Реферат: Соціологія як наука про суспільство

--PAGE_BREAK--Об'єктивні соціальні чинники — умови людської життєдіяльності: соціальна структура суспільства, по­літичний лад, конкретні умови праці, побуту тощо і реальна поведінка суб'єкта в цих умовах. Вивчаючи вплив цих чинників на систему соціальних відносин, соціолог спирається на конкретну інформацію, здобу­ту за допомогою соціологічного дослідження. Суб'єк­тивні соціальні чинники — мотиви, прагнення, ін­тереси, ціннісні орієнтації, різноманітні уявлення, громадська думка тощо.
Вивчення цих феноменів дає важливу інформацію про світ окремої людини, конкретної спільноти (трудо­вого колективу, професійної групи, класу тощо) [2;74].
Світоглядно-ідеологічна функція. Спрямована на забезпечення наукової дискусії між концепціями, по­ширення наукової ідеології, формування соціологічно­го стилю мислення, підготовку компетентних спеціа­лістів, глибоке та всебічне засвоєння ними наукової ідеології.
Важливу роль у реалізації даної функції мають со­ціологічні дослідження. Наукове знання, здобуте за їх допомогою, сприяє політологічній та соціологічній освіті населення, допомагає людям виконувати свої трудові та громадські функції. Винятково важливу роль відіграють при цьому соціологічні дослідження громадської думки, ефективності функціонування за­собів масової інформації, політичних і правових інсти­тутів суспільства тощо [2;74].
Гуманістична та культурна функції. Пов'язані з роллю соціології в культурному житті суспільства та гуманізації суспільних відносин. Соціологія є чинни­ком, що сприяє гуманізації суспільства. Гуманістична установка, центром якої є людина, супроводжує реалі­зацію всіх інших функцій соціології. Попри те, що со­ціологія має справу з великими масами людей та опе­рує статистичною інформацією, дедалі актуальнішим стає положення, що соціолог повинен мати «гуманіс­тичний нерв», тобто ставитися до людських проблем, драм, трагедій, які він вивчає, не як пасивний спосте­рігач, а зі щирим співчуттям і увагою. Ніколи загальне не повинно затінювати особисте й індивідуальне. Тому сучасного соціолога характеризують загострене почуття соціальної дійсності, відповідальність, альтруїзм, вико­ристання своїх знань на благо людства [2;75].
Описова функція. Зумовлена необхідністю система­тизації, опису та нагромадження одержаного дослідно­го матеріалу у вигляді аналітичних нотаток, різнома­нітних звукових звітів, статей, книг, комп'ютерних матеріалів тощо. Вивчення їх дає змогу відтворити картину життєдіяльності тих соціальних об'єктів, що вивчаються. На основі цих досліджень складаються висновки та приймаються відповідні рішення щодо управління різними галузями суспільства. Ці матеріа­ли є також джерелом виміру, відліку та порівняння, основою для прогнозування розвитку соціальних явищ і процесів, дають змогу простежити динаміку їх функ­ціонування [2;75].
Інформаційна функція. Стосується використання соціологічної інформації, одержаної під час соціоло­гічних досліджень. Соціологічна інформація — один з найоперативніших видів соціальної інформації. Вона засновується: соціологами  — для з'ясування динаміки, тенденцій розвитку соціальних процесів; замовниками дослідження — для прийняття науково обґрунтованих управлінських рішень, встановлення зворотного зв'яз­ку з колективом (якщо замовником є керівництво під­приємства), населенням конкретного регіону (якщо за­мовником є місцева влада). У зв'язку з ускладненням соціального життя значення соціологічної інформації в управлінні суспільством зростатиме. її використан­ня повинно стати невід'ємним елементом державної політики [2;76].
Прогностична функція. Реалізується через со­ціальні прогнози. За сучасних умов соціологічне дослі­дження завершується не просто рекомендаціями щодо управління процесами, а виробленням та обґрунтуван­ням прогнозу (короткострокового або довгострокового) щодо досліджуваного об'єкта. Короткостроковий прог­ноз спирається на встановлені тенденції розвитку соціального явища, довгостроковий — на ті самі тен­денції плюс зафіксовані закономірності й відкриті чинники, які вирішальним чином впливають на прог­нозований об'єкт. Виявлення таких чинників і наступ­не моделювання досліджуваного процесу — один з найскладніших видів наукової праці [2;76].
Критична функція. На Заході давно існує своєрід­ний напрям — соціальна критика. Соціологія, даючи об'єктивне знання, покликана попереджувати соціаль­ну політику про відхилення від соціального ідеалу, сигналізувати про можливі негативні соціальні явища і наслідки [2;76].
Функція соціального контролю. Полягає у вироб­ленні і науковому обґрунтуванні ефективних рекомендацій, спрямованих на боротьбу з девіантною поведінкою, вдосконалення моральних відносин, під­вищення рівня політичної культури і правової свідо­мості. Реалізується через участь соціології в системі «зворотного зв'язку», забезпечення достовірної інфор­мації про соціальні явища і процеси, аналіз дії меха­нізмів соціального контролю, санкцій, соціальних норм тощо [2;77].
Функція соціального управління. Виявляється у свідомій, цілеспрямованій дії щодо соціальних систем, інститутів, процесів з метою оптимізації напряму, темпів їх розвитку і функціонування. Соціальне уп­равління тим ефективніше, чим більше воно спираєть­ся на знання законів розвитку суспільства та об'єкта управління.
Пізнавальні завдання соціології перебувають у тіс­ному зв'язку з практичними. Проте цей зв'язок має складний характер. Високий рівень абстрагування, складність структури соціологічного знання, необхід­ність доведення його до можливості практичного ви­користання потребують особливої дослідницької ді­яльності у розрізі трансформації теоретичних знань у практичні рекомендації, що є змістом соціально-тех­нологічної функції соціології.
Перелічені функції соціології не вичерпують усіх можливостей їх класифікації. Можна, наприклад, ви­окремити ще функції окремих галузей, фундаменталь­них і прикладних розділів тощо.
Структуру  теоретичної  соціології  формуєть  такі  компоненти:
─ система  загальних  і  специфічних  законів,  що  виявляють  і  закріплюють  типові,  відносно  сталі  зв’язки  в  суспільстві,  його  соціальних інститутах  і системах;
─ система  постулатів,  аксіом  та  інших  тверджень  про  соціальне  життя  суспільства;
─ логіка висновків і доведень, використовуваних для обґрунтування  соціальних висновків, прогнозів, тенденцій і закономірностей у  соціальному житті  суспільства;
─ загальний і спеціальний соціологічний категоріальний  апарат;
─ обґрунтування різних підходів до аналізу об’єкта і суб’єкта досліджень;
─ система  пізнавальних  методів  і  процедур,  яка  забезпечує  повноту  опису,  пояснення  і  передбачення  соціальний  явищ  і  процесів  на  певному  рівні  соціальної  організації  суспільства;
─ емпірична  база,  що  потребує  теоретичної  інтерпретації.
    Західні  вчені  поділяють  соціологічну  науку  на  мікро  і  мікросоціологію. Макросоціологія вивчає будову  суспільства,  взаємозалежність і взаємодію його структурних  утворень. Мікросоціологія  зорієнтована  на  вивчення  механізмів  взаємодії  людей на  особистому  рівні, який вважається  базовим і  вирішальним  у  формуванні  складніших  форм  соціальної  поведінки.
Ці рівні взаємопов’язані, оскільки  безпосередня  повсякденна  поведінка  людей  відбувається  в  межах конкретних  соціальниї  систем,  структур  та  інститутів [2;77]. 

Висновки
В цьому розділі я розглянула зв’язок соціології з такими науками як антропологія, етнологія та іншими соціальними та гуманітарними науками, визначила їх структуру, об'єкт, предмет вивчення, основні функції.
Взаємозв'язок соціології з іншими науками може розглядатись за наступними параметрами:
1. Схожість об'єкту вивчення (філософії, психології, культурології);
2.Близькість предмета вивчення (правознавства, політології, антропології);
3.Схожість або взаємодія методів вивчення (математики, статичної обробки, аналізу синтезу, індукції, дедукції, фізики, хімії, біології на спостереження, експеримент, психологію, тестування, соціометрію).
У системі суспільних наук соціологія найчастіше взаємодіє з історією. Об'єктом і предметом досліджень історії соціології є суспільство, закономірності його розвитку та функціонування у конкретних часових вимірах.
Багато спільно між соціологією та філософією. Соціологія працює і на межі з економічною наукою. Соціологія тісно пов'язана з політологією. Взаємодія соціології та політології покликала до життя нову галузь науки — політичну соціологію.
Із психології як науки соціологія запозичує теорію мотивів поведінки, особистих та масових реакцій, методи дослідження соціальних орієнтацій особистості, які є необхідними компонентами при дослідженні поведінки особистості в колективі та суспільстві.
У процесі дослідження системи «людина — техніка» соціологія вступає в певні взаємовідносини із технічними науками.
Отже, соціологія функціонує у тісній взаємодії з комплексом соціально-гуманітарних наук, генеруючи ідеї, теорії про людину, її місце і роль у системі соціальних зв'язків.
Предмет та об'єкт соціології, як і будь-якої іншої науки, нетотожні. Об'єктом є все, на що спрямоване дослідження. Один і той самий об'єкт можуть вивчати різні науки. Предмет завжди чітко окреслю сферу і мету дослідження. Тому предметом соціології є окремі аспекти, особливості відносини об'єкта дослідження.
Специфіка соціологічного знання полягає в тому, що об'єкт соціологічного пізнання не збігається з певним конкретним явищем суспільного життя чи явищем суто суспільним, оскільки він може бути виокремлений з об'єктивної реальності та класифікований за різними аспектами.
Соціологія, як будь-яка гуманітарна наука виконує специфічні й універсальні функції: теоретично-пізнавальна функція; практично-перетворювальна; світоглядно-ідеологічна; гуманістична та культурна функції; описова; інформаційна; прогностична; критична; функція соціального контролю; соціального правління.

Розділ 2. Суспільство як об'єкт вивчення соціології
2.1. Уявлення про суспільство в історії соціології
Соціологічна думка від свого зародження постійно намагалася пізнати, осмислити сутність, основні засади функціонування, найхарактерніші особливості суспіль­ства як соціального феномену. Так, античні філософи, зокрема Арістотель, Платон, ототожнювали суспільство з державою. У середньовіччі поширеною була думка про те, що суспільство виникло внаслідок домовленості людини з Богом; у нові часи побутувала ідея суспільного договору між людьми, внаслідок якого постало су­спільство, хоча деякі філософи (Д. Дідро) вважали, що життя людей завжди було суспільним.
Якісно нове розуміння категорії «суспільство» за­пропонувала соціологія в середині XIX — на початку XX ст. Так, О. Конт і Г. Спенсер вважали його дина­мічним утворенням, що, як і кожний живий організм, перебуває у постійному розвитку, виявляючи здат­ність до саморегулювання. Е.Дюркгейм розглядав суспільство як над індивідуальну реальність, що засно­вана на колективних уявленнях. Для М. Вебера сус­пільство — це взаємодія людей, яка є продуктом со­ціальних, тобто орієнтованих на інших людей, дій. Г.Тард розумів суспільство як продукт взаємодії ін­дивідуальних свідомостей через передавання людьми один одному   переконань, прагнень, спонукань тощо.
За К. Марксом, суспільство — це живий організм, су­тністю якого є залежність усіх соціальних підсистем від економічної; це сукупність відносин між людь­ми, що формуються та історично розвиваються у про­цесі спільної діяльності.
Різні аспекти суспільства як соціологічного феноме­ну є предметом багатьох сучасних досліджень. Залеж­но від погляду на суспільство як фундаментальну кате­горію соціології формувалися відповідні теорії суспільства, у розвитку яких простежується   три періоди:
1. Кінець XVIII — початок XX ст. Соціологія функціонувала як сукупність поглядів щодо промислового суспільства. Всі тодішні теорії виходили з того, що суспільство, яке зароджується, має індустріальний характер, а економічна система визначає тип суспіль­ства, задає принцип суспільного порядку.
2. 20-ті — кінець 60-х   років XX ст. Учення цього періоду зосереджувалися на фіксації нових специфіч­них рис, явищ, зумовлених переходом до стадії органі­зованого капіталізму,  передусім в економічній сфері. Суспільство вони тлумачили як державно-монополісти­чний (з точки зору форми  власності), організований (з огляду на соціальні та економічні процеси),  зрілий, розвинутий капіталізм як менеджеріальне суспільство (враховуючи домінуючу професію у всіх галузях), як суспільство масової культури.
3. 70—90-ті роки XX ст. На цьому етапі виникають «концепції інформаційного  суспільства» (теорії Д. Белла, Р. Дарендофа, О. Тоффлера, Ф. Ферроратті та ін.), які фіксують трансформації в економічній си­стемі, структурі формальної та неформальної влади, інформаційній сфері. Вони розглядають інформаційне суспільство як особливу  стадію історичного та соціаль­но-економічного   розвитку людства.
Суспільство є високоабстрактною категорією, вит­вореною на перетині соціальної філософії, соціології, історії та інших наук, надзвичайно складним соціаль­ним феноменом, що зумовило різні тлумачення його.
Цей термін вживається і на позначення конкрет­ного виду суспільства з його історичними, економіч­ними, культурними особливостями (наприклад, ук­раїнське  суспільство).
До  найхарактерніших  сутнісних рис суспільства належать:
 — спільність території проживання  людей,  що взаємодіють між собою;
 — цілісність і сталість (єдине  ціле);
 — здатність підтримувати та  відтворювати високу інтенсивність внутрішніх  зв'язків;
 — певний рівень розвитку культури, система норм і цінностей, покладених в основу соціальних зв'язків між людьми;
 — автономність та самодостатність, самовідтворен­ня, саморегулювання, саморозвиток.
Із соціологічної точки зору американський соціо­лог Едуард-Альберт Шілз (нар. у 1911 р.) суспільством вважав об'єднання, що відповідає таким критеріям:
 — існування його як елемента більшої системи;
 — ідентифікація з певною територією;
 — наявність власної назви та історії;
 — укладення шлюбів між представниками даного об'єднання (суспільства);
 — поповнення  за рахунок дітей, які визнані представниками цього суспільства;
 — існування його у тривалішому часі, ніж середня тривалість життя  окремого  індивіда;
 — єдність загальної системи цінностей (традицій, звичаїв, норм, законів, правил тощо).
Усе це дає змогу трактувати суспільство як соціаль­ну систему,
Проблема типологізації суспільств передбачає, з одного боку, відокремлення понять «суспільство», «природа», «держава», «країна», з іншого — з'ясуван­ня співвідношення між ними. Людина і суспільство є частиною природи, але помилково було б ототожнюва­ти їх з природою. Адже, коли йдеться про природу у широкому сенсі (природна єдність світу, всієї дійснос­ті), то лінія „суспільство — природа” відображає те, що людина і суспільство виникли з природи. Суспіль­ство при цьому перебуває у тісному зв'язку та взаємо­дії з природним середовищем і не може функціонувати, розвиватися поза ним, оскільки і природа, і суспільство підкоряються єдиним фундаментальним законам. Але розуміння природи у вузькому сенсі (частина реального світу, природно-географічне середовище) пе­редбачає визнання того, що людина є не стільки біоло­гічним, скільки соціальним творінням, а буття суспіль­ства — це своєрідне соціальне буття, котре не можна зводити до тільки біологічного існування.
Розмежування цих понять дає змогу правильно зрозуміти двоєдину — природно-соціальну — основу людини та суспільства, не допустити як ігнорування природних засад у людині та суспільстві, так і запе­речення вирішальної ролі соціального у цій єдності. На певних етапах розвитку соціології домінували різні точки зору, то абсолютно відриваючи людину, суспіль­ство від їх природних основ, то абсолютизуючи місце і роль біологічного на противагу соціальному.
На думку представників сучасної американської соціології, у XX ст. сформувалася так звана «парадиг­ма людської винятковості», сутність якої визначаєть­ся екологічними залежностями та обмеженнями. Згідно з нею людина, істотно відрізняючись від тварин, здатна розпоряджатися собою і діяти як завгодно для досягнення мети. Соціокультурне середовище, соці­альні та культурні чинники є головними для неї, що змушує інколи ігнорувати біофізичне середовище. Позаяк усі проблеми можна вирішити за допомогою на­уки, соціальний і технологічний прогрес ніщо не мо­же обмежити.
Однак сучасний стан суспільства, людини і довкіл­ля доводить наукову неспроможність абсолютного про­тиставлення суспільства і природи, ресурси якої не безмежні.
    продолжение
--PAGE_BREAK--