Реферат: Український центр правничих студій української правничої фундації

http://zakon.at.ua/

УКРАЇНСЬКИЙ ЦЕНТР ПРАВНИЧИХ СТУДІЙ

УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВНИЧОЇ ФУНДАЦІЇ

при Київському університеті ім. Тараса Шевченка


на правах рукопису

кафедра комерційного права

Скороход Оксана Вікторівна


“Правове регулювання банківської діяльності в Європейському Союзі”

(8.060101 “правознавство”)

Випускна робота на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня

“МАГІСТР ПРАВА”

Науковий керівник
Коз’яков Сергій Юрійович

кандидат юридичних наук, доцент


Київ * 2000
ЗМІСТ

^ ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ ……………………….……… 3
ВСТУП ………………………………………………………………...… 4


Розділ 1 ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ …………………………………………^ 11

§ 1 поняття права ЄС ……………………………………….14

§ 2 класифікація джерел права ЄС …………………………24


Розділ 2^ ЗАСОБИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В ЄС

§ 1 установчі договори ……..…………………..………….… 29

§ 2 директиви ЄС ………………………….……………...…. 36

§ 3 національне законодавствво держав-членів ЄС: роль у регулюванні банківської діяльності на прикладі Франції та Великобританії ……………………………………………………... 52


Розділ 3

^ ГАРМОНІЗАЦІЯ ЗАКОНОДАВСТВА ДЕРЖАВ-ЧЛЕНІВ З ПРАВОМ ЄС ЯК ОСОБЛИВІСТЬ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ …………… 66

ВИСНОВКИ ……………………………………………….…..……..… 72


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ …………………….... 77
^ ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ ЄС - Європейський Союз ЄОВС - Європейське Об’єднання Вугілля та Сталі ЄЕС - Європейське Економічне Співтовариство Євроатом - Європейське Співтовариство з атомної енергії ^ Договір ЄС - Договір про Європейський Союз, Маастрихт, 1992 р.
Договір ЄОВС - Договір про Європейське Об’єднання Вугілля та Сталі, Париж, 1957 р.

Договір Євроатом - Договір про Європейське Співтовариство з атомної енергії, Рим, 1957 р.

Договір ЄЕС - Договір про Європейське Економічне Співтовариство, Рим, 1957 р.
^ ЄЦБ - Європейський Центральний Банк ЄСЦБ - Європейська Система Центральних Банків ВСТУП


Фінансова система будь-якої країни складається з багатьох інституцій. Однак провідна роль серед них, без сумніву, належить банківським установам. Банки виконують у цій системі функцію фінансових посередників, оскільки вони головним своїм завданням мають зосередження тимчасово вільних коштів та їх наступне розміщення з метою отримання прибутків.

Правове регулювання банківської діяльності у різних країнах має свої відмінності та характерні особливості. Вони зумовлюються як різним рівнем і характером економічного розвитку, так і політикою держави щодо залучення іноземних банків у національну економіку.

Оскільки останнім часом посилилася інтернаціоналізація банківської справи1, то суттєві відмінності у правовому регулюванні цієї діяльності на національному рівні неодмінно призведуть до гальмування економічного міжнародного співробітниціва. Крім того суттєві правові відмінності у банківській сфері стануть на заваді у стабільності фінансової міжнародної системи.

На початок 90-х років в Європі відбулася переорієнтація банківської діяльності: якщо раніше вона спрямовувалася на внутрішньодержавне фінансування, то тепер значна частина капіталів переміщується за кордон держави, в якій знаходиться банківська установа. Така ситуація викликає необхідність зміни підходу до правового регулювання банківської діяльності, оскільки лише наявність національної юрисдикції стає неефективною і спричиняє фінансові зловживання.

На сучасному етапі розвитку фінансово-кредитних відносин та монетарної політики ЄС стало зрозумілим, що економічний ринок ЄС не може бути єдиним поки він спирається на різні грошові системи, які залишаються в національному підпорядкуванні. Таке положення зберігає всередині ЄС відмінності в організації кредитування, розрахунків курсової політики, а як наслідок і відмінностей в цінах, податках, грошовій політиці та валютних ризиках.

Нова валюта, що запроваджується з 1 січня 1999 року, євро, підводить базу, якої не вистачало, під єдині в ЄС ринки товарів та послуг, капіталів, робочої сили, і тим самим “перетворить його в завершений валютно-економічний союз”2. Починає формуватися єдина бюджетна дисципліна і монетарна політика країн ЄС під наглядом наднаціональних фінансових інститутів.

Введення євро дозволить з більшим успіхом боротися з інфляцією, знизити відсоткові ставки і податки, що в свою чергу стимулюватиме зростання інвестування, виробництва, зайнятості, дозволить стабілізувати державні фінанси країн-учасниць.

Для суб’єктів господарювання євро означає єдність грошово-кредитного і валютного регулювання, включаючи і фондове, а також кращу керованість власними фінансами. ВІдкривається шлях до уніфікації податкової системи ЄС.

Формування валютного союзу означає проведення єдиної грошово-кредитної політики в рамках всього Європейського Союзу, введення в обіг уже не квазі, а повноцінної єдиної валюти, створення Європейського Центрального банку, який візяв на себе роль єдиного емісійного і валютно-фінансового контролюючого центру в рамках Європейського Союзу.

Говорячи про формування фінансової системи ЄС, необхідно враховувати природу самої організації ЄС, мету її створення, та мету подальшого розвитку. Остання ж визначається як “подальша інтеграція з метою створення економічного та валютного союзу”3.

Тому дослідження правових процесів, пов’язаних з функціонуванням банківської системи в Європейському Союзі, є необхідним, оскільки, виходячи з результатів розвитку європейської інтеграції, ЄС вдалося знайти ефективний механізм правового регулювання. Наступним результатом дії цього механізму має стати завершення формування Європейського Економічного і Валютного союзу.

Отже, вивчення теми “Правове регулювання банківської діяльності в Європейському Союзі” дасть змогу вдслідкувати особливі риси у правовій системі ЄС та визначити прогресивні елементи у функціонування банківської системи країн-членів ЄС, а також виявити наявні недоліки. В цьому полягає актуальність теми.

Треба відзначити, що незважаючи на важливе значення банківської системи для розвитку економіки ЄС, формування його економіко-валютного союзу, в правовій науці розробці цієї тематики було приділено мало уваги.

Так, в роботах іноземних авторів, з країн-членів ЄС, головна увага приділяється вивченню юридичних актів, які встановлюють певні європейські стандарти в банківській сфері. Це, зокрема, такі роботи: Dassesse M. “The EC Banking Law”1, Dermine J. “Europian Banking in the 1990s”4, Dixon R. “Banking in Europe: The Single Market”5, Drake E., Rider J. “Europian Financing Laws”6, Ellinger E., Lomnicka E. “Modern Banking Law”7, Goodhart C. “The Central Bank and the Finansial System”8, Usher J. “The Law of Money and Financial Services in the European Community”9 та інші.

Іншу групу становлять роботи, в яких увага приділяється дослідженню національних банківських систем, з незначною увагою, при цьому, правовому регулюванню ЄС, - Jones G. “British Multinational Banking”10, тощо. А також перекладне видання роботи К. Гавальда і Ж. Суфле “Банківське право. Установи-Рахунки-Операції”11, яка детально описує функціонування банківської системи у Франції, при цьому співвідношення її з банківськими системами інших країн-членів ЄС згадується мимохідь. Не береться до уваги той факт, що взагалі у світі відбувається процес інтернаціоналізації банківської діяльності. А саме ЄС є чудовим прикладом для демонстрації можливостей уніфікації міждержавного правового регулювання. Результатом такого правового впливу є успішне поглиблення економічної інтеграції держав-членів ЄС.

Щодо робіт російських правознавців, то хотілося б відзначити навчальний посібник Н. Ю. Єрпильової «Международное банковское право»12, в якому розділ 2 «Механізм правового регулювання банківської діяльності в Європейському Союзі» присвячений дослідженню положень основних банківських директив ЄС. Однак Єрпильова розглядає банківські директиви відірвано від системи права ЄС, а тому немає цілісного уявлення про механізм правового регулювання та його відмінності від національного.

Певні елементи банківського права ЄС висвітлюються у підручнику під редакцією професора В. В. Безбаха «Право Европейского Союза: правовое регулирование торгового оборота»13. Однак у цій роботі згадується лише про створення Європейського центрального банку та правове забезпечення вільного руху капіталів в ЄС. Хоча можна було б розглянути детальніше діяльність банків по забезпеченню торгового обігу в ЄС, оскільки їх значення в цьому процесі досить значне.

Що ж до вітчизняної правової літератури із зазначеної тематики, то вона є досить незначною. Так, в 1999 році вийшов у світ навчальний посібник “Банківське право українське і європейське”14. В цьому посібнику розділ “Європейське банківське право” написала я. Однак у тій своїй роботі я більшу увагу приділяла не механізму правового регулювання банківської діяльності в ЄС, а процесам, пов’язаним із гармонізацією права в сфері банківської діяльності зі стандартами ЄС в європейських країнах взагалі, і в Україні зокрема.

Таким чином, на сьогодні фактично не проведено дательного аналізу складових механізму правового регулювання банківської діяльності в Європейському Союзі. А тому метою цієї роботи є визначення ефективності правового регулювання банківської діяльності в ЄС в процесі створення Європейського Економічного і Валютного Союзу.

Задачі, які необхідно вирішити під час дослідження, - визначити основні елементи механізму правового регулювання банківської діяльності в ЄС, дослідивши при цьому особливості системи права ЄС та співвідношення національного банківського законодавства з юридичними актами ЄС.

Робота побудована так, аби виявити загальні особливості права ЄС як міжнародної структури. Потім визначити систему джерел права ЄС, щоб втсановити які з них належать до ефективних засобів правового регулювання. Цьому присячений розділ 1. І, нарешті, розглянути засоби правового регулювання безпосередньо в дії. А тому наступний розділ – 2 – розглядає засоби правового регулювання як складові європейського правового механізму, а саме: установчі договори, директиви, національне законодавство держав-членів.

Також однією із особливостей механізму правового регулювання в ЄС є законодавчо встановлена окрема процедура трансформації європейських правових стандартів в національні правові системи – процедура гармонізації. Її дію і значення показано в розділі 3.

Завершується магістерська робота висновками про її науково-теоретичне та практичне значення.

РОЗДІЛ 1

^ ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ


Правове регулювання є одним із аспектів дії права, яке характеризує спеціально-юридичну дію права на поведінку і діяльність його адресатів. В результаті правового регулювання формується юридична основа, визначаються орієнтири для організації діяльності учасників регулятивних відносин і досягнення фактичних цілей права.

Сфера і межі правового регулювання вказують на ту область соціального простору, в якій право здатне вчинити прогресивний вплив на суспільне життя, спрямовувати людську діяльність і сприяти її розвитку. Правильне визначення сфери та меж правового регулювання необхідне для того, аби “виключити використання юридичних інструментів у тих сферах суспільних відносин, які потребують інших інструментів соціального регулювання”15.

Таким чином сфера правового регулювання не може визначатися лише задачами держави в той чи інший період часу, тобто залежати від її передбачень, визначатися лише приписами законів. Сфера дії закону і сфера правового регулювання таким чином можуть не співпадати. Вочевидь, якщо зводити право лише до норм закону, то тоді сфера його дії обмежиться виключно законодавчими приписами.

Межі правового регулювання обумовлені неюридичними факторами. Вони містяться у природі людської діяльності, визначеній їх спільною культурою, економічними, історичними, релігійними та іншими особливостями.

Предметом правового регулювання визначається та група суспільних відносин, яка об’єктивно може бути врегульована правом та яка в даних умовах потребує врегулювання правом.

Метод правового регулювання – сукупність юридичних способів правового регулювання. Визначають такі способи правового регулювання як позитивне зобов’язування, дозвіл та заборона16. Позитивне зобов’язування – покладення на осіб прав та обов’язків. Дозвіл – надання особам права на власні дії. Заборона – обов’язок утримуватися від дій, заборонених законом.

Поєднання основних способів утворює специфічний метод правового регулювання – імперативний чи диспозитивний. Імперативний метод – суворо обов’язковий, не допускає будь-яких відхилень від приписів. Цей метод найбільше властивий адміністративному, кримінальному, конституційному правам, але може використовуватися і в інших галузях. Юридичним фактом для виникнення правовідносин в даному випадку є державно-владний припис.

Диспозитивний метод грунтується на врахуванні ініціативи, самостійності у виборі поведінки учасниками правовідносин. Він дає можливість сторонам врегулювати свої дії за своїм вибором. Законом визначаються лише межі такого вибору. В основі даного методу

лежать рівне положення учасників правовідносин та договір як джерело їх врегулювання.

Правове регулювання в ЄС має суттєві відмінні риси, оскільки від початку формування воно мало певні особливості. Хоча право ЄС базується на договірних засадах, однак воно не позбавлене імперативного характеру, а навіть навпаки воно має механізм застосування санкцій за недотримання приписів.


§ 1 Поняття права Європейського Союзу


Аби визначити особливості права ЄС необхідно визначитися з природою самого ЄС. Отже, треба зазначити, що ЄС – це одна з форм міждержавного співробітництва. Але саме ця форма має суттєві відмінності від традиційних форм співробітництва держав: як від міжнародних організацій, так і від державних утворень типу федерацій.

Порівняти ЄС з іншими політичними структурами – досить важка задача. У ЄС є ряд рис, які характерні і для звичайної міжнародної організації. Також є менш характерні, але явно виражені риси федерації. Останні поступово стають все більш визначеними.

Розглядаючи структуру ЄС необхідно пам’ятати про його комбінований характер. Для кожного з трьох політичних органів – Ради, Комісії і Парламенту – можна визначити як міжурядові, так і федеративні елементи. Тобто ЄС виникла як міжнародна організація і поступово розвивалася у напрямку федерації чи конфедерації держав. Однак ще до цього часу ними не стала.

Головна риса міжнародної організації - те, що вона є формою інституціоналізованого міжурядового співробітництва і заснована на принципі, що жодна з держав-членів не може бути примушена до чого-небудь без згоди. Якщо рішення організації приймаються більшістю, вони не більше, ніж просто декларація. Щоб рішення мали обов’язковий характер, потрібне їх схвалення кожною державою.

На відміну від цього інституції ЄС значною мірою автономні і одноголосне прийняття рішень потрібне лише в особливих випадках.

Рішення Співтовариства набувають обов’язкової сили в наслідок прийняття їх органами, що наділені відповідними повноваженнями у відповідності з договором – конституцією Співтовариства – а не у зв’язку з тим, що були затверджені державами-членами. Не підлягає сумніву той факт, що Співтовариство реально наділене суттєвими повноваженнями: право Співтовариства обов’язкове для держав-членів і для фізичних осіб; воно також часто застосовується національними судами. Більше того Комісія в певних випадках має повноваження застосовувати штрафні санкції до компаній і фізичних осіб у випадку порушення права Співтовариства.

Ці риси суттєво відрізняють Співтовариство від звичайної міжурядової організації.

Думки вчених-правознавців щодо природи ЄС розділяються. Частина їх схиляється до думки, що ЄС – міжнародна організація, інші наполягають, що ЄС – це федеративне утворення. Академік Б.М. Топорнін17 зазначає, що у Співтовариствах та створеному на їх основі Європейському Союзі можна одночасно знайти і риси міжнародної організації, і федерації, і конфедерації.

Суттєвою ознакою ЄС є наднаціональний характер його діяльності. Походження поняття “наднаціональність” пояснюється по-різному. Частіше воно зводиться до факту добровільної передачі державами-членами міжнародній організації чи її органам частини своїх суверенних повноважень для здійснення поставлених задач.

Серед багатьох визначень наднаціональності в Європейському Союзі в роботах юристів-міжнародників, найбільш повно його риси визначено професором В. А. Василенком18. Головною рисою наднаціональності є те, що установчі договори закріпили сферу виключної компетенції Співтовариств. Тобто держави-члени поступилися частиною свого державного суверенітету на користь спільної міждержавної інтегративної організації.

Створені установчими договорами інституції ЄС мають право зобов’язувати держав-членів через прийняття обов’язкових рішень. Крім того такі зобов’язання стосуються як самих держав-членів, так і їх фізичних та юридичних осіб безпосередньо.

Спільні інституції також мають право укладати міжнародні договори з третіми країнами від імені Співтовариства. Такі договори обов’язкові для усіх держав-членів.

Таким чином, як зазначав В. А. Василенко: “Явище наднаціональності чи наддержавності характеризується добровільною відмовою взаємодіючих держав від певних прерогатив та їх передачею органам створюваних чи постійних міжнародних організацій. Концептуальною основою наднаціональності є федеральна ідея, взята з багатовікового історичного досвіду, яка спирається на аналіз практики розвинутого федералізму”19.

В своїй статті Р. А. Мюллєрсон20 визначає, що предметною специфікою права ЄС те, що норми, які регламентують інтеграційні процеси, заціпають і міждержавні відносини, і відносини між юридичними та фізичними особами з різних країн, також відносини всередині держави.

Таким чином, право ЄС в сучасних умовах є важливим інструментом забезпечення інтеграційних процесів у Європі. Воно генетично пов’язане із міжнародним та національним правом. Специфіка взаємовідносин права ЄС з міжнародним правом і національним позначилася на особливостях джерел цього права, які можна поділити на первинні та похідні. Первинні – це насамперед установчі договори, що відіграють роль основних законів. Похідні джерела – правові акти, які приймаються інституціями Співтовариств у порядку реалізації і конкретизації договорів.

Установчі договори заклали основу Співтовариства. Їх можна розглядати як його конструкцію: на їх основі створюють різні органи Співтовариства і визначають їх повноваження. Договори також мають багато елементів неконституційного характеру, які звичайно не відображаються у конституціях. Це, як правило, питання економічного і соціального права, що показують різнорідну природу Співтовариства.

Процес формування права ЄС почався із створення Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС). Договір ЄОВС підписаний 18 квітня 1951 року і вступив в силу 25 липня 1952 року. Учасниками цього Договору були шість держав-членів, засновників ЄОВС: Німеччина, Бельгія, Франція, Італія, Люксембург, Нідерланди. Створювалося чотири основних органи: Рада (представляє держави-члени), Комісія (наднаціональний виконавчий орган, що напочатку називався “Вищий керівний орган”), Ассамблея і Суд. За виключенням Ассамблеї, що зазвичай працювала в Страсбурзі, всі інші органи Співтовариства знаходилися в Люксембурзі.

Договір про заснування Європейського Співтовариства, відомий як Договір про заснування Європейського Економічного Співтовариства, і Договір про заснування Європейського Співтовариства по атомній енергії, підписані у Римі 25 березня 1957 року і вступили в силу 1 січня 1958 року.

Три договори містять багато спільних рис, однак існують і суттєві відмінності. Одна з них в тому, що договір про заснування ЄОВС більш конкретно закріплює положення про політику Співтовариства; з іншого боку, договір про заснування ЄЕС загалом фіксує загальні положення. Звичайно, що такі дублювання на трьох рівнях дуже не зручне і нелогічне для двох самих важливих органів Співтовариства. 8 квітня 1965 року в Брюселі було підписано договір про “злиття” (офіційно відомий як договір про заснування єдиної Ради і єдиної Комісії Європейських Співтовариств), який вступив в силу 1 липня 1967 року. Цей договір об’єднав не три Співтовариста, а три комісії в одну та три Ради в одну. Ці органи, що виникли в результаті злиття, отримали такі офіційні назви: “Комісія Європейських Співтовариств” та “Рада Європейських Співтовариств”. Штаб-квартира нових органів розташувалася в Брюсселі. В Люксембурзі знаходився Суд ЄС. Європейський парламент працював в Стразбурзі.

На початок 1998 року Співтовариство об’єднувало вже п’ятндцять держав-членів.

Суттєві зміни відбувалися відповідно до Маастрихського договору, офіційно відомого як договір про Європейський Союз. Цей договір, підписаний в Маастрихті, Нідерланди, 7 лютого 1992 року і вступив в силу 1 листопада 1993 року. Маастрихтський договір закріпив важливі зміни концептуального характеру, які розглядаються багатьма як поступове просування до федеральної Європи.

Європейське Економічне Співтовариство було перейменовано в Європейське Співтовариство і було утворено нову структуру – Європейський Союз. Союз було створено на основі Європейських Співтовариств з урахуванням політики і форм співробітництва, як-то: “загальну зовнішню політику і політику безпеки” та “співробітництво в області правосуддя та внутрішніх справ”21. Таким чином, Європейський Союз означає три юридичні суб’єкти – ЄС, ЄОВС, Євроатом.

Положення Амстердамського договору (1996 р.) стосуються створення до 1999 року Економічного і валютного союзу з єдиною для усіх держав-членів грошовою одиницею.

Починаючи з установчих договорів до Амстердамської угоди інституції та право ЄС пройшли певну еволюцію. При цьому поглиблення інтеграції розглядається як одна із стратегічних задач ЄС. Дія права та інституцій ЄС поширюється сьогодні на широку сферу, включаючи вільний рух товарів, робочої сили, послуг та капіталів. Можна погодитися із ствердженням К. Боргхардта22, що компетенція ЄС не поширюється лише на деякі, але досить важливі аспекти державного суверенітету, як-то оборона, зовнішня політика, освіта та кільтура.

Однак право Сівтовариства, не зважаючи на те, що застосовується національними судами, відрізняється від національного законодавства. Так, національні законодавчі структури не мають права відміняти норми Співтовариства чи вносити в них поправки; у випадку виникнення розбіжностей норми Співтовариства мають переважну юридичну силу перед національним правом, і останньою інстанцією, яка має право тлумачення норм, є Суд ЄС. Весь правопорядок Співтовариства може бути переглянутий і тлумачений Європейським Судом.

В основі застосування права ЄС лежить концепція прямої дії. Тобто, якщо норма права має пряму дію, то вона надає приватним особам права, які повинні захищатися у національних судах. При цьому повинні бути дотримані дві умови – національні суди повинні визнавати цю правову норму як частину національної правової системи, а також умови правової норми повинні передбачати надання прав приватним особам.

Також до критерію прийнятності прямої дії права ЄС слід віднести:

очевидність та однозначність правової норми;

безумовність її;

застосування правової норми не повинно залежати від наступних дій, які повинні бути з боку Співтовариства чи держави-члена.

Очевидність та однозначність права важка задача нормотворця. Як я багато положень національного законодавства, право ЄС часто має багато значень. Само собою це не позбавляє його прямої дії. Двозначність усувається шляхом тлумачення права ЄС Судом, рішення якого вноситься однозначний зміст у приписи правових норм.

Безумовний характер права ЄС означає насамперед, що права не повинні залежати від чийогось погляду. Зокрема, права не повинні залежати від судового рішення чи дискреційних права адмінітративних органів.

Якщо положення права Співтовариства передбачають, що надані ним права починають діяти після того, як держави-члени вжили наступні дії законодавчого чи виконавчого характеру, то вбачається, що таке положення не має прямої дії, поки вказані дії не будуть застосовані. Якщо ж положення права ЄС передбачає строк для імплементації, то це положення може набути прямої дії, якщо протягом визначеного строку імплементація проведена не була.

Право ЄС діє відокремлено від національного законодавства навіть тоді, коли воно застосовується у національних судах. Відповідно національна законодавча влада не має повноважень змінювати або відміняти його; у разі суперечностей право ЄС має перевагу над національним. Крім того, ряд юридичних актів ЄС мають пряму дію, тобто вони не потребують спеціальної трансформації у національне законодавство для застосування.

Писане право Співтовариства може створюватися або інститутами Співтовариства, або державами-членами.

Неписане право Співтовариства складається із так званих “загальних принципів права” – “загального права” Співтовариства, які вони прийняті Судом ЄС. На думку вчених, це важливе джерело права Співтовариства і його роль буде збільшуватися по мірі розвитку ЄС.

Лондонські юристи-вчені Д. Ласок та Д. Бридж писали, що “право Співтовариства не відповідає прийнятим класифікація права: воно одночасно і міжнародне, і національне, піблічне і приватне, матеріальне і процесуальне, викладене і у законодавстві, і у прецедентах. Це право sui generis і повинно сприйматися таким”23.

В одному із рішень Європейськи Суд визначив, що “на відміну від інших міжнародних договорів, установчий договір про ЄЕС створив власний правопорядок, що інтегрувався у національний порядок держав-членів. Як тільки Договір вступив в силу, він повинен використовуватися національними судами, він для них обов’язковий”24.

Таким чином, можна зробити висновок, що держави-члени створили Співтовариство, яке має власні інститути, окрему правосуб’єктність та правоздатність, яке має право на представництво у міжнародних відносинах. З особливостей створення та діяльності ЄС випливають і особливості його права. Тому можна також зробити висновок, що право ЄС є новою особливою правовою системою.

Отже при дослідженні права ЄС виявилися такі його суттєві особливості:

комплексний характер права, яке поєднує в собі міжнародні та національні риси;

динамічні зміни права, наслідком яких є зміна природи, структури, сфери і механізму дії;

незавершенясть формування, а тому можна відмітити його дію на межі міжнародного та національного права.

Як бачимо з викладеного вище, право ЄС є сукупністю норм, приписів, інститутів та принципів, які покликані закріплювати волю та інтереси Союзу як інтреси транснаціональні. При цьому мається на увазі, що воля та інтереси держав-членів, як первісні на момент створення Співтовариств. Ці інтереси держав-членів перетворилися на один спільний, але не шляхом поєднання усіх окремих інтересів кожної держави, а шляхом їх узагальнення.

§ 2 Класифікація джерел права ЄС


Аби повноцінніше розглінути поняття права ЄС та з’ясувати його суть необхідно розглянути і його систему джерел.

Як зазначалося раніше, основою права ЄС є установчі договори, які започаткували три Співтовариства. В системі права ЄС установчі договори посідають чільне місце. Від початку діяльності Європейського Співтовариства його право формувалося на підставі цих договорів. Завдяки цим міжнародним договорам були засновані інститути з окремими повноваженнями та незалежною системою права, в межах якої ці інститути, країни-члени та їх громадяни користуються правами та мають обов’язки.

Суд ЄС визначив, що Договори, які засновують ЄС, є дещо більшим, ніж просто міжнародні договори. Вони створюють своєрідну Конституцію Співтовариства, а закріплені у них правові норми складають систему внутрішнього права Співтовариства.

До установчих слід віднести договори, які призвели до створення кожного з трьох союзів, а також ті, які вносять поправки до них. До таких договорів належать:

Договір про ЄОВС.

Договір про ЄС.

Договір про Євроатом.

Конвенцію про деякі інститути, спільні для Європейських Співтовариств.

Конвенція про заснування Єдиної Ради та Єдиної Комісії Європейських Співтовариств.

Перший бюджетний договір.

Перший договір про приєднання (Данія, Ірландія, Сполученене Королівство).

Другий бюджетний договір.

Другий договір про приєднання (Греція).

Третій договір про приєднання (Іспанія, Португалія).

Єдиний Європейський акт.

Договір про Європейський союз.

Угода про Європейський економічний простір.

Четвертий договір про приєднання (Австрія, Фінляндія, Швеція).

Консолідований (Амстердамський) договір.

При класифікації джерел права ЄС вчені найбільше схиляються до поділу його на первісне та похідне. При цьому до первісного відносяться перераховані вище установчі договори. Характерною ознакою первісних джерел визначають їх створення безпосередньо волею держав-членів ЄС. Д. Ласок та Д. Бридж визначають особливістю договорів як “конституції” ЄС те, що ці договори не потребують втручання інституцій ЄС для їх викнання, а мають пряму дію в кожній з держав-членів25.

До похідних джерел права ЄС відносяться ті акти, які створюються ніби “зсередини”, тобто це акти інституцій ЄС. Відповідно до ст. 189 Договору про ЄС “для виконання своїх задач Європейський Парламент спільно з Радою, Рада і Комісія приймають регламенти, директиви і рішення, дають рекомендації і висновки”26.

Регламент призначається для загального обов’язкового застосування. Він підлягає прямому застосуванню в усіх державах-членах ЄС.

Директива також є обов’язковою для кожної держави-члена, однак при цьому національним урядам належить право вибору форм і методів виконання приписів директиви. Що ж до рішення, то воно є обов’язковим в усіх його частинах для того, кому воно адресоване.

Також слід зазначити, що інституції ЄС можуть приймати інші акти, які не мають обов’язкової сили – рекомендації та висновки, а також акти неюридичного характеру – проекти. Програми, меморандуми тощо.

Регламенти відрізняються від інших актів ЄС тим, що вони мають найбільш загальний характер, вони обов’язкові для держав-членів та мають на їх території пряму дію без трансформації в правову систему чи схвалення. За допопмогою регламентів нормуються найбільш важливі питання політики ЄС.

Рішення слід розглянути як наступний акт інституцій ЄС. Як і регламент, рішення має обов’язкову силу для тих, кому воно адресоване: держава-член, її юридичні та фізичні особи. Рішення відрізняється від регламента більшим ступенем конкретизації, та адресною обов’зковістю.

Наступним за значенням юридичним актом є директива. Специфіка директив полягає в тому, що обов’язкові приписи директив держави-члени виконують засобами та методами, які вони обирають самостійно. Завдяки цьому вдається поєднувати єдину політику ЄС та місцеву специфіку країни.

Саме директива покликана грати провідну роль у гармонізації права ЄС, що передбачається ст. 100 Договору про ЄС27. Директиви можуть направлятися як усім державам-членам, так і якійсь із них окремо. Директиви не є обов’язковими для осіб, поки вони не будуть трансформовані у національне законодавство. Договір про ЄС передбачає відповідальність держави-члена за несвоєчасне проведення заходів по гармонізації законодавства.

Важливе значення серед джерел права ЄС посідає практика Суду ЄС. Рішення Суду ЄС на практиці використовуються як прецеденти28. В компетенції Суду ЄС можна прослідкувати функції конституційного, адміністративного, цивільного, арбітражного та трудового судів. Тобто Суд ЄС, маючи виключне право тлумачити юридичні акти ЄС, опосередковано належить до нормотворців ЄС29. Функцію правотворчості Суд виконує в процесі розгляду справ, тобто в процесі застосування права ЄС.

Таким чином можна зробити висновок, що хоча право ЄС базується на принципах міжнародного права, однак воно має ряд специфічних рис. Ці риси, в свою чергу, виявляються і у специфіці способу закріплення його джерел. Розмежування способів правового закріплення, розмежування компетенції щодо прийняття юридичних актів в установчих договорах чітко не визначено. А тому для їх класифікації доктрина виробила свої критерії. За будь яких обставин, право ЄС об’єктивно існує в певній формі, динамічно змінються та ефективно використовується для регулювання інтеграційних процесів в ЄС.


РОЗДІЛ 2

^ ЗАСОБИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В ЄС


§ 1 Установчі договори


Право є інструментом, що призначений для вирішення практично значимих задач суспільства, для задоволення інтересів людей. В теорії правознавства правові засоби розглядаються як інституційне явище правової дійсності, воно втілює регулятивну силу права. На рівні галузі правові засоби частіше це – юридичні способи вирішення суб’єктами відповідних задач, досягнення своїх цілей.

Таким чином, правовий засіб – це всі юридичні інструменти, за допомогою яких задовільняються інтереси суб’єктів права, досягаються поставлені цілі. Такі цілі можуть бути різноманітними, але врешті решт вони зводяться до впорядкування суспільних відносин.

§ 2 Директиви ЄС


Першим важливим кроком на шляху розвитку європейського співробітництва в області правового регулювання банківської діяльностів рамках ЄС було прийняття Директиви ЄС “Про координацію законів, правил і адміністративних положень, що регулюють організацію і ведення бізнесу кредитних організацій”35, що у подальшому отримала назву Першої банківської директиви. Ця директива заклала основи європейського банківського права і містила у собі ряд ключових положень. Її роль полягає у тому, що ця Директива:

усунула більшу частину перепон на шляху досягнення свободи заснування банків та інших кредитних організацій (стаття 4);

розробила загальне визначення кредитної організації і встановила вимогу обов’язкового ліцензування банківської діяльності;

визначила загальні стандарти державного ліцензування банківської діяльності;

визначила основний принцип співробітництва органів банківського нагляду держав-членів і запропонувала Комітет банківських радників як одну з форм такого співробітництва;

встановила принципові правила стосовно відкриття філіалів кредитних організацій третіх країн на території держав-членів.

Так, за Директивою, кредитною організацією визнавалося підприємство, діяльність якого полягає у залученні депозитів (вкладів) чи інших коштів на зворотній основі від громадськості та у видачі кредитів від свого імені та за свій рахунок. Таким чином, основною характеристикою кредитної організації Директива визнає прийом депозитів і видачу кредитів.

Прeамбула Першої директиви з банківської справи визначає, що “до філій кредитних інститутів, головні контори яких перебувають за межами Співтовариства, у всіх країнах-членах мають застосовуватись однакові правові норми”36. Директива вимагає, щоб усі країни-члени ставилися до таких філій не більш сприятливо, ніж до відділень кредитних установ Співтовариства.

Однак Перша банківська директива не усунула усіх перешкод для створення єдиного внутріш