 ст. 72 СК Украї­ни); чоловіка про виключення запису про нього як батька з акто­вого запису про народження дитини (ч. 6 ст. 136 СК України); про виключення запису про особу як батька дитини з актового запису про народження дитини, якщо оспорювання батьківства

відбулося після смерті особи, яка записана батьком дитини (ч. 4 ст. 137 СК України); про розірвання шлюбу чи визнання його недійсним, встановлення батьківства, стягнення аліментів, повер­нення дітей, скасування усиновлення та визнання його недійсним тощо. Тобто, як правило, можливість захисту права у примусово­му порядку не обмежена встановленими в законі строками позов­ної давності, тому учасник сімейних відносин може розраховува­ти на захист свого порушеного права судом незалежно від часу виникнення підстав для звернення до суду.

Лише у виключних випадках таке право обмежене певним стро­ком. Відповідно до СК України позовна давність застосовується до вимог:

про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної влас­ності подружжя, якщо вимога заявлена після розірвання шлюбу, протягом трьох років від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (ч. 2 ст. 72 СК України);

про визнання батьківства особою, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народжен­ня дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, протягом од­ного року, починаючи від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство (ч. 2 ст. 129 СК України);

матері про внесення змін до актового запису про народжен­ня дитини у випадку оспорювання батьківства свого чоловіка протягом одного року від дня реєстрації народження дитини (ч. З ст. 138 СК України);

про визнання материнства строком один рік, починаючи від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися, що є матір'ю дити­ни (ч. З ст. 139 СК України).

Таким чином, строк позовної давності починає перебіг від дня, коли особа дізналася чи могла дізнатися про порушення свого суб'єктивного права. Аналогічний підхід міститься і в п. 1 ст. 261 ЦК України. Наприклад, коли один із колишнього подружжя са­мостійно розпорядився майном, що є об'єктом права спільної су­місної власності, то строк позовної давності починає перебіг не з мо­менту припинення шлюбу, а з часу, коли інший співвласник дізнав­ся або міг дізнатися про цей факт. До того ж, доречно звернути увагу, що позовна давність розпочинається лише за умови розірвання шлюбу. У зазначених випадках позовна давність застосовується су­дом відповідно до ЦК України (ч. 2 ст. 20 СК України).

РозділII

ПРАВОВІДНОСИНИПОДРУЖЖЯ

Глава4

Шлюб

§1. Поняттяшлюбутайого правоваприрода

Шлюб — один із найдавніших правових інститутів, що пояс­нює існування на сьогодні різних теорій визначення його право­вої природи1. Основними з них у науці сімейного права прийнято вважати такі: шлюб — це договір2; шлюб — це таїнство; шлюб — одночасно і таїнство і договір3; шлюб — інститут особливого роду4.

Відповідно до ст. 21 СК, яка вперше дає поняття шлюбу, шлюб— це сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у дер­жавному органі реєстрації актів цивільного стану (далі — РАЦС). Виходячи з того, що будь-яке правове поняття повинне містити достатню сукупність ознак, наявність яких давала б змо­гу розкрити його правову сутність, наведене поняття носить суто формальний характер. Аналіз його дає змогу дійти висновку, що існують наступні ознаки шлюбу:

а) це союз жінки та чоловіка. Це — фізіологічна ознака, бо СК дозволяє укладати шлюб тільки між особами різної статі, а

1АнтокольскаяМ. В. Семейное право. — М.: Юристь, 2002. — С. 103—106.

2Антокольская М. В. Вказ. праця; Ромовська 3. В. Сімейний кодекс Ук­раїни. — С. 65.

3Шершеневич Г. Ф. Курс гражданского права. — Тула: Автограф, 2001. —С. 530-533.

4Суворов Н. С. О гражданском браке. — Ярославль, 1887; Загоровский И. А. Курс семейного права. — Одесса, 1902. — С. 5; Дзера І. О. Сімейне право України. — Гл. IV; Синайскш В. И. Русское гражданское право. — М.: Статут, 2002. — С. 487; МейерД. И. Русское гражданское право: В 2 ч. — 8-е изд. испр. и доп. (1902). — М.: Статут, 2000. — Ч. 2. — С. 713-714; Покровский И. А. Основньїе проблеми гражданского права. — М.: Статут, 1998. —
С. 162-170.

звідси створення союзу двома жінками або двома чоловіками не тягне за собою виникнення у них прав та обов'язків подружжя;

б) це не просто союз жінки та чоловіка, а саме     продолжение

--PAGE_BREAK--сімейний союз, що припускає спільне проживання і не тільки в фізичному сенсі, а й моральному1, тобто спільний побут, взаємні права та обов'яз­ки (ч. 2 ст. З СК);

в)це союз, який зареєстрований у державному органі РАЦО. Дана ознака конститутивна, бо передбачає обов'язковість державної реєстрації такого союзу, необхідність утілення його у
встановлену форму, яка може мати тільки громадянський (світський), а не релігійний характер. Звідси витікає, що коли жінка та чоловік проживають однією сім'єю без державної реєст­рації шлюбу, в них не виникає прав і обов'язків подружжя, хоча сімейний союз існує. Не змінює цього положення навіть і той факт, що вони укладають певний шлюбний обряд за звичаями тієї чи
іншої народності, або шлюбний релігійний обряд (вінчання)3. Хоча у випадках, передбачених законом, шлюбу, що укладений за релігійним обрядом, надається юридичне значення. Це стосуєть­ся шлюбів, що укладені за релігійними обрядами до створення або відновлення державних органів РАЦС (ч. 2 і ч. З ст. 21 СК)4.3

1Шершеневич Г. Ф. Курс гражданского права. — С. 530—531.

2У навчальній літературі зустрічаються й інші точки зору. Так, зокре­ма, /. О. Дзера відносить до ознак шлюбу добровільність, досягнення шлюб­ного віку, реєстрацію у встановленому порядку, спрямованість на утворен­ня особистого сімейного союзу, хоч одночасно стверджує, що доб­ровільність, досягнення шлюбного віку — це умови вступу до шлюбу (див.: Сімейне право України / За ред. В. С. Гопанчука. — Гл. IV. — С. 44—45.
Вважаємо, що добровільність, досягнення шлюбного віку — це позитивні умови його укладення.

3У літературі висловлена думка, що шлюб, зареєстрований відповідни­ми служителями культу (попом, ксьондзом, муллою), якщо цьому не пере­дувала реєстрація в органах РАЦС, слід вважати неіснуючим (див.: Сімейне право України / За ред. В. С. Гопанчука. — Гл. IV. — С. 64. На наш погляд, вірніше було б вважати цей шлюб таким, що не має юридичного значення.

4У західних областях (Волинській, Дрогобицькій, Львівській, Ровенській, Станіславській, Тернопільській) Української РСР церковні шлюби визна­валися, якщо вони були здійснені до 5 травня 1940 р. // Указ Президії Вер­ховної Ради У РСР «Про реєстрації актів громадянського стану в Волинській, Дрогобицькій, Львівській, Ровенській, Станіславській, Тернопільській об­ластях Української РСР» від 16 квітня 1940 р.; у Закарпатській області — до 25 січня 1946 р. // Указ Президії Верховної Ради УРСР «Про введення на
території Закарпатської області законодавства Української РСР» від 24 січня 1946 р.; в окремих районах Чернівецької області, Акерманському та Ізмаїльсь-

цього приводу ще М. В. Гордон звертав увагу на те, що «… церков­ний документ, який свідчить про шлюб, що виник тоді, коли в даній місцевості органів загсу не було, приймається і тепер як доказ шлюбу»1.

Але чи можна вважати, що наведене поняття шлюбу розкри­ває правову природу цього особливого правового інституту? В сучасній навчальній літературі є дві протилежні точки зору на цю проблему. Одні правники, наприклад, І. О. Дзера, вважають, що таке визначення хоча і не розкриває повною мірою зміст цього поняття, але дає його в тих межах, в яких відносини шлюбу підда­ються регламентації сімейно-правовими нормами2. Інші ж, зок­рема, Ю. С. Червоний, не вважають це поняття вичерпним з пра­вової точки зору і пропонують своє визначення, а саме: шлюб — це вільний, добровільний союз рівноправних жінки і чоловіка, спрямований на створення сім'ї, укладений з дотриманням умов і форми, встановлених законом, і той, що породжує взаємні права і обов'язки подружжя3. Вважаємо, що слід погодитися з правниками, які поділяють першу точку зору. Поняття, що пропонує Ю. С. Червоний, по суті, нічого не міняє, бо він вводить до ознак шлюбу одну з умов його укладення — добровільність, а також оз­наку, що характерна для вже існуючих шлюбних правовідносин, а саме право кожного з подружжя на особисту свободу (вільність), включаючи і право на припинення самих шлюбних відносин. Що ж стосується уточнення, що шлюб — це союз, який породжує певні права, то термін «сімейний союз», що дається в легальному по­нятті, містить у собі й спрямованість на створення сім'ї, й поро­дження прав і обов'язків подружжя.

§2. Умовиукладенняшлюбу

Під умовами укладення шлюбу слід розуміти обставини, на­явність яких необхідна для того, щоб шлюб мав юридичну

кому районах Одеської області — до 2 серпня 1940 р. // Закон СРСР «Про включення північної частини Буковини, Хотинського, Акерманського і Ізмаїльського уїздів Бессарабії до складу Української РСР» від 2 серпня 1940 р. (див.: Ромовська 3. В. Сімейний кодекс України. — С. 67).

1Гордон М. В. Охорона прав громадян радянським сімейним законодав­ством. — К.: Радянська Україна, 1959. — С. 11—14.

2Сімейне право України / За ред. В. С. Гопанчука. — С. 44.

3Научно-практический комментарий Семейного кодекса Украиньі. —С.57.

силу1. В теорії сімейного права розрізняють позитивні та нега­тивні умови укладення шлюбу2. Наявність позитивних дає мож­ливість укладення шлюбу, що ж стосується негативних, то саме їх відсутність дає таку можливість.

До позитивних умов СК відносить:

— досягнення шлюбного віку (ст. 22 СК). Відповідно до ст. 23 СК право на шлюб мають особи, які досягли шлюбного віку3. СК, як і КпШС, встановлює особливе шлюбне повноліття тільки для жінок. Відповідно до ч. 1 ст. 22 шлюбний вік для жінки встанов­люється у сімнадцять, а для чоловіка — у вісімнадцять років. Вста­новлення шлюбного віку пояснюється не тільки тим, що особа, яка прагне зареєструвати шлюб, повинна досягти статевої зрілості, а це пов'язується з завершенням фізичного росту організму, а та­кож і тим, що особа має досягти відповідного стану психічного, розумового, морального та соціального розвитку. Досягнення шлюбного віку повинно відбутися на день реєстрації шлюбу, а це означає, що подати заяву може і особа, яка ще не досягла шлюб­ного віку, але досягне його не пізніше, як протягом одного місяця з дня подачі заяви.

СК передбачає можливість надання права на шлюб особі, яка ще не досягла шлюбного віку. Так, відповідно до ч. 2 ст. 23 за зая­вою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано таке право, якщо буде встановлено, що це відпо­відає її інтересам. У зв'язку з цим 3. В. Ромовська вважає, що та­ким чином запроваджена відносно нова правова категорія «на­дання права на шлюб» особі, яка не досягла шлюбного віку4, інші ж правники, зокрема Ю. С. Червоний, наполягають, що, як і в ч. 2

1Иоффе О. С. Советское гражданское право. — Ч. 3. — Л., 1965. — С. 200; Научно-практический комментарий Семейного кодекса Украиньї. — С. 59.

2Хоча існує й інша току зору. Ще Д. І. Мейер вважав за необхідне поділи­ти умови укладення шлюбу на такі, порушення яких тягне за собою недійсність шлюбу, й інші, порушення яких не тягне за собою застосування таких суворих наслідків (див.: Русское гражданское право: В 2 ч. — С. 715).
З правників сьогодення проф. Ю. С. Червоний вважає, що існують умови укла­дення шлюбу і перепони до його укладення // Научно-практический ком­ментарий Семейного кодексаУкраиньї. — С. 59, 61.

3Це відповідає Конвенції про захист прав людини і основних свобод (ст. 12), Міжнародному пакту про громадянські і політичні права (ст. 23), Загальній декларації прав людини (ст. 16).

4Ромовська 3. В. Сімейний кодекс України. — С. 70.

ст. 16 КЗпШС у ч. 2 ст. 23 СК мова йде про зниження шлюбного віку1. Вважаємо, що слід погодитися з тим, що йдеться саме про надання права на шлюб неповнолітній особі, бо щодо неї не вирі­шується питання про зниження шлюбного віку. їй лише надаєть­ся право на шлюб, якщо буде встановлено, що таким чином захи­щаються її інтереси. Але за яких обставин може бути прийняте судове рішення? Виходячи з указаної норми, можна дійти вис­новку, що це можливо у будь-яких випадках, якщо буде доказано, що надання права на шлюб відповідає інтересам неповнолітньої особи (фактичне утворення сім'ї, вагітність, народження дитини, тяжке захворювання тощо). З такою заявою може звернутися до суду лише особа, яка досягла чотирнадцяти років. Суд розглядає заяву за правилами окремого провадження, повідомивши про це батьків і піклувальників неповнолітньої особи.

СК не встановлює ні різниці у віці між особами, що бажають зареєструвати шлюб, ні віку, по досягненні якого особа вже не може одружитися. У дореволюційному законодавстві право на шлюб втрачала людина, яка досягала віку 80 років, незалежно від статі2;

—добровільність шлюбу (ст. 24 СК). Це означає, що шлюб ґрун­тується на вільній згоді жінки та чоловіка, примушення їх до ук­ладення шлюбу не допускається. Діяти вільно може лише дієздат­
на особа, тобто та, яка усвідомлює значення своїх дій та може ке­рувати ними. Виходячи з цього, недієздатна особа, а також особа, що формально була дієздатною, але на момент реєстрації шлюбу страждала на тяжкий психічний розлад, перебувала у стані алко­гольного, токсичного, наркотичного сп'яніння, в результаті чого не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними, не має права на укладення шлюбу.

До     продолжение

--PAGE_BREAK--негативних умов СК відносить:

—перебування хоча б однієї з сторін в іншому зареєстрованому шлюбі. Жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному зареєстрованому у відповідних органах шлюбі, а право на
повторний шлюб виникає в кожного з них лише після припинен­ня попереднього шлюбу (ст. 25 СК). Дана заборона відповідає принципу моногамії і належить до абсолютної заборони, тобто ні

1Научно-практический комментарий Семейного кодекса Украиньї. — С. 59-60.

2Мейер Д. И. Русское гражданское право: В 2 ч. — 8-е изд., испр. и доп. (1902). — М.: Статут, 2000. — Ч. 2. — С. 717.

за яких умов цей шлюб не може бути дійсним. Слід зазначити, що сучасне сімейне законодавство не містить заборони на вступ до наступного шлюбу за чисельністю його попередніх укладень;

— знаходження жінки та чоловіка між собою у родинних зв'язках прямої та в деяких випадках побічної (бокової) лінії споріднен­ня та відносинах, що прирівнюються до родинних. Так, відповідно до ст. 26 СК не допускається укладення шлюбу: між родичами прямої лінії споріднення; між рідними (повнорідними1інеповнорід-ними2) братами і сестрами; між двоюрідними братами і сестра­ми; між рідними тіткою, дядьком і племінником, племінницею; між усиновлювачем і усиновленим; між дітьми, що були усиновлені уси-новлювачем.

Заборону реєстрації шлюбів у цих випадках можна поділити на заборону абсолютну і заборону відносну3. Заборона абсолютна характерна для шлюбів між родичами прямої лінії споріднення. Родичами прямої лінії споріднення визнаються особи, які похо­дять один від одного — батьки і діти, онуки і баба, дід тощо. Абсо­лютною є також і заборона шлюбів між деякими з родичів побічної лінії споріднення, тобто тими, хто має спільного предка, а саме заборона шлюбів між рідними (повнорідними і неповнорідними) братами і сестрами. До побічної лінії споріднення відносять та­кож і двоюрідних братів і сестер, тіток і дядьків тощо.

Закон забороняє укладення шлюбів між двоюрідними брата­ми і сестрами; між рідними тіткою, дядьком і племінником, пле­мінницею, але ця заборона відносна. Заборона укладення шлюбів між родичами прямої і побічної лінії споріднення має як соціаль­но-етичні, так і фізіологічні передумови.

Закон забороняє укладення шлюбів між усиновлювачем і уси­новленим та між дітьми, що були усиновлені усиновлювачем. Ця заборона пов'язується з тим, що між ними виникають відносини, що прирівнюються до відносин між батьками і народженою ними дитиною. Між тим, з цього правила існує виняток. За рішенням суду може бути надане право на шлюб між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, що

1Повнорідними є брати і сестри, які мають спільних батьків.

2Неповнорідними є брати і сестри, які мають спільну матір або спільно­го ба.

3Таку точку зору поділяє Ю. С. Червоний. Див. Научно-практический комментарий Семейного кодекса Украинн. — С. 63.

були усиновлені ним (ч. 4 ст. 26 СК). У випадку скасування уси­новлення допускається укладення шлюбу між усиновлювачем і усиновленою ним дитиною (п. 5 ст. 26 СК);

—визнання особи недієздатною (п. З ст. 39 СК). Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хро­нічного стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати
значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК). Дана забо­рона належить до абсолютної. Згода — обов'язкова умова одру­ження, а особа, визнана недієздатною, не усвідомлює значення своїх дій, а отже, і не може усвідомлювати наслідки даної згоди на одруження. Крім цього, шлюб, укладений з психічно хворою лю­
диною, являє небезпеку для дітей, які можуть народитися в цьо­му шлюбі, отримавши у спадок психічну хворобу;

—тяжка хвороба, або хвороба, небезпечна для другого з по­дружжя і (або) їхніх нащадків. Це відносна обставина припинен­ня шлюбу.

§3. Порядоквступудошлюбу. Державнареєстраціяшлюбу таїїправовезначення

Юридичне оформлення шлюбу відбувається шляхом його державної реєстрації, яка має, як уже вказувалося, конститутив­не (правостворююче) значення, бо тільки шлюб, зареєстрований у встановленому порядку, породжує правові наслідки. Держав­на реєстрація — обов'язковий елемент шлюбу, який встановле­ний для забезпечення стабільності відносин між жінкою та чо­ловіком, охорони прав та інтересів подружжя, їхніх дітей, а та­кож в інтересах держави та суспільства (ч. 1 ст. 27 СК). З моменту реєстрації шлюбу виникають права й обов'язки чоловіка і жінки як подружжя.

СК містить певні новели до порядку реєстрації шлюбу. Так, якщо КЗпШС УРСР передбачав можливість звернення до відпо­відного органу лише за місцем проживання жінки або чоловіка чи їхніх батьків, то СК надає можливість за вибором жінки та чо­ловіка подати заяву про реєстрацію шлюбу в будь-який з держав­них органів РАЦС (ч. 1 ст. 28).

Заява за встановленою формою, за правилом, подається осо­бисто жінкою та чоловіком (ч. 2 ст. 28). Між тим, передбачена і

можливість, за наявності поважних причин для цього, подачі но­таріально посвідченої заяви через представників. Хоча СК не на­водить перелік таких поважних причин, можна припустити, що це може бути хвороба, перебування у лікарні, у відрядженні тощо. Повноваження представника на здійснення саме такої дії — по­дання заяви — мають бути нотаріально посвідчені (ч. З ст. 28).

При подачі заяви вирішується день реєстрації шлюбу. За пра­вилом, реєстрація відбувається після спливу одного місяця від дня подачі заяви (ч. 1 ст. 32 СК). Але якщо реєстрація з будь-яких причин не відбудеться у визначений день, така заява після спли­ву трьох місяців від дня її подачі втрачає чинність (ч. 4 ст. 28 СК).

Заручини. Подача заяви про реєстрацію шлюбу породжує для жінки і чоловіка стан заручених — нареченої і нареченого. Зару­чини (расґліт сіє тагтітопіо сопІгаЬепсІо) були добре відомі ще у давні часи і вважалися угодою, яка була спрямована на укладен­ня шлюбу. При цьому виконання заручин забезпечувалося знач­ною неустойкою. Так, якщо одна з сторін ухилялася від укладен­ня шлюбу, то вона була зобов'язана задовольнити протилежну сторону неустойкою. Петро І ввів заборону на забезпечення зару­чин неустойкою і тим самим позбавив заручини юридичного зна­чення1.

Відповідно до СК подача заяви не створює обов'язку для на­речених брати шлюб, хоча і закріплює обов'язок особи, яка відмовилася від шлюбу, відшкодувати другій стороні витрати, що їх вона понесла у зв'язку з приготуванням до реєстрації шлю­бу і весілля, наприклад, вартість весільного одягу, каблучки, зав­даток за весілля в ресторані (ч. 2 і ч. З ст. 31 СК). При цьому не має значення, хто реально поніс ці витрати — сама особа, що ба­жала зареєструвати шлюб, її батьки чи інші родичі або навіть і знайомі.

Але, якщо наречений (наречена) відмовився від шлюбу внаслі­док протиправної, аморальної поведінки нареченої (нареченого), приховання нею (ним) обставин, що мають для того, хто відмо­вився від шлюбу, істотне значення (тяжка хвороба, наявність ди­тини, судимість тощо), то понесені витрати не підлягають відшко­дуванню. Причому аналіз ст. 31 СК дозволяє дійти висновку, що

1Мейер Д. И. Русское гражданское право: В 3 ч. — 8-е изд., испр. и доп. (1902) — М. Статут, 2000. — Ч. 2. — С. 726.

відшкодуванню підлягають лише реальні витрати, що понесла одна із сторін («невинна»). Між тим, моральна шкода, що спри­чинена відмовою від реєстрації шлюбу, не відшкодовується.

Законодавець дещо по-іншому вирішує питання стосовно по­дарунків, які отримують заручені. Відповідно до ч. 4 ст. 31 СК у разі відмови від шлюбу особи, яка одержала подарунок, договір дарування за вимогою дарувальника може бути розірваний судом. При цьому обдарований зобов'язаний повернути річ, яка була йому подарована, а якщо вона не збереглася — відшкодувати її вартість. Убачається, що у випадку з визнанням договору дару­вання недійсним законодавець залишає без уваги ті причини, які спонукали сторону відмовитися від реєстрації шлюбу. Якщо відмова від взяття шлюбу була викликана протиправною, амо­ральною поведінкою іншої сторони, то таке вирішення питання є логічним, бо навіщо зберігати пам'ять у вигляді подарунка про таку людину? А якщо цього подарунка вже немає, він зник, зни­щений? Хіба буде справедливим, коли сторона, зазнавши мораль­ного збитку, має страждати й від матеріального?

    продолжение

--PAGE_BREAK--Права та обов'язки органу РАЦСпри отриманні заяви. За­кон покладає на орган РАЦС певні обов'язки при отриманні зая­ви про реєстрацію шлюбу, а саме — визначення дня і часу реєст­рації шлюбу та ознайомлення наречених з правами й обов'язками їх як майбутнього подружжя і батьків та попередження про відпо­відальність за приховання перешкод до реєстрації шлюбу (ст. 29 СК). Введення цієї норми спрямоване на забезпечення у майбут­ньому стабільності подружніх відносин. Виходячи з цього, наре­чені повинні мати уявлення, перш за все, про ті підстави, які пе­решкоджають реєстрації шлюбу, тягнуть за собою визнання його недійсним у майбутньому, а також про права і обов'язки подруж­жя; права і обов'язки матері, батька і дитини тощо. Яким чином донести цю інформацію до наречених, кожен з державних органів вирішує самостійно.

Права та обов'язки наречених при подачі заяви. Подача за­яви покладає певні обов'язки і на самих наречених. Вони повинні повідомити один одного про стан свого здоров'я (ст. ЗО СК). До речі, ст. 18 КЗпШС теж містила аналогічну норму, яка між тим мала декларативний характер, бо жодних правових наслідків за невиконання її не передбачала. СК встановлює правові наслідки у вигляді можливості визнати такий шлюб недійсним.

Можна вважати, що СК уперше ввів можливість для осіб, що одружуються, провести медичне обстеження ще до укладення шлюбу, що спрямовано на попередження ймовірних спадкових захворювань, небезпечних для народжуваних у шлюбі дітей, а та­кож серйозних захворювань самих чоловіка та жінки. Порядок здійснення добровільного медичного обстеження осіб, які пода­ли заяву про реєстрацію шлюбу (відповідно до ст. ЗО СК), вста­новлений Постановою Кабінету Міністрів України від 16 листо­пада 2002 р.1.

Результати медичного обстеження є таємницею і повідомля­ються лише нареченим. На наш погляд, слід було б додати, що результати повідомляються лише тому з наречених, який прохо­див обстеження, і тільки за його згодою вони можуть бути повідом­лені іншому нареченому. Таким чином можуть бути захищені права особи, що страждає на якесь захворювання, і до обстежен­ня не мала навіть уяви про це. До речі, таким чином вирішується це питання в СК РФ.

Але наявність самої хвороби не вважається підставою для відмови в реєстрації шлюбу. Наприклад, якщо один із наречених, або навіть кожен з них, не знав про своє захворювання або, навпа­ки, знав і все ж таки вирішив зареєструвати шлюб, то це не може розглядатися як підстава для визнання в майбутньому шлюбу недійсним. Але якщо один з наречених приховав відомості про стан здоров'я, наслідком чого може стати (стало) порушення фізичного або психічного здоров'я іншого нареченого, або їх на­щадків, то другий має право звернутися до суду з вимогою про визнання шлюбу недійсним. Таким чином, для визнання шлюбу недійсним відіграє роль тільки приховання самого факту захво­рювання, а не наявність самого захворювання.

Час реєстрації шлюбу. До умов, що регулюють порядок реє­страції шлюбу, відносять час та місце реєстрації шлюбу. Як вже вказувалося, час реєстрації шлюбу обчислюється одним місяцем із дня подачі особами заяви про реєстрацію шлюбу (ч. 1 ст. 32 СК). Місячний строк встановлюється з тим, щоб перевірити сер­йозність намірів цих осіб, а також слугує цілям попередження реє­страції легковажних шлюбів. Крім того, в межах визначеного стро­ку до органу РАЦС можуть поступити відомості про наявність

1Офіційний вісник України. — 2003. — № 11. — Ст. 475. Вказаний Поря­док вступив у силу разом із СК.

перепон до реєстрації шлюбу між певними особами. Тягар дока­зування існування таких перепон лежить на тих особах, які по­відомили про них. Реєстрація шлюбу призначається з урахуван­ням побажань нареченого і нареченої на певний день тижня з вка­зівкою на конкретний час реєстрації.

За наявності поважних причин керівник державного органу РАЦС дозволяє реєстрацію шлюбу до спливу місячного строку (п. 2 ч. 1 ст. 32 СК). СК не містить переліку таких поважних при­чин. Це може бути, термінове відрядження за кордон, переїзд на постійне місце проживання, необхідність у терміновому медич­ному обстеженні, лікуванні тощо.

СК вперше передбачає можливість реєстрації шлюбу безпосе­редньо в день подання заяви. Така реєстрація можлива лише за наявності особливих обставин, а саме у разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також у випадку безпосередньої за­грози для життя нареченої або нареченого внаслідок тяжкої хво­роби, що підтверджується відповідними документами. Між тим, на наш погляд, наречені можуть погодитися на реєстрацію і в будь-який інший день.

Уперше СК встановлює і те, що реєстрація шлюбу може бути відкладена. Це відбувається за рішенням керівника державного органу РАЦС, але не більше ніж на 3 місяці і пов'язується з отри­манням відомостей про наявність перешкод до реєстрації шлюбу (порушення умови одношлюбності, добровільності, дієздатності, досягнення шлюбного віку) (ч. З ст. 32 СК). Про таке рішення повинні бути повідомлені наречені.

Місце реєстрації шлюбу. За правилом, шлюб реєструється у приміщенні того державного органу РАЦС, куди й було подано заяву про реєстрацію шлюбу (ч. 1 ст. 33 СК). За бажанням наре­чених реєстрація шлюбу відбувається урочисто.

Але закон надає можливість нареченим за їх заявою зареєст­рувати шлюб і в іншому місці, а саме за місцем їхнього проживан­ня, за місцем надання стаціонарної медичної допомоги або в іншо­му місці, якщо вони не можуть із поважних причин прибути до державного органу РАЦС (ч. 2 ст. 33 СК). Йдеться про виняткові обставини, які повинні бути підтверджені документально.

Незважаючи на наявність у СК можливості подачі заяви про реєстрацію шлюбу через представника, інститут представництва є недопустимим при безпосередній реєстрації шлюбу, тобто при­сутність нареченого і нареченої в момент реєстрації їх шлюбу є

обов'язковою (ст. 33 СК). Присутність обох наречених при реєст­рації дає можливість зайвий раз переконатися у добровільності їх вступу до шлюбу, а також свідомо зробити вибір прізвища. Закон дозволяє нареченим або обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя, або надалі іменуватися дошлюбними прізви­щами; приєднати до свого дошлюбного прізвища прізвище наре­ченого, нареченої. Причому, якщо обидва з наречених бажають мати подвійне прізвище, за їхньою згодою визначається, з якого прізвища воно буде починатися. Складення більше двох прізвищ не допускається, якщо інше це випливає із звичаю національної меншини, до якої належать наречений і (або) наречена. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченої (нареченого) вже є подвійним, вона (він) має право замінити одну із частин свого прізвища на прізвище другого (ст. 35 СК).

Державна реєстрація шлюбу посвідчується Свідоцтвом про шлюб, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України.

Шлюб — підстава для виникнення прав і обов'язків подружжя як немайнових: право на материнство (батьківство), на свободу та особисту недоторканність, на повагу до своєї індивідуальності, на зміну прізвища, на розподіл обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї, на особисту свободу тощо, так і матеріальних — обов'язок щодо утримання, право спільної сумісної власності. Між тим, шлюб не є підставою для надання кожному з подружжя пільг або переваг, а також не може становити обмеження його прав і свобод, установлених Конституцією України та іншими закона­ми нашої країни.

§4. Недійсністьшлюбу

СК містить вичерпний перелік обставин, які слугують під­ставами для визнання шлюбу недійсним. Аналіз їх дозволяє дійти висновку, що недійсним визнається шлюб, зареєстрова­ний в державному органі РАЦС за відсутності хоча б однієї з пози­тивних умов його укладення, або, навпаки, за наявності хоча б однієї з негативних умов укладення. Таким чином, недійсність шлюбу пов'язується з порушенням умов укладення шлюбу. Причому одні правники вважають, що визнання шлюбу не­дійсним — це санкція за порушення сімейного законодавства, яке допускають особи, що укладають шлюб (або одна з осіб),

саме при укладенні шлюбу1, інші ж — що це вид сімейно-пра­вової відповідальності.

Вважаємо, що визнання шлюбу недійсним становить сімейно-правову санкцію, що належить до засобів захисту, оскільки, на відміну від відповідальності, вона не містить додаткових обтяжень особистого та майнового характеру.

Якщо ж при укладанні шлюбу один із подружжя діяв недобро­совісно, то це тягне застосування до нього сімейно-правової відпо­відальності, а саме покладання обов'язку із утримання добросо­вісного подружжя та застосування в інтересах останнього до май­на, набутого до визнання шлюбу недійсним, правового режиму спільного майна подружжя.

Отже,     продолжение

--PAGE_BREAK--недійсність шлюбу — це форма відмови держави від визнання укладеного шлюбу як юридично значущого акту, ви­ражена в рішенні суду, винесеному в порядку цивільного судо­чинства у зв 'язку з порушенням встановлених законом умов укладання шлюбу, що є за своєю суттю заходом захисту.

До підстав визнання шлюбу недійсним належать: порушення умов укладення шлюбу, передбачених статтями 22, 24—26 СК; наявність при укладенні шлюбу обставин, що перешкоджають його реєстрації; реєстрація фіктивного шлюбу.

Причому, залежно від того, які вимоги закону були порушені при укладенні шлюбу, останні поділяються на: абсолютно недій­сні; шлюби, які визнаються недійсними за рішенням суду; шлю­би, які можуть бути визнані недійсними судом.

Абсолютно недійсними вважаються шлюби, які укладені всу­переч встановленим законом перешкодам до їх укладення, а саме, шлюб:

— зареєстрований з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі (ч. 1 ст. 39 СК), тобто укладен­ням такого шлюбу порушено основний принцип сімейного права — одношлюбність. У цьому випадку недійсним визнається ос­танній шлюб, оскільки на момент його укладення особа вже пере­бувала в іншому зареєстрованому шлюбі;

1Антокольская М. В. Семейное право. — М: Юристь, 2002. — СІ 17; Сімейне право України / За ред. В. С. Гопанчука. — С. 58; Червоний Ю. С. Научно-практический комментарий Семейного кодекса Украиньї. — С. 74. Таку точку зору поділяв свого часу і В. Рясенцев. Див. його: Семейное пра­во.: М: Юрид. литература. — 1967. — С. 71.

—зареєстрований між: особами, які є родичами прямої лінії
споріднення, а також між: рідними братом і сестрою(ч. 2ст. 39 СК), тобто порушено такий основний принцип сімейного права, як відсутність кровного споріднення;

—зареєстрований з особою, яка визнана недієздатною(ч. З ст. 39 СК). Між тим, якщо один із подружжя внаслідок пси­хічного розладу буде визнаний судом недієздатним після укла­дення шлюбу, то шлюб не вважається недійсним, оскільки на мо­мент його укладення обидва з подружжя були здорові й дієздатні. Він може бути розірваним за заявою дієздатного подружжя в орга­нах РАЦС.

Абсолютно недійсні шлюби вважаються недійсними з момен­ту їх реєстрації і не потребують судового рішення щодо цього. Анулювання актового запису відбувається органами РАЦС на підставі заяви заінтересованої особи з наданням відповідних до­казів порушення цим шлюбом однієї з указаних засад сімейного права. Причому актовий запис про шлюб анулюється незалежно від смерті осіб, з якими було зареєстровано шлюб, а також розір­вання цього шлюбу (ч. 6 ст. 39 СК).

До шлюбів, які визнаються недійсними за рішенням суду, належать шлюби, укладені без вільної згоди жінки або чоловіка (ч. 1 ст. 40 СК), а також фіктивні шлюби (ч. 2 ст. 40 СК).

Обов'язковою умовою реєстрації шлюбу є вільно і незалежно висловлене взаємне волевиявлення осіб, що одружуються, яке підтверджує їх намір створити сім'ю на підставі укладення шлю­бу. Недотримання цієї умови тягне недійсність шлюбу. У такій ситуації для визнання шлюбу недійсним необхідна наявність вади волі сторін при його реєстрації. Під вадою волі в сімейному праві розуміють відсутність добровільної згоди на одруження, реєстра­ція шлюбу під примусом, під впливом обману, омани внаслідок неможливості через свій стан у момент укладення шлюбу усві­домлювати свої дії та керувати ними.

Укладення шлюбу під примусом має місце, коли згода на ук­ладення була виражена однією з сторін під впливом фізичного та психічного насильства чи під загрозою його застосування. При­чому примушення до одруження може виходити від одного з май­бутнього подружжя чи від третіх осіб, що діють в його чи в своїх власних інтересах.

Обман — це навмисне введення в оману особи, що одру­жується. Прикладом обману може слугувати не тільки повідомлення майбутньому чоловіку чи дружині свідомо хибних відомо­стей, а й свідоме замовчування деяких фактів, що мають істотне значення при укладенні шлюбу.

Омана — це помилкове уявлення особи, що одружується, щодо певних обставин укладення шлюбу. Омана може сформу­ватися під впливом різних причин, можливо, навіть таких, що не залежать від майбутнього чоловіка і дружини чи дій третіх осіб. Помилкове уявлення особи, введеної в оману, може виникати як щодо особистості іншого з подружжя, так і щодо юридичної зна­чущості укладення шлюбу.

При визначенні одним із майбутнього подружжя ступеня впли­ву примусу, обману чи омани на прийняття рішення про укла­дення шлюбу належить застосувати тільки суб'єктивний критерій, оскільки невідомо точно, як ті чи інші обставини можуть вплину­ти на конкретну людину в певній ситуації. Шлюб, укладений з особою, яка в момент реєстрації шлюбу через свій стан не могла усвідомити свої дії та керувати ними, також належить визнати недійсним, оскільки за своєю суттю така особа не може вислови­ти своєї добровільної згоди на укладення шлюбу. Причинами да­ного стану можуть слугувати психічний розлад, нервове потрясін­ня, алкогольне чи наркотичне сп'яніння, фізична травма, тяжке захворювання. У разі визнання шлюбу недійсним на цій підставі, крім свідчення свідків, суд розглядає документи, що підтверджу­ють стан особи, навіть може бути призначена судово-психічна експертиза.

Фіктивні шлюби. Згідно з ч. 2 ст. 40 СК, фіктивним визнають шлюб, укладений без наміру створити сім'ю, причому це може бути притаманним як для одного з подружжя, так і для обох. Зазвичай метою укладення фіктивного шлюбу є корисливі міркування май­бутнього чоловіка або жінки. Наприклад, бажання одержати пра­во на жиле приміщення, отримання певної користі тощо. Однак підставою віднесення шлюбу до фіктивного є не укладення його з корисливих мотивів, а саме відсутність в одного чи обох з под­ружжя наміру створити сім'ю.

Шлюб не може бути визнаний недійсним, якщо на момент роз­гляду справи судом відпали обставини, які засвідчували відсутність згоди особи на шлюб або її небажання створити сім'ю.

Шлюб, який може бути визнаний недійсним за рішенням суду. Відповідно до ст. 41 СК до таких шлюбів відносять шлюби, якщо вони були зареєстровані: між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною; між двоюрідними братом і сестрою; між тіткою, дядьком та племінником, племінницею; з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для другого з подружжя і (або) їх нащадків (ч. 3); з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не надано права на шлюб.

На відміну від ст. 40 СК, яка містить імперативну норму про обов'язковість визнання шлюбу недійсним у судовому порядку, ст. 41 СК встановлює лише можливість, а не обов'язковість цьо­го. При цьому в ч. 2 цієї статті прямо вказується, що вирішення питання дійсності чи недійсності певного шлюбу залежить від того, наскільки цим шлюбом порушені права та інтереси особи, тривалість спільного проживання подружжя, характер їхніх взає­мин, а також інші обставини, що мають істотне значення. Наприк­лад, якщо шлюб було укладено між усиновлювачем та всиновле­ним — при скасуванні всиновлення цей шлюб визнається дійсним.

Шлюб не може бути визнаний недійсним у разі вагітності дру­жини або народження дитини у шлюбі між: усиновлювачем та усиновленою ним дитиною, між двоюрідними братом і сестрою, між тіткою, дядьком та племінником, племінницею, з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано права на шлюб, або якщо той, хто не досяг шлюбного віку, досяг його або йому було надано право на шлюб.

    продолжение

--PAGE_BREAK--Коло осіб, що мають право пред'являти до суду позов про визнання шлюбу недійсним: жінка чи чоловік, інші особи, права яких порушені в зв'язку з реєстрацією цього шлюбу, батьки, опі­кун, піклувальник дитини, опікун недієздатної особи, прокурор, орган опіки та піклування, якщо захисту потребують права й інте­реси дитини, особи, визнаної недієздатною, чи особи, дієздатність якої обмежена (ст. 42 СК).

Розірвання шлюбу, смерть дружини або чоловіка не є пере­шкодою для визнання шлюбу недійсним (ч. 1 ст. 43 СК). Але якщо шлюб розірвано за рішенням суду, позов про визнання його не­дійсним може бути пред'явлено лише після скасування рішення суду про розірвання шлюбу (ч. 2 ст. 43 СК).

Позивач не обмежений часовими рамками для подачі заяви про визнання шлюбу недійсним. За загальним правилом, на вимоги, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не засто­совується. Отже, дійсність шлюбу може бути оскаржена позива­чем у будь-який час після його укладення. Шлюб визнають не­дійсним із дня його укладення.

Правові наслідки недійсності шлюбу. Загальний правовий наслідок визнання шлюбу недійсним полягає в тому, що шлюб вважається таким, що ніколи не існував, а особи, що його уклали, вважаються такими, що раніше не перебували в шлюбі. У по­дружжя не виникає жодних особистих та майнових прав, що ви­пливають із шлюбу (ст. 45 СК). Так, не виникає права мати спільне прізвище, права на аліменти, права на частину спільного майна тощо. Зокрема, якщо особа одержувала аліменти від того, з ким була в недійсному шлюбі, сума сплачених аліментів вважається такою, що одержана без достатніх підстав, і підлягає поверненню відповідно до ЦК, але не більш як за останні три роки (ч. 3); осо­ба, яка поселилася у житлове приміщення не набула права на про­живання у ньому і може бути виселена (ч. 4); особа, яка змінила прізвище у зв'язку з реєстрацією недійсного шлюбу, вважається такою, що іменується ним без достатньої правової підстави (ч. 5). До майна, придбаного спільно особами, шлюб яких визнано не­дійсним, застосовуються не норми сімейного законодавства про спільну сумісну власність, а норми ЦК про часткову власність.

Але негативні наслідки застосовуються лише до особи, яка знала про перешкоди до реєстрації шлюбу і приховала їх від дру­гої сторони і (або) від державного органу РАЦС (ч. 6 ст. 45 СК).

Визнання шлюбу недійсним тягне за собою недійсність шлюб­ного договору, якщо він був укладений такими особами. Як вірно зазначається в літературі, такий договір стає недійсним із момен­ту його укладення автоматично1. Це пояснюється правовою при­родою шлюбного договору, який не може існувати без шлюбу.

Винятки із загального правила про правові наслідки не­дійсності шлюбу передбачені ст. 46 СК та стосуються добросовіс­ного чоловіка чи дружини. Добросовісним чоловіком або дружи­ною є та особа, що не знала і не могла знати про перешкоди до реєстрації шлюбу (про недієздатність або про недосягнення іншим шлюбного віку тощо). Добросовісність чоловіка чи дружини вста­новлюється в судовому порядку.

Відповідно до ст. 46 СК добросовісна особа (чоловік чи жінка) має право: на поділ майна, набутого у недійсному шлюбі, як

1Антокольская М. В. Семейное право. — С. 126; Сімейне право України. — К., 2002. — С. 71; Ромовська 3. В. Сімейний кодекс України: Науково-прак­тичний коментар. — С. 213; Червоний Ю. С. Научно-практический коммен-тарий Семейного куодекса Украинн. — С. 85.

спільної сумісної власності подружжя; на проживання в жилому приміщенні, в яке вона поселилася в зв'язку з недійсним шлю­бом; на аліменти відповідно до закону (статті 75,84,86 та 88 СК); на прізвище, яке вона обрала при реєстрації шлюбу.

Визнання шлюбу недійсним не впливає на права дітей, наро­джених у такому шлюбі (ст. 47 СК). Отже, батьком дитини ви­знається чоловік матері, а діти, народжені в такому шлюбі, пере­бувають у встановленій спорідненості з обома батьками.

§5. Визнанняшлюбунеукладеним

Від визнання шлюбу недійсним слід відрізняти визнання шлю­бу неукладеним. Якщо для визнання шлюбу недійсним суттєвим є відсутність фактичного складу позитивних умов його укладен­ня або наявність хоча б однієї з негативних умов, то для визнання шлюбу неукладеним суттєвим є порушення самої процедури реє­страції шлюбу, а саме реєстрація його у відсутності нареченої (або) нареченого (ст. 48 СК). Раніше вже підкреслювалося, що при­сутність обох наречених при реєстрації шлюбу дає можливість зайвий раз переконатися в прагненні останніх взяти шлюб і доб­ровільності такого рішення. Тому порушення цієї норми, а саме реєстрація шлюбу за відсутністю одного з наречених, присутність іншої людини як нареченого (нареченої), реєстрація за підробле­ними документами, за довіреністю тощо, не можуть свідчити про те, що такий шлюб укладений, а тому він і не може бути визнаний недійсним. Між тим, реєстрація такого шлюбу відбулася, а це на­чебто свідчить про те, що між нареченими виникли права і обо­в'язки подружжя. Насправді ж цього не сталося, бо такий шлюб юридично не існує. В таких випадках за заявою заінтересованої особи, а також за заявою прокурора запис про шлюб у державно­му органі реєстрації актів цивільного стану анулюється за рішен­ням суду. Неукладений шлюб не породжує ніяких прав і за жод­них обставин не може бути визнаний дійсним. При неукладено-му шлюбі не існує презумпції батьківства чоловіка матері дитини1.

1Червоний Ю. С. Научно-практический комментарий Семейного кодек-са Украйни. — С. 89.

Глава5

Особистінемайнові

правовідносиниподружжя

§1. Загальнахарактеристика особистихнемайновихправ таобов'язківподружжя

Реєстрація шлюбу породжує виникнення різноманітних за своїм змістом особистих прав та обов'язків подружжя. Оскільки відносини між подружжям мають, насамперед, глибоко особис­тий характер, то й правовому регулюванню особистих немайно­вих відносин у сімейному праві надається велике значення. Суспільні зв'язки, що складаються в сім'ї, є глибоко особистими, багато в чому інтимними і ґрунтуються на почуттях любові та взаємної прихильності1. В новому Сімейному кодексі, порівняно з КЗпШС, збільшена кількість норм, які регулюють особисті не­майнові відносини подружжя. Проте велика кількість особистих відносин між подружжям знаходиться поза сферою правового регулювання. В силу своєї делікатності та інтимності вони не піддаються зовнішньому впливу, що вказує на їх особливий ха­рактер. Як підкреслено в ч. З ст. 7 СК, особисті немайнові відно­сини подружжя регулюються лише в тій частині, у якій це є до­пустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інте­ресів суспільства. Регулювання особистих немайнових відносин назване як одне з завдань, що стоять перед Сімейним кодексом України. Згідно зі ст. 1 СК метою регулювання особистих немай­нових відносин є зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; побудова сімейних відносин на паритет­них засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопо­моги і підтримки у повсякденному житті.

До особистих немайнових прав подружжя СК відносить ті, які є найбільш важливими та на які можна впливати нормами сімей­ного права. Це     продолжение

--PAGE_BREAK--право на материнство та батьківство; право на повагу до своєї індивідуальності; право на духовний розви-

1Советское семейное право / Под ред. В. А. Рясенцева. — М., 1982. — С. 4.

ток; право на зміну прізвища; право на розподіл обов 'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї; право на особисту свободу. Зазначені права характеризуються тим, що для їх здійснення не потрібно ні згоди, ні виконання активних дій з боку іншого з подружжя. Отже їхня сутність полягає головним чином у можливості обумовленої поведінки самої управомоченої особи у встановлених законом межах1.

В основу регулювання особистих немайнових відносин покла­дено принцип рівності при набутті та здійсненні особистих не­майнових прав та обов'язків кожним із подружжя. Рівність чоло­віка і дружини — основний принцип шлюбних відносин, засно­ваний на визнанні однакової соціальної цінності особистості чоловіка і жінки. Це означає, що використання своїх законних прав кожним із подружжя і застосування закону при вирішенні різних спорів між ними повинно здійснюватися з неодмінним до­триманням рівності прав і обов'язків чоловіка і дружини. Загаль­ними засадами регулювання особистих немайнових відносин між подружжям згідно зі ст. 7 СК є здійснення їх з урахуванням права на таємницю особистого життя подружжя, права кожного з них на особисту свободу та неприпустимість свавільного втручання в сімейне життя; відсутність привілеїв чи обмежень кожного із по­дружжя за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, мате­ріального стану, місця проживання, за мовними та іншими озна­ками; здійснення прав та обов'язків кожним із подружжя на рівних засадах. Цей принцип базується на загальних положеннях ст. 24 Конституції України й означає право кожного з подружжя на особисту свободу; спільне вирішення питань материнства, бать­ківства, виховання й освіти дітей, інших питань життя сім'ї; пра­во кожного з подружжя на повагу до своєї індивідуальності; обо­в'язок подружжя щодо побудови сімейних відносин на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги, спільної тур­боти про матеріальне забезпечення сім'ї та розвиток дітей.

При розгляді особливостей положень сімейного кодексу, що визначають своєрідність регулювання немайнових відносин по­дружжя, звертає на себе особливу увагу насиченість законодав­ства положеннями морального характеру. Норми моралі охоплю-

1Оридорога М. Т. Брачное правоотношение. — К.: Киевская внсшая шко­ла МВД СССР, 1971. — С. 32.

ють буквально усі аспекти шлюбних відносин, міцність яких знач­ною мірою залежить від моральних уявлень людини. Наприклад, слід чесно ставитися до сімейних прав і обов'язків, поважати одне одного, рахуватися з інтересами кожного з подружжя, з повагою ставитися до його індивідуальності, звичок та уподобань, піклу­ватися про побудову сімейних відносин на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги (статті 51,55 СК). Орга­нічний зв'язок норм сімейного права та моралі, їх взаємодія в про­цесі реалізації є відмінною рисою особистих немайнових відно­син подружжя. У переважній більшості правові норми, що регу­люють відносини, пов'язані з укладенням, розірванням шлюбу, присвячені немайновим правам і обов'язкам подружжя, мають морально-правовий зміст. Сімейне законодавство містить най­різноманітніше поєднання моральних і правових вимог, норми права і моралі доповнюють і збагачують одна одну, мають єдину кінцеву мету1.

Багато що у формуванні відносин між подружжям визначаєть­ся національною культурою, історичними традиціями, соціально-економічними умовами, особистими чинниками. Можливості права у сфері особистих немайнових відносин між подружжям обмежені. Це — та сфера, де забезпечити реалізацію кожним з по­дружжя своїх можливостей правовими методами найбільш склад­но. Разом із тим, саме в сім'ї складаються ті моделі відносин між чоловіком та жінкою, які потім переносяться на інші сфери гро­мадського життя. Велике значення має закріплення в сім'ї ідеї тендерної рівності й забезпечення механізму її реального втілен­ня в життя.

Особисті немайнові права подружжя, на відміну від майно­вих, не мають економічного змісту та майнового характеру. В той же час вони є вкрай важливими, що зумовлено сутністю шлюбу як сімейного союзу жінки та чоловіка, заснованого на принципах рівності подружжя. Ці права належать кожному з подружжя не­залежно від його майнового стану. їх здійснення не супрово­джується майновим еквівалентом з боку іншого з подружжя. Вони не можуть бути виражені в грошовій формі.

Особисті права й обов'язки подружжя виникають щодо ви­значених нематеріальних благ. Вони тісно пов'язані з особисті­стю кожного із подружжя, невіддільні від неї і не можуть відчу-

1Нечаева А. М. Семья и закон. М.: Наука, 1980. — С. 21,57.

жуватися, як і самі блага, стосовно яких виникають особисті пра­ва й обов'язки. На них не впливає факт спільного чи роздільного проживання подружжя, кожний з подружжя може користувати­ся особистими правами на свій власний розсуд.

Дуже важливо, що особисті права й обов'язки подружжя не можуть бути припинені чи змінені домовленістю між подружжям. Не можуть бути вони і предметом шлюбного договору, інших угод. Це забезпечує неухильне дотримання основного принципу рів­ності подружжя в сім'ї і виключає можливість прийняття рішень, які посягають на права та гідність одного з подружжя.

Велика кількість серед закріплених у Сімейному кодексі осо­бистих немайнових прав подружжя належить їм як громадянам і до взяття шлюбу. Водночас особисті немайнові права подружжя мають певні особливості1.

По-перше, особисті немайнові права подружжя виникають не від народження, а в зв'язку із взяттям шлюбу, зареєстрованого у встановленому порядку. Таким чином, вони діють лише в сімей­них відносинах. По-друге, особисті немайнові права подружжя не є абсолютними, бо вони можуть бути порушені не будь-ким, а лише іншим з подружжя. Тому особистим правам одного із по­дружжя протистоїть обов'язок іншого з подружжя не перешко­джати їх здійсненню, не порушувати їх. По-третє, особисті немай­нові права подружжя є визначальними в сімейних правовідноси­нах. Саме з них як похідні виникають усі інші права подружжя. В основі особистих немайнових прав подружжя лежать одвічні ду­ховні цінності, без яких неможливо створити міцний шлюб та щасливу сім'ю. По-четверте, здійснення особистих немайнових прав одним із подружжя можливе не тільки за умови погодження своїх дій з іншим із подружжя, а й з урахуванням інтересів сім'ї в цілому. По-п'яте, немайнові особисті права подружжя можуть припинятися з волі учасників шлюбних відносин — шляхом розір­вання шлюбу, оскільки їх припинення відбувається разом із при­пиненням шлюбу.

Особисті немайнові правовідносини подружжя — це врегу­льовані нормами сімейного права відносини стосовно особистих немайнових благ та інтересів осіб, які перебувають у шлюбі.

1Сімейне право України. — К.: Істина, 2002. — С. 77-78.

§2. Видиособистихнемайнових правіобов'язківподружжя

До особистих немайнових прав подружжя перш за все нале­жать передбачені статтями 49 та 50 СК     продолжение

--PAGE_BREAK--право на материнство та право на батьківство. Материнство — це забезпечена законом можливість жінки здійснювати репродуктивну функцію — на­роджувати дітей, утримувати та виховувати їх. Батьківство в праві визначається як факт походження дитини від певного чоловіка, юридично посвідчений записом у державних органах РАЦС про народження. Відмінності в даних правах чоловіка та дружини зумовлені фізіологічними особливостями жінки і чоловіка та со­ціальним станом жінки-матері. Зміст особистого немайнового права жінки на материнство становлять правомочності дружини з приводу вирішення: мати чи не мати дитину. З метою охорони здоров'я жінки їй надається право самій вирішувати питання про материнство, саме тим вона має можливість реалізувати право на репродуктивну свободу, яку слід розглядати в аспекті права на життя1. Право на материнство як сімейне право включає в себе певні обов'язки кожного з подружжя. Так вагітній дружині ма­ють бути створені в сім'ї умови для збереження її здоров'я та на­родження здорової дитини. Дружині-матері мають бути створені умови для поєднання материнства зі здійсненням нею інших прав та обов'язків (частини 4, 5 ст. 49 СК).

Новий СК закріплює право дружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності. Індивідуальність особи — це неповторна своєрідність людини. Завдяки індивідуальності кожна людина виступає як окремий, своєрідний, неповторний член суспільства. Жінка та чоловік мають притаманні тільки їм звички, уподобан­ня, особливості характеру, темперамент. Саме індивідуальність кожного із подружжя лежить в основі шлюбу, створення сім'ї, виступає запорукою любові. Відомо, що на поведінку людини впливають як соціальні (середовище, ситуація), так і біологічні чинники, психологічні особливості особистості. Індивідуальна своєрідність знаходить свій вияв у сім'ї, у відносинах з іншим з подружжя, батьками, дітьми, іншими членами сім'ї. Слід погоди­тися з висловленою думкою2, що в щасливих сім'ях не виникає

1Красицька Л. В. Цивільно-правове регулювання особистих немайнових прав громадян. — Донецьк: ДІВС МВС України, 2002. — С. 66,138.

2Сімейне право України. — К.: Істина, 2002. — С. 81.

питань щодо поваги до індивідуальності одного із подружжя з боку іншого. Така повага вважається природною і не потребує повсяк­денного нагадування. Разом із тим, у ст. 51 СК зазначено, що дру­жина та чоловік мають рівне право на повагу до своєї індивіду­альності, своїх звичок та уподобань. Ця норма має значне мораль­но-етичне навантаження і слугує орієнтиром для поведінки подружжя у шлюбі.

У СК закріплено також право дружини та чоловіка на фізич­ний та духовний розвиток. Маючи право на фізичний та духов­ний розвиток, подружжя має вирішувати ці питання на засадах рівності, взаємоповаги і підтримки одне одного. Оскільки основу шлюбу становить крім духовного ще й біологічний зв'язок по­дружжя, ослаблене фізичне здоров'я людини має потребу в ком­пенсації. Нею, як бачиться, може і повинно стати зміцнення мо­ральних основ сім'ї, розвиток культури сімейних відносин, збага­чення духовного життя сім'ї.

Важливим особистим правом кожного з подружжя є право чоловіка та дружини на зміну прізвища. При реєстрації шлюбу нареченим надається право надалі іменуватися своїми дошлюб­ними прізвищами, що підкреслює однакову соціальну цінність особистості чоловіка і жінки. За взаємною згодою наречені мо­жуть обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подруж­жя. Присвоєння якого-небудь іншого прізвища не дозволяється. Загальне прізвище підкреслює наявність шлюбу і є правовою ос­новою для присвоєння і дітям загального сімейного прізвища. Якщо при виборі прізвища між нареченими виникнуть непорозу­міння, то працівник державного органу РАЦС залишає подруж­жю їх дошлюбні прізвища. Кожен з наречених має право приєдна­ти до свого прізвища прізвище нареченого, нареченої, тобто йменуватися подвійним прізвищем. Таким чином, при реєстрації шлюбу один із наречених має право прийняти об'єднане прізви­ще, а другий — залишити своє дошлюбне прізвище. Якщо вони обоє бажають мати подвійне прізвище, за їхнім бажанням визна­чається, з якого прізвища воно буде починатися. Приєднувати до подвійного прізвища ще одне прізвище не дозволяється, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої нале­жать наречена та (або) наречений. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченої (нареченого) вже є подвійним, вона (він) має право замінити одну із частин свого прізвища на прізви­ще другого (ст. 35 СК).

Якщо при реєстрації шлюбу дружина, чоловік зберегли до­шлюбні прізвища, вони мають право подати до державного орга­ну РАЦС заяву про обрання прізвища одного з них як їхнього спільного прізвища, або приєднати до свого прізвища прізвище іншого з подружжя, тобто йменуватися подвійним прізвищем.

Право на зміну прізвища згідно зі ст. 53 СК може реалізувати подружжя тільки за взаємною згодою, зміна прізвища одним із подружжя без згоди іншого неможлива. У разі зміни прізвища державний орган РАЦС видає нове Свідоцтво про шлюб. Одер­жане при реєстрації шлюбу або в результаті зміни за взаємною згодою подружжя прізвище подружжя зберігає протягом усього життя. Припинення шлюбу внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим не створює для іншого обов'язку змінити прізвище.

Право дружини та чоловіка на розподіл обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї має принципове і, разом із тим, ве­личезне практичне значення. В ст. 54 СК закріплений принцип рівності подружжя при вирішенні найважливіших питань життя сім'ї. Правове регулювання особистих немайнових відносин по­дружжя засноване на закріпленому в ст. 24 Конституції України принципі рівності в сімейних відносинах. Кожен із подружжя наділяється однаковими особистими правами та обов'язками, ко­ристується рівними можливостями в здійсненні своїх прав.

Право подружжя на спільне вирішення питань життя сім'ї широке за змістом й охоплює, власне кажучи, усі сторони сімей­ного життя: питання материнства, батьківства, виховання й осві­ти дітей, розподілу сімейного бюджету, здійснення покупок, ви­бору місця відпочинку, догляду за хворими членами сім'ї, вико­нання домашніх обов'язків з обслуговування сім'ї тощо. Таким чином, закон містить рекомендації щодо практичного застосуван­ня основ рівності у повсякденному житті подружжя, навіть у пи­таннях життя сім'ї, які не регульовані правом. Немає сумніву, що такого роду право покликане направити сімейні відносини у пев­не русло, створити умови для рівності чоловіка і жінки при вирі­шенні важливих питань життя сім'ї, що складає головну, визна­чальну сутність даного права, його мету. Заради її досягнення дозволені будь-які дії та вчинки, що стосуються виховання дітей чи вирішення сімейних проблем іншого порядку. Кожен із по­дружжя і обоє разом управі вимагати від інших осіб, щоб вони не

заважали втіленню у життя наданого їм права. Втручання у ви­рішення питань сім'ї ззовні, у тому числі з боку батьків, інших близьких родичів чи структур, що мають владні повноваження (органів державної влади, органів місцевого самоврядування, ке­рівників підприємств, установ та організацій незалежно від фор­ми власності), неприпустимо. Усі важливі для сім'ї проблеми ви­рішуються лише подружжям на основі їх взаємної згоди на прин­ципах рівності.

Закон покладає на подружжя право розподіляти між собою обов'язки в сім'ї. Рівність подружжя полягає в можливості на па­ритетних засадах вирішувати питання про такий розподіл. За­кон не обумовлює, хто й у якому обсязі має виконувати зазначені обов'язки, але він підкреслює, що ці питання вирішуються спільно чоловіком і дружиною. Подружжя може влаштувати своє життя так, що чоловік буде навчатися, а дружина працювати на вироб­ництві, доглядати за дітьми і вести домашнє господарство. У цій ситуації не буде порушення принципу рівності, якщо подружжя прийшло до такого рішення спільно. Але, якщо дружина не згод­на на такий спосіб життя, то в чоловіка немає права вимагати від неї утримання й обслуговування на час його навчання.

Відповідно до ч. 2 ст. 54 СК усі найважливіші питання життя сім'ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. Дружина, чоловік мають право противитися усуненню їх від ви­рішення питань життя сім'ї. Як бачиться, здійснення цього права кожним із подружжя можливе завдяки положенню, закріплено­му в ч. З названої статті про те, що дії одного з подружжя стосов­но життя сім'ї вважаються вчиненими за згодою іншого з подруж­жя. Тому, якщо спір щодо вирішення того чи іншого важливого питання життя сім'ї не виник, то слід вважати, що це питання між подружжям погоджено. Якщо з даних питань подружжя не може домовитися, то проблему може бути розв'язано тільки за допомо­гою розірвання шлюбу1.

Вирішуючи спільно питання сім'ї та розподіляючи між со­бою обов'язки в сім'ї, дружина, чоловік повинні утверджувати

1У сучасній судовій практиці з розгляду справ про розірвання шлюбу рідко зустрічаються випадки розірвання шлюбу у зв'язку з порушенням под­ружжям особистих немайнових прав. Як правило, підставою розірвання шлюбу виступає порушення подружжям моральних норм. Оридорога М. Т. Брачное правоотношение. — К.: Киевская вьісшая школа МВД СССР, 1971. — С. 38.

повагу до будь-якої праці, яка робиться в інтересах сім'ї. Перш за все, йдеться про працю з обслуговування домашнього господар­ства — прибирання оселі, прання білизни, приготування їжі, до­гляд за домашньою худобою, обробіток присадибної ділянки, ре­монт побутової техніки тощо. Така праця має викликати повагу в кожного з подружжя і неможливо віддавати одному з подруж­жя перевагу при розподілі обов'язків з її виконання залежно від його кваліфікації, положення в суспільстві, хисту тощо. Крім такої роботи, необхідної для підтримання життєздатності сім'ї, в інте­ресах сім'ї здійснюється переважно й суспільно корисна праця, до якої також згідно з ч. 1 ст. 54 СК чоловік, жінка повинні вияв­ляти повагу.

    продолжение

--PAGE_BREAK--Право дружини та чоловіка на особисту свободу. Виходячи із змісту ст. 56 СК під правом на особисту свободу закон розуміє право на вибір кожним із подружжя місця свого проживання; право вживати заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин; право на припинення шлюбних відносин. Кожен із по­дружжя однаково вільний у вирішенні питань, що стосуються його особисто. Як чоловік, так і дружина самі визначають порядок свого життя відповідно до своїх бажань, прагнень, схильностей. Буду­чи вільними людьми, вони не можуть бути обмежені у своїй сво­боді через взяття шлюбу. Але не можна ототожнювати свободу зі свавіллям, примхою, капризом. Якщо дві людини — чоловік і дру­жина — живуть разом, вони, природно, рахуються з думками та поглядами один одного. Бажаючи зберегти свою свободу, вони не вправі обмежувати свободу іншого. Не втрачаючи свободи, вони зобов'язані погоджувати свої бажання з міркуваннями один од­ного, приймати рішення, що стосуються їх обох, з урахуванням інтересів кожного з них.

Право на вибір місця проживання. Вищезазначене право кож­ного з подружжя як громадянина гарантоване Конституцією України. Кожному, хто на законних підставах перебуває на тери­торії України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ст. 33 Консти­туції України). Стосовно реалізації цього права в сімейному за­конодавстві слід сказати, що за звичайних умов сімейного життя подружжя проживає разом. Не може бути такого шлюбу, коли под­ружжя з самого початку має намір жити окремо і свій намір

втілює у життя. Такий стан свідчить про фіктивність шлюбу, або являється підставою для розірвання шлюбу1. Спільне проживан­ня створює необхідні передумови для розвитку сім'ї та здійснен­ня її функцій щодо виховання дітей, ведення спільного господар­ства, вирішення немайнових та майнових питань життя сім'ї. За­кон заперечує будь-яку можливість примушування подружжя до спільного проживання і підкреслює, що шлюб не звужує особис­тих прав громадян і не виступає формою експлуатації слабкого сильнішим2. Зустрічаються у житті випадки, коли за тих чи інших обставин подружжя спільно не проживає. Це може бути пов'яза­но з професійними інтересами чоловіка чи жінки, навчанням, ро­ботою, здійсненням підприємницької діяльності, станом здоро­в'я — необхідністю лікування одного із подружжя або дитини, дог­лядом у зв'язку з хворобою та іншими важливими життєвими обставинами.

Разом із тим, роздільне проживання подружжя може свідчити про фактичне припинення шлюбних відносин. Якщо цей факт буде встановлено, то згідно з ч. 6 ст. 57 СК суд може визначити особистою приватною власністю дружини або чоловіка майно, набуте кожним з них за час такого роздільного проживання.

Дружина та чоловік мають право вживати заходів, які не за­боронені законом і не суперечать моральним засадам суспіль­ства, щодо підтримання шлюбних відносин. Для визначення при­роди цього особистого немайнового права подружжя великого значення набувають особливості права кожного із подружжя на припинення шлюбних відносин. Йдеться, перш за все, про вико­ристання виховних, моральних заходів, але й встановлені зако­нодавством обмеження для розірвання шлюбу також можуть ви­користовуватися кожним із подружжя як засоби, спрямовані на збереження сім'ї.

Подружжя має право на припинення шлюбних відносин. Йдеться про свободу в сфері особливій — особистій свободі, яка, по суті, не обмежена конкретними правовими нормами. Приму­шування до припинення шлюбних відносин або до їх збережен­ня, у тому числі примушування до статевого зв'язку за допомо-

1Рабинович Н. В. Личньїе и имущественнне отношения в советской се-мье. — Изд-во Ленингр. гос. ун-та, 1952. — С. 17.

2Оридорога Т. М. Брачное правоотношение. — К.: Киевская внсшая шко­ла МВД СССР, 1971. — С. 64.

гою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на особисту свободу і може мати наслідки, вста­новлені законом (ч. 4 ст. 56 СК).

Особисті немайнові права подружжя не вичерпуються лише правами, переліченими у гл. 6 СК. До особистих немайнових прав належать також інші права подружжя, передбачені сімейним за­конодавством. Це, перш за все, право на поновлення шлюбу після його розірвання (ст. 117 СК), права, пов'язані з визначенням походження дитини при штучному заплідненні та імплантації за­родка (статті 123, 124 СК) та усиновленням (ст. 220 СК).

Досі мова йшла про особисті немайнові права подружжя. Аналогічні за змістом і їх обов'язки немайнового характеру. Вони полягають у тому, що кожен з подружжя зобов'язаний не заважати іншому з подружжя здійснювати права на материн­ство, батьківство, повагу до своєї індивідуальності, здобуття ос­віти, прояв своїх здібностей, вибір місця проживання тощо. Те ж саме можна сказати і про спільне вирішення подружжям пи­тань життя сім'ї, де праву одного відповідає обов'язок іншого з подружжя.

Шлюб створює для подружжя і особливий особистий обов'я­зок — не вступати в інші шлюбні правовідносини під час дії ра­ніше укладеного шлюбу. Особа вправі перебувати одночасно у багатьох цивільних, трудових, адміністративних й інших пра­вовідносинах, але не можна перебувати в кількох шлюбних пра­вовідносинах1.

Особливо закон виділяє обов'язки подружжя, пов'язані з тур­ботою про сім'ю. Так, згідно зі ст. 55 СК дружина та чоловік зобо­в'язані спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім'ї на почуттях взаємної любові, по­ваги, дружби, взаємодопомоги. Кожен із подружжя зобов'язаний утверджувати в сім'ї повагу до матері та батька. Дружина та чо­ловік відповідальні один перед одним, перед іншими членами сім'ї за свою поведінку в ній, зобов'язані спільно дбати про матеріаль­не забезпечення сім'ї. Варто зазначити, що ці норми носять дек­ларативний характер, мають вид моральної заповіді. В них, по суті, названо моральні обов'язки подружжя одного перед другим. Од­нак подібного роду правила виступають своєрідним орієнтиром,

1Оридорога М. Т. Брачное правоотношение. — К.: Киевская вьісшая шко­ла МВД СССР, 1971. — С. 33.

Особистінемайновіправовідносиниподружжя

схваленою державою моделлю поведінки в сім'ї учасників сімей­них відносин, слідування їм створює необхідне середовище для нормальної життєдіяльності всіх членів сім'ї як усередині її, так і за її межами.

Слід зазначити, що санкцій за невиконання подружжям осо­бистих немайнових обов'язків Сімейним кодексом прямо не пе­редбачено. Однак зловживання одним із подружжя особистими правами чи обов'язками, очевидне нехтування інтересами сім'ї, а також ігнорування чи перешкоджання здійсненню іншим з по­дружжя його особистих немайнових прав може бути підставою для розірвання шлюбу, а в ряді випадків тягне для одного з по­дружжя — правопорушника негативні наслідки в майновій сфері. Наприклад, зменшення його частки у спільному майні при його поділі (ч. 2 с. 70 СК).

Глава6Майновіправовідносиниподружжя

§1. Загальнахарактеристика майновихправовідносинподружжя

Майнові відносини подружжя — це складний комплекс взаємо­пов'язаних дій щодо володіння, користування й розпорядження майном. Право визначає основні параметри поведінки подружжя в майновій сфері: закріплює, яке майно знаходиться у власності подружжя або кожного з них, визначає обсяг прав та обов'язків подружжя щодо цього майна, умов їх реалізації, порядок набуття та відчуження майна, відповідальність подружжя за спільними або особистими зобов'язаннями, надання взаємного утримання (аліментування) тощо. Майнові відносини подружжя регулюються нормами сімейного та цивільного права України, а також догово­рами, які подружжя укладає між собою.

Майнові правовідносини подружжя є дуже різноманітними, тому вони можуть бути класифіковані за різними ознаками. Сьо­годні теоретичного і практичного значення набуває традиційний для цивільного права поділ правовідносин залежно від способу забезпечення інтересів управомоченої особи. Відповідно до цьо­го А. А. Іванов зводить майнові правовідносини подружжя до двох основних видів: 1) речові правовідносини (відносини подружжя щодо права власності на майно та права на користування речами, які належать кожному з них); 2) зобов'язальні правовідносини (відносини подружжя щодо взаємного утримання (аліментування) та договірні відносини подружжя)1.

    продолжение

--PAGE_BREAK--Речові правовідносини подружжя, як і інші цивільно-правові відносини, мають два різновиди: а) відносини власності та б) від­носини, які складаються щодо прав користування чужою річчю. Відносини власності подружжя виникають стосовно володіння, користування та розпорядження майном. Сімейне законодавство, перш за все, регулює відносини, які складаються між подружжям стосовно майна, що належить їм на праві спільної сумісної влас-

1Гражданское право. — Ч. З / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — М., 1998. — С. 292-294.

Майновіправовідносиниподружжя

ності, визначаючи порядок володіння, користування та розпоря­дження таким майном (статті 60, 61, 62 СК тощо). Разом із тим, воно чітко закріплює, яке майно належить кожному з подружжя на праві приватної власності і не входить до спільного подружньо­го майна (роздільне майно подружжя) (статті 57—59 СК). Саме щодо роздільного майна можуть виникати своєрідні права под­ружжя, які в цивільному праві називаються правами на чужу річ. Справа в тому, що, незважаючи на спільне життя й побут, деякі види майна належать кожному з подружжя окремо. Тому в юри­дичному сенсі вони є чужими для іншого з подружжя, тобто та­кими, які не знаходяться у його власності. В реальному житті под­ружжя, як правило, без проблем користується речами, які знахо­дяться у власності лише одного з них (автомобілем, меблевим гарнітуром, телевізором, аудіо- та відеоапаратурою тощо). В дея­ких випадках право на користування чужою річчю спеціально зак­ріплюється в законі. Так, відповідно до ч. 1 ст. 407 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Між подружжям можуть виникати різноманітні види зобов'я­зальних правовідносин. У цивільному праві, як відомо, зобов'я­зальними визнаються відносини, в яких інтерес однієї особи здійснюється шляхом виконання певних дій іншою особою. Як зазначалося в літературі, права та обов'язки подружжя щодо один одного можуть бути не тільки спільними за змістом (право вибо­ру місця проживання), а й протилежними. Останні ґрунтуються на основі взаємності, яка притаманна цивільним двостороннім договорам. Зобов'язальні правовідносини можуть виникати при укладенні подружжям шлюбного договору, договору про поділ спільного майна, про об'єднання роздільного майна тощо. Зобов'я­зальні правовідносини подружжя можуть виникати в силу пря­мого припису закону. Це відносини стосовно взаємного утриман­ня (аліментування), відповідно до яких одна сторона має право вимагати від іншої надання певного утримання.

§2. Правовийрежимроздільного майнаподружжя

Реєстрація шлюбу за загальними правилами (якщо інше не встановлено шлюбним договором) є підставою виникнення пра­ва спільної власності подружжя на майно. Разом із тим, незалежно від наявності шлюбу, кожен із подружжя може мати майно, яке належить на праві власності йому особисто (роздільне май­но). Стосовно термінологічного визначення права, на якому по­дружжю належить роздільне майно в теорії та законодавстві існу­ють певні труднощі. Не викликає сумнівів, що роздільне майно належить кожному з подружжя на праві приватної власності, але для того, щоб підкреслити відмінність цього майна від спільного майна подружжя нерідко використовують поняття «особиста власність», «роздільна приватна власність подружжя». Новий СК України закріпив термін «особиста приватна власність подруж­жя» (гл. 7 СК України). Як перші, так і останній терміни не мож­на визнати вдалими. Особливе занепокоєння в даному випадку викликає останній термін, адже його закріплено в СК. О. В. Дзера цілком слушно вказує, що «вразливість такого словосполучен­ня є очевидною, адже особиста власність притаманна соціалістич­ному суспільству, приватна — суспільству з ринковою економі­кою»1. Конституція України, як відомо, не закріплює такого поняття, як особиста приватна власність. Відповідно до закону фізичній особі майно належить на праві приватної власності, будь-якого винятку щодо майна подружжя немає. Тому гл. 7 нового СК мала б називатися «Право приватної власності на майно кож­ного з подружжя».

Сімейний кодекс визначає певні види майна, яке є роздільним і належить кожному з подружжя.

1. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 57 СК роздільним є майно, яке кожен з подружжя набув до шлюбу. Це правило є традиційним для вітчизняного сімейного законодавства. Реєстрація шлюбу не змінює правового режиму майна, яке було набуто кожним із по­дружжя раніше. В літературі зазначалося, що «автоматичне поши­рення режиму спільності на дошлюбне майно одного з подружжя суперечило б правовій природі права власності як абсолютного суб'єктивного права. Без згоди власника дошлюбне майно одного з подружжя не повинно поступати у спільну власність»2. Майно, яке було набуте кожним із подружжя до шлюбу, зберігає режим роздільності незалежно від тривалості шлюбу, навіть якщо цим майном користувався не тільки власник, а й інший з подружжя.

1Дзера О. В. Деякі проблеми врегулювання відносин власності подруж­жя в новому Сімейному кодексі України // Юридична Україна. — 2003. — № 1. — С. 58.

2Сімейне право України / За ред. В. С. Гопанчука. — К., 2002. — С. 127.

2. До роздільного належить майно, набуте кожним із подруж­жя за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в поряд­ку спадкування (п. 2 ч. 1 ст. 57 СК). Хоча подружжя має спільні майнові інтереси і разом укладає різноманітні правочини, кожен із них може виступати також самостійним учасником цивільних правовідносин. Унаслідок цього жінка та чоловік за час шлюбу можуть отримати у власність майно на підставі договору дару­вання. В цьому випадку майно є роздільним і належить кожному з подружжя окремо. Таке майно слід відрізняти від майна, яке за час шлюбу було подаровано подружжю і належить їм на праві спільної власності.

3. СК закріплює важливе правило, відповідно до якого майно, набуте кожним із подружжя за час шлюбу, але за кошти, які нале­жали їм особисто, є роздільним майном (п. З ч. 1 ст. 57 СК). Та­ким чином, якщо один із подружжя під час шлюбу набуває певне майно за рахунок особистих коштів, то таке майно не може ви­знаватися спільним майном подружжя. В. П. Маслов указував, що в цьому випадку об'єкт роздільної власності подружжя лише змінює свою форму1, тому що кошти, за рахунок яких майно було набуто, і сама річ мають однаковий правовий режим — режим роз­дільності. Це правило стосується як грошей, які були набуті од­ним із подружжя до шлюбу, так и тих, які були отримані одним із подружжя під час шлюбу — за договором дарування, внаслідок спадкування тощо.

4. Новий СК (ч. 2 ст. 57) до роздільного майна відносить речі індивідуального користування кожного з подружжя (одяг, аксе­суари, косметичні засоби та інші речі, які обслуговують повсяк­денні потреби кожного з подружжя). СК також визначає право­вий режим коштовностей, якими користується один з подружжя і які були придбані за рахунок спільних коштів подружжя. Відпо­відно до ч. 2 ст. 57 СК коштовності є приватною власністю того з подружжя, хто ними користується. У разі поділу майна ці речі не враховуються і поділу не підлягають.

5. Протягом тривалого часу в теорії та практиці виникало пи­тання щодо визначення правового режиму премій та нагород, які були отримані одним з подружжя під час шлюбу. Важливо зазна­чити, що йдеться не про звичайні премії, які нараховуються пра-

1Маслов В. Ф. Вопросн общей собственности в судебной практике. — М., 1963. — С. 67.

--PAGE_BREAK--набуте за час шлюбу. Сімейне зако­нодавство встановлює, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (ч. 2 ст. 60 СК). Подружжя може проживати, працювати і отримувати майно у різних містах і навіть у різних країнах, управляти майном будь-якої вартості та місце­знаходження. Головним є відповідність дій кожного з подружжя принципу добросовісності й пріоритету сімейних інтересів. Отри­мане кожним із подружжя майно (незалежно від того, хто саме його отримав) буде визначатися як майно, набуте подружжям під час шлюбу.

Сімейне законодавство не розкриває детально зміст поняття «майно, набуте за час шлюбу». Відсутній у ньому і перелік тако­го майна. В ч. 1 ст. 61 СК вказано, що об'єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за ви­нятком тих, які виключені з цивільного обороту. Важливо за­значити, що закріплення певного нерухомого, а також окремих

1Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України / За ред. Ю. С. Червоного. — К., 2003.-С.104.

--PAGE_BREAK--добровільному або судовому порядку. Добровільний порядок застосовується, якщо подруж­жя домовилося щодо визначення часток кожного з них у праві намайно, а також дійшло згоди щодо конкретного поділу майна відповідно до цих часток. Сімейне законодавство встановлює спеціальну форму лише для договору про поділ нерухомого май­на подружжя. Відповідно до ч. 2 ст. 69 СК договір про поділ жи­лого будинку, квартири, іншого нерухомого майна має бути нота­ріально посвідчений. ЦК України передбачає також державну реєстрацію прав на нерухомість та правочинів із нерухомістю (ст.182 ЦК), які поширюються також на правочини за участю под­ружжя. Стосовно форми договору про поділ майна подружжя, об'єктом якого є рухомі речі, в сімейному законодавстві немає спеціальних вимог. Це означає, що при з'ясуванні форми цього договору (усна, проста письмова) необхідно керуватися загаль­ними правилами щодо форми правочину, які передбачені Ци­вільним кодексом України (статті 205—208 ЦК).

Умови поділу майна подружжя можуть бути передбачені в спеціальному договорі про поділ майна або визначатися у шлюб­ному договорі подружжя. Різниця між цими договорами полягає в тому, що предметом договору про поділ є майно, яке вже нале­жить подружжю на праві спільної власності, у той час, як умови шлюбного договору можуть стосуватися майна, яке подружжя придбає у майбутньому і яке є відсутнім на момент укладення договору.

Якщо між подружжям виникає спір щодо розміру належних їм часток, порядку або способу поділу спільного майна, то добро­вільний порядок поділу майна змінюється на судовий. При поділі майна суду в першу чергу необхідно визначити його предмет, тобто те майно подружжя, яке підлягає поділу. При поділі майна под­ружжя мають враховуватися три категорії об'єктів: а) речі (окре­ма річ або сукупність речей), які належать подружжю на праві спільної сумісної власності; б) кредиторські вимоги подружжя (право вимоги за договором позики, купівлі-продажу тощо, коли подружжя виступає як кредитор і вправі вимагати повернення боргу, передачі речі тощо); в) боргові зобов'язання подружжя (зо­бов'язання, за якими подружжя виступає як боржник і зобов'яза­не повернути борг, повернути або передати річ тощо). Поділ май­на здійснюється з урахуванням вартості речей, які належать подружжю на праві спільної власності, а також розміру їх кре­диторських вимог та боргових зобов'язань.

Поділ майна подружжя здійснюється в два етапи: по-перше, суд визначає розмір часток чоловіка та жінки в праві на майно, і,по-друге, здійснює поділ майна відповідно до встановлених час­ток. При визначенні розміру часток кожного з подружжя суд ви­ходить з того, що відповідно до законодавства частки майна дру­жини та чоловіка є рівними (ч. 1 ст. 70 СК). Це правило не змінюється і в тому разі, якщо один із подружжя не мав з поваж­них причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу) (ч. 1 ст. 60 СК).

Разом із тим, законодавство встановлює два винятки із загаль­ного правила щодо рівності часток подружжя в праві на майно. Відповідно до цього суд може зменшити або збільшити частку одного з подружжя. По-перше, суд може відступити від засади рівності часток і зменшити частку одного з подружжя за обста­вин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошко­див спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї (ч. 2 ст. 70 СК). По-друге, суд може збільшити частку в праві на майно того з подружжя, з яким проживають неповнолітні або повнолітні непрацездатні діти, за умови, що розмір аліментів, які вони одер­жують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духов­ного розвитку та лікування (ч. З ст. 70 СК). Відповідно до ч. З ст. 70 СК збільшення розміру частки одного з подружжя в майні пов'язується лише з випадками стягнення аліментів на дитину. Така новела сімейного законодавства здається невдалою.

Після визначення судом частки кожного з подружжя в праві на майно здійснюється другий етап — безпосередній поділ майна подружжя відповідно до цих часток, які належать кожному з них. Законодавство передбачає певні способи поділу майна подруж­жя. По-перше, відповідно до ст. 71 СК суд може винести рішення щодо поділу майна в натурі. Такий спосіб застосовується щодо подільних речей, тобто речей, які можна поділити без втрати їх цільового призначення (ст. 183 ЦК). По-друге, суд може прийня­ти рішення про присудження майна одному з подружжя з покла­денням на нього обов'язку надати другому з подружжя компенса­цію замість його частки у праві спільної сумісної власності (час­тини 2, 4, 5 ст. 71 СК).

При цьому, за новим СК, присудження такої компенсації мож­ливо лише за згодою особи, яка її отримує. Крім того, присуджен­ня грошової компенсації можливе за умови попереднього внесен­ня другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитнийрахунок суду. Хоча це не передбачено в новому СК, суди можуть застосувати і такий спосіб поділу майна, як розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості й частки кожного із под­ружжя в спільному майні. Такий спосіб поділу є найбільш поши­реним. У процесі поділу майна суди можуть одночасно застосо­вувати не один спосіб, а їх комбінацію: щодо одних видів майна застосувати поділ у натурі, щодо інших — передачу одному із под­ружжя з зобов'язанням певної компенсації другому, а треті види речей розподілити між сторонами з урахуванням їх вартості. Важ­ливо зазначити, що вартість речей, які підлягають поділу, визна­чається на момент розгляду спору судом.

До розірвання шлюбу кожен із подружжя може вимагати поді­лу спільного майна у будь-який час. Позовна давність до таких вимог не застосовується (ч. 1 ст. 72 СК). Це правило підвищує можливості судового захисту майнових прав та інтересів подруж­жя. До вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумі­сної власності подружжя після розірвання шлюбу, застосовуєть­ся позовна давність у три роки (ч. 2 ст. 72 СК).

Новий СК вперше визначає правовий режим майна осіб, які знаходяться у фактичних шлюбних відносинах, тобто прожива­ють однією сім'єю без реєстрації шлюбу (ст. 74 СК). Майно, на­буте цими особами під час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності і на нього поширюються поло­ження глави 8 СК.

§5. Договірнийрежиммайнаподружжя

Майнові відносини подружжя можуть визначатися не тільки законом, а й договором. У цьому випадку регулювання має інди­відуальний характер, бо ґрунтується на правилах, вироблених са­мими сторонами, які беруть участь у правовідношенні. Звичайно, договірний режим майна подружжя з необхідністю включає і нор­мативний елемент, без якого в принципі було б неможливим його існування. Стаття 64 СК містить загальне правило про те, що дру­жина та чоловік мають право на укладення між собою усіх дого­ворів, які не заборонені законом, щодо як спільного, так і розділь­ного майна.

1Бошко В. Очерки советского семейного права. — К., 1952. — С. 169; Матвеев Г. К. Советское семейное право. — С. 123.

--PAGE_BREAK--Шлюбний договір може розглядатися як згода наречених або подружжя щодо встановлення майнових прав та обов'язків подружжя, пов'язаних з укладенням шлюбу, його існу­ванням та припиненням. Хоча шлюбний договір має значну спе­цифіку, він відповідає загальним ознакам, що властиві цивільно-правовим правочинам у цілому. Форма даного договору, умови його дійсності, підстави визнання недійсним, процедура укладен­ня та примусового виконання, чимало інших моментів наочно показують, що у даному випадку використовуються загальні ци­вільно-правові конструкції договірного права.

Законодавство визначає форму шлюбного договору. Згідно зі ст. 94 СК шлюбний договір укладається у письмовій формі й но­таріально посвідчується. Існують деякі особливості укладення шлюбного договору, суб'єктом якого є неповнолітня особа. Для його укладення потрібна письмова згода батьків або піклуваль­ника неповнолітнього, посвідчена нотаріусом (ч. 2 ст. 92 СК).

Відповідно до ч. 1 ст. 92 СК суб'єктами шлюбного договору можуть бути дві категорії осіб: які подали до державного органу РАЦС заяву про реєстрацію шлюбу (наречені) та які зареєстру­вали шлюб (подружжя).

Із специфікою суб'єктного складу шлюбного договору пов'я­зані й особливості дії шлюбного договору у часі. Згідно із ст. 95 СК дія шлюбного договору, що його було укладено до реєстрації шлюбу, починається з моменту реєстрації шлюбу. Якщо шлюб­ний договір укладено подружжям, він набирає чинності у деньйого нотаріального посвідчення. За бажанням сторін шлюбний договір, укладений до реєстрації шлюбу, може поширюватися на відносини, які виникнуть не з моменту реєстрації шлюбу, а пізніше, наприклад, через п'ять років після реєстрації шлюбу. Немає перешкод для того, щоб шлюбний договір, укладений в період шлюбу, за бажанням сторін поширював свою дію на відно­сини, що виникли раніше — з моменту реєстрації шлюбу. Такий договір не буде суперечити закону.

З урахуванням того, що шлюбний договір за своєю сутністю має довгостроковий характер, важливого значення набувають нові правила щодо строку дії шлюбного договору. Відповідно до ст. 96 СК, у шлюбному договорі, по-перше, може бути встановлено за­гальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов'язків подружжя та, по-друге, за бажанням сторін у дого­ворі може бути встановлена чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу. Подружжя може укласти шлюб­ний договір лише на певний час, наприклад, на перші п'ять років після реєстрації шлюбу. Після їх спливу подружжя вправі уклас­ти новий договір або погодитися з законним (легальним) режи­мом свого майна, який встановлено законодавством України. Важ­ливим здається також правило щодо можливості встановлення сторонами в договорі прав та обов'язків, які будуть виникати після припинення шлюбу. В цьому відбиваються особливості подружніх стосунків, коли навіть після припинення сімейних відносин осо­би відчувають потребу добровільно взяти на себе певні обов'язки щодо колишнього чоловіка або дружини.

Сімейне законодавство встановлює певні межі договірної ініціативи подружжя і визначає, які положення не можуть вклю­чатися до шлюбного договору.

1. Новий СК України залишає незмінною існуючу концепцію щодо предмету шлюбного договору. Відповідно до частин 2, З ст. 93 СК шлюбним договором регулюються лише майнові відно­сини подружжя, встановлюються їхні майнові права й обов'язки. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини між ними, а також особисті відносини між батьками та дітьми. Тому не будуть відповідати закону умови шлюбного договору щодо встановлення права кожного з подружжя на віросповідання, ви­ховання в дітях прихильності до певної релігії, визначення куль­турних та мовних пріоритетів тощо.

2. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав ди­тини, які встановлені СК (ч. 4 ст. 93). Вказана норма є відповід­ної гарантією майнових прав дитини. Тому батьки не вправі ук­ласти шлюбний договір, за яким дитина буде позбавлена права на аліменти, права на отримання майна у власність, права на прожи­вання в певному житловому приміщенні тощо. Разом із тим, не викликає сумніву, що шлюбний договір не може зменшувати будь-яких майнових прав дитини, беззастережно до місця їх норматив­ного закріплення — в Сімейному кодексі або інших нормативних актах. Тому точнішим буде вказівка на те, що шлюбний договір не може зменшувати прав дитини, встановлених законодавством.

3. Шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище (ч. 4 ст. 93 СК). Сутність такої оціночної категорії як «надзвичайно невигідне ста­новище» може мати різні конкретні вияви. Наприклад, таке ста­новище може виникнути, якщо за умовами договору у разі поділу майна подружжя вся нерухомість буде передаватися одному з них, натомість, другий отримає рухоме майно незначної вартості або, наприклад, коли один із подружжя зобов'язується у разі розір­вання шлюбу утримувати свого колишнього чоловіка/жінку, його дітей та близьких родичів тощо. Разом із тим, до поняття «над­звичайно невигідне становище» треба ставитися дуже виважено. Тут виникає складне питання щодо майнової рівності подружжя в шлюбі. При його вирішенні слід виходити з того, що існують і такі домовленості, коли розмір часток кожного з подружжя не базується на «формальному» моменті рівності. Однак ці домовле­ності завжди віддзеркалюють саме «реальну» рівність, бо зафік­сований в договорі розподіл спільного майна найбільш справед­ливо віддзеркалює фактичний внесок кожного з них у спільно набуте майно»1. Крім того, умови шлюбного договору, які можуть стати вкрай обтяжливими для однієї сім'ї, можуть мати цілком реальний характер для іншої.

У новому СК України окреслено три основних види майно­вих відносин, які можуть регулюватися шлюбним договором. Сто­рони у шлюбному договорі можуть визначити: а) правовий ре­жим майна (ст. 97 СК); б) порядок користування житлом (ст. 98 СК); в) право на утримання (ст. 99 СК).

1Ершова Н. М. Вопросн семьи в гражданском праве. — М., 1977. — С. 82—83.

--PAGE_BREAK--загальні правила щодо взаємного утримання подружжя. Згідно з ч. 2 ст. 75 СК право на утримання один із подружжя набуває за наявності пев­них підстав. До них, зокрема, належать: а) непрацездатність од­ного з подружжя; б) потреба у матеріальній допомозі (нуж­денність); в) здатність другого з подружжя надати матеріальну допомогу.

Непрацездатним визнається той з подружжя, який досяг пен­сійного віку, встановленого законом (60 років для чоловіків, 55 років для жінок) або є інвалідом І, IIчи IIIгрупи (ч. З ст. 75 СК). Що стосується другої умови — потреби у матеріальній допомозі,то новий СК чітко визначає умови, за наявності яких один із под­ружжя може вважатися таким, що її потребує. Це випадки, коли його доходи (заробітна платня, пенсія, доходи від використання майна тощо) не забезпечують йому прожиткового мінімуму, вста­новленого законом (ч. 4 ст. 75 СК). Останньою умовою надання одному з подружжя утримання є здатність другого з подружжя надати таке утримання. При вирішенні цього питання мають бути враховані різні обставини — рівень доходів того з подружжя, який повинен надавати утримання, знаходження на його утриманні інших осіб (неповнолітніх дітей, батьків, інших родичів тощо), працездатність, стан здоров'я тощо. Якщо у одного з подружжя виникло право на утримання, воно не припиняється й у разі ро­зірвання шлюбу (ч. 1 ст. 76 СК).

Законодавство містить спеціальні правила щодо визначення права на утримання колишнього подружжя, тобто осіб, які розір­вали шлюб (ст. 76 СК). Суд визначає розмір аліментів, які нада­ються одному з подружжя (колишньому подружжю). При цьому він враховує різні обставини, що мають істотне значення: мож­ливість одержання цією особою утримання від своїх повнолітніх дітей або батьків, умови виникнення непрацездатності, майновий стан платника аліментів тощо. За рішенням суду аліменти при­суджуються одному з подружжя, як правило, у грошовій формі (ч. 2 ст. 77 СК). Вони визначаються у частці від заробітку (дохо­ду) другого з подружжя і (або) у твердій грошовій сумі (ч. 1 ст. 80 СК). У житті можуть виникнути обставини, які не існували на момент визначення судом розміру аліментів: хвороба платника аліментів, виникнення у нього обов'язку утримувати інших членів сім'ї тощо. Законодавство враховує таку можливість. Згідно з ч. З ст. 80 СК розмір аліментів, визначений судом, може бути згодом зменшений або збільшений за рішенням суду за позовною зая­вою платника або одержувача аліментів у разі зміни їхнього ма­теріального і (або) сімейного стану.

Законодавство встановлює випадки, за яких одному з подруж­жя не буде надаватися утримання. За новим СК це можливо, коли: один із подружжя не має права на утримання (ч. 5 ст. 75 СК); право одного з подружжя на утримання припиняється (ст. 82 СК); один із подружжя позбавляється права на утримання за рішенням суду (ст. 83 СК).

У ч. 5 ст. 75 СК встановлені випадки, коли один з подружжя взагалі не має права на утримання. У зв'язку з цим не виникає потреби в позбавленні його цього права. В першу чергу це пра­вило враховує випадки, коли один із подружжя негідно пово­дився у шлюбних відносинах (зловживав алкогольними напоя­ми або наркотичними речовинами, влаштовував сімейні сварки, вчиняв протиправні дії, які потребували втручання органів мі­ліції тощо). Права на утримання за новим СК не має також той з подружжя, який утратив працездатність внаслідок скоєння умис­ного злочину.

Право одного з подружжя на утримання може бути припине­не (ст. 82 СК). Припинення права виникає на майбутнє після на­стання обставин, які передбачені законом. Припинення права од­ного з подружжя на аліменти виникає автоматично, тобто в силу прямого припису закону в разі: 1) поновлення працездатності того з подружжя, який потребує матеріальної допомоги, 2) реєстрації з ним повторного шлюбу. Достатньо встановити один з указаних фактів для того, щоб вирішити питання щодо припинення права на аліменти. СК встановлює й інше правило. Право одного з под­ружжя на аліменти може бути припинене за рішенням суду якщо: 1) одержувач аліментів перестав потребувати матеріальної допо­моги; 2) платник аліментів неспроможний її надавати. Вказані обставини мають бути доказані в суді зацікавленою особою. На­приклад, платник аліментів тяжко захворів і не має можливості надавати утримання другому з подружжя. Для звільнення його від аліментного обов'язку він має надати суду відповідні докази.

За рішенням суду один із подружжя може також бути позбав­лений права на утримання або його право може бути обме­жено строком. Це можливо у випадках, передбачених ч. 1 ст. 83 СК (подружжя перебувало у шлюбних відносинах нетривалий час, непрацездатність або тяжка хвороба одного з подружжя була при­хована при реєстрації шлюбу тощо).

II. СК передбачає спеціальні правила щодо утримання одного з подружжя у разі проживання з ним дитини. У цьому випадку потреба в матеріальній допомозі пов'язана з тим, що один із под­ружжя опікується дитиною, у зв'язку з чим його можливість дія­ти на ринку праці є певною мірою обмеженою. З урахуванням тен­дерних особливостей кожного з подружжя СК містить два прави­ла, які встановлюють: а) право дружини на утримання під час вагітності та у разі проживання з нею дитини (статті 84, 85 СК); б) право чоловіка на утримання у разі проживання з ним дитини (статті 86, 87 СК).

Дружина має право на утримання за наявності таких умов: 1) вона є вагітною або має дитину, яка проживає з нею і не досягла З років, а якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку — шести років; 2) чоловік — батько дитини може надавати матері­альну допомогу. З цього випливає, що дружина, яка виховує ма­леньку дитину, не повинна доказувати свою потребу у матері­альній допомозі. Вирішення питання не залежить також від її пра­цездатності. У ч. 4 ст. 84 СК передбачено, що право на утримання дружина має незалежно від того, чи вона працює, та незалежно від її матеріального становища.

Чоловік зобов'язаний утримувати дружину, з якою проживає дитина, тільки у разі, якщо він є батьком цієї дитини. Право дру­жини на утримання припиняється, якщо за рішенням суду ви­ключено відомості про чоловіка як батька з актового запису про народження дитини. Аліменти, які дружина отримала за попе­редній час поверненню не підлягають.

Не тільки дружина, а й чоловік мають право на утримання у разі здійснення ним опіки над малолітньою дитиною (ст. 86 СК). Право на утримання виникає у чоловіка за наявності таких підстав: 1) із чоловіком проживає дитина, яка не досягла 3 років, а якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку — шести років; 2) дружина — мати дитини може надавати своєму чоловікові матеріальну допомогу. Таким само чином, як і щодо дружини, право чоловіка на утримання припиняється, якщо він не здійснює опіки над дитиною. Сімейний кодекс (ч. 1 ст. 87) пе­редбачає дві підстави припинення права на утримання: якщо ди­тина передана на виховання іншій особі; у разі смерті дитини. Дружина також звільняється від обов'язку утримувати свого чо­ловіка й у разі, якщо відомості про неї як про мати дитини було виключено за рішенням суду з актового запису про народження дитини (ч. 2 ст. 87 СК).

III. Спеціальні умови надання утримання одному з подружжя пов'язані з фактом проживання з ним дитини-інваліда. Зрозу­міло, що за таких обставин може виникнути багато проблем май­нового та особистого характеру і той з батьків, який опікується дитиною, потребує додаткової підтримки. Умовами надання ут­римання одному з подружжя, згідно зі ст. 88 СК є: а) проживання з одним із подружжя дитини-інваліда, яка не може обходитися без постійного стороннього догляду й опікування нею; б) здатність другого з подружжя надавати матеріальну допомогу.

Важливою особливістю права на утримання у цьому разі є те, що воно не обмежене строком. Відповідно до ч. 1 ст. 88 СК право на утримання триває протягом усього часу проживання батька або матері з дитиною-інвалідом. Розмір аліментів визначається за рішенням суду у частці від заробітку (доходу) другого з под­ружжя і (або) у твердій грошовій сумі. Вирішуючи це питання, суд виходить із необхідності найбільшого забезпечення інтересів дитини.

Права та обов'язки подружжя з утримання можуть виникати не тільки із закону, а й встановлюватися договором. Новий СК безпосередньо називає два види договорів подружжя, які пов'я­зані з їх взаємним утриманням: а) договір подружжя про надання утримання (ст. 78 СК); б) договір про припинення права на утри­мання взамін набуття права власності на нерухоме майно або одер­жання одноразової грошової виплати (ст. 89 СК).

У першому випадку сторони вправі визначити умови, розмір та строки виплати аліментів. При цьому вони можуть відійти від положень сімейного законодавства і на власний розсуд визначи­ти свої права та обов'язки, наприклад, не пов'язувати виникнен­ня права на аліменти з непрацездатністю одного з подружжя. Сто­рони в договорі можуть визначити форму надання утримання (грошова або натуральна), розмір аліментів, порядок їх сплати тощо. Договір подружжя про надання утримання укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Він має для сторін обов'язковий характер, тому його виконання забезпе­чується певними юридичними засобами. Відповідно до ч. 2 ст. 78 СК стягнення аліментів за договором подружжя може здійсню­ватися на підставі виконавчого напису нотаріуса. Таким чином, сторонам не треба звертатися до суду, захист їх прав здійснює нотаріус шляхом учинення виконавчого напису на борговому до­кументі (ст. 18 ЦК).

Другий вид договорів подружжя пов'язаний із заміною права на утримання одного з подружжя на певне нерухоме майно (ст. 89 СК). Такий договір підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації. Подружжя вправі домовитися і щодо одно­разової сплати суми аліментів. У цьому разі обумовлена грошова сума має бути внесена на депозитний рахунок нотаріальної кон­тори до посвідчення договору. Такий порядок повною мірою за­безпечить інтереси одержувача аліментів і зробить неможливим порушення його прав.

Новий СК уперше поширює правила щодо взаємного аліментування подружжя на осіб, які знаходяться у фактичних шлюб­них відносинах (ст. 91 СК). Винятки становлять лише ті умови набуття або припинення права на утримання, які пов'язані з фак­том реєстрації шлюбу. В ч. 1 ст. 91 СК сказано, що право на утри­мання набувають жінка або чоловік, які тривалий час проживали однією сім'єю. Закон не визначає конкретного строку такого про­живання. У разі спору таке питання має вирішуватися судом. Зі змісту ст. 80 СК випливає, що, на відміну від подружжя, після припинення спільного проживання фактичне подружжя втрачає право на утримання. Якщо непрацездатність однієї зі сторін ви­никла після припинення спільного проживання, то вона не може звертатися до суду з вимогою про стягнення аліментів.

Глава7Припиненняшлюбу

§1. Поняттятапідставиприпиненняшлюбу

Припинення шлюбу є юридичним фактом, із яким закон по­в'язує важливі правові наслідки. В разі припинення шлюбу при­пиняються особисті та майнові правовідносини подружжя. В той же час припинення шлюбу може слугувати підставою виникнен­ня інших правовідносин, нових особистих та майнових прав ко­лишнього подружжя. Так, особа, яка змінила своє прізвище у зв'яз­ку з реєстрацією шлюбу, має право після розірвання шлюбу на­далі іменуватися цим прізвищем або відновити своє дошлюбне прізвище, а другий з подружжя не може їй у цьому перешкоджа­ти; після розірвання шлюбу кожен із подружжя набуває право щодо утримання від другого з подружжя; якщо шлюб припинив­ся внаслідок смерті одного з подружжя, то інший має право на визначення своєї частки у спільному майні та право на спадку­вання щодо майна померлого; із припиненням шлюбу пов'язане набуття особою права на повторний шлюб тощо. Усі ці обставини свідчать про важливість визначення питань, які стосуються підстав, порядку та процедури припинення шлюбу.

Відповідно до законодавства (ст. 104 СК), шлюб припиняється за однією з двох підстав: а) внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим; б) внаслідок розірвання шлюбу.

Якщо шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подруж­жя або оголошення його померлим, припинення шлюбу не потре­бує спеціального оформлення. Відповідні права та обов'язки в цьому випадку виникають або припиняються внаслідок самого факту смерті або оголошення особи померлою. Реєстрація смерті, яка проведена відповідно до цивільного законодавства, і отриман­ня свідоцтва про смерть, є достатнім підтвердженням припинен­ня шлюбу. Якщо особа оголошена померлою, то правовою підста­вою виникнення юридичних наслідків є відповідне рішення суду щодо оголошення особи померлою, яке набрало чинність.

У житті можуть виникнути певні колізії між двома вказаними вище різновидами припинення шлюбу. Це може статися у випад­ку, якщо подружжя (один з нього) звернулося до суду із заявою(позовом) про розірвання шлюбу, а потім один із подружжя по­мер. Новий СК України вирішує цю колізію таким чином: якщо один із подружжя помер до набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу, вважається, що шлюб припинився внаслідок його смерті (ч. З ст. 104 СК); якщо у день набрання чинності рішен­ням суду про розірвання шлюбу один із подружжя помер, вва­жається, що шлюб припинився внаслідок його розірвання (ч. 4 ст. 104 СК).

Вирішення цього питання має значення для визначення підстав та порядку припинення шлюбу в такій складній ситуації. Як вид­но з наведеного, головним є визначення дня смерті одного з под­ружжя — до набрання чинності рішенням суду або безпосередньо у сам день набрання чинності судовим рішенням. У першому ви­падку припинення шлюбу підтверджується свідоцтвом органу РАЦС щодо смерті особи, а в другому — відповідним рішенням суду щодо розірвання шлюбу.

§2. Припиненняшлюбу внаслідокйогорозірвання

За життя подружжя шлюб може бути припинено шляхом його розірвання. З урахуванням того, що сім'я є не тільки союзом конк­ретних осіб, а й соціальним інститутом, суспільство й держава за­цікавлені в збереженні сім'ї (ст. 1 СК). Тому припинення шлюбу внаслідок його розірвання відбувається в певних межах під конт­ролем держави і може здійснюватися відповідними державними органами — органами реєстрації актів цивільного стану або судом.

Відповідно до сімейного законодавства, з урахуванням обста­вин, що склалися в сім'ї, розірвання шлюбу може здійснюватися: державним органом реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК); судом (статті 109-110 СК).

    продолжение

--PAGE_BREAK--Розірвання шлюбу державним органом РАЦС. Відповідно до ч. 1 ст. 106 СК розірвання шлюбу здійснюється державним орга­ном реєстрації актів цивільного стану за наявності двох умов: а) подружжя не має неповнолітніх дітей та б) існує взаємна згода подружжя на розірвання шлюбу.

Відповідно до ч. З ст. 106 СК України шлюб розривається не­залежно від наявності між подружжям майнового спору. Такий підхід здається цілком виправданим. Відомо, що розгляд судамимайнових спорів подружжя нерідко має тривалий характер. Що ж до їх особистих відносин, то вони на момент звернення до суду, як правило, вже непоправно зруйновані. Тому немає сенсу штуч­но пов'язувати питання щодо майнового спору з питанням при­пинення шлюбу. Ніщо не завадить подружжю і після розірвання шлюбу вирішувати спірні питання щодо майна в суді.

Відповідно до ч. 2 ст. 106 СК державний орган реєстрації актів цивільного стану виносить постанову про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання спільної заяви подружжя, якщо вона не була відкликана. Таким чином законодавство дає змогу подружжю обдумати своє рішення і остаточно визначити серйозність своїх намірів щодо розірвання шлюбу.

У певних випадках розірвання шлюбу державним органом РАЦС може здійснюватися не за спільною заявою подружжя, а за заявою одного з них. Таким чином закон допускає можливість врахування волі лише одного з подружжя щодо розірвання шлю­бу. Відповідно до ч. 1 ст. 107 СК шлюб розривається за заявою одного з подружжя, якщо другий з них: а) визнаний безвісно відсутнім; б) визнаний недієздатним; в) засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки. Якщо ж між подружжям виникає спір майнового характеру, то це не впливає на вирішення питання щодо розірвання шлюбу. Вбачаєть­ся, що таке правило є виправданим. Розгляд майнового спору можна відокремити від вирішення питання щодо розірвання шлю­бу. Тільки точнішим було б інше формулювання ч. 2 ст. 107 СК: шлюб має розриватися незалежно від спору не тільки між под­ружжям, а й між тим з подружжя, який звертається із заявою про розірвання шлюбу до органів РАЦС, та опікуном іншого з под­ружжя — визнаного безвісно відсутнім або недієздатним. Зрозу­міло, що у випадку, коли одного з подружжя було визнано без­вісно відсутнім або недієздатним, то між ним і другим із подруж­жя спір майнового характеру виникнути не може. Вимоги майнового характеру в такому разі будуть пред'являтися опіку­ном відсутньої або недієздатної особи.

Розірвання шлюбу за рішенням суду. Як уже зазначалося, розірвання шлюбу, крім органів РАЦС, може бути здійснене су­дом. Закріплений в СК порядок розірвання шлюбу судом містить суттєві зміни. Найбільш принциповим є введення двох само­стійних процедур щодо розірвання шлюбу залежно від згоди або незгоди подружжя на припинення шлюбу. Відповідно до цьогоКодекс закріплює: а) розірвання шлюбу за рішенням суду за спільною заявою подружжя, яке має дітей (ст. 109 СК); б) розір­вання шлюбу за позовом, пред'явленим одним із подружжя, тоб­то за наявності спору (ст. 110 СК).

У першому випадку мається на увазі добровільне розірвання шлюбу, коли ніхто з подружжя не заперечує проти припинення подружнього життя. Утім, така сім'я має дітей, тому розірвання шлюбу не може здійснюватися органами РАЦС. У цьому випад­ку розірвання шлюбу між подружжям традиційно здійснюється судом. Це викликано необхідністю забезпечення інтересів дітей у разі розпаду сім'ї. Разом із тим, СК закріплює нове правило щодо договірного регулювання багатьох аспектів відносин подружжя, які виникають у процесі розірвання шлюбу. Якщо подружжя дійшло згоди щодо розірвання шлюбу, воно, відповідно до ч. 1 ст. 109 СК має право подати до суду про це спільну заяву. В цьо­му випадку суд не з'ясовує питання щодо можливості або немож­ливості розірвання шлюбу. Питання щодо припинення подруж­нього життя подружжя вирішує самостійно. Головна мета суду полягає у встановленні того, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірван­ня шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей. Таким чином, суд лише з'ясовує відпо­відність волевиявлення подружжя їхній справжній волі на розір­вання шлюбу, та відсутність порушення інтересів дітей та под­ружжя після розірвання шлюбу.

Разом із заявою про розірвання шлюбу подружжя передає на роз­гляд суду письмовий договір, в якому вказує: з ким із них будуть проживати діти; яку участь у забезпеченні умов життя дітей брати­ме той з батьків, хто буде проживати окремо; умови здійснення тим із батьків, який проживає окремо, права на особисте виховання дітей.

Відповідно до ч. 1 ст. 109 СК вказаний договір має просту пись­мову форму. Виходячи з того, що він буде подаватися до суду ра­зом із заявою подружжя щодо розірвання шлюбу, можна зробити припущення, що цей договір має бути затверджений судом на кшталт мирової угоди. Підписання сторонами такого договору, як випливає з ч. 1 ст. 109 СК, є правом, а не обов'язком подружжя.

Новий СК України передбачає ще один договір подружжя, який подається суду при розірванні шлюбу за спільною заявою подружжя. Це договір щодо визначення розміру аліментів на ди­тину (ч. 2 ст. 109 СК). Треба сказати, що природу цього договору

--PAGE_BREAK--поновлення шлюбу після його припинення. Це стосується як ви­падків розірвання шлюбу, так і припинення його внаслідок ого­лошення особи померлою або визнання її безвісно відсутньою (статті 117, 118 СК).

Відповідно до ст.117 СК жінка та чоловік, шлюб між якими було розірвано, мають право подати до суду заяву про поновлен­ня їхнього шлюбу за умови, що жоден із них не перебував після цього у повторному шлюбі. У такий спосіб закон надає можливість колишньому подружжю поновити свій шлюб. На підставі рішен­ня суду про поновлення шлюбу та анулювання запису акта про розірвання шлюбу державний орган реєстрації актів цивільного стану видає нове Свідоцтво про шлюб. Важливим моментом є те, що за вибором подружжя день реєстрації шлюбу може бути виз­начений днем першої його реєстрації або днем набрання чинності рішенням суду про поновлення шлюбу. Якщо подружжя домо­виться щодо поновлення свого шлюбу від дня його першої реєст­рації, фактично, період, коли вони не знаходилися в шлюбі вна­слідок його розірвання, враховуватися не буде.

§4. Режимокремогопроживанняподружжя

Суттєвою новелою нового СК України є введення інститу­ту окремого проживання подружжя (ст. 119 СК), або сепарації. Радянське сімейне законодавство не закріплювало положень щодо цього питання, хоча факт роздільного проживання подружжя брався судами до уваги під час поділу їхнього майна (ч. 2 ст. 28 КпШС України). Інститут роздільного проживання відомий за­рубіжним правовим порядкам.

Режим окремого проживання подружжя може бути встанов­лено судом: а) за взаємною заявою подружжя, коли чоловік і жінкане можуть проживати разом і згодні щодо встановлення такого режиму. Це може бути викликано певними проблемами в сім'ї, коли подружжя ще остаточно не вирішило питання про розірван­ня шлюбу і бажають перевірити свої почуття, з'ясувати подальші наміри щодо збереження або незбереження сім'ї; б) за позовом одного з подружжя у разі небажання дружини або чоловіка про­живати спільно. В даному випадку ініціатором роздільного, про­живання виступає лише один із подружжя (ч. 1 ст. 119 СК).

Відповідно до ч. 2 ст. 120 СК у разі встановлення режиму ок­ремого проживання виникають такі наслідки: майно, що його буде набуто в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважатиметь­ся набутим у шлюбі; дитина, народжена дружиною після спливу десяти місяців, не вважатиметься такою, що походить від її чоло­віка; дружина, чоловік можуть усиновити дитину без згоди дру­гого з подружжя.

Указана норма передбачає дуже важливі наслідки особистого та майнового характеру. Так, при окремому проживанні припи­няється режим спільної сумісної власності подружжя, не діють правила, які встановлені законом щодо їх майна. Утім, сторони мають право положення п. 1 ч. 2 ст. 120 СК щодо майна, яке буде набуто при окремому проживанні подружжя, замінити шлюбним договором. Це випливає з ч. 1 ст. 120 СК, де, зокрема, вказано, що встановлення режиму окремого проживання не припиняє прав та обов'язків подружжя, які встановлені шлюбним договором. Це означає, що подружжя може звернутися до суду із заявою про встановлення режиму окремого проживання та до нотаріуса про посвідчення шлюбного договору, в якому будуть встановлені пра­вила щодо правового режиму їхнього майна. В договорі вони мо­жуть, наприклад, вказати, що окремі речі, які сторони набувати­муть під час окремого проживання, будуть складати їх спільну (сумісну або часткову власність), спільне майно, набуте під час шлюбу та продане під час окремого проживання, буде належати одному з подружжя, передбачити інші моменти.

Особисті стосунки подружжя, врегульовані ст. 120 СК, пов'я­зані з визначенням походження дитини, яка була народжена дру­жиною після спливу десяти місяців після встановлення режиму окремого проживання, та порядком усиновлення дитини одним із подружжя. СК не містить вказівки щодо інших особистих прав та обов'язків подружжя у цей період. У формальному розумінні це означає, що такі права й обов'язки подружжя зберігаються.

--PAGE_BREAK--

На підставі реєстрації народження дитини видається свідоц­тво про народження, в якому засвідчується походження дитини від вказаних у ньому батьків (одного з батьків). Незважаючи на те, що в СК України відсутня норма, аналогічна ст. 6 КпШС УРСР, про правове регулювання шлюбних і сімейних відносин держа­вою, релігійні обряди, зокрема щодо народження дитини, не ма­ють правового значення. Відповідно, й документи про народжен­ня дитини, що видаються на підставі таких релігійних обрядів не є доказом походження дитини від певних осіб.

Визначення походження дитини від матері (засвідчення мате­ринства) не залежить від того факту, перебувала жінка, яка наро­дила дитину, у шлюбі чи ні. Більше того, засвідчення материн­ства може мати місце навіть у разі, коли не визначається батько дитини. Якщо в свідоцтві про народження дитини відсутній за­пис про батька дитини або запис про батька проведено в установ­леному порядку за вказівкою матері, жінка, яка народила дитину, вважається одинокою матір'ю1.

За загальним правилом, документом, що підтверджує похо­дження дитини від певної матері, є медичне свідоцтво про наро­дження (форма № 103/0-95)2. Медичне свідоцтво про народжен­ня видається при виписці матері зі стаціонару всіма закладами охорони здоров'я, де приймали пологи. У випадках пологів удома медичне свідоцтво про народження видає той заклад охорони здо-

1Статус одинокої матері визначається ст. 18-1 Закону України «Про вне­сення змін до Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» від 04.07.2002 р. № 49-ІУ.

2Форма № 103/0-95 «Медичне свідоцтво про народження» затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я України № 124 від 03.07.1995 р. «Про вдосконалення ведення медичної документації, яка засвідчує випадки наро­дження і смерті».

ров'я, медичний працівник якого (лікар, фельдшер, акушерка) приймав пологи.

У виняткових випадках у разі народження дитини вдома чи іншому місці без надання медичної допомоги реєстрація наро­дження дитини проводиться органами реєстрації актів цивільно­го стану. Факт народження дитини в таких випадках підтверд­жується підписами двох свідків, а також медичною довідкою про перебування дитини під наглядом лікувального закладу (форма № ЮЗ-1/0-96).

При визначенні походження дитини від певного батька важли­ве значення має обставина, перебуває мати дитини в шлюбі чи ні.

§2. Визначенняпоходженнядитини відбатьків, якіперебуваютьушлюбіміжсобою

Порядок визначення походження дитини залежить, перш за все, від того, перебувають батьки дитини у шлюбі між собою чи ні. Майже не викликає питань визначення походження дитини, коли вона народжується жінкою, яка перебуває у шлюбі, зареєст­рованому у встановленому законом порядку. В ч. 1 ст. 122 СК за­кріплена загальна презумпція щодо визначення походження ди­тини від матері та батька, які перебувають у шлюбі між собою. Так, дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, вважається такою, яка походить від подружжя. При цьому мати дитини не повинна надавати доказів походження дитини від свого чоловіка, а останній — доводити своє батьківство. Сама наявність шлюбу між матір'ю дитини та чоловіком є доказом походження дитини від цього чоловіка. Батько й мати, які перебувають у шлюбі, запи­суються батьками дитини в Книзі реєстрації актів про народжен­ня за заявою будь-кого з них. Якщо ж мати дитини, яка перебу­ває у зареєстрованому шлюбі, під час реєстрації народження заявляє, що її чоловік не є батьком цієї дитини, і у зв'язку з цим просить не вказувати його батьком в актовому записі про народ­ження дитини, то її прохання може бути задоволене лише за на­явності спільної заяви самої матері та її чоловіка про невизнан­ня його батьком дитини.

Факт перебування жінки у шлюбі встановлюється, як прави­ло, на момент народження дитини. Однак, якщо на момент на­родження дитини жінка не перебуває у шлюбі (наприклад, її чо-

--PAGE_BREAK--рівність прав та обов'язків батьків стосовно дитини. Мати і батько не мають ніяких переваг щодо здійснення виховання. Вони виступають при вирішенні роз­біжностей з приводу виховання дітей як рівні суб'єкти права.

1Конвенція ООН про права дитини від 20.11.1989 р., ратифікована По­становою Верховної Ради УРСР 27 лютого 1991 року// ВВР УРСР. — 1991. -№ 13. — Ст. 145.

2Закон України від 26 квітня 2001 р. № 2402-ІП // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № ЗО. — Ст. 142.

Особистінемайновіправовідносинибатьківтадітей___ 155

Відповідно до ч. 1 ст. 141 СК батько і мати мають рівні права й обов'язки щодо своїх дітей, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Сімейне законодавство визначає цілу низку особистих немайнових прав, які належать дитині: право жити та виховуватись у сім'ї, право на ім'я, по батькові та прізвище, право вислов­лювати свою думку, право на спілкування з батьками та інши­ми родичами, право на свободу переміщення та вибору місця проживання, право на свій захист.

Одним із найважливіших природних прав людини є право на сім'ю. Сім'я є первинним та основним осередком суспільства (ч. 1 ст. З ЄК). Право на сім'ю включає право особи створити сім'ю та жити у ній (ч. З ст. 4 СК). Особливе значення сім'я має для роз­витку дитини, у зв'язку з чим держава забезпечує пріоритет сімей­ного виховання.

Згідно зі ст. 8 Конвенції про права дитини, кожна дитина має право на збереження своєї індивідуальності. Індивідуальними ознаками особи, в першу чергу, є ім'я та прізвище1. Законодав­ство встановлює порядок визначення та закріплення імені, прізви­ща та по батькові дитини (статті 145—148 СК). Право на ім'я — це непорушне і невідчужуване особисте немайнове право, а та­кож природне право. Право на власне ім'я надає особі юридично забезпечену можливість мати певне ім'я, вимагати від оточуючих, щоб його називали власним іменем2. Порядок визначення імені дитини передбачено у ст. 146 СК. Ім'я дитини визначається за зго­дою батьків. Ім'я дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, у разі відсутності добровільного визнання батьківства ви­значається матір'ю дитини. Дитині може бути дано не більше двох імен, якщо інше не випливає зі звичаю національної мен­шини, до якої належать мати та (або) батько. Спір між батьками щодо імені дитини може вирішуватися органом опіки та піклу­вання або судом.

Прізвище дитини визначається за прізвищем її батьків. На відміну від власного імені прізвище, по батькові не визначається довільно. Прізвище дитини визначається прізвищем її батьків.

1Стаття Закону України «Про охорону дитинства» // Відомості Верхов­ної Ради України. — 2001. — № ЗО. — Ст. 142.

2Цивільне право України / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — С. 264.

--PAGE_BREAK--Право батьків на відібрання малолітньої дитини від інших осіб закріплене ст. 163 СК. Наявність у батьків абсолютного суб'єктивного права на визначення місця проживання дітей, які не досягли 14 років, забезпечує їм можливість вимагати повер­нення малолітньої дитини від будь-якої іншої особи, яка утримує її в собі не на підставі закону або рішення суду. Разом із тим, при вирішенні конкретного спору, суд може відмовити у відібранні малолітньої дитини і переданні її батькам або одному з них, якщо буде встановлено, що це суперечить її інтересам. Таким чином, суд при вирішенні спору виходить із необхідності найбільш пов­ного забезпечення інтересів дитини, а не формального задоволен­ня права батьків на її виховання.

Право дитини на сімейне виховання містить у собі також пра­во на спілкування з іншими членами сім'ї та родичами: дідусем, бабусею, братами, сестрами тощо. Це право дитини зберігається і у випадку розірвання шлюбу між його батьками чи визнання їхнього шлюбу недійсним. Дитина, що знаходиться в екстре­мальній ситуації, має право на спілкування з батьками та іншими родичами. Екстремальна ситуація може виникнути у випадку її арешту, затримки, ув'язнення, нещасливого випадку, тяжкої хво­роби (ст. 153 СК України). Дитина, яка опинилась у такому ста­новищі, особливо потребує підтримки своїх близьких. Тому відмо-психічного (а іноді і фізичного) тиску, прямо пов'язаного з гру­бим порушенням його прав. Причому таке порушення, як прави­ло, має систематичний характер.

6. Наступною підставою для позбавлення батьківських прав, передбаченою ст. 164 СК, є умисний злочин проти життя, здоро­в'я своїх дітей. Як самостійна підстава позбавлення батьківських прав раніше подібного роду злочин не фігурував. Тут маються на увазі усвідомлені, цілеспрямовані дії, вчинені батьками щодо своїх неповнолітніх дітей. Це можуть бути: замах на вбивство дитини, прагнення довести її до самогубства, тяжкі тілесні ушкодження, побої, катування, зараження венеричною хворобою, ВІЛ-інфекцією, залишення малолітньої дитини в небезпечному, загрозли­вому для її життя стані тощо. Кожен із перерахованих злочинів, вчинений одним із батьків, належить до числа тяжких, суспільно небезпечних, та таких, що суперечать людській природі. Тому осо­ба, яка вчинила злочин проти дитини, заслуговує і застосування сімейно-правової відповідальності у вигляді позбавлення батькі­вських прав.

Приведений перелік підстав позбавлення батьківських прав, зафіксованих у ст. 164 СК, є вичерпним, тому розширювальному тлумаченню він не підлягає.

Зрозуміло, що провина одного з батьків може бути більшою чи меншою, навмисною і необережною. Тим більше, йдеться про складні, триваючі до повноліття відносини, що складаються з найрізноманітніших, часом суперечливих фактів, дій. Тому су­дом оцінка поводження одного з батьків з погляду його провини як вихователя дозволяє щоразу знайти найбільш придатну до конкретної ситуації міру відповідальності. При незмірно вели­кому ступені провини, свідомому заподіянні шкоди неповноліт­ньому можлива кримінальна відповідальність особи. Коли має місце завзяте небажання виконувати батьківські права й обов'яз­ки, злісне зловживання ними — застосовують позбавлення бать­ківських прав.

Позбавлення батьківських прав терміном не обмежене. Це не означає, що воно має необоротний характер. Сімейний кодекс України допускає відновлення в батьківських правах, якщо цьо­го вимагають інтереси дітей і якщо діти не усиновлені. Це можли­во, коли батьки змінили свою поведінку і довели, що піклуються про дитину, мають бажання здійснювати її виховання.

Особа, позбавлена батьківських прав, залишається матір'ю чи батьком дитини, але правові наслідки після набрання чинності рішенням суду все ж наступають. Згідно зі ст. 166 СК особа, по­збавлена батьківських прав: втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов'язків щодо її виховання; пе­рестає бути законним представником дитини; втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім'ям із дітьми; не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником; не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов'язаних із батьк­івством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (пра­во на утримання, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування); втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною.

У випадку відсутності всякої провини одного з батьків у ство­ренні несприятливих умов, якщо він, за висновком фахівців, не в змозі займатися вихованням, ні про яку відповідальність не йдеть­ся. Інтереси дитини у таких випадках захищаються за допомогою відібрання дитини від батьків без позбавлення батьківських прав (ст. 170 СК). Оскільки відібрання за рішенням суду дитини теж пов'язане з позбавленням права на виховання, воно безсум­нівно здатне зіграти попереджувальну роль. Саме тому нерідко відібрання за рішенням суду розглядають як захід впливу, що пе­редує позбавленню батьківських прав. Але такою мірою відібран­ня буде лише тоді, коли поведінка одного з батьків, у якого відби­рається дитина, буде контролюватися органами опіки і піклуван­ня. Якщо до моменту розгляду позову про відібрання дитини небезпека зникає, немає рації здійснювати відібрання. Але, відмов­ляючи у позові, суд повинен повідомити орган опіки і піклування про необхідність подальшого нагляду за родиною.

При задоволенні позову діти передаються другому з батьків, або дідові, бабі, або органу опіки та піклування, про що робиться відповідне застереження в рішенні суду. Тільки ці органи й оби­рають найпридатнішу з усіх точок зору форму влаштування не­повнолітнього. Рішення про повернення дитини батькам може бути прийняте судом, якщо відпадуть причини, що слугували підставою до відібрання дитини.

Законодавством встановлений вичерпний перелік спорів, по­в'язаних із вихованням дітей, що розглядаються судом і в яких обов'язкову участь беруть органи опіки і піклування. До них, зокрема, належать спори: про місце проживання дитини при роз­дільному проживанні батьків (ст. 161 СК); про здійснення батьків­ських прав батьком або матір'ю, який/яка проживає окремо від дитини (статті 158,159 СК); про відібрання батьками малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її не на підставі закону або рішення суду (ст. 163 СК); про позбавлення та відновлення батьківських прав (статті 164—169 СК); про відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав (ст. 170 СК).

Глава10

Майновіправовідносини батьківтадітей

§1. Правовідносинибатьків тадітейзприводумайна

Окрему групу сімейних правовідносин становлять майнові правовідносини батьків та дітей. У сімейно-правовій літературі вони поділяються на дві групи: 1) правовідносини з приводу май­на та 2) аліментні правовідносини. Перш за все необхідно розг­лянути перший вид правовідносин — ті, що виникають між бать­ками та дітьми стосовно належного їм майна. Такі правовідноси­ни поділяються на три види залежно від джерела набуття майна. До них, зокрема, належать правовідносини щодо майна: а) набу­того батьками і призначеного для потреб усієї сім'ї; б) набутого за рахунок спільної праці чи спільних коштів батьків і дітей; в) май­на, що набувається самими неповнолітніми на різних правових підставах.

Кожна сім'я має певний обсяг майна, яке призначене для за­доволення побутових та інших потреб її членів. Сімейне законо­давство послідовно закріплює принцип роздільності майна батьків і дітей. Згідно з ч. 1 ст. 173 СК батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власника­ми майна. Це означає, що незалежно від тривалості спільного проживання та спільного користування роздільним майном, яке належить батькам або дитині, воно зберігає свій первісний пра­вовий режим. СК уводить також презумпцію права власності батьків на спірне майно. Відповідно до ч. 2 ст. 173 СК при вирі­шенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вва­жається, що воно є власністю батьків. Виняток з цього правила стосується речей, які придбані батьками чи одним із них для за­безпечення розвитку, навчання і виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо). СК прямо закріплює право влас­ності дитини на таке майно (ст. 174).

Батьки при визначенні порядку володіння та користування майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, а також роздільним майном зобов'язані враховувати інтереси своїх неповнолітніх дітей. Майно, що забезпечує виховання і розвиток дитини, вони зобов'язані передавати їй у користування (ч. 1 ст. 59, ч. 1 ст. 176 СК). Відповідно до ч. 2 ст. 176 СК права батьків і дітей на користування житлом, що є власністю когось із них, встанов­люються законом. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов'язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відповідно до закону мають право користуватися ним (ст. 59 СК). Майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності (ст. 175 СК).

Батьки вирішують спільно питання про управління майном дитини. Порядок вчинення батьками правочинів щодо майна дитини визначається законодавством (ст. 177 СК). За загальним правилом, продукція, плоди і доходи від майна, що належить влас­никові речі, є його власністю (ст. 189 ЦК). Це правило поширюєть­ся на випадки, коли власником речі є неповнолітня особа. Саме вона набуває прав щодо плодів та доходів від належного їй майна. Однак управляють таким майном і доходами від нього батьки дитини. Крім того, закон надає батькам право використовувати доходи від майна, що належить малолітній дитині, на виховання та утримання інших дітей, а також на невідкладні потреби сім'ї (ч. 1 ст. 178 СК). Неповнолітня дитина розпоряджається дохо­дом від свого майна відповідно до цивільного законодавства (ст. 178 СК).

Батьки управляють майном своєї дитини до досягнення нею повноліття та набуття повної цивільної дієздатності (статті 34, 35 ЦК). Після припинення управління батьки зобов'язані повер­нути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від ньо­го (ч. 4 ст. 177 СК). У випадку неналежного виконання батьками своїх обов'язків щодо управління майном дитини на них може бути покладений обов'язок відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду (ч. 5 ст. 177 СК).

Законом урегульований правовий режим майна, одержаного як аліментні виплати. Аліменти виплачуються на ім'я того з батьків, з ким проживає дитина. Разом із правом власності на алі­менти за батьками закріплюється й обов'язок використовувати їх строго за цільовим призначенням, тобто для задоволення фізичних, духовних й інших потреб дитини, її навчання і розвитку (ч. 1 ст. 179 СК). СК закріплює право неповнолітньої дитини брати участь у розпорядженні аліментами, отриманими для неї. Непов­нолітня дитина, тобто особа, яка досягла 14 років, має право на самостійне одержання аліментів і розпорядження ними відповід­но до ЦК.

§2. Аліментніправовідносини батьківтадітей. Обов'язокбатьків утримуватидитину

    продолжение

--PAGE_BREAK--Аліментні правовідносини (зобов'язання) батьків та дітей щодо утримання — це правовідносини, в яких одна сторона зобо­в'язана надати другій стороні утримання на підставах і в поряд­ку, що встановлені законом, а друга сторона вправі вимагати ви­конання такого обов'язку. Правовідносини батьків і дітей щодо утримання залежно від самої зобов'язаної особи можна поділити на дві основні групи, кожна з яких має свої підгрупи. По-перше, це аліментні зобов'язання батьків щодо утримання дитини, до яких входять зобов'язання батьків щодо утримання дитини до до­сягнення нею повноліття (ст. 180 СК); зобов'язання батьків щодо утримання повнолітніх дочки, сина, що продовжують навчання й у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги (ст. 199 СК); зобов'язання батьків щодо утримання непрацездатних по­внолітніх дочки, сина, які потребують матеріальної допомоги (ст. 198 СК); зобов'язання батьків брати участь у додаткових ви­тратах на неповнолітню дитину, що викликані особливими обста­винами (ст. 185 СК). По-друге, це аліментні зобов'язання по­внолітніх дітей щодо утримання батьків, які складаються з зобо­в'язання повнолітніх дітей щодо утримання непрацездатних батьків, що потребують матеріальної допомоги (ст. 202 СК); зобо­в'язання повнолітніх дітей брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою чи інвалідністю, не­мічністю (статті 203, 206 СК).

У зв'язку з особливим станом дитини як особи, що через свій вік потребує певної матеріальної підтримки та захисту, окреме значення серед аліментних правовідносин батьків та дітей мають правовідносини, за якими батьки зобов'язані утримувати дитину до її повноліття.

--PAGE_BREAK--

§3. Стягненняаліментівзаминулий часізаборгованостізааліментами

Особа може звернутися до суду з вимогою про стягнення алі­ментів протягом усього терміну існування права на аліменти, не­залежно від того, скільки часу минуло з моменту його виникнення. Згідно із ч. 1 ст. 191 СК аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред'явлення позову. За минулий час алі­менти можуть бути присуджені тільки за певних умов, а саме якщо позивач надасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв'яз­ку з ухиленням останнього від їх сплати (ч. 2 ст. 191 СК). Таким чином, позивач має довести, що мали місце: а) дії відповідача щодо ухилення від надання утримання дитині або непрацездатній особі; б) свої власні дії, спрямовані на одержання аліментів. Аліменти за минулий час можуть бути присуджені судом не більш ніж за три роки.

Під ухиленням від сплати аліментів у юридичній науці розу­міють як пряму відмову від надання утримання, так і різні дії (без­діяльність) зобов'язаної особи, спрямовані на повне чи часткове ухилення від сплати аліментів: приховання особою дійсного роз­міру свого заробітку (доходу); зміну роботи або місця проживан­ня з метою запобігання сплаті аліментів; приховання свого місце­знаходження; інші дії, що свідчать про намір особи ухилитися від виконання обов'язків щодо утримання. Ухилення від сплати алі­ментів завжди припускає винні навмисні дії (бездіяльність). Тому позивач має представити суду докази того, що у той чи інший спосіб відповідач свідомо прагнув ухилитися від виконання обо­в'язків щодо утримання дитини.

Причини, за яких позивач раніше не звертався за примусовим стягненням аліментів, не мають значення і не з'ясовуються. Ра­зом із тим, можливість стягнення аліментів за минулий час обме­жується трьома роками. Стосовно визначення розміру аліментів за минулий час застосовуються загальні правила, які закріплено в статтях 182,184 СК.

Стягнення аліментів за минулий час необхідно відрізняти від виплати заборгованості за аліментами. По-перше, при стягненні аліментів за минулий час одержувач вимагає сплатити аліменти за період, що передує пред'явленню позову. Тобто позов про стяг­нення аліментів на утримання конкретної дитини пред'являєть­ся вперше, і до цього управомочена особа з вимогою про стягнен­ня аліментів до суду не зверталася. При цьому утворення забор­гованості в принципі ще не є можливим, оскільки розмір аліментів, що підлягають сплаті, судом визначений не був1. По-друге, алі-

1Виключаючи утворення заборгованості за аліментами, які стягуються відповідно до ст. 187 СК. Детальніше про це — далі.

менти можуть бути стягнені тільки за умови винного поводжен­ня відповідача, що знаходило свій прояв в ухиленні від їхньої спла­ти. І, по-третє, аліменти за минулий час можуть бути присуджені не більш ніж за три роки. Утворення заборгованості за алімента­ми пов'язане з іншими обставинами. Тому стосовно стягнення за­боргованості за аліментами (а саме, визначення її розміру, поряд­ку стягнення тощо) у законі передбачені окремі положення. Ут­ворення заборгованості за аліментами відбувається у випадку, коли особа вже звернулася до суду, суд виніс рішення щодо стяг­нення аліментів на дитину, але за певної причини це рішення не виконується. Виникнення заборгованості за аліментами може бути пов'язане як з певними об'єктивними обставинами (наприк­лад, призупиненням виконавчого провадження), так і несумлін­ним поводженням одержувача (ч. З ст. 197 СК) або платника алі­ментів (неповідомлення про місце проживання і роботи; прихо­вання видів заробітку, що відповідно до законодавства підлягають обліку при відрахуванні аліментів за рішенням суду; приховання майна тощо).

Особливості порядку визначення і стягнення заборгованості залежать від того, у якому порядку сплачувалися аліменти (доб­ровільно чи підлягали стягненню за рішенням суду), а також з яких причин виникла заборгованість. Як зазначалося, з вимогою до суду про стягнення аліментів на неповнолітню дитину можна звернутися в будь-який момент до досягнення дитиною повноліт­тя. Стосовно стягнення заборгованості існують інші правила. Відповідно до ч. 4 ст. 194 СК заборгованість за аліментами стя­гується незалежно від досягнення дитиною повноліття, а у випад­ку, передбаченому ст. 199 СК, до досягнення нею двадцяти трьох років. Згідно з ч. 1 ст. 194 СК аліменти можуть бути стягнені за виконавчим листом за минулий час, але не більш як за три роки, що передували пред'явленню виконавчого листа до виконання. Разом із тим, закон допускає можливість стягнення заборгованості за весь минулий час без будь-яких обмежень. Це можливо, якщо за виконавчим листом, пред'явленим до виконання, аліменти не стягувалися: а) у зв'язку з розшуком платника або б) у зв'язку з його перебуванням за кордоном (ч. 2 ст. 194 СК).

Умови і порядок стягнення заборгованості за аліментами відмінні від стягнення аліментів за минулий час у наступних ос­новних моментах. По-перше, вимога особи про сплату заборгова­ності є похідною від обсягу первісної вимоги, за якою вже прийняте рішення суду. По-друге, виплата заборгованості за алімен­тами може бути присуджена не тільки за умови винного пово­дження відповідача, що полягає в ухиленні від їхньої сплати. Стяг­нення аліментів за минулий період провадиться в межах триріч­ного строку, що передував пред'явленню виконавчого листа до виконання, якщо сплата аліментів за виконавчими документами відповідно до прийнятого судом рішення фактично не здійсню­валася і з інших причин. По-третє, якщо рішення суду про стяг­нення аліментів не могло бути виконане з вини особи, зобов'яза­ної сплачувати аліменти, стягнення заборгованості можливе за весь минулий період несплати аліментів, навіть якщо він переви­щує три роки.

СК досить детально регулює порядок визначення заборгова­ності за аліментами (ст. 195 СК). У СК передбачені особливості порядку стягнення заборгованості за аліментами, що підлягають сплаті відповідно до ст. 187 СК у добровільному порядку. Забор­гованість погашується за заявою платника шляхом відрахувань з його заробітної плати, пенсії, стипендії за місцем їх одержання або стягується за рішенням суду (ч. З ст. 194 СК).

Як правило, стягнення заборгованості за аліментами ставить платника в досить скрутне становище. Тому в законі передбачаєть­ся можливість установлення строку сплати заборгованості (від­строчення або розстрочення сплати), а також повне або часткове звільнення від її сплати. Ці питання вирішуються судом за позо­вом особи, зобов'язаної сплачувати аліменти. Суд може відстро­чити сплату заборгованості за аліментами, враховуючи матеріаль­ний та сімейний стан платника аліментів. Якщо той з батьків, який зобов'язаний сплатити заборгованість, доведе, що зможе це зро­бити через певний час (наприклад, отримає певні гроші внаслі­док продажу свого майна), суд може врахувати цю обставину і відстрочити сплату заборгованості на певний час. Платник алі­ментів може просити суд надати йому можливість сплатити за­боргованість певними частками, а не повністю, тобто розстрочи­ти платежі (ч. 1 ст. 197 СК).

Повне або часткове звільнення від сплати заборгованості мож­ливе, якщо вона виникла: а) у зв'язку з тяжкою хворобою плат­ника аліментів; б) за іншою обставиною, що має істотне значення (ч. 2 ст. 197 СК). Заборгованість може утворитися внаслідок при­зупинення виконавчого провадження через перебування боржника на лікуванні в стаціонарній лікувальній установі. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести перебуван­ня в місцях позбавлення волі і пов'язані з цим труднощі із влаш­туванням на роботу; призупинення виконавчого провадження у випадку визнання одержувача недієздатним тощо.

Відповідно до ч. З ст. 197 СК суд може повністю звільнити платника від сплати заборгованості, якщо заборгованість виник­ла з вини одержувача аліментів унаслідок непред'явлення ним без поважної причини виконавчого листа до виконання.

Норми про стягнення аліментів за минулий час і заборгова­ності за аліментами застосовуються до відносин щодо утримання між батьками і повнолітніми дітьми (ч. 5 ст. 194, ст. 201 СК).

У СК вперше встановлена відповідальність за прострочення сплати аліментів. Вона спрямована на певну компенсацію одер­жувачу аліментів його витрат і має необхідний стимулюючий, превентивний вплив на особу, що порушила свої аліментні обо­в'язки. При виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'я­зана сплачувати аліменти за рішенням суду, до неї застосовуєть­ся спеціальна форма відповідальності — стягнення неустойки (пені). Згідно з ч. 1 ст. 196 СК одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення. Дана норма розташована в гл. 15 СК, норми якої регулюють відносини щодо утримання неповнолітніх дітей, але застосовується і до відносин щодо утримання батьками своїх повнолітніх дітей (ст. 201 СК). Стягнення неустойки можливе лише у випадку виникнення за­боргованості з вини особи, зобов'язаної сплачувати аліменти, на­приклад, якщо особа ухилялася від сплати аліментів, знаходила­ся у розшуку тощо. Розмір неустойки може бути зменшений су­дом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів (ч. 2 ст. 196 СК). Неустойка не сплачується, якщо плат­ник аліментів неповнолітній (ч. З ст. 196 СК).

Стягнення неустойки вперше передбачене сімейним законо­давством і спрямоване на підвищення захисту майнових прав дітей. Донедавна відсутність у сімейному праві такого способу забезпечення виконання зобов'язання, як сплата неустойки, роз­глядалася як особлива риса сімейного права і підстава для його відокремлення від цивільного права. Зміни останнього часу до­вели можливість і доцільність застосування до сімейних відносин норм цивільного законодавства. Тому включення в СК поло­ження про стягнення неустойки (пені) за невиконання алімент­ного зобов'язання є цілком виправданим.

§4. Обов'язокбатьківутримувати повнолітніхдітейтайоговиконання

За загальним правилом, батьки зобов'язані утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття, тобто 18 років. Разом із тим, існують випадки, коли право на утримання мають також по­внолітні діти. Відповідно до нового СК аліментний обов'язок батьків виникає щодо: а) повнолітніх непрацездатних дітей (ст. 198 СК); б) повнолітніх дітей, які продовжують навчання (ст. 199 СК). Як справедливо зазначається в літературі, обов'язок батьків щодо утримання повнолітніх дітей не є продовженням ал­іментного обов'язку, який батьки несли до досягнення дітьми 18 років1. Ці правовідносини мають власні підстави виникнення, строки існування, припинення, а також зміст, права та обов'язки їх учасників.

    продолжение
--PAGE_BREAK--

Батьки зобов'язані утримувати своїх повнолітніх непрацездат­них дітей (ст. 198 СК). Цей обов'язок виникає на підставі складу юридичних фактів, до якого належать: а) походження дітей (ро­динний зв'язок батьків і дітей), б) непрацездатність повнолітніх дітей; в) потреба дітей у матеріальній допомозі; г) здатність батьків надати таку допомогу2. Сімейне законодавство визначає поняття непрацездатності і нужденності стосовно регулювання відносин подружжя щодо взаємного утримання (ч. 3,4 ст. 75 СК). Непра­цездатність призводить до обмеження життєдіяльності людини і необхідності її соціального захисту. Непрацездатними визнають­ся інваліди І, IIі IIIгруп. При встановленні судом факту потреби дитини в утриманні суд враховує всі джерела, що утворюють її дохід. Дитина вважається такою, що потребує допомоги, якщо вона забезпечена коштами в розмірі нижче прожиткового мініму­му. Певно, непрацездатна дитина має визнаватися нужденною і в тому випадку, якщо забезпечена коштами в розмірі, відповідно-

1Антаколгзская М. В. Семейное право. — М.: Юрисгь, 2000. — С. 255.

2Якименко О. О. Підготовка аліментних справ до судового розгляду. — Вінниця, 1999. — С. 42.

му прожитковому мінімуму, але потребує додаткових коштів на придбання лікарських препаратів, оплату стороннього догляду тощо.

Обов'язок батьків утримувати повнолітню непрацездатну ди­тину виникає тільки за умови можливості надання батьками такої допомоги. СК не встановлює критеріїв, якими варто керуватися суду, визначаючи, чи здатні батьки надавати матеріальну допо­могу своїм повнолітнім дітям. За основу знов-таки може бути взя­тий прожитковий мінімум, установлений на відповідний період часу. Очевидно, батьки, забезпечені вище прожиткового мініму­му, можуть визнаватися такими, котрі в змозі надавати своїм пов­нолітнім дітям матеріальну допомогу. Хоча при цьому суд має враховувати додаткові витрати, які батьки змушені робити, на­приклад, у зв'язку з власною хворобою, необхідністю відпочин­ку, лікування тощо.

Другий випадок, коли батьки зобов'язані утримувати своїх повнолітніх дітей, передбачено ст. 199 СК. Відповідно до цієї нор­ми, якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані ут­римувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. Підставою виникнення обов'язку батьків щодо утримання повнолітніх дітей в цьому разі є такий склад юридичних фактів: а) походження дітей (родинний зв'язок батьків і дітей); б) продовження повнолітніми дітьми на­вчання; в) потреба повнолітніх дітей у зв'язку з продовженням навчання в матеріальній допомозі; г) здатність батьків таку допо­могу надавати (ч. 1 ст. 199 СК).

Батьки зобов'язані утримувати дитину, яка навчається, до до­сягнення нею 23 років. їхній обов'язок може припинитися і раніш, якщо в повнолітнього відпала потреба в матеріальній допомозі. Після 23 років право вимагати утримання від батьків у зв'язку з продовженням навчання не виникає. Відповідно до ч. 2 ст. 199 СК право дітей на утримання припиняється у разі припинення навчання. Якщо навчання було припинене і знову відновлене, повнолітній може знову зажадати від батьків надання йому утри­мання протягом продовження навчання. Тобто обов'язок батьків за наявності інших необхідних підстав виникне знову, але трива­тиме лише до досягнення повнолітнім 23 років, навіть якщо на­вчання до цього часу і не буде закінчено. Право на звернення досуду з позовом про стягнення аліментів має сам повнолітній, що продовжує навчання, а також той з батьків, з ким він проживає (ч. З ст. 199 СКУ).

Окремі положення, що регулюють відносини щодо утриман­ня батьками своїх неповнолітніх дітей, поширюються також на відносини щодо утримання дітей повнолітніх. Відповідно до ст. 200 СК суд визначає розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) плат­ника аліментів з урахуванням обставин, зазначених у ст. 182 СК. Тобто беруться до уваги стан здоров'я, матеріальний і сімейний стан платника й одержувача аліментів, інші обставини, що мають істотне значення. Суд повинен прагнути до того, щоб в результаті стягнення аліментів одержувач був забезпеченим у розмірі не нижче прожиткового мінімуму, якщо доходи платника дозволя­ють це зробити. Згідно зі ст. 201 СК до аліментних відносин батьків і повнолітніх дітей застосовуються норми статей 187, 189—192 і 194-197 СК.

§5. Припиненняобов'язкубатьків утримуватидитину

Зобов'язання батьків щодо утримання дітей припиняються на підставах, передбачених законом. Перелік таких підстав залежить від умов, з якими закон пов'язує виникнення цих обов'язків. Зо­бов'язання батьків щодо утримання неповнолітніх дітей припи­няються з досягненням дітьми повноліття (ст. 180 СК). При­дбання дитиною повної дієздатності до досягнення повноліття в результаті народження у неї дитини, реєстрації шлюбу, укладен­ня трудового договору або реєстрації особи як підприємця (ч. 2 ст. 34, ст. 35 ЦК) не є підставою для припинення обов'язку батьків щодо її утримання. СК виходить із недоцільності звільнення батьків від обов'язку утримувати дитину у зв'язку з фактом на­буття нею повної цивільної дієздатності.

Законодавство передбачає випадки припинення аліментних обов'язків батьків і до досягнення дітьми повноліття. Це можли­во у разі звільнення батьків від аліментних обов'язків у судовому порядку на підставах, передбачених законом. Згідно зі ст. 188 СК батьки можуть бути звільнені від обов'язку утримувати дитину, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з них іцілком забезпечує її потреби. При цьому вік дитини не має зна­чення, батьки можуть бути звільнені від обов'язку щодо утриман­ня малолітньої дитини. Головне, щоб, по-перше, особистий дохід дитини набагато перевищував дохід кожного з батьків і, по-друге, повністю забезпечував потреби дитини. Наявність або відсутність вказаних обставин оцінюється судом.

Зобов'язання батьків щодо утримання неповнолітньої дитини припиняється у разі її усиновлення (удочеріння). Усиновлення надає усиновлювачу права і накладає на нього обов'язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини (ч. 4 ст. 232 СК). Позбавлення батьківських прав не є підставою для припинення аліментного зобов'язання між бать­ками та їх неповнолітніми дітьми. Відповідно до ч. 2 ст. 166 СК особа, позбавлена батьківських прав, не звільняється від обов'яз­ку щодо утримання дитини. Крім того, суд на вимогу позивача або за власною ініціативою одночасно з позбавленням батьківсь­ких прав може вирішити питання про стягнення аліментів. Влаш­тування дитини до закладу охорони здоров'я, навчального або іншого закладу також не припиняє зобов'язання батьків щодо її утримання (ч. 1 ст. 193 СК).

Обов'язок батьків утримувати своїх повнолітніх дітей при­пиняється: у випадку відновлення працездатності дитини; якщо відпала потреба в матеріальній допомозі; якщо батьки позбави­лися можливості надавати допомогу. Якщо батьки утримують повнолітню дитину у зв'язку з продовженням нею навчання (ст. 199 СК), то їхній обов'язок припиняється після досягнення дитиною 23 років, а також до досягнення дитиною 23 років у випадках: припинення навчання; якщо відпала потреба в матер­іальній допомозі; якщо батьки позбулися можливості надавати матеріальну допомогу. Обов'язок батьків утримувати дитину припиняється і у випадку смерті однієї з сторін — платника алі­ментів або самої дитини. Це пояснюється тим, що аліментні зо­бов'язання мають особистий характер і не передбачають правонаступництва.

Окремого розгляду вимагає питання про припинення дії дого­вору про сплату аліментів на дитину. Сторони в договорі на свій розсуд визначають строк його дії, а також інші підстави припи­нення договору за умови, що це не порушує права дитини. На­приклад, сторони можуть обумовити припинення договору строком взяття дитиною шлюбу, закінченням нею навчання у навчаль­ному закладі, одужанням дитини тощо. Припинення договору в зв'язку зі спливом строку його дії або за інших передбачених у договорі підстав не спричинює припинення аліментного зобов'я­зання батьків, яке встановлено законом. Таке аліментне зобов'я­зання виникає не з договору, а з закону і припиняється при на­станні обставин, установлених законом. Після припинення стро­ку договору батьки більше не повинні сплачувати аліменти відповідно до умов договору, тобто у формі, розмірі й у строки, визначені в ньому. Разом із тим, аліментне зобов'язання, яке вста­новлено законом, не припиняється. Тобто, якщо продовжують мати місце встановлені законом обставини (наприклад, дитина не досягла повноліття, непрацездатні діти, як і раніше, потребу­ють матеріальної допомоги), особа може звернутися до суду за примусовим стягненням аліментів. Припинення договору позбав­ляє можливості стягувати аліменти на підставі виконавчого на­пису нотаріуса, бо це передбачене лише для випадків договірної сплати аліментів (ст. 189 СК). Таким чином, за загальним прави­лом аліментні зобов'язання не можуть припинятися за домовле­ністю сторін. Припинення договору означає не припинення са­мого аліментного зобов'язання, а тільки те, що дане зобов'язання не може бути виконане примусово на умовах, передбачених дого­вором. У випадку виникнення спору про сплату аліментів їхній розмір, строки сплати та інші умови буде визначати суд на підставі закону.

У СК передбачається тільки один випадок, коли аліментне зобов'язання може бути припинене за договором. Відповідно до ст. 190 СК батьки можуть укласти договір про припинення права на аліменти на дитину. За таким договором той з батьків, хто про­живає окремо від дитини, передає право власності на нерухоме майно дитині або їй й іншому з батьків, що з нею проживає. У свою чергу, другий з батьків зобов'язується утримувати дитину самостійно (ч. 2 ст. 190). Для укладення такого договору необхід­но одержати дозвіл органу опіки і піклування. Договір підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації. Предметом до­говору може бути тільки нерухоме майно (жилий будинок, квар­тира, земельна ділянка тощо). І це не випадково. Забезпечення дитини житлом завжди пов'язане з чималими витратами. У ви­падку набуття права власності на квартиру той із батьків, з яким

--PAGE_BREAK--

§6. Обов'язокповнолітніхдітей утримуватибатьківтайоговиконання

Стаття 51 Конституції України закріплює обов'язок по­внолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Турбота може знаходити свій вияв у особистому догляді, наданні матеріальної допомоги, представництві, захисті прав та інтересів батьків у різних установах тощо. Згідно з СК повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і по­требують матеріальної допомоги (ч. 1 ст. 202 СК). Підставою ви­никнення аліментного зобов'язання між повнолітніми дітьми і їхніми батьками щодо утримання останніх є склад юридичних фактів: а) походження дітей (родинний зв'язок батьків і дітей); б) непрацездатність батьків; в) потреба батьків у матеріальній допомозі.

Закон передбачає примусовий порядок стягнення аліментів на батьків з їхніх повнолітніх дітей у випадку, якщо останні не нада­ють матеріальної допомоги добровільно. Згідно зі ст. 205 СКрозмір аліментів на батьків визначається судом у кожному кон­кретному випадку з урахуванням всіх обставин справи. До уваги береться матеріальний та сімейний стан сторін, можливість одер­жання батьками утримання від інших осіб: дітей, дружини, чоло­віка, а також своїх батьків.

Не виключена ситуація, коли батьки на особистих підставах пред'являють позов про стягнення аліментів тільки до одного з дітей. Закон не зобов'язує батьків висувати свою вимогу до всіх дітей. Тому вони вправі звертатися з позовом до когось із них. Однак, оскільки обов'язок щодо утримання батьків покладається на всіх дітей рівною мірою, наявність інших повнолітніх дітей буде враховуватися судом при визначенні розміру аліментів, що підля­гають стягненню з відповідача. Для визначення розміру аліментів на батьків має значення також наявність в одержувача й інших осіб, які можуть надати йому утримання, — його батьків або дру­гого з подружжя. На рішення впливає також наявність у дитини, яка має сплачувати аліменти, інших осіб, яких вона зобов'язана утримувати, — непрацездатного чоловіка (дружини), непов­нолітніх або повнолітніх непрацездатних дітей. Зазначені обста­вини характеризують сімейний стан платника й одержувача алі­ментів і, як правило, впливають на їхнє майнове становище.

СК покладає на повнолітніх дітей обов'язок щодо утримання батьків незалежно від того, чи можуть вони таке матеріальне ут­римання надавати, а також чи є вони самі працездатними та дієздатними. Разом із тим, рівень матеріального забезпечення осо­би знаходиться в безпосередній залежності від її працездатності, тому факт непрацездатності дочки, сина теж береться судом до уваги при визначенні розміру аліментів на батьків.

Відповідно до ч. 1 ст. 205 СК суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі й (або) у частці від заробітку (до­ходу) повнолітньої дитини. Вирішення цього питання залежить від конкретних обставин: способу отримання дитиною доходу (постійний або мінливий), особливостей роботи дитини тощо.

Обов'язок дітей утримувати своїх непрацездатних батьків не є безумовним. У ст. 204 СК передбачаються підстави звільнення дітей від цього обов'язку. Так, якщо судом буде встановлено, що мати, батько, що заявляють вимоги про надання їм утримання, ухилялися від виконання батьківських обов'язків, діти можуть бути звільнені від обов'язку надавати їм утримання. За подібних обставин суд може у виняткових випадках присудити аліменти

--PAGE_BREAK--

Важливе значення в процесі формування усталених родин­них зв'язків, сімейних устоїв і забезпечення природних прав лю­дини має законодавче закріплення права особи на участь у вихо­ванні своїх неповнолітніх братів і сестер, а також право останніх на спілкування. Частина 1 ст.259 СК визначає, що рідні (повнорідні, неповнорідні) брати і сестри мають права та обов'язки, встановлені законом для братів і сестер. Брати і сестри, зокрема ті, які проживають окремо, мають право на спілкування. Це пра­во мають як повнолітні, так і неповнолітні брати і сестри. Пов­нолітні брати і сестри реалізують його самостійно. Реалізація цьо­го права неповнолітніми братами і сестрами, які проживають окремо, забезпечується обов'язком їх матері, батька, баби, діда, інших осіб, з якими вони проживають, сприяти їхньому спілку­ванню. Таке спілкування може здійснюватись шляхом листуван­ня, телефонних розмов, побачень тощо. Частина 4 ст. 259 СК визначає право повнолітніх осіб брати участь у вихованні своїх неповнолітніх братів і сестер, незалежно від місця їх проживан­ня. Батьки, баба, дід, інші родичі або особи, з якими проживають неповнолітні брати і сестри повнолітньої особи, зобов'язані не чинити перешкод на шляху здійснення цього права. Винятки скла­дають випадки, коли здійснення цього права повнолітньою осо-

--PAGE_BREAK--Усиновлення — правовий інститут, що здійснюється в інтересах дитини, єдиний або обидва батьки якої: померли, невідомі, позбавлені батьківських прав, визнані в судовому порядку недієздатними, безвісно відсутніми чи оголошені по­мерлими; дали згоду на усиновлення; понад шість місяців не проживають разом із дитиною та без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні, не виявляють щодо дитини батьківської уваги і турботи.

В основу організаційно-правового механізму усиновлення в Ук­раїні покладені принципи, які відповідають міжнародним вимогам: кожна дитина має право на виховання в сім'ї; пріоритетним є націо­нальне усиновлення; міжнародне усиновлення розглядається як аль­тернатива тільки тоді, коли були вичерпані всі можливості щодо пе­редачі під опіку, піклування, на усиновлення чи виховання в сім'ї громадян України; вирішення усіх процедурних питань усиновлен­ня дитини із додержанням чинного законодавства України; заборо­на посередницької комерційної діяльності щодо усиновлення дітей; укладення з іноземними державами договорів про правову допомо­гу; здійснення контролю за умовами утримання та виховання дітей у сім'ях іноземців. Рішення щодо усиновлення дитини постанов­ляється в Україні тільки в судовому порядку.

Облік осіб, які бажають усиновити дитину, ведеться системою державних органів: відділами та управліннями районних, район­них у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, вико­навчих комітетів міських, районних у містах рад, на які покладаєть­ся безпосереднє ведення справ щодо опіки та піклування, Мініс­терством освіти Автономної Республіки Крим, відповідними управліннями освіти обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а також Центром з усиновлення дітей при спеціально уповноваженому центральному органові ви­конавчої влади в галузі освіти (далі — Центр з усиновлення дітей) у порядку, встановленому Кабміном України (ст. 215 СК)1. Облік

1На сьогодні ще діє Положення про Центр з усиновлення дітей при Міністерстві освіти і науки України, яке було затверджене наказом Міністер­ства освіти від ЗО березня 1996 р. № 98 // Бюлетень законодавства і юридич­ної практики України. — 2002. — № 3. Законодавство України про сім'ю. — С. 298.

іноземців та осіб без громадянства, які бажають усиновити дітей, ведеться виключно вказаним Центром з усиновлення дітей.

Облік дітей, які залишилися без батьківського піклування і можуть бути усиновлені, здійснюється Центром з усиновлення дітей, основними завданнями якого є формування банку даних про дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, на­дання громадянам України та іноземцям необхідної інформації про дітей, стосовно яких виникли підстави для усиновлення.

Усиновлення — це юридичний акт, який є складним за своїм фактичним складом і включає волевиявлення усиновлювача (ст. 223 СК) та рішення суду (ст. 224 СК). Що стосується зго­ди інших осіб та органів на усиновлення: дитини (ст. 218 СК), батьків (ст. 217 СК), опікуна, піклувальника (ст. 221 СК), закла­ду охорони здоров'я або навчального закладу (ст. 222 СК), то вони не входять до складу юридичних фактів, які тягнуть виникнення усиновлення, бо у певних випадках усиновлення провадиться і без їх згоди (ч. 3,4 ст. 218; ст. 219 СК; ч. З ст. 221СК).

Усиновлення одночасно встановлює і припиняє певні відно­сини. У день набрання чинності рішенням суду про усиновлення між усиновлювачем і усиновленим виникають правовідносини, аналогічні батьківським, і одночасно втрачається правовий зв'я­зок між усиновленим та його батьками і родичами. Хоча з цього правила можуть бути і винятки. Наприклад, при усиновленні ди­тини однією особою особисті та майнові права і обов'язки можуть бути збережені за бажанням матері, якщо усиновлювачем є чо­ловік, або за бажанням батька, якщо усиновлювачем є жінка (п. 2 ч. 1 ст. 232 СК).

Суб'єкти відносин щодо усиновлення. Суб'єктами відносин щодо усиновлення є усиновлювачі і усиновлені. Відповідно до ст. 208 СК усиновленою може бути дитина, а виходячи зі ст. 6 СК, яка встановлює, що правовий статус дитини має особа до до­сягнення нею повноліття, усиновлення, за правилом, відбуваєть­ся щодо неповнолітніх дітей. Це цілком виправдано, бо саме не­повнолітня дитина потребує належного забезпечення та сімейно­го виховання.

Новелою є те, що СК встановив можливість за виняткових обставин усиновлення повнолітньої особи (ст. 208). Це можливо тоді, коли повнолітня особа, наприклад, не має матері, батька, тоб­то є сиротою, або була позбавлена батьківського піклування і ці умови настали до досягнення нею повноліття. Хоча закон не на-

--PAGE_BREAK--Умови усиновлення — це згода осіб, які відповідно до зако­ну мають на це право: самої дитини; її батьків або осіб, що їх замінюють; одного з подружжя, якщо він не виступає усиновлювачем.

Умови та вимоги, яких слід дотримуватися при здійсненні уси­новлення, витікають із самої суті інституту усиновлення, і призна­чення їх зводиться до того, щоб усиновлення слугувало виключно інтересам дитини. Наприклад, якщо на обліку для можливого уси­новлення перебувають рідні брати і сестри, вони не можуть бути роз'єднані при їх усиновленні, за винятком обставин, що мають істотне значення (наприклад один із братів має фізичну ваду). Згоду на це обов'язково дає орган опіки та піклування. Причому, якщо усиновлення для дитини не є таємним, брат і сестра мають право знати про нове місце її проживання (ст. 210 СК).

Виходячи з того, що сімейне право — підгалузь цивільного пра­ва, згода на усиновлення — односторонній правочин, а це озна­чає, що вона може бути визнана недійсною, на тих самих підста­вах, які покладено в основу визнання недійсним будь-якого з правочинів, наприклад, згода дана під впливом тяжкої обставини, під впливом насильства тощо.

Згода дитини на усиновлення. СК установив, що згода дити­ни може братися до уваги тільки з того моменту, коли остання може сформулювати і висловити її у формі, яка відповідає її віку. Але для того, щоб дитина дала згоду або відмовилася від усинов­лення, необхідно щоб вона була поінформована щодо правових наслідків усиновлення. Відмова дитини дати згоду на усиновлен­ня, повинна розглядатися як серйозна перешкода для усиновлен­ня. І лише тоді, коли судом буде встановлено, що заперечення дитини не має під собою обґрунтування і не тягне встановлення перешкод до створення нормальних відносин між ним і усиновлювачем, усиновлення провадиться без згоди дитини. Це можли­во у наступних випадках: якщо дитина у зв'язку з віком або ста­ном здоров'я не усвідомлює факту усиновлення, а також, якщо вона проживає в сім'ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками (ст. 218 СК). Останній виняток вводиться з метою збереження таємниці усиновлення.

Згода батьків на усиновлення дитини. Як правило, усиновлюються діти, у яких немає батьків. На жаль, за сучасних умов, поширеними стали випадки, коли батьки, або бодай один із них, у дитини є, але існує нагальна потреба змінити догляд за нею, що, безумовно, приведе до істотних юридичних змін у їх стосунках. У цих випадках і потрібна згода кровних (рідних) батьків на це.

Усиновлення дитини здійснюється за вільною згодою її бать­ків, тобто тоді, коли мати, батько усвідомлюють значення своїх дій та можуть керувати ними. Якщо ж буде встановлено, що зго­да дана під тиском фізичного або психічного насильства, внас­лідок збігу тяжких обставин, вона може бути оскаржена у суді. Між тим, відміна усиновлення, що вже відбулося, при оскар­женні згоди батьків можлива лише за умови, що це відповідає інтересам дитини.

Згода батьків повинна бути безумовною, наприклад, батьки не можуть вимагати, щоб дитина була усиновлена конкретною осо­бою або подружжям тощо. Згода повинна бути безоплатною. Умо­ва про надання усиновлювачем плати батькам за згоду є нікчем­ною і, як наслідок, зумовлює необхідність повернення такої пла­ти відповідно до норм ЦК. Що ж стосується самої згоди на усиновлення, то в цьому випадку немає причин скасовувати її.

Існує певний порядок для дачі згоди батьками. Так, згода може бути дана лише після досягнення дитиною двомісячного віку. Це правило тісно пов'язане з медичним критерієм, відповідно до якого саме цей період є психічно складним для матері дитини. Якщо мати чи батько дитини є неповнолітніми, крім їхньої згоди по­трібна ще згода їх батьків, оскільки їх воля не може визнаватися цілком сформованою. Така думка неодноразово висловлювалася в науковій літературі1. Тобто ця вимога пов'язана з необхідністю

1Пергамент А. И. Опека и попечительство. — М.: Юридическая литера-тура, 1966. — С. 95; Шахматов В. П., Хаскельберг Б. Л. Новнй кодекс о браке и семье РСФСР. — Изд-во Томского ун-та, 1970. — С. 253; КузьмичоваЛ. Спірне в усиновленні // Радянське право. — 1976. — № 7. — С. 60 тощо.

--PAGE_BREAK--Усиновлення дитини, яка є громадянином України, але про­живає за межами України. Усиновлення громадянином України дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами України, здійснюється в консульській установі або дипломатич- --PAGE_BREAK--У сімейному праві опіка та піклування розглядаються як передача дітей, позбавлених батьківського піклування, іншим особам з метою виховання та захисту їх майнових і особис­тих прав. Позбавлення батьківського піклування означає, що батьки дитини померли, невідомі, визнані у судовому порядку безвісно відсутніми або померлими. Але опіка і піклування мо­жуть встановлюватися і за життя батьків неповнолітніх дітей у випадках, коли батьки судом позбавлені батьківських прав або прийнято рішення про відібрання дитини, оскільки перебування з батьками небезпечне для її життя; батьки визнані у встановле­ному порядку недієздатними або обмежено дієздатними (психіч­но хворі, розумово відсталі тощо); понад шість місяців не прожи­вають разом з дитиною та без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні; не виявляють щодо дитини батьківсь­кої уваги та турботи або підкинули дитину, і це підтверджено відповідними актами органів внутрішніх справ; відмовилися від дитини у встановленому законом порядку; перебувають під слідством; виїхали на постійне місце проживання або на постійне місце роботи за кордон чи перебувають у тривалому відрядженні.

Між тим, встановлення опіки та піклування стосовно дитини, яка позбавлена батьківського піклування, не є обов'язковим. У випадках, передбачених законом, інші особи, насамперед, близькі родичі, можуть без встановлення над дитиною опіки і без призна­чення їх опікунами, звертатися з позовами до суду про захист прав та інтересів такої дитини або брати участь у її вихованні. Закон відносить до таких осіб діда, бабу, сестру, брата, мачуху, вітчима, особу, яка взяла у свою сім'ю таку дитину («фактичного вихова­теля»; статті 258,260, 261, 262 СК).

Питання, пов'язані з утриманням і вихованням дітей, позбав­лених батьківського піклування, вирішуються не тільки на підставі норм СК і ЦК, а на сьогодні також на підставі Правил опіки та піклування (далі — Правил)1органами опіки та піклу­вання, якими є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад. Безпосереднє ведення справ щодо

1Затверджені наказом Державного комітету у справах сім'ї та молоді України, Міністерства освіти України, МОЗ України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26.05.1999 р. // Офіційний вісник України. — 1999. — № 26. — Ст. 1252.

--PAGE_BREAK--на проживання в сім Ч опікуна (піклувальника), тобто неза­лежно від того, має вона житло чи ні, дитина може вимагати все­лення до опікуна (піклувальника), хоча це ні в якому разі не пе­решкоджає останньому поселитися у підопічного. Це правило — одне з найголовніших, бо дитина потребує сімейного виховання. Але таке вселення не породжує самостійного права на помешкан­ня ні у дитини, ні у опікуна або піклувальника;

— на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування;

— на отримання житла, уразі його відсутності відповідно до закону, тобто незалежно від того, чи повертається дитина від опікуна (піклувальника), чи повертається вона після виходу із дитячого закладу, не потребуючи подальшого опікування, але потребуючи задоволення свого конституційного права на житло, вона має право на отримання житла1;

— на піклування з боку опікуна (піклувальника). Це озна­чає, що дитина повинна постійно відчувати турботу щодо своїх потреб, як духовних, так і матеріальних. Між тим, опікун (піклу­вальник) не зобов'язаний утримувати підопічного за свій кошт, бо свої обов'язки щодо піклування він виконує безоплатно (ч. 5 ст. 249 СК). Опіка та піклування, на відміну від усиновлення, не породжує між опікуном (піклувальником) та підопічним право­відносин, аналогічних батьківським. Тому дитина, над якою вста­новлено опіку або піклування, на відміну від дитини, яка усиновлюється, не втрачає зв'язків із своїми батьками або родичами, а звідси — має право на аліменти, пенсію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальни­ка. Саме за рахунок цих виплат, а також за рахунок доходів від належного підопічному майна, опікун (піклувальник) самостійно здійснює витрати, необхідні для задоволення потреб підопічного (ч. З ст. 72 ЦК), і звітує про це органу опіки і піклування.

1На сьогодні такі діти мають право на позачергове надання їм житла відповідно до ст. 46 ЖК УРСР і відповідних правил.

Між тим, на думку деяких із правників, такий підхід вважаєть­ся помилковим, бо опікуном та піклувальником не завжди є ро­дич дитини чи особа з високим рівнем матеріального забезпечен­ня1. З цим слід погодитися. Вважаємо за доцільне керуватися по­ложеннями ст. 73 ЦК, яка встановлює, що опікун (піклувальник) може отримувати платню на підставах, у розмірі й в порядку, які встановлюються Кабміном України;

— на забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності. Опікуни і піклу­вальники повинні піклуватися про моральний і фізичний розви­ток дитини, про стан її здоров'я, виховувати в дитині праце­любність, почуття доброти, милосердя, шанобливого ставлення до старших. Відповідно до чинного законодавства вони повинні забезпечити отримання дитиною повної загальної середньої осві­ти, причому вибір форми освіти (домашня освіта, освіта в при­ватному ліцеї, в державній загальноосвітній школі), конкретної освітньої установи повинен здійснюватися за згодою дитини. Але при цьому, на відміну від батьків (усиновлювачів), опікуни (піклу­вальники) повинні при виборі форм і способів виховання дотри­муватися рекомендацій органів опіки і піклування, а також раху­ватися з думкою самої дитини. Така дитина не втрачає права на спілкування зі своїми родичами, батьками, якщо останні не по­збавлені батьківських прав. Тому опікун (піклувальник) повинен забезпечити дитині здійснення цього права;

— на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальни­ка. Зловживання з боку опікуна (піклувальника) — це порушення ним законних прав й інтересів дитини на всебічний розвиток, осв­іту, виховання, здоров'я, на повагу до її людської гідності (жорсто­ке поводження, схилення її до жебракування тощо), використання опіки (піклування) з корисливою метою. Дії опікуна можуть бути оскаржені заінтересованими особами, в тому числі й родичами підо­пічного, до органу опіки та піклування або до суду. Рішення орга­ну опіки та піклування може бути оскаржене до відповідного орга­ну, якому підпорядкований орган опіки та піклування (ст. 79 ЦК).

Якщо дитина постійно проживає у дитячому закладі або зак­ладі охорони здоров'я, функції опікуна та піклувальника щодо неї покладаються на адміністрацію цих закладів. Така дитина також

1РомовськаЗ. В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний комен­тар. — С. 472.

--PAGE_BREAK--передачею малолітньою особи батькам (усиновлювачам), тобто коли малолітній особі повертається батьківське піклу­вання (ч. 1 ст. 75 ЦК). Це відбувається лише на підставі рішення органу опіки і піклування;

— у разі досягнення дитиною чотирнадцяти років. Особа, яка здійснювала обов'язки опікуна, стає піклувальником без спе-

1Майданик Р. А. Проблеми довірчих відносин в цивільному праві. — К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2002. — С. 410.

--PAGE_BREAK--Патронат — альтернативна форма влаштування дити­ни, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківсь­кого піклування, в сім'ю іншої особи (патронатного вихова­теля) з метою сімейного виховання. Якщо проаналізувати мету, підстави застосування закріплених у СК форм влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, їх сутність, то можна дійти висновку, що кожна з них, хоча і спрямована на поліпшення долі дітей, але має свої особливості. Так, від усиновлення патронат над дітьми відрізняється наступним:

— усиновлення, на відміну від патронату, відносять до підстав створення сім'ї;

1Положення про порядок патронування дітей в колгоспах і сім'ях трудя­щих, затверджене Постановою РНК УРСР від 11 червня 1940 р. // СП Ук-раинской ССР. — 1940. -№ 15.

2Положення про дитячий будинок сімейного типу, затверджене Поста­новою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1994 р.

3Положення про прийомну сім'ю, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 1998 р.

— при усиновленні дитина приймається в сім'ю усиновлювача на правах доньки чи сина і поміж дитиною і усиновлювачем ви­никають відносини, що прирівнюються до батьківських1. При пат­ронаті батьківських прав не виникає, а дитина передається лише на виховання;

— підставою виникнення усиновлення, як правило, є рішення суду, а відносини між дитиною та патронатним вихователем ви­никають на підставі договору між останнім і органом опіки та піклування;

— патронат, на відміну від усиновлення, припиняється при досягненні дитиною повноліття;

— патронатний вихователь, на відміну від усиновлювача, от­римує плату за виховання;

— між патронатним вихователем і дитиною не виникає алімент­них зобов'язань, як це відбувається при усиновленні;

— патронат не є перешкодою для усиновлення дитини, і на­впаки, усиновлення припиняє змогу встановлення патронату.

Від опіки та піклування патронат над дітьми відрізняєть­ся наступним:

— патронатний вихователь отримує, на відміну від опікуна (піклувальника), плату за виконання своїх зобов'язань;

— між дитиною і патронатним вихователем складаються тісніші зв'язки, ніж між дитиною і піклувальником чи опікуном;

— опікун — законний представник дитини у всіх правовідно­синах, а патронатний вихователь — лише у сфері процесуальних відносин2.

§2. Підставивиникнення таприпиненняпатронатунаддітьми.Договірпропатронат

В основі виникнення патронату над дітьми лежить фактичний склад, до якого входять: визнання дитини сиротою або такою, яка з інших причин позбавлена батьківського піклування, до­говір про патронат та передача дитини у сім'ю патронатного вихователя.

1Більш детально про це див. у гл. 13.

2Ромовська 3. В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний комен­тар. — С. 475-476.

Дитина може бути передана у сім'ю патронатного виховате­ля лише після того, як вона на загальних підставах визнана си­ротою або позбавленою батьківського піклування. Патронатному вихователю надається можливість підібрати ту дитину, яку він бажає виховувати. Законодавство, на жаль, не вирішує пи­тання щодо того, чи можна передавати під патронат дитину, у якої є рідні неповнолітні брати і сестри, які до цього моменту виховувалися разом. Вважаємо, що, хоча такі форми, як усинов­лення і патронат, різняться одна від одної, в них одна мета — виховання дитини, позбавленої батьківського піклування. Тому, виходячи з аналогії закону, зокрема ст. 210 СК, неповнолітні бра­ти і сестри не можуть біти роз'єднані при передачі їх під патро­нат. І лише за наявності обставин, що мають істотне значення, зокрема, неможливості їх сумісного проживання і виховання за станом здоров'я, орган опіки і піклування укладає договір і пере­дає під патронат одного з братів або сестер. Якщо буде досягнуто згоди про передачу в сім'ю патронатного вихователя рідних бра­та й сестри, то з вихователем орган опіки і піклування повинен укласти кілька договорів (за кількістю дітей), бо кожний з цих договорів буде стосуватися певної дитини і встановлювати обо­в'язки сторін щодо неї.

Укладенню договору передує обстеження умов проживання сім'ї патронатного вихователя з тим, щоб виховання дитини саме в цій сім'ї відповідало її інтересам. Слід зауважити, що обстежен­ня умов має відбуватися, за правилом, стосовно певної дитини. Тільки після того, як орган опіки і піклування дійде позитивного висновку, між ним і патронатним вихователем укладається до­говір про патронат, в якому обумовлюються певні умови, на яких дитина передається на виховання, тобто сторонами цього догово­ру виступають тільки орган опіки та піклування та патронатний вихователь. Дитина, незалежно від віку, в укладенні цього дого­вору участі не бере. Між тим, відповідно до ст. 253 СК передача дитини під патронат потребує її згоди. Чи входить ця згода до скла­ду юридичних фактів? Вважаємо, що ні, бо у певних випадках передача дитини у патронат провадиться і без її згоди, а саме, коли дитина ще не досягла віку, з якого може висловити її.

Договір про патронат. За договором про патронат орган опіки та піклування передає дитину, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, на виховання у сім'ю іншої особи (патронатного вихователя) до досягнення

--PAGE_BREAK--сімейні відносини з іноземним елементом — це відносини, суб'єктами (суб'єктом) яких є іноземці або апатриди, або виникнення, зміна, припинення яких пов'язані з юридичним фактом, що має місце за кордоном. Зокрема, до таких відносин належать укладення чи розірвання шлюбу з іноземним громадя­нином на території України; усиновлення дитини, що є громадя­нином України, але проживає за її межами; укладення шлюбу гро­мадянами України за її межами. Саме на регулювання відносин подібного роду і розраховані норми, розміщені в Розділі VIСК.

Сімейні відносини, обтяжені іноземним елементом, надзвичай­но поширені. Проблема застосування іноземних законів, визнан­ня в Україні актів цивільного стану, зареєстрованих за законами іноземних держав, або іноземних судових рішень виникає в бага­тьох ситуаціях. При цьому, щоразу, коли судові чи інші державні органи будь-якої країни зустрічаються із сімейними відносина­ми, ускладненими наявністю в них іноземного елемента, відбу­вається так зване «зіткнення» двох і більше законів і виникає про­блема «вибору» закону, що у міжнародному приватному праві називається «колізійною проблемою»2.

Коли на території України укладається шлюб між особами, що мають громадянство різних держав, виникає комплекс питань, зок­рема, за яким законодавством має відбуватися процедура оформлен­ня шлюбу і яких умов слід дотримуватися при цьому. Від правиль-

1Богуславский М. М. Международное частное право. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Междунар. отношения, 1997. — С. 15.

2Богуславский М. М. Там само. — С. 75; Орлова Н. В. Брак и семья в меж-дународном частном праве. — М.: Междунар. отношения, 1966. — С. 9.

ного вирішення цього колізійного питання цілком залежать конк­ретні правові наслідки: чи буде вважатися шлюб, укладений, наприк­лад, за законодавством України, дійсним і за її межами, чи він не отримає визнання в іншій державі, а отже, не стане розглядатися як юридичний факт, що породжує певні правові наслідки і буде відне­сений до так званих «шлюбів, що кульгають», тобто нестійких.

Слід зазначити, що поняття «колізії законів» і «вибору» нор­ми права законодавства, що підлягає застосуванню, умовні, тому що той чи інший з «колізійних» законів обирається відповідними органами не довільно, а відповідно до обов'язкового для них пра­вила про вибір закону, так званої «колізійної норми», що міститься в законодавстві даної країни чи в укладеному нею міжнародному договорі1. Що ж таке колізійна норма?

Колізійна норма сімейного права — це норма, що визначає, право якої держави має бути застосоване до відповідних сімейних відносин з іноземним елементом.

Для з'ясування правової природи колізійної норми недостат­ньо лише одного її визначення. Необхідно також звернути увагу на істотну відмінність змісту цієї норми від змісту «традиційних» норм сімейного або цивільного права, які, виходячи з прийнятих у загальній теорії права поглядів на зазначену проблему, склада­ються з трьох елементів: гіпотези, диспозиції, санкції.

Колізійні ж норми «з юридично-технічного боку — це най­складніші норми, які застосовуються в міжнародному приватно­му праві»2. Вони складаються з двох структурних елементів, а саме об'єму колізійної норми, що представляє собою вказівку на вид суспільних відносин, на які поширюється норма, в даному випад­ку на сімейні відносини та колізійної прив'язки, тобто вказівки на правову систему (закон), що підлягає застосуванню до виду суспільних відносин, зазначеного в об'ємі колізійної норми. Та­ким чином, саме колізійна прив'язка дозволяє розв'язати колізію правових актів різних держав.

Колізійні норми можуть міститися або в актах національного законодавства країни, або в міжнародно-правових актах (міжна­родних конвенціях, угодах і договорах), що входять до системи національного законодавства даної держави (так звані уніфіко-

1Орлова Н. В. Брак и семья в международном частном праве. — М.: Меж­дунар. отношения, 1966. — С. 9.

2Богуславский М. М. Международное частное право. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Междунар. отношения, 1997. — С. 83.

вані колізійні норми). Прикладом колізійних норм, що закріп­лені в нормативно-правових актах сімейного законодавства Ук­раїни, можуть бути норми, зібрані в Розділі VIСК.

Міжнародно-правовими джерелами уніфікованих колізійних норм сімейного права України виступають багатосторонні міжнародні конвенції та двосторонні міжнародні договори й угоди.

Так, 22.01.1993 р. представники держав — членів СНД підпи­сали в Мінську Конвенцію «Про правову допомогу і правові відно­сини у цивільних, сімейних і кримінальних справах» (далі — Мінська конвенція країн СНД), яку Україна ратифікувала (із за­стереженнями) 10.11.1994 р. При підготовці й укладенні вказаної Конвенції її учасниці усвідомлювали факт існування в кожній з них родин, члени яких — громадяни різних країн-учасниць, і праг­нули забезпечити їм і іншим особам, що там проживають, надан­ня на своїх суверенних територіях такого ж правового захисту щодо особистих і майнових прав, як і власним громадянам. По­ряд з колізійними нормами сімейного права, що містяться в час­тині 3 Конвенції, в останній також зосереджені норми, які вста­новлюють взаємне визнання і виконання судових рішень і рішень інших компетентних органів, винесених у сімейних справах.

Уніфіковані колізійні норми містяться й у двосторонніх міжна­родних договорах про правову допомогу, укладених Україною з деякими державами, що також встановлюють взаємне визнання судових рішень і розмежовують юрисдикцію в сімейних справах1.

1Прикладом останніх можуть слугувати: Договір між Україною і Респуб­лікою Польща «Про правову допомогу та правові відносини в цивільних і кри­мінальних справах» від 24.05.93 р., ратифікований Україною 04.02.94 р.; До­говір між Україною та Латвійською Республікою «Про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах» від 23.05.95 р., ратифікований Україною 22.11.95 р.; Договір між Україною і Литовською Республікою «Про правову допомогу та правові відносини в ци­вільних, сімейних і кримінальних справах» від 07.07.93 р., ратифікований Ук­раїною 17.12.93 р.; Договір між Україною та Естонською Республікою «Про правову допомогу та правові відносини в цивільних та кримінальних спра­вах» від 15.02.95 р., ратифікований Україною 22.11.95 р.; Договір між Украї­ною та Республікою Грузія «Про правову допомогу та правові відносини в цивільних та кримінальних справах» від 09.01.95 р., ратифікований Україною 22.11.95 р.; Договір між Україною і Республікою Молдова «Про правову до­помогу та правові відносини в цивільних і кримінальних справах» від 13.12.93 р., ратифікований Україною 10.11.94 р.; Договір між Україною та Республікою Узбекистан «Про правову допомогу та правові відносини в цивільних та сімей­них справах» від 19.02.98 р., ратифікований Україною 05.11.98 р., тощо.

З огляду на значне число нормативно-правових актів, що містять колізійні норми сімейного права, цілком можливою є си­туація, коли зазначені норми (з різних правових джерел) будуть відрізнятися між собою. Вважаємо, що зіткнення колізійних норм, зосереджених у СК і міжнародно-правових актах, варто розв'язу­вати на користь останніх внаслідок того, що, як вірно зазначає М. В. Антокольська, «сама мета створення національних колізій­них норм полягає в тому, що вони повинні застосовуватися тільки у випадку відсутності міжнародної конвенції або двосторонньої угоди»1. Цей висновок узгоджується з тим, що, по-перше, як вже зазначалося2, згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжна­родні договори, згода на обов'язковість яких надана ВРУ, є час­тиною національного законодавства України. Аналогічні прави­ла містяться і в ч. 1 ст. 17 Закону України «Про міжнародні дого­вори України», і в ст. 13 СК; по-друге, в ч. 2 ст. 17 Закону України «Про міжнародні договори України» закріплено правило, відпо­відно до якого, якщо міжнародним договором України, укладен­ня якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України.

§2. Колізійніпитанняукладенняшлюбу

Реєстрація шлюбу громадянина України з іноземцем та шлю­бу між іноземцями в Україні. Сімейне законодавство України не знає обмежень для укладення шлюбів з «міжнародним елемен­том», поширюючи на іноземців, що бажають стати суб'єктами сімейних правовідносин, національний режим правового регулю­вання. Так, відповідно до ст. 275 СК іноземці мають в Україні такі ж права і обов'язки у сімейних відносинах, як і громадяни Украї­ни, якщо інше не встановлено законом, а особи без громадянства, які постійно проживають в Україні (вже без будь-яких застере­жень — Авт.), мають в Україні такі ж права і обов'язки у сімейних відносинах, як і громадяни України.

Для того щоб укласти шлюб з іноземцем чи між іноземцями, що був би дійсним не тільки в країні його реєстрації, а й у держа­вах, громадянами яких є ті, хто бере шлюб, необхідно правильно

1Антокольская М. В. Семейное право. — М.: Юристь, 1996. — С. 343.

2Див. про це у гл. 2.

встановити право (правову систему, національне законодавство), яке визначає матеріальні і формальні умови укладення шлюбу, а саме, умови, форму і порядок його реєстрації.

Відповідно до ч. 1 ст. 276 СК шлюб між громадянином Украї­ни та іноземцем, а також шлюб між іноземцями реєструється в Україні відповідно до цього Кодексу. Це означає, що у всіх ви­падках реєстрації шлюбу на території України (за винятком «кон­сульських шлюбів», про які буде згадано пізніше —     продолжение

--PAGE_BREAK--Авт.), неза­лежно від громадянства осіб, що вступають у нього, повинні зас­тосовуватися загальні вимоги, що встановлені СК до форми, порядку й умов укладення шлюбу. Тобто колізійна норма містить одну із найстаріших і найпоширеніших у світі колізійних прив'я­зок — «Іех Іосі сеІеЬгаІіопіз» («закон місця одруження»), що озна­чає: саме закон, котрий діє в місці укладення шлюбу, є компетен­тним для регулювання його форми, порядку і умов укладення.

Разом із тим, слід зазначити, що ч. 1 ст. 276 СК регламентує реєстрацію шлюбу громадянина України з іноземцем і шлюбу між іноземцями в Україні. Таким чином, за межами правового регу­лювання опинилися сімейні відносини за участю осіб без грома­дянства, що постійно проживають за межами України. Вважає­мо, що ця прогалина може бути усунена за допомогою аналогії закону (ч. 1 ст. 10 СК) шляхом застосування до сімейних відно­син за участю апатридів, що постійно проживають за межами України, норми СК, що регулює подібні відносини за участю іно­земців. Запропонований спосіб подолання прогалини в сімейно­му законодавстві Україні узгоджується з правилами, закріплени­ми в актах національного законодавства, міжнародних конвенці­ях і двосторонніх договорах, відповідно до яких особистий правовий статус особи без громадянства визначається законодав­ством країни, у якій вона має постійне місце проживання, тобто правовий статус апатрида максимально наближений (але в жод­ному разі не тотожний) до правового статусу громадянина краї­ни, у якій постійно проживає перший. Таким чином, у випадку реєстрації шлюбу громадянина України з особою без громадян­ства, що постійно проживає за межами України, а також шлюбу між апатридами варто керуватися правилом «Іех Іосі сеІеЬгаІіопіз».

Що стосується «умов форми шлюбу» («форми шлюбу»), під якими розуміють вимоги, яким повинна відповідати процедура оформлення шлюбу (попередня публікація про шлюб, церемонія одруження, що здійснюється в цивільній чи релігійній формітощо)1, варто зробити ряд зауважень загального характеру, що стосуються численних і істотних розходжень, і які містяться у законодавстві різних країн.

По-перше, у деяких країнах дійсним визнається виключно цер­ковний шлюб (Греція, Португалія), або одночасно з цивільним шлюбом законним (дійсним) також визнається і церковний шлюб, причому вибір форми шлюбу залежить від волі тих, хто одру­жується (Англія, Бразилія, Данія, Індонезія, Ірландія, Іспанія, Італія, Кенія, Колумбія, Норвегія, Перу, Фінляндія, Швеція тощо). Проте, відповідно до ч. 1 ст. 21 СК шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реє­страції актів цивільного стану, тобто в Україні встановлена світська (цивільна) письмова форма шлюбу, реєстрація якого здійснюється в державних органах і в порядку, передбаченому гл. 4 СК. Що стосується релігійного шлюбу, то він, за загальним правилом, не вважається підставою для виникнення у жінки та чоловіка прав та обов'язків подружжя, крім випадків, коли реліг­ійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення дер­жавних органів реєстрації актів цивільного стану (ч. З ст. 21 СК).

По-друге, в окремих країнах визнаються так звані явочні і фак­тичні шлюби, коли процедура оформлення їх відсутня, а держава лише визнає і допускає наявність подібних шлюбів, не втручаю­чись в їх оформлення2. В Україні проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя (ч. 2 ст. 21 СК). Разом із тим, відповідно до статей 74, 91 СК ці особи, якщо вони одночасно не перебува­ють у будь-якому іншому шлюбі, у майнових відносинах мають такі ж права й обов'язки, що і особи, які перебувають у зареєстро­ваному шлюбі. Таким чином, можна стверджувати, що фактич­ний шлюб в Україні за своїми наслідками для відносин власності й аліментних відносин фактично прирівняний до шлюбу, який зареєстрований в державних органах реєстрації актів цивільного стану. Беручи до уваги положення ст. 275 СК, що поширює на іноземців і апатридів, які бажають стати суб'єктами сімейних пра­вовідносин, національний режим правового регулювання, варто

1Орлова Н. В. Брак и семья в международном частном праве. — М.: Меж-дунар. отношения, 1966. — С. 20.

2Докладніше про це див.: Матвеев Г. К. Советское семейное право. — М.: Юрид. лит., 1978. — С. 62-63.

зробити висновок, що фактичні шлюбні відносини «з іноземним елементом» будуть також породжувати наслідки, передбачені статтями 74, 91 СК, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, що стали частиною національного сімейного законо­давства.

По-третє, національним законодавством ряду країн (Арген­тина, Іспанія, Перу тощо) допускаються так звані «рукавичкові» шлюби1, що укладаються через спеціально уповноважених пред­ставників за відсутності однієї або обох осіб, що одружуються. Між тим, в Україні такі шлюби не відбуваються, бо відповідно до ст. 34 СК присутність нареченої та нареченого в момент реєстрації шлю­бу є обов'язковою (ч. 1); реєстрація шлюбу через представника не допускається (ч. 2).

По-четверте, сімейне законодавство деяких країн встановлює додаткові формальності, яких повинні дотримуватися заручені. Так, наприклад, шлюби, укладені громадянами Франції за кордо­ном у формі, передбаченій місцевими законами, вважаються дійсними за умови попередньої публікації про цей шлюб у Франції (ст. 170 ЦК Франції). Такі або аналогічні умови дійсності шлюбу відсутні у сімейному законодавстві України. Таким чином, шлюб, укладений в Україні відповідно до принципу «закону місця одру­ження», не потребує дотримання будь-яких додаткових умов.

Виходячи з вищенаведеного, доходимо висновку, що згідно із ч. 1 ст. 276 СК, якою закріплена колізійна прив'язка «Іех Іосі сеІеЬгаїіопіз», щодо «форми шлюбу» треба застосовувати саме ви­щезгаданий кодифікований нормативно-правовий акт України.

Що стосується матеріальних умов взяття шлюбу («умов шлю­бу»), тобто сукупності позитивних і негативних умов, від наяв­ності або відсутності яких залежить визнання законом дійсності зареєстрованого шлюбу, і які зафіксовані в статтях 22,24—26 СК, то слід зазначити наступне.

По-перше, сімейним законодавством України передбачається укладення винятково моногамного шлюбу. Згідно зі ст. 25 СК жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі (ч. 1); жінка та чоловік мають право на повторний шлюб лише після припинення попереднього шлюбу (ч. 2). Тому іноземці,

1Останні допускалися законодавством не менш 28 країн (див.: Реале Л. Международное частное право. — М: Иностр. лит., 1960. — С. 238.

яким законодавством країни громадянства (національним зако­ном) дозволяється багатошлюбність і які вже одружені, не вправі вимагати реєстрації нового шлюбу в Україні.

Обов'язок повідомляти про перешкоди до укладення шлюбу, відповідно до ст. 29 СК лежить на тих, хто одружується. Однак з метою охорони прав осіб, що беруть шлюб, державні органи реє­страції актів цивільного стану можуть перевірити відсутність та­ких на момент реєстрації шлюбу і насамперед з'ясувати, чи не пе­ребувають зазначені особи в іншому шлюбі.

Згідно з п. 4.5 Правил реєстрації актів громадянського стану в Україні, іноземці та особи без громадянства для реєстрації одру­ження в Україні повинні пред'явити національний паспорт або паспортний документ з відміткою про реєстрацію в органах внутрішніх справ щодо законності їх перебування в Україні, якщо інше не передбачене чинним законодавством України. Якщо в паспортах або паспортних документах цих осіб відсутні відомості про сімейний стан їх власників, то вони повинні одночасно пода­ти документ про те, що не перебувають у шлюбі, виданий компе­тентним органом країни свого громадянства або країни постійно­го проживання та легалізований консульською установою або дипломатичним представництвом України в цій країні.

При усьому вищевикладеному варто враховувати, що всі дер­жави можна умовно поділити на дві групи залежно від того, чи видають їхні уповноважені органи свідоцтва про відсутність пе­решкод до укладення шлюбу (наприклад Франція), або не вида­ють (наприклад Англія)1.

По-друге, перешкоди до укладення шлюбу вичерпно перера­ховані в статтях 24—25 СК, тому всі інші, не відомі вітчизняному праву негативні умови укладення шлюбу, що встановлені націо­нальним законом іноземця (наприклад — відсутність «батьківсь­кого благословення», тобто дозволу батьків на шлюб (ст. 148 ЦК Франції); релігійні обмеження, що перешкоджають укладенню шлюбів з іновірцями (ст. 31 СК Алжиру); відсутність дозволу ком­петентних органів держави на укладення шлюбів з «міжнародним елементом» (Угорщина, Індія, Італія, Норвегія, Румунія, Польща) тощо), не можуть спричинити відмову в реєстрації шлюбу з іно­земним елементом в Україні.

1Раапе Л. Международное частное право. — М.: Иностр. лит., 1960. — С. 245.

Підводячи проміжний підсумок вищевикладеному, слід за­значити, що згідно з ч. 1 ст. 276 СК, яким закріплена колізійна прив'язка «Іех Іосі сеІеЬгагіопіз», щодо матеріальних умов взят­тя шлюбу («умов шлюбу»), як, втім, і «форми шлюбу» (про що згадувалося вище), компетентним варто визнавати саме СК Ук­раїни.

Застосування «закону місця одруження» спрощує роботу дер­жавних органів РАЦС, звільняючи їх від обов'язку установлюва­ти відсутність перешкод до укладення шлюбу, що не властиві сімейному праву України. Однак, коли вищезгадані перешкоди реально є в наявності «з боку» іноземця, то з'являється загроза виникнення «шлюбу, що кульгає». У подібній ситуації держав­ний орган РАЦС з метою охорони прав майбутнього подружжя і, насамперед, з метою охорони прав громадянина України, чиї за­конні інтереси можуть бути істотно ущемлені при перебуванні останнього в країні подружжя-іноземця, відповідно до ст. 29, ч. З ст. 32 СК зобов'язаний ознайомити цих осіб з їхніми правами та обов'язками як майбутніх подружжя і батьків та попередити про відповідальність за приховання перешкод до реєстрації шлюбу; а якщо є відомості про наявність перешкод до реєстрації шлюбу, ке­рівник державного органу РАЦС може відкласти реєстрацію шлю­бу, але не більш як на три місяці. Протягом зазначеного терміну іноземець, який бере шлюб, якщо він зацікавлений у визнанні в країні громадянства дійсності шлюбу, що укладається, може (а не зобов'язаний) усунути перешкоди до укладення шлюбу, що пе­редбачені його національним законодавством. Але якщо він не почне належних дій, то державний орган РАЦС не вправі відмо­вити в реєстрації подібного шлюбу в Україні.

Варто погодитися з ученими, що стверджують, що вищевикладена процедура роз'яснення у випадках подібного роду має істотне значення, оскільки наш громадянин, що бере шлюб з іно­земцем, повинен знати заздалегідь, що не виключено, що він не буде користуватися в державі громадянства іншого подружжя, а також у третій країні ні особистими, ні майновими правами под­ружжя і буде відчувати ряд інших негативних наслідків, викли­каних можливим невизнанням дійсності шлюбу за кордоном1.

1Богуславский М. М. Международное частное право. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Междунар. отношения, 1997. — С. 298; Матвеев Г. К. Советское семейное право. — М.: Юрид. лит., 1978. — С. 91—92.

Які ж правила, що регулюють реєстрацію шлюбу громадянина України з іноземцем та шлюбу між іноземцями в Україні, закріп­лені в уніфікованих колізійних нормах сімейного права України?

У договорах про правову допомогу, укладених Україною з Польщею, Грузією, Латвією, Литвою, Молдовою, Узбекистаном, Естонією, передбачається, що матеріальні умови укладення шлю­бу визначаються для кожної з осіб, які беруть шлюб, законодав­ством держави, громадянином якої вона є (у такий спосіб закріп­люється національний принцип чи колізійна прив'язка «Іех регзопаїіз», що вказує на «особистий» закон (чи громадянство місця проживання) тих, хто одружується — Авт.). Крім того, щодо перешкод до укладення шлюбу повинні бути дотримані вимоги за­конодавства країни, на території якої укладається шлюб (наве­дене правило являє собою застереження про публічний порядок, причому в договорах про правову допомогу, укладених з Польщею і Молдовою остання відсутня — Авт.).

Щодо «умов форми шлюбу» у вищевказаних договорах закріп­лене правило, згідно з яким форма укладення шлюбу визначаєть­ся законодавством держави, на території якої укладається шлюб (тобто зафіксоване загальне колізійне правило про форму юри­дичних актів — *Іосизге£ії/огтат асіиз», відповідно до якого фор­ма угоди визначається за законом місця її здійснення — Авт.)1.

1Див.: частини 1, 2 ст. 24 Договору між Україною і Республікою Польща «Про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах» від 24.05.93 р., ратифікованого Україною 04.02.94 р.; частини 1, 2 ст. 24 Договору між Україною та Латвійською Республікою «Про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримі­нальних справах» від 23.05.95 р., ратифікованого Україною 22.11.95 р.; час­тини 1, 2 ст. 25 Договору між Україною і Литовською Республікою «Про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і криміналь­них справах» від 07.07.93 р., ратифікованого Україною 17.12.93 р.; частини 1, 2 ст. 25 Договору між Україною та Естонською Республікою «Про право­ву допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах» від 15.02.95 р., ратифікованого Україною 22.11.95 р.; частини 1, 2 ст. 25 Догово­ру між Україною та Республікою Грузія «Про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах» від 09.01.95 р., ратифіко­ваного Україною 22.11.95 р.; частини 1, 2 ст. 24 Договору між Україною і Республікою Молдова «Про правову допомогу та правові відносини у ци­вільних і кримінальних справах» від 13.12.93 р., ратифікованого Україною 10.11.94 р.; частини 1,2 ст. 26 Договору між Україною та Республікою Узбе­кистан «Про правову допомогу та правові відносини у цивільних та сімей­них справах» від 19.02.98 р., ратифікованого Україною 05.11.98 р.

Відповідно до ст. 26 Мінської конвенції країн СНД умови ук­ладення шлюбу визначаються для кожного з майбутнього подруж­жя законодавством держави, громадянином якої він є («/є* раігіае» —     продолжение

--PAGE_BREAK--Авт.), а для осіб без громадянства — законодавством країни, яка є їхнім постійним місцем проживання («/еж гіотісіШ* — Авт.). Крім того, щодо перешкод до укладення шлюбу повинні бути дотримані вимоги законодавства держави, на території якої укладається шлюб (застереження про публічний порядок — Авт.).

Консульські шлюби. Консульськими визнаються шлюби, що укладаються між іноземцями в посольствах і консульствах іно­земних держав на території України. Віденська Конвенція «Про консульські зносини» від 24 квітня 1963 року в п. £ ст. 5 до кон­сульських функцій відносить виконання обов'язків реєстратора актів цивільного стану й інших подібних обов'язків за умови, що в цьому випадку ніщо не суперечить законам і правилам держави перебування.

Згідно з ч. 2 ст. 276 СК шлюб між іноземцями, зареєстрований в Україні у посольстві або консульстві іноземної держави в Ук­раїні, є дійсним в Україні на умовах взаємності, якщо жінка і (або) чоловік у момент реєстрації шлюбу були громадянами держави, яка призначила посла або консула. Таким чином, визнання дійсності консульських шлюбів в Україні залежить від дотриман­ня двох умов: по-перше, законодавство відповідної іноземної дер­жави визнає реєстрацію шлюбу в українському консульстві чи посольстві, тобто повинна дотримуватись умова взаємності; по-друге, ті, що беруть шлюб, повинні належати до громадянства краї­ни, яка призначила посла або консула. Форма, порядок і умови укладення вищезазначених шлюбів визначаються відповідно до закону країни, що призначила посла чи консула, тобто відповід­но до особистого закону іноземців («Іехрегзопаїіз» — Авт.,).

Вимога взаємності визнання консульських шлюбів виконуєть­ся шляхом укладення Україною з іншими країнами консульських конвенцій. Значною частиною подібних консульських конвенцій (з Азербайджаном, Грузією, Болгарією, КНР, КНДР, Польщею, Ро­сійською Федерацією, Румунією тощо) передбачається, що кон­сульська посадова особа має право реєструвати або складати акти про укладення шлюбів між громадянами держави, що представ­ляється ним, відповідно до законодавства держави, яку він пред­ставляє. Тільки в деяких вищевказаних двосторонніх угодах анал­ізоване правило формулюється трохи інакше. Так п. 6 ст. 36 Консульської конвенції між Україною і СР В'єтнам від 08.06.1994 р. пе­редбачає, що консул виконує дії щодо реєстрації актів громадянсь­кого стану та інші подібні обов'язки за умови, що в цьому випадку ніщо не суперечить законам і правилам держави перебування.

Укладення шлюбу громадянина України з іноземцем і шлю­бу між громадянами України за кордоном. Громадяни України можуть укладати шлюби і за межами України, що породжує сімейні відносини з іноземним елементом двох видів: а) між под­ружжям, що є громадянами України; б) між подружжям, один із яких є громадянином України, а інший — іноземцем чи особою без громадянства.

Громадяни України, що прийняли рішення одружитися за кор­доном, можуть, за своїм вибором, зареєструвати шлюб або в кон­сульстві (посольстві) України в країні перебування, або у відповідній компетентній установі іноземної держави.

СК у ч. 1 ст. 277, ч. 1 ст. 289 передбачає, що шлюб між громадя­нами України, які проживають за межами України, реєструється в консульській установі або дипломатичному представництві Ук­раїни за законами України. Відповідно до Указу Президента Ук­раїни «Про Консульський статут України» саме консул є посадо­вою особою, уповноваженою здійснювати реєстрацію шлюбу гро­мадян України за кордоном, а абз. З ст. 2 вищевказаного правового акта під терміном «консул» розуміє генерального консула, кон­сула, віце-консула або консульського агента, який є главою кон­сульської установи. Крім того, відповідно до ст. 29 Указу Прези­дента України «Про Консульський статут України» консул про­вадить реєстрацію укладення шлюбу, розірвання шлюбу відповідно до законодавства України.

Таким чином, з огляду на вищевикладене, варто зробити вис­новок про те, що в консульських установах або дипломатич­них представництвах України реєструються шлюби лише між громадянами України, а форма, порядок і умови укладен­ня зазначених шлюбів визначаються сімейним законодав­ством України (4Іехраігіае» — Авт. ).

Нарешті, шлюб між громадянами України, шлюб громадяни­на України з іноземцем або особою без громадянства може бути укладений у відповідному уповноваженому закладі іноземної дер­жави (наприклад у церкві по релігійному обряду). Чи буде по­дібний шлюб визнаний дійсним в Україні, чи не породять зазна­чені дії «шлюб, що кульгає»?

--PAGE_BREAK--Правове регулювання розлучення відповідно до уніфікова­них колізійних норм. Мінська конвенція країн СНД у статтях 28 і 29 містить спеціальні правила про розірвання шлюбу.

По-перше, у справах про розірвання шлюбу застосовується законодавство держави — учасниці Конвенції, громадянами якої є подружжя в момент подачі заяви. У даному випадку шлюб роз­ривається в компетентній установі країни, громадянами якої є подружжя в момент подачі заяви. Однак, якщо на момент подачі заяви обоє проживають на території іншої країни — учасниці Кон­венції, то компетентні також і установи останньої.

По-друге, якщо одружені є громадянами різних держав — учас­ниць Конвенції, то застосовується законодавство країни, устано­ва якої розглядає справу про розірвання шлюбу. У зазначеному випадку справи про розірвання шлюбу компетентні розглядати установи держави, на території якої проживають обоє. Якщо жподружжя проживає на території різних країн, то розірвання шлю­бу може бути зроблене в компетентних установах обох країн — учасниць Конвенції, на територіях яких проживають одружені.

Договори про правову допомогу, укладені Україною з Поль­щею, Грузією, Латвією, Литвою, Молдовою, Узбекистаном, Ес­тонією, містять правила, подібні, до деякої міри, вищевикладеним, котрими передбачається: а) при розірванні шлюбу застосовуєть­ся законодавство країни громадянства одружених; б) розірвання шлюбу провадиться органами тієї держави, громадянами якої є одружені; в) якщо одружені проживають за межами країни свого громадянства, то вони можуть порушити справу про розлучення у суді країни, у якій вони проживають; г) у тих випадках, коли подружжя не має спільного громадянства і проживає на території різних держав, шлюборозлучний процес може бути ініційований у суді будь-якої з договірних держав, причому кожен суд буде за­стосовувати законодавство своєї країни1.

§4. Колізійніпроблеми визначенняпоходженнядитини

Визнання батьківства в Україні незалежно від громадянства батьків і дитини та місця їхнього проживання провадиться за за-

1Див.: ст. 26 Договору між Україною і Республікою Польща «Про право­ву допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах» від

24.05.93 р., ратифікованого Україною 04.02.94 р.; ст. 26 Договору між Украї­ною та Латвійською Республікою «Про правову допомогу та правові відно­сини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах» від 23.05.95 р., ратифікованого Україною 22.11.95 р.; ст. 27 Договору між Україною і Ли­товською Республікою «Про правову допомогу та правові відносини у ци­вільних, сімейних і кримінальних справах» від 07.07.93 р., ратифікованого Україною 17.12.93 р.; ст. 27 Договору між Україною та Естонською Респуб­лікою «Про правову допомогу та правові відносини у цивільних та криміналь­них справах» від 15.02.95 р., ратифікованого Україною 22.11.95 р.; ст. 27 До­говору між Україною та Республікою Грузія «Про правову допомогу та пра­вові відносини у цивільних та кримінальних справах» від 09.01.95 р., ратифікованого Україною 22.11.95 р.; ст. 26 Договору між Україною і Рес­публікою Молдова «Про правову допомогу та правові відносини у цивіль­них і кримінальних справах» від 13.12.93 р., ратифікованого Україною

10.11.94 р.; статті 28,29 Договору між Україною та Республікою Узбекистан «Про правову допомогу та правові відносини у цивільних та сімейних спра­вах» від 19.02.98 р., ратифікованого Україною 05.11.98 р.

коном України (ч. 1 ст. 281 СК). Таким чином, незважаючи на іноземний елемент у сімейних відносинах, визнання батьківства в Україні здійснюється за правилами, зафіксованими у гл. 12 СК (навіть у ситуаціях, коли всі суб'єкти зазначених відносин будуть іноземцями).

Крім того, батьки дитини, які проживають за межами Украї­ни, можуть подати заяву про визнання батьківства до консульсь­кої установи або дипломатичного представництва України (ч. 2 ст. 281 СК). Відповідно до ст. 289 СК, ст. ЗО Указу Президента України «Про Консульський статут України» визнання батьків­ства провадиться в консульських установах або дипломатичних представництвах України за законами України у випадках: а) коли відповідно до законодавства України таке допускається в орга­нах реєстрації актів громадського стану, б) якщо батьки дитини проживають у відповідному консульському окрузі; в) хоча б один з них є громадянином України.

Трохи інші способи вирішення проблеми визнання батьківства закріплені уніфікованими колізійними нормами. Мінська конвен­ція країн СНД у ст. 31 передбачає, що встановлення і оспорюван­ня батьківства чи материнства визначається за законодавством держави — учасниці Конвенції, громадянином якої дитина є за народженням («Іехраігіае» — Авт.).

Значною частиною договорів про правову допомогу також пе­редбачається, що при вирішенні колізійної проблеми визначення походження дитини варто використовувати закон її громадянства. Однак у деяких вищевказаних двосторонніх угодах аналізоване ' правило формулюється трохи інакше. Так, згідно з частинами 2, З ст. 28 Договору між Україною і Республікою Польща «Про пра­вову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах» від 24.05.93 р. та частинами 2,3 ст. 28 Договору між Ук­раїною і Республікою Молдова «Про правову допомогу та пра­вові відносини у цивільних і кримінальних справах» від 13.12.93 р. встановлення і оспорювання походження дитини від певної осо­би регулюється законодавством тієї держави, громадянином якої є мати дитини в момент народження дитини; але достатнім є дот­римання форми визнання дитини, що передбачена законодавством тієї країни, на території якої визнання має бути або було здійсне­не. При цьому у подібних справах компетентними є органи тієї держави, громадянином якої є дитина, або на території якої дити­на має місце проживання.

§5. Колізійніпитанняусиновлення

Правове регулювання усиновлення підкоряється твердій імпе­ративній вимозі, що міститься в Розділі VIСК, відповідно до якої у всіх випадках виникнення відносин з усиновлення, обтяжених іноземним елементом, слід застосовувати українське законодав­ство, що, в цілому, відповідає положенням ст. 21 Конвенції «Про права дитини» від 20.11.1998 р. Відступи від зазначеного правила припустимі лише в ситуаціях, коли інше встановлено міжнарод­ними договорами України.

Правове регулювання усиновлення з іноземним елементом за СК. Усиновлення дитини, яка є громадянином України, але про­живає за межами України, відбувається відповідно до ст. 282 СК, а саме:

1. Усиновлення громадянином України дитини, яка є громадя­нином України, але проживає за межами України, здійснюється в консульській установі або дипломатичному представництві Ук­раїни за її законами1. Якщо усиновлювач не є громадянином Ук­раїни, для усиновлення дитини, яка є громадянином України, по­трібен дозвіл Центру з усиновлення дітей;

2. Усиновлення іноземцем дитини, яка є громадянином України, здійснене у відповідних органах держави, на території якої про­живає дитина, є дійсним за умови попереднього одержання доз­волу Центру з усиновлення дітей.

Усиновлення іноземцем в Україні дитини, яка є громадянином України, здійснюється у порядку та на підставах, встановлених гл. 18таст.283СК.

Так, дитина, яка є громадянином України, може бути усиновле­на іноземцем, якщо вона перебуває не менш як один рік на обліку у Центрі з усиновлення дітей. Якщо усиновлювач є родичем дитини або дитина страждає на хворобу, що внесена до спеціального пере­ліку, затвердженого Міністерством охорони здоров'я України, уси­новлення може бути здійснене до спливу цього строку.

Дитина може бути усиновлена іноземцем тільки у випадку, якщо протягом одного року з моменту взяття її на облік у Центрі

1Слід зазначити, що деякі науковці вважають, що і в останньому випад­ку усиновлення слід здійснювати у порядку, визначеному у гл. 18 СК, тобто у судах України (див.: ст. 69 проекту Закону України «Про внесення змін до Сімейного кодексу України» від 11.09.2003 р. № 4151.

з усиновлення дітей не виявилося громадянина України, який бажав би її усиновити або взяти під опіку чи піклування до себе в сім'ю. Крім того, переважне право на усиновлення дитини — громадянина України мають іноземці, які є: а) родичами дити­ни, б) громадянами держав, з якими Україна уклала договір про надання правової допомоги.

Отримання згоди Центру з усиновлення дітей є обов'язковим в усіх випадках усиновлення дитини іноземцем. Разом із тим, уси­новлення іноземцями провадиться за умови забезпечення дитині прав у обсязі не меншому, ніж це встановлено законодавством України.

До досягнення усиновленою дитиною вісімнадцяти років за нею зберігається громадянство України. СК особливо підкреслює, що усиновлена дитина має право на збереження своєї національ­ної ідентичності відповідно до Конвенції про права дитини, інших міжнародних договорів.

Згідно зі статтями 284, 286 СК усиновлення громадянами Ук­раїни, іноземцями або особами без громадянства дитини, яка є іно­земцем або особою без громадянства, здійснюється в Україні відпо­відно до законів України (тобто на загальних підставах), якщо інше не встановлено міжнародними договорами України.

З метою охорони і захисту прав дітей, усиновлених іноземця­ми, сімейне законодавство України закріплює деякі обмеження права останніх на таємницю усиновлення. Так, усиновлення ди­тини, яка є громадянином України, особою, яка є громадянином держави, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги, не є таємним у наступних випадках: а) якщо у державі, в якій усиновлювач постійно проживає і в яку має переїхати ди­тина, усиновлення не є таємним; б) якщо усиновлювач в Україні постійно не проживає (ст. 285 СК).

Нагляд за дотриманням прав дітей, які усиновлені і прожива­ють в Україні, здійснює орган опіки та піклування. Проте, якщо діти усиновлені іноземцями і проживають за межами України, облік цих дітей і нагляд за дотриманням їхніх прав до досягнення ними вісімнадцяти років веде та здійснює відповідна консульсь­ка установа за дорученням Міністерства закордонних справ Ук­раїни. Порядок здійснення нагляду за дотриманням прав дітей, які усиновлені іноземцями і проживають за межами України, вста­новлюється Кабміном України.

--PAGE_BREAK--