Реферат: Державна установа«інститут економіки та прогнозування нан україни»
ДЕРЖАВНА УСТАНОВА«ІНСТИТУТ ЕКОНОМІКИ ТА ПРОГНОЗУВАННЯ НАН УКРАЇНИ»
На правах рукопису
РОЗДІЛ 1 ІНВЕСТИЦІЙНА ПОЛІТИКА: КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ ТА ОСОБЛИВОСТІ МЕХАНІЗМІВ РЕАЛІЗАЦІЇ
1.1. Еволюція наукових поглядів на роль інвестиційної політики в економічному розвитку в класичних та сучасних теоріях економічного зростання
Історія економічної науки тісно пов’язана з пошуком шляхів оптимального розвитку економічних систем. При цьому в числі визначальних факторів економічного розвитку, до яких найбільше прикута увага представників наукових економічних шкіл упродовж останніх століть, залишаються інвестиції. І якщо наукові підходи у питаннях визначення загальних закономірностей впливу інвестицій на економічний розвиток сформульовані досить давно і в цілому не піддаються сумніву1, то проблеми інваріантності механізмів реалізації інвестиційної політики залежно від типу економічних систем, конкретно-історичних особливостей їх розвитку та економічного потенціалу залишаються упродовж останніх років полем для численних наукових дискусій.
Своєрідний пік наукових дискусій і, відповідно, розквіт теорій інвестиційного зростання, відбувся у першій половині ХХ ст. і був зумовлений економічними перегонами соціалістичної та капіталістичної систем, які, в свою чергу, актуалізувати попит на методологічні напрацювання щодо можливостей розвитку держав з різними економічними потенціалами та соціально-економічними пріоритетами розвитку. Економічна дійсність другої половини ХХ ст. засвідчила як успішність практичного впровадження рекомендацій, що витікають з концепцій інвестиційного зростання, для подолання кризових та депресивних явищ в економіках розвинених країн, так і відторгнення ряду економічних реформ, які базувались на концептуальних платформах теорій інвестиційного зростання.
Еволюція економічних систем засвідчила, що інвестиційна політика може реалізовуватися за рахунок задіяння різних комбінацій факторів, які у своїй сукупності формують її концептуальну основу. Незважаючи на окремі ідейні протиріччя в теоріях економічного зростання, в практичному відношенні майже у всіх концепціях чільне місце відводилось фінансовому фактору – інвестиційному ресурсу, основне ж методологічне розмежування стосувалось того, розглядався він в якості рівноправного компоненту чи як каталізатора зрушень.
Фундатор сучасної інвестиційної теорії економічних циклів М.І.Туган-Барановський в основу своєї концепції поклав ідею зв’язку промислових коливань з періодичним створенням нового капіталу, при цьому він вважав за необхідне враховувати не лише роль банків та кредиту, а й фактор інвестиційної активності у різних сферах відтворювального процесу, оскільки збільшення інвестицій у галузях, що виготовляють засоби виробництва, дає мультиплікаційний поштовх для підвищення інвестиційної активності інших галузей; разом з тим, порушення пропорційності розподілу і нагромадження суспільного капіталу породжує кризові явища в економіці [4, С. 183, 195-261].
Теорія М.І.Туган-Барановського справила визначальний вплив на подальший розвиток економічних досліджень в галузі інвестиційних аспектів економічного зростання: Шпітгоф намагався розвинути її з позицій диспропорційності як основної причини економічних коливань, К.Маркс у дещо модифікованому вигляді (він розглядав цикли як результат перенакопичення капіталу) виклав її на сторінках «Капіталу» [5, C. 302]. У подальшому наукові ідеї М.І.Туган-Барановського розвинули у своїх працях Кассель, Кейнс, Хікс, Гарод, Хансен та ін. Суттєво доповнити теорію циклів вдалося М.Кондратьєву, який виходив з того, що економічна активність є послідовністю довгих хвиль, спричинених набором ендогенних та екзогенних факторів (інвестицій), що мають коливальний характер [6]. У 990-х роках наукові дослідження у цьому напрямі продовжив С.Глазьєв, доповнивши теорію економічних циклів концептуальним обґрунтуванням зміни технологічних укладів [7].
(ВЫРЕЗАНО)
Дослідження, проведені С.Кузнєцом та М.Кларком у рамках концепції помірних темпів зростання, засвідчили, що у високорозвинутих країнах чисті інвестиції в розмірі 10% річного випуску приносять 3% приросту доходу [5, C. 306]. З урахуванням того, що країни, які розвиваються, не можуть досягти аналогічних результатів ні за нормою накопичення капіталу, ні за ефективністю його використання унаслідок низького техніко-технологічного рівня їх розвитку, дефіцитом кваліфікованої робочої сили, фундаментальних та прикладних наукових знань, автори концепції помірних темпів зростання вважали її найбільш доцільною і прийнятною саме для країн, що розвиваються.
Певною мірою теоретично близькою до концепції помірних темпів зростання С.Кузнєца та М.Кларка, була теорія У.Ростоу, у рамках якої він сформулював ключові умови, необхідні для досягнення економічного зростання: збільшення обсягів інвестицій до рівня понад 10% національного доходу, випереджаючий розвиток обробної промисловості, наявність інституціональної структури, яка б дозволяла використовувати стимули економічного зростання [16].
Згодом С.Кузнєц разом з К.Курихарою сформулювали основні проблеми, з якими стикається економічно слаборозвинута країна у процесі накопичення капіталу (нестача заощаджень для фінансування економічного розвитку, нестача іноземної валюти для оплати імпортних ресурсів і технологій), що лягло в основу моделі «допомоги розвитку», яка згодом в різних модифікаціях набула широкого поширення серед західних економістів і стала використовуватись в якості інструменту розрахунку потреб країни, що розвивається, в іноземному капіталі [13, C. 146-184].
Загалом поява на початку 1960-х так званих моделей «допомоги розвитку» та широке їх практичне поширення і вдосконалення в наступні роки, на нашу думку, є цілком об’єктивним явищем: у світовій економічній системі після Другої світової війни відбулись істотні зміни, передусім, в плані перерозподілу фінансових ресурсів, появи нових самостійних держав. Закономірно, що провідні країни (передусім, США), які не вели на своїй території військові дії, накопичили значні фінансові ресурси (які треба було в щось інвестувати), розбудовували та розширювали зарубіжні ринки збуту для своїх економік. Таким чином, значні запаси капіталу зумовили своєрідне «наукове замовлення» на різноманітні концепції та моделі «допомоги розвитку», які початково базувались на постулаті, що притік іноземного капіталу в економічно слаборозвинуту країну створює умови для переходу від економічної стагнації до самопідтримуючого розвитку. При цьому потреба в іноземному капіталі виражалась як різниця між необхідними обсягами інвестицій та наявними заощадженнями. Згодом після краху світового золотого стандарту і переходу до режиму плаваючих валютних курсів логічним доповненням вказаних моделей стали розрахунки впливу курсових та пов’язаних з ним факторів (дефіциту платіжного, торгового балансу та ін.) на інвестиційну активність в економічно слабких державах.
А.Хіршман вважав, що якщо відсталу економіку, яка характеризується незбалансованістю і розвивається стрибкоподібно, стимулювати дозованими інвестиціями (у «вузькі місця» для усунення дисбалансів), то можна досить швидко досягти прискореного розвитку економіки. При цьому він наголошував, що для інвестиційного підживлення важливо обирати лише певні галузі економіки, здатні не лише транслювати, а й мультиплікувати інвестиційний імпульс [17].
Теоретичні підходи Хіршмана у подальшому отримали розвиток у працях російських економістів В.Бєлкіна, П.Медведєва та І.Ніта, які запропонували для російської економіки теорію провідної ланки – запуску так званих «локомотивних» галузей, які здатні передати початковий інвестиційний імпульс іншим галузям економіки. У даному випадку в числі таких галузей розглядались ті, продукція яких була орієнтована на задоволення споживчого попиту – автомобілебудування, житлове будівництво та ін. [5, C. 305].
Відмітимо, що в українському варіанті досить близькими до теорії Хіршмана та теорії провідної ланки виявились наукові позиції А.Гальчинського (стратегія реіндустріалізації) [18, C. 209-218], В.Семиноженка та В.Гейця (стратегія інвестиційного прориву) [19; 20, C. 213], О.Шнипка («точки зростання») [21], А.Кінаха (стратегія ривка) [22], з тією різницею, що стратегічними для інвестування галузями виділялись ті галузі української економіки, де вдалося зберегти і певною мірою наростити конкурентоспроможний потенціал – судно- , літако-, ракетобудування, обробна промисловість та ін. Принципова відмінність від варіанту російських науковців – вибір галузей з орієнтацією продукції на задоволення не внутрішнього споживання, а на стимулювання високотехнологічної експортоорієнтованої продукції. Чотириматрична Технологія економічного прориву, запропонована Радою конкурентоспроможності України [23], (що згодом лягла в основу програми діяльності Уряду «Український прорив: для людей, а не для політиків») базується на твердженні про необхідність ліквідації критичних відставань України від розвинутих країн (перша матриця ТЕП), і є аналогічною «Новому курсу» Ф.Д.Рузвельта, який для своєї економічної політики виділив 4 пріоритети: посилення ролі держави як регулятора ринків, арбітра, надійного постачальника публічних послуг; підвищення частки державних видатків на користь малозабезпечених верств населення; жорстке антимонопольне регулювання; стимулювання платоспроможного попиту.
(ВЫРЕЗАНО)
У 1970-80-ті роках ХХ ст. у рамках теорії оптимального функціонування економіки1 з метою забезпечення високих темпів економічного зростання радянськими вченими здійснювалась розробка комплексу оптимальних планів для усіх народногосподарстких рівнів, а також адекватної їм системи цін. У рамках вказаної теорії була створена унікальна система оптимальних моделей функціонування економіки, причому, враховуючи особливості жорсткого централізованого планування і відсутність коригуючих ринкових механізмів, до теоретичних і модельних викладок висувались досить високі вимоги – в моделях повинні були враховуватися численні і різнонаправлені фактори, оскільки найменше коригування могло спричинити диспропорції та розбалансування всієї системи [5, C. 308].
Треба зауважити, що такі розробки здійснювались у руслі світової тенденції активізації використання математичних методів в економічній науці, що розпочалось з 50-60-х років ХХ ст. Зокрема, що стосувалось вивчення впливу інвестицій як інструменту макроекономічної політики, вагомі результати містяться у роботах Т.Ховельмо стосовно мультиплікаційного ефекту інвестицій, суть якого полягає в тому, що зростання обсягів інвестицій викликає збільшення додаткової інноваційної вартості. Поряд з цим широкого поширення набувають наукові підходи, в яких механізми стимулювання інвестиційних процесів ув’язуються з використанням фінансових та грошово-кредитних методів економічної політики (М.Фрідмен, В.Оукен, Л.Ерхард, Ф.Хайєк).
На етапі прискорення процесів науково-технічного прогресу представниками західної економічної думки в галузі теорій інвестиційного зростання досить активно стали розроблятися концепції національних інноваційних систем (Б.Лундвал, Р.Нельсон, М.Фріман), які були покликані забезпечити відповідність між структурою інвестицій та інновацій і потребами структурних змін в економіці, а їх практична реалізація – ефективно регулювати інноваційний розвиток як основу забезпечення національних конкурентних переваг.
Поява у 50-х роках ХХ ст. теорії «периферійних економік» посприяла розробці так званих теорій адаптації, які слугували теоретичним підґрунтям інтеграції технологічно відсталих країн у світогосподарські зв’язки за рахунок імпорту технологій з країн-технологічних лідерів, підвищення ефективності використання внутрішньої робочої сили та подальшого експорту виробленої продукції [30].
Центральною темою сучасних неокласичних моделей економічного зростання є вигоди від торгівлі та інвестицій між країнами, що розвиваються, та розвинутими країнами, відповідно, в макроекономічному аналізі інвестиційним витратам відводиться ключова роль – інші ендогенні змінні (обсяг випуску, прибуток, зарплата) розглядаються як функції від накопичених інновацій. Причому основний акцент робиться на інвестиціях у людський капітал, який є ключовим фактором, що визначає технологічний прогрес (Ромер, Лукас) [31, 32]. Загалом сучасні роботи по теорії інвестиційного зростання опираються на розширення ролі інвестицій та інновацій в людський капітал як фундаментальний фактор економічного зростання.
Останніми десятиліттями досить активно став досліджуватися вплив інститутів фінансового посередництва на економічний розвиток. Поглиблення наукових досліджень макроаспектів взаємозв’язку рівня розвитку фінансових систем, інвестицій та економічного зростання зумовлене відсутністю в неокласичних теоріях росту фактора трансакційних витрат, що, у свою чергу, зумовило ігнорування ролі фінансових інститутів і ринків у процесах ефективної трансформації ресурсів. Розробка моделей ендогенного економічного зростання на етапі прискорення науково-технічного прогресу з урахуванням впливу інституціонального середовища на темпи і пропорції економічного розвитку також актуалізували дослідження мікро- і макроаспектів впливу фінансових умов на інвестиційні процеси та економічний розвиток [33-35].
На наш погляд, це має важливе значення для стимулювання інвестиційних процесів у перехідній економіці, оскільки необхідно враховувати, що не лише особливості інституціонального середовища впливають на форми і пріоритети реалізації інвестиційної політики держави та суб’єктів господарювання, а й відбувається зворотній процес – коли існуюча практика інвестиційної діяльності (у т.ч. процес її фінансового забезпечення) стимулює внесення змін в усталені моделі реалізації інвестиційних проектів.
Аналіз теоретичних концепцій і моделей, що описують вплив інвестицій на економічний розвиток, показує, що у своїй більшості вони не можуть бути використані для пояснення значних і постійно існуючих диспропорцій в економічному розвитку між індустріально розвинутими економіками та економіками країн, що розвиваються, або перебувають на стадії економічних трансформацій. Теоретичні та емпіричні результати, сформульовані для ринкових економік, не можуть повністю екстраполюватись на досвід країн з перехідною економікою, оскільки не враховують системні особливості та специфіку перехідних економік. Тому сучасний стан проблеми реалізації інвестиційної політики у перехідних економіках характеризується певною теоретичною невизначеністю і наявністю діаметрально протилежних точок зору.
Це певною мірою підтвердила українська економічна наука, перед якою на початковому етапі ринкових перетворень постала гостра потреба пошуку теоретико-методологічного фундаменту реалізації інвестиційної політики. Треба визнати, що за роки незалежності представники української наукової економічної думки на основі синтезу західних теорій інвестиційного зростання, дослідження причин і особливостей інвестиційної кризи в Україні на етапі ринкової трансформації, суттєво просунулись у розробці теоретико-методологічного інструментарію дослідження ролі інвестицій у стимулюванні економічного зростання.
Найбільш вагомий внесок у розвиток інвестиційної теорії в Україні вніс М.Герасимчук, розглянувши роль інвестиційного забезпечення в економічному розвитку через призму проблеми формування інвестиційної політики, джерел інвестицій та їх економічного регулювання [36-42]. Значні здобутки у цій галузі економічної науки мають також інші представники української наукової школи, зокрема, В.Геєць (сформулював наукову концепцію інновативно-інноваційного розвитку) [43, С. 291-356; 44, С. 335-494]; Б.Кваснюк (з’ясував роль національних заощаджень у фінансуванні інвестиційної політики, роль промислової політики у державному регулюванні) [45, С. 7-21, 29-52; 46; 47, С. 34-45]. Вагомий внесок у розробку теоретико-методологічних засад інвестиційної політики зробили О.Махмудов [48] (досліджував проблему формування інвестиційної політики та управління інвестиціями на етапі реформування економіки України), О.Амоша (дослідив особливості реалізації інвестиційної політики в ГМК) [49, C. 96-100], А.Мар’єнко (обґрунтувала інвестиційну складову підвищення конкурентоспроможності, виділила окремі напрями інвестиційної політики в умовах перехідної економіки) [45, С. 167-188; 46, С. 333-341; 47, С. 331-366]. Теоретичне опрацювання інвестиційних проблем здійснював А.Пересада [50, 51] (ним досліджено окремі аспекти інвестиційної діяльності в економіці перехідного типу, зокрема фінансові інструменти залучення капіталу в інвестиційні процеси, стимули розвитку фінансових інвестицій); А.Сухоруков [52] (зокрема, дістали подальшого розвитку теоретичні аспекти розміщення інвестицій в регіоні, принципи інвестиційної політики в Україні) та ін.
На наш погляд, головним недоліком наукових підходів щодо обґрунтування теоретико-методологічних засад інвестиційної політики в умовах перехідної економіки у вітчизняній економічній думці було те, що структурні елементи і фактори інвестиційного процесу (зокрема, фінансові і кредитні) розглядались та аналізувались окремо, а не у взаємодії і взаємозалежності. Також для української економічної думки постсоціалістичного періоду характерним був надмірний акцент на ролі іноземного капіталу у фінансуванні інвестицій, що відволікало увагу від поглибленого вивчення проблем розвитку власної фінансово-кредитної системи, ролі внутрішніх фінансових джерел у забезпеченні інвестиційних потреб економіки.
(ВЫРЕЗАНО)
Ефективність реалізації інвестиційної політики залежить не лише від обсягів капіталу, що інвестується, а й від ефективності інвестиційного процесу на макро- та мікрорівнях. Саме адекватність задіяння механізмів фінансування інвестицій дозволяє впливати на здатність суб’єктів мобілізовувати, розподіляти і контролювати використання інвестиційних ресурсів, а отже в кінцевому підсумку – впливати на підвищення ефективності інвестиційного процесу в економіці. Враховуючи, що саме цей аспект інвестиційної теорії розроблений вітчизняними та зарубіжними науковцями найменше, а також враховуючи його важливість для української економіки, у подальшому йому буде приділена особлива увага.
1.2. Сучасні особливості реалізації інвестиційної політики. Оптимальний тип інвестиційної політики для України
Науково-статистичні оцінки практичної реалізації концепцій інвестиційного зростання засвідчують, що їх кінцевий ефект залежить від особливостей реалізації інвестиційної стратегії, що знаходить системне відображення в інвестиційній політиці, яка інтегрує в собі цілеспрямоване створення стимулів інвестування, каналів перерозподілу капіталів, технологій відбору інвестиційних проектів, а також контролю за рухом інвестиційних ресурсів [53, С. 155]. Інвестиційна політика здійснюється в ув’язці з промисловою, грошово-кредитною, бюджетно-фіскальною політикою з метою забезпечення національних пріоритетів розвитку. Оскільки на різних етапах економічного розвитку пріоритети можуть змінюватись – відповідно, інвестиційна політика може коригуватися відповідно до визначених стратегічних пріоритетів.
У залежності від конкретно-історичних умов, особливостей та задач, які суспільство виділило в число пріоритетних, інвестиційна політика може спрямовуватись на досягнення різних цілей: відновлення промислового виробництва (наприклад, у повоєнний період); здійснення структурних зрушень в економіці; модернізації економіки; досягнення визначених темпів економічного росту, зайнятості та ін.
Наведений перелік не є вичерпним і остаточним набором цілей інвестиційної політики, більше того, окремі з них можна вважати субпідлеглими по відношенню до інших (наприклад, фінансування структурних зрушень на певному етапі економічного розвитку є необхідною передумовою досягнення у майбутньому стабільних темпів зростання економіки, отже, у даному випадку структурні зрушення як ціль інвестиційної політики можуть виступати в якості тактичної цілі по відношенню до забезпечення економічного зростання як стратегічної цілі інвестиційної політики).
(ВЫРЕЗАНО)
.
Загалом досвід практичної реалізації інвестиційної політики в різних типах економічних систем засвідчує, що підходи і можливості її реалізації суттєво відрізняються у багатьох відношеннях, причому одні й ті ж підходи спричиняють різні ефекти і результати, а різні стартові передумови в кінцевому підсумку можуть нівелюватися інтенсивністю і глибиною задіяння тих чи інших механізмів реалізації інвестиційної політики. Зважаючи на особливість предмету та об’єкту даного дослідження, далі будуть розглянуті особливості моделей інвестиційної політики постсоціалістичних країн ЦСЄ, Прибалтики, СНД та ПСА, які істотно просунулися у напрямі ефективної реалізації інвестиційної політики для забезпечення успішності економічних реформ.
1.2.1. Моделі інвестиційної політики в країнах ЦСЄ, ПСА та СНД.
Той факт, що в епоху постіндустріалізму та загострення глобальної конкуренції якісне прискорення економічного розвитку забезпечується масштабами та темпами промислового освоєння інвестицій та інновацій (тоді як просте економічне зростання – за рахунок задіяння факторних чинників, наприклад, дешевої робочої сили, сировини чи незадіяних виробничих потужностей – може демонструвати навіть пасивна до інновацій монопольно-корумпована економіка), вже не ставиться під сумнів. Першими це усвідомили розвинуті країни і за рахунок концентрації наукового потенціалу і ефективного використання інтелектуальних ресурсів створили технологічний розрив від інших країн і продовжують його інтенсивно нарощувати – нині в розвинутих країнах приріст ВВП у середньому на 75-90% досягається за рахунок науково-технічної сфери та інтелектуалізації основних факторів виробництва [55, С. 15]. Річні обсяги світового ринку наукоємної продукції складають нині біля 3 трлн. дол. (у т.ч. понад 1 трлн. дол. становить торгівля високотехнологічними виробами), у т.ч. обсяги експорту наукоємної продукції США становлять близько 0,7 трлн. дол., Німеччини – 0,5 трлн. дол., Японії – 0,4 трлн. дол. Сконцентрувавши понад 90% світового наукового потенціалу, провідні країни контролюють 80% світового ринку високих технологій, за підсумками 2005 р. сукупна частка США, Японії, Німеччини, Франції та Великобританії у світовому експорті ІТ перевищила 36% (Додаток А, табл. А.1) [55, С. 16].
Вказані обставини стали визначальними у виникненні в економічній теорії окремого напряму, у рамках якого стали формуватися теорії доганяючого розвитку, нові стратегії і моделі зростання, націлені на подолання (скорочення) соціально-економічної відсталості, які в різних модифікаціях стали активно освоюватися країнами, що розвиваються., та країнами з перехідною економікою [56-58].
(ВЫРЕЗАНО)
.
Моделі інвестиційної політики в країнах ЦСЄ. Країни ЦСЄ, які на початку 1990-х розпочали ринкові трансформації, обрали апробований варіант експортно-орієнтованої стратегії економічного розвитку, яка передбачає концентрацію внутрішніх ресурсів на найбільш перспективних виробництвах та активне залучення ПІІ [63, 69-73]. При цьому у якості домінанти інвестиційної політики ці країни обрали модель імпортованої постіндустріалізації на основі активного інтеграційного процесу з ЄС [55, C. 22]. Закономірність саме такого вибору інвестиційної політики стала наслідком об’єктивних передумов, а саме:
економіки країн ЦСЄ є типовими прикладами малих економік з низькодиверсифікованою структурою виробництва;
порівняно вузький обсяг внутрішнього ринку, притаманний малим економікам, актуалізує зовнішньоекономічну діяльність, що посилює залежність таких країн від експортних доходів;
у малих економіках наявні ресурси (трудові, фінансові), як правило, недостатні для формування НТП, який би забезпечував високий рівень і обсяги створення наукоємної продукції; формування крупних національних компаній (ТНК), у рамках яких найбільш ефективне створення інноваційної продукції, у таких країнах також вкрай ускладнене.
(ВЫРЕЗАНО)
Вказаний висновок має виключно важливе значення для України, передусім, у плані узгодження напрямів притоку іноземних інвестицій, входження до глобальних мереж ТНК та євроінтеграційних планів з національними економічними пріоритетами, у т.ч. в інвестиційній сфері, оскільки також існує загроза реалізації подібної моделі.
Моделі інвестиційної політики в країнах СНД. Витоки і наслідки структурно-технологічної кризи в країнах СНД надзвичайно загострили проблему вибору і реалізації інвестиційної політики, враховуючи, що технологічне відставання від провідних країн Заходу сформувалось ще за часів соціалістичної системи (крім галузей ОПК), а глибокі трансформаційні кризи першої половини 1990-х цей розрив суттєво поглибили. Характерною особливістю ринкових трансформацій у країнах СНД став відхід держави від підтримки науково-технічної сфери і інновацій (зокрема, витрати на науку скоротилися у 10–15 разів), що мало наслідком руйнування в промисловості цілих відтворювальних контурів і науково-технічної сфери (крім окремих підрозділів виробництв, пов’язаних з ОПК). Багато дослідників схильні вважати цей факт стратегічною помилкою, яка у подальшому завадила формуванню інвестиційної політики в країнах СНД [55, C. 22; 77, C. 2].
(ВЫРЕЗАНО)
На сьогодні найбільш успішно з-поміж країн Балтії інвестиційна політика реалізується в Естонії, причому за рахунок експортного потенціалу галузей з найбільшим дослідницьким потенціалом (біотехнології та ІТ), в яких досягнення естонських вчених широко визнані на міжнародних ринках [77, C. 207].
В інших країнах СНД інвестиційна політика базується на експлуатації природних ресурсів і застарілої технологічної основи («зростання без розвитку»): у 2003 р. в країнах СНД лише 10% нафти видобувалось з використанням сучасних технологій, 20% продукції машинобудування вироблені з використанням сучасних технологій, а 60% виплавки сталі здійснено на основі застарілих технологій (у доменних печах) [77, C. 9].
По мірі накопичення фінансових ресурсів від паливно-сировинного експорту дедалі активніше намагаються надолужити відставання від авангарду сучасного НТР Росія і Казахстан.
За роки ринкових реформ частка високотехнологічного сектору російської промисловості (зосередженому, переважно, в галузях ОПК) у загальному обсязі промислового виробництва скоротилась удвічі (з 12% до 6%); частка видатків на НДДКР у 2001 р. становила 1,17% ВВП, тоді як у 1990 р. – 2,03% ВВП. Значна частина інноваційного потенціалу, який складала фундаментальна і прикладна наука, вища освіта, дослідно-конструкторські установи, була втрачена. Персонал, зайнятий у НДДКР, за 1992-2004 рр. скоротився з 1,53 млн осіб до 839 тис. Частка інноваційної продукції у загальному обсязі промислової продукції в 2003 р. не перевищувала 8% (при мінімальному пороговому значенні 12–15%, необхідному для стабільного розвитку інноваційної моделі) [55, C. 40; 77, C. 48, 66].
На сьогодні в Росії відсутня цілісна національна інноваційна система, однак функціонують окремі її сегменти – зокрема, Росія зберегла структуровану систему фундаментальних досліджень світового рівня, високотехнологічну промисловість, зосереджену в аерокосмічній галузі, атомній промисловості, ОПК1; досить високим залишається рівень підготовки інженерно-технічних кадрів [78-85]. Сучасна інвестиційна політика в Росії базується саме на цих «островах» високих технологій. Необхідно наголосити, що на відміну від країн ЦСЄ, Росія намагається уникати попадання в технологічну залежність від західних ТНК і здійснювати постіндустріальну модернізацію економіки на власній науково-технологічній і ресурсній базах. Для цього активно створюються державні вертикально інтегровані холдинги у «проривних» галузях, зокрема, радіоелектроніці, ракетно-космічній галузі, в авіа- та суднобудуванні, в галузі нанотехнологій [87].
Проблеми реалізації інвестиційної політики в Казахстані початково були пов’язані з особливостями економічного потенціалу країни, який характеризується мінерально-сировинною спрямованістю і домінуванням переробних галузей промисловості. Загальна ідеологія та конкретні шляхи реалізації інвестиційної політики в Казахстані були закріплені в Стратегії індустріально-інноваційного розвитку Казахстану на 2003-2015 рр., реалізація якої передбачає 3 етапи: на першому – підготовчому – етапі (2003-2005 рр.) було внесено зміни до чинного законодавства та розроблено нові закони, створено державні інститути, що забезпечують участь держави в інвестиційних та інноваційних проектах, визначено пріоритетні проекти, які мали реалізовуватись за участю держави. На другому етапі (2006-2010 рр.) планується завершити формування науково-інноваційної інфраструктури. Фінансові ресурси приватного сектора, іноземних інвесторів, державного бюджету та фінансових установ держави повинні комплексно вирішувати проблеми розвитку інфраструктури, реконструкції діючих виробництв та створення нових. На третьому етапі (2011-2015 рр.) планується освоєння введених потужностей і розвиток Ланцюга доданої вартості у нових сферах та ринках за рахунок забезпечення випереджаючих темпів росту обсягів виробництва експорту товарів та послуг порівняно з темпами видобування нафти і газу. Заплановано поетапне підвищення до 2010 р. фінансування науки до рівня 2% ВВП, а в 2015 р. – до 2,5–3% ВВП [77, C. 130–131, 134].
Реалізація першого етапу Стратегії відбулась у цілому успішно – була онов-лена і удосконалена законодавча база, сформована інфраструктура, пом’якшено податковий клімат, що дозволяє стверджувати про наявність базових передумов для переходу від інерційної до інноваційної моделі розвитку. Про рівень ефек-тивності здійснених заходів свідчить хоча б той факт, що за індексом конку-рентоспроможності Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ) 2005 р. Казахстан посів 61 сходинку (найвищий показник серед країн СНД). За оцінками експертів, у числі основних проблем реалізації Стратегії на першому етапі – низький рівень координації інститутів розвитку слабо розвинена інфраструктура (географічно Казахстан є замкненою країною і національні виробники відірвані від основних ринків збуту, що суттєво здорожчує транспортування), локальний характер інноваційної активності, слабкість механізмів взаємодії держави, інститутів розвитку, суб’єктів бізнесу та інноваційної інфраструктури [77, C. 138–140].
Проблема реалізації інвестиційної політики у Білорусі, яка за часів СРСР мала третій (після Росії та України) промисловий та науково-інноваційний потенціал, ускладнювалась різким зростанням сировинних галузей та ПЕК у загальному обсязі промислового виробництва (з 4,2% у 1991 р. частка ПЕК зросла до 18,9% у 2004 р.) та зменшенням частки машинобудування та металообробки. Наукоємність ВВП у 2003 р. становила 0,73%, тоді як ще у 1995 р. – 0,93%. Частка високотехнологічних укладів впала з 27% у 1990 р. до 10% у 2003 р., зараз частка високотехнологічної продукції у білоруському експорті становить лише 4%, рівень зносу основних фондів у промисловості перевищив 80% [77, C. 104–105].
З метою оновлення та модернізації виробничої бази, її технічного переоснащення на основі пріоритетності наукомістких енергозберігаючих галузей та виробництв та підвищення конкурентоспроможності національної економіки у Білорусі в 1998-2001 рр. було прийнято низку програмних документів по реалізації інвестиційної політики, пріоритетами яких закріплені: інформатизація і виробництво програмного забезпечення; нанотехнології і наноматеріали, модернізація енергетики, біотехнології і генетика, наука і сфера послуг (охорона здоров’я, туризм, транспорт, освіта та ін.) [88].
Важливий акцент при реалізації інвестиційної політики в Білорусі відводиться співробітництву з Росією, оскільки між підприємствами цих країн існують тісні коопераційні зв’язки, а білоруська машинобудівна галузь, яка сформувалась ще за радянських часів, початково виступала як ланка єдиного технологічного ланцюга. За окремими оцінками, за рахунок білорусько-російської промислової і наукової кооперації в Білорусі виробляється понад 60% високотехнологічної продукції. Низка прогресивних видів обладнання і нових технологій розроблена в рамках комплексу програм «Победа», «Победа-2000», «Победа-2», підпрограм «Лазерные технологии ХХІ века», «Наукоемкие компоненты общемашиностроительного применения», «Космос-СГ» [77, С. 123, 126]. Вказані програми, незважаючи на окремі проблеми в їх реалізації, дозволяють динамічно і ефективно реалізовувати взаємоінтеграційне співробітництво з Росією.
Характерною рисою моделі інвестиційної політики, яка реалізується в Білорусі з середини 1990-х років, є активна регулююча роль держави, причому як безпосередня (у формі бюджетних інвестицій), так і непряма (у формі стимулюючих заходів), що зумовлене домінуванням державної власності – державні підприємства виробляють понад 70% ВВП, майже 80% основних виробничих фондів перебуває у державній власності. На сьогодні в Білорусі один з найвищих серед країн СНД показників питомої ваги бюджетних коштів в інвестиціях в основний капітал (близько 20%), причому за рахунок бюджетних коштів здебільшого фінансуються інвестиції соціальної сфери, тоді як активізація інвестиційної діяльності у виробничій сфері стимулюється непрямими методами. Білорусь у рамках програм модернізації економіки досить активно залучає іноземний капітал – на долю підприємств з ПІІ припадає біля 9% промислового виробництва, три чверті загального обсягу іноземних інвестицій зосереджені в промисловості (в основному, в харчовій, машинобудівній, деревообробній, медичній, легкій та хімічній) [77, С. 114]. В окремих галузях (зокрема, нафтопереробній) вагома частка робіт по реконструкції і модернізації профінансована коштом російських інвесторів.
1.2.2. Оптимальний тип інвестиційної політики для України.
Коректність основних цілей і принципів інвестиційної політики визначається, насамперед, адекватним розумінням специфіки поточного етапу економічного розвитку. Для української економіки задача формування і практичної реалізації інвестиційної політики має свої особливості і складності з огляду на наступні обставини.
З-поміж країн СНД Україна володіла чи не найоптимальнішими передумовами для реалізації інвестиційної політики на основі інноваційної моделі розвитку - на момент розпаду СРСР в Україні був зосереджений багато в чому унікальний науково-технічний і кадровий потенціал, потужний промисловий комплекс - близько 60% науково-промислового потенціалу СРСР в галузях середнього та загального машинобудування, вітчизняні науково-технічні школи займали провідні позиції в ряді передових галузей (зокрема, інформатики, електрозварювання, фізики низьких температур та ін.). У той же час перед економікою України, як і загальносоюзною, стояла низка системних проблем: висока енерго- і матеріалоємність виробництва; низький рівень автоматизації та інформатизації виробничих процесів; низька продуктивність праці через недостатні темпи впровадження результатів науково-технічного прогресу у виробництво; відносно низька питома вага продукції, орієнтованої на кінцевого споживача, її низька якість та вузький асортимент; обмеженість участі в міжнародному поділі праці (особливо у високотехнологічних галузях); недостатні темпи розбудови постіндустріальної інфраструктури [89].
(ВЫРЕЗАНО)
У результаті сформованої експортоорієнтованої моделі у світовому поділі праці Україна закріплюється як сировинний та ресурсний придаток, зростаючий ринок збуту продукції іноземного походження. При цьому вітчизняна економіка втрачає продуктивні робочі місця, новостворену додану в