Статья: Правочини та їх види

Тема курсової роботи: «Правочини та їх види»

ПЛАН

ВСТУП… 3

РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ТА ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВОЧИНІВ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ… 7

1.1.Поняття правочину в цивільному законодавстві7

1.2.Види правочинів. 11

РОЗДІЛ 2. ПРАВОЧИНИ, ЯК ПІДСТАВА ВИНИКНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ І ОБОВ’ЯЗКІВ… 15

2.1. Форма правочину та її додержання як одна з обов’язкових умов чинності правочинів. 15

2.2. Нотаріальне посвідчення та державна реєстрація укладених правочинів25

РОЗДІЛ 3. ПРАВОВІ НАСЛІДКИ НЕДОДЕРЖАННЯ ВИМОГ ЗАКОНОДАВСТВА ПРИ ВЧИНЕННІ ПРАВОЧИНІВ… 31

3.1. Сутність та загальні засади правових наслідків недодержання вимог законодавства при вчиненні правочинів. 31

3.2. Правове регулювання нікчемних правочинів. 33

ВИСНОВКИ… 37

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ… 39

ВСТУП

Актуальність дослідження. Вчинення правочину в установленій законом формі є однією із загаль­них вимог, додержання яких є необ­хідним для забезпечення його чинності (п.4 ст.203 ЦК України 2003р.[1] ). Тому форма є однією з ключових категорій вчення про цивільний правочин. У ЦК України їй присвячено 45 статей, а у кожному підручнику з цивільного права міститься відповідна глава чи розділ, де норми таких статей аналізуються. Проте цим не вичерпується накопичене людством знан­ня про вказану правову категорію.

Багато відомих учених-цивілістів, такі як І.Новицький, Г.Амерханов, Н.Рабинович, Ф.Хейфец, В.Толстой, М.Брагинський, В.Вітрянський та інші займалися науковою роз­робкою загальних та/або спеціальних проб­лем, пов'язаних з правочинами.

Незважаючи на велику кількість праць, присвячених правочину, на сьогодні ні чинне цивільне законодавство, ні наука цивільного права не дають однозначного ви­значення деяких аспектів правочину (наприклад його форми та відповідної типології). Ця проблема, у свою чергу, призводить до неоднозначного, непослідов­ного тлумачення й застосування чинного законодавства, неможливості дослідження правочину.

Перші норми про правочин мож­на знайти вже у римському цивільному пра­ві. Так, римські юристи за формою розріз­няли правочинивербальні талітеральні .

Внаслідок рецепції римського права за­значені вище види правочину було сприйнято у країнах континентальної Європи, Англії, а пізніше і у США. У середині XIX ст. розроблені римлянами по­ложення про правочин були привезені Д.Мейєром у Росію. Проте Д.Мейер розробив власний підхід до розуміння правочину та його форми і на відміну від римських правників розглядав правочин та його форму не як спосіб фікса­ції, а як форму вираження волі учасника цивільних відносин [2].

Пізніше таку позицію було підтримано іншим відомим дореволю­ційним цивілістом, професором Г. Шершеневичем [3] .

У радянські часи вчені продовжували дискусію щодо поняття правочину, його видів, а також співвідношення форми правочину зі способом волевиявлення. У процесі диску­сії сформувалися дві принципово різні точ­ки зору на цю проблему. Більшість, а саме І.Новицький, В.Толстой, Ф.Хейфец, Я.Купік, Е.Ейдинова, О.Садиков, О.Красавчиков намагалися продовжити справу Д.Мейера та Г. Шершеневича і відстояти позицію, згід­но з якою підправочином та його формою слід розуміти форму вираження волі.

Інші вчені, такі як О.Іоффе, О.Пуш­кін та В.Шахматов, були прихильниками римського під­ходу до правочину та його форми і розуміли під неюспосіб фіксації волі.

Не знала наука цивільного права і єди­ної точки зору стосовно типології форми правочину. Так, одні автори розрізняли сло­весну (усну та письмову) і конклюдентну форми. На думку інших, слід було говорити про усну, письмову та конклюдентну форми правочину. Третя група авторів розрізняла лише усну та письмову форми, забуваючи про конклюдентні дії.

Судова ж практика, не приділяючи уваги поняттю форми правочину, відповідно до норм ЦК 1963 р., роз­різняла такі її види як усну та письмову(просту та нотаріальну) [4]. Причиною такої ситуації була від­сутність чіткого критерію класифікації, то обумовлене неоднозначним розумінням фор­ми правочину.

90-ті роки XX ст. та перші роки XXI ст. не відзначилися великими досягненнями внауковій розробці поняття правочину. Тому позиції сучасних авторів мало чим відрізняються від позицій вчених, які працювали у 60-80-х роках. Як і раніше, зберігається неоднозначність у підходах до визначення поняття правочину, його форми та її типології.

Відсутність у сучасній науці цивільного права фундаментальних досліджень правочину, а також непоширеність судової практики з цього приводу, призвели до то­го, що до ЦК 2003р. увійшло багато норм ЦК УРСР 1963р. Як і раніше, ЦК України не містить визна­чення форми правочину, чітко не визна­чає способи вираження волі. Проте з ог­ляду на предмет дослідження слід відміти­ти, що у ЦК України є і багато позитивних моментів.

Що стосується судової практики відносно правочинів та окремих його аспектів, то Україні не просто виникли, а три­валий час існуютьрізні підходи до розгляду однотипних справ судами загальної юрисдик­ції та господарськими судами.

Головною метою даного дослідження є визначення поняття правочину, дослідження його умов дійсності правочину, дослідження історії виникнення норм про правочин, аналіз відповід­ного вітчизняного та іноземного законо­давства, судової практики та точок зору вчених-цивілістів.

Отримане після узагальнення знання й положення теорії інфор­мації нададуть можливість виявити сутнісні ознаки правочину та з'ясу­вати критерії, які будуть використані дляйого класифікації.

Виходячи з поставленої мети, в даному дослідженні поставлені наступні завдання:

1) визначити поняття правочину, його правові характеристики;

2) дослідити види правочинів;

3) розглянути поняття форми правочину, навести її класифікацію та визначити актуальні проблеми в сучасній цивілістиці щодо класифікації форми правочину;

4) проаналізувати практику нотаріального посвідчення та державної реєстрації укладених правочинів;

5) визначити правові наслідки недодержання вимог законодавства при вчиненні правочинів.

При написанні даної роботи було використано такі методи дослідження : спеціально-юридичний, порівняльно-правовий, історико-порівняльний.

Об’єктом дослідження є центральний інститут цивільного права – правочин, його умови дійсності та правові наслідки недодержання вимог чинного законодавства сторонами при вчиненні правочинів.

Предметом дослідження є чинне законодавство, монографічні та публіцистичні дослідження з питань центрального інституту цивільного права – інституту правочину.

Дана робота має відповідну структуру : вступ, 3 розділи, висновки та список використаних джерел та літератури.

РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ТА ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВОЧИНІВ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

1.1.Поняття правочину в цивільному законодавстві

Однією з підстав виникнення цивільних прав і обов'язків, передбачених ст. 11 ЦК України, є правочини. Терміном «правочин» у новому Цивільному кодексі замінено термін «угода», який вживався в кодексі 1963 року [5].

Однак слід зазначити, що термін «правочин» не є новим для нашого законодавства. Так, у Цивільному кодексі Української РСР 1922 року розділ IV називався «Правочини» і стат­тя 26 цього кодексу передбачала, що «правочини, тобто дії, направлені на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідно­син, можуть бути односторонніми і взаємними (договори)».

Вважається, що цей термін є найбільш вда­лим порівняно з «угодою», враховуючи, що він охоплює і дії однієї особи, які не залежать від згоди або досягнення домовленості з інши­ми особами.

Фактично положення про правочини (ст.202-250 ЦК України) [6] поширюються і на гос­подарські правовідносини, однак в Господар­ському кодексі України термін «правочин» зовсім не використовується [7]. Це можна поясни­ти тим, що господарські відносини передбача­ють, як правило, укладання договорів (дво- та багатосторонніх правочинів). Разом з тим слід зазначити, що ст.207 ГК України називається «Недійсність господарського зобов'язання», а ст.208 ГК України — «Наслідки визнання гос­подарського зобов'язання недійсним», але за змістом фактично йдеться про недійсність пра­вочинів, про що зазначено у ст. ст. 215, 216 ЦК України.

Новий Цивільний кодекс України більш детально і об'ємне закріпив цей складний ін­ститут цивільного права. Так, якщо в ЦК України 1963 року загальним положенням про угоди (правочини) присвячено 21 статтю (ст.ст.41 — 61), то в Цивільному кодексі України 2003 року — 35 (ст. ст. 202 — 236).

Деякий час серед юристів-практиків існува­ла певна невизначеність щодо правильності поставлення наголосу в цьому слові. Дехто вважав доцільним наголошувати на другому складі слова, інші — на третьому. Враховуючи походження слова, яке складається з двох слів, а саме: «право» та «чинити», більшість схилялась до другого варіанту. І в 5 томі Юри­дичної енциклопедії під редакцією Ю.С. Шемшученка поставлено наголос саме на третьому складі – правочин [8] .

Правочин є найпоширенішою підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. Він є юридичним фактом (ст.11 ЦК) та являє собою вольові дії, спрямовані на досягнення певного результату, тобто є обставиною, з настан­ням якої закон пов'язує виникнення, зміну або припинення цивільних пра­вовідносин. Згідно з цим цивільне законодавство України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочин є вольовим актом і цим відрізняється від подій, що відбуваються незалежно від волі людини (наприклад землетрус, повінь). Як дія цілеспрямо­вана, тобто спрямована на досягнення певних результатів, що мають правовий характер, правочин відрізняється від інших правомірних вольових актів — юри­дичних вчинків, що виникають на підставі вимог закону (наприклад знахідка, виявлення скарбу). Від останніх правочин відрізняється ще й тим, що особи можуть, наприклад, укласти договір, який хоча б і не був передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає його загальним засадам (ст.6 ЦК), завдяки чому він буде підставою для виникнення цивільних прав та обов'язків. На. відміну від цього юридичний вчинок не може бути такою підставою за відсутністю прямої вказівки на це в акті цивільного законодавства.

Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення. Воля є бажанням, наміром особи вчинити правочин, однак для вчинення правочину потрібна не тільки воля, а ще й доведення цієї волі до відома інших осіб. Отже, волевиявлення є способом, яким внутрішня воля особи дістає свій вираз зовні. Для чинності правочину волевиявлення його учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, тобто формування волевиявлення повинно бути вільним від факторів, що могли б викривити уяву особи про зміст право-чину (омана, обман) або створити бачення наявності внутрішньої волі за її відсутності (погроза, насилля). Волевиявлення буває прямим або побічним (конклюдентним, від лат. Concludere — робити висновок). При прямому воле­виявленні воля висловлюється словесне (усно чи письмово), наприклад при укладенні договору у письмовій формі або видачі довіреності чи векселя. При побічному (конклюдентному) волевиявленні воля сторін на вчинення правочину прямо не висловлюється, але їх поведінка засвідчує їхню волю до настан­ня певних правових наслідків (наприклад укладення договору перевезення транспортом загального користування шляхом використання автоматів у мет­ро або договору зберігання речі в автоматичних камерах схову). Однак застосо­вуватися побічне волевиявлення може лише у правочинах, які можуть вчиня­тися сторонами в усній формі, та у випадках, прямо визначених законом (на­приклад, ч. 2 ст. 642 ЦК) [9].

У випадках, визначених договором або законом, ви­раження волі може здійснюватися шляхом мовчання. Останнє само по собі не має юридичного значення, оскільки не визнається виразом волі, однак закон або договір можуть в окремих випадках надавати йому таке значення. У разі якщо встановити справжню волю сторін, що вчинили правочин, немає можливості, його зміст може бути розтлумачений стороною (сторонами) або за вимогою сторони (сторін) судом.

Правочин повинен бути спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним, наприклад набуття права власності або права ко­ристування майном, виникнення повноважень представництва та ін.

Правочин є правомірною вольовою дією. Така позиція є переважною в юри­дичній літературі. Правомірність правочину означає, що він є юридичним фак­том, який породжує ті правові наслідки, настання яких бажають сторони і які відповідають вимогам закону. Своєю правомірністю правочини відрізняються від правопорушень (деліктів) — вольових дій, що суперечать вимогам закону та тягнуть за собою правові наслідки, які сторони не бажали отримати. Згідно із законом правочин завжди є правомірним, якщо тільки його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Правочином, недійсність якого прямо встановлена законом, є нікчемний правочин, а правочином, що може бути визнаний судом недійсним, є оспорюваний правочин.

Правова ціль, заради якої учасники цивільних відносин вчиняють правочини, є їх підставою (каузою), наприклад набуття права власності на майно або права користування ним тощо. Правова ціль правочину повинна бути досяжною та законною. Правочини, ціль яких не відповідає цим вимогам, є недійсними (наприклад правочин, що порушує публічний порядок (ст.228 ЦК)[10] .

У свою чергу, правові наслідки, що виникають внаслідок виконання правочину, є його правовим результатом. Останній може збігатися або не збігатися з правовою ціллю правочину (наприклад, якщо ціль правочину була незаконною або недосяжною). Від правової лі правочину треба відрізняти мотив, за яким він вчиняється. Під останнім слід розуміти спонукальну причину, та соціально-економічну або іншу, ніж правова ціль, заради якої вчиняється правочин.

Отже, мотиви лише спонукають учасників цивільних правовідносин до вчинення правочину, не маючи причому на відміну від підстави правочину правового значення. Так, наприклад, їй укладенні фізичною особою договору купівлі-продажу товару не має пра­вого значення, з якого мотиву була придбана річ: для особистого користування; для використання при здійсненні підприємницької діяльності; для передачі в дарунок іншій особі тощо.

1.2.Види правочинів

Залежно від числа сторін правочину, вираз волі яких є необхідним для його вчинення, закон поділяє правочини на односторонні та дво- чи багатосторонні (договори). Одностороннім правочином є вольова дія однієї сторони, наприклад заповіт, прийняття чи відмова від прийняття спадщини, публічна обіцянка винагороди, довіреність, простий вексель). З одностороннього правочину права виникають, як правило, у інших осіб, наприклад право представника представляти особу, яка уповноважила його на це довіреністю.

Щодо обов'язків, то вони за одностороннім правочином виникають лише для особи, його вчинила, наприклад обов'язок здійснити платіж особи, яка видала простий вексель. Для інших осіб односторонній правочин може створювати в'язки лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Згідно зі ст. 203 ЦК до правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину. Дво- чи багатосторонні правочини називаються договорами. Віднесення правочинів до договорів пов'язано з тим, що для вчинення останніх необхідні не тільки вольові дії сторін, а й погодженість цих дій, яка досягається завдяки договору. Якщо для вчинення правочину потрібні по­годжені вольові дії двох сторін, правочин є двостороннім. Більшість договорів є двосторонніми, наприклад договір купівлі-продажу, міни, майнового найму (оренди). Для вчинення багатостороннього правочину необхідні погоджені вольові дії трьох або більше сторін, спрямовані на вчинення такого правочину (наприклад договір про спільну діяльність, засновницький договір).

Крім поділу за кількістю сторін правочини поділяються на: сплатні та безоплатні, консенсуальні та реальні, каузальні та абстрактні, умовні та безумовні, фідуціарні.

Оплатним є правочин, в якому дії однієї сторони відповідає набуття цією стороною права на отримання зустрічного майнового задоволення (право от­римати гроші, майно), наприклад договір купівлі-продажу, міни, страхування. Якщо обов'язок набувається стороною без отримання права на зустрічне задоволення майнового характеру від іншої сторони, такий правочин є безоплат­ним (наприклад договір позички, дарування). Оплатність та безоплатність правочинів визначаються законом та домовленістю сторін. Деякі правочини можуть бути як сплатними, так і безоплатними, що залежить від волі сторін правочину (наприклад договір доручення, позики, зберігання).

Залежно від того, коли правочин вважається вчиненим, тобто породжує права та обов'язки, правочини поділяються на консенсуальні (від лат. consensus — правочин) та реальні (від лат. res — річ). Консенсуальним є правочин, для вчинення якого достатньо лише досягнення сторонами згоди за всіма йо­го істотними умовами. Більшість правочинів є консенсуальними (наприклад договір купівлі-продажу, поставки, підряду, спільної діяльності). Для вчинен­ня реального правочину недостатньо лише досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов. Реальний правочин, на відміну від консенсуального, вва­жається вчиненим лише тоді, коли відбудеться передача речі, тобто права та обов'язки за ним виникають з моменту її передачі (наприклад договір позики, банківського вкладу, ренти). Деякі правочини залежно від волі сторін можуть бути як реальними, так і консенсуальними (наприклад договір зберігання, да­рування, позички, факторингу) [11] .

Залежно від значення підстав правочину для його дійсності правочини поді­ляються на каузальні (від лат. саusа — підстава) та абстрактні (від лат. аbstraho — виділяю). Правочини, дійсність яких залежить від наявності конкретної підстави, є каузальними, а правочини, для дійсності яких підстава не має зна­чення, є абстрактними.

Дійсність каузального правочину залежить від його підстави, яка вбачається з нього. Наприклад, правовою ціллю договору позики є передача у власність позичальникові грошових коштів або інших речей, визначенних родовими ознаками. Більшість правочинів є каузальними (напри­клад договір купівлі-продажу або майнового найму). На відміну від каузальних правочини, дійсність яких не залежить від їх цілі, мають абстрактний характер (наприклад вексель, оскільки з нього не вбачається, на підставі чого його дер­жатель має право вимагати сплати грошових коштів, або гарантія, зобов'язання за якою не залежить від основного зобов'язання). Абстрактні правочини є дійсними за умови прямої вказівки закону на їх абстрактний характер.

Правочини поділяються на умовні та безумовні. Умовним є правочин, в якому виникнення прав та обов'язків ставиться сторонами у залежність від обставин, які можуть настати або не настати у майбутньому.

Правочини, що не містять відкладальних або скасувальних умов, є безумовними. Окремим видом правочинів є фідуціарні правочини, які мають довірчий характер. Фідуціарні правочини потребують особ­ливої довіри сторін при їх вчиненні. Прикладами фідуціарного правочину є договір доручення та довіреність. Втрата довіри у вказаному фідуціарному правочині може призвести до відмови від нього (його розірвання). У науці цивільного права існують також інші класифікації правочинів, наприклад, ос­танні поділяються на законні та протизаконні, строкові та безстрокові, усні та письмові, внутрішні та зовнішньоекономічні, розпорядчі та зобов'язальні, біржові та ін.

РОЗДІЛ 2. ПРАВОЧИНИ, ЯК ПІДСТАВА ВИНИКНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ І ОБОВ’ЯЗКІВ

2.1. Форма правочину та її додержання як одна з обов’язкових умов чинності правочинів

Для того, щоб правочин був чинним, він по­винен відповідати певним вимогам, додержан­ня яких є необхідним:

-по-перше, його зміст не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного за­конодавства, а також моральним засадам сус­пільства;

-по-друге, особа, яка вчиняє правочин, пови­нна мати необхідний обсяг цивільної дієздат­ності (ст. ст. 31 — 35, 37, 41, 44, 55, 92 ЦК);

-по-третє, волевиявлення учасника правочи­ну має бути вільним і відповідати його внут­рішній волі;

-по-четверте, вимога щодо форми правочину. Правочин має вчинятися у формі, встановле­ній законом;

-по-п'яте, правочин обов'язково має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ними.

Правочини, що вчиняються у передбачених законом випадках батьками (усиновителями) на користь неповнолітніх, малолітніх чи не­працездатних дітей, не можуть суперечити правам та охоронюваним інтересам останніх.

На відміну від ЦК України 1963 року, новий Цивільний кодекс закріплює презумпцію право­мірності правочину. Це означає, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним. Так, якщо прямо встановлена законом недійсність нікчемних правочинів (ст. ст. 228, 219 — 220, 222, 224, 226, 719, 1059, 1055, 547 ЦК), то не вимагається визнавати їх недійсними у судовому порядку.

У разі, коли законом прямо не передбачено, що цей правочин є недійсним, то він вважаєть­ся дійсним, доки протилежне не буде визнано рішенням суду. Правочин може вчинятися в усній або в письмовій формах.

Для вчинення правочину особа, яка вчиняє його, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Так, наприклад, фізичні особи, які мають повну цивільну дієздатність, або особи, яким вона була надана (статті 34, 35 ЦК), мають право вчиняти будь-які правочини. На відміну від них неповнолітні особи вправі самостійно вчиняти лише правочини, перелік яких визначений законом (ст.32 ЦК). Вчинення інших правочинів може здійснюватися неповнолітніми лише за згодою їх батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Правочини від імені малолітніх можуть вчинятися лише їх закон­ними представниками: батьками, усиновителями або опікунами. Самі малолітні можуть самостійно вчиняти лише правочини, зазначені в ч.1 ст.31 ЦК.

Особи, обмежені у цивільній дієздатності, вправі вчиняти лише дрібні побу­тові правочини, інші правочини вчиняються ними лише за згодою піклуваль­ника (ст.37 ЦК). Недієздатні особи не мають права на вчинення правочинів, оскільки правочини від їх імені та в їх інтересах вчиняє опікун (ст.41, 67 ЦК).

Правочини від імені юридичних осіб вчиняються їх органами, які діють від­повідно до установчих документів та закону. У випадках, встановлених зако­ном, правочини від імені юридичної особи можуть вчиняти її учасники (ст.92 ЦК) [12] .

Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлено обов'язкову письмову форму, вважається вчи­неним, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових на­слідків.

Передбачається, що у випадках, встановле­них договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мов­чанням. Правило ч.2 ст.205 ЦК про встанов­лення не тільки законом, а й договором мож­ливості волевиявлення на здійснення правочину мовчанням легалізує практику, що склалася протягом тривалого часу та допускає включення до договорів умов про продовжен­ня їх дії у разі відсутності заперечень (мовчан­ня) сторін договору.

Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами в момент їх укладання, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Юридичній особі, що сплатила за товари і послу­ги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, що підтвер­джує підставу сплати і суму одержаних гро­шових коштів.

Правочини на виконання договору, укладе­ного в письмовій формі, можуть за домовленіс­тю сторін учинятися усно, якщо це не супе­речить договору або закону.

Законодавець встановлює певні вимоги щодо письмової форми правочину. Так, правочин вважається таким, що укладений у пись­мовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони; якщо воля сторін виражена за допомогою телетайп­ного, електронного або іншого технічного засо­бу зв'язку; якщо він підписаний його сторо­ною (сторонами) [13] .

Безперечно, позивним стало включення до ЦК України ст.205, яка є аналогом ст.42 ЦК УРСР, але має нову назву «Форма пра­вочину. Способи волевиявлення» та відпо­відний такій назві оновлений зміст. У цій статті законодавець, як і раніше, передба­чив, що правочини можуть вчинятися в усній та письмовій формах. Крім того, він зазначив, що якщо воля виражається не словесне, а через поведінку сторін, яка за­свідчує їхню волю на настання відповід­них правових наслідків, або ж мовчанням, то правочин вважається вчиненим в усній формі. Отже, законодавець прийняв пози­цію О. Пушкіна [14], відповідно до якої воля може бути виражена словесно або за допо­могою конклюдентних дій.

Однак в той час, коли О. Пушкін вважав, що правочин, вчи­нений за допомогою конклюдентних дій, не має форми, законодавець приєднався до позиції М.Кротова [15], М.Брагинського і В.Вітрянського[16], В.Тархова [17], зазна­чивши, що такі правочинн мають вважатися вчиненими в усній формі.

Зазначене нововведення є обґрунтованим, оскільки правочини, вчи­нені усно та за допомогою конклюдентних дій, на відміну від письмових правочинів, мають спільну ознаку: волевиявлення сто­рін, які вчиняють правочин у такий спо­сіб, не фіксується на носієві. Через це після завершення вираження волі сторони не мають можливості у майбутньому відтво­рити умови вчиненого правочину. Тому ло­гічно передбачити для правочинів, що вчи­няються усно та за допомогою конклюдентних дій, єдині правила їхнього вчинення.

Проте помилковим є протиставлення усної форми письмовій, оскільки обидві форми передбачають вираження волі за допомогою слів із єдиною різницею, що у першому випадку такі слова не фіксу­ються на носієві, а у другому така фік­сація відбувається. Крім того, зазначений поділ форми правочину на види слід вва­жати неповним, оскільки і правочини, вчи­нені за допомогою конклюдентних дій, мо­жуть бути зафіксовані па носієві, наприк­лад, магнітній стрічці. Звичайно, для вирі­шення зазначеного протиріччя такий пра­вочин можна вважати письмовим. Однак, зважаючи на різність носіїв, на яких від­бувається фіксація, а також па відмінність способів передачі інформації, таке рішення є неприйнятним. Тому запропонована у ЦК України типологія форми правочину є неповною та непослідовною, а через це потребує певного уточнення, що й буде зроб­лене у подальшому.

Іншою позитивною рисою ЦК України стала можливість вчинення правочинів не тільки за допомогою телетайпного, а й електронного або іншого технічного за­собу зв'язку. Проте незрозумілим і не виваженим стало визначення таких правочинів як таких, що вчиняються у пи­сьмовій формі (ч.2 ст.207). Така позиція суперечить загаль­ноприйнятому у світі підходу до електронної форми як самостійного виду фор­ми правочину.

Так, яскравим прикладом є Германське цивільне укладення 1896 р. (далі — ГЦУ), до якого у 2001 р. було внесено відповідні зміни, і поряд з усною та письмовою фор­мами ГЦУ передбачило можливість вчення правочинів в електронній формі (§ 312). Таку саму позицію закріплено у Типовому законі ООН про електронну комерцію та Директиві 2000/31/ЕС про деякі аспекти послуг, що надаються у інформаційному су­спільстві, зокрема, у сфері електронної ко­мерції на внутрішньому ринку [18]. Більше того, розроблений на підставі згада­них нормативних актів ООН та ЄС Закон України «Про електронні документи та елект­ронний документообіг» від 22.05.2003р. також відрізняє електронну форму правочину від письмової [19] .

Тому чинне вітчизняне законодавство міс­тить два принципово різних підходи до електронної форми правочину. Відповідно до першої позиції, яку закріплено у ЦК України, електронна форма правочину є письмовою. Іншу позицію представляє згаданий вище закон, який вважає електрон­ну форму самостійною формою правочину. Розв'язання цього протиріччя є вкрай необхідним, оскільки залежно від того, яку по­зицію зайняти, до електронної форми слід застосовувати різні правила: згідно з пер­шим підходом до електронної форми необ­хідно застосовувати правила про письмову форму, а другий підхід передбачає розроб­ку спеціальних правил, які мають застосо­вуватися тільки до електронної форми.

Отже, аналіз точок зору вітчизняних та іноземних учених, судової практики й за­конодавства дає змогу дійти висновку, що наразі у цивільному праві України співіс­нують два принципово різних підходи до розуміння форми правочину й, відповідно, до її класифікації. Крім того, новою стала проблема електронної форми, оскільки ос­тання не вписується у традиційну типологію форм правочину. У подальшому буде зроблено спробу розв'язати зазначені про­тиріччя черезвідстоювання розуміння фор­ми правочину як способу його фіксації на носієві, та обґрунтування тези про те, що електронна форма є самостій­ною формою правочину.

Слово „форма” тлумачиться як зовніш­ній вияв будь-якого явища, спосіб існуван­ня його змісту, його внутрішня структура, організація та зовнішній вираз. Під правочином чинне цивільне законодав­ство (ч.1 ст.202 ЦК України) та більшість учених-цивілістів розуміють дію особи, спря­мовану на набуття, зміну та припинення цивільних прав та обов'язків. Тому, на пер­ший погляд, під формою правочину слід розуміти зовнішній вияв дії учасника ци­вільних відносин, спрямованої на набут­тя, зміну та припинення цивільних прав та обов'язків.

Один із засновників кібернетики (науки про інформацію) К. Шеннон вважав інфор­мацію нематеріальною сутністю, за допомо­гою якої з будь-якою точністю можна опи­сувати реальні, віртуальні та понятійні сутності. За допомогою цієї сутності можна описати і волю учасника цивільних відносин, який прагне встановити, змінити або припинити відносини з пішими особами. Проте описати, тобто сформулювати свою волю замало. Для того щоб відповідно до такої волі відбулися бажані особою наслід­ки,інформація про волю має бути пере­дана іншим суб'єктам [20] .

Як вважає С. Янковський, процес пере­дачі інформації здійснюється у межах сис­теми: «середовище — об'єкт — взаємодія». Будь-яка взаємодія між суб'єктами, при якій один набуває певну субстанцію, а інший її не втрачає, називається інформаційною вза­ємодією. При цьому субстанція, що переда­ється, називається інформацією.Форма ре­човини або енергії, за допомогою якого переноситься інформація, називається ін­формаційним кодом. Теорія інформації поділяє інформаційні коди на природні та штучні [21] .

Природним кодом є сукупність оз­нак предмета або дії, які дають змогу лю­дині отримати інформацію про їхні власти­вості та значення. Наприклад, стан об'єк­та, виражений простірним розташуванням елементів, кольором, звуком, несе для су­б'єкта інформацію про такий об'єкт. Роз­шифровуються природні коди сприйняттям речей, обставин і дій в їхніх безпосередніх формах і наступним співвідношенням із дос­відом людини, який є критерієм достовір­ності отриманої інформації. Так, за допо­могою природного коду учасник цивільних відносин може дійти висновку про якість продукту, який він купує.

Штучні коди створюються за згодою людей та вводяться для певних цілей, на­приклад, комунікаційних. Найчастіше штуч­ний код складається з певної кількості зна­ків, які розташовані у певній послідовності, а також правил їх застосування. Одним із таких штучних кодів є мова, наприклад, ук­раїнська, у сукупності з алфавітом, що пред­ставляє собою певну кількість знаків — букв, які є первинними елементами мови як штуч­ного інформаційного коду.

За допомогою цього коду учасник ци­вільних відносин має можливість надати своїй волі словесну форму, тобто ототож­нити певний предмет матеріального світу або дію з певним словом, яке його позна­чає. Інший учасник цивільних відносин у процесі інформаційної взаємодії отримує ін­формацію про волю контрагента через код і після його сприйняття та розшифрування отримує знання про зміст полі.

Послідовність знаків певного інфор­маційного коду, яка існує тільки протягом інформаційної взаємодії без подаль­шої можливості відтворення, називається незареєстрованою. Так, під час вчинення правочину усію, за допомогою конклюдентних дій, тобто без будь-якої фіксації на носієві, учасник цивільних відносин генерує певну послідовність знаків, яка несе інфор­мацію про його волю, і за допомогою звуко­вих хвиль передає цю послідовність своєму контрагенту. Після закінчення інфор­маційної взаємодії немає жодної можливо­сті відтворити зазначену послідовність.

Та сама послідовність, яка може бути відтворена після закінчення інформацій­ної взаємодії, називається зареєстрова­ною. Залежно від методу реєстрації дані можна фіксувати, зберігати й транспортувати па носіях різних видів. Най­поширенішим, хоча й не економічним носі­єм даних є папір. На папері дані реєструють шляхом зміни оптичних властивостей його поверхні за допомогою спеціального барв­ника. Світові хвилі, які несуть інформацію про нанесений код, віддзеркалюють від по­верхні паперу і сприймаються сітчаткою ока людини. Проте дані можуть передаватися за допомогою не тільки світових і звукових хвиль, а й електричних хвиль, для фіксації яких необхідний спеціальний носій, яким найчастіше виступає магнітний диск.

Отже, із наведеного вище можна дійти висновку, що воля учасника цивільних правочинів, інакше кажучи, інформація про йо­го бажання встановити, змінити або припи­нити цивільні правовідносини, може бути пе­редана іншому суб'єкт) за допомогою світ­лових, звукових або електричних хвиль. Од­нак вид хвилі, яка є передавачем даних, не впливає на інформативність повідомлення, а лише обумовлює форму, у якій таке пові­домлення може існувати та фіксуватися. При цьому послідовність даних, за допомо­гою яких передається інформація про волю на вчинення правочину, може існувати:

1) лише протягом інформаційного об­міну - така ситуація має місце під час вчи­нення правочину усно, за допомогою конклюдентних дій без будь-якої фіксації на носієві);

2) як протягом інформаційного обмі­ну, так і поза його межами, із можливіс­тю відтворення такої послідовності невизначену кількість разів у майбутньому. Це стає можливим завдякизапису даних на певному носієві, яким може бути папір, маг­нітний або оптичний диск тощо [22] .

Спираючись на позицію римських юрис­тів, підтриману О.Іоффе, а також О.Пушкіним та В.Шахматовим, слід зазначити, що незважаючи на спосіб виявлення волі учасника цивільних відносин — словесний (через застосування мовного коду) або конклюдентний (за допомогою коду рухів), мож­ливі лише два варіанти: або таке волевияв­лення фіксується на носієві й може бути відтворене поза межами інформаційного обмі­ну, або відбувається без будь-якої фіксації. Саме зафіксоване волевиявлення слід вва­жати формою правочину, яка дає змогу відтворити волю учасника цивільних від­носин для інформаційних або доказових цілей. Тому правочин може вчинятися з фік­сацією волевиявлення на носієві або без та­кої фіксації. Тобто правочини бувають фіксовані або нефіксовані. Фіксований правочин може вчинятися у письмовій, електрон­ній або в будь-якій іншій формі, яка перед­бачає фіксацію волевиявлення на носієві. У свою чергу, фіксований правочин може бу­ти простим або посвідченим нотаріально.

Стосовно співвідношення поняття «елект­ронна форма правочину» із поняттям «пись­мова форма правочину» слід зазначити таке. Ці поняття є видовими у відношенні до родового поняття, яким слід вважати запропонований американськими вченими «запис», тобто фіксацію змісту право-чину на матеріальному або електронному носієві, який дає змогу зберігати інформа­цію про зміст правочину протягом тривалого часу і відтворити її на першу вимогу у фор­мі, зрозумілій людині. Використання екрану монітору комп'ютера для відображення ін­формації про умови правочину або прослуховування з цією самою метою аудіокасети, нічим не відрізняється від читання пись­мового документа [23] .

При вчиненні правочину юридичною особою його підписує особа, уповноважена на де уста­новчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та цей правочин скріплюється печаткою цієї юридичної особи.

Якщо фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися влас­норучно, за її дорученням текст правочину в її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчує нотаріус або посадова особа, яка має право на вчинення такої нота­ріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний осо­бою, яка його вчиняє. Порядок цього оформ­лення конкретизовано в Інструкції про поря­док учинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року № 20/5 [24] .

Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріального по­свідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє.

Стаття 208 ЦК України перераховує випад­ки, коли правочини належить учиняти лише у письмовій формі: правочини між юридичними особами; правочини між фізичною і юридичною осо­бою, а також фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів грома­дян, крім правочинів, які виконуються сторо­нами у момент їх вчинення; інші правочини, щодо яких законом вста­новлена письмова форма [25] .

2.2. Нотаріальне посвідчення та державна реєстрація укладених правочинів

За загальним правилом (ст.209 ЦК Украї­ни), правочини, які вчинені письмово, вимага­ють нотаріального посвідчення лише у випад­ках, передбачених законом [26].

Зокрема, вимоги щодо обов'язкової нотаріальної форми правочину встановлені для довіреності на вчинення правочинів, що потребують нотаріальної фор­ми чи виданої в порядку передовіри; договору купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, жилого будинку (квар­тири) або іншого нерухомого майна; договору застави нерухомого майна, транспортних засо­бів, космічних об'єктів; договору купівлі-про­дажу об'єкта приватизації, заповіту; договору про передачу нерухомого майна під виплату ренти; договору управління нерухомим май­ном; договору дарування майна відповідно ви­значеної законом суми; договору позики тран­спортного засобу за участю фізичної особи; договору найму будівлі або іншої капітальної споруди, укладеної строком на один рік і біль­ше, та інших договорів.

Крім того, нотаріальне посвідчення є обов'язковим, коли сторони досягли домовле­ності щодо обов'язковості вчинення правочину саме в цій формі. Тобто на вимогу фізичної або юридичної особи, правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений.

Нотаріальне посвідчення правочину здій­снює нотаріус або інша посадова особа, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочи­ну, посвідчувального напису. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відпові­дає вище перерахованим загальним вимогам.

Закріплення у новому Цивільному кодексі України вимоги щодо державної реєстрації правочину є новим для вітчизняного законо­давства. У випадках, коли встановлена зако­ном обов'язковість державної реєстрації, правочин є вчиненим з моменту його держав­ної реєстрації. Нині ще не прийнято спеціаль­ного закону, який би встановив перелік орга­нів, що здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів. Це вперше у вітчизня­ному цивільному законодавстві визначення моменту вчинення правочину пов'язується з моментом його державної реєстрації.

Щодо жилих будинків і приватних квартир і раніше передбачалось, що договори по їх від­чуженню повинні бути зареєстровані в бюро технічної інвентаризації. Але раніше законо­давець не пов'язував з цією реєстрацією мо­менту виникнення прав і обов'язків за догово­ром. Підзаконні акти передбачають реєстрацію не договорів, а права власності на нерухоме майно. За діючим кодексом, якщо не відбулась у випадку, встановленому законом, державна реєстрація правочину, то останній, виходячи із змісту ст.210 ЦК України, не є вчиненим, права і обов'язки за цим правочином не ви­никають [27] .

Правочини підлягають державній реєстрації у випадках, прямо передбачених законом: це купівля-продаж земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, жилого будинку (квар­тири) або іншого нерухомого майна (ст.657 ЦК), договори про передачу нерухомого майна під виплату ренти (ст.731 ЦК), договір управління нерухомим майном (ст.1031), договір довічного утримання (ст.745 ЦК) [28], договір оренди земель­ної ділянки (125 ЗК України [29] ) та інші.

За таких умов, очевидно, практика буде ви­знавати реєстрацію права власності на нерухо­ме майно як реєстрацію договору, на підставі якого придбано це майно.

Новелою ЦК України 2003 року є вперше відокремлення такої групи правочи­нів, як правочини на виконання договору. Ч.3 ст.206 ЦК передбачає, що правочини на виконання договору, укладеного в письмовій формі, можуть за домовленістю сто­рін учинятися усно, якщо це не суперечить договору або закону. Виникає запитання, чи стане це підставою для звернення до суду з такою матеріально-правовою вимогою, як по­зов про визнання недійсними дій (правочинів) на виконання договорів.

Якщо у правочині не вказане місце його вчинення, то:

1) місцем учинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторони;

2) місцем учинення дво- або багатосторон­нього правочину;

3) встановлюється відповідно до ст. 647 ЦК.

В новому Цивільному кодексі, порівняно з ЦК України 1963 року, змінилась назва пев­них обставин, з настанням яких пов'язують правові наслідки правочинів (угод).

Так, ст.61 ЦК України 1963 року називає ці випадки як угоди, укладені під відкладальною умовою чи скасувальною умовою.

Відповідно до ст.212 ЦК України 2003 року, особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина).

Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити припинення прав і обов'язків об­ставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (скасувальна обставина).

Якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, об­ставина вважається такою, що настала. Якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це було вигідно, обставина вва­жається такою, що не настала.

Таким чином, вбачається, слова «умова» за­мінено на «обставина», хоча нормативне регу­лювання цих ситуацій залишилось незмінним [30] .

Новелою для вітчизняного законодавства є і положення Кодексу щодо тлумачення змісту правочину, що розширює перспективи захисту цивільних прав шляхом звернення до суду з вимогою про тлумачення змісту правочину, в тому числі договору (ст.213, 637 ЦК). Це но­вий для вітчизняного законодавства вид мате­ріально-правових вимог, що можуть пред'яв­лятись у суді.

Відповідно до ст.213 ЦК України зміст пра­вочину може бути витлумачений стороною (сторонами). На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачен­ня змісту правочину. При тлумаченні змісту правочину беруть до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.

Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням від­повідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сто­рін.

Якщо немає можливості визначити справ­жню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруть мету правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальшу поведінку сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

В окремій статті нового Цивільного кодексу вперше закріплено правові наслідки і порядок відмови від правочину. Особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовити­ся від нього, якщо інше не встановлено зако­ном. Якщо такою відмовою від правочину порушено права іншої особи, ці права підлягають захисту.

Відмову від одностороннього правочину можна назвати новою і цікавою правовою кон­струкцією. Законодавець раніше регламенту­вав лише скасування та зміну такого односто­роннього правочину, як заповіт.

Так, ст.426 ЦК України 1922 року перед­бачала, що заповіт, пізніше складений, скасо­вує попередній, оскільки в попередньому не лишається розпоряджень, не передбачених за­повітом пізнішим. Спадкодавець може і не складаючи нового заповіту скасувати поперед­ній, подавши нотаріусові або ж народному судді нотаріально посвідчену заяву; таку заяву суддя заносить до протоколу. Майже аналогіч­не врегулювання цього питання передбачала і ст.544 ЦК України 1963 року, за змістом якої заповідач мав право у будь-який час змінити або скасувати зроблений ним заповіт, склавши новий.

Заповіт, складений пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або в частині, в якій він йому суперечить. Заповідач може ска­сувати або змінити заповіт, подавши про це заяву нотаріусові, завідуючому державним нотаріальним архівом, а в населених пунктах, де немає нотаріусів, — посадовій особі вико­навчого комітету селищної, сільської Ради депутатів, яка вчиняє нотаріальні дії [31] .

Поняття «скасування» більш ширше і фактично охоплює поняття «відмова». Вживання такого терміна в ЦК України, як відмова від правочину, може поставити перед судами необхідність вирішення таких питань, як відмова від цього одностороннього правочину, як відмова від спадщини або прийняття спадщини.

Особи, які вчинили дво- або багатосторонній правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених за­коном, відмовитися від нього, навіть у тому разі, якщо його умови повністю ними викона­ні. Відмова від правочину вчиняється у такій само формі, в якій було вчинено правочин.

У зв'язку з набуттям з 1 січня 2004 року Цивільним кодексом України чинності з при­воду вирішення спорів про виконання, розір­вання і недійсність правочинів, учинених до зазначеного часу, виникають питання, яким саме актом цивільного законодавства необхід­но регулювати ті чи інші правовідносини.

Слід зазначити, що в даному випадку необ­хідно керуватися ст.5 Цивільного кодексу України, що передбачає дію актів цивільного законодавства у часі. Крім того, відповідно до ч.2 п.4 Прикінцевих і Перехідних положень щодо цивільних відносин, які виникли до на­брання чинності Цивільним кодексом Украї­ни, положення ЦК України застосовуються до тих прав і обов'язків, які виникли або про­довжують існувати після набрання ним чин­ності. Таким чином, вирішальне значення при від­повіді на це запитання має час виникнення правовідносин та їх існування після 1 січня 2004 року.

Без сумніву, при застосуванні нового ЦК України вже виникають і буде виникати в по­дальшому багато проблем у юристів-практи­ків. У зв'язку з цим, особливого значення на­буває співпраця з науковцями, спеціалістами різних галузей права [32] .

РОЗДІЛ 3. ПРАВОВІ НАСЛІДКИ НЕДОДЕРЖАННЯ ВИМОГ ЗАКОНОДАВСТВА ПРИ ВЧИНЕННІ ПРАВОЧИНІВ

3.1. Сутність та загальні засади правових наслідків недодержання вимог законодавства при вчиненні правочинів

Чинне становище цивільної юридичної науки можна охарактеризувати як таке, якому не властива дискусійність. Останнім часом майже відсутні жваві дебати, критичні вислови стосовно тих чи інших позицій. гос­трі дискусії. Це тим більш дивовижно, що саме цивільне право терпить значних змін, саме в цій сфері відбуваються нові про­цесії, що потребують осмислення через висловлення якомога більших точок зору щодо власного бачення їхньої сутності. Сут­тєві перебудови засад цивільного законодав­ства, підведення під нього ґрунту приватного права не можуть залишати байдужими дій­сних науковців.

У випадку коли сторони, вчинивши правочин, ще не приступили до його виконання, правочин визнається недійсним у порядку, визначеному законом. Однак якщо хоча б одна зі сторін правочину виконала його повністю або частково, правові наслідки має і сам факт визнання правочину недійсним, оскіль­ки він пов'язаний з усуненням майнових наслідків, що виникли внаслідок йо­го виконання. Згідно із законом недійсний правочин не зумовлює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Аналіз норм ЦК дозволяє безпосередньо визначити дві групи правових наслідків недійсності правочину, які можна поділити на: основні — двосторон­ня реституція (від лат. rеstiture — відновлювати, відшкодовувати) та додат­кові — відшкодування збитків та моральної шкоди.

Двосторонньою реституцією є повернення сторін правочину у той майно­вий стан, в якому вони перебували до його вчинення, отже, у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути одна одній у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого по­вернення, у тому числі тоді, коли те, що одержано, полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (наприклад, у ви­падку визнання недійсним договору купівлі-продажу покупець зобов'язаний повернути продавцеві придбане за договором майно, а продавець — повернути покупцеві отримані за майно кошти).

Прикладом наслідків недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції є правочини з дефектами суб'єктного складу (наприклад, ст.221, 222, 226 ЦК), правочини з дефектами форми (статті 218, 219, 220 ЦК), правочини юридичних осіб, на вчинення яких вони не мали права (ст. 227 ЦК), правочини, вчинені під впливом помилки (ст.229 ЦК), правочини, вчинені під впливом тяжкої обставини (ст.233 ЦК). Треба зазначити, що для застосування двосторонньої реституції не має значен­ня, хто винний у недійсності правочину.

На відміну від норм ЦК 1963р. та ГК, чинний ЦК не встановлює наслідків недійсності правочинів у вигляді спеціальних штрафних санкцій, а саме:

-односторонньої реституції, яка передбачає повернення лише однієї сторони правочину у той майновий стан, в якому вона перебувала до його вчинення, та стягнення всього, що отримала або повинна була отримати інша сторона на ко­ристь держави;

-заборони реституції, яка встановлювалася як наслідок недійсності право-чинів, що були укладені з метою, суперечною інтересам держави і суспільства, за наявності умислу обох сторін та передбачала, у разі виконання правочину, стягнення всього отриманого сторонами за правочином на користь держави, а в разі виконання правочину однією стороною — стягнення на користь держа­ви всього отриманого нею і всього належного з неї першій стороні на відшко­дування одержаного.

Крім двосторонньої реституції ЦК передбачає як додаткові наслідки недійсності правочину відшкодування збитків та моральної шкоди. Згідно з коментованою статтею, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції та відшкодування збитків і мо­ральної шкоди застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Напри­клад, у деяких випадках закон покладає на винну сторону обов'язок відшкоду­вати збитки у подвійному розмірі (статті 230, 231 ЦК) [33] .

Правові наслідки недійсності правочинів, які встановлені законом, можуть бути змінені за домовленістю сторін правочину, однак винятком із цього є нікчемні правочини, правові наслідки недійсності яких не можуть бути змінені сторонами. Вимога про застосування наслідків недійсності щодо останніх може бути пред'явлена взагалі будь-якою заінтересованою особою. Крім того, застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину за власною ініціативою може суд.

Для застосування наслідків нікчемності правочину застосовується позовна давність у десять років (ч. 4 ст. 258 ЦК) [34].

3.2. Правове регулювання нікчемних правочинів

Чинним цивільним законодавством передбачено визнання недійсною певної частини правочину. Закон визначає, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсність решти його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Отже, якщо визнана недійсною частина правочину належить до випадкових умов, вона виключається з правочину без наслідків для інших його частин та правочину в цілому. У деяких випадках закон пря­мо встановлює вказівки на недійсність тих чи інших умов правочинів, на­приклад, умова договору банківського вкладу про відмову вкладника від одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною (ст. 1060 ЦК).

Однак, якщо частина правочину, що визнана недійсною, містить істотну умову, без якої правочин в цілому не відповідає вимогам закону, або після виключення з правочину окремої його частини, що визнана недійсною, він не зберігає здіб­ності задовольняти інтереси сторін чи досягнути цілі, яка була визначена ни­ми при його вчиненні, правочин може бути визнаний недійсним в цілому [35] .

Недійсні правочини вважаються недійсними з моменту їх вчинення. Моментом вчинення дво- та багатосторонніх правочинів за загальним правилом слід вважати момент, визначений ч. 1 ст. 638 ЦК, тобто досягнення сто­ронами в належній формі згоди з усіх істотних умов договору.

Законодавством можуть бути передбачені й інші моменти набуття чинності договорів (на­приклад, частини 2, 3 ст. 640 ЦК).

Так, реальні договори, навіть незважаючи на те, що сторони домовилися про всі істотні умови, не можуть вважатись ук­ладеними, оскільки для їх укладення потрібне також передання майна або вчинення іншої дії. Виходячи з цього, реальні договори, які не набули чин­ності, вважаються неукладеними, а тому не можуть бути визнані недійсними [36] .

Аналогічна ситуація складається з договорами, щодо яких сторони не досягли всіх істотних умов (ст. 638 ЦК). Такі договори також не можуть бути виз­нані недійсними.

Оскільки згідно з ч.5 ст.202 ЦК до правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину, вказані вище положення щодо набуття чинності договорами є справедливими і для односторонніх правочинів.

Встановлюється тільки один момент, з якого правочини вважаються недійсними, — момент їх вчинення.

Момент набуття чинності договором слід відрізняти від строку виконання зо­бов'язань. Строк виконання зобов'язань встановлюється сторонами. Момент на­буття договором чинності встановлюється законодавством і не може бути зміне­ний сторонами.

Не вважається виключенням із цього правила й обумовлення сторонами строку набуття договором сили через деякий час після його підписан­ня, оскільки такі договори є вже укладеними і обов'язковими для сторін внаслідок досягнення ними істотних умов і будь-яка сторона не може в односто­ронньому порядку відмовитися від їх виконання.

Ці договори також визнаються недійсними з моменту їх вчинення, але наслідки визнання недійсними таких до­говорів передбачені в ч. 2 ст. 236 ЦК — припинення можливості настання прав і обов'язків за таким договором. Це є справедливим також і для договорів, в яких обумовлено настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідо­мо, настане вона чи ні (відкладальна обставина) (ч.1 ст.212 ЦК) [37] .

Враховуючи те, що ЦК визначив тільки один момент правочину — момент його вчинення, виникає проблема з договорами найму, а також деякими видами договорів про надання послуг, зокрема юридичних, аудиторських та ін. Справа в тому, що у випадку, коли виконавці за такими договорами надають послуги чи наймодавець майно, то застосувати реституцію до таких договорів при їх визнанні недійсними неможливо.

Порядок визнання недійсними таких договорів визначався ч. 2 ст. 59 ЦК 1963р., яка передбачала, що якщо з само­го змісту угоди випливає, що вона може бути припинена лише на майбутнє, дія угоди визнається недійсною і припиняється на майбутнє.

За чинним ЦК такі договори можуть бути визнані недійсними з моменту їх вчинення, що при практичному застосуванні цієї норми викличе зазначені вище проблеми [38] .

ВИСНОВКИ

На підставі всього вищезазначеного, можна зробити певні висновки.

1. Правочин є найпоширенішою підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. Він є юридичним фактом (ст.11 ЦК) та являє собою вольові дії, спрямовані на досягнення певного результату, тобто є обставиною, з настан­ням якої закон пов'язує виникнення, зміну або припинення цивільних пра­вовідносин. Згідно з цим цивільне законодавство України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

2. Залежно від числа сторін правочину, вираз волі яких є необхідним для його вчинення, закон поділяє правочини на односторонні та дво- чи багатосторонні (договори). Крім того, правочини поділяються на: сплатні та безоплатні, консенсуальні та реальні, каузальні та абстрактні, умовні та безумовні, фідуціарні. Залежно від того, коли правочин вважається вчиненим, тобто породжує права та обов'язки, правочини поділяються на консенсуальні (від лат. consensus — правочин) та реальні (від лат. res — річ). Правочини поділяються на умовні та безумовні. Умовним є правочин, в якому виникнення прав та обов'язків ставиться сторонами у залежність від обставин, які можуть настати або не настати у майбутньому. Правочини, що не містять відкладальних або скасувальних умов, є безумовними.

3. Воля учасника цивільних відносин, спрямована на встановлення, зміну та при­пинення цивільних відносин, може бути ви­ражена словесно або за допомогою конк-людентних дій. Відповідно, слід розрізняти словесне та конклюдентне волевиявлення. Як словесне, так і конклюдентне во­левиявлення можуть бути зафіксовані на носієві або ж вчинятися без будь-якої фік­сації. Зафіксоване на носієві волевиявлен­ня учасників цивільних відносин, спрямо­ване на встановлення, зміну та припинен­ня цивільних відносин, слід називати фор­мою правочину. Форма правочину буває письмова, еле­ктронна та інша, яка передбачає фіксацію волевиявлення на носієві.

4. Вимоги щодо обов'язкової нотаріальної форми правочину встановлені для довіреності на вчинення правочинів, що потребують нотаріальної фор­ми чи виданої в порядку передовіри; договору купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, жилого будинку (квар­тири) або іншого нерухомого майна; договору застави нерухомого майна, транспортних засо­бів, космічних об'єктів; договору купівлі-про­дажу об'єкта приватизації, заповіту; договору про передачу нерухомого майна під виплату ренти; договору управління нерухомим май­ном; договору дарування майна відповідно ви­значеної законом суми; договору позики тран­спортного засобу за участю фізичної особи; договору найму будівлі або іншої капітальної споруди, укладеної строком на один рік і біль­ше, та інших договорів. Крім того, нотаріальне посвідчення є обов'язковим, коли сторони досягли домовле­ності щодо обов'язковості вчинення правочину саме в цій формі.

5. Правочини підлягають державній реєстрації у випадках, прямо передбачених законом: це купівля-продаж земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, жилого будинку (квар­тири) або іншого нерухомого майна (ст.657 ЦК), договори про передачу нерухомого майна під виплату ренти (ст.731 ЦК), договір управління нерухомим майном (ст.1031), договір довічного утримання (ст.745 ЦК), договір оренди земель­ної ділянки (125 ЗК України) та інші.

6. Виділяють дві групи правових наслідків недійсності правочину, які можна поділити на: основні — двосторон­ня реституція (від лат. rеstiture — відновлювати, відшкодовувати) та додат­кові — відшкодування збитків та моральної шкоди.

7. Недійсні правочини вважаються недійсними з моменту їх вчинення. Моментом вчинення дво- та багатосторонніх правочинів за загальним правилом слід вважати момент, визначений ч. 1 ст. 638 ЦК, тобто досягнення сто­ронами в належній формі згоди з усіх істотних умов договору.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. З подальшими змінами (в реадкції 2004р.). // Відомості Верховної Ради (ВВР).-1996.-№30.- ст.141.

2. Господарський кодекс України. Від 16 січня 2003р. №436-IV. // Відомості Верховної Ради (ВВР).-2003.-№18, №19-20, №21-22.- ст.144.

3. Земельний кодекс України. Від 25 жовтня 2001р. №2768-III. З подальшими змінами. // Відомості Верховної Ради (ВВР).-2002.-№3-4.- ст.27.

4. Цивільний кодекс України. Від 16 січня 2003р. №435-IV. З подальшими змінами. // Відомості Верховної Ради (ВВР).-2003.-№40-44.- ст.356.

5. Цивільний кодекс УРСР (втратив чинність). – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 234 с.

6. Закон України. Про електронні документи та елект­ронний документообіг. Від 22.05.2003р. №851-IV. // Відомості Верховної Ради (ВВР).-2003.-№36.- ст.275.

7. Александров Д. Электронно-цифровая форма договора // Финансовая консультація. -2001.-№ 18. -С. 61-62.

8. Войтюк І.А., Карабань В.Я., Ротань В.Г., Шев­чук П.І. Програма спеціального курсу «Нові Ци­вільний та Господарський кодекси України» для суддів судів загальної юрисдикції України. Мето­дичні рекомендації щодо вивчення Цивільного та Господарського кодексів України: — К.: Концерн «Видавничий дім „Ін Юре”, 2003. – 229 с.

9. Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. Кн. первая: Общие положения: Изд. 2-е, испр. — М., 2000. — 848 с.

10. Гражданское право Украины: Учебник для вузов системи МВД: В 2-х ч. — Ч. 1./ Под ред. проф. А. А. Пушкина, доц. В. М. Са­мойленко. — X., 1996. — 440 с.

11. Кротов М. В. Гражданское право. -Т. 1: Учебник. Изд. 5-е, перераб. и дон. / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — М, 2001. – 632 с.

12. Кучер В. Поняття протиправності нікчемних правочинів за проектом Цивільного Кодексу України. // Підприємництво, господарство і право. – 2002. — №10. – С.45 – 48.

13. Кучер В. Співвідношення понять „недійсний” та „неукладений” правочин у контексті нового цивільного законодавства. // Підприємництво, господарство і право. – 2002. — №9. – С.51 — 54.

14. Мейер Д. И. Русское гражданское пра­во: В 2-х ч. — Ч. 1. — М., 1997. — 290 с.

15. Сахарук Д. Поняття та види форми правочину. // Підприємництво, господарство і право. – 2003. — №12. – С.43 – 47.

16. Спасибо – Фатєєва І.В. Нікчемні правочини та їх наслідки. // Вісник господарського судочинства. – 2004. — №2. – С.178 – 184.

17. Спасибо – Фатєєва І.В.Проблемні аспкти недійсних правочинів. // Підприємництво, господарство і право. – 2002. — №7. – С.29 – 33.

18. Сцюпович С. В. Информатика. Базо­вый курс. – СПб., 1999. — 640 с.

19. Тархов В. А. Гражданское право. Общая часть. Курс лекций. — Чебоксары, 1997. — 331 с.

20. Цивільний кодекс України. Науково – практичний коментар. У 2 ч. / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004. – Ч.1. – 692 с.

21. Цивільний кодекс України: Коментар. — X.: ТОВ «Одіссей», 2003. – 303 с.

22. Цивільне право України: Підручник. У 2 кн. / О.В. Дзера, Д.В.Боброва, А.С. Довгерт та ін. — К.: Юрінком Інтер, 2002. – 683 с.

23. Цивільне право України. Академічний курс: Підручник: у 2-х т. / За загальною ред. Я.М. Шев­ченко. — Т.1. Загальна частина. — К.: Концерн Видавничий дім „Ін Юре”, 2003. – 639 с.

24. Цивільне право України. Підручник у двох кн. Кн.1. / За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 720 с.

25. Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права (по нзданию 1907 г.). — М., 1995. — 556 с.

26. Юровська Г.В. Правочини як підстава виникнення цивільних прав і обов’язків. // Адвокат. – 2004. — №4. – С.15 – 18.

[1] Цивільний кодекс України. Від 16 січня 2003р. №435-IV. З подальшими змінами. // Відомості Верховної Ради (ВВР).-2003.-№40-44.- ст.356.

[2] Мейер Д. И. Русское гражданское пра­во: В 2-х ч. — Ч. 1. — М., 1997. — 290 с.

[3] Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права (по нзданию 1907 г.). — М., 1995. -556 с.

[4] Цивільний кодекс УРСР (втратив чинність). – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 234 с.

[5] Цивільний кодекс УРСР (втратив чинність). – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 234 с.

[6] Цивільний кодекс України. Від 16 січня 2003р. №435-IV. З подальшими змінами. // Відомості Верховної Ради (ВВР).-2003.-№40-44.- ст.356.

[7] Господарський кодекс України. Від 16 січня 2003р. №436-IV. // Відомості Верховної Ради (ВВР).-2003.-№18, №19-20, №21-22.- ст.144.

[8] Сахарук Д. Поняття та види форми правочину. // Підприємництво, господарство і право. – 2003. — №12. – С.44.

[9] Цивільний кодекс України. Науково – практичний коментар. У 2 ч. / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004. – Ч.1. – С.284.

[10] Цивільний кодекс України. Науково – практичний коментар. У 2 ч. / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004. – Ч.1. – С.287.

[11] Цивільне право України. Підручник у двох кн. Кн.1. / За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – С.433.

[12] Цивільне право України. Академічний курс: Підручник: у 2-х т. / За загальною ред. Я.М. Шев­ченко. — Т.1. Загальна частина. — К.: Концерн Видавничий дім „Ін Юре”, 2003. – С.347-348.

[13] Сахарук Д. Поняття та види форми правочину. // Підприємництво, господарство і право. – 2003. — №12. – С.45-46.

[14] Гражданское право Украины: Учебинк для вузов системи МВД: В 2-х ч../ Под ред. А. А. Пушкина, доц. В. М. Са­мойленко. — X., 1996. — Ч. 1. – С.328.

[15] Кротов М. В. Гражданское право. -Т. 1: Учебник. Изд. 5-е, перераб. и дон. / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — М, 2001. – С.321.

[16] Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. Кн. первая: Общие положения: Изд. 2-е, испр. — М., 2000. – С.665.

[17] Тархов В. А. Гражданское право. Общая часть. Курс лекций. — Чебоксары, 1997. – С.121.

[18] Цивільне право України: Підручник. У 2 кн. / О.В. Дзера, Д.В.Боброва, А.С. Довгерт та ін. — К.: Юрінком Інтер, 2002. – С.412.

[19] Закон України. Про електронні документи та елект­ронний документообіг. Від 22.05.2003р. №851-IV. // Відомості Верховної Ради (ВВР).-2003.-№36.- ст.275.

[20] Сцюпович С. В. Информатика. Базо­вый курс. – СПб., 1999. – С.293.

[21] Там само. – С.296.

[22] Там само. – С.304.

[23] Александров Д. Электронно-цифровая форма договора // Финансовая консультація. -2001.-№ 18. — С. 61.

[24] Наказ Міністерства юстиції України від 3 березня 2004р. №20/5. Про затвердження Інструкції про поря­док учинення нотаріальних дій нотаріусами України. // www.rada.gov.ua.

[25] Цивільний кодекс України. Від 16 січня 2003р. №435-IV. З подальшими змінами. // Відомості Верховної Ради (ВВР).-2003.-№40-44.- ст.356.

[26] Там само.

[27] Юровська Г.В. Правочини як підстава виникнення цивільних прав і обов’язків. // Адвокат. – 2004. — №4. – С.16.

[28] Цивільний кодекс України: Коментар. — X.: ТОВ «Одіссей», 2003. – С.128.

[29] Земельний кодекс України. Від 25 жовтня 2001р. №2768-III. З подальшими змінами. // Відомості Верховної Ради (ВВР).-2002.-№3-4.- ст.27.

[30] Цивільний кодекс України. Науково – практичний коментар. У 2 ч. / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004. – Ч.1. – С.297-298.

[31] Войтюк І.А., Карабань В.Я., Ротань В.Г., Шев­чук П.І. Програма спеціального курсу «Нові Ци­вільний та Господарський кодекси України» для суддів судів загальної юрисдикції України. Мето­дичні рекомендації щодо вивчення Цивільного та Господарського кодексів України: — К.: Концерн «Видавничий дім „Ін Юре”, 2003. – С.67-68.

[32] Цивільний кодекс України. Науково – практичний коментар. У 2 ч. / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004. – Ч.1. – С.443-444.

[33] Цивільний кодекс України: Коментар. — X.: ТОВ «Одіссей», 2003. – С.198-199.

[34] Кучер В. Поняття протиправності нікчемних правочинів за проектом Цивільного Кодексу України. // Підприємництво, господарство і право. – 2002. — №10. – С.47 – 48.

[35] Спасибо – Фатєєва І.В. Нікчемні правочини та їх наслідки. // Вісник господарського судочинства. – 2004. — №2. – С.181.

[36] Спасибо – Фатєєва І.В.Проблемні аспкти недійсних правочинів. // Підприємництво, господарство і право. – 2002. — №7. – С.32.

[37] Кучер В. Поняття протиправності нікчемних правочинів за проектом Цивільного Кодексу України. // Підприємництво, господарство і право. – 2002. — №10. – С.48.

[38] Кучер В. Співвідношення понять „недійсний” та „неукладений” правочин у контексті нового цивільного законодавства. // Підприємництво, господарство і право. – 2002. — №9. – С.53 — 54.