Реферат: Впорядкування селянських фермерських господарств на території Сподахівської сільської ради Немир

--PAGE_BREAK--2.2.3 Рельєф

Сукупність нерівностей земної поверхні, які виникли в результаті взаємодії внутрішніх і зовнішніх процесів, називаються рельєфом.

Територія Сподахівської сільської ради Немирівського району Вінницької області розташована в межах Українського кристалічного щита, на його південно-західній окраїні. Кристалічний фундамент складають гірські породи докембрійського віку (2,1 – 2,6 млрд. років), що представлені в основному гранітами, гранодіоритами, гранітогнейсами. Досить часто гранітогнейси виходять на денну поверхню (в ярах, балках, у вигляді порогів на річках). Вінницький блок щита має розломи та скиди у фундаменті, з якими пов’язані проникнення магматичних порід в осадові, так звані ефузії та інтрузії.

Рельєф району сформувався в результаті гороутворюючих процесів та дій зовнішніх факторів. Великий вплив на формування рельєфу мала ( і тепер має) робота поверхневих вод. Текучі води розмили багатовікові нашарування пухких порід. Русла річок, яри, балки розчленували поверхню на пасма. Тому поверхня являє собою хвилясту рівнину.
2.3 Аналіз використання сільськогосподарських угідь
2.3.1 Аналіз використання ріллі

Рілля – земельні ділянки, які систематично обробляються і використовуються під посіви сільськогосподарських культур, включаючи посіви багаторічних трав, а також чисті пари, площі парників і теплиць. До ділянок ріллі не належать сіножаті і пасовища, що розорені з метою їх докорінного поліпшення і використовується постійно під трав’яними кормовими культурами для сінокосіння та випасу худоби, а також міжряддя садів, які використовуються під посіви. Рілля – одне з найголовніших сільськогосподарських угідь. Вона займає найбільшу частину площі господарства. Головною ознакою ріллі є систематичний її обробіток. До ріллі відносять всі розорені і знову освоювані землі під посів сільськогосподарських культур, багаторічні трави та чисті пари.

Рілля використовується в певній системі сівозмін, тому в господарській експлуатації її ділять по типам сівозмін на:

-            зрошувальну;

-            осушувальну;

-            надто зволожену;

-            підпадаючу під ерозію;

-            засмічену камінням.

Землі Сподахівської сільської ради розташовані в північній частині Немирівського району Вінницької області. М’який і теплий помірно континентальний клімат, рівнинний рельєф, наявність ясно-сірих та сірих опідзолених ґрунтів, які по якості посідають друге місце після чорноземів, дають можливість вирощувати рослинницьку продукцію.

На території Сподахівської сільської ради рілля займає 1132,54 га земель (55,3%), що дає можливість вирощувати зернові, технічні, кормові та овочеві культури. Їх характеристика подана в таблиці 2.3.1.1.
Таблиця 2.3.1.1 Структура та врожайність сільськогосподарських угідь

Сільськогосподарські культури

Врожайність

ц/га

Площа

га

%

Зернові:



622,897

55

Озима пшениця

25

396,389

35

Озимий ячмінь

18

113,254

10

Овес

20

113,254

10

Технічні:



283,135

25

Соняшник

24

56,627

5

Соя

10

56,627

5

Цукровий буряк

250

113,254

10

Картопля

120

56,627

5

Овочеві:



11,325

1

Кормові:



215,183

19

Кормовий буряк

300

101,93

9

Конюшина

250

113, 254

10

Всього ріллі



1132,54

100



З наведеної таблиці ми бачимо, що зернові займають 622,897 га, з них: озима пшениця – 396,389 га, озимий ячмінь – 113,254 га, овес – 113,254 га. Технічні займають 283,135 га, з них: соняшник – 56,627 га, соя – 56,627 га, цукровий буряк – 113,254 га, картопля – 56,627 га. Овочеві – 11,325 га. Кормові – 215,183 га, з них: кормовий буряк – 101,93 га, конюшина – 113,254 га. Отже, рілля використовується найбільш раціонально.
2.3.2 Використання кормових угідь

Кормові угіддя – земельні ділянки, рослинний покрив яких використовується на сіно, сінаж, силос, трав'яну муку і для випасу худоби. До них відносяться природні сінокоси і пасовища, включаючи лісові і покращувані, оленячі пасовища, поклади, тимчасово використовувані для кормових цілей, ділянки під чагарником, болота та інші. Кормові угіддя поділяються на природні і культурні. З природних угідь отримують велику частину сіна і пасовищних кормів. Природні у багатьох випадках мають невисоку продуктивність і потребують поліпшення (окультуренні). Культурні сінокоси і пасовища дають високі урожаї повноцінного корму.Кормові трави, трав'янисті рослини, використовувані на корм худобі у вигляді сіна, зеленого корму, силосу, сінажу, трав'яної муки, інколи зерна, обробляються в польових і кормових сівозмінах, а також поза сівозміною; багато виростають на природних кормових угіддях .

З метою створення кормової бази для тваринництва вирощують такі кормові культури, як конюшина, люцерна, люпин та ін.

Головним завданням кормового виробництва є забезпечення тварин високоякісними, збалансованими кормами в достатній кількості.

В створені міцної кормової бази важливе значення має правильне використання пасовищ. Пасовищна трава – найбільш дешевий і ціний корм. Вона містить всі необхідні поживні речовини, які легко засвоюються і є основним джерелом білка, мінералів, солей, вітамінів.

Питання облаштування територій кормових угідь повинні вирішуватись диференційовано, з врахуванням великої різноманітності природних і господарських умов різних природних зон і районів країни.

Спеціалізація мого КСП зернова, овочева з розведенням великої рогатої худоби, птиці, свиней, не значну кількість земель займають кормові угіддя 124 га, що приблизно 5 % всієї території сільськогосподарських угідь.

Наявність кормових угідь, використання та їх характеристика по господарству подана в таблиці 2.3.2.1




Таблиця 2.3.2.1 Характеристика використання і розміщення кормових угідь



З таблиці видно, що до кормових угідь належать пасовища і сінокоси. На території Сподахівської сільської ради існують зрошувальні пасовища, які займають 48,7 га усієї площі і природні сінокоси, які становлять 62,7 га. Отже на кормові угіддя відведено 111,4 га землі.




3. Проектна частина
3.1 Організація селянських (фермерських) господарств
Фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.

Членами фермерського господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім’ї, родичі, які об’єдналися для спільного ведення фермерського господарства, визнають і дотримуються положень Статуту фермерського господарства.

Головою фермерського господарства є його засновник або інша визначена в Статуті особа. Він представляє фермерське господарство перед органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами чи їх об’єднаннями відповідно до закону. Голова господарства укладає від імені господарства угоди, може письмово доручити виконання своїх обов’язків одному з членів господарства або особі, яка працює за контрактом.

Право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив бажання та пройшов професійний відбір на право створення фермерського господарства. Громадяни, що створили фермерське господарство, мають право облаштувати постійне місце проживання в тій частині наданої для ведення фермерського господарства земельної ділянки, з якої забезпечується зручний доступ до всіх виробничих об’єктів господарства. Якщо постійне місце проживання членів фермерського господарства знаходиться за межами населеного пункту, то вони мають право на створення відокремленої фермерської садиби, якій надається поштова адреса. Відокремленою фермерською садибою є земельна ділянка разом з розташованим на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями, яка знаходиться за межами населеного пункту.

Землі фермерського господарства можуть складатися із:

-            земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі;

-            земельних ділянок, що належать громадянам — членам фермерського господарства на праві приватної власності;

-            земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.

Фермерське господарство та його члени відповідно до закону мають право:

-            продавати або іншим способом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину;

-            самостійно господарювати на землі;

-            на відшкодування збитків;

-            споруджувати житлові будинки, господарські будівлі та споруди;

-            реалізувати вироблену продукцію на вітчизняних ринках і поставляти на експорт.

Фермерські господарства, у власності яких є земельні ділянки, надані їм для ведення фермерського господарства відповідно до закону, забов’язані:

-            забезпечувати використання земельних ділянок за їх цільовим призначенням;

-            додержуватися вимог про охорону довкілля;

-            сплачувати податки та збори;

-            не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

-            не допускати зниження родючості грунтів та зберігати інші корисні властивості землі;

-            надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів;

-            дотримуватися санітарних, екологічних та інших вимог щодо якості продукції;

-            зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

Фермерське господарство діє на умовах самоокупності. Всі витрати господарство покриває за рахунок власних доходів та інших джерел, не заборонених законодавством. Господарство самостійно визначає напрями своєї діяльності, спеціалізацію, організує виробництво сільськогосподарської продукції, її переробку та реалізацію, на власний розсуд та ризик відбирає партнерів з економічних зв’язків у всіх сферах діяльності, у тому числі іноземних. Воно має право вступати в договірні відносини з будь-якими юридичними або фізичними особами, органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

Фермерське господарство забов’язане дотримуватися встановлених відповідно до законодавства екологічних, ветеринарно-санітарних правил і норм щодо якості виробленої продукції та інших вимог. Реалізація сільськогосподарської продукції, що виробляється фермерським господарством, на вітчизняному ринку та її поставка на експорт, а також розрахунки з українськими та іноземними партнерами здійснюється відповідно до законодавства України.

Згідно закону України на території Сподахівської сільської ради було виділено із ріллі 18,8 га, для ведення фермерського господарства.




3.2 Обґрунтування виробничого напрямку селянських (фермерських) господарств
Основа розвитку рослинництва — це земля, яка використовується як окремі угіддя для певних виробничих цілей. Для сільськогосподарського виробництва найбільш цінні орні землі.

Найбільш сприятливими для розвитку рослинництва є степова і лісостепова зони. На сільськогосподарське виробництво впливають кількість опадів, водозабезпечення території, обсяг і якість води в різних природно-економічних зонах. Для України характерні низький рівень водозабезпечення, нерівномірне розміщення водних ресурсів.

Основними зонами виробництва зерна є Степ і Лісостеп, де виробляють відповідно по 45 і 40 % його загального обсяг. В Україні вирощують майже всі зернові культури, але структура їх посівів має певні відмінності у зонах, що пов'язано з неоднаковими природно-економічними умовами.

Основними хлібними зерновими культурами України є озимі пшениця і жито, круп'яними — просо, гречка і рис, зернофуражними — ячмінь, кукурудза і овес, зернобобовими — горох.

Озима пшениця — основна продовольча зернова культура, посіви якої займають до половини зернового клину. Найвища концентрація їх у лісостеповій зоні (понад третина).

Ярий ячмінь — друга зернова культура за площею посівів після пшениці і валовими зборами зерна. Посіви розміщені переважно в північному Степу і Лісостепу .

Кукурудза — цінна продовольча і фуражна культура, її основні посіви зосереджені у Степу і південній частині Лісостепу.

Овес — допоміжна фуражна культура. Найбільшу частку в структурі посівних площ овес займає на Поліссі і в районах Карпат.

Просо, гречка, рис — цінні круп'яні культури. Просо завдяки його посухостійкості вирощують переважно в степових областях, хоча найбільші врожаї отримують у лісостепових (Хмельницькій, Вінницькій, Черкаській).

Гречку вирощують у лісостепових і поліських областях, менше — у степових.

Серед зернобобових культур в Україні найбільш поширені горох, люпин, вика, менше — соя, сочевиця, квасоля, боби, чина та ін. Середня урожайність зернових становить 32,1 ц з одного гектара.

Технічні культури. Частка технічних культур становить 11,1 % посівних площ. Основними технічними культурами в Україні є цукрові буряки, соняшник, льон-довгунець. Вирощують також коноплі, льон-кудряш, тютюн, хміль, ефіроолійні та лікарські рослини.

Цукровий буряк — основна технічна культура України. Під ним зайнято 12 % посівних площ технічних культур. У Лісостеповій зоні зосереджено ѕ посівів цукрових буряків. Найбільшою концентрацією посівів характеризуються Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Черкаська та Чернівецька області. Решта посівів знаходяться в північному Степу, південному Поліссі та Передкарпатті. Україна — найбільший бурякосіючий ареал у світі.

Посівні площі соняшнику, основної олійної культури країни, розміщені в північному і центральному Степу.

Льон-довгунець вирощують на Поліссі і в передгір'ях Карпат. Найбільші посівні площі під льоном-довгунцем знаходяться в Житомирській, Чернігівській. Київській, Рівненській, Львівській, Волинській та Івано-Франківській областях. Льон-кудряш вирощують у степових областях.

Посіви тютюну зосереджені в Криму, Закарпатті та Придністров'ї. Найбільше хмелю вирощують на Житомирщині, Рівненщині, Сумщині.

З ефіроолійних культур вирощують троянду, м'яту, коріандр, лаванду, кмин. З лікарських найбільш поширені шавлія, валеріана, звіробій, беладона, ромашка та багато інших.

Картоплю вирощують скрізь, але найбільше в поліській зоні. Овочівництво і баштанництво поширені повсюдно. Найбільше помідорів, перцю, баклажанів вирощують у південних областях, огірків та інших городніх культур — у північній частині Лісостепу і на Поліссі, кавунів і динь – у південних областях.

З метою створення кормової бази для тваринництва вирощують такі кормові культури, як конюшина, люцерна, люпин та ін.

Розміщення галузей тваринництва. Тваринництво не тільки постачає населенню високоякісні продукти харчування, цінну сировину для легкої, харчової та фармацевтичної промисловості, а й є цінним джерелом органічних добрив. На розміщення тваринництва впливають природні умови, ресурси кормовиробництва і передусім природні кормові угіддя. Здебільшого розміщення і спеціалізація тваринництва зумовлені потребами населення, а також транспортабельністю продуктів. У галузевій структурі тваринництва основну роль відіграють скотарство, свинарство, птахівництво та вівчарство. Менше значення робочого конярства, хутрового звірівництва, бджільництва, ставкового рибництва, шовківництва тощо.

Скотарство в усіх природнокліматичних зонах України є провідною галуззю і має молочно-м'ясну спеціалізацію.

Свинарство набуло переважного розвитку в районах інтенсивного землеробства, зокрема картоплярства, промислової переробки сільськогосподарської сировини, фуражного зернового господарства.

У господарствах Полісся і Лісостепу свинарство має м'ясо-сальну, а у Степу — сальну спеціалізацію.

Птахівництво — одна з найвисокопродуктивніших галузей тваринництва, що постачає населенню м'ясо і яйця, а легкій промисловості — пух та пір'я. Це найбільш механізована та автоматизована галузь тваринництва, що дає змогу впроваджувати промислову технологію, яка істотно впливає на територіальну організацію цієї галузі. У розміщенні птахівництва чітко простежується тенденція до наближення його до споживача будівництвом птахофабрик навколо великих міст.

Вівчарство — найменш інтенсивна галузь тваринництва, що ґрунтується переважно на дешевих пасовищах і грубих кормах з незначним витрачанням концентрованих кормів.

У степовій, областях вівчарство має тонкорунну і напівтонкорунну спеціалізацію, в лісостепових, поліських та гірських — м'ясо-вовняну.

Не втратила свого значення і така галузь, як конярство. Поголів'я коней становить в Україні менше, ніж 1 млн.

Інтенсивне кліткове звірівництво найбільш поширене в лісостепових областях, зокрема в західних.

Бджільництво сконцентроване в Степу, Лісостепу і Карпатах.

Ставкове рибництво має найвищу продуктивність у лісостепових та карпатських областях.

Певного розвитку набуло шовківництво (розведення тутових і дубових шовкопрядів) в основному у степових і частково в лісостепових областях.

Щодо лісостепової зона (в якій розміщене моє господарство), то вона займає частину Львівської і Чернівецької областей, східну частину Івано-Франківської області, Тернопільську, Хмельницьку, Вінницьку області, північну частину Кіровоградської області та Черкаську, Полтавську, Харківську області. Це цукровобуряково-зернова зона з м'ясо-молочним скотарством і свинарством. Основною зерновою культурою є озима пшениця, висівають також кукурудзу, ячмінь, гречку, просо. З технічних культур основною є цукровий буряк, вирощують також соняшник, коноплі. Поширені овочі і картопля. Добре розвинене садівництво. Розводять велику рогату худобу, свиней, птицю, розвивають шовківництво, бджільництво.

Виходячи з вище наведених можливих напрямків господарства, після врахування сприятливих природних умов району в якому знаходиться моє господарство, відповідних форм рельєфу і родючих ґрунтів, моє господарство буде мати овочевий напрямок з розведенням великої рогатої худоби, оскільки частина площі господарства відведена на вирощування люцерни і ячменю, які будуть використані на корм.
    продолжение
--PAGE_BREAK--3.3 Впорядкування території сформованих (фермерських) господарств
3.3.1 Розміщення і впорядкування полів

У сільськогосподарських підприємствах за первині одиниці прийнято поле або ділянка, які обмежені природними або штучними кордонами (межами, дорогами, лісовими смугами, каналами та ін..)

У колгоспно-радгоспній системі господарювання під час виділення полів переважно враховували не природні чинники, а можливості використання сільськогосподарської техніки. В результаті у гонитві за найвищим економічним ефектом перевагу надали ефективному використанню техніки на шкоду природним, соціальним та екологічним чинникам. Внаслідок цього поля і ділянки проектували правильної форми, з агротехнічно-необхідною довжиною поля. Нині первинними повинні бути ділянки угідь, які виділені тільки за природними ознаками з однаковими характеристиками.

Форма полів повинна забезпечувати виробничу і агротехнічну доцільність виконання механізованих польових робіт. Найкраща форма квадратна, прямокутна або трапеція. Співвідношення сторін у квадраті 1:1, у прямокутника 1:4; 1:2,5 – висока продуктивність тракторних робіт і краща захищеність полів лісосмугами.

Довжина полів визначає собою довжину робочого ходу тракторного агрегату і відносну величину витрат на холості заїзди і повороти при поздовжніх роботах.

Ширина полів встановлюється шляхом поділу площі на довжину.

Ділянки повинні охоплювати схили близьких експозицій, як правило, спільних або двох суміжних (північна, південна, північно-західна і західна і т.д.), особливо якщо довжина схилу більша 200м. на коротких схилах можна включати трьох експозиційні (наприклад, західна, південно-західна і північно-західна), але при цьому крутизна схилів протилежних експозицій не повинна перевищувати 1-2° для культур довгого дня, 1є — для олійних культур і 0,5° — для культур короткого дня. Це пов’язано з тим, що схил з крутизною 1є з експозицією на північ за кількістю одержуваного сонячного тепла буде відповідати ділянці, яка розташована на 100 км ближче до півночі. Тому вегетаційний період на південних схилах крутизною до 10° буде коротшим на 5-6 днів порівняно з північними схилами.

Ділянки мають включати землі з близькими величинами нахилу місцевості, при чому схили з більшими нахилами не повинні перевищувати 15% загальної площі ділянки. При цьому допустимі зміни крутизни схилів у межах однієї ділянки залежно від вирощуваних культур, а саме: для зернових культур довгого дня – 1-2є, для зернових та олійних культур світлового дня – 0-1°.

Ділянки повинні мати на всій території один тип ґрунту, гранулометричний склад та однакову величину балансу родючості. Площа ділянок з інтенсивнішими втратами гумусу та поживними речовинами не повинна перевищувати 15% загальної екологічно стійкої ділянки. Це сприяє рівномірності дозрівання культур на всій площі ділянки. Від гранулометричного складу залежить температура ґрунту, тому вводять такі коефіцієнти: піщані та супіщані ґрунти – 1,30, легкосуглинкові – 1,16, середньо суглинкові – 1,00, важко суглинкові – 0,85, торфові осушені – 0,90, торфові не осушені – 0,65.

Ширина ділянки не повинна бути ерозійно-небезпечною і створювати умови для зменшення величини ґрунтів до величини ґрунтоутворення.

Межі екологічно стійких ділянок повинні бути обов’язково узгоджені із природними межами (вододіли, нерівності рельєфу, гідрографічна мережа та ін..) або закріплені постійними штучними межами (лісосмугами, дорогами, валами-терасами та ін..).

Виділення таких стабільних територіальних ділянок за природними ознаками дозволяє ретельніше враховувати мікрокліматичні ґрунтові умови, створювати гнучку систему внутрішньогосподарських підрозділів, формувати земельний фонд і землеволодіння селянських (фермерських) господарств. Характеристика розміщення і впорядкування полів мого господарства подана в таблиці 3.3.1.1.
Таблиця 3.3.1.1 Характеристика полів

Сівозміна

№ поля

Довжина

м

Ширина

м

Основа

м

Висота

м

Площа

мІ

га

Овочева

I









29200

2,92



I

300

80





24000

2,40



I





150

70

5250

0,52



II

300

90





27000

2,70



III

220

120





26400

2,64



IV

220

130





28600

2,86



V









39400

3,94



V

260

120





31200

3,12



V

30

50





1500

0,15



V





150

90

6750

0,67



VI









32700

3,27



VI

200

130





26000

2,60



VI





150

90

6750

0,67

Всього











183300

18,33

селянський господарство фермерський землевпорядкування

3.3.2 Розміщення і впорядкування дорожньої мережі

В сільськогосподарському виробництві здійснюються багатосторонні транспортні зв’язки як в середині господарства так і з зовнішніми адміністративними та економічними об’єктами. Внутрішньо господарські перевезення є нерозривною складовою частиною сільськогосподарського виробництва.

Дорожня мережа як складова частина транспорту приймає участь в процесі виробництва продукції, тому впливає на результати виробництва.

Виробничі процеси в сільськогосподарському пункті здійснюються на великій території:

-            полях сівозмін;

-            садах;

-            пасовищах.

Це обумовлює різні транспортні зв’язки по переміщенню з господарських центрів добрив, насіння, а з полів сівозмін – продукції рослинництва. Тому правильне розміщення дорожньої мережі в господарстві сприяє кращій організації сільськогосподарського виробництва. Остання завбачує великі транспортні зовнішні зв’язки господарства, а саме в кооперативні сільськогосподарські підприємства перевозять промислову продукцію, запасні машині частини, будівельні матеріали, пальне, добрива та інше. Продукція сільського господарства вивозиться на елеватори, залізничні станції, водні пристрої, заводи по переробці продукції.

Сільськогосподарські дороги в залежності від призначення поділяються на дві групи:

1)       сільськогосподарського призначення, які сполучають господарські центри кооперативних сільськогосподарських підприємств з адміністративними пунктами, автодорогами республіканського і обласного значення, залізничними станціями. Ці дороги є дорогами загального користування;

2)       внутрігосподарські дороги служать для транспортних зв’язків в середині одного господарства.

В свою чергу внутрігосподарські поділяються на магістральні (по яких здійснюються транспортні зв’язки між виробничими підрозділами та господарськими центрами) і польові (які необхідні для обслуговування польових виробничих процесів, по них перевозять людей, насіння, добрива, урожай та інше.

Розміщення доріг в полях повинно бути зручно для обслуговування машино-тракторних агрегатів і виконання польових робіт. Дороги повинні бути узгоджені з межами полів або лісосмуг, польовими станами і водними джерелами. Місце прокладання дороги, її ширина, ухили повинні відповідати технічним вимогам.

При проектуванні доріг капітальні затрати повинні бути мінімальними. Дороги мають проходити по менш цінним землям, не повинні затоплюватися, повинні бути прямолінійними. Характеристика доріг представлена в таблиці 3.3.2.1.
Таблиця 3.3.2.1

№ поля

Назва дороги

Довжина

м

Ширина

м

Площа

 мІ

 га

I

Окружна

340

10

3400

0,34

II

Польова

320

5

1600

0,16

III

Окружна

220

10

2200

0,22



Польова

100

5

500

0,05

IV

Магістральна

220

12

2640

0,26



Польова

120

5

600

0,06

V

Окружна

380

10

3800

0,38



Польова

100

5

500

0,05

VI

Магістральна

300

12

3600

0,36



Польова

100

5

600

0,06

Всього







19440

1,94



3.3.3 Розміщення і впорядкування лісополос

Позитивний вплив лісополос на врожай сільськогосподарських культур полягає в тому, що на ділянках, які захищені лісополосами, створюються більш сприятливі умови для росту культур в порівнянні з відкритою місцевістю:

-            зменшується сухість повітря і швидкість вітру;

-            знижується випаровуваність грунту;

-            затримується більше снігу, що захищає від замерзання посіви озимої пшениці.

Лісополоси затримують стік поверхневих вод, зменшують водну і вітрову ерозію. Застосування лісополос на полях збільшує врожайність на 25 – 30 %.

Види лісополос:

1.        полезахисні, які розміщуються на рівнинній території і складаються з основних і додаткових лісополос;

2.        водо роздільні, які розміщуються на водо розділі;

3.        водо регулюючі, які розміщуються в поперек схилів, для затримання поверхневих вод;

4.        прияружні, які захищають від розповзань.

Для правильного розміщення лісополос потрібна план або карту населеного пункту, рельєфу, грунту.

Основними видами захисних лісополос є поздовжні лісополоси. При цьому встановлюють їх напрямок, відстань між ними (500-1000м), ширину (від 6 до 9 м). якщо на території господарства є схил крутизною 3є- 4є, то лісо полоси розміщують на ширині 350 м.

Розміщення лісополос проводять одночасно і узгоджено розміщенням інших елементів. Спочатку складають загальну схему розміщення основних лісополос в тих місцях, де вони найбільш необхідні. Відповідно до цих поміток проводять розміщення полів та інших елементів. При такому порядку вдається уникнути механічного розміщення лісополос.

Лісополоси суміщають з межами полів, при цьому вся їхня площа повина входити повністю в те чи інше поле, а не ділиться між ними. З іншої сторони межі при необхідності розміщується дорога. Характеристика впорядкування лісо полос подана в таблиці 3.3.3.1.
Таблиця 3.3.3.1 Характеристика лісополос



З таблиці видно, що на території фермерського господарства лісополоси – ажурні. Їхня ширина становить 8 м. Ажурні лісосмуги мають малі просвіти, які розміщуються рівномірно по всьому профілю, через просвіти частина променів проникає, а інші обминають. Для закладки лісополос було використано дерева таких порід як дуб і ясен.
    продолжение
--PAGE_BREAK--