Реферат: Рефор м а системи освіти

РЕФОРМА СИСТЕМИ ОСВІТИ


Проблеми


Ситуація у сфері освіти характеризується такими проблемами:


– невідповідність якості освіти сучасним вимогам. Україна не представлена в жодному з основних міжнародних рейтингів найкращих університетів. Близько

20 % роботодавців указують на невідповідність кваліфікації працівників займаній посаді. Україна замикає першу сотню країн за використанням у навчальному процесі інформаційно-комунікаційних технологій;


– недостатня доступність освіти. У 2009 р. лише 57 % дітей відвідували дошкільні заклади. Майже в половині дитячих садків чисельність дітей перевищує кількість місць. 15,5 % учнів у сільській місцевості проживають на відстані понад 3 км від школи, з них транспортом забезпечені 91,5 % (за програмою «Шкільний автобус»

– 67,4 %). Доступ до якісної освіти особам з особливими потребами залишається обмеженим. Надмірна кількість пільг при вступі до ВНЗ обмежує доступ до вищої освіти абітурієнтам з високим рівнем знань;


– неефективність механізму державного фінансування системи освіти. Незважаючи на збільшення бюджетних видатків на освіту (з 4,2 % ВВП у 2000 р. до 7 % ВВП у

2007 р., тоді як у розвинених країнах у середньому – 5 %ВВП), ефективність використання цих коштів залишається вкрай низькою. Рівень забезпеченості загальноосвітніх шкіл сучасними засобами навчання (кабінети біології, фізики, хімії) складає 29,3 % від потреби. Схожа ситуація у ПТУ й у ВНЗ. Основні статті видатків бюджету спрямовані не на підвищення якості освіти, а на виплати зарплати й комунальні платежі (понад 70 % усього фінансування);


– наростання диспропорцій між підготовкою фахівців і попитом на них на ринку праці. ВНЗ при формуванні планів набору студентів виходять з міркувань збереження контингенту студентів і викладачів. У 2009 р. 46 тис. випускників ВНЗ і 27 тис. випускників ПТУ перебували на обліку в центрах зайнятості;


– відсутність єдиного освітнього простору. Сьогодні ВНЗ перебувають у підпорядкуванні 27 центральних органів виконавчої влади, що суперечить світовій практиці.


Причинами вказаних вище проблем є:


– відсутність єдиної системи управління якістю освіти та її моніторингу;


– відсутність державних норм визначення вартості освітніх послуг у ВНЗ і ПТУ; неефективність норм бюджетного фінансування дошкільних, загальноосвітніх і позашкільних закладів;


– обмеженість автономності й відсутність реальних стимулів для ефективнішого використання бюджетних і залучених коштів у навчальних закладах (зокрема в умовах скорочення контингенту учнів);


– наявність (унаслідок несприятливої демографічної ситуації) великої кількості малокомплектних шкіл у сільській місцевості;


– неефективність моніторингу потреб ринку праці, відсутність урахування сучасних потреб роботодавців системою професійно-технічної та вищої освіти; неузгодженість дій державних структур при плануванні потреби у фахівцях.

Мета та завдання


Метою реформи системи освіти є підвищення конкурентоспроможності української освіти, інтеграція системи української освіти в єдиний європейський освітній простір.


Для досягнення цієї мети на період реформи поставлено такі завдання:


– створити єдиний освітній простір, удосконалити систему управління освітою;


– підвищити якість освіти;


– забезпечити доступність до якісної освіти, спадкоємність рівнів освіти (дошкільної, початкової, середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої, післядипломної, освіти протягом життя);


– підвищити ефективність фінансування освіти.


Необхідні кроки


Удосконалення системи управління освітою передбачає:


– вироблення єдиної освітньої політики, забезпечення наступності між рівнями освіти;


– підвищення самостійності навчальних закладів у розпорядженні фінансовими ресурсами;


– оптимізація мережі навчальних закладів з урахуванням демографічних і економічних реалій та необхідності підвищення якості освіти (створення освітніх округів, оптимізація мережі шкіл; реформування системи інтернатних закладів; передання функцій управління ПТУ на місцевий рівень; створення укрупнених регіональних ВНЗ);


– перегляд застарілих типових штатних нормативів.


Підвищення якості й конкурентоспроможності освіти:


– створення нових державних стандартів початкової, базової й повної середньої освіти; запровадження стандартів, що ґрунтуються на компетенціях у професійно- технічній освіті;


– розроблення національної системи оцінювання якості освіти; створення незалежних кваліфікаційних центрів, у т.ч. для підтвердження кваліфікації в європейській системі стандартів; стимулювання створеннянезалежних національних рейтингів шкіл, ПТУ, ВНЗ;


– запровадження обов'язкової дошкільної освіти дітей передшкільного віку;


– створення умов для раннього виявлення творчих нахилів дитини, забезпечення у навчальних закладах середовища, що сприяє збереженню здоров’я; проведення диспансеризації учнів загальноосвітніх закладів;


– широке запровадження інформаційно-комунікаційних технологій у навчальних закладах;


– узгодження кваліфікаційних характеристик, стандартів і навчальних програм з освітньо-кваліфікаційними вимогами робочих місць;


– мотивація роботодавців до участі в підготовці навчальних програм, узгодження з ними освітніх і професійних стандартів; переорієнтація навчальних планів на збільшення частини практичного компонента; масштабне запровадження програм стажування на виробництві;

– розподіл у ВНЗ навчальних програм академічного й практичного профілю,

розвиток професійно-орієнтованої вищої освіти.


Забезпечення доступності освіти:


– посилення державної підтримки розвитку мережі дошкільних і позашкільних закладів;


– розробка й запровадження нових підходів до вирішення завдань інтеграції в суспільство дітей з особливостями психофізичного розвитку;


– запровадження профільного навчання у загальних середньоосвітніх школах;


– запровадження Національної рамки кваліфікацій;


– стимулювання розвитку системи “освіта протягом життя”.


–Підвищення ефективності фінансування освіти:


– розробка й перехід до єдиного стандарту вартості навчання одного учня/студента;


– перехід у фінансуванні навчальних закладів від принципу утримання закладів до принципу формування їх бюджетів, виходячи з кількості учнів та стандарту вартості навчання одного учня/студента;


– розширення можливостей навчальних закладів залучати додаткові кошти за рахунок легалізації інституту «ендавменту» – благодійних цільових некомерційних фондів; використання грантової підтримки дослідних проектів та освітніх інновацій; розширення списку платних послуг, що надаються розширення прав шкіл

фінансовими й кадровими ресурсами;


– зміна підходів до формування державного замовлення на підготовку фахівців на основі впровадження прогнозу потреб економіки (регіону).


Етапи реформи


I етап (до кінця 2010 р.):


– внесення змін до Бюджетного кодексу з метою підвищення фінансової автономності навчальних закладів;


– оптимізація кількості бюджетних програм у сфері освіти;


– затвердження положення про освітній округ;


– вироблення рекомендацій для місцевих рад щодо оптимізації мережі загальноосвітніх навчальних закладів.


^ II етап (до кінця 2012 р.):


– удосконалення законодавчої бази щодо диверсифікованості джерел фінансування освіти, розширення автономії ВНЗ у навчальній, науковій, фінансово- господарській діяльності, запровадження механізму національного «ендавменту»;


– участь України в міжнародних оцінках (TIMSS 2011 та ін.);


– удосконалення нормативного забезпечення освіти (Програма розвитку дошкільної освіти на 2011-2017 роки, Програма поліпшення якості природно-математичної освіти, Програма «Сто відсотків» – масштабне запровадження інформаційно- комунікаційних технологій, нові типові штатні нормативи для всіх рівнів освіти);


–прийняттяНаціональноїрамки кваліфікації;

– створення методики розробки стандартів, що ґрунтуються на компетенціях для професійно-технічної освіти, у якій чітко визначено механізм участі роботодавців;


– завершення передання функцій оперативного управління ПТУ на місцевий рівень зі збереженням державної форми власності;


– розроблення методичних засад прогнозування потреби у фахівцях на ринку праці, прийняття порядку формування й розміщення державного замовлення на підготовку фахівців, робочих кадрів з урахуванням потреб ринку праці й контролю за його виконанням.


^ III етап (до кінця 2014 р.):


– запровадження Національної рамки кваліфікацій;


– створення нових державних стандартів початкової, базової й повної середньої освіти; запровадження стандартів, що ґрунтуються на компетенціях, у професійно- технічній освіті.


Індикатори успіху:


– забезпечення охоплення дошкільною освітою не менше 75 % дітей дошкільного віку (нині – 57 %);


– забезпечення охоплення дошкільною освітою 100 % дітей передшкільного віку

(нині – 93,5%);


– забезпечення транспортними послугами 100 % учнів сільської місцевості, які проживають на відстані понад 3 км від школи, за державною програмою

«Шкільний автобус» (нині – 67,4 %);


– збільшення показника кількості студентів денної форми навчання на одного викладача до 18 (нині – близько 13);


– розробка професійних стандартів і модульних програм навчання, на формування компетенцій не менше ніж за 150 професіями (нині – 5 у рамках експерименту);


– обладнання 100 % загальноосвітніх навчальних закладів сучасними комп'ютерними комплексами (нині 95 %, вкл. застарілу техніку), підключення їх до мережі Інтернет, подолання «цифрової неграмотності» дітей, підлітків, учителів, незалежно від місця проживання;


– присутність ВНЗ України в основних міжнародних рейтингах найкращих університетів.