Реферат: Черкашина-губаренко му­ЗИ­ка І те­атр на пе­РЕ­хре­С­ті епох му­ЗЫ­ка и те­атр на пе­РЕ­крё­С­Т­ке вре­мён

М. Р. ЧЕРКАШИНА-ГУБАРЕНКО


МУ­ЗИ­КА І ТЕ­АТР
НА ПЕ­РЕ­ХРЕ­С­ТІ ЕПОХ


МУ­ЗЫ­КА И ТЕ­АТР
НА ПЕ­РЕ­КРЁ­С­Т­КЕ ВРЕ­МЁН


ТОМ 1


Ки­їв, 2002

ББК 85.313(4УКР)

Ч48

Че­р­ка­ши­на-­Гу­ба­ре­н­ко М. Р. Му­зи­ка і те­атр на пе­ре­хре­с­ті епох: Збі­р­ник ста­тей: У 2 т. – Т. 1. – Ки­їв, 2002. – 184 с.

Збі­р­ник на­у­ко­вих та кри­ти­ко-­пу­б­лі­ци­с­ти­ч­них праць до­к­то­ра ми­с­те­ц­т­во­знав­с­т­ва, про­фе­со­ра, чле­на-­ко­ре­с­по­н­де­н­та Ака­де­мії ми­с­тецтв Укра­ї­ни Ма­ри­ни Ро­ма­ні­в­ни Че­р­ка­ши­ної-­Гу­ба­ре­н­ко при­свя­че­но 40 річчю її на­у­ко­во-­тво­р­чої ді­я­ль­но­с­ті. М. Р. Черкашина-Губаренко у 1962 році за­кін­чи­ла Ха­р­ків­сь­ку дер­жа­в­ну кон­се­р­ва­то­рію, у якій по­ча­ла­ся її пе­да­го­гі­ч­на та тво­р­ча пра­ця. З 1985 року жи­ве і пра­цює у Ки­є­ві, за­ві­дує ка­фе­д­рою іс­то­рії за­ру­бі­ж­ної му­зи­ки На­ці­о­на­ль­ної му­зи­ч­ної ака­де­мії Укра­ї­ни ім. П. І. Чайковського. У збі­р­ці дру­ку­ють­ся її на­у­ко­ві роз­ві­д­ки, стат­ті, на­ри­си, ре­це­н­зії, ство­ре­ні про­тя­гом 1990 х років, а та­кож остан­нім ча­сом. У них ви­сві­т­лю­єть­ся ши­ро­ке ко­ло пи­тань му­зи­ч­но­го та те­а­т­ра­ль­но­го ми­с­те­ц­т­ва, йдеть­ся про кон­це­р­т­не жит­тя, про фе­с­ти­ва­лі, сим­по­зі­у­ми, опе­р­ні та ба­ле­т­ні пре­м’є­ри, про ін­ші куль­ту­р­ні по­дії, які від­бу­ва­ли­ся у цей пе­рі­од в Укра­ї­ні та за її ме­жа­ми. У пе­ре­ва­ж­ній бі­ль­шо­с­ті стат­ті бу­ло на­дру­ко­ва­но у на­у­ко­вих збі­р­ках, ча­со­пи­сах, у ти­ж­не­ви­ку «Дзе­р­ка­ло ти­ж­ня», є і та­кі, що пу­б­лі­ку­ють­ся впе­р­ше.

Збі­р­ку роз­ра­хо­ва­но на всіх, хто ці­ка­вить­ся су­час­ним ху­до­ж­нім жит­тям, те­о­рі­єю та іс­то­рі­єю ми­с­те­ц­т­ва.

Ав­тор про­е­к­ту:

ка­н­ди­дат пе­да­го­гі­ч­них на­ук, до­цент

О.­В­.­Ми­хай­ли­че­н­ко

Ре­це­н­зе­н­ти:
до­к­тор ми­с­те­ц­т­во­знав­с­т­ва, про­фе­сор
А.­П­.­Ла­ще­н­ко
до­к­тор ми­с­те­ц­т­во­знав­с­т­ва, про­фе­сор
С.В.Ти­ш­ко

Ре­да­к­тор:
ка­н­ди­дат ми­с­те­ц­т­во­знав­с­т­ва, до­цент
Л.А­.­Г­на­тюк

Пу­б­лі­ку­єть­ся за рі­шен­ням уче­ної ра­ди
На­ці­о­на­ль­ної му­зи­ч­ної ака­де­мії Укра­ї­ни ім. П. І. Чайковського.


ISBN

© М. Р. Черкашина-Губаренко, 2002


^ Сві­т­лій па­м’я­ті мо­го чо­ло­ві­ка
на­род­но­го ар­ти­с­та Укра­ї­ни,
ком­по­зи­то­ра Ві­та­лія Гу­ба­ре­н­ка





Марина Черкашина та Віталій Губаренко. 80-ті роки





Марина Черкашина. 60-ті роки


^ ­СТОРІН­КИ БІОГ­РАФІЇ­

З­А ЛАШТ­У­НКАМИ БО­Г­ИНІ КЛІ­О

Му­за іс­то­рії Кліо лю­бить вла­ш­то­ву­ва­ти на­ роз­ва­гу на­тов­пу­ ве­се­ло-­кри­ва­ві ка­р­на­ва­ль­ні ви­до­ви­ща.­ Ко­ли не­ ви­ста­чає­ хлі­ба,­ та­кі те­а­т­ра­ль­ні дій­с­т­ва­ ста­ють­ осо­б­ли­во гу­ч­ни­ми. Спе­ре­ча­ють­ся Фо­р­ту­на ­і До­б­ро­чин­ність.­ Пи­ха­та­ Кри­в­да зну­ща­єть­ся над убо­гою же­б­ра­ч­кою Пра­в­до­ю. По­ка­зо­ві су­до­ві про­це­си очо­лює слі­па Фе­мі­да.

Ми­т­ці за да­в­нім зви­ча­єм по­ста­в­ля­ють­ сю­же­ти. Це­н­зо­ри їх­ ви­пра­в­ля­ють. Ви­со­кі­ чи­ни ви­сту­па­ють в оре­о­лі ме­це­на­тів ма­со­вих ви­до­вищ.­ Кри­ти­ки по­во­дять­ся­ за­ле­ж­но­ від­ вла­с­но­го сум­лін­ня:­ стро­чать на­кле­пи­, при­кри­ва­ють­ іс­ти­ну езо­по­вою­ мо­вою, по­ді­ля­ють до­лю сво­їх­ ге­ро­їв­ як в’я­з­ні­ тю­ре­м­них ка­мер. Ко­ли ж пу­б­лі­ка ки­дає те­атр, за­кли­ка­на до но­вих роз­ваг,­ у­ спо­ро­ж­ні­лих при­мі­щен­нях з’яв­ля­ють­ся­ по­оди­но­кі фа­на­ти-­до­с­лі­д­ни­ки. Во­ни ві­рять у не­зни­щен­ність пра­в­ди, і то­му­ шу­ка­ють­ її слі­ди у ви­ц­ві­лих де­ко­ра­ці­ях­ і ста­рих ко­с­тю­мах­, ­у­ за­ли­ш­ках зі­псо­ва­но­го ре­к­ві­зи­ту­ ­та роз­ки­да­них сто­рі­н­ках кимсь пе­ре­пи­са­них ро­лей.­ Блу­ка­ють­ ме­р­т­ви­ми по­ля­ми ко­ли­ш­ніх­ битв­ ц­і шу­ка­чі пе­р­лин, чия пра­ця бій­ців не­ви­ди­мо­го фро­н­ту­ за­ли­ша­єть­ся­ по­за ста­ран­но­ від­ре­да­го­ва­ни­ми те­к­с­та­ми­ го­то­вих­ ви­дань.

Центра­ль­ним сю­же­том укра­ї­н­сь­ко­го­ те­а­т­ру XX століття Кліо­ об­ра­ла іс­то­рію жит­тя­, тво­р­чо­с­ті, му­че­ни­ць­кої сме­р­ті і по­сме­р­т­ної сла­ви ве­ле­т­ня на­ці­о­на­ль­ної­ куль­ту­ри Ле­ся Ку­р­ба­са. По­дії йо­го зе­м­но­го­ бут­тя пе­ре­тво­ри­ли­ся у сприй­нят­ті на­ща­д­ків ­на тра­гі­ч­но ве­ли­ч­ні­ Па­с­сі­о­ни за­ Ку­р­ба­сом. Пе­р­шим­ лі­то­пи­с­цем,­ що звів­ під од­ні­єю об­кла­ди­н­кою все­,­ що­ на ті ча­си­ мо­ж­на бу­ло об­на­ро­ду­ва­ти, став учень Ку­р­ба­са, ре­жи­сер і до­слі­д­ник Ва­силь­ Сте­па­но­вич Ва­си­ль­ко. У 1969 році­ ви­йшов дру­ком збі­р­ник за­ йо­го ре­да­к­ці­єю «Лесь­ Ку­р­бас.­ Спо­га­ди су­час­ни­ків». На­ ме­жі двох­ епох­, «ві­д­ли­ги» ­і «за­с­то­ю»,­ з­а офі­цій­но­ до­зво­ле­ним­ те­к­с­том збі­р­ни­ка кри­ла­ся при­хо­ва­на ча­с­ти­на –­ са­ма іс­то­рія йо­го ви­ни­к­нен­ня.­ Цю пра­в­ду то­ді до­во­ди­ло­ся­ хо­ва­ти­ се­ред при­ва­т­них па­пе­рів,­ ­що бі­ль­ше­, ніж­ на­дру­ко­ва­на кни­га, сві­д­чи­ли про по­дви­ж­ни­ц­т­во­ уч­ня.

Уже­ пі­с­ля­ сме­р­ті­ В. С. Василька йо­го дру­жи­на на­ді­сла­ла ста­ран­но­ зі­бра­ні­ до­ку­ме­н­та­ль­ні­ сві­д­чен­ня мо­є­му­ ба­ть­ко­ві, ко­ли­ш­ньо­му бе­ре­зі­ль­цю, ак­то­ру, ре­жи­се­ру ­і те­а­т­ра­ль­но­му пе­да­го­гу­ Ро­ма­ну Че­р­ка­ши­ну. ­У­ від­по­відь він пи­сав­:­ «Щой­но скі­н­чив чи­та­ти­ на­ді­сла­ні Ва­ми ма­те­рі­а­ли з ар­хі­ву не­за­бу­т­ньо­го­ Ва­си­ля Сте­па­но­ви­ча, ­й по­над усе­ ви­ня­т­ко­ву чо­ти­ри­то­м­ну збі­р­ку ли­с­ту­ван­ня­, ­в­ яко­му так ви­ра­з­но роз­кри­ва­ють­ся­ те­р­ни­с­ті шля­хи ство­рен­ня пер­шої кни­ги спо­га­дів­ су­час­ни­ків про­ О. С. Курбаса. Гли­бо­ко хви­лю­ю­чі іс­то­ри­ч­ні, а го­ло­вне –­ люд­сь­кі до­ку­ме­н­ти! А по­за­ ни­ми мо­гу­т­ньо ви­ро­с­тає об­раз Ле­ся Ку­р­ба­са­, та­ко­го па­л­ко­го, на­тхнен­но­го й від­ва­ж­но­го тво­р­ця те­а­т­ру но­вої іс­то­ри­ч­ної­ су­час­но­с­ті, а за сво­го не­до­в­го­го ак­ти­в­но­го­ тво­р­чо­го жит­тя так не­спра­ве­д­ли­во­ тра­гі­ч­но зни­ще­но­го,­ спо­тво­ре­но­го­ й­ н­а до­в­гі три­дцять­ років при­ре­че­но­го на­ за­бут­тя­, н­а ви­лу­чен­ня з­ іс­то­рії­ те­а­т­ра­ль­ної куль­ту­ри». У цьо­му­ ж­ ли­с­ті від­ 24 січня 1983 року зга­ду­єть­ся про роль­ по­ко­лін­ня мо­ло­дих ми­т­ців 60 х років­: ­«У Ха­р­ко­ві­ ви­мо­гу­ по­чу­ти пра­в­ду про Ку­р­ба­са­ смі­ли­во за­яви­ла­ не­ве­ли­ч­ка гру­п­ка сту­де­н­тів ре­жи­сер­сь­ко­го­ фа­ку­ль­те­ту­ Ха­р­ків­сь­ко­го­ те­а­т­ра­ль­но­го ін­сти­ту­ту. Не­вдо­в­зі по то­му ще гу­ч­ні­ше під­ніс­ся го­лос­ ­з та­кою ­ж ви­мо­гою ки­їв­сь­кої сту­де­нт­сь­кої­ мо­ло­ді». По­ту­ж­на хви­ля­ шіст­де­ся­т­ни­ц­т­ва по­ро­ди­ла смі­ли­в­ців, для яких ім’я Ку­р­ба­са ста­ло си­м­во­лом оно­в­лен­ня, га­с­лом у бо­ро­ть­бі­ з ху­то­рян­сь­ким про­ві­н­ці­а­лі­з­мом і по­слу­ж­ли­вим пла­зу­ван­ням пе­ред чу­жи­ми ав­то­ри­те­та­ми.­

Ісус Хри­с­тос ска­зав ма­ло­ві­р­но­му Хо­мі, ко­ли­ той впе­в­ни­в­ся, що­ на ті­лі во­с­к­ре­с­ло­го Спа­си­те­ля є­ слі­ди­ від ро­з­п’ят­тя:­ «То­му уві­ру­вав ти­, ­що по­ба­чив Ме­не­? Бла­жен­ні­, що­ н­е ба­чи­ли й уві­ру­ва­ли». Т­і, хто­ увійшов у ко­ло Ку­р­ба­са в­ 60 ті 1­,­ уві­ру­ва­ли­,­ хо­ча й не ба­чи­ли. Ц­я но­ва ге­не­ра­ція ­не бу­ла­ од­но­рі­д­ною, як н­е бу­ли ен­ту­зі­а­с­та­ми-­од­но­ду­м­ця­ми ті, хто пра­цю­вав ­з Ку­р­ба­сом, за­знав йо­го впли­вів, ди­ви­в­ся йо­го ви­ста­ви. Се­ред­ «но­вих ку­р­ба­сі­в­ців» не бу­ло по­вної зла­го­ди,­ ви­ни­ка­ли дрі­б­ні­ ­й­ се­р­йо­з­ні­ші не­по­ро­зу­мін­ня, ча­сом не­при­ми­рен­ні сва­р­ки.­ Од­нак­ во­ни де­мон­стру­ва­ли зда­т­ність під­не­с­ти­ся­ над вла­с­ни­ми ам­бі­ці­я­ми, над рі­з­ни­цею­ сма­ків­ і фа­хо­вої під­го­то­в­ки. Згу­р­ту­ва­в­шись, че­т­ве­ро­ з но­во­бра­н­ців взя­ли на­ се­бе тя­гар роз­по­ві­с­ти про укра­ї­н­сь­ко­го те­а­т­ра­ль­но­го но­ва­то­ра та по­двиг йо­го жит­тя­ при­хи­ль­ни­кам­ те­а­т­ра­ль­но­го ми­с­те­ц­т­ва­ не ли­ше­ ­в­ Укра­ї­ні, але ­й за її­ ме­жа­ми. ­Це бу­ли ко­ли­ш­ня ки­я­н­ка, а на той час про­фе­сор Ле­нін­град­сь­ко­го ін­сти­ту­ту те­а­т­ру, му­зи­ки та кі­не­ма­то­­гра­фії На­та­ля Ку­зя­кі­на,­ ре­жи­сер,­ по­ет і­ те­ат­ро­зна­вець­ Лесь Та­нюк –­ опа­ль­ний бу­н­ті­в­ник­, яко­го зму­си­ли по­їха­ти з­ Укра­ї­ни ­і який на­то­мість­ ула­ш­ту­ва­в­ся у­ Мо­с­к­ві, – йо­го дру­жи­на,­ те­ат­ро­зна­вець Нел­лі­ Ко­р­ні­є­н­ко, те­ат­ро­зна­вець ки­я­нин Ми­ко­ла­ Ла­бін­сь­кий, який­ брав участь­ ще ­у пе­р­шій­ збі­р­ці спо­га­дів за­ ре­да­к­ці­єю В. С. Василька. Спі­ль­но во­ни по­ча­ли го­ту­ва­ти ро­сій­сь­ко­мо­в­ну кни­гу про Ле­ся Ку­р­ба­са для­ най­більш­ впли­во­во­го то­ді­ мо­с­ков­сь­ко­го ви­да­в­ни­ц­т­ва лі­те­ра­ту­ри з пи­тань ми­с­те­ц­т­ва «И­с­кус­с­т­во». Ішов­ 1978 рік. За­дум­ д­о пе­в­но­го­ мо­ме­н­ту тре­ба­ бу­ло­ три­ма­ти­ ­у се­к­ре­ті. Як­ за­сте­рі­га­ла від роз­го­ло­шен­ня та­є­м­ни­ці ­у­ ли­с­ті д­о Ро­ма­на Че­р­ка­ши­на Н. Б. Кузякіна, «за­в­ж­ди хтось знай­деть­ся на бла­го­сло­вен­ній Укра­ї­ні з тих,­ хто лю­бить плю­ва­ти со­бі­ ж у ві­чі».

На­та­ля Бо­ри­сі­в­на Ку­зя­кі­на по­зна­йо­ми­ла­ся з мо­ї­ми­ ба­ть­ка­ми – Ро­ма­ном Че­р­ка­ши­ним та Юлі­єю Фо­мі­ною, в­ ми­ну­ло­му ак­т­ри­сою, а ­в остан­ні ро­ки за­сно­в­ни­цею і хра­ни­те­ль­кою му­зею при ко­ли­ш­ньо­му те­а­т­рі Ку­р­ба­са,­ пе­ре­йме­но­ва­но­му на­ те­атр ім. Т. Г. Шевченка­, ­– на­при­кі­н­ці­ 60 х років. Ку­р­бас­ і «Бе­ре­зіль» збли­зи­ли їх. Спо­ча­т­ку сто­су­н­ки­ бу­ли су­то офі­цій­ни­ми.­ На­та­ля Бо­ри­сі­в­на бу­ла лю­ди­ною без­ко­м­п­ро­мі­с­ною­, ха­ра­к­тер ма­ла пря­мий і­ су­во­рий. ­У спі­л­ку­ван­ні з ко­ли­ш­нім бе­ре­зі­ль­цем, який був більш,­ ніж на два­дця­ть­ ро­ків ста­р­шим за неї, во­на об­ра­ла не­за­ле­ж­ний тон, обу­мо­ви­ла пра­во без­ зай­вої ди­п­ло­ма­тії ви­сло­в­лю­ва­ти­ все, що­ ду­ма­ла. До ку­р­ба­сів­сь­ко­го ото­чен­ня во­на, зда­ва­ло­ся­,­ ма­ла свої пре­те­н­зі­ї. Адже ба­га­то хто з ви­хо­ва­н­ців Май­с­т­ра ви­яви­в­ся сла­б­ко­ду­хим­ і вер­хо­гля­д­ним, за­бу­дь­ку­ва­тим, ­а ­то й про­с­то під­сту­п­ним. Че­р­ка­ши­на ­це ні­би­то не сто­су­ва­ло­ся. ­У 1933 році він, мо­ло­дий то­ді ак­тор,­ опи­ни­в­ся у чи­с­лі трьох смі­ли­в­ців, які під час жа­х­ли­вої­ пу­б­лі­ч­ної­ роз­пра­ви­ над Ку­р­ба­сом під­ня­ли го­лос на за­хист сво­го ми­с­те­ць­ко­го­ ке­рі­в­ни­ка. Од­нак у пе­р­ші ро­ки­ зна­йом­с­т­ва На­та­ля Бо­ри­сі­в­на­, схо­же, і йо­го не­ зві­ль­ня­ла від спі­ль­ної про­ви­ни. Во­на­ над­си­ла­ла йо­му на ре­це­н­зу­ван­ня свої пра­ці про Ку­р­ба­са­ ­і йо­го те­атр, од­нак по­стій­но під­кре­с­лю­ва­ла­, що не­ всі за­ува­жен­ня бу­дуть для неї­ при­йн­я­т­ни­ми:­ «На­д­то ми­ рі­з­ні – ­і не­ про­с­то­ як лю­ди­,­ а як пред­ста­в­ни­ки рі­з­них по­ко­лінь!» 1.­ Од­нак з ча­сом роз­бі­ж­но­с­ті ста­ва­ли все менш по­мі­т­ни­ми. Їх­ пись­мо­вий ді­а­лог і осо­би­с­те спі­л­ку­ван­ня­ три­ва­ли­ по­над чверть­ сто­літ­тя, до са­мої сме­р­ті ба­ть­ка у ли­с­то­па­ді­ 1­993. На жаль, зо­всім­ не­ на­до­в­го пе­ре­жи­ла йо­го­ на­ба­га­то мо­ло­д­ша На­та­ля Бори­сі­в­на. У сі­мей­но­му­ ар­хі­ві­ за­ли­ши­ло­ся бі­ль­ше­ пів­со­т­ні її ли­с­тів та­ ли­с­ті­вок.­ Ба­ть­ко­ ї­х ста­ран­но­ зби­рав, ро­зу­мі­ю­чи цін­ність­ цих сві­д­чень жи­во­го те­а­т­ра­ль­но­го­ про­це­су. Тут­ бу­ло ви­кла­де­но іс­то­рію по­яви дру­гої ку­р­ба­сів­сь­кої збі­р­ки – сю­же­ту ­не менш дра­ма­ти­ч­но­го, ніж той, що ви­ма­льо­ву­ва­в­ся ­у чо­ти­рьох кни­гах­ ли­с­тів з ар­хі­ву В. С. Василька.

До­ мо­с­ков­сь­кої збі­р­ки На­та­ля Бо­ри­сі­в­на пи­са­ла всту­п­ну стат­тю. Оде­р­жа­в­ши ба­ть­ків­сь­кі мі­р­ку­ван­ня що­до пер­шо­го ва­рі­а­н­ту стат­ті, де­які з них во­на сприй­ня­ла з обу­рен­ням. Її роз­дра­ту­ван­ня ви­кли­ка­ли по­бо­ю­ван­ня що­до «На­ро­д­но­го Ма­ла­хі­я» М. Куліша – п’є­си, яка то­ді все ще вва­жа­ла­ся за­бо­ро­не­ною і пі­до­зрі­ло­ю. Спро­бам по­яс­ни­ти при­чи­ни вчи­не­но­го ку­р­ба­сів­сь­кій ви­ста­ві за ці­єю п’є­сою роз­гро­му На­та­ля Бо­ри­сі­в­на да­ла від­січ: «Те­р­мі­на­ми “по­ми­л­ко­ва”, “шкі­д­ли­ва” я за­га­лом уже не опе­рую, бо во­ни ні­чо­го не да­ють у кон­текс­ті роз­мо­ви про ми­т­ця та­ко­го пла­ну, як Ку­ліш, – та й у роз­мо­ві про ми­с­те­ц­т­во по­ді­б­ним те­р­мі­нам не­ма мі­с­ця (ко­ли йдеть­ся про спра­в­ж­ніх ми­т­ців)». На­та­ля Бо­ри­сі­в­на зви­ну­ва­чує сво­го ре­це­н­зе­н­та у при­хи­ль­но­с­ті до за­га­ль­но­прий­ня­тих то­ді фо­р­му­лю­вань і офі­цій­них те­р­мі­нів – «на­с­та­нов і за­пе­в­нень у то­му, що Ку­р­бас до остан­ньо­го по­ди­ху ві­рив у все, що йо­му го­во­ри­ли від іме­ні вла­ди і пар­ті­ї». Більш го­с­т­ро, ніж про­по­нує ре­це­н­зент, во­на ін­тер­пре­тує кон­­ф­лікт між дво­ма про­ві­д­ни­ми укра­ї­н­сь­ки­ми те­а­т­ра­ми – ку­р­ба­сів­сь­ким «Бе­ре­зо­лем» та Ки­їв­сь­ким те­а­т­ром ім. І. Франка, на чо­лі яко­го сто­яв Гнат Юра. На її пе­ре­ко­нан­ня, кон­ф­лікт цей мав прин­ци­по­вий ха­ра­к­тер і від­би­вав про­ти­ле­ж­ні те­н­де­н­ції су­с­пі­ль­но­го жит­тя: «А в то­му жит­ті екс­пе­ри­мент, са­мо­стій­ність по­шу­ків і т. ін. ста­ва­ли не­по­трі­б­ни­ми. То­му-­то пе­ре­міг Юра, а не Ку­р­бас».

Як­що мо­ж­на бу­ло пря­мо ви­сло­в­лю­ва­ти не­зго­ду у при­ва­т­них ли­с­тах до Ро­ма­на Че­р­ка­ши­на, то скла­д­ні­ше бу­ло пе­ре­ко­ну­ва­ти лю­дей, які ні­ко­ли не чу­ли і не зна­ли про Ку­р­ба­са і про укра­ї­н­сь­кий те­атр уза­га­лі. На пер­шо­му ета­пі ро­бо­ти над мо­с­ков­сь­кою збі­р­кою зміст її не ви­кли­кав очі­ку­ва­ної за­ці­ка­в­ле­но­с­ті у не­обі­зна­но­го з укра­ї­н­сь­ким кон­текс­том фа­хі­в­ця. «Най­п­ри­к­рі­ше те, – ді­лить­ся На­та­ля Бо­ри­сі­в­на спі­ль­ни­ми не­при­єм­но­с­тя­ми, – що ко­ли увесь збі­р­ник пе­ре­гля­нув зав. відділом “И­с­кус­с­т­во”, ро­зу­м­ний і тя­му­щий чо­ло­вік, то він ска­зав: “Вы хо­те­ли вы­з­вать у чи­та­те­лей ин­те­рес и сим­па­тии к Ку­р­ба­су? По­ка что это­го нет, и ли­ч­ность его сим­па­тии не вы­зы­ва­ет”. І тут ми ні­чо­го не мо­же­мо зро­би­ти, бо сам Ку­р­бас у тих ма­те­рі­а­лах, які ми мо­же­мо по­да­ти, тіль­ки сва­рить­ся з усі­ма, по­лі­ти­кан­с­т­вує і не за­йма­єть­ся тво­р­чи­ми про­бле­ма­ми». Як во­на на­пи­ше тро­хи зго­дом, «ро­бо­ти ви­яви­ло­ся не­зрі­в­нян­но бі­ль­ше, ніж ду­ма­лось, тру­д­но­щі ово­ло­дін­ня ма­те­рі­а­лом ве­ли­кі». По­в­но­цін­но­го уяв­лен­ня про ви­ста­ви, на жаль, ре­це­н­зії 20 х років не да­ва­ли, ба­га­то рі­д­кі­с­них ма­те­рі­а­лів бу­ло втра­че­но. По кри­х­тах скла­да­ла­ся хро­но­ло­гія жит­тя і тво­р­чо­с­ті Л. Курбаса, над якою пра­цю­вав М. Лабінський.

Сві­док ті­єї до­би, мій ба­ть­ко, міг вне­с­ти яс­ність у спі­р­ні пи­тан­ня і з’я­су­ва­ти окре­мі по­дро­би­ці. То­му ко­ре­с­по­н­де­н­т­ка по­стій­но зве­р­та­єть­ся до ньо­го за роз’­яс­нен­ня­ми. Як роз­ши­ф­ру­ва­ти на­зву ха­р­ків­сь­ко­го ри­н­ку «Бла­г­баз»? М. Лабінський про­по­нує за­мі­ни­ти на «є­в­баз», та чи пра­ви­ль­но це? 1. Які бу­ли очі у Ку­р­ба­са? Адже у рі­з­них спо­га­дах їх ко­лір на­зи­ва­ють по­-рі­з­но­му. У який ко­лір бу­ло пе­ре­фа­р­бо­ва­но бу­ди­нок «Бе­ре­зо­ля» у Ха­р­ко­ві? Що мо­ж­на зга­да­ти про ве­ли­че­з­ну бі­б­лі­о­те­ку Ку­р­ба­са і чи ві­до­ма її по­да­ль­ша до­ля? По­ряд з по­ді­б­ни­ми за­пи­тан­ня­ми На­та­ля Бо­ри­сі­в­на по­стій­но на­го­ло­шує на не­об­хід­но­с­ті за­но­ту­ва­ти все, що збе­ре­г­ла па­м’ять. «Пи­шіть спо­га­ди!» – цей за­клик по­вто­рює во­на чи не в ко­ж­но­му ли­с­ті. Адже з ро­ка­ми стає все ме­н­ше тих, хто знав і ба­чив Ку­р­ба­са. Ба­га­ть­ма з ко­ли­ш­ніх бе­ре­зі­ль­ців за­ли­ши­ло­ся не­по­чу­тим її про­хан­ня: «Не му­др­с­т­ву­ю­чи лу­ка­во, за­пи­шіть усе, що ви па­м’я­та­є­те про ви­ста­ви: мі­зан­сце­ни, де­та­лі, ко­с­тю­ми та ін. – те, що зда­т­на збе­ре­г­ти чі­п­ка ак­тор­сь­ка па­м’ять». У ли­с­ті від 16 січня 1979 року, вко­т­ре по­ве­р­та­ю­чись до ті­єї ж те­ми, во­на зно­ву пе­ре­ко­нує: «Ви та єди­на лю­ди­на, яка зна­ла Ку­р­ба­са і з якою мо­ж­на вза­га­лі на цю те­му го­во­ри­ти. А за­га­ль­ний до­кір ак­то­рам ко­ли­ш­ньо­го “Бе­ре­зо­ля” я б ви­сло­ви­ла вго­лос і за­раз, – тіль­ки що вже ні­ко­му».

Епо­пея під­го­то­в­ки мо­с­ков­сь­ко­го збі­р­ни­ка три­ва­ла май­же де­сять ро­ків. За цей час від­бу­ва­лись не­спо­ді­ва­ні змі­ни у ви­да­в­ни­ц­т­ві, зні­ма­ли ста­рих і при­зна­ча­ли но­вих ре­да­к­то­рів, но­ві по­чи­на­ли все спо­ча­т­ку: чи­та­ли, сум­ні­ва­ли­ся, при­зна­ча­ли но­вих ре­це­н­зе­н­тів, ви­ма­га­ли до­по­в­нень, а по­тім ско­ро­чень. Од­нак у цій ви­сна­ж­ли­вій тя­га­ни­ні бу­ли і свої плю­си. Зба­га­чу­ва­ла­ся лі­те­ра­ту­ра про Ку­р­ба­са, у то­му чи­с­лі ме­му­а­р­на, з’яв­ля­ли­ся но­ві ар­хі­в­ні зна­хі­д­ки. На­пи­сав свої спо­га­ди «Лесь Ку­р­бас у Ха­р­ко­ві» і Ро­ман Че­р­ка­шин. На­та­ля Бо­ри­сі­в­на кі­ль­ка ра­зів пе­ре­ро­б­ля­ла вла­с­ну стат­тю, а па­ра­ле­ль­но всти­г­ла на­пи­са­ти ще кі­ль­ка ро­біт, при­свя­че­них ре­жи­су­рі Ку­р­ба­са, – не ра­ху­ю­чи ін­ших праць.

І ось на­ре­ш­ті… «Ві­д­п­ра­ви­ла вам сьо­го­дні збі­р­ник “Лесь Ку­р­бас” 2. От і до­жи­ли ми з ва­ми до йо­го ви­хо­ду у світ. А бу­ва­ли хви­ли­ни, ко­ли ме­ні зда­ва­ло­ся, що ні­як ми не до­че­ка­є­мо­ся ці­єї кни­ги. Без­пе­ре­ч­но, що має цей збі­р­ник свої не­до­лі­ки і, мо­ж­ли­во, чи­ма­лі. Про­те він уже іс­нує, ці­ка­вить лі­те­ра­ту­р­но-­те­а­т­ра­ль­не се­ре­до­ви­ще, от­же – ро­бить свою спра­ву». За­кін­чу­ва­в­ся 1987 рік, рік сто­літ­тя з дня на­ро­джен­ня Ку­р­ба­са. На­та­ля Бо­ри­сі­в­на від­чу­ла, що з по­явою збі­р­ни­ка ні­би спо­ку­ту­ва­ла свій за­ста­рі­лий гріх – по­га­ні сло­ва, ко­лись не­оба­ч­но ска­за­ні нею на ад­ре­су Ле­ся Ку­р­ба­са у кни­ж­ці «На­ри­си укра­ї­н­сь­кої ра­дян­сь­кої дра­ма­ту­р­гі­ї» (1958). Зо­всім по­-ін­шо­му ви­гля­да­ли те­пер у її очах «ро­з­бі­ж­но­с­ті по­ко­лінь», на яких ко­лись во­на на­го­ло­шу­ва­ла. Не­зви­ч­но для ці­єї стри­ма­ної жі­н­ки зву­чать фі­на­ль­ні фра­зи її пе­ред­но­во­рі­ч­но­го ли­с­та, у яко­му спо­ві­ща­єть­ся ра­ді­с­на зві­с­т­ка про ви­хід до­в­го­очі­ку­ва­ної збі­р­ки: «На по­ро­зі Но­во­го ро­ку хо­чу ска­за­ти Вам і Юлії Га­в­ри­лі­в­ні: ви на­ле­жи­те до чи­с­ла (не­ве­ли­ко­го) най­кра­щих лю­дей, яких по­сла­ла ме­ні до­ля – зна­ти, зу­стрі­ча­ти. Я ща­с­ли­ва, що у ва­шій осо­бі по­ба­чи­ла тип тих укра­ї­н­сь­ких ін­те­лі­ге­н­тів, яких прак­ти­ч­но не зна­ла – ні за умо­ва­ми сво­го жит­тя, ні че­рез умо­ви су­с­пі­ль­но­го ви­ни­щен­ня по­ді­б­них лю­дей».

Artline. – 1997. – № 7–8.

^ ДОМ МО­Е­ГО ДЕТ­С­Т­ВА

Ве­с­ной 1944 года в ра­з­ру­шен­ном вой­ной Ха­рь­ко­ве на­ча­лась эта ис­то­рия, в ко­то­рой те­атр и дом спле­лись в один клу­бок. Те­атр, о ко­то­ром идёт речь, ни­как не хо­тел за­бы­вать сво­е­го не­ко­г­да по­-ве­сен­не­му зво­н­ко­го, а ны­не опа­ль­но­го име­ни «Бе­ре­зиль», хо­тя те­перь на­зы­ва­л­ся уже по­-ино­му. Дом то­же имел своё имя – стран­ное и со­в­сем не те­а­т­ра­ль­ное: «Та­ба­ч­ни­ки». Это бы­ло бо­ль­шое пя­ти­э­та­ж­ное зда­ние в ду­хе конс­тру­к­ти­ви­з­ма 20 х годов, ра­с­по­ло­жен­ное на­про­тив ещё не опра­ви­в­ше­го­ся от на­не­сён­ных ран Го­с­п­ро­ма, на­и­с­ко­сок от ле­жа­ще­го в ру­и­нах До­ма про­е­к­тов – то­го са­мо­го, ку­да в из­ве­с­т­ном ра­с­с­ка­зе М. Зощенко сбе­жа­ла из со­се­д­не­го зоо­па­р­ка обез­ья­на. Ра­йон Ха­рь­ко­ва, в ко­то­ром все эти зда­ния на­хо­ди­лись, был со­ве­р­шен­но осо­бен­ным. Он на­чал за­стра­и­вать­ся, ко­г­да ещё не ра­с­се­я­лась ме­ч­та о но­вой ин­ду­с­т­ри­а­ль­ной сто­ли­це Со­ве­т­с­кой Укра­и­ны. От это­го ос­та­лись у окру­жа­ю­щих до­мов свои ро­до­вые име­на – Та­ба­ч­ни­ков, Хи­ми­ков, Шве­р­ни­ков, Про­ф­ра­бо­т­ни­ков, Спе­ци­а­ли­с­тов.

В пре­сти­ж­ных до­мах пар­тий­ной эли­ты по­ме­с­ти­ли «ве­р­ху­ш­ку» – тех не­м­но­гих, ко­го ещё ра­нь­ше при­чи­с­ли­ли к «зо­ло­то­му фо­н­ду» укра­и­н­с­кой куль­ту­ры. Ещё не­ско­ль­ко се­мей жи­ли в «хи­ми­ках». Все ос­та­ль­ные ока­за­лись не то­ль­ко пар­т­нё­ра­ми по сце­не и уча­с­т­ни­ка­ми од­ной те­а­т­ра­ль­ной ко­ман­ды, но и со­се­дя­ми по по­дъ­е­з­дам, пло­ща­д­кам, ко­м­му­на­ль­ным ку­х­ням. Дом «та­ба­ч­ни­ков» пре­вра­ти­л­ся та­ким об­ра­зом в мо­дель за­ку­ли­с­но­го те­а­т­ра­ль­но­го ми­ра – шу­м­но­го, мно­го­ли­ко­го, еже­не­де­ль­но ро­ж­да­ю­ще­го свои ко­л­ли­зии и ос­та­в­ше­го­ся в па­мя­ти в об­ра­зе сло­ж­ной мно­го­э­та­ж­ной конс­тру­к­ции и в фо­р­ме ро­ж­дён­но­го са­мой жи­з­нью уст­но­го те­а­т­ра­ль­но­го эпо­са.

Мы, де­ти, во­с­п­ри­ни­ма­ли эту жизнь с вы­со­ты соб­с­т­вен­но­го ро­с­та. Но и для нас сце­на не мы­с­ли­лась без её про­до­л­же­ния в ак­тё­р­с­кий быт, а ге­рои са­мых зна­ме­ни­тых, к то­му вре­ме­ни уже ста­в­ших кла­с­си­че­с­ки­ми спе­к­та­к­лей – «Дай се­р­д­цу во­лю, за­ве­дёт в не­во­лю», «Та­лан», «Те­вье-­мо­ло­ч­ник», «Я­ро­с­лав Му­д­рый», «Ше­ль­ме­н­ко-­де­н­щик» – хо­ди­ли с на­ми од­ни­ми до­ро­га­ми в те­атр и до­мой, за­хо­ди­ли на ого­нёк как до­б­рые со­се­ди, пре­об­ра­жа­ясь из на­род­ных ар­ти­с­тов Ев­ге­ния Бо­н­да­ре­н­ко, По­ли­ны Ку­ма­н­че­н­ко, Ми­ха­и­ла По­ко­ти­ло, Со­фии Фе­до­р­це­вой в дя­дю Же­ню, те­тю По­лю, дя­дю Ми­шу, тё­тю Со­ню.

Чу­дом ка­за­лись по­сто­ян­но на­блю­да­е­мые ме­та­мор­фо­зы из бы­то­во­го об­ра­за в сце­ни­че­с­кий. Ино­г­да са­ми жи­з­нен­ные си­ту­а­ции пре­вра­ща­лись в че­р­но­вые ре­пе­ти­ции не­ких не­ве­до­мых спе­к­та­к­лей. Та­ла­н­т­ли­вей­ший ко­мик Ми­ха­ил Фё­до­ро­вич По­ко­ти­ло и до­ма с же­ной По­ли­ной Ку­ма­н­че­н­ко, и при встре­чах во дво­ре, и в па­ра­д­ных сло­в­но бы не вы­хо­дил из ак­тё­р­с­ко­го со­с­то­я­ни­я. Всё его по­ве­де­ние пред­ста­в­ля­лось та­ла­н­т­ли­вой им­п­ро­ви­за­ци­ей. Он обы­г­ры­вал свои на­стро­е­ния, то ли все­рь­ёз, то ли по­-на­с­то­я­ще­му ре­в­но­вал По­ли­ну, ру­га­л­ся с на­ха­лом-­ко­том, был то до­б­ро­ду­шен, то впа­дал в гнев – де­мон­стри­ро­вал це­лую га­м­му ра­з­но­о­б­ра­з­ней­ших чувств и неи­з­бы­в­ную ги­б­кость ак­тё­р­с­кой пси­хи­ки. Со­в­сем иной бы­ла ря­дом с ним По­ли­на – все­гда в фо­р­ме, все­гда по­дтя­ну­тая же­н­щи­на-­ак­т­ри­са, хра­ня­щая про се­бя на­ра­бо­тан­ные при­ёмы ак­тё­р­с­кой тех­ни­ки.

На­ша ква­р­ти­ра в пе­р­вом по­дъ­е­з­де под но­ме­ром пе­р­вым иг­ра­ла роль об­щей при­хо­жей – как бы слу­же­б­но­го вхо­да в гу­дя­щий те­а­т­ра­ль­ный улей. Иж­ди­ве­н­цев в на­шей бо­ль­шой се­мье все­гда бы­ло бо­ль­ше, чем по­лу­ча­ю­щих зар­пла­ту, по­это­му еды и про­чих жи­з­нен­ных благ не хва­та­ло. Но на пли­те не­и­з­мен­но ва­ри­лась ве­д­ро­вая ка­с­т­рю­ля ка­ко­го-­ни­будь су­па, ле­пи­л­ся це­лый таз про­с­тых де­мо­к­ра­ти­че­с­ких ва­ре­ни­ков, а ка­ж­дый вхо­дя­щий в дом во­с­п­ри­ни­ма­л­ся как гость, ко­то­ро­го не­ме­д­лен­но ну­ж­но ко­р­мить. Две­ри в ква­р­ти­ру ни­ко­г­да не за­кры­ва­лись. В ра­з­ные вре­ме­на здесь дне­вал и но­че­вал при­шлый люд: на сту­ле в ко­ри­до­ре дре­мал ста­ри­чок-­де­жу­р­ный охра­ня­в­ший по­дъ­езд от ба­н­ди­тов, ос­та­в­ля­ла ве­д­ро и ве­ник па­рал­ле­ль­но по­дра­ба­ты­ва­ю­щая на сто­ро­не убо­р­щи­ца, к от­цу при­хо­ди­ли за­ни­мать­ся сту­де­н­ты те­а­т­ра­ль­но­го ин­с­ти­ту­та и ак­тё­ры, ко­то­рым он по­мо­гал в ра­бо­те над ро­ль­ю. Все­гда тя­ну­л­ся на­род к из­ве­с­т­ной сво­ей об­щи­те­ль­но­с­тью ма­ме, ак­тё­р­с­кой ка­рь­е­ре ко­то­рой, бе­зу­с­ло­в­но, по­ме­ша­ло ра­з­ро­с­ше­е­ся в го­ды вой­ны се­мей­с­т­во (в эва­ку­а­цию с ма­мой по­еха­ли обе её се­с­т­ры с де­ть­ми, так мы и жи­ли все вме­с­те од­ним кла­ном).

При во­с­по­ми­на­нии о те­а­т­ра­ль­ном до­ме всплы­ва­ют в па­мя­ти сме­ш­ные «зве­ри­ны­е» ис­то­ри­и. Ак­т­ри­са на ма­ле­нь­кие ро­ли Яро­сла­ва Ко­са­ки­в­на – га­ли­ча­н­ка, око­н­чи­в­шая ги­м­на­зию в Ве­не, до аре­с­та ма­те­ри го­во­ри­в­шая в до­ме по­-не­ме­ц­ки и до са­мой сме­р­ти со­х­ра­ни­в­шая в сво­ей би­б­ли­о­те­ке не­ме­ц­кие кни­ги, – бы­ла из­ве­с­т­ной ко­ша­т­ни­цей и как-­то по­да­ри­ла нам ко­тё­н­ка Ва­сь­ку с кри­вым от ро­ж­де­ния хво­с­том. Ко­г­да он по­дрос, то, к на­ше­му уди­в­ле­нию, ока­за­л­ся де­во­ч­кой, в кон­це кон­цов утра­ти­в­шей не­вин­ность и ра­з­ро­ди­в­шей­ся бо­ль­шим чи­с­лом ко­тят.

А кот в ре­с­пе­к­та­бе­ль­ном без­де­т­ном се­мей­с­т­ве на­род­ных ар­ти­с­тов Ли­дии Кры­ни­ц­кой и Гри­го­рия Ко­за­че­н­ко от­ли­ча­л­ся не­при­я­т­ной при­вы­ч­кой ла­зить че­рез ба­л­кон к Ра­д­чу­кам. Фё­дор Ра­д­чук то­же был на­род­ным, а его же­на – стро­гой учи­те­ль­ни­цей, пре­се­ка­в­шей бе­с­по­ря­д­ки и ко­ша­чий про­и­з­вол. Как-­то по­сле спе­к­та­к­ля го­ло­дные Ли­дия Ан­то­но­в­на с Гри­шей се­то­ва­ли на то, что в до­ме – ша­ром по­ка­ти. Вдруг от­к­ры­ва­е­т­ся ба­л­кон­ная дверь и то­р­же­с­т­вен­но вхо­дит кот с ку­ри­цей в зу­бах. Хо­зя­е­ва в ужа­се, ку­ри­ца яв­но сво­ро­ва­на пря­мо из ка­с­т­рю­ли с ба­л­ко­на со­се­дей. Ли­да её хва­та­ет, сту­чит к Ра­д­чу­кам и с из­ви­не­ни­я­ми про­бу­ет ве­р­нуть укра­ден­ное вла­де­ль­цам. Учи­те­ль­ни­ца с пре­зре­ни­ем от­ка­зы­ва­е­т­ся в поль­зу во­ра-­ко­та. Но не тут-­то бы­ло! Кот по­лу­чил своё ма­ле­нь­кое по­ощ­ре­ние то­ль­ко по­сле то­го, как ку­ри­ца бы­ла по­ло­же­на на ско­во­ро­ду, при­жа­ре­на и с удо­во­ль­с­т­ви­ем съе­де­на хо­зя­е­ва­ми.

А на пя­том эта­же ра­зы­г­ры­ва­е­т­ся юмо­ри­с­ти­че­с­кая сце­н­ка с ма­ле­нь­кой со­ба­ч­кой, ко­то­рую при­об­ре­ли те­м­пе­ра­ме­н­т­ная ко­ме­дий­ная ак­т­ри­са Ни­на Лы­хо и её муж Ми­ша Во­ло­шин, му­ж­чи­на вну­ши­те­ль­но­го ро­с­та. Со­ба­ч­ка ре­ши­те­ль­но не же­ла­ет ла­ять. И те­перь Ни­на и Ми­ша, ве­р­ну­в­шись с ре­пе­ти­ции, по оче­ре­ди ста­но­вя­т­ся на че­т­ве­ре­нь­ки пе­ред ис­пу­ган­но за­би­в­ши­м­ся в угол ще­н­ком и ла­ют столь же са­мо­за­б­вен­но, по­лно­с­тью вхо­дя в об­раз, как при­вы­к­ли на сце­не. По­сле не­ско­ль­ких уро­ков не­с­ча­с­т­ное су­ще­с­т­во по­те­ря­ло со­з­на­ние и, по сло­вам ве­те­ри­на­ра, чуть не по­лу­чи­ло ин­фаркт.

Как и в са­мом те­а­т­ре, в этом до­ме вхо­ди­ли в со­п­ри­ко­с­но­ве­ние и вза­и­м­но обо­га­ща­лись ра­з­ные по­ко­ле­ния, а та­к­же ра­з­ные на­ци­о­на­ль­но-­ку­ль­ту­р­ные тра­ди­ци­и. Свя­то хра­ни­ли па­мять о Ле­се Ку­р­ба­се и обо всём, свя­зан­ном с эпо­хой на­ци­о­на­ль­но­го во­з­ро­ж­де­ния 20 х годов, укра­и­н­с­кие до­ма Яро­сла­вы Ко­са­ки­в­ны, Со­фии Фе­до­р­це­вой, ве­р­ну­в­шей­ся из ссы­л­ки Ан­ны Ба­би­и­в­ны (муж ко­то­рой, ре­жи­с­сёр Яну­а­рий Бо­р­т­ник, был аре­с­то­ван и ра­с­с­т­ре­лян вско­ре по­сле аре­с­та Ку­р­ба­са), скро­м­ной ак­тё­р­с­кой па­ры То­си Сме­ре­ки и Ан­д­рея Ма­ка­ре­н­ко и, ко­не­ч­но же, зна­ме­ни­той пред­ста­ви­те­ль­ни­цы ро­да Ста­ри­ц­ких Оры­си Сте­ше­н­ко. По­сле­д­няя вско­ре по­сле вой­ны уе­ха­ла в Ки­ев, где про­сла­ви­лась как пе­ре­во­д­чи­ца. В этом кру­гу зна­ли язы­ки, хра­ни­ли укра­и­н­с­кие кни­ги, вспо­ми­на­ли об об­ще­нии со мно­ги­ми яр­ки­ми ли­ч­но­с­тя­ми. Фе­до­р­це­ва на­чи­на­ла свой путь в сре­де куль­ту­р­ной эли­ты Льво­ва, бы­ла бли­з­ко зна­ко­ма со Сте­фа­ни­ком. Ко­са­ки­в­на вспо­ми­на­ла о по­дру­ге сво­ей ма­те­ри Оль­ге Ко­бы­ля­н­с­кой, кни­ги ко­то­рой сто­я­ли у неё на пол­ке, о свя­зях ро­ди­те­лей с се­мей­с­т­вом Гру­ше­в­с­ких. Ан­на Иль­и­ни­ч­на Ба­би­и­в­на и с Ку­р­ба­сом, и с Ма­рь­я­ном Кру­ше­ль­ни­ц­ким – пре­ем­ни­ком Ку­р­ба­са на по­сту ху­до­же­с­т­вен­но­го ру­ко­во­ди­те­ля ха­рь­ко­в­с­ко­го те­а­т­ра – впе­р­вые встре­ти­лась в Те­р­но­по­ле, где вы­с­ту­па­ла в тру­п­пе «Те­р­но­по­ль­с­ких те­а­т­ра­ль­ных ве­че­ров». Она зна­ла поль­с­кий язык, сво­бо­д­но чи­та­ла по­-фра­н­цу­з­с­ки, в те­а­т­ре её на­зы­ва­ли ре­жи­с­сё­ром-­на­до­м­ни­ком из-­за уме­ния и же­ла­ния по­мо­гать ак­т­ри­сам в по­дго­то­в­ке но­вых ро­лей. В бы­ту все упо­мя­ну­тые «га­ли­ча­не» и укра­и­н­цы го­во­ри­ли, а та­к­же пи­са­ли по­-ук­ра­и­н­с­ки, а с рус­с­кой гра­м­ма­ти­кой не­ко­то­рые, на­про­тив, бы­ли на «вы».

На­ша и ещё не­ко­то­рые ак­тё­р­с­кие се­мьи бы­ли рус­с­ко­я­зы­ч­ны­ми, не­смо­т­ря на то, что отец мой счи­та­л­ся зна­то­ком укра­и­н­с­ко­го язы­ка и мно­го лет пре­по­да­вал сце­ни­че­с­кую речь в те­а­т­ра­ль­ном ин­с­ти­ту­те, по­ст про­ре­к­то­ра ко­то­ро­го до­л­гое вре­мя за­ни­мал. Сме­шан­ная язы­ко­вая сре­да бы­ла в до­ме ди­ре­к­то­ра те­а­т­ра­ль­но­го ин­с­ти­ту­та Дми­т­рия Иль­и­ча Вла­сю­ка, те­а­т­ра­ль­но­го ху­до­ж­ни­ка и пе­да­го­га. Его же­на-­ев­рей­ка и де­ти го­во­ри­ли по­-рус­с­ки, сам же он то­ль­ко по­-ук­ра­и­н­с­ки. Во мно­гих ев­рей­с­ких се­мь­ях тех лет укра­и­н­с­кий язык был в по­чё­те. Пре­кра­с­но вла­дел им и ак­тёр Се­мён Ко­ша­че­в­с­кий, по­зд­нее, как и мой отец, пре­по­да­ва­в­ший сце­ни­че­с­кую речь. Так по­лу­чи­лось, что на пе­р­вом эта­же во вто­ром по­дъ­е­з­де по­се­ли­лись три ев­рей­с­кие се­мьи – Ко­ша­че­в­с­кие, за­ни­ма­в­шие от­де­ль­ную ква­р­ти­ру, и жи­в­шие в од­ной ква­р­ти­ре Не­м­зе­ры и Ма­но­ви­чи. Сам Ма­но­вич, как и жи­те­ли со­се­д­них по­дъ­е­з­дов Петр Аб­ра­мо­вич Аг­ра­но­в­с­кий и мо­гу­чая же­н­щи­на Фи­ра Га­ре­мо­ва, при­на­д­ле­жал к пле­я­де опы­т­ных ев­ре­ев-­ад­ми­ни­с­т­ра­то­ров, ко­то­рые уве­рен­но управ­ля­ли те­а­т­ра­ль­ны­ми ко­ра­б­ля­ми в бо­ль­шин­с­т­ве то­г­да­ш­них те­ат­ро­в. Са­ша Не­м­зер во­шёл в ис­то­рию те­а­т­ра как ак­тёр од­ной та­ла­н­т­ли­во сы­г­ран­ной ро­ли. Не­за­бы­ва­е­мый был он в «Те­вье-­мо­ло­ч­ни­ке» в об­ра­зе Лей­зер Во­в­ка. Тот да­в­ний ха­рь­ко­в­с­кий «Те­вь­е» стал лю­би­мым спе­к­та­к­лем го­ро­жан, пре­жде все­го бла­го­да­ря ге­ни­а­ль­но­му ис­по­л­ни­те­лю гла­в­ной ро­ли Ма­рь­я­ну Кру­ше­ль­ни­ц­ко­му, а та­к­же все­му ак­тё­р­с­ко­му ан­са­м­б­лю. Ев­рей­с­кая куль­ту­р­ная про­слой­ка иг­ра­ла в те го­ды огро­м­ную роль в жи­з­ни го­ро­да, со­с­та­в­ляя бо­ль­шую часть ме­ло­ма­нов, стра­с­т­ных те­а­т­ра­лов, по­се­ти­те­лей ли­те­ра­ту­р­ных ве­че­ров, шко­ль­ных учи­те­лей му­зы­ки.

Вспо­ми­ная те­атр и дом мо­е­го дет­с­т­ва, ду­маю о том, на­ско­ль­ко пре­кра­с­ны­ми они бы­ли, не­смо­т­ря на все бы­то­вые не­уря­ди­цы. Ро­ж­дён­ное в тру­д­ные го­ды ак­тё­р­с­кое брат­с­т­во не да­ва­ло уга­с­нуть иде­а­лам, за ко­то­рые от­дал жизнь ни­ко­г­да не за­бы­тый сво­и­ми во­с­пи­тан­ни­ка­ми Лесь Ку­р­бас.

Зе­р­ка­ло не­де­ли. – 1999. – 8 октября.

^ РО­МЕО И ДЖУ­ЛЬ­ЕТ­ТА НА СВИ­ДА­НИИ – С ПУ­Ш­КИ­НЫМ

Эта ис­то­рия на­ча­лась в 1925 году, в по­ру их сча­с­т­ли­вой сту­де­н­че­с­кой юно­с­ти. Трое дру­зей, сту­де­н­тов Ки­е­в­с­ко­го му­зы­ка­ль­но-­дра­ма­ти­че­с­ко­го ин­с­ти­ту­та им. Н. Лысенко – де­ву­ш­ка и два её по­клон­ни­ка – од­на­ж­ды сбе­жа­ли с ну­д­но­го со­б­ра­ния, се­ли в по­езд и по­еха­ли на сви­да­ни­е… к Пу­ш­ки­ну. Го­ро­док с по­эти­че­с­ким на­зва­ни­ем Бе­лая Це­р­ковь ко­г­да-­то сла­ви­л­ся зна­ме­ни­ты­ми са­да­ми гра­фи­ни Але­к­са­н­д­ры Бра­ни­ц­кой. Те­перь же на­зван­ный в её честь парк Але­к­са­н­д­рия, ку­да за­бре­ли дру­зья, был пу­с­ты­нен и без­лю­ден. Всё здесь со­де­р­жа­ло сле­ды да­в­но от­шу­ме­в­шей жи­з­ни. Во­к­руг, как и в те да­лё­кие вре­ме­на, ча­ро­ва­ла сво­и­ми кра­с­ка­ми зо­ло­тая осень. Юно­ши чи­та­ли де­ву­ш­ке сти­хи лю­би­мо­го по­эта. Они ра­зо­ж­г­ли ко­с­тёр на по­ля­не и ре­ши­ли не спать до утра. Ал­лея лю­б­ви, по­ло­ман­ные бе­се­д­ки, во­до­пад, озе­ро. И Пу­ш­кин не­зри­мо при­сут­с­т­во­вал здесь стро­ка­ми зна­ме­ни­тых сти­хов:

^ Ти­ха укра­и­н­с­кая ночь.

Про­з­ра­ч­но не­бо. Звё­з­ды бле­щут.

Сво­ей дре­мо­ты пре­во­з­мочь

Не хо­чет во­з­дух. Чуть тре­пе­щут

Сре­б­ри­с­тых то­по­лей ли­с­ты.

Лу­на спо­кой­но с вы­со­ты

Над Бе­лой Це­р­ко­вью си­я­ет…

Сви­да­ние с Пу­ш­ки­ным в Бе­лой Це­р­к­ви ре­ши­ло су­дь­бу всех тро­их. Де­ву­ш­ка вы­б­ра­ла из двух по­клон­ни­ков то­го, кто ос­та­не­т­ся ве­р­ным спу­т­ни­ком её жи­з­ни до кон­ца дней. Со­пе­р­ник вы­с­ту­пил в ро­ли бла­го­ро­д­но­го ры­ца­ря, ко­г­да влю­б­лён­ная па­ро­чка ещё раз сбе­жа­ла – те­перь уже не с со­б­ра­ния, а из ин­с­ти­ту­та и из Ки­е­ва. Бу­ду­щих ак­тё­ров ма­ни­ла Мо­с­к­ва, ле­ге­н­да­р­ные те­а­т­ры, о спе­к­та­к­лях ко­то­рых сто­ль­ко чи­та­ли и слы­ша­ли. Мо­ро­з­ной зи­мой в ка­нун Но­во­го го­да отве­р­г­ну­тый по­клон­ник про­во­жал на ки­е­в­с­ком во­к­за­ле Ро­ма­на и Юлию и в по­сле­д­ний мо­мент су­нул за­пи­с­ку к сво­е­му при­яте­лю, сту­де­н­ту Мо­с­ко­в­с­ко­го ли­те­ра­ту­р­но­го ин­с­ти­ту­та Ар­се­нию Та­р­ко­в­с­ко­му с про­сь­бой на пе­р­вое вре­мя при­ютить бе­г­ле­цов.

«Вы кто?» – спро­си­ла за­не­сён­ных сне­гом пу­те­ше­с­т­вен­ни­ков от­к­ры­в­шая дверь мо­с­ко­в­с­кой ко­м­му­на­л­ки со­се­д­ка. «Ро­мео и Джу­ль­ет­та», – с уди­в­ле­ни­ем услы­ша­ла в ответ. А бу­ду­щий из­ве­с­т­ный по­эт ра­ду­ш­но при­нял ро­ма­н­ти­че­с­кую па­ро­чку. Чтоб на­ко­р­мить их обе­дом, он, не за­ду­мы­ва­ясь, вы­та­щил из за­по­л­ни­в­ших всё про­стран­с­т­во сто­пок книг не­бо­ль­шую па­ч­ку, ко­то­рую снёс к бу­ки­ни­с­там на Су­ха­ре­в­ку. Но но­че­вать мо­ло­дожё­нам при­шлось врозь у ра­з­ных зна­ко­мых Ар­се­ни­я. В его кро­хо­т­ной ко­м­на­ту­ш­ке для это­го не на­шлось ме­с­та.

За вре­мя, про­жи­тое в Мо­с­к­ве, Ро­ман и Юлия уви­де­ли на сце­не ге­ни­а­ль­но­го Ми­ха­и­ла Че­хо­ва, по­смо­т­ре­ли лу­ч­шие спе­к­та­к­ли мо­с­ко­в­с­ких те­а­т­ров, по­па­ли на по­хо­ро­ны Сер­гея Есе­ни­на. Юля на­ча­ла учить­ся в ба­ле­т­ной сту­дии Бо­ль­шо­го те­а­т­ра. Ро­ман чи­тал сти­хи са­мо­му Ка­ча­ло­ву и по его со­ве­ту по­сту­пил в сту­дию Юрия За­ва­д­с­ко­го. На жизнь ему при­хо­ди­лось за­ра­ба­ты­вать, вы­с­ту­пая в по­лу­ле­га­ль­ных тру­п­пах из без­ра­бо­т­ных ак­тё­ров, ко­то­рые опе­ра­ти­в­но ско­ла­чи­ва­ли в те го­ды де­л­ки-­ан­т­ре­п­ре­нё­ры. Без де­нег, ве­ч­но го­ло­дные, без по­сто­ян­но­го жи­лья, они вско­ре по­ня­ли, что ме­до­во­му ме­ся­цу при­шёл ко­нец, по­ра во­з­в­ра­щать­ся и вос­с­та­на­в­ли­вать­ся в ин­с­ти­ту­те. А в Ки­е­ве су­дь­ба пре­по­д­не­с­ла им уни­ка­ль­ный сюр­приз. Их при­гла­сил на ра­бо­ту в свой те­атр «Бе­ре­зиль» ру­ко­во­ди­тель и со­з­да­тель это­го но­ва­то­р­с­ко­го ко­л­ле­к­ти­ва, че­ло­век, о встре­че с ко­то­рым ме­ч­та­ли все укра­и­н­с­кие ак­тё­ры, Лесь Ку­р­бас. Так осе­нью 1928 года на­ча­л­ся в Ха­рь­ко­ве, ку­да был пе­ре­ве­дён те­атр Ку­р­ба­са, их пе­р­вый бе­ре­зи­ль­с­кий се­зон.

Че­рез пять лет на пе­ча­ль­но зна­ме­ни­том ра­з­г­ро­м­ном со­б­ра­нии, где по ука­за­нию вы­с­ше­го пар­тий­но­го на­ча­ль­с­т­ва бу­дут клей­мить Ку­р­ба­са и сни­мать с по­ста ру­ко­во­ди­те­ля те­а­т­ра, то­ль­ко трое сме­ль­ча­ков вы­с­ту­пят в за­щи­ту ге­ни­а­ль­но­го ре­жи­с­сё­ра-­но­ва­то­ра и сво­е­го учи­те­ля. Сре­ди этих тро­их ока­жу­т­ся са­мый ста­р­ший и ува­жа­е­мый ак­тёр Иван Ма­рь­я­не­н­ко и мо­ло­дой Ро­ман Че­р­ка­шин.

Прой­дёт ещё че­ты­ре го­дФЕНОМЕН ОПЕ­РИ

РОС­СИ­НИ-­КО­МЕ­ДИ­О­Г­РАФ
^ И ПРО­БЛЕ­МЫ ЭВО­ЛЮ­ЦИИ ИТА­ЛЬ­Я­Н­С­КОЙ ОПЕ­РЫ-­БУ­Ф­ФА

10–20-е годы XIX столетия – вре­мя без­ра­з­де­ль­но­го го­с­под­с­т­ва му­зы­ки Рос­си­ни (1792–1868) не то­ль­ко в Ита­лии, но и на всем ев­ро­пей­с­ком ко­н­ти­не­н­те. От вы­хо­да на по­дмо­с­т­ки «Та­н­к­ре­да» (1813) до не­бы­ва­ло­го ев­ро­пей­с­ко­го ре­зо­на­н­са «Фрей­шю­т­ца» К.-М. Ве­бе­ра (1821) ни­ч­то не мо­г­ло сра­в­нить­ся с операми Рос­си­ни в спо­со­б­но­с­ти по­ко­рять му­зы­ка­ль­ный мир от Не­а­по­ля до Пе­тер­бур­га, от Одес­сы до Ло­н­до­на. Из­ве­с­т­ный де­я­тель ит