Реферат: Те що нічим не зумовлене, ні від чого не залежне. Уфілософії під абсолютом розуміють Бога субстанцію, ідею(Гегель)

Короткий словник філософських термінів

Абсолют (пат. аbsоlиtиs — довершений, безумовний, необмежений) — те. що нічим не зумовлене, ні від чого не залежне. У філософії під абсолютом розуміють Бога. субстанцію, ідею(Гегель). Абсолютне протилежне відносно­му (зумовленому, залежному).

Абстракція (лат. аbstrасtіо — віддалення) — мислене відокремлення окремих властивостей предметів і перетворення їх на самостійні об'єкти (на­приклад, електропровідність, твердість, вартість тощо). Більшість наукових понять утворені в такий спосіб.

Абсурд (пат. аbsиrdиs — немилозвучний, безглуздий) — нісенітниця, по­збавлена сенсу дія. У філософії Камю — одне з головних понять, яке харак­теризує життя людини.

Агностицизм (грец. аgпоstоs — непізнаний) — напрям у філософії, при­хильники якого заперечують пізнаванність суті речей, об'єктивної істини (Юм, Кант, позитивісти). Агностики протиставляють світ як він нам даний (пізна­ваний) і світ сам по собі (принципово недосяжний). Знання, з їх точки зору. не дає відображення сутності дійсності, а в кращому разі обслуговують ути­літарні потреби людей. Корені агностицизму в принциповій незавершеності процесу пізнання.

Аксіологія (грец. axios — цінний) — вчення про цінності, філософська дисципліна, яка вивчає ціннісне ставлення людини до світу — етичне, есте­тичне, релігійне та ін.

Аксіома (грец. ахіота — значуще, сприйняте положення) — тверджен­ня, яке при побудові теорії приймається за очевидну істину, на якій грунту­ються інші твердження.

^ Аксіоматичний метод — спосіб побудови наукової теорії, коли за її ос­нову беруться аксіоми, з яких усі інші твердження цієї теорії виводяться логі­чним шляхом (доведенням).

^ Алогізм — непослідовність у міркуваннях, зумовлена порушенням за­конів логіки.

Альтернатива (лат. altеrпо — чергую, змінюю) — вибір між двома супе­речливими можливостями.

Альтруїзм — моральний принцип, в основі якого бажання блага іншо­му. А. протилежний егоїзму.

Аморалізм — нігілістичне ставлення до моральних норм.

Аналіз — метод пізнання, який полягає в розчленуванні цілого на частини.

^ Аналітична філософія — напрям у сучасній західній філософії, який зво­дить філософську діяльність до аналізу мови.

Аналогія — умовивід, в якому на основі схожості предметів за одними ознаками робиться висновок про їх можливу схожість за іншими ознаками. А. складає основу моделювання.

Антиномія (грец. antinomia — суперечність у законі) — суперечність між двома твердженнями, в основі якої не логічні помилки, а обмеженість сис­теми тверджень, з якої вони виводяться. Зустрічаються у філософії (Кант) і математиці. Поняття А. близьке до апорії.

Антитеза (грец. аіtіtеsіs — протиставлення) — твердження, яке запе­речує тезу (вихідне твердження).

Антитетика — метод зведення суперечливих тверджень (тез, антитез) жодному з яких неможливо надати переваги.

Антропологізм — філософська концепція, яка всі світоглядні пробле­ми (що таке світ. суспільство, Бог та ін.) розглядає крізь призму людини. Лю­дина є мірою всіх речей (Протагор).

^ Антропологія філософська — філософське вчення про людину (Шелер, Гелен, Тейяр де Шарден), яке виводить культуру зі специфіки природи людини.

Антропоцентризм — філософський принцип, згідно з яким людина вва­жається центром Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається у світі.

Апологети (грец. ароlоgеtіkоs — захисний) — ранньохристиянські пись­менники (Юстін, Тертулліан, Оріген) III ст, які захищали від критики християн­ське вчення; захисники певних течій, учень.

Апорія (грец. ароrіа — непрохідність, безвихідь) — проблема, що важ­ко піддається вирішенню, пов'язана із суперечністю між даними спостере­ження і досвідом та їх аналізом у мисленні; суперечність у міркуванні, ко­рені якої перебувають за межами логіки. Відкрив А. Зенон з Елеї (апорії руху — Ахілл і черепаха, простору і часу). Поняття А. близьке за зм'стом до антиномії.

Апостеріорі (лат. а роstеrіоrі — з наступного) — знання, набуте в про­цесі досвіду.

Апріорі (лат. а рrіоrі — з попереднього досвіду) — ідеї, форми пізнання, які, на думку деяких мислителів, наявні в свідомості до досвіду, не набуті з досвіду У філософії Канта категорії проголошуються апріорними формами мислення. Апріоризм близький до концепції вроджених ідей. Протилежним до А. є поняття апостеріорі.

Архетип — первинні, вроджені психічні структури, первинні схеми об­разів фантазії, що містяться в так званому колективному несвідомому й ап­ріорно формують активність уяви; складають основу загальнолюдської сим­воліки, виявляються у міфах і віруваннях, снах, творах літератури тощо.

Аскетизм (грец. asketes — добре навчений, подвижник}— моральне вчення, яке пропагує крайнє обмеження потреб людини, відмову від життє­вих благ. Протилежне гедонізмові.

^ Атман — дух. душа, активне свідоме начало в індійській ведичній тра­диції.

Атрибут (лат. аttrіbиtиm —додане)— невід'ємна властивість речі, суб­станції. За Декартом, А. матерії є протяжність, душі — мислення.

^ Атрибутивні відношення — різновид змісту самосущого буття або суб­станції в інтерпретації Арістотеля.

Безкінечне — протяжність, кінець якої безперервно віддаляється. Діа-лектично пов'язане з конечним, складається з конечного.

Безперервність — зв'язок, стирання граней між розрізненим, дискре­тним (роздільним), перервним.

Біблія — священна книга християнства та іудаїзму, створена протягом І тис. до н. е. та 1111 ст. н. е. шляхом відбору, редагування та канонізації текстів, які іудейські, а пізніше християнські традиції вважали богонатхненними. Складається із двох частин — Старого Завіту, визнаного іудеями та христия­нами, та Нового Завіту, котрий визнається священним лише християнами. Мовами Біблії є давньоєврейська та арамейська у Старому Завіті та грець­ка (койне) у Новому. Містить сакралізовану історію світу та людства, наголо­шує на їх залежності від волі Бога — творця і промислителя. Основою люд­ського життя, за Біблією, є правдиве боговшанування та богопоклоніння. За своєю суттю Біблія — одна-єдина книга, хоча й складена вона з багатьох книг, а тому характеризується величезною жанровою та тематичною різно­манітністю: виклади міфологічних систем, історичні оповіді, релігійна публі­цистика, філософсько-моралістичні твори, лірична поезія, зразки релігійної містики.

Історія Біблії' в Україні розпочинається з часів появи на її землях перших християнських місіонерів, які, поширюючи християнство, при­несли із собою і книги Святого Письма, які з часом перекладались цер­ковнослов'янською мовою. Найдавнішою в Україні книгою Святого Письма є Остромирове Євангеліє (1056—1057). Найціннішим із пере­кладів на народну тогочасну мову є Пересопницьке Євангеліє (1556— 1561), що вийшло з монастиря в Пересопниці (Волинська область). Ду­же популярною в Україні книгою Старого Завіту був Псалтир, який вжи­вався не тільки як богослужбова, а й як навчальна книга для домашнього читання. Популярними були й книги Нового Завіту Четвероєвангеліє і Апостол. У 1581 р. побачила світ повна збірка книг Біблії церковносло­в'янською мовою — Острозька Біблія, надрукована І. Федоровим у м. Острозі. Перший переклад Біблії живою народною літературною мо­вою здійснили П. Куліш, І. Пулюй та І. Нечуй-Левицький (XIX ст.). Протя­гом XX ст. повний текст Біблії у перекладі українською мовою здійснили 1. Огієнко (1912), І. Хоменко (1963).

^ Брахман — світова душа, духовне абсолютне начало в індійській веди­чній філософії.

Буддизм — одна з трьох світових релігій (поряд з християнством та іс­ламом). Виходячи з положення, що життя є страждання, в основі якого ле­жать бажання, буддизм пропонує свій шлях подолання страждань. Учить про перевтілення душі (сансара): про закон відплати за вчинені проступки (карма). Метою життя буддиста є досягнення нірвани — злиття з божественною першоосновою Всесвіту.

Буття — 1) найзагальніша визначеність речей, з якої розпочинається процес пізнання (Гегель). Перш ніж визначати, яка річ. відбувається конста­тація її буття; 2) найзагальніша властивість всього сущого (і матеріальні речі та ідеї, і цінності мають буття й об'єднуються людиною в єдиний світ); 3) буття як об'єктивне існування на противагу фантому, ілюзії.

^ Великі соціальні групи (мікросоціальні спільноти) — довготривалі, ста­лі спільноти людей, що існують у масштабах усього суспільства.

Верифікація — у неопозитивізмі операція, за допомогою якої встанов­люють осмисленість висловлювання. Полягає у зведенні висловлювань до чуттєвих фактів. Неопозитивісти прийшли до висновку, що релігійні та філо­софські твердження, на відміну від наукових, не підлягають верифікації. Поппер розвинув принцип В. до фальсифікації.

Відчуження — стан напруги, ворожості щодо суб'єктивного і об'єктив­ного, духовного і матеріального, розумного і стихійного, особистого і суспі­льного. У загальному значенні — це відношення між творцем і творінням, яке збунтувалось і живе власним життям, нав'язуючи.свою логіку творцю;

термін широко вживався в німецькій класичній філософії (Фіхте, Гегель, Фейєрбах) і марксизмі.

Відчуття — відображення у свідомості людини певних сторін, якостей предметів, які безпосередньо діють на органи чуття.

Віра — не обгрунтоване розумом прийняття існування чогось (Бога, до­лі, моральних чеснот іншого, Атлантиди, наукових об'єктів) за істину та дії, що відповідають цим прийняттям.

Волюнтаризм (лат.vоlипtаrіus — залежність від волі) — течія в метафі­зиці (і психології), яка в основу світових процесів (і психологічного жипя лю­дини) ставить волю як ірраціональне, тобто несвідоме начало. Найвідоміші представники — Шопенгауер, Ніцше.які проголосили основою всіх явищ сві­ту і людського життя волю.

^ Вульгарний матеріалізм — течія в матеріалізмі XVIII—XIX ст. (Каба-ніс, Бюхнер, Фохт), яка спрощено зводила свідомість людини до фізіологіч­них процесів. Особливості мислення вони визначали залежно від клімату, їжі та ін.

Гедонізм (грец. hеdопо — насолода) — етичне вчення, яке проголошує метою життя людини насолоду (Епікур, просвітники та ін.).

Генетичний (грец. gепеtіkоs — походження) метод — метод досліджен­ня явищ на основі аналізу їх розвитку.

Герменевтика (грец. hermenevein — пояснювати, тлумачити) — філософ­ський метод тлумачення та розуміння феноменів культури, зокрема текстів, їх залежності від контексту культури, в якому він існував, і від культури су­б'єкта, який здійснює інтерпретацію.

Гілозоїзм (грец. hуlе — тут, zое —життя) — погляд, згідно з яким мате­рія наділена чуттєвістю, яка різною мірою властива неживим, живим тілам і людині (Бруно, Спіноза).

Гіпотеза — форма знання, основою якого є передбачення, сформульо­ване за допомогою певнихфактів. але це знання є невизначеним і потребує доведення.

^ Гіпотетико-дедуктивний метод — спосіб теоретичного дослідження, який передбачає створення системи дедуктивне пов'язаних між собою гіпо­тез. з яких виводять твердження про емпіричні факти.

Гносеологія —теорія пізнання, одна з головних філософських дисцип­лін. яка досліджує закономірності процесу пізнання.

^ Громадянське суспільство — суспільство, в якому існує і постійно роз­ширюється сфера вільного волевиявлення, яке сприяє розкриттю внутріш­нього потенціалу людей і досягається через систему інституцій і відносин, покликаних забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів та їх­ніх об'єднань.

Гуманізм (лат. hитапиs — людяний) —1) ідейний напрям у культурі Від­родження, який обстоював право на існування незалежної від релігії світсь­кої культури; 2) риса світогляду, яка в розумінні людини виходить з «вічних цінностей» і «природних прав>>. Г. долає національні, расові, релігійні та соці­альні обмеженості у ставленні до людини.

^ Дао — одне з основних понять китайської філософії, означає першо­причину, що породжує речі, дорогу, долю, пустоту.

Даосизм — філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані не волі неба, а загальному божественному законові дао.

Дедукція (лат. dеdисtіо — виводжу) — метод пізнання, в основі якого рух думки від загального до одиничного.

Деїзм (лат. dеиs — Бог) — філософське вчення, згідно з яким Бог ство­рив світ, дав першопоштовх і надалі не втручається у справи.

Декадентство (франц. dесаdепсе, лат. dесаdепtіа — занепад) — загальна назва настроїв безнадії; несприйняття життя, індивідуалізму.

^ Державний суверенітет— верховенство, незалежність, повнота, за­гальність і винятковість влади держави, що грунтується на принципі права.

Детермінізм (лат. dеtеrтіпапs — той, що визначає, обмежує) — пояс­нення явищ на основі причинної зумовленості. Принцип Д. є провідним у науці та матеріалістичній філософії.

Дефініція (лат. dеfinitio — визначаю) — визначення поняття через під­ведення під ширше (родове) поняття і вказівку видових особливостей. На­приклад, «береза — дерево з білою корою».

^ Дилема (грец. dilemma — подвійний засновок) — судження за принци­пом або... або.

Дискретність (лат. dicretus — пeрервність) — роз подільність, перерв-ність.

Діалектика (грец. dіаlесtіkе — мистецтво вести бесіду) — один з мето­дів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває в зміні, розвитку, в основі якого взаємодія (боротьба) протилежностей (їеракпіт, Гегель. Маркс). Основні ідеї Д. за Гегелем: перехід кількісних змін в якісні, взаємопроник­нення протилежностей і заперечення заперечення.

^ Діалектичний матеріалізм — термін, яким позначалась філософія К. Маркса в радянському марксизмі. Діалектика Гегеля була ідеалістичною, а матеріалізм Фейєрбаха був недіалектичним (метафізичним). Маркс поєд­нав матеріалізм і діалектику.

Досвід — сукупність переживань людини. Виділяють зовнішній досвід, зумовлений відносинами з іншими людьми чи речами світу, і внутрішній, в основі якого — саморефлексія, роздуми.

Дуалізм (лат. dиаlіs —двоякий) — світогляд, який вихідними вважає дза рівноправні та протилежні начала (матерію і дух. світле і темне).

Дух — ідеальне начало (принцип) на противагу природі як матеріально­му началу. В людині розрізняють тіло (матеріальне), душу (сукупність пси\:ч-ник"роцесіз)ідух —настанова на всезагальне —моральні, релігійні та пра­вові цінності, естетичні ідеали, світоглядні істини.

Евдемонізм — античний принцип життєрозуміння, пізніше в етиці — принцип тлумачення й обґрунтування моралі, за яким щастя (блаженство) є найвищою метою життя.

Евристика (грец. heuristike — находжу) — наукова дисципліна, яка до­сліджує процес творчості й намагається віднайти його закономірності.

^ Егоїзм (фр. еgоіsте — себелюбство) — спосіб мислення і поведінки, в якому вихідними є власні інтереси.

Екзистенціалізм (лат. ехіstепtіа — існування) — суб'єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість. часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини.

Еклектика — (грец. еklektikos — той, що вибирає) — поєднання в одному вченні несумісних, часто суперечливих елементів. Е. свідчить про кризу в духовному розвитку, відсутність довершеної системи, яка б подолала ці суперечності.

Елеати — представники давньогрецької філософської школи VI—V ст. до н.е., яка протиставляла мислення чуттєвому сприйняттю, висунула вчення про ілюзорність всіх помітних змін і відмінностей між речами, про незмінну сутність справжнього буття. Виникла в м. Елеї.

Елемент— прийнятий уданій системі найпростіший компонент (атом, слово, норма і т. ін.). Взаємозв'язок елементів називається структурою. В сучасній науці на зміну дослідженню одноканальних причинних зв'язків при­ходить багатоканальний (системний або системноструктурний) метод, який допомагає найповніше відтворити всі зв'язки елементів.

Еманація (грец. етапаtio — витікання) — у вченні неоплатоніків «ви­промінювання- вищими формами буття нижчих.

Емпіризм — філософський напрям, який основою пізнання вважає чут­тєвий досвід (емпірію).

Енциклопедисти — французькі мислителі-просвітники (Дідро. Далам-бер, Монтеск'є, Вольтер, Руссо та ін.), які браяи участь у виданні "Енциклопе­дії” — першого твору, що систематизував наукове знання того часу

Епістемологія (грец. еріstетоlоgіа — теорія пізнання) — частина філо­софії. що вивчає загальні риси процесу пізнання та результат знання: осно­ви і межі; достовірність і недостовірність. Вживається переважно як вчення про наукове пізнання.

Естетика (грец. еstеtikos — чуттєво сприймане) — філософське вчення про прекрасне, про художнє освоєння дійсності. Основні категорії Е.: «прек­расне", «трагічне», «комічне». Основна проблема — специфічне оцінне став­лення людини до дійсності.

Есхатологія (грец. еschatos — останній) — вчення про кінцеву долю люд­ства і світу; складова частина будь-якої релігії.

Етатизм (франц. etatisme, від etat —держава) — активне втручання дер­жави в економічну, політичну, духовну та інші сфери суспільства.

Етика (лат. еtika — звичай, характер) — філософське вчення про мо­раль, походження і природу моральних норм, спосіб їх функціонування в су­спільстві; теорія моралі.

^ Закон — об'єктивний, істотний, необхідний, сталий зв'язок або відно­шення між явищами.

Заперечення — протиставлення твердженню (тезі) протилежного за змістом твердження (антитези). Наприклад, теза «Ця подія — випадкова>>;

антитеза «Ця подія — не випадкова».

^ Заперечення заперечення — один з основних принципів діалектики Гегеля, який полягає в тому, що друге заперечення (синтез) знімає протиле­жності тези і антитези. (Ця подія і випадкова, і не випадкова.)

Зміст — категорія філософії; те, що підлягає «формуванню» — елемен­ти (складові) певної системи (форми). В процесі пізнання відбувається фор­малізація змісту (переведення його в графіки, формули).

^ Знак — предмет, який для людини заміщує інший предмет. Завдяки зна­кам отримується, зберігається і передається інформація.

Значення — зміст, пов'язаний з певними знаками, зокрема з мовними виразами.

Ідеал (фр. idea—поняття, уявлення) — взірець досконалості, який є орі­єнтиром діяльності людини.

Ідеалізація — один з методів наукового пізнання, який полягає в абсо­лютизації певних властивостей предметів і перетворення Їх в ідеальні об'єк­ти, наприклад, абсолютно чорне тіло тощо.

Ідеалізм — напрям у філософії, який первинним вважає ідеальне на­чало — Бога, дух, розум тощо. Згідно з І. духовна субстанція є творцем сві­ту. Відрізняють об'єктивний (Платон, Гегель) і суб'єктивний (Берклі, Мах) щеалізми.

Ідеальне — протилежне матеріальному. До сфери ідеального відносять­ся поняття, цінності, ідеї, Бог. Матеріальні речі характеризуються речовинні­стю, просторовістю, часовістю, причинністю; ідеальне позбавлене цих рис. Відношення між ідеальними предметами засноване на логічності.

Ідеологія — сукупність поглядів нації, класу, суспільної групи на їх місце в світі, на розвиток історії та ін. І. подібна світській релігії, вона цементує соціальну одиницю, підносить її у власних очах.

Іманентний (лат. іттапепs — властивий, притаманний чомусь) — вну­трішньо притаманний предметам або явищам, той, що випливає з їх приро­ди; напрям у філософії, який проголошує об'єктивний світ іманентним (внут­рішнім) змістом свідомості суб'єкта.

Індетермінізм (лат. іп — не) — заперечення детермінізму, причинності.

Індивідуалізм — тип світогляду, сутність якого є абсолютизація позиції окремого індивіда в його протиставленні суспільству.

Індукція (лат. іпсіисі.ю — наведення) — логічний умовивід від частково­го, одиничного до загального.

Інструменталізм — різновид прагматизму, прибічники якого вважають свідомість (за Дьюї, інтелект) одним із засобів пристосування до мінливих умов середовища, а тому логічні поняття, ідеї, наукові закони, теорії—лише інструменти (звідси й назва), знаряддя, «ключі до ситуації", «плани дії".

Інтеграція (лат. іпіеgrаtіо — відновлення) — момент розвитку, який по­лягає в поєднанні розрізненого в ціле.

Інтенція (лат. іtіепtiо — стремління) — спрямованість акту свідомості на певний предмет. Наприклад, у сприйманні дерево, будинок, в міркуван­ні — числа, в фантазії — русалки і т. ін.

Інтерсуб'єктивний — такий, що існує лише в межах взаємодії суб'єктів. Інтерсуб'єктивними є, наприклад, моральні чи правові норми: вони не су­б'єктивні і не об'єктивні.

Інтроспекція (лат. іпtrоsресtаrе —дивитися в середину) — спостережен­ня за перебігом власних психічних процесів. Один з допоміжних методів пі­знання в психології.

Інтуїтивізм — течія у філософії, яка абсолютизує роль інтуїції в пізнанні (Шопенгауер, Бергсон).

Інтуїція (лат. іtіиеrі —уважно дивлюсь) — безпосереднє охоплення сут­ності предмета. В основі І. вроджена здатність (талановитість), тривалий до­свід, які допомагають осягнути сутність явища, опускаючи опосередковані ланки.

Ірраціоналізм — вчення, згідно з яким основою світу є щось нерозумне (воля, інстинкт), а джерелом пізнання інтуїція, почуття..

Істина — адекватне відтворення дійсності в пізнанні, відповідність знан­ня дійсному стану речей (див. конвенціоналізм і прагматизм). Гегель вва­жав, що І. є системою знання, яка постійно перебуває в розвитку. Звідси поняття абсолютної (повної) і відносної (неповної) істини. Інші філософи не сприймають цієї концепції істини.

Історизм — принцип пізнання, згідно з яким будь-яке явище слід роз­глядати в розвитку. I. почав активно пробиватися в науку після Дарвіна.

Історичний матеріалізм — соціальна концепція марксизму, згідно з якою історичний розвиток суспільства визначається економічними факто­рами. Взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин, згідно з Марк­сом, визначає основні етапи (формації) історії людства — первісний лад, ра­бовласництво, феодалізм, капіталізм і майбутній комунізм. Претендує на роль єдино наукової теорії суспільства.

Історичного коловороту теорія — історичні концепції О. Шпенглера, А. Тойнбі та ін., згідно з якими існують окремі ізольовані культури (єгипет­ська, вавилонська, китайська, індійська, греко-римська, західноєвропейсь­ка, російська та ін.), що розвиваються по циклу— дитинство, юність, зрі­лість, старість і занепад.

Історія філософи — галузь філософських знань, предметом яких є за­кономірності та особливості пізнання відношення людини і світу на різних етапах розвитку філософії.

Карма — в буддизмі, джайнізмі та індуїзмі означає закон відплати за моральні вчинки в минулому, який діє при перевтіленні після смерті людини в іншу істоту.

Картезіанство — напрям у філософії у XVI І— XVIII ст„ теоретичною осно­вою якого було вчення Декарта (латинізоване ім'я — Картезіус), що обстою­вало раціоналізм у теорії пізнання та механістичний матеріалізм у пояснен­ні явищ природи.

^ Категоричний імператив — безумовний моральний обов'язок, велін­ня. Термін, запроваджений Кантом. Суть його Кант формулював так: пово­дься так, щоб правила твоєї поведінки могли стати законом для діяльності всіх людей.

Категорії — загальні структури або властивості сущого — речей, про­цесів, живого, ідеальних предметів (всього, що утворює світ; загальні фор­ми мислення.

Каузальність (лат. саusа — причина) — те ж. що і причинність.

Кількість — число, величина, чисельна визначеність: відмінність речей однієї якості (вага, довжина) або міра сукупності речей однієїякості. Згідноз Гегелем, К. на певному етапі переростає в якість.

Конвенціоналізм —філософський напрям, згідно з яким наукові теорії та поняття є наслідком довільної угоди (конвенції) між ученими, укладеної за принципом «зручності>>, <<економії мислення».

Конечне — філософська категорія, яка характеризує обмеженість ре­чей і процесів; протяжність, яка почалась і закінчилась. Конечне діалектич­не пов'язане з безкінечним: містить безкінечність (його можна ділити до без­кінечності) і, навпаки, безкінечне складається з конечного.

Конфуціанство — філософське вчення, яке у відношеннях людини і сві­ту проголошує верховенство добра, захищає непорушність установлених не­бом суспільних понять.

Космополітизм — вчення, в основу якого покладено заклик відмови­тися від національного суверенітету, національних традицій і культури задля абстрактного поняття вселюдської культури і традицій.

Креаціонізм (лат. сrеаtіо — творення) — вчення, що пояснює походжен­ня і різноманітність світу божественним творчим актом.

Культура — увесь, за винятком природи, мовно та символічно відтво­рений і «репрезентований>> (штучний, позаприродний) світ, що охоплює різ­номанітність видів, засобів і результатів активної творчої діяльності люди­ни, спрямованої на освоєння, пізнання і зміну навколишньої реальності та самої себе.

Лібералізм (лат. Ііеrаlіs —вільний) — вільнодумство, переконання, що виступають проти традицій, звичаїв і догм. У політиці Л. протистоїть консер­ватизму, в економіці виступає за вільну конкуренцію проти втручання дер­жави. Підкреслює цінність особистості.

^ Лінгвістична філософія — напрям у сучасній філософії, який вважає головним завданням аналіз буденної мови (Райл, Остін, пізній Вітгенштейн).

Логіка — наука про закони та форми людського мислення. Арістотель відкрив основні її закони: закон тотожності; закон несуперечності; закон ви-ключенаго третього. Дотримання законів і правил Л. є запорукою істинного мислення.

Логос — у давньогрецькій філософії — світовий розум, закон (Геракліт);

у неоплатоніків і гностиків — думка і слово Бога.

^ Малі соціальні групи (мікросоціальні спільноти) — спільноти, які об'єд­нують незначну кількість людей (до кількох десятків) на основі безпосередніх тісних контактів, стійкого спілкування, певних цінностей і норм поведінки.

Марксизм — ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну еко­номію ; «теорію» революційного перетворення буржуазногосуспільства в со­ціалістичне і комуністичне (т. з. науковий соціалізм).

Матеріалізм — напрям в історичному розвитку філософії, який вважає матерію першоосновою всього сущого, намагається пояснити всі явища і процеси через матеріальні причини. Протистоїть ідеалізму і релігії. М. Був притаманний давньогрецьким філософам (Демокріт), Просвітництву XVII— XVIII ст. (Дідро. Ламетрі). Марксу.

Матерія — філософська категорія, протилежна ідеї. ідеальному. Мате­ріальність речей чи процесів визначається їх речовинністю, просторово-часовим буттям, причинними зв'язками з іншими речами і процесами. В де­яких філософських системах М. як неживе протиставляється живому.

Метафізика — умоглядне вчення про найзагальніші види буття — світ, Бога й душу.

Метод — сукупність правил дії (наприклад, набір і послідовність певних операцій), спосіб, знаряддя, які сприяють розв'язанню теоретичних чи прак­тичних проблем.

Механіцизм — спрощений підхід до складних біологічних і соціальних явищ, який намагається зрозуміти їх на основі законів механіки. Властивий мислителям XVII—XVIII ст.

Мислення — активний процес узагальнення й опосередкованого відо­браження дійсності, який забезпечує розгортання на основ» чуттєвих даних закономірних зв'язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять.

Міра — філософська категорія, яка відображає співвідношення, гармо­нію кількісних і якісних ознак предмета. М.—це протяжність (інтервал) кіль­кісних змін, в межах якої якість залишається незмінною. Бути в мірі означає не виходити за межу, не переходити в іншу якість.

Містицизм (грец. mystika — таємні обряди, таїнство) — релігійно-філософський світогляд, який вважає можливим осягнення божественного (трансцендентного, надприродного) буття шляхом відходу від світу і занурен­ня в глибини власної свідомості, віра в можливість безпосереднього спілку­вання з Богом через злиття з ним власної свідомості. Характерний для бага­тьох релігійних культів, філософських вчень (Беме, Сведенберг та ін.).

Міф (грец. mythos — сказання, легенда) — світогляд родового і ранньо-класового суспільства, в якому одухотворені й персоніфіковані природні си­ли та соціальні явища. Міфологічне відтворення дійсності зумовлене низь­ким рівнем розвитку матеріального виробництва. В М. синтетичне злиті за­чатки науки, релігії, філософії, моралі, мистецтва. М. — засіб духовного контролю роду над індивідом.

^ Мова — спеціалізована, інформаційно-знакова діяльність із вираженя думки, мислення, свідомості.

Народний суверенітет — концентрована єдність повноважень і пра-вочинності, сили і права, які поширюються на все населення і всю країну і визначають зміст законів та порядок суспільного буття.

Натуралізм — філософський напрям, який вважає природу універса­льним принципом усього сущого.

Нація — духовно-соціальний різновид стійкої людської спільності, що склалась історично на певній території і характеризується глибоким внутрі­шнім відчуттям, самоусвідомленням власної належності до певної етнічної групи та спільністю мови, культури, побуту й звичаїв, історичних переживань, психічного складу, антропологічних особливостей, економічних інтересів у творенні матеріальних цінностей, території («життєвого простору>>).

Неоплатонізм — напрям античної філософії, який систематизував учен­ня Платона, поєднавши їх з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та іє­рархічної будови буття.

Номіналізм (лат. nomen — ім'я) — філософське вчення, що заперечує онтологічне значення універсалій (загальних понять), стверджуючи, що універсалії існують не в дійсності, а тільки в мисленні.

Неопозитивізм — один із основних напрямів філософії XX ст., сучасна форма позитивізму.

Об'єкт — те, що пізнається (природа, суспільство,-люди на тощо). Об'єктивний ідеалізм — філософська система, згідно з якою першоос­новою світу є духовна субстанція. Ця субстанція існує об'єктивно, незалеж­но від суб'єкта. Представниками О.і. є Платон, Гегель, неотомісти.

Об'єктивність — відтворення об'єкта за його власною мірою (вимірю­вання твердості, теплоти об'єкта, тощо за певними еталонами). Характери­зує відношення суб'єкта до об'єкта.

Онтологія — вчення про першооснови буття.

Операціоналізм — вчення, згідно з яким значення понять зводяться до сукупності операцій, за допомогою яких воно було сформоване. Автор його професор Гарвардського університету Персі Вільям Бріджмен.

Опис — етап наукового пізнання, який полягає у фіксації даних експе­рименту, спостереження мовою науки. Розрізняють емпіричне й теоретичне (напр., математичне) описування явищ.

Оцінка — ставлення людини (суспільства) до суспільних норм і ціннос­тей, яке полягає в схваленні чи осуді їх, а також в субординації їх за важли­вістю.

Очевидність — вихідний принцип деяких філософських систем (Декарт, Гуссерль), який полягає в прийнятті певних істин за безумовні та безсумнів­ні, побудові на них усієї системи філософії. За Гегелем, будь-яке знання є безпосереднім (очевидним) і опосередкованим.

Панлогізм — філософський принцип, за яким дійсність тлумачиться як логічне вираження ідеї, саморозкриття спекулятивного поняття, як мисляча себе субстанція, «сам себе пізнаючий розум» (Г. Гегель).

Пантеїзм — філософське! релігійне вчення про присутність Бога у єстві самої природи, ототожнення Бога з природою, розчинення Бога в природі, або, навпаки, природи у Богові.

Парадокс (грец. рагаdосоs — несподіваний, дивний) — в широкому ро­зумінні — неочевидне висловлювання, істинність якого встановлюється до­сить важко; в такому смислі парадоксальними вважають будь-які неочіку-вані висловлювання, особливо коли неочікуваність їх смислу виражена в дотепній формі. В логіці парадоксом називають висловлювання, які в точ­ному сенсі слова суперечать логічним законам.

Патристика (лат. раtег— батько)— сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви) II—VII ст.

Первинні — згідно з вченням матеріалістів XVII—XVIII ст. (Гоббса, Лок-ка)— якості, притаманні самим речам і можуть бути описані механікою (про­тяжність, величина, фігура).

Перервність (дискретність)— категорія діалектики, що характеризує квантовість, дробність, порційність просторово-часових параметрів речей, фізичних сил.

Перипатетики— учні та послідовники Арістотеля. Назва походить від звички мислителя викладати своє вчення під час прогулянки в саду.

Персоналізм — релігійно-філософська течія, яка вищою реальністю і цінністю вважає персону— людину, Бога (американське відгалуження Бо-ун, Хокінг, французьке—Муньє.Лакруа). Світ— сукупність духовних персон (на зразок монадЛейбніца).

Підсвідоме — одне з основних понять психоаналізу Фрейда, яким по­значають психічні процеси, що виникають і протікають поза свідомим конт­ролем. Проявляється в снах, обмовках та ін.

Пізнання — процес цілеспрямованого відтворення дійсності в абстра­ктних образах (поняттях, теоріях) людиною. Пов'язане з практичною діяльні­стю і зумовлене суспільним буттям людини.

Піфагореїзм— напрям у давньогрецькій філософії, який абсолютизу­вав та обожнював поняия числа і проголошував його першоосновою світу та сутністю речей.

Плюралізм (лат. р1иrа1іs — множинний) — філософські вчення, які визна­ють множинність субстанцій (Демокріт, Лейбніц); вчення, які визнають мно­жинність поглядів на світ, істин. Характерний для соціологічних течій Заходу.

Позитивізм (франц. роsitivisте — умовний, позитивний, побудований на думці) — філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнава