Реферат: Візантійський ісихазм та давньоруська печерна аскеза
Національнийуніверситет
“Києво-Могилянськаакадемія”
Курсоваробота на тему:“Візантійськийісихазм
тадавньоруськапечерна аскеза”
Кафедракультурології
Роботастудентки ФГНС– ІІІ курс
ВоронМарини Василівни
Керівник:Р.В.Демчук
м. Київ 2001 рік
План
Вступ 3
Розділ І. Зародженняаскетизму 7
Розділ ІІ.Візантійськийісихазм 12
2.1. Афон – колискахристиянськогоаскетизму 12
2.2. Зміст ісихастськоїфілософії таосновні представникиісихазму 13
2.3. “Пупомудря”чи глибокафілософіясамозаглиблення? 17
Розділ ІІІ.Давньоруськапечерна аскеза 20
3.1. Формуванняпечерних осередківу Давній Русі 20
3.2. Отці-аскети 23
Висновки 26
Література 29
Епіграф
Сперши бородуна груди,
впер він зіру одну точку
і сидів отакнедвижно
довго-довго, наче спав
Зразу все немовпомеркло
перед ним, ідрож пробігла
по худім старечімтілі,
і зомліли змисливсі
І.Франко
Вступ
“Ісихазм” уВізантії та“печерна аскеза”Київської Русіналежать доєдиного ареалу– греко-православногосвіту. І це єзнаковим, оскількиПравославнаЦерква хочаі називаєтьсяяк правилоСхідною, вважаєсебе тим неменш ЦерквоюВселенською.Остання необмежує себесферою певноїкультури, спадкомелліністичноїчи будь-якоїіншої цивілізації, будь-якимиформами культури, характернимилише для культуриСходу. Що, здавалосяб, спільногоміж еллінізмомта руськоюкультурою, хочахристиянствоу КиївськійРусі – візантійськогопоходження? Православ’яоб’єдналобагато різнихкультур, давшиїм єдину віру, об’єднавчуідею.
Метою цієїроботи, у більшвузькому значенні,є дослідитиетапи становленняаскези та містики, зокрема містичноїфілософіїісихастів уВізантії, і нацьому тлі показатисамобутністьсамітництваДавньої Русі.В широкомузначенні –розгорнутикартину духовнихпошуків особистостіу контекстісхідної містики, показати намаганняіндивіда “пізнатисамого себе”через єднанняз Богом, черезглибоку табагато в чомунезрозумілуаскезу. Більшетого, цікавопрослідкуватияк змінюєтьсясама людськаприрода нашляху свогоосвячення, обожнення, яквиправдовуєтьсятой імператив, що “Бог ставлюдиною длятого, щоб людинамогла статиБогом”.
Зрештою, цяробота допоможезбагнути, щоіснують речінедосяжні длярозуміння ідещо, за висловомКанта, необхіднозалишити длявіри. Недармасам апостолПавло каже: “Яне знаю. Богзнає.”
Перш ніж перейтидо конкретногорозгляду, необхіднодати короткевизначенняісихазму. Яквизначаєенциклопедичнийсловник ісихазмабо гесіхазм(від гр. hesychia – внутрішнійспокій, відреченість)– філософська, містична тасуспільно-політичнатечія у ВізантіїXIV ст., основніположення якоїбули теоретичнообґрунтованіГригоріємСинаїтом, григоріємПаламою, МиколаємКавасілою.Виникла у середовищімонахів-внахоретівз Афону, якіпровідувалиуявлення проіснуваннявічного нетваринногобожественногосвітла, що з’явилосьпід час ПреображенняХриста і просяялоїм (афонськимаскетам) у нагородуза відлюднежиття. Необхідноюумовою сприйняттяцього божественногосвітла ісихастипроголосилимістичне споглядання, спокійне зосередженняна одному пункті, яке б відволікалодумки від всього, що навколо.Відомі закликидо суворогоаскетизму, повної зневагидо особистості, смирення передБожою волею.Константинопольськийсобор підтвердивісихазм відеологічнійборотьбі Візантії.Надалі ісихастимали значнийвплив на православнудогматику, екзегетику, антропологію.
Досить багатоматеріалу існуєз історії дослідженняданої теми, хоча й дещосуперечливого.
Візантійськийісихазм досліджувалипатрологи,історики Візантіїта церковніісторики. Насампередслід згадатимагістерськудисертаціюігумена Модеста(Стрельбицького), в якій він пишепро Св.ГригоріяПаламу як проодного з великихподвижниківблагочестяхристиянського, як про вчителята захисникаГрецької церквиу боротьбі зпапізмом заправослав’ята свою самостійність.Ця робота булапоштовхом дляподальшоговивчення творчостіта богослов’яСв.ГригоріяПалами та іншихісихастів. Такз’являєтьсястаття Г.Недєтовськогопро Варлаамата його послідовників, в якій йдетьсяпро ісихастськідискусії XIV ст.Автор виправдовуєВарлаама і небачить в цьому“свідомогоагента католицькоїпропаганди”.Загалом, змістстатті свідчитьпро те, що авторубула чужа духовнасуть і ісихастськогоруху. Важливоює також працяз історії Афону, написана тонкимзнавцем історіїПравослав’яєпископомПорфирієм(Успенським).Він доводить, що ісихазм єдуже давнімявищем і сягаєвитоків монашества; практика мовчальниківтак би і залишилась, на думку Порфирія, таємницею, якбиїї не виявивкалабрійськиймонах Варлаам.
Важливим джереломяк з історіївізантійськоїЦеркви, так із історії ісихазмує “Синодик вНеділю Православ’я”.Цей документз’явився завдякиФедору ІвановичуУспенському.Висновки цьогоросійськоговізантиніставажливі длямаловивченихсторін ісихастськихдискусій, алев них є дещоспрощенийсхематизм тавнутрішніпротиріччя, Загалом, Ф.І.Успенськийстав продовжувачемтрадицій нерозуміннявізантійськихісихастів.
Доцільно будезгадати такожпрацю О.Ф.Лосєва“Описи античногосимволізмута міфології”, в якій він розглядаєантитезу Православ’ята католицизму, корінну антиномію“онтологізмуСходу” та“психологізмуЗаходу”. Лосєврозглядає актиКонстантинопольськогособору 1351 рокупроти Варлаамата Акіндіна; він вважає, щов основі цихактів лежитьтиповий візантійськийсвітогляд.Досліджуючитипологіюданого “візантійськогосвітогляду”Лосєв робитьтакий висновок:“омоусіанство, дифізитство,іконопочитання,ісихазм таім’яслав’я– єдине символічнеправославно-східне, містико-символічневчення та досвід”.Аріанство, монофізитствота монофелітство,іконоборство, варлаамітствота ім’яборство– безбожництво, якому тричіанафима”.
На Заході такожбули дослідники, які вивчаливізантійськийісихазм. Цепрот.Мейєндорф, архієпископВасиль Кривошеїн, проф.В.Н.Лосський, архімандритКіприан Керн.
Щодо давньоруськоїпечерної аскези, то тут колодослідженьтакож доситьшироке. Тутважливим джереломдля дослідженняє Києво-Печерськийпатерик, агіогафічналітература, праці такихдослідників, як Т.А.Бобровський, В.С.Горський, А.Ф.Замалєєвта В.А.Зотсь,Є.Кабанець, В.Н.Топоров таінші.
Загалом, дослідженняданої теми урізних дослідниківє досить суперечливимі не однозначним, тому феноменпечерногоподвижництвата візантійськогоісихазму й досістановитьдискусійнепитання медієвістики, філософії ікультури. Окрімтого дослідженняцієї проблемиє досить актуальнимдля сучасногоантропологічногорелігієзнавства.
Розділ І. Зародженняаскетизму.
IV ст. – це насампередчас занепадуморальногоідеалу в життіЦеркви. Причиницього занепадуполягали взовнішній зміністану християнськоїрелігії з часуКостянтинаВеликого. Зприпиненнямгонінь, в життівіруючих помічаєтьсядеяка розслабленістьта безтурботність; християни сталименше піклуватисяпро спасіннясвоїх душ. Св.ІоаннЗлатоуст помічаєспустінняхрамів і, яквже було сказано, якусь байдужість, навіть приприйняттіСвятого Причастя.Блаж.Ієронімвідзначає, щоЦерква післявіку мучениківстала могутньоюта багатою, алебідною на доброчестя.В Церкву деякійшли з недобриминамірами, точиласярелігійнаборотьба. Більшетого, язичницькітрадиції щебули доситьвідчутнимиі значно гальмувализапровадженняхристиянськихначал.
За такого занепадурелігійногота моральногожиття віруючихз IV ст. монашество, яке виниклов цей час, сталотією великоюсилою, яка принеслаблагодать Божудо християнськогосвіту.
Аскетичніпрагнення тавідомі формиїх прояву буливідомі ще раніше.Так, неоплатонікипрагнули доневидимогоБлага, переборюючизло чуттєвогосвіту; хотіливід плоті піднятисядо Божества, виробляючиформи аскезиі утверджуючидуалістичнесвіторозуміння.Аналогічнідуалістично-аскетичнімоменти бачимоі у неопіфагорейціві стоіків. Іудаїзм, піддавшисьелліністичнимвпливам і продовжуючисвй розвиток, підійшов дотого ж. Назареїуникали усього“нечистого”, віддавали себеБогу, дотримуючись“великогообіту”; виноне торкалосьїх вуст і залізо– їх довгоговолосся. Терапевти(релігійно-аскетичнасекта І ст. н.е.в Єгипті) віддалялисявід світу всвої “монастирі”, займаючисьтам читаннямсвоїх священнихкниг та спогляданням.Єссеї (близькадо терапевтівіудейська сектаІІ ст. до н.е. –І ст. н.е.) приносили“страшну клятву”– почиталиБога, виконувалийого заповіді, жили разом, відмовляючисьвід особистогомайна і тримаючипіст. Монашеськігуртожиткизнаходимо вжеу терапевтів,єссеїв та служителівСерапіса. Отже, як бачимо першіаскети з’явилисядосить рано.Вірогідно, щоросту пустельництвасприяли і гонінняна християн.При Деції (250 –251 рр.), Валеріані(257 – 258 рр.) і пізнішепри Ліцинії(315 чи 319 рр.) багатоєгипетськиххристиян тікалов пустелю тагори. Багатоз них гинуловід холоду таспраги, відхвороб та дикихзвірів. Миналазагроза, і втікачіповертались, але не всі. Деякітак і залишалисьневеликимигрупами абоодинокимианахоретами.
Батьківщиноюмонашестває Єгипет, Нільськадолина. Істориксхідного монашества– Бесс бачитьв цьому нібинагороду Єгиптуза те, що вінприхистивгнаного ІродомХриста – Немовля.Першим християнськиммонахом бувПавло Фівський.Він утік відпереслідуваньДеція в гориФіваїди; тамвін обрав собіза житло печеру.ХарчувавсяПавло фініками, воду брав ізджерела. Вінназавжди залишивсяв пустелі, йогонавіть не спокусилазвістка проперемогу християнстваза Констянтина.Засновникмонашеськогожиття померу своїй печеріглибоким старцем.Могилу йомувирили леви.Павло випадковоздобув популярність, адже багатоанахоретівжили та померлив безвісти. Якправило, вониселилися поблизуджерел та фініковихпальм, в печерахчи під відкритимнебом. У часидозвілля вониплели кошики, які відносилиу сусідні поселенняі вимінювалиїх на хліб ісіль.
Перші об’єднанняанахоретівпро’язуютьз іменем АнтоніяЄгипетського(251 – 356 рр.), якоговважають “батькоммонашества”.Життя його булоописане Св.Афанасієм, архієпископомАлександрійським.Антоній народивсяв християнськійсім’ї недалековід великогоІєраклеополісу, в СередньомуЄгипті. Будучи20-річним юнаком, перебуваючив церкві, йогоглибоко вразилоєвангельськечитання пробагатого юнака(Мф. 19). Він роздавсвоє майно істав аскетом.Після 26-річногопроживанняв пустелі Антонійз 306 року почавзбирати навколосебе учнів.Люди йшли донього задляотриманнядоброї поради, душевної настанови.Слава Преп.Антоніябула настількивеликою, щонавіть самімператорКонстянтиннаписав йомулиста. Передсвоєю смертюАнтоній знайшовсобі усамітненемісце, де і померу 356 р. у віці 105 років.Учні та послідовникиАнтонія продовжувалироботу великогопустельника, створюючиколонії єремітів(від грец. –відлюдники)– “лаври”.
В НижньомуЄгипті такієремітськіколонії булизаснованіАммонієм. Вінбатько Нітрійськогомонашества.У Аммонія булобагато учнів, які жили чипоодинці вжитлах, чи разом.За Палладієм, в його час вНітрійськихпустелях проживалодо 500 єремітів.В просторійцеркві збиралисьмонахи в суботуі неділю назагальнебогослужіння.Кожен монахздобував собіїжу та одягвласною працею, працював до9 годин вечора, а потім співаврізні гімнита псалми разомз братією.
На південь відНітрійськоїпустині утвориласьзнаменитаколонія єремітів, яка отрималаназву Скітськапустинь. МакарійЄгипетський, чи МакарійВеликий бувпершим, хтопочав мешкатитут, як єреміт.Макарій буваскетом ще зюності, але впресвітерийого посвятилипроти йоговолі. В 30 роківвін тікає вСкітську пустинь.Цей аскет мавхаризму (дар)зцілення тапророцтва. 50гомілій, якізалишилисьпісля Макарія, свідчать пройого глибокиймістиснийнастрій. ДосучасниківМакарія ВеликоговідносятьефіоплянинаМойсея (колишньогорозбійника), Піора та Макаріямолодшого.
Але не тількиНітрійськата Скітськапустині, увесьЄгипет до кінцяIV ст. був вкритийкеліями єремітів, чи колоніямикіновитів.
Засновникомгуртовогомонашества, чи кіновитствавважають Св.Пахомія(282 – 346 рр.). Колишнійсолдат, ще доприйняття нимхристиянствабув аскетом.Прийнявшихристиянство, Пахомій вирішивстворити монашеськийгуртожиток.В результатівиник першиймонастир Табеннізі(328 р.) пізнішеутворилосьще 9, серед якихперше місцезайняв Бафуа(тепер Фау). ЗаслугаПахомія такожполягає в тому, що він створивміцну організаційнуоснову дляєремітів; вінобніс стіноюкелії анахоретіві він дисципліну.Його настанови– це найдавнішімонашеськіправила, якіпідпорядковуютьжиття монахівпевним здоровимнормам. вониставлять вобов’язокмонахів працюта молитву, містять вказіівкищодо одягумогнахів, їжіта сну. Монахамбуло забороненовиходити змонастиря, біляєдиних ворітсидів вартовий.Святий Пахомійтакож заснувавдва жіночихмонастиря.
З Єгипту монашествопоширилосьна Синайськийпівострів, деми дещо пізнішезустрічаємодвох видатнихаскетичнихписьменника: Нила Синаїта(430 р) та ІоаннаЛествичника(580 р.).
Якщо в IV ст. класичноюкраїною монашествабув Єгипет зНільськоюдолиною. то вV – VI ст. центрмонашеськогожиття переноситьсяна Схід, в Палестину.Саме тут ученьСв.Антонія –Іларіон з Газизаснувавпустельництво.Десь в серединіIV ст. виниклив Палестинічисленні монастирі.НайвидатнішимиархімандритамиПалестинськогомонашествабули Каппадокійці– Феодосій (441– 519 рр.) і Савва(439 – 532 рр.). Останнійзаснував сімлавр в Палестинів одній з якихжив сам.
Після ЄгиптуСирія є найближчоюкраїною, демонашестводосягає найвищогорозвитку.
В Каппадокіїмонашествоз’явилосязавдяки ВасиліюВеликому, ГригоріюБогослову таГригорію Нисському.Василій спочаткупзнайомивсяз відомимиаскетами Сиріїта Палестини.Він має славув історії монашестваяк організаторсхідного монашества.Його відомі“Великі та малімонашеськіправила” досізалишаютьсяєдиними правиламигрецькогомонашества.
Після того, якЄгипет та Палестинаперестали бутиголовнимицентрами монашеськогожиття на Сході, такими стаютьКонстантинополь, а дещо пізнішеАфон.
Розділ ІІ.Візантійськийісихазм.
2.1. Афон – колискахристиянськогоаскетизму.
Від КонстянтинаВеликого доВасилія, засновникамакедонськоїдинастії, відєпископа Кастінадо Фотія, релігійнібудинки тамонастиріпримножувалисьу Візантії добезкінечності.В 430 році прийшовв Константинопольавва Александрі запровадивтут акіматенство.Акіматенипоставили собіза мету безперервнослужити Богу– молитисявдень та вночі.В 460 році римськийконсуларійСтудій заснувавмонастир акіматенів“Студіон”.Золотим вікомдля заснуваннямонастирівбуло царюванняЮстиніана (527-565 рр.).
З середини IXст. заселяєтьсявідлюдникамиАфон, де починаютьз’являтисялаври. ОднакПорфирій Успенськийу своєму творі“Схід Християнський”говорить, щозгідно з переказом, монашествона Афоні булоще в V – VІ ст. Протевсе було знищенеарабами підчас їх нападіву 670 і 776 роках. Надумку Порфирія, після цьогоспустошення,імператорКонстянтинПогонат віддавАфон монахам.Першим анахоретомАфону був Св.Петро, який нібитопрожив там 53роки. В 830 роціна Афон зновунападаютьараби. Вповнідостовірнідані на Афоніпочинаютьсяз половини IXст. ГрамотоюімператораВасилія Македонськогов 872 році увесьАфонськийпівострівпередали монахам.Перший монастиртут було заснованов 963 році. Першимголовним засновникоммонашеськогожиття на Афоніта законодавцембув Афанасій(1000 р.)
На Афоні булобагато і латинськихмонахів, і мирянз Риму та Амальфії.Вони спочаткуприєднувалисядо грецькихобитель, а пізнішестворювалисвої власнімонастирі, якРимський, присвяченийСвятим Петрута Павлу, іАмальфійський, присвяченийПресвятій ДівіМарії.
На початку XIст. Афон ставодним з найвідомішихмонашеськихпунктів, хочайого біди щене скінчилисьТак в 1044 році нанього зновунападаютьараби, післячого півострівзаселяютьмирські люди.Афонські подвижникизвернулисьдо імператораКонстянтинаМономаха, якийвідправив доних монахаКосьму Цинцулука.Той вигнав зАфону миряні дав Афонуновий устав, який було схваленоКонстянтиномМономахом у1046 році.
Саме в середовищігрецькогомонашествана Афоні існувавмістичний рух, який має назвуісихазм.
--PAGE_BREAK--
2.2. Зміст ісихастськоїфілософії таосновні представникиісихазму
Порфирій Успенськийу своїй “ІсторіїАфону” пише, що першим ісихастомбув Св.Петро, який був такожпершим анахоретомАфону і проживтам 53 роки (681 –734 рр.). Взагалісамозаглибленамлитовна практикаоформиласьспочатку вЄгипті наприкінціІІІ – початкуIV століття ірозробляласьу IV – VII ст. синайськимита єгипетськимиаскетами МакаріємЄгипетським,Євгарієм, ІоанномЛіствичником.Часто засновникомісихазму помилкововважають Св.ГригоріяПаламу (XIV ст.), алевін лише осмислив, обгрунтувавта систематизувавту практикудуховного“деланія”, якавже давно булав практиці умонахів-анахоретівз глибокоїдавнини. Вжезгадані ЄвгарійПонтійськийта МакарійЄгипетський(IV ст.) знаютьпрактику “розумноїмолитви”, якає суттю ісихазму.Класичний опистехніки ісихазмудає вже у XI ст.монах Ксерокерськогомонастиря уКонстантинополі, Симеон: “Зачинидвері твоєїкелії, сядь укутку: відвернидумку твою відусього земного, тілесного ташвидкоплинного.Потім схилипідборіддятвоє на грудиі спрямуй чуттєвета духовне окотвоє на пупоксвій; далі стисниобидві ніздрітак, щоб ледвеможна булодихати і відшукайочима приблизноте місце серця, де зосередженоусі здібностідуші. Спочаткути нічого непобачиш, алеколи проведешу такому станідень і ніч, тоді, о диво, побачишти те, чого ніколине бачив, побачишдоволі ясно, що довколасерця твогопоширюєтьсябожественнесяйво.”
Представникамипізньовізантійськогоісихазму, окрімГригорія Палами,є також видатнідуховні письменникиПреп.ГригорійСинаїт і МиколайКавасіла.
Святий ГригорійСинаїт створиввчення, якелягло в основуусього середньовічногонапрямку східногомонашества, зокрема в основумістики XIV ст.
Коли ГригорійСинаїт приїхавдо Афону з Криту, він, як сказанов його “Житії”, знайшов лишетрьох іноків, знайомий зісправжньоїісехією. ВченняСинаїта булонадто суворим,іноді вононавіть суперечилостарому устроюмонастирськогожиття.
Важко сказати, чи був ГригорійПалама учнемСв.ГригоріяСинаїта, алеє підставитвердити, щовін був йогоучнем по духу.Проте Паламадещо пом’якшуєстрого монашеськуточку зоруСинаїта: вінне цураєтьсясвіту, лишевизнає за монашествомбільше можливостейдля спасіння.Більш рішучиму цьому смисліє вчення Кавасіли; воно не говоритьпро монашествота його переваги.Єпископ Алексійу своїй праці“Візантійськіцерковні містикиXIVст.” вказує наєдність поглядівтрьох великихвізантійськихбогословів:“Загальна дляусіх трьохмістиків інайхарактернішариса полягаєв тому, що вонинавчали і доводилисамим життям, що не шляхомфілософськихроздумів, алепостійнимочищенням душі, абсолютноюнімотою почуттівта думок, постійнимперебуваннямв розумніймолитві і можливодля людинидосягти осяянняз гори. Цей проявБожества можнабачити навітьтілеснимиочима. Вонитакож повчали, що для пригніченняпристрастейнеобхідно усідумки свогорозуму зосереджуватив глибині серця, постійноспостерігаючиза ними і недозволяти собідумати про щосьінше, окрімБога”.
Давні містикиметою аскезивважали обоження, тобто уподібленняБогу черезІсуса Христа, який зробивлюдську природуучасницеюбожественногожиття завдякиіпостаснійєдності Божоїта людськоїприрод. Хочаобоження іпередбачалоєднання людиниз Богом, але, насампередвоно передбачалоперенесенняна душу такихбожественнихатрибутів якбезсмертя, блаженствоі надлюдськаповнота таінтенсивністьжиття. Шлях дообоження лежавчерез:
1). очищення(катарсіс);
2). просвітлення;
3). цілеобретіння.
Перше – це очищеннядуші від усьогомирського черезповне відреченнявід світу.
Друге – цепросвітленнядуші божественнимсвітлом.
Третє – віднайденнямістичноїдосконалості,єднання з Богомта обоження.
При цьому можнаговорити продві течії усхіднохристиянськіймістиці: споглядальнута аскетичну.Перша течіяпрагне черезмістичнийгносіс до спрощеннядуші та її єднанняз Богом. Друга– підкреслюєне стількимомент гносісу, скільки любовіта відданостібогу. До містиківпершої течіїможна віднестиПсевдодіонісіята його послідовників, до другої –Макарія Єгипетськогота СимеонаНового Богослова(X –XI ст.). Деякімістики синтезувалив собі два напрямки: це ГригорійНисський (IV ст.),Ісаак Сирін(VI ст.), МаксимСповідник (VIІст.) і сам ГригорійПалама.
Приклад з творівІсаака Сирінапрекрасноілюструє переживанняісихії: “Одногодня я хотівприйняти їжупісля чотирьохднів голоду.І коли став яна вечірнюслужбу, щобпісля неї прийнятиїжу, і стояв надворі келіїмоєї, між тим, як сонце буловисоко. то, почавшислужбу, лишепротягом першоїслави діявсвідомо, а післятого перебувавпідчас служби, не знаючи, дея, і залишавсяу такому стані, поки не зійшлознову сонценаступногодня і не зігріломого обличчя.І тоді вже, колисонце почалосильно турбуватимене, повернуласьдо мене свідомість,і ось побачивя, що наставвже новий день,і подякувавя Богові, роздумуючинад тим, як благодатьйого сходитьна людину.”
Слід дати короткухарактеристикуосновним принципамісихастськихпрактик. Це:
а). постійна“розумна молитва”, тобто постійнезосередженнята усвідомленеповторенняІсусової молитви;
б). “зведення”розуму в серце;
в). спогляданнясвітловихфеноменів(нетварногоФаворськогосвітла, за Паламою– нетварнихбожественнихенергій);
г). активневикористанняметодів психосоматичноїрегуляції(затримка дихання, специфічніпози, візуалізація, зосередженняна певних ділянкахтіла).
Вказівка щодонового способумістичногосходження доБога впершепростежуєтьсяу Св.СимеонаНового Богослова.Так між раціоналізмомIX – X ст. і новимрівнем раціоналізмуXI – XIII ст. лежитьпожвавленнямістичнихінтересів, характернедля кінця X ст.і першої третиниXI ст. У них самеі розпізнаютьсяті мотиви, якііснуватимутьу творчостібільш пізніхісихастів.Найоригінальнішиммислителемсеред візантійськихмістиків X – XIст. був Симеон(прізвисько“Новий Богослов”він отримаввід ворогів).Для цього подвижникаважливимиелементамиемоційно-духовногожиття є плачта молитва, якіє однак, беззмістовнимибез осяяннядуші божественнимсвітлом. З Симеонавперше в історіївізантійськоїдуховної культурисвітло стаєцентральноюпроблемоюестетики, хоча, як відомо, вонозаймало важливемісце вже вестетиціПсевдо-Ареопагіта.Сліди такоїестетики можнапростежитив візантійськійхудожній культурі.Золоті фонита німби мозаїкта ікон, променіта зірки золотогоассіста навізантійськихзображеннях, блиск мозаїчноїсмальти, — всеце конкретнареалізаціяв мистецтвітієї естетикисвітла, якурозробили напрактиці візантійськіподвижники.Вклад Симеонав неї особливозначний. Пізнішелише ГригорійПалама здійснивістотні доповненнядо цієї естетики.
Важливо датихарактеристикупаламітськійтеорії ісихазму.Паламарозглядаєбожественнусутність яктаку, яка непоєднана зтварною природоюдуші. Однак уБога є нетварніенергії, черезякі і відбуваєтьсяз’єднаннялюдини з Богомта її обожнення.Ці нетварніенергії Христосявив зримо всвоєму Преображенні.
Тіло і душа єпсихоматичноюєдністю. Самепо собі тілоне є гріховнимі противнимдля душі, скорішедуша прив’язанадо тіла і любитьйого. Гріх вкоріненийне в тілі, а вволі, свідомості.Тому духовнийподвиг передбачаєсинергію тілаі душі, і участьпершого у діяльностідругої і, навпаки, одухотвореннятіла черезнаближеннядуші до Бога.Обоженою стаєуся людина, нелише її душа(ознакою цьогоє нетлінністьмощей святих).Таким чином, всесвіт Паламихристоцентричний: в центрі йоговимірів стоїтьне Бог, як всередньовічномукатолицизмі,і не людина, якв культуріВідродженнята Просвітництва, а боголюдина.
Отже, усе вищесказанепереконує втому що ісихіябула результатомдуховних подвигівта напруженихшукань Бога; це був заслуженийподарунок післядовгих пошуківблагодаті табажання почитив Бозі.
2.3. “Пупомудря”чи глибокафілософіясамозаглиблення?
Говорячи проісихазм, слідзгадати протак звані“ісихастськісперечання”, які були у розпаліу Візантії в30 – 40-ві роки XIV ст.
Почалося всез того, що вчений-богословВарлаам Калабрійський, який мав західнураціоналістичнуорієнтацію, написав трактатпро об’єднанняцерков, в якомудуже простопропонуваввирішити проблемуfilioque, яка була однієюз причин поділуцерков: оскільки, згідно з ДіонісіємАреопагітом, сутність Боганеможливопізнати, то йточного знанняпро сходженняСв. Духа бутине може. ВарлаамузаперечивГригорій Палама, який написавйому, що монахи(насампередафонські) маютьбезумовнийдосвід богопізнання, заперечуватиякий – значитьвпадати в єресь.Варлаам зацікавивсяі познайомивсяз практикоюафонськихмонахів, яказалишила уцього учняпослідовниківФоми Аквінськогожахливі спогади.Ось його характеристика:
Вони (монахи)познайомилимене з своїмижахливими таабсурднимивіруваннями, описувати якіпринизливодля людини, якамає хоча б краплинуздоровогоглузду. Вониповідомилимені про дивовижнероз’єднаннята з’єднаннядуші та розуму, про зв’язокдуші з демоном, про різницюміж червонимта білим світлом, про розумнівходи та виходи, які здійснюютьсяніздрями придиханні, пробачення душеюнашого Господа, яке відбуваєтьсявсерединіпупка.
(Послання 5, доІгнатія)
Отже, Варлаамне зрозумівсуті ісихазму, що й не дивно, адже для цього“кантіанцяXIV ст.”, як йогоназиває О.Ф.Лосєв, взагалі будь-якірозмови протаємниче відчуттяБога під часмолитви булибезглуздям: Бога неможливопізнати, тимбільше побачити.Варлаам напавна те, що булодля ісихастівнайсокровеннішим, він назвавпрактику молитовнихспогляданьнетварногосвітла чуттєвимі звабливимбісовидінням, ганебним“пупомудрям”.У відповідьСв.Григорійпише першуТріаду “Назахист священнобезмовних”.Палама доводить, що таємничіспогляданнячасів великихсвятих та апостолівдоступні чистимсерцям і теперішніхмолитовників.Св.Григорійбільше всьогобоявся, щофілософськета науковезнання відмежуютьлюдську душувід живої Божоїлюбові, що Богзалишитьсядесь у минулому, часів великихбоговидців.Варлаам, в своючергу добивсятого, що у червні1341 року відбувсяСобор-синод, на якому веласяполеміка щодоприроди, сутностіФаворськогосвітла. Всескінчилосятим, що Варлаамрозкаявся, аСобор в той жедень закінчивсязагальнимпримиренням.Але сам критикпаламізмунаступногож дня поїхавв Авіньйон, деприйняв уніатство.
Традицію критикипаламізмупродовжувалиАкіндін (колишнійдруг та ученьПалами), НикифорГригора, якийна Соборі 1351 рокузазнав поразки, хоча висуваввелику кількістьагрументівпроти ісихастів.також протипаламізмупишуть ієромонахНіфонт, ГеоргійЛапіф, ІоаннКаліка, ієромонахПрохор Кідоніста інші.
Уся критикаісихазму щераз доводитьте, що взагалісама містикає областю призначеноюдля небагатьох,є деяким виняткомз правил, привілеєм, дарованим небагатьом душам.Тому ставленнядо ісихазмуможна зновуж таки назвати“традицієюнерозуміння”, засновникомякої був Варлаам, а її продовжувачами– його послідовники.
Розділ ІІІ.Давньоруськапечерна аскеза.
3.1. Формуванняпечерних осередківу Давній Русі.
Феномен печерногозатворництвавідіграє визначнуроль в історіїдавньоруськоїЦеркви та їїдуховної спадщини.Завдяки своїйнадзвичайнійформі Боговизнанняпідземна аскезазавжди приверталаувагу адептівправослав’яі знаходилачисленнихпослідовниківсеред чорногодуховенства.Відома на Русіпід назвою“затворництво”вона набулау різні часищонайсуперечливішиххарактеристик: від захопленнядо повногозасудження.Печерне подвижництвовважаєтьсяводночас міриломправедногожиття і єретичниммарновірством.Однак в добусередньовіччяна Русі булобагато печернихмонастирів, чи окремихпідземнихцерков.
Чернецтво уДавній Русівиникає якпевна версіямучеництва.В Ближніх іДальніх печерахдосі зберігаютьсямощі 180 святих, переважноіноків цьогомонастиря. В1643 році митрополитПетро Могилаканонізувавїх усіх, наказавшислужити їмспільну відправу.З 1762 року згідноз ухвалою СвятогоСиноду києво-печерськихсвятих булозанесено дозагальноцерковнихмісяцесловів.
У формуванніпечерних осередківможна реконструюватипевну стадіальність: самотнє пустельництво– “анахоретство”, колективневідлюдництво– “келіотство”, спільне проживанняченців у гуртожитку– “кіновіотство”.Печерне життяу давньомуКиєві булопритаманнелише відлюдницькимосередкам, пустельникам, затвірникам,“келіотам”.Досягаючигуртожитноїстадії розвиткученці залишалипечерні помешканняй переселялисьна поверхню.
Вважають, щопечерництвона є оригінальнимнашим винаходом(і Антонію, іІларіону буливідомі прикладиСходу, де інокичасто оселялисьв печерах, якібули видовбаніу кам’янихбоках гірськихскель, булисухі і добрезахищені відвітрів і заумов лагідногоклімату булиі досі є зручнимижитлами длявідлюдниківі навіть дляцілих сільськихта міськихгромад), алесаме тут черезсуворий кліматвоно сталоособливим родомподвижництва.Оскільки існуванняу відкритійзовнішнійпечері, яказимою моглабути занесенаснігом і неутримувалатепла, було неможливим –аскети заглиблювалисяв землю. Протетак організмбув приреченийна виснажливеіснування: серед вічноївогкості, безсвітла і свіжогоповітря. Подвигомставало проживанняу таких підземеллях, не характернихдля аскетівсходу.
Безліч згадокпідземних осельзустрічалидавньоруськічитачі у перекладнійагіографічнійлітературі(наприклад, уНестеровому“Життії Феодосія”є таке посиланняна життєписСавви Освяченого, де згадуєтьсячудесне обретінняостаннім “Богомздатної печери”).
Печерні поселеннячасто булилабіринтами, заглибленимиу товщу лісовихмасивів, натомістьскельні монастирірозросталисьвздовж поверхнігірськогосхилу. Побуткрихітних камерчи змієподібнихгалерей бувдодатковимчинником аскези: за ліжка правилинеширокі дошкина материковихлежаках; настінах булиграфіті (замістьіконографіки).Одяг, хоча інаслідувавканонічнийчернечий, алебув здебільшогосаморобним, перешитим змерського.Взуття сплітализ лози або коноплі.Часто для смиренняченці носилистальні веригипід одягом, якімали дуже великувагу і натираликриваві ранина тілі. Деяківідлюдники, щоб завждипам’ятати просмерть ставилив келії труну.
У розповідіПатерика печерництвонеодноразовопоєднуєтьсяіз затвірництвом.Затвори булиу печерах, часому наземнихмонастирськихкеліях. Печернізатворники(Ісаакій, Нікита, Лаврентій,Іоанн) у неймовірномупості та самоумертвлінніпроводили уземлі десяткироків.
Досить специфічносклався побуткиївськихпечерних скитівXV – XVIII ст. (різновиддовільногоале тимчасовогопечерногозатвірництва), які утворювалисьпри великихгуртожитнихмонастиряхі були місцями“заслань”схильної довідлюдництвай придатноїдо спільногожиття чернечоїбраті. Пустельництвотут було умовним, але все ж в основівсіх напрямківйого була філософіяаскетизму.Щоправда київськіпечерники умолитовнійзосередженостінамагалисьобійтись бездопоміжнихфізичних вправ.
Усі відлюдникиXI – XVII ст. намагалисьреалізуватисебе у печерництві.Найдавнішікиївські монастирі, що виникалиу XI – XІI ст., на думкуБобровського, були пов’язанііз загальнимпроцесомхристиянізаціїі носили місіонерськийхарактер. Появапечерних осередківу XIV –XV ст. – цепоширення уСередньомуПодніпров’їоновленоговізантійськогоісихазму втлумаченніболгарськогочернецтва.Нарешті, третяхвиля київськогопечерництваXVII –XVIII ст. – це поверненнядо Києва російськоговаріанту оновленогоісихазму –вчення “незискливості”Ніла Сорського, адаптованедо потреб скитовогочернецтва.
Отже, формуванняаскези XI – XIII ст.мало київськесередовище.Тому маємобезліч згадокпро печернімонастирі вКиєві: Києво-Печерський, Гнилецький(кінець XI – XVI ст.скит Києво-ПечерськоїЛаври), Видубецький(друга половинаXI – XVIІІ ст. – аждо заборонивідлюдницькоїпрактики черезграбунки кримськихтатарів), Звіринецький(XІІ – XVIІ ст.), Кирилівський(XI – XІV ст.), Микільський(XІІІ – XV ст.), Щекавицький(засновано уXІІІ ст.), Межигірський(XV – XVІІІ ст.), Китаївський(XVІ – XVІІІ ст.) табагато інших.Цілий ряд київськихпечерних комплексів– Сирецький, Смординський, Юрківський, Солом’янський, Голосіївський, Феофанівський, Пирогівськийта ін. – за бракомісторико-археологічнихданих можутьбути лише умовновіднесені допечерних монастирів.
3.2. Отці-аскети
Яскравим втіленнямригористичноїлінії, яку обстоюютьвже згаданієгипетськіта сирійськімонахи є життєвийшлях Антонія.Найперший іззасновниківКиєво-ПечерськоїЛаври, народивсяу місті Любечіна Чернігівщині.Замолоду віншукав усамітнення, на Афоні Антоній.Поблизу Києва, на Берестовіза межею міставін знайшовдвосаженнупечеру, виритуколись варягами,і оселився там.
Відомо, що з XІст. на Русіпоширюєтьсявізантійськийісхазм, якийбув занесенийз Афону самеАнтонієм Печерським.Усі його характерніриси можнаспоглядатияк у самогопечерськогопатріарха(“обыкль единьжити..., не тръпявсякого мятежаи мълвы”, “затворисявъ единой келиипецеры”), такі в його учнів(Ісаакій) тапослідовників(Микита, єпископНовгородський, Лаврентійзатворник,Іоанн Багатостраждальний), які у повнійтемряві, “якозракъ вынимаячеловъку”зуміли “невидъниеми молчанием”осягнути “свътбожественный”,“неизречененъ”.
Вже згаданийучень АнтоніяІсаакій, якийбув у мирськомужитті купцем, спокутуючигріхи, завдававтілу своємужорстокої кари.Під власяницеюнадягав вінсиру козячушкіру. Колишкура зсихалась, то дуже стискувалатіло. Ісаакійсім років просидіву печері чотирилікті завбільшки, а поживою булаодна проскурачерез день.Ісаакій ведевідчайдушнуборотьбу збісами, яківсіляко знущаютьсяз нього і зрештою, з’являютьсяйому наче ангелисвітла.
Іоанн Багатостраждальний30 років просидіву затворі, носячина собі “залізатяжкі”. Спокутуючигріхи молодості, під час постувін закопуєтьсяпо груди в землю.Іоанн чує пекучийжар в ногах, жили і кісткийого тріщать, як у вогні, надголовою дихаєпаща лютогоЗмія. Тількищира молитвадо Бога даєйому полегшення.
Саме ісихастськевчення спонукалоі стимулювалорозвій печерногоосідництваі похідних віднього формзатворницькоїаскези на Русі.Але разом з тиматавістичніідеї асоціальноїта споглядальноїрелігійноїфілософії, щосуперечилаієрархічнимі колективістськимзасадам християнськоїЦеркви, вступалиу протиріччяіз щойновпровадженимзагальножитійнимустроєм руськогочернецтва таузвичаєнимиканонічнимиприписами.Запереченняцієї екзотичноїформи християнськогослужіння посталочи не одразуз її виникненням.
Варто згадатихоча б те, щоАнтоній убравпідземне жительствоу шати майжеповної самоізоляції.Це вело донадзвичайнихнестатків іобмежень братіїу вже й такнестерпнихумовах похмурогоі темного підземелля.“Житіє Феодосія”натякає наякісь негаразди– “мятежи имълву” у середовищіченців, — що призвелодо переселенняАнтонія у іншемісце. Вірогідно, що поштовхомдо цього булопоступовеутвердженняв первіснійсамітницькій“келії” общиннихзасад, якіпідточувалиїї з середини.Справді Антонійвдовольнявсявсього двомаучнями – Феодосіємі Никоном Великим, останній вжепочав постригативсе нових прибульців, для котрих булапотрібна хочаб найпростішаорганізація.Як тільки ісихастськіпідвалинипочали руйнуватися, занепала імотиваційнаоснова печерногожительства.
Немає об’єднавчоїідеї – не сталой печерноїобителі. Антонійподався наБлижні печери, братія оселиласяна пагорбіпонад своїмколишнім притулком.
Майже в усічаси існуванняПечерськогомонастиряісихія, прихованапід назвою“затворництва”, викликаласупротив церковнихвластей, томуй не мала глибокогосоціальногопідґрунтя.Найбільш вражаючимприкладомподібногозапереченняє посмертнадоля АнтоніяПечерського, що з неласкипізніших ортодоксівдо його світогляднихуподобаньопинився немовбипоза монастирськоюісторією і зживої земноїпостаті перетворивсяна міфологізованийіконописнийобраз. ВзагаліАнтоній далекопоступаєтьсяпопулярністюперед Феодосієм.Вже невдовзіпісля смертіостаннього,3 травня 1074 року, пам’ять йогояк святоговідзначаєтьсяпринаймні упечерськомумонастирі, 1091року мощі Феодосіяпереносятьдо церкви, якупочали будуватийому ще за життя.Доволі раноскладаєтьсяі житійна літератураприсвяченаФеодосію (XІІст. – “Києво-ПечерськийПатерик”). Антонійі Феодосій –різні типисвятих. Перший– аскет, відлюдник, а другий – невідкидає побут, не байдужийдо світу, маєдар спілкуванняз людьми.
Відомо, що ісихіябула байдужоюдо книжноїтрадиції, хочай не заперечуваларозумовоїпраці. Людинане може ставитисьз довірою досебе і читатив собі. Вонасама муситьмовчати, щобпочути вищийглас, глас істини.Св.Григорійв “Тріадах”(ІІ 1, 16; 35) каже, щодобре в молодостізайматисясвітськоюнаукою тасловесністю, але захоплюватисяними аж до зрілоговіку смішнота шкідливодля душі.
В такому розумінніможна тлумачитидавньоруськукультуру, як“культурумовчання”,інтелектуальногомовчання. Якщовбачати у мавчанніне просто браксловесно вираженоїдумки, а самостійнупроблему іпозитивнутворчу цінність, то подібноїорієнтаціїі західноєвропейськімістики, і отціправославноїцеркви, близькосхідніта візантійськімонахи-ісихасти.Це пов’язанонасампередіз певним розуміннямлюдини і сутністюїї ставленнядо дійсності.На проповідьмовчання можнанатрапити утворах багатьохдавньоруськихавторів. ВідПлотіна доПсевдо-Діонісіяповз конфесійніперепони, імперативмовчання булоспіввіднесеноіз неосяжністю, невимовністюбожественногопершопочатку.
Загалом, яккаже дослідникВ.Веніамінов, містичну аскетику, відому підназвою “ісихія”не можна вважатилише витвороммовчазногомолитовногосамозаглиблення.Безумовно вонаполягала насампереду тривожнихпошуках рівновагиміж особистіснимпрозріннямі життям оточуючогосвіту.
Висновки:
Візантійськийісихазм ставідейною підвалиноюпечерногосамітництвау Давній Русі, яке мало своїспецифічніриси, вже згаданівище. Мало відомо, чи дійсно печерніаскети використовувалиісихастськийпраксис, алезагальні світоглядніустановкивказують нате, що мета буласпільною –через усамітнення, мовчазнусамозаглиблену“розумну молитву”, через смиреннясвоєї плотіта боротьбуз спокусамидосягти єднанняз Богом – вічногощастя і блаженства.
Церква завждипідозрілоставилася домістиків, прощо свідчатьгоніння наГригорія Паламу, критика паламізмуВарлаамом тайого послідовниками, нерозуміннястрогого аскетизмуАнтонія.
Проте не можнане визнати, щодуховна доктринаісихазму маладеякі вади тавразливі місця.По-перше, як іпізнішої добиісихія, певно, асоціюваласяв уяві досвідченихінтелектуалівчи бодай консервативнихтрадиціоналістівз келейноюповедінкоютемних і відсталихченців, майжедиких тварин, уявлялася якнездоровезбочення, щоне має прямогостосунку дорелігійногослужіння. Антагоністиісихії завждинаголошувалиїї “психотехнічний”характер, зводилиїї сутністьдо механічноїімітації певнихфізіологічнихвправ – до такзваного “пупошества”(омфалопсихії).По-друге, чималутінь на ісихіюкидали прикметиїї подібностідо сектанськихєретичних формБоговизнання.Постійне реченняІсусової молитви, як найнеобхіднішийрефлексіймедитативногостану, зближувалоісихастів збогомілами, або як їх тодііменували вВізантії месаліанами.
Іншою вадоюісихазму булайого іконоборчеська“нестяжницька”сутність. Свогочасу ГригоріяПаламу і йогопослідовниківзвинувачувалиу “неповазідо святих ікон, священногоначиння таіншого християнськогоблагочестя”.Ісихастипротиставлялипишній марнотівідправ суворупростоту іцілковитуспрощеністьобрядності, а також схвальноставилися досекуляризаціїмонастирськихі навіть церковнихбагатств. Практичноусі давньоруськіадепти ісихазму, що згадуютьсяв Печерськомупатерику, тежбули свідомимиприхильникамизлиденності– як наприклад, колишній купецьЧернь, в монашествіІсаакій Юродивий, чи АфанасійЗатворник.
Вірогідно, щолітописнаоповідь проспокушенняІсаакія “світоноснимдияволом” євідголоскомне якихосьуявних натуралістичнихмарень інока, а результатомцілком певнихполеміко-богословських, спірітуалістичнихсуперечок, щовелися навколоісихастськоговчення в Печерськомумонастирі.Теологічнакритика паламізмув окремих своїхчастинах залишаєтьсяне спростованоюі донині. ПринаймніВ.Веніаміновзазначає, що“вцілому роздумиСв.ГригоріяПалами з їхзлетом, напруженістюі падіннямзостаютьсявикликом, наякий сучаснеправослав’яще повинне будевідповісти”.
Багато дослідників, вивчаючи ісихазм, відзначали, що в ньому єбагато рисблизьких досхідних медитативнихпрактик. Такпрактика постійноїмолитви, якапередбачалаповтореннябожественнихімен як сильнийпсихотехнічнийметод, добревідома нам зінших традиційі є універсальною.Достатньозгадати повторення“великої мантри”,“Харе Крішна”в індійськомувішнуїстськомубхакті.
Деякі психологивважають, щобажаний ефектє результатоммеханічногоповторенняі формула можебути будь-якою.Але важко погодитисяз цією думкою, адже тут визначальнуроль відіграєустановкасвідомості, яка виражаєтьсяв сакральністьімені, якепромовляється.
Якщо говоритипро подальшудолу ісихазму, то його величдемонструєСв.СергійРадонежський.В XV – XVI ст. вінрозквітаєзавдяки працямНіла Сорського.Після столітьзанепаду, ісихазмвідроджуєтьсяв старчествікінця XVІІІ– XІXст., принципиякого викладеніФ.М.Достоєвськимв “БратахКарамазових”.Свідченнямглибокоговкоріненняісихазму середправославногонароду є “Відвертірозповідімандрівникадуховномусвоєму отцю”(кінець XІXст.). На початкуXX ст. переконанняпро святістьсамого іменіІсусовоговиразилосьв афонськомумонашествіу русі ім’яслав’я, яке було обгрунтованеС.Н.Булгаковим.Ім’яслав’яможна вважатиподальшимрозвиткомісихастськоїтрадиції. Такза уставом, афонський монахповинен 1000 разівза день промовитиІсусову молитву.
Слід такожсказати, щовізантійськийісихазм, якпізніше руськийісихазм, вираженийв печернійаскезі, необмежувавсямовчанням тамолитвою, а вівдо розквітубогослов’я, реформуваннямонастирів, літургічноїтворчості, дошироких рухівгромадянськогота політичногооновлення.Загалом, засловами дослідникаМейєндорфа,ісихасти “вдихнулинове життя взастигле тасклеротизуючехристиянськесуспільствоВізантії”
Література:
Бобровський Т.А. Печерні монастирі й печерне чернецтво в історії та культурі середньовічного Києва. – К., 1995.
Горский В.С. Философские идеи в культуре Киевской Руси XI – начало XII вв. – К., 1987.
Горський В.С. Святі Київської Русі. – К., 1994.
Св.Григорий Палама. Триады в защиту священнобезмолвствующих. — М., 1995.
Замалеев А.Ф. Зоц В.А. Мыслители Киевской Руси. – К., 1987.
Кабанець Є. Давньоруська печерна аскеза і візантійський ісихазм. // Духовна спадщина Київської Русі. – Одеса, 1997 – вип.2.
Карсавин Л.П. Монашество в средние века.
Карпов С.П. История средних веков. – М., 1997.
Карташев А.В. Очерки по истории Руской Церкви. – М., 1991.
Києво-Печерський патерик. — К. 1991.
Киприан Керн (архимандрит). Антропология Св.Григория Паламы. – Брюссель, 1981.
Культура Византии II половина VII – XII веков.- М., 1989.
Поснов М.Э. История христианской церкви (до разделения церквей 1054 г.). – М., 1964.
Полный православный Богословский энциклопедический словарь. т.1-2. – Спб., — 1992.
Прошин Г. Черное воинство. – М., 1988.
Топоров В.Н. Святость и святые в русской духовной культуре. – том 1. — М., 1995.
Торчинов Е.А. Религии мира. Опыт запредельного. Трансперсональные состояния и психотехника. – Спб., 1998.
Труды Киевской Духовной Академии. том 1., К., 1872.
Успенский П. Афон языческий. – К. 1877.
Успенский П. Восток христианский. – К., 1875.
Флоровский Г. Восточные отцы V – VIII вв. – М., 1992.
Христианство. Словарь. – М., 1994.
Христианство. Енциклпедический словарь в 2-х томах. – М., 1993.