Реферат: Від Брестської Унії 1596 року до Переяславської ради 1654 року (церковно-історичний аспект)

Від Брестської Унії 1596 року до Переяславської ради 1654 року (церковно-історичний аспект).
Прот. Георгій Соменок,
професор КДА, кандидат богослов’я

      Іісус Христос, Син Божий і Син Людський, Спаситель людства і Господь, розіп’ятий і воскреслий, понад дві тисячі років тому прийшов на грішну землю, щоб спасти все людство, спасти увесь Космос, усю живу і неживу природу й кожну окрему людину.
Господь наш Іісус Христос став на віки вічні засновником і Главою Церкви (Мф. 16, 18; Кол. 1, 18, 24).
Церква є не тільки “зібранням віруючих у Христа” 1 (1, 1), але, і це є найголовнішим у світі для кожного віруючого у Святу Тройцю і во “Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву” (як про це сказав Другий Вселенський Собор, зібраний у Царграді 381 р.), саме Церква є “Його тіло, повне Того, що все всім наповняє” (Єф. 1, 23).
Церква має своє завдання і свою священну місію — “спасіння роду людського”2 (1, 4). Як боголюдський організм, будучи Тілом Христовим, Церква Христова виконує свою місію як у часі, так і у просторі. Історія православного служіння на Русі налічує понад тисячу років.
Вона знала різні події, як сумні, так і радісні. Історична пам’ять зафіксувала не тільки велич духу князівської Київської Русі, козацької України, а й негативні явища нерелігійного суспільства, світської держави, проти моральної сім’ї. На жаль, історія може бути не тільки чорно-біла, а й така собі “сіра”.
Утім, сьогодні ми не торкатимемось негативної історії, хіба що згадаємо деякі моменти історичної правди, які відгукуються в нашому сьогоденні. Згадаємо ту правду, яку не дуже люблять нині, як не любили її колись деякі багаті й ситі пани, бо правда очі коле як на початку
ХХІ ст., так і в далеку сивину — наприкінці XVI чи в середині XVII ст.
Почнімо з того, що багата історія України є історією перш за все Православ’я та Православної Церкви. Подобається це комусь чи не подобається, але духовні православні цінності були, є, “маємо надію, що будуть, і у майбутній історії тим фундаментом і тою будівлею, з яких виріс український менталітет та українська нація. Бо, як дуже слушно сказано, “Істина (Христова, євангельська Істина. — Прот. Г. С.) залишається незмінною, бо в Христі нема змін чи метаморфоз”3.
Актуальність християнських моральних принципів, роль християнської етики в сучасному житті й у світі породжують у суспільстві протестантську думку про легкість теоретичного засвоєння та ще легше практичне тлумачення християнства всіма особами, які прочитали Біблію, не беручи до уваги досвід попередників. Такий собі “професорський”, “науково-технічний” підхід до релігії та моралі.
Зрозуміло, що віра в Іісуса Христа як Бога і Спасителя є “виховною силою, бо вона дає людині орієнтацію в житті, не викликаючи при цьому (якщо вона є автентичною), жодних відчужувальних впливів. Іісус Христос дає сенс життю. Віра в сопричастність Богові є тим містичним елементом, який дає людині глибинне щастя. Переживаючи це щастя, людина відчуває себе спроможною мати позитивну позицію стосовно життєвих труднощів і негараздів. Етичні принципи Євангелія, що сконцентровані в самій поведінці Іісуса Христа, набувають характеру майже відчутної на дотик моделі, можуть притягнути студента у відповідність і автентичність”4.
Ми, православні християни, — не тільки воїни Христа, а й вічні “студенти” його вчення та моралі. Ми не тільки громадяни своєї Батьківщини, а й віруючі своєї Церкви. Тому, коли йдеться про наше історичне та богословське минуле — суперечливе, трагічне, важке, ми повинні вивчати його не для збільшення помилок, а для їх попередження та уникнення.
Русь Київської доби в релігійно-культурній, соціально-економічній та суспільно-політичній площині розвивалась переважно під впливом візантійсько-слов’янських відносин5, хоча не можна заперечувати й інших, менш вагомих для подальшого розвитку держави, відносин і стосунків із сусідами, державами та народами. Суттєвим моментом історії Київської Русі є та духовна спадщина, завдяки якій стародавня руська держава посіла почесне місце у світовій культурі та у християнському світі.
Свого часу ми звертали увагу на взаємини Церкви та суспільства в історії Польсько-Литовської держави (XIV–XVI ст.)6. Однак нам хотілося б навести слова нашого архіпастиря і богослова Митрополита Володимира. Характеризуючи XV ст., Блаженніший Владика зазначає: “Воно відоме в історії як період різноманітних смут і розладу, час боротьби Православ’я проти спроб запровадити унію на українських та білоруських землях, підвладних Польщі й Литві. Вітчизняні історики справедливо визнають XV століття водорозділом історії... І в церковному відношенні ХV століття було часом великих подій”7. І ще одна думка з цієї роботи: “Такі далекосяжні плани поширення унії на Московську Русь складалися в курії... Отже, розділення єдиної Руської Митрополії через підступи ініціаторів унії на Київсько-Литовську з митрополитом, який одержував благословення від Константинопольського патріарха, та Московську, де митрополити поставлялися Собором руських єпископів, було ще однією сумною подією в історії Руської Православної Церкви XV століття”8.
На жаль, таких подій в історії Церкви було багато. Чому? Винна історія чи люди? Риторичне питання. Тому, що “диявол з Богом бореться, а поле битви — серця людей”. Ось на цьому полі серця та совісті й відбуваються події, не менш важливі, ніж історичні, політичні чи будь-які інші.
Головною й водночас сумною подією наприкінці XVI ст. стала секретна підготовка і впровадження на теренах нинішніх Білорусі та України Брестської унії 1596 р.
Цю унію, як і попередні, не можна вважати “Берестейською угодою”9, якщо пам’ятати не тільки історичні та релігійні наслідки цієї події для Православ’я взагалі та церковного життя України й Білорусі зокрема, а також сьогоденні проблеми, конфлікти, непорозуміння, що випали на долю православного народу з 90-х рр. ХХ ст.
І річ тут не тільки в широкому розповсюдженні літератури щодо унії 1596 р. чи різних шкіл історіографії православної, католицької чи уніатської, або (за філологічною ознакою) української, російської чи то польської. Йдеться про те, що зветься “церковним розколом” між Сходом і Заходом, між православними і католиками, між братами українцями.
Справедливо сказати, що тільки “політичними, тільки мирськими спонуками керувалися візантійські імператори і римські первосвященики, створюючи Ліонську унію 1274 р. та Флорентійську унію 1439 р. “Тимчасово і, здається, частково відновлювалось єднання з Римом за існування Латинської імперії (1206–1261) та після Ліонського Собору 1274 року, а також ще раз після Ферраро-Флорентійського Собору. Та це возз’єднання і не могло бути тривалим, бо народ не бажав його, а імператори погоджувались на нього тільки зі страху перед турками”10. Далі автор робить красномовний коментар: “Так цінуються ці унії на католицькому Заході”11.
Хоча, звичайно, існують і протилежні, інші думки, як такі, що належать ректорові “Української Папської Колегії св. Йосафата” в Римі: “Справа в тому, що в цьому питанні, крім суто релігійних, сплелися ще й національні та політичні моменти (тут і далі підкреслено мною. — Прот. Г. С.)... Історія українського католицизму і т. зв. унії трактуються занадто cum ira et studio (“з пристрастю та упередженням”)...”12.
Виникає питання: якщо Брестська унія була “порозумінням”, то навіщо у XVII ст. точилася запекла боротьба між католиками і православними?
Документальні джерела про унію 1596 р. без зайвих слів і неупереджено свідчать про переслідування православних (див.: “Апокрисис” 1599 р., “Палінодію” Захарії Копистенського тощо)13.
Полемічна література XVI–XVII ст. правдиво, яскраво, духовно й патріотично відображає той стан життя, у якому опинилися православні після Люблінської державної унії 1569 р. (у Польщі, Литві, Україні та Білорусі).
Сучасний історик так пише про стан і спрямування полемічної літератури того часу:
“Найяскравішими полемістами тієї доби були: Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Клірик Острозький, Христофор Філалет, Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький, Іов Борецький, Захарія Копистенський, Стефан і Лаврентій Зизанії. Всі вони були людьми високоосвіченими, вченими. Зусилля полемістів були спрямовані проти ідеології католицизму, на захист Православної Церкви, її віковічних прав. Адже віра в тих умовах була основою всього національного життя. І її захист — то був захист гідності народу, його прав на політичну, національну, релігійну свободу. Українське громадянство, яке гуртувалося навколо своєї Церкви, що втратила право на існування після Брестської унії 1596 р., підіймалося на захист своїх прав та свобод. Усе це знайшло відображення в полемічній літературі.
Надзвичайно високо полемісти цінували свободу віросповідання, вважаючи її найважливішою ознакою вільної людини”14.
В історії XVI–XVII ст., в історичній боротьбі з католицизмом та уніатським засиллям яскраву, церковно-громадську сторінку вписали православні церковні братства Львова, Вільного, Києва. Візьмімо до уваги, що все це відбувалося під час посилення релігійно-політичного, національно-суспільного та економічного гніту на православний народ. Незважаючи на весь цей духовно-фізичний тягар, народ вистояв, бо був вихований у євангельському дусі, мав морально-етичний фундамент, на якому розквітла релігійна та моральна самосвідомість, національно-історична гідність. Народ вистояв, бо мав силу волі, віру в Бога і Святу Православну Церкву, у світле майбутнє з Христом. А на цьому шляху до Христа і Його Любові було багато страждань, сліз, навіть крові. На цьому тернистому історичному шляху буде і Коліївщина (народне повстання на Правобережній Україні проти релігійно-соціального гноблення у XVIII ст.)15, а ще раніше — козацькі війни 1590-х, 1596 та 1648–1653 рр.
Це були жахливі події, але вони зміцнили, сформували православні цінності, духовні чесноти, які стали фундаментом нашого українського менталітету, з усіма його достоїнствами та недоліками.
“З XVI–XVII століть менталітет української нації спрямовано на загальноєвропейські цінності, пов’язані з концепціями просвітництва, вони відтворені в ідеалі “людини всесвіту”, що нерозривно пов’язано із романтичним ідеалом козацтва. Власне, православна віра була в умовах XVI–XVII століть чи не єдиною позитивною відзнакою українства. Православна Церква, яка втілювала для української національної свідомості істинну віру, стала основою для обстоювання українцями власної національної самобутності та гідності. Дві різні за природою, але могутні за впливом сили — Православ’я та козацтво — стали на заваді процесу асиміляції українства і втрати ним етнічної самобутності взагалі”16.
Звернімо тепер свою увагу на суто історико-церковні проблеми, пов’язані з Брестською унією 1596 р. Перше слово надамо Івану Огієнку (1882–1972). У своїх нарисах з історії УПЦ він пише: “Рік 1569-й назавжди буде в нас найтрагічнішим роком нашої історії — цього року відбулася так звана Люблінська унія, Литву силою приєднано до Польщі; разом із Литвою під Польщею опинилася й уся Україна; цим самим відчинилися двері в Україну для армії єзуїтів, що накинулися перше на протестантів, а згодом і на православних. Єзуїти розпочали запеклу релігійну боротьбу, яка завершилася козацьким повстанням та подіями 1654 року.
На початку польський уряд спокійно ставився до православних українців — віри їхньої не займав, мова українська була офіційною мовою урядових інституцій на українській землі. Але дуже скоро все це змінилося — на землях українських почалася полонізація та запекла боротьба з православною вірою. Правда, королі польські часто ставали в обороні українського народу, але вони були безсилі проти насильства своєї розбещеної шляхти, яка жорстоко пригноблювала православних”17.
Але то була політична унія 1569 р. Брестська ж унія була спрямована насамперед проти Православної Церкви в Речі Посполитій, проти православних України та Білорусі.
Деякі історики, не тільки світські, але й церковні багато уваги приділяють “російській експансії”18 і дуже мало й неохоче згадують про жорсткішу “польську” та релігійно-католицьку, єзуїтську, експансію. Хоча, до речі, правильно відзначають наступне:
“У XV–XVI ст., як і за часів Київської Русі, Православ’я лишалося синонімом культури. Його роль в українському суспільстві зростала: за відсутністю власної держави Церква слугувала для українців єдиним інститутом вираження їхньої самобутності”19.
Однак, слава Богу, є в українській історіографії імена й постаті, які вважаються не просто церковно-історичним явищем, а стали лицарями правди та науки. Повторюю, в українській церковній історіографії20 маємо поки що, на мій погляд, дві фундаментальні праці. Перша належить С. В. Савчуку та Ю. Мулику-Луцику (“Історія Української Греко-Православної Церкви в Канаді”). Друга — Івану Власовському (“Нарис історії Української Православної Церкви”).
Про перебіг подій, що призвели до створення унії 1596 р., ці автори зазначають таке.
Передусім слід сказати про право патронату, або “право подавання”, у житті УПЦ в XVI ст. Це право з’явилось “під впливом сусідства з Католицькою Церквою та її порядками, в тісному зв’язку з перебуванням під католицькою державною владою... Право патронату набрало різних форм. Це “подавання” (jus donandi) чи віддавання церков і монастирів в управління й користування певними особами. При зловживанні правом патронату, переслідуючи нерелігійні цілі власної наживи, чи обдарування осіб, від Церкви зовсім далеких, — право патронату могло набувати жахливих форм, воно приносило великі біди й нещастя для Церкви”21.
Так воно й сталося в житті православних. “Подавання хлібів духовних” стало відвертим зловживанням як з боку державної влади, так і з боку “католицьких королів, урядів, магнатів”22. Дослідник правильно зазначає, що становище УПЦ “de jure” було в XVI ст. одне, а “de facto” — інше, або, як висловлюються деякі історики, “королі і великі князі одною рукою підписували закон, а другою його порушували”23. Церква і віруючі, як могли, боролися з цими зловживаннями. Але сили були нерівні.
Хто ж були архітектори, теоретики та впровадники унії? По-перше, — польський король Сигізмунд ІІІ Ваза — швед, колишній член ордена Іісуса (1587–1632). По-друге, єзуїти, як виконавці планів, таємних мрій і політики Ватикану. По-третє, уряд Речі Посполитої.
І. Власовський про це пише так: “Три головні чинники беруть участь у створенні цієї нової унії: Римо-Католицька Церква з папою, отцями єзуїтами і взагалі католицьким духовенством в Польщі; польська державна влада з католицькою партією в польському суспільстві; українські православні владики з митрополитом Рогозою”24. Далі автор в подробицях розглядає чинники та мотиви, що призвели до унії25.
Слід зазначити, що православні боролися й проти започаткування унії, і проти її впровадження не тільки словом, але й ділом: молитвою, соборним зібранням, відкриттям нових братств, шкільництвом духовним, освітою та друкарством. Друкувалась не тільки церковно-богослужбова література, а й Святе Письмо: Біблія Франциска Скорини (1517–1519), “Пересопницьке Євангеліє” (1561), “Волинське Євангеліє” (як список “Пересопницького”, 1571), “Острозька Біблія” (1581).
Втім були й інші видання, як-от Петра Скарги (1536–1612), єзуїта та політично-церковного діяча-патріота, “архітектора-теоретика унії”, що своїм твором “Про єдність Церкви Божої під одним пастирем” (папою) підготував “теоретичний ґрунт під унію для кандидатів на уніатів...”26.
2 грудня 1594 р. в м. Сокалі на покутному Соборі було вироблено так звані “Сокальські артикули”, або 10 умов прийняття унії, і “тільки три з них стосувалися церковних питань. Відносно віри в них не говорилося нічого”27. Така сама ситуація була й з актом Брестської унії (у 33-х артикулах), який є “головним католицьким доказом того факту, що ця унія була наслідком польсько-католицького переслідування православних русинів”28.
І ще одне уточнення. “Першою помітною рисою акта Брестської унії є те, що в жодному з його артикулів не сказано, що метою цієї унії була справа спасіння душ русинів”29.
З якою метою переходили в унію руські єпископи? Дослідники зауважують, що єпископи “перейшли (з православ’я) в унію “з безсумнівних і оправданих причин [тобто] згоди (“миру”) в християнській Речі Посполитій” (латинською propter bonum pacis in reipublicae christianae)30.
22 вересня 1595 р. Кирило Терлецький та Іпатій Потій (перший був єпископом Луцьким і Острозьким, другий — Володимир-Волинським і Берестейським) вирушили з Волині 25 листопада й прибули до Риму.
“Акт унії був звершений 25 грудня (за новим стилем)
1595 р. — у залі Костянтина в Ватикані — в присутності папи Климента VIII, що сидів на престолі в оточенні кардиналів, князів Католицької Церкви та її дипломатів і достойників. Першим цю подію описав кардинал Бароній у своїх “Церковних анналах” (Baronius Caesaz Cardinalis, Annales Ecclesiastici. Tomus VIII. Augustae Vindel et Venetiis, 1739, с.362–363)31. Другим істориком, який на академічному рівні згадав про Брестську унію та про 33 її артикули, був Михаїл Гарасевич, точніше барон Гарасевич де Нойштерн, архіпресвітер Львівської капітули, греко-католицький діяч та історик32.
Однак першою історіографічною працею, присвяченою Брестській унії, що “подала копії оригіналів 33 артикулів, є монографія, яку написав (німецькою мовою) учений єзуїт, проф. Георг Гофман (George Hofmann, “Die Wiedervere inigung der Rutheneu”. (Orientalia christiana, Vol. III, №12. Ruthenica, Romae, 1924–1925), що її опублікував як один з томів своїх видань, Pontificio Jnstitute Orientale в Римі)”33.
Першим в українській історіографії, хто переклав українською мовою 33 артикули Брестської унії, що зберігаються в архіві Ватикану й копії тексту яких опублікував проф. Гофман, був проф. архієп. Сильвестр (Гаєвський, Австралія) у церковно-історичній монографії “Берестейська унія 1596 року” (Вінніпег, 1963)34.
Після проголошення унії Брестським уніатським Собором 9 жовтня 1596 р., король Сигізмунд ІІІ видав універсал, яким наказав карати тих православно віруючих, які виступали проти унії. Тому історики, знаючи фактичну сторону події, засвідчують, що “Берестейська унія була наслідком польського урядового насильства над Православною Церквою”35, що вона “була найгрубішим насильством над релігійною свободою українського і білоруського населення Речі Посполитої, санкціонованим польською королівською владою в союзі з Римом. У боротьбі проти цього насилля над совістю православного народу беруть участь усі верстви населення — від вельмож до закріпачених селян”36.
Досі ми звертали увагу на основні історичні події, пов’язані з Брестською унією, і майже нічого не говорили про догматичні відмінності, що становлять саму їх суть, яка роз’єднує православних із католиками та уніатами.
Насамперед зауважмо, що догмат про сходження Святого Духа (не кажучи вже про інші догматичні розбіжності, наприклад, у сфері еклезіології) має особливе місце не тільки в акті Брестської унії, а й у відносинах між Східною і Західною Церквами.
В акті Брестської унії догмат про сходження Святого Духа поставлено на першому місці (йому присвячено увесь 1-й артикул)37. Єпископи (Кирило Терлецький та Іпатій Потій) “заявили, що в унію з Римською Церквою вони перейдуть тільки тоді, коли ця Церква гарантує їм право вірувати, що Святий Дух сходить не від двох джерел (від Отця й від Сина), а тільки від одного джерела (“Початку”), а саме тільки від Отця. Щоправда, кажуть вони, хоч джерелом сходження Святого Духа є тільки Отець, але Його (Святого Духа) сходження відбувається “через Сина”38.
Тепер наведімо ті твердження та аргументи з церковної історії, якими користувалися прибічники унії й до яких вдаються прихильники “уніатизму” й досі.
“На твердження про сходження Святого Духа “від Отця через Сина”, мовляв, як вчить Святе Письмо і писання давніх грецьких святих отців Вселенської Церкви, православні єпископи implicite кажуть, що римський догмат про сходження Святого Духа (“від Отця й від Сина”) не має для себе підстав ані в Євангелії, ані в писаннях давніх грецьких святих отців Вселенської Церкви, отже він (цей римський догмат) не є правильним.
Факт визначення різниці між вченням, що Святий Дух сходить “від Отця через Сина”, та вченням, що Святий Дух сходить “від Отця й від Сина”, яке (це визначення) становить собою зміст 1-го артикула акта Берестейської унії, треба мати на увазі зокрема й тому, що деякі з теперішніх уніатських богословів твердять, що вчення про сходження Святого Духа “від Отця через Сина” означає те саме, що й учення про походження Святого Духа “від Отця й від Сина”.
Певна річ, що обидва ці вчення про сходження Святого Духа — римське (“від Отця й від Сина”) та уніатське (“від Отця через Сина”) — є неправославні, бо ж вони істотно суперечать тому догматові (православному), що його визначив та затвердив ІІ Вселенський Собор (у Константинополі, 381 р.) формулою про сходження Святого Духа тільки “від Отця” (без додатка “і від Сина” чи “через Сина”).
Прецедентною підставою першого артикула акта Берестейської унії, очевидно, було те “компромісне” узгодження різниці між православним і католицьким догматами про сходження Святого Духа, що було звершене на унійному Флорентійському Соборі. (Акт унії Константинопольського Патріархату з Римською Церквою на цьому Соборі був проголошений 6 липня 1439 p.)”39.
І насамкінець слід згадати дещо з історії про Filioque.
“Визнавши 1-й артикул акта Берестейської унії, Рим ео ipso в принципі прийняв два різних суперечливих догмати в одній і тій самій справі, щоб таким чином підпорядкувати собі Київську Митрополію. Той факт, що Рим дозволив (перший раз 1439 р. — на унійному Флорентійському Соборі, а другий раз 1596 р. — на унійному Берестейському Соборі) уніатам вірувати, що Святий Дух сходить від Отця через Сина, хоч римо-католиків зобов’язувало вірування в сходження Святого Духа “від Отця й від Сина”, був відновленням традиції Римської Церкви, яка, переводячи аріан-візиґотів в юрисдикцію Папи Римського, дозволила їм (на Соборі в Толедо, в Іспанії, в 589 р.) вірувати в сходження Святого Духа “від Отця й Сина” (“ex Patre Filioque”), незважаючи на те, що всі інші християни в Римській Церкві того часу визнавали православний догмат про сходження Святого Духа тільки “від Отця”40.
Завершуючи першу частину теми, зробімо деякі висновки, що історично та логічно випливають із сумних подій (пов’язаних здебільшого з 1596 р.), що привели до унії та її наслідків, а потім завершилися Переяславською угодою 1654 р. та Андрусівським миром 1667 р.
Тут надамо слово І. Власовському:
“В історії Української Православної Церкви з Берестейським Собором 1596 р. сталось щось дивне і незрозуміле: відступники від православія дістали всі ті права й привілеї, які здавна мали в державі православні, а самі православні конфесійно опинились поза правом. Польський король, польська влада цілком зігнорували Православну Церкву, ніби вона не була Церквою українського народу ще від часів, коли ані Литва, ані Польща не мали жодної влади над українським народом. Це був акт нечуваного насильства над свободою віри українського народу, довершений польською державною владою в союзі з Римом. Українці й білоруси, які залишаються вірними прадідівській вірі, не миряться з цим насильством і вступають на шлях мужньої боротьби з польською владою, яка керується за Сигізмунда III єзуїтською мораллю лицемірства і обману, та домагаються повернення своїй Православній Церкві прав горожанських, прав публічної інституції. В цій боротьбі, як побачимо далі, беруть участь всі верстви українського народу, від вищої аристократії до селянина; ведуть боротьбу організовано, найперше способами мирними, через братства і представництво православної шляхти в сеймиках, сеймі. Окрім необхідності вести тяжку боротьбу за свободу своєї віри та за розвиток зв’язаної з православною вірою національної культури, Берестейська унія 1596 р. внесла в історичне життя українського народу такий розлад, наслідки якого залишаються донині. Берестейською унією була знищена релігійна єдність українського народу. Виникли дві українські Церкви — стара Православна й нова уніатська, що вступили в боротьбу між собою, причому уніатська церква, як породження Риму й Варшави, не скоро здобулась на національний її характер. Приналежність до тієї чи іншої Церкви потягла за собою й культурні та психологічні розбіжності поміж українцями православними і українцями католиками, поглиблені далі ще й політичними причинами, огляд яких вже не входить в нашу задачу, — оповідання про дальшу долю історичну Української Православної Церкви”41.
Надзвичайно важливою подією для церковного життя православного люду України був “візит” Патріарха Єрусалимського Феофана IV у Київ під час Великого посту 1620 р., підготовка до якого проводилася козацьким військом Петра Конашевича-Сагайдачного (†1622 р.) без огласки, бо після Брестської унії польський уряд заборонив поставляти єпископів для православного населення. Після смерті єпископів Львівського Гедеона (†1607 р.) і Перемишльського Михаїла (†1610 р.) православні залишилися з архієпископом Ієремією (Тиссаровським), тому треба було негайно відновляти православну ієрархію, що й було зроблено Божою милістю Патріархом святого граду Єрусалима Феофаном. Маючи повноваження від Вселенського Патріарха, поставивши в Москві Патріархом Філарета (1619–1633 рр., у миру Федір Микитович Романов-Юр’єв), Патріарх Феофан 15 серпня 1620 р., уночі, як перші християни, висвятив Іова Борецького (1620–1631) у митрополита Київського і ще шістьох42 православних єпископів для України та Білорусі.
Однак польський уряд за часів Сигізмунда ІІІ не визнав цих єпископів. Лише 1632 р., коли після смерті батька королем Речі Посполитої став Владислав IV (1632–1648), а православні обрали архімандрита Києво-Печерського монастиря Петра Могилу (†1647) митрополитом Київським, — Владислав IV “дав стверджувальні грамоти православним братствам” та “визнав за православними право на Київську Митрополію і чотири єпархії: Львівську, Луцьку, Перемишльську і Мстиславську”43.
Така затята впертість опікунів унії не могла не привести до визвольної війни 1648–1654 рр. та возз’єднання України з Росією.
Сьогодні, через 400 років після переговорів у січні-березні 1654 р. між гетьманом Богданом Хмельницьким і царем Олексієм Михайловичем, маємо всі надбання і прорахунки минувшини. Історичне минуле — це спадок всього народу, який зробив і ще зробить свій остаточний висновок, а декому — і винесе вирок. Тому треба не тільки вивчати свою історію, а й пам’ятати її уроки та уникати минулих помилок, як це було свого часу в науковому оточенні навколо статті та концепції44 д-ра історичних наук М. Ю. Брайчевського (1924–2001 рр.).
У своїй праці автор зазначає:
“У цій статті я хочу підняти питання, яке давно назріло; яке уже довгий час обговорюється в наукових кулуарах, але ще й досі не вийшло за стіни цих кулуарів. Йдеться про висвітлення, а спеціально —про оцінку подій, пов’язаних з завершенням національно-визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі і переходом України під протекторат Росії, отже, про події середини другої половини XVII ст., головне — між 1654 та 1667 роками”45.
Зупинімося на основних фактах цього періоду, головний з яких —“Велике Українське повстання 1648 р.”46, яке очолив Богдан Хмельницький, і тій психології, що панувала серед запорозького козацтва.
Гаслом та символом Б.Хмельницького і козаків у боротьбі з поляками, однією з головних рис національної свідомості народу, суттю та сенсом життя були слова: “За віру православну”. Тому й прозвучав заклик від 28 травня 1648 р. до тих, кому “мила віра благочестива, поляками на унію обернена”, боротися проти унії, збиратися навколо народного вождя “на добрих конях, із справною зброєю невідкладно і стати мужньо та безбоязно, при всемогутній помочі Божій, проти своїх грабіжників, злобителів і супостатів”47.
То була боротьба і за православну віру і за “визволення України”48.
Богдан Хмельницький “неодноразово (виділено нами. — Прот. Г. С.) підкреслював, що однією з першочергових цілей повстання є оборона православ’я, і він сам, і його послідовники щедро роздавали церкві землі та привілеї”49.
Маючи значну економічну свободу, Церква Христова, незважаючи на політичний тиск і соціальні негаразди, в релігійно-культурному відношенні значною була силою й жодні гоніння не могли позбавити її духовної сили та благодаті Божественної. Тому історики часто згадують слова Павла Алеппського, написані у 1650-х рр., під час мандрів Україною: “Навіть селяни в Україні вміли читати й писати (“не тільки чоловічий персонал, але й жінки і дочки вміють читати”50).., а сільські священики вважали своїм обов’язком навчати сиріт, не дозволяючи їм тинятися вулицями, як бродягам”51 (підкреслено мною. —
Прот. Г. С.).
Ось у чому причина феномена духовності, освіти, науки та культури — “Києва православного”, від часів св. князя Володи-
мира (†1015) до св. митрополита Петра Могили (1596–1647),
від Києво-Печерського монастиря до Київської Духовної
Академії...
“Незважаючи на воєнні лихоліття, в країні діяло 13 друкарень: з них дев’ять українських, три польські, одна єврейська. Найінтенсивніше працювали українські друкарні в Києві, Новгороді-Сіверському та Чернігові”52.
Історико-політичні події того часу складалися не на користь Хмельницького та українців. Маємо на увазі перш за все Зборівський мир, підписаний 18 серпня 1649 р. між Яном Казимиром (польський король 1648–1668 рр.) та Богданом Хмельницьким, а також молдавську кампанію 1650–1653 рр. Битва під Берестечком на Волині у 1651 р. 18 червня (тривала майже два тижні) закінчилась підписанням 28 вересня 1651 р. Білоцерківського миру, ще менш вигідного, ніж Зборівський.
Отож, перебуваючи у стані війни з Польщею, не маючи віри до Оттоманської Порти на чолі з турецьким султаном, Хмельницький і вибрав “на роль покровителя України” (О. Субтельний) православного московського царя.
Земський Собор 1653 р. постановив рекомендувати цареві Алексію Михайловичу “изволить того гетьмана Богдана Хмельницкого и все войско Запорожское с городами их и с землями принять под свою государскую высокую руку, для православныя христианския веры и св. Божіих Церквей, потому что паны, Рада й вся Речь Посполитая на православную веру и на св. Божіи Церквы возстали й хотятъ их искоренити”53.
8 січня 1654 р. в Переяславі, біля Києва, Б. Хмельницький скликав козацьку Раду, яка почалася об 11-й годині дня, у присутності царських послів на чолі з боярином Василем Бутурліним. Рада почалася промовою Хмельницького54, у якій він висловив бажання народу бути “під опікою православного царя”, а закінчилась присягою тільки однієї сторони, а саме Хмельницького, 18 січня того ж року.
Ця подія залишилась в історії як Переяславська угода, або договір гетьмана Богдана Хмельницького з Москвою 1654 р. Угода була розпочата в Переяславі в січні і завершилась 27 березня у Москві.
“Договір 1654 року складено не в одному, а в трьох різних за формою актах. Оригінали цих актів були зроблені в Москві в Посольському приказі, ...скріплені царською печаткою й передані послам гетьмана Б.Хмельницького. До цього часу цих оригіналів не знайдено (підкреслено нами. — Прот. Г. С.). Копії їх російською мовою з дописками й поправками лишилися в московських архівах і були опубліковані в “Полном собрании законов Российской империи” та в інших російських виданнях ХІХ століття”55.
І ще одне уточнення. Переяславський договір складається з трьох актів:
“1. Проект договору з 23-ма статтями, підписаний гетьманом Богданом Хмельницьким з дати 17 лютого 1654 року. Цей проект привезла з собою до Москви українська козацька делегація під проводом генерального судді (по сучасному — міністра справедливості) Самійла Богдановича-Зарудного і переяславського полковника (у сучасному розумінні — генерала) Павла Тетері, з відповідно чисельним для посольства почтом.
2. “Жалувана грамота” Богданові Хмельницькому і Війську Запорозькому від царя Олексія Михайловича з датою 27 березня 1654 року.
3. Одинадцять статей, виготовлених у царській канцелярії, що відносилися до найголовніших пропозицій гетьмана Хмельницького. Під тими статтями вписані дотичні царські укази. На тому документі теж дата 27 березня 1654 року.
Але найважливіше те, що жоден з тих документів не дійшов до нас в оригіналі. Оригінальні документи втратилися дуже швидко, бо вже 1709 року цар Петро І наказав відшукати оригінал статей Хмельницького, і їх вже тоді не знайдено”56.
Все це, що цитувалось та наводилось вище, доводить одне: ми маємо знати свою історію і пов’язані з нею історичні факти, знати правдиво і якомога точніше. Більше того, деякі з наведених фактів свідчать про те, що політика в усі часи була і є, м’яко кажучи, не дуже чесною справою.
Обсяг журнальної статті не дозволяє розглянути усю проблематику Переяславської ради докладно і всебічно, як це зроблено, наприклад, у цитованому збірнику: “Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження. Київ, 2003).
Згадуваний нами проф. М. Ю. Брайчевський наголошує: “Я вважаю, що Переяславська рада була актом прогресивним і відіграла позитивну роль в історії України”57.
Чому він так вважає?
“Я вважаю, що Переяславський акт був прогресивним актом (підкреслено нами. — Прот. Г. С.) і заслуговує на позитивну оцінку тому, що він увінчав собою народно-визвольну війну 1648–1654 рр. проти шляхетсько-магнатської Польщі. Завдяки цьому акту Україна зберегла на досить тривалий час всі основні здобутки тої боротьби, і цим, а не чимось іншим, визначається те, що наступний час для лівобережної України, яка залишалася в складі Росії, був часом піднесення всіх сторін суспільного життя”58.
Повністю погоджуємося з таким висновком. Для нас Переяславська рада не є трагедією чи то помилкою. Більше того, для нас, православних, немає питання, що ж то було: “приєднання” чи “возз’єднання”? Нам близькі філософія слов’янофілів та Юрія Крижанича59, православне богослов’я та християнська психологія60. Завдяки Переяславській раді та непересічній особистості Богдана Хмельницького об’єдналися два братні православні народи: український і російський.
Тому Зіновій-Богдан, гетьман Хмельницький, “знакова особистість”61, на які така багата історія України та Православна Церква, заслуговує окремого дослідження й особливої уваги.
“Важко переоцінити вплив, що його справив на перебіг української історії Богдан Хмельницький. Українські, російські та польські історики порівнюють його здобутки з досягненнями таких гігантів XVII ст., як Олівер Кромвель в Англії та Валенштайн у Богемії. В дослідженнях... часто наголошується на його вмінні здобувати так багато, маючи так мало”62. Недаремно “український народ завжди проявляв любов до “батька Богдана”63.
І ще одна характеристика, що належить класикові історичної науки.
“Незважаючи на значні промахи й помилки, Хмельницький належить до найбільших рушіїв руської історії. У багатовіковій боротьбі Русі з Польщею він зробив рішучий поворот у бік Русі і завдав аристократичному ладові Польщі такий удар, після якого цей лад не міг вже утримуватися у моральній силі”64.
Крім Слова, Яке стало Логосом, Іісусом Христом, і Благодаті, що подається Духом Святим, маємо “зовнішнє слово”, за допомогою якого люди спілкуються між собою. Але “зовнішнє слово” — то не тільки фонетика і синтаксис, то є ціла культурно-мовна “планета”, якої люди повинні досягти не стільки розумом, скільки серцем, щоб вести діалог. Те ж саме треба сказати й про релігійні стосунки.
Зрозуміло, що до війни, розколу та єресі приводять не тільки слова, а ще й людська гордість; недобрі вчинки ведуть до болю та лиха.
Дуже прикро, коли історію релігії в Україні подають як “релігійну тему”, що “релігійний чинник”, мовляв, “не відіграв ролі визначального фактора”65.
Дякувати Богові, є й інші думки, змістовні дослідження та духовні досягнення66. Про деякі з них уже йшлось, про інші кожен може дізнатися самостійно.
Який же висновок треба зробити з розгляду церковно-історичних подій періоду від Брестської унії 1596 р. до Переяславської ради 1654 р. включно.
По-перше, історичний аспект подій цього періоду вчить нас обережно ставитися до релігійних почуттів віруючих.
По-друге, релігійний