Реферат: Стратегія екологічної політики україни до 2020 року

СТРАТЕГІЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ ДО 2020 РОКУ Структура
СТРАТЕГІЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ ДО 2020 РОКУ 1

Структура 2

1.1.Національна екологічна політика і розвиток держави 3

1.2.Перспективи розвитку національної екологічної політики 4

1.3.Мета, основні принципи національної екологічної політики 6

РОЗДІЛ 2. ГЕНЕРАЛЬНІ ЦІЛІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ 8

2.1. Поліпшення екологічної ситуації та підвищення рівня екологічної безпеки 8

2.1.1. Підвищення якості повітря ат запобігання змінам клімату 8

2.1.2. Підвищення якості поверхневих і підземних вод 10

2.1.3. Підвищення рівня лісистості 12

2.1.4. Мінімізація відходів та екологобезпечне поводження з ними 13

2.2. Припинення втрат біо та ландшафтного різноманіття, формування екомережі, розвиток заповідної справи 15

2.3. Удосконалення регіональної екологічної політики 17

^ РОЗДІЛ 3. УДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ ІНТЕГРОВАНОГО ЕКОЛОГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ТА ІНТЕГРАЦІЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ СКЛАДОВОЇ В СЕКТОРАЛЬНІЙ ПОЛІТИЦІ 20

3.1. Становлення системи інтегрованого екологічного управління 20

3.2. Основні завдання інтеграції екологічної та секторальної політики 21

3.2.1. Промисловість 21

3.2.2. Енергетика 23

3.2.3. Транспорт 25

3.2.4. Житлово-комунальне господарство 27

3.2.5. Cільське, лісове та рибне господарство 28

3.2.6.Рекреація та розвиток туризму 30

3.3.Зміна моделей споживання та виробництва 31

Розділ 4. Забезпечення екологічно збалансованого природокористування 35

4.1. Екологічно збалансоване використання земель 35

4.2. Екологобезпечне водокористування та запровадження басейнового принципу управління водними ресурсами 36

4.3. Екологічно-збалансоване лісокористування 38

4.4 Екологічно стале надрокористування та забезпечення охорони надр 39

4.5. Невиснажливе використання тваринних та рослинних ресурсів 42

Зміцнення спроможностей країни щодо екологічно збалансованого розвитку зумовлює необхідність подальшої інтеграції питань збереження біорізноманіття в усі сфери господарської діяльності людини. Ресурсно-охоронний підхід у справі збереження біорізноманіття має бути трансформований в єдиний еколого - економічний підхід, що інтегрує природу та економіку максимально гармонійним чином. 42

4.6. Екологічно збалансоване використання морських екосистем 44

^ РОЗДІЛ 5. ІНСТРУМЕНТИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ 47

5.1. Становлення системи інтегрованого екологічного управління 47

5.2. Розвиток екологічного законодавства 47

5.2. Екологічна сертифікація та нормування, екологічний аудит 48

5.3. Економічні інструменти реалізації національної екологічної політики та джерела фінансування природоохоронних заходів 52

5.5. Наукове забезпечення національної екологічної політики 60

Розділ 6. Механізм виконання та контролю реалізації стратегії 62

6.1. Індикатори ефективності національної екологічної політики 62

6.1.Механізм моніторингу, оцінки й удосконалення дій з реалізації політики 63

^ РОЗДІЛ 8. НАЦІОНАЛЬНІ ПЛАНИ ДІЙ З ОХОРОНИ НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА ЯК МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ СТРАТЕГІЇ 65

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА


Національна екологічна політика і розвиток держави


Розвиток держави у ХХІ столітті спирається на поєднання глобальних тенденцій зростання та регіональних соціально-економічних та політичних впливів, на пошук шляхів розвитку держави за умов конкурентного середовища та проникнення й підвищення ролі транснаціональних корпорацій у економіці. Основні важелі соціально-економічного зростання держави спираються на екологічно небезпечні галузі, а саме – важку індустрію, хімію, нафтохімію. Внутрішній ринок все більшою мірою відкривається для сумнівних продуктів харчування, перш за все пов’язаних з використанням ГМО. Фактично вичерпаними є можливості природного відновлення основних водних артерій країни. Поряд з тим, міжнародні виклики до формування національної політики і стратегії розвитку держави все більшою мірою будуть пов’язані із використання екологічно безпечних технологій, достигання вимог екологічної безпеки на внутрішньому ринку товарів та послуг, на збереження та примноження біорізномаїття, дотримання раціонального природокористування.

Сталий розвиток України може бути забезпечений тільки через створення необхідних умов для реструктуризації і зниження антропогенного впливу на довкілля до науково обґрунтованого рівня, підтримування життєзабезпечувальних функцій біосфери, відновлення якості природних екосистем до рівня, що гарантує його сталість; через стале використання природних ресурсів, отже, через створення системи гарантій невиснажливого використання та збереження для майбутніх поколінь природних ресурсів на основі дотримання національних інтересів країни; через участь у формуванні глобальної системи екологічної безпеки, що передбачає активну співпраця з усіма країнами і міжнародними організаціями з метою збереження біосфери – середовища існування людини. За відсутності ефективної системи управління в галузі охорони довкілля, і в контексті повільніших, ніж очікувалося, структурних реформ та модернізації технологічних процесів, зростання економіки призводить до високих рівнів забруднення та підтримки старих неефективних підходів до використання енергетичних та природних ресурсів, що вимагає суттєвого підвищення дієвості та ефективності державної екологічної політики.

Екологічна політика – основа сталого розвитку, тому на часі формування єдиної узгодженої збалансованої екологічної політиці держави, збереження та відновлення природних ресурсів як пріоритетного напряму державотворення у ближчій та відділеній перспективі. Екологічна політика має спиратися на цілісну оцінку економічного ресурсу забезпечення життєдіяльності і розвитку суспільства та екологічного ресурсу підтримання функціонування і відтворення природного середовища життєдіяльності не тільки людини, а й живих істот, всіх складових біосфери. Це потребує від державних інституцій, посадових осіб, усього суспільства особливого розуміння і дій щодо застосування екосистемного підходу в практиці державного планування й управління національного розвитку та життєдіяльності.

Державна політика євроінтеграції та вступу до СОТ потребує розробки і затвердження національної екологічної політики з урахуванням рішень Йоханесбурзького саміту зі сталого розвитку та Пан-Європейських конференцій «Довкілля для Європи». Ухвалені дотепер документи є занадто декларативними і не конкретними, являють собою концептуальну основу для розробки національної екополітики. Першим кроком необхідно визначити основні фактори, що спричиняють деградацію природного середовища, а саме:

ресурсомісткість економіки, експортна орієнтація й відносна висока прибутковість базових галузей промисловості;

низька ефективність економічних механізмів природокористування;

різке послаблення управлінських та контрольних функцій держави протягом 90-х років минулого століття та повільне відновлення дієвого контролю за використанням і охороною природних ресурсів;

тінізація господарських відносин у сфері природокористування;

низький рівень екологічної культури широких верств населення.

У зв’язку з цим розвиток держави має спрямовуватись на:

державну підтримка розв'язання проблем збереження довкілля та соціально-економічного розвитку суспільства на основі їх неподільності, взаємозв’язку та взаємоузгодженості;

формування механізмів інтеграції завдань збереження довкілля у стратегію соціально-економічного розвитку;

стимулювання інноваційних розробок та інвестиційних проектів спрямованих на впровадження ресурсозберігаючих технологій, модернізацію існуючих техніко-технологічних процесів, розвиток наукоємних галузей промисловості;

створення системи збалансованого управління розвитком суспільства, що стимулюватиме збереження довкілля і відновлення його природних властивостей, забезпечить невиснажливе використання природних ресурсів та ефективний розвиток продуктивних сил;

врахування можливостей і потреб регіонів України, різних верств населення, національних меншин та етнічних груп, залучення громадськості до підготовки планів дій щодо збереження довкілля, формування ефективної системи пропаганди ідей сталого розвитку, створення відповідної системи виховання та навчання.




^ Перспективи розвитку національної екологічної політики


Перспективи розвитку національної екологічної політики мають секторальне та територіальне відображення. У секторальному вигляді перспективи політики мають протягом середньої та довгострокової перспективи вирішувати наступні основні завдання:

Промисловість:

впровадження новітніх наукових досягнень, енергоефективних і ресурсозберігаючих технологій, маловідходних, безвідходних та екологічно безпечних технологічних процесів – на середньострокову перспективу (5 років) довести зростання кількості впроваджень до 25% порівняно з 2007 роком, на довгострокову перспективу (до 2020 року) – до 50% порівняно з 2007 р.;

удосконалення та впровадження правового та економічного механізмів охорони навколишнього природного середовища, з метою стимулювання впровадження екологічно безпечних технологій та природоохоронних систем, широке застосування екологічного аудиту та сертифікації виробництв. – на середньострокову перспективу (5 років) довести зростання кількості впроваджень екологічно безпечних технологій та природоохоронних систем до 25% порівняно з 2007 роком, впроваджувати системи сертифікації та екологічного аудиту на 20% більше від 2007 р., на довгострокову перспективу (до 2020 року) – впроваджувати екологічно безпечні технології та природоохоронні системи до 50% порівняно з 2007 р., поширити застосування екологічної сертифікації та аудиту на переважну більшість видів діяльності, що фактично чи потенційно можуть впливати на здоров’я населення та якість навколишнього середовища;

розроблення методології, методики та нормативно-правового та організаційно-управлінського забезпечення щодо визначення ступеня екологічного ризику для навколишнього природного середовища, обумовленого техногенними об'єктами. Завершити процес унормування ризикополітики щодо навколишнього середовища до 2012 року;

налагодження ефективного екологічного контролю з метою управління техногенними навантаженнями, раціональним використанням природних ресурсів і розміщенням продуктивних сил. Впровадити сучасні системи екологічного автоматизованого контролю на 75% об’єктів, що нині їх не мають, але являють загрозу для навколишнього середовища до 2012 року (на середньострокову перспективу) та поширити цей показник до 95% до 2020 року (на довгострокову перспективу);

впровадження екоефективних методів організації виробництва – постійно вдосконалювати рівень персоналу, що відповідає за природоохоронний менеджмент, довести кількість фахівців, які раз на два роки підвищують власну кваліфікацію до 100% до 2012 року (на середньострокову перспективу) та тих, що підвищують кваліфікацію щорічно до 75% до 2020 року (на довгострокову перспективу);

впровадження принципів корпоративної соціальної відповідальністі;

розвиток системи екологічного моніторингу;

підвищення нормативів збору за забруднення до рівня компенсації реальної шкоди довкіллю – впровадити механізм всебічної компенсації з урахуванням витрат на відновлення порушених екосистем до 50% до 2012 року (на середньострокову перспективу) та до 75%. до 2020 року (на довгострокову перспективу);

Транспорт:

розвиток екологічно безпечних видів транспорту – впроваджувати кількість видів транспорту альтернативних до вуглеводневих видів палива до 25% від базового рівня на середньострокову перспективу і до 50% до 2020 року (на довгострокову перспективу);

впровадження інноваційних проектів, направлених на зменшення рівня шумового забруднення;

пріоритет в розвитку громадських видів транспорту у великих містах – поширювати екологічно сприятливі види міського транспорту до 25% від базового рівня на середньострокову перспективу і до 50% до 2020 року (на довгострокову перспективу);

підтримка використання автотранспорту, що відповідає стандартам Євро-3 та Євро-4 – включно до заборони використання двигунів, що не відповідають цим вимогам до 2020 року (на довгострокову перспективу);

підвищення екологічної безпеки та надійності трубопровідного транспорту;

гармонізація планів розвитку транспортної структури з вимогами, принципами та пріоритетами розвитку екомережі, невиснажливого використання, відтворення та збереження біо – та ландшафтного різноманіття;

стимулювання використання альтернативних видів палива – підвищити кількість транспортних засобів та систем, що використовують альтернативні види палива до 25% від базового рівня на середньострокову перспективу і до 50% до 2020 року (на довгострокову перспективу);

Енергетика

підвищення енергоефективності виробництва – до 25% від базового рівня на середньострокову перспективу і до 50% до 2020 року (на довгострокову перспективу);

розвиток альтернативної енергетики до 25% від базового рівня на середньострокову перспективу і до 50% до 2020 року (на довгострокову перспективу);

мінімізація негативного впливу атомної енергетики на навколишнє середовище – забезпечити зниження негативного впливу на навколишнє середовища об’єктів атомної енергетики до 10% від базового рівня на середньострокову перспективу і до 30% до 2020 року (на довгострокову перспективу);

впровадження в енергетиці сучасних технологій та інноваційних проектів, що призводять до зменшення викидів забруднюючих речовин, зниження рівня шумового та електромагнітного забруднення, підвищення ролі когенераційних електростанцій.

^ Водні ресурси

перехід до сталого використання водних ресурсів через запровадження інтегрованого управління водними ресурсами (у відповідності до Плану впровадження рішень Йоханесбурзького Саміту зі сталого розвитку);

законодавче закріплення басейнового (екосистемного) підходу до управління водними ресурсами, зміцнення басейнових органів управління, в тому числі міждержавних та регіональних;

підвищення ефективності водокористування через запровадження економічних стимулів на рівні басейнів, повного відшкодування витрат (включно з платою за екосистемний сервіс), підвищення рівня доступу до якісної питної води у всіх регіонах та населених пунктах держави;

підвищення ефективності управління повенями, пом’якшення наслідків посух та кліматичних змін – зменшити збитки від повеней та посух до 10% від базового рівня на середньострокову перспективу і до 30% до 2020 року (на довгострокову перспективу);

^ Сільське господарство

посилення державної підтримки сільськогосподарських виробників продукції органічного землеробства – підвищити використання органічного землеробства та споживання його продукції до 25% від базового рівня на середньострокову перспективу і до 50% до 2020 року (на довгострокову перспективу);

сприяння розробці і широкому впровадженню нових біологічних засобів захисту рослин у сільськогосподарському виробництві – підвищити використання нових біологічних засобів захисту рослин у сільськогосподарському виробництві до 25% від базового рівня на середньострокову перспективу і до 50% до 2020 року (на довгострокову перспективу); ;

забезпечення широкого впровадження технологій мінімального обробітку ґрунту;

забезпечення контрольованого сільськогосподарського навантаження на ґрунтовий покрив;

створення умов для забезпечення неперервності природних ділянок – поширити неперервність ділянок до до 25% від базового рівня на середньострокову перспективу і до 50% до 2020 року (на довгострокову перспективу);

запровадження економічних важелів щодо стимулювання землевласників та землекористувачів до ведення екологічно збалансованого сільського господарства, збереження біо- та ландшафтного різноманіття та розвитку екомережі.

^ Лісове господарство

впровадження екосистемного підходу в систему ведення лісового господарства та комплексного використання лісових ресурсів;

запровадження системи повної відповідальності постійного користувача за стан наданих у користування лісів – забезпечити організаційно-управлінський перехід до повної відповідальності постійного користувача за стан наданих у користування лісів на середньострокову перспективу до 2012 року;

забезпечення відтворення корінних лісових і природних рослинних угруповань з використанням технологій, що сприяють збереженню біорізноманіття – поширити відтворення до 25% від базового рівня на середньострокову перспективу і до 50% до 2020 року (на довгострокову перспективу);

розроблення критеріїв та індикаторів збалансованого розвитку лісового господарства, впровадження сертифікації лісів в лісовому господарстві – впровадити екологічно ефективну сертифікацію лісів у середньостроковій перспективи до 2012 року.


^ Мета, основні принципи національної екологічної політики



Мета реалізації національної екологічної політики полягає в стабілізації і поліпшенні екологічного стану навколишнього природного середовища України та здійснення Національних планів дій з охорони навколишнього природного середовища шляхом переходу до сталого розвитку економіки та впровадження екологічно збалансованої системи природокористування.

Національна екологічна політика базується на принципах:

рівності трьох складових розвитку держави (економічної, екологічної, соціальної), що зумовлює орієнтування на пріоритети сталого розвитку, врахування екологічних наслідків під час прийняття економічних рішень;

екологічної відповідальності, який потребує запровадження відповідальності за будь-які порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

запобігання, який передбачає аналіз і прогнозування екологічних ризиків, які ґрунтуються на результатах державної екологічної експертизи, а також проведення державного моніторингу навколишнього природного середовища;

інтеграції питань охорони навколишнього природного середовища та раціонального використання природних ресурсів (екологічних цілей) в секторальну політику на тому ж рівні, що й економічні та соціальні цілі;

"забруднювач та користувач платять повну ціну", який передбачає запровадження для забруднювача стимулів щодо зниження рівня негативного впливу на навколишнє природне середовище та повної відповідальності користувача за стан наданих йому у користування природних ресурсів, а також зменшення впливу його діяльності (бездіяльності) на стан цього середовища;

партнерства та залучення до реалізації політики усіх заінтересованих сторін, який наголошує, що лише шляхом спільного розв'язання нагальних проблем можливо забезпечити успішну реалізацію екологічної політики

використання найкращих технологій і знань щодо розрозблення, оцінювання та впровадження завдань та заходів екологічної політики на основі найкращих наявних, доступних технологій, що є ефективними та економічно вигідними.


^ РОЗДІЛ 2. ГЕНЕРАЛЬНІ ЦІЛІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ



Основними стратегічними цілями національної екологічної політики є:

досягнення безпечного для здоров'я людини стану навколишнього природного середовища;

підвищення рівня громадської свідомості з питань охорони навколишнього природного середовища;

поліпшення екологічної ситуації та підвищення рівня екологічної безпеки, що передбачає:

підвищення якості повітря та запобігання змінам клімату;

підвищення якості поверхневих і підземних вод;

підвищення лісистості території;

мінімізацію відходів та екологобезпечне поводження з ними;

удосконалення системи інтегрованого екологічного управління шляхом включення екологічної складової до програм розвитку секторів економіки, а саме : промисловості, енергетики, транспорту, житлово-комунального господарства, сільського, лісового та рибного господарства, сектору рекреації та розвитку туризму;

удосконалення регіональної екологічної політики, зменшення негативного впливу процесів урбанізації на навколишнє природне середовище;

припинення втрат біо- та ландшафтного різноманіття, формування екомережі, розвиток заповідної справи;

забезпечення екологічно збалансованого використання природних ресурсів, в тому числі земель, водних, лісових ресурсів, охорони надр, та морських екосистем.


2.1. Поліпшення екологічної ситуації та підвищення рівня екологічної безпеки


2.1.1. Підвищення якості повітря ат запобігання змінам клімату


Високий рівень забруднення атмосферного повітря обумовлюється негативним впливом промисловості (коксохімічної, металургійної та хімічної промисловості), паливно-енергетичного комплексу і транспорту. Хоча протягом 1995-2002 років відмічалась тенденція до зниження обсягів викидів забруднюючих речовин в атмосферу, проте, починаючи з 2002 року обсяг викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря від стаціонарних та пересувних джерел почав зростати внаслідок збільшення обсягів виробництва. Основними забруднювачами атмосферного повітря є пил (близько 27% нестандартних проб), окиси азоту (близько 23%), окис вуглецю (близько 14%), сірчистий газ (близько 9%). Зазначені речовини є основними складовими викидів підприємств паливно-енергетичного комплексу, обробної та добувної промисловості, транспортних засобів і сільського господарства.

Особливо небезпечним є зростання до 50–70% внеску відпрацьованих газів у забруднення атмосферного повітря великих міст України за останні 10 років. Нині автотранспорт є найбільшим забруднювачем атмосферного повітря України, та спостерігається стала тенденція до збільшення викидів в атмосферне повітря від пересувних джерел по країні. Так, за період з 2000 по 2006 рік кількість викидів зросла на 147,8 тис. тон.

Головними причинами, що обумовлюють незадовільний, а найчастіше і небезпечний стан атмосферного повітря населених пунктів, є недотримання підприємствами технологічного режиму експлуатації пилогазоочисного устаткування; невиконання у встановлені терміни заходів щодо зниження обсягів викидів до нормативного рівня; низькі темпи впровадження сучасних технологій очищення викидів; відсутність ефективного очищення викидів підприємств від газоподібних домішок; відсутність санітарно-захисних зон між промисловими та житловими районами.

До основних проблем підвищення якості повітря слід віднести:

випереджання зростання виробництва темпів оновлення технологій та модернізації очисного обладнання та природоохоронних активів,

швидке зростання кількості автотранспорту індивідуального використання, та вантажних і пасажирських автомобільних перевезень.

низька якість пального, що використовується,

зростання площі міських звалищ побутових відходів, що є джерелами постійного виділення метану.

Основні завдання національної екологічної політики спрямовані на підвищення якості повітря та запобігання змінам клімату, що здійснюватиметься шляхом:

технічного переоснащення виробничого комплексу на основі впровадження інноваційних проектів, енергоефективних і ресурсозберігаючих технологій, маловідходних, безвідходних та екологічно безпечних технологічних процесів;

оптимізації структури енергетичного сектору економіки на основі використання енергетичних джерел з низьким рівнем викидів вуглецю, у тому числі нарощування обсягів використання відновлюваних і нетрадиційних джерел енергії;

реалізації проектів спільного впровадження з дотриманням вимог Кіотського протоколу до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату, розроблення та впровадження системи торгівлі національним надлишком квот на викиди парникових газів.

Основні заходи передбачають:

до 2012 р.

перегляд норм вмісту сірки в дизельному пальному (вміст сірки в усіх видах автомобільних бензинів не повинен перевищувати 0,05-0,15 %.);

запровадження системи моніторингу якості атмосферного повітря в містах і місцях розташування шкідливих та аварійно- небезпечних підприємств, відновлення систему моніторингу повітря у великих містах;

розробка та встановлення систем контролю якості повітря, потрібних приладів автоматичного контролю та мереж передачі й збору інформації;

запровадження системи показників забруднення атмосферного повітря гармонізованої із стандартами ЄС;

проведення повної інвентаризації стаціонарних джерел викидів та якості встановленого очисного обладнання;

систематичний контроль та оновлення кадастру парникових газів,

запровадження системи "Зелених інвестицій";

до 2020 р.

встановлення сучасного очисного обладнання, яке забезпечує високий ступінь очищення викидів від оксидів сірки, азоту, пилу та аерозольних частинок до показників, що відповідають сучасним європейським нормам, насамперед підприємствами паливно-енергетичного та металургійного комплексу.

застосування каталізаторів знешкодження викидів автотранспорту (запровадити обов’язковість використання каталізаторів допалювання на всіх нових автомобілях) та використання високоякісного бензину й кисеньумісних добавок до нього;

впровадження альтернативних джерел виробництва енергії, в першу чергу, вітрової та сонячної, а також використання відходів тваринництва для виробництва біогазу.

збільшення частки перевезень залізничним транспортом;

стимулювання виробництва та використання біопалива – палива з рослинних олій і спирту, з використанням досвіду країн Європи та США;

обладнання місць звалищ побутових відходів системами компостування та збирання біогазу.

Для успішної реалізації стратегії необхідно забезпечити:

прийняття поправок до Закону про охорону атмосферного повітря; створення міжміністерської цільової групи для координації прав та відповідальності всіх рівнів адміністрування у новій схемі управління в галузі охорони повітря;

розробка програми навчання для природоохоронних інспекторів з метою вирішення завдань, що випливають з прийняття нового закону про охорону атмосферного повітря. Програма має враховувати позитивний досвід, набутий в областях, в яких запроваджено сучасний менеджмент повітря;

аналіз ефективності наявних економічних інструментів з метою переоцінки субсидій, консолідації природоохоронних фондів та підвищення плати за викиди у разі потреби. Принцип «забруднювач платить» має застосовуватися систематично і без винятків до всіх джерел викидів, стаціонарних чи пересувних, однаково до фізичних і юридичних осіб;

перегляд пріоритетів в НПД та сфокусуватись на розробці реалістичного середньострокового плану дій або планів, окремо для кожного міста, з метою зменшити забруднення повітря;

аудит основних підприємств-забруднювачів, відповідальних за забруднення повітря у великих містах (зокрема, на електростанціях, підприємствах хімічної, металургійної промисловості та ін.) для того, щоб визначити їхні можливості у зменшенні викидів шляхом малозатратних заходів;

реорганізувати систему моніторингу забруднення повітря на основі інтегрування наявних галузевих програм вимірювання якості повітря. Система має використовувати сучасну методологію і автоматизоване обладнання. Забезпечити обладнання Гідромету сучасним обладнанням та програмим забезпеченням для аналізу та передачі даних;

реорганізувати і розширити систему інвентаризації та відповідні системи звітування з метою повного охоплення найбільш важливих джерел забруднення та зосередження уваги на класичних, а також найбільш небезпечних забруднювачах. Методологію інвентаризації необхідно привести у відповідність до відповідних рекомендацій ЕМЕР. Громадськість має бути проінформована про результати;

ратифікацію вже підписаних природоохоронних конвенцій і протоколів ЄЕК і розробити відповідну стратегію для їх впровадження. Вона також має передбачити приєднання до угод, які ще не підписані, та підписання нових документів, що можуть стати інструментами для вдосконалення політики та стратегій, щодо зменшення забруднення повітря і впровадження невідкладних заходів контролю у рамках НПД.



^ 2.1.2. Підвищення якості поверхневих і підземних вод


Головними чинниками забруднення поверхневих і підземних вод на більшій частині території України є негативний вплив діяльності потужних промислових і сільськогосподарських комплексів. Практично всі поверхневі джерела водопостачання України інтенсивно забруднюються через низьку якість очищення стічних вод. У 2006 році в поверхневі водні об’єкти скинуто 8484 млн. м3 води, у тому числі 3891 – забрудненої, 1304 – нормативно-очищеної.

Основними причинами скидання забруднених стоків без очищення залишається нестача у більшості населених пунктів країни централізованого водовідведення, зниження ефективності роботи очисних споруд, що зумовлено їх зношеністю, низьким технологічним рівнем, енергомісткістю.

Значного техногенного навантаження у 2006 році зазнали поверхневі водні об’єкти Донецької, Київської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської областей (частка забруднених зворотних вод у загальному водовідведенні становила більше 70%). Найбільше забруднених вод скинуто водокористувачами Дніпропетровської – 659 млн.м3, Донецької – 1374 млн.м3, Луганської – 222 млн.м3, Запорізької – 457 млн.м3, Львівської – 180 млн.м3, Одеської – 183 млн.м3 областей та м. Києва – 420 млн.м3.

Основні проблеми екологічного стану поверхневих і підземних водних ресурсів:

перевищення об’єму використання води над екологічно допустимими межами;

деградація водних екосистем, порушення біологічного і ландшафтного різноманіття вододжерел;

зростання частки скиду забруднених січних вод у загальному об’ємі стічних вод;

накопичення токсичних речовин у стічних водах;

зростання негативного впливу вод (повені, підтоплення, засолення тощо).

У цьому звязку необхідно забезпечити досягнення балансу екологічних та економічних інтересів використанням водних ресурсів, а також підтримка економічно вигідного і екологічно безпечного рівня водокористування. Для досягнення цієї мети необхідно вирішити наступні завдання:

державне регулювання дотримання режиму невиснажливого водокористування всіма господарськими суб'єктами до 2012 р.;

відновлення порушених і змінених водних об’єктів та їх екосистем, біологічного і ландшафтного різноманіття вододжерел;

забезпечення еколого-безпечного функціонування водогосподарських систем та іншої інфраструктури, гарантування безпечної експлуатації гідротехнічних споруд (дамб, гребель тощо), ліквідації особливо небезпечних виробничих та інших об'єктів, у тому числі накопичувачів токсичних стічних вод і рідких відходів, що є потенційними джерелами надзвичайних ситуацій на водних об'єктах;

попередження шкідливого впливу вод (повеней, підтоплень господарських об'єктів і сільськогосподарських земель та ін.).

На шляху до поставлених цілей необхідно вирішити низку проблем, які включають забруднення водних об’єктів точковими і дифузними (із водозбірного басейну) джерелами, значні втрати води в господарській діяльності, високу водоємність продукції, неадекватність використання технологій підготовки питної води стану водних джерел, значну зношеність водогосподарських об’єктів тощо.

З метою збереження водних джерел від забруднення та виснаження виникає потреба формування принципів нової державної політики збалансованого водокористування, які дають основу для визначення механізмів досягнення поставлених цілей і розробки комплексної програми заходів:

управління водними ресурсами по басейнах річок або їх ділянках;

басейнове планування водокористування;

екосистемний підхід до планування водокористування і здійснення водоохоронної та водогосподарської діяльності;

мінімізація антропогенного впливу на водні об'єкти та їх водозбірні території;

баланс між екологічними та економічними пріоритетами при управлінні водними ресурсами (екологічними пріоритетами при визначенні загальних меж використання водоресурсного потенціалу і встановленні загальносистемних екологічних вимог, з одного боку, та пріоритетом економічних інтересів при використанні водних ресурсів зарегульованих річок – з іншого);

відкритість і гласність планування водокористування й управління водними ресурсами, узгодження інтересів водокористувачів;

збереження стійкості природних водних екологічних систем і стабільного стану природних комплексів;

водозбереження;

попередження і зниження небезпек, запобігання надзвичайних ситуацій, що виникли внаслідок нераціонального використання водних ресурсів або шкідливого впливу вод;

розмежування сфер і меж відповідальності держави, місцевого самоврядування, господарюючих суб'єктів і громадян за стан водних об'єктів, водогосподарських систем і споруд, запобігання небезпечного впливу вод і забезпечення компенсації за нанесений збиток майну і шкоду здоров'ю в результаті нераціонального використання води та інших ресурсів водних об'єктів або шкідливого впливу вод;

платність за використання водних та інших ресурсів (біологічних, гідроенергетичних тощо) водних об'єктів і повне відшкодування збитків нанесених навколишньому середовищу;

поетапний перехід до самофінансування водного сектору економіки.

Враховуючи вищезазначене доцільно виділити наступні напрями реалізації водної політики, яких потребує нинішня ситуація у водному господарстві держави:

забезпечення населення водою відповідної якості та в необхідних об’ємах;

регулювання господарської діяльності з метою досягнення балансу між потребами економічного розвитку і можливостями відтворення екологічно повноцінних водних ресурсів;

захист населення і господарського комплексу від наслідків водогосподарської діяльності (шкідливих впливів паводків, водної ерозії, посухи і т.п.);

поетапне відновлення порушених екосистем, пов’язаних із водними об’єктами.


^ 2.1.3. Підвищення рівня лісистості


Ліси – найефективніший засіб стабілізації навколишнього природного середовища (60% кисню виробляє рослинність). Вони виконують оздоровчі та санітарно-гігієнічні функції, нейтралізують шкідливі викиди в атмосферу, поглинають окис вуглецю, збагачують повітря фітонцидами (1 га лісу фільтрує до 70 тон пилу). Ліси виконують захисні функції щодо охорони земель від водної і вітрової ерозії та запобігають процесам опустелення (що особливо важливо для Півдня і Сходу країни). Ліси виконують водоохоронні функції, закріплюють береги рік і водойм. Ліси є об’єктами природно-заповідного фонду, середовищем для збереження унікальних ландшафтів, об’єктів рослинного та тваринного світу.

Разом з тим, в Україні відмічається найнижчий рівень лісистості серед Європейських країн (за виключенням Молдови). Ця ситуація ускладнюється тим фактом, що ліси в Україні в окремих природно-кліматичних зонах мають дуже низький рівень лісистості (в південних частинах країни). Крім того, структура лісів є здебільшого неоптимальною, що обумовлено нераціональним лісокористуванням, зокрема здійсненням суцільних рубок головного користування (більш детально див. розділ 3.2.5. )

Стратегічною довгостроковою метою в лісовому господарстві має стати доведення рівня лісистості до оптимального рівн