Реферат: Зміст понять „редагування”

ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ „ УКРАЇНА”


Кафедра журналістики,

видавничої справи

та редагування


КУРСОВА РОБОТА


з предмету:


„Редагування газетно-журнальних видань”


на тему:


„ЗМІСТ ПОНЯТЬ „РЕДАГУВАННЯ”,

„ЛІТЕРАТУРНЕ РЕДАГУВАННЯ”


Виконала:

студентка ІІІ курсу

група ЗВС-42

Микитенко Ф.-К.М.


Перевірив:

Викладач:

Губарець В.В.


Київ. 2007.

Зміст


ВСТУП 3

1. Роль мови у суспільному житті. 3


2. Стильові різновиди української мови. 4

РОЗДІЛ 1. ЗМІСТ ПОНЯТЬ РЕДАГУВАННЯ. РЕДАГУВАННЯ ТЕКСТУ 6

^ РОЗДІЛ ІІ. ЛІТЕРАТУРНЕ РЕДАГУВАННЯ 8


ВИСНОВКИ 25


ЛІТЕРАТУРА 28


ВСТУП


Поняття редагування, літературне редагування входять в коло питань редакторської професії /І.Р,2/. Останнім часом посилився інтерес не лише до друкованого слова, до професії літератора, журналіста, редактора, але й сама літературна робота набула суспільної значимості. Праця літератора, журналіста, а особливо політичного журналіста стала частиною загальнодержавної справи. Варто згадати, як після гострої політичної статті можливе аж занадто сильне загострення відносин на політичному Олімпі, в яке, часом, бувають втягнуті великі маси населення держави.

Як і кожна професія, професія редактора має свої виробничі секрети. Має свої усталені прийоми і методику виконання роботи.

Запит на професію редактора, літературного редактора в сучасній Україні доволі широкий. Варто лише відкрити сторінку Інтернету в вікні “Редагування”, “Літературне редагування” і можна побачити довгий список запитів і пропозицій по даній професії. Займатися редагуванням сьогодні можна працюючи вдома. Виховуючи дитину, можна займатися і коректурою і редагуванням. Коректорська праця – виправлення синтаксичних і орфографічних помилок. Редагування – це вже значно складніше: воно буває технічне, літературне, наукове. Часом треба скорочувати текст, знаходити логічні помилки, рецензувати. На сьогодні чимало таких пропозицій, бо правити текст необхідно і в Інтернеті. Тут умови ідеальні для молодої, заклопотаної домашніми справами матусі, але така робота вимагає вродженої або набутої грамотності, навичок правки, уважності та охайності і, як правило, вищої філологічної освіти. Але в цьому випадку роботу краще шукати у видавництвах чи на біржах праці.


Редагування передбачає насамперед досконале знання української мови її стилів.


Коротко торкнемось значення української мови в житті суспільства і дамо характеристику різноманіття її стилів.


^ РОЛЬ МОВИ В СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ


Сучасна українська мова є багатовіковим надбанням українського народу. Вона створена зусиллями багатьох поколінь. “ В мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання…І поки живе мова - житиме й народ, як національність.”(I. Огієнко)
Становлення народу тісно пов’язане з формуванням його мови. Усі сторони суспільного життя, процеси пізнавальної і творчої діяльності людини, кожний момент її свідомості супроводжуються мовою.
Мова – найважливіший засіб спілкування між людьми. Вона безпосередньо зв’язана з мисленням. Не може бути мислення без мови і мови без мислення. Мова і мислення мають глибоко суспільний характер – не лише за своєю природою, а й за своєю функцією в суспільстві. За допомогою мислення люди пізнають світ, об’єктивні закони природи й суспільства. Пізнавальна діяльність людини, її мислення можливі лише на базі мовного матеріалу, слів і речень. Кожний момент діяльності обумовлюється думкою і її носієм – мовою. Тільки завдяки мові все здобуте попередніми поколіннями не гине марно, а служить фундаментом для подальшого розвитку людства.
Літературна мова – це мова державних, громадських, політичних установ, організацій, навчальних закладів, науки, художньої літератури, ділового спілкування, театру, кіно, преси, телебачення.

В Україні державною є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя; сприяє розвитку української нації, її традицій і культури. І це гарантує Конституція України.
Така важлива роль мови в суспільному житті нашої держави зобов’язує добре знати правила й закономірності її розвитку. Щоб оволодіти нормами сучасної літературної мови, треба глибоко вивчати її лексичний склад, фонетичну систему, граматичну будову і стилістичні властивості. Досконале знання мови є важливим показником розумового розвитку людини та її культурного рівня.
В умовах національного відродження українська мова набула особливої ваги. Вона стала вирішальним чинником самобутності талановитого, віками гнобленого українського народу, виразником інтелектуального і духовного життя.


^ СТИЛЬОВІ РІЗНОВИДИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ


Мова обслуговує усі сфери суспільного життя. В процесі історичного розвитку в мові виробилося багато різноманітних засобів висловлювання, які по-різному використовуються залежно від мети спілкування.

Так, наприклад, мовні засоби художнього твору де в чому відрізняються від наукового твору; мовні засоби ділових документів відрізняються від художніх і наукових творів і т.д.

Літературна мова становить систему стилів. Структура, кількість, характер і співвідношення їх змінюються з розвитком суспільства. Під стилями літературної мови розуміють її різновиди, які обслуговують різноманітні сфери суспільного життя. Усна форма літературної мови має лише один стиль – розмовний. У писемній мові виділяють: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній стилі.
Офіційно-діловий стиль має підстилі: інформаційний, дипломатичний, законодавчий, адміністративно-канцелярський. Ним написані найважливіші документи, в яких відбивається історія народу. Це стиль Конституції країни, законів, постанов, статутів, програм, наказів, звітів та інших ділових паперів. Документи відображають події, зберігають пам’ять через роки, пов’язуючи минуле з сьогоденням.
Тексти в офіційно-діловому стилі повинні бути змістовними, точними. Для офіційно-ділового стилю характерні усталені мовні звороти, стандартні початки і закінчення документів, поділ на частини. В ньому закріпилося чимало специфічних термінів, традиційних форм. Цей стиль позбавлений образності й емоційності. Побудова речень відзначається лаконізмом. Речення чіткі й нескладні.

Стиль законодавчих паперів значно відрізняється від канцелярського. В канцелярсько-діловій мові виразно виявляється безпосередній зв’язок мови з виробничою діяльністю людей.

З роками, від століття до століття, від епохи до епохи змінюються мовні стилі. Ряд термінів і слів виходять з ужитку і виникають нові, а ті, що лишаються змінюють своє значення. Тому стилі української мови на сучасному етапі відрізняється від стилів попередніх років.

Один мудрий філософ сказав: ”Заговори, щоб я тебе побачив.” Вислів віками не втрачає своєї актуальності. Адже від того, якими лексичними засобами володіє мовець, яку має інтонацію, вимову, як послуговується жестами, емоціями – залежить рівень його освіченості і культури.

Вміння володіти словом – велика майстерність.

Не секрет, що не завжди на належному рівні виписані тексти, з якими доводиться працювати редактору. І, на жаль, частково огріхи припадають на невдало підібрані слова. Наприклад, у своїх текстах автори часто вживають російські слова в українському варіанті або ж навпаки, тобто калькують їх. Насичують свою мову просторіччям, територіальними діалектами, нехтують вимовою, а іноді й роблять це навмисне, мовляв, для” кращого ефекту”, але досягається зворотній.
Часто можна побачити в тексти, як через мовознавчу некомпетентність порушується граматична й лексична структура слів.

Мова тексту має бути бездоганною, простою, зрозумілою широкому колу читачів. Слід уникати іншомовних слів, якщо є українські відповідники; сполучників типу: тому що; через те, що; у зв’язку з тим, що; враховуючи те, що; з огляду того, що; зважаючи на те, що; так, як; про те, що і т.д.

Важливим є також правильне й доречне використання вставних слів і виразів, обережне послуговування крилатими словами та іншими фразеологізмами.

^ Теорія і практика редагування входить до наукових дисциплін, які відають редагуванням і складанням текстів.

Тексти, особливо ділові, насамперед характеризуються логічною послідовністю.

Загальна логічна послідовність тексту досягається за допомогою слів на позначення результативності (таким чином, у результаті, отже тощо). Наприклад: «Отже, ліцензійна торгівля охоплює переважно електротехнічну й електронну промисловість, загальне машино-, приладобудування, автомобільну, авіаракетну промисловість, хімію і нафтохімію, біотехнологію, ресурсозберігаючі технології (підр.)».

Отже, уважне, дбайливе ставлення до мови є зовнішньою ознакою мовної грамотності редактора.


^ ОЦІНКА РУКОПИСУ


М. Горький вважав, що оцінюючи рукопис, редактор обов'язково має виходити насамперед з «ідейної, соціально-виховної вагомості літературно-художнього твору».

/1.,76/.


^ РОЗДІЛ 1. ЗМІСТ ПОНЯТЬ РЕДАГУВАННЯ. РЕДАНУВАННЯ ТЕКСТУ.


Протягом усього періоду радянських часів розглядалися питання преси, ке­рівництва пресою. В наші часи – актуальними стали питання свободи слова. Безперечно, мова йшла і йде про керівництво пресою і перш за все засади редакторської праці. Показовим у цьому плані є підручник М.М.Сікорського "Теория й практика редактирования", в якому розкриті принципи, редакторської праці . Зовсім не дослідженими поки що залиша­ються питання об'єктивності керівництва пресою й працею редактора, доцільності втручання державних органів у роботу редактора над твором тощо.

^ Поняття редагування (франц. Redaction. лат. Redactus – доведений, упорядкований) – це обробка, підготовка тексту до друку. Редагування – це форма і стиль вираження думки /55,54/. Відредагований текст – варіант твору, який є результатом обробки автором або редактором

^ Літературне редагування – це літературна обробка тексту, що готується до друку. Редакційно-видавничий процес – надання елементам тексту та іншим матеріалам авторського оригіналу підготовленого до видання, однакової форми, найзручнішої для читання видання і будь-якої іншої роботи з ним (транспорт, зберігання, накопичення в бібліотеках, швидке ознайомлення тощо) /54,14/.

Раїса Іванченко називає редактора “першим читачем” твору /1, 73/.

Після одержання від автора відповідного матеріалу можна розпочинати його редагування. Здебільшого у процесі редагування вирішуються такі основні завдання.

^ Перевірка фактичної вірогідності матеріалу. Складність вирішення цього завдання може істотно залежати від складності проекту. В будь-якому випадку першочергове значення мають компетентність автора й вірогідність поданого ним матеріалу. Якщо вірогідність матеріалу викликає сумніви, а компетенції редактора недостатньо, то слід залучити до роботи наукового консультанта або наукового редактора.

^ Установлення власника авторських прав й одержання дозволу на видання. Авторське право э одноосібним правом відтворювати матеріал у будь-якій формі або публікувати його В Україні знак охорони авторського права розміщується у вигляді символу @ у нижньому правому куті звороту титульного аркуша. Одним із завдань при редагуванні майбутнього видання є перевірка наявності прав або запит на одержання дозволу.

У доповнення до прав автора існують також авторські права видавця, які захищають використані у виданні друкарські засоби. Це означає, що дане видання, складене і подане у певному вигляді, захищене від можливості відтворення іншим видавництвом.

^ Застосування власного стилю. При перегляді тексту в необхідних місцях використовуються особливості стилю, прийнятого для певного виду видань.

Визначення структури. Ця операція включає визначення структурної організації тексту, виділення заголовків та характерних місць, підбір місця для ілюстрацій тощо для надання виданню належного вигляду.


Редагування — вид діяльності; і як будь-який вид діяль­ності, воно має складну системно-структурну організацію, складний механізм діяльності, складну систему факторів, що її зумовлюють. Принаймні, можна виділити такі основні аспекти аналізу редакторської праці: технологічний (організа­ція праці редактора на наукових засадах), діяльнісний (визна­чення структури діяльності, мотиваційно-цільової сфери праці, впливів, що зумовлюють працю, осмисленість праці),

психофізіологічний (визначення механізмів роботи, яку ви­конує людина як літературний редактор). Кожен із цих аспектів передбачає аналіз предмета редакторської діяльнос­ті. Вивчення предмета діяльності редактора — - журналістського твору — теж має різні аспекти аналізу: мовленнєвий, комунікативний, кібернетичний, соціальний, лінгвістичний, соціально-психологічний тощо /1/.


^ РОЗДІЛ ІІ.

ЛІТЕРАТУРНЕ РЕДАГУВАННЯ


Поняття про літературне редагування


Наука про літературне редагування пройшла відносно короткий шлях. Фактично XX століття було тим періодом, який дав перші дослідження у галузі літературного редагу­вання. До цього літературне редагування існувало як ремесло, праця, творчість /РІ/.

Без знань про твір не можна навчити редагувати твір, як без знань про людину не можна навчити лікувати людину. Немає науки про редагування конкретного твору, як немає науки про лікування конкретної людини. Є наука про твір узагалі, про пси­хологію авторської творчості, про мову, як є наука про будову людини, загальні закони її розвитку тощо. Але маючи відповідні знання, редактор може виправити слово у тексті, а лікар знешкодити нерв у зубі.

Ознакою перетворення ремесла у фах є наявність осми­сленої, усвідомленої системи необхідних операцій, здатних забезпечувати досягнення конкретних виробничих цілей. Ця система будується на наукових засадах, вона передбачає аналіз трудових операцій, відбір найбільш ефективних, технологічноємних дій, що забезпечують працю і швидке досяг­нення оптимального результату.

Таким чином, фахова підготовка з літературного редагу­вання і відповідна професійна діяльність передбачає існуван­ня роботи літературного редактора і науки про неї, в основі якої лежить певна теорія.

Літературне редагування (від лат. redactus – приведення в порядок) є однією з головних дисциплін навчального плану, що забезпечує необхідну підготовку фахівців за спеціальністю “Журналістика”.

Інтенсивний розвиток сучасної видавничої справи зумовлює потребу у знаннях методики аналізу і вдосконалення текстових матеріалів у зв’язку з підготовкою їх до друку. “Літературне редагування” покликане забезпечити редактора прийомами роботи з текстами різних видів і жанрів, їх тематичною і композиційною структурою, фактологічним матеріалом, мовою і стилем відповідно до чинних норм тих наук, з якими взаємодіє редагування (лінгвістика, психолінгвістика, логіка тощо).


^ Предмет “Літературне редагування”


Літературне редагування – це професійна діяльність, спрямована на аналіз і вдосконалення мовного твору у зв’язку з підготовкою його до друку. Основою цієї діяльності є критичний аналіз твору з метою правильної оцінки та допомога автору в удосконаленні форми і змісту матеріалу. Таким чином, літературне редагування – це своєрідний вид інтелектуального випробування рукопису, в основі якого лежить редакторський аналіз, що допомагає оцінювати рукопис, визначати причини недоліків, підказувати автору шляхи і засоби їх усунення, разом з автором удосконалювати рукопис. 

Досить часто літературне редагування ототожнюють з мовною правкою твору і коректурою, хоча обидва процеси є лише складовими частинами редакторської праці. Літературне редагування – це всебічний багатоаспектний аналіз твору, проникнення у творчу лабораторію автора з метою зрозуміти, що хотів сказати автор, яким був його задум, з якою метою він написав текст.

^ Предметом “Літературного редагування” як наукової дисципліни є редакторська праця з підготовки до друку текстового матеріалу, яка містить такі складові:

1) аналіз тематичної організації твору (визначення головної і побічних тем, робота над тематичними відхиленнями);

2) аналіз композиційної структури твору, перевірка її логічності;

3) роботу з фактологічним матеріалом, перевірку його точності і достовірності;

4) виявлення і виправлення порушень логічних зв’язків у тексті;

5) мовну правку;

6) редакційно-технічну обробку (робота із зверстаним текстом (виправлення порушень технічних правил набору і верстання).

^ Літературне редагування необхідно проводити в системі інших видів редакторської діяльності – технічного і художнього редагування, оскільки історично всі ці три види були нероздільними. У цій системі літературне редагування виділяється насамперед як робота над композицією матеріалу, компонентами змісту і тими первинними формами вираження змісту, поза якими він не існує. Хоча літературний редактор не займається макетуванням видань, він аналізує текст, виходячи з передбачуваного розташування його на полосі, а іноді й надає рекомендації щодо доцільності його розташування й оформлення. А відтак знання основ технічного і художнього редагування, правил верстання стає необхідною умовою ефективної роботи літературного редактора в сучасній видавничій справі.

Для опанування технологією редакторської праці редактору необхідно мати знання з суміжних до редагування дисциплін – лінгвістики, логіки, психології тощо. “Літературне редагування” узагальнює знання фахівця з даних дисциплін, формує його мовну культуру і сприяє виробленню практичних навичок роботи з конкретним текстом.

Головні завдання літературного редагування:

1)     визначити особливості аналізу тексту як методу їх об’єктивної характеристики й оцінки, а також визначити шляхи удосконалення рукопису в процесі його підготовки до друку;

2)     бути ознайомленим з нормативною базою редагування;

3)     використовувати методику редагування, прийоми і засоби реалізації рекомендацій, сформульованих упродовж редакторського аналізу: різними видами правки (вичитування, доопрацювання, переробки, скорочення), техніку аналізу тематичної, композиційної і логічної організації тексту, роботу з фактологічним матеріалом, коректурними знаками для виправлення текстової та ілюстраційної частин тексту;

4)      розкрити особливості редагування текстів різних видів і жанрів;

забезпечити методику редакційно-технічної обробки рукопису і коректурних відбитків, методику праці із зверстаним текстом, користуючись загальними і спеціальними нормами верстання.

Природно, що літературний редактор повинен знати:

1)      визначення понять “літературне редагування”, “технічне редагування”, “художнє редагування”, їх відмінності;

2)      основні норми і методи редагування;

3)      сутність логічного аналізу тексту, способи виявлення і перевірки логічних зв’язків у ньому;

4)      особливості різних видів композиційної структури і композиційних шаблонів;

5)      особливості елементарних стилів мовлення і видів тексту, їх зв’язок із жанрами журналістських творів;

6)      визначення поняття “верстання”, особливості загальних і спеціальних норм верстання;

7)      основні методичні вимоги до аналізу мови і стилю твору;

8)      загальну класифікацію помилок;

9)      особливості різних видів правки і коректури;

10)  правила застосування коректурних знаків.

Уміти

1)      застосовувати на практиці набуті теоретичні знання;

2)      здійснювати тематичний аналіз тексту;

3)      перевіряти логічну будову тексту;

4)      перевіряти точність і достовірність фактологічного матеріалу;

5)      аналізувати композиційну структуру тексту;

6)      здійснювати правку тексту, застосовуючи коректурні знаки;

7)      користуватися прийомами видалення типових нормативно-стилістичних помилок;

8)      працювати із зверстаним текстом, контролювати його основні елементи (переноси, “висячі” рядки, виділення тощо).


^ Літературне редагування як наукова дисципліна


З історії наукових поглядів на літературне редагування. Становлення і розвиток науки про літературне редагуван­ня, як і будь-якої іншої науки, — процес складний та неоднозначний. Чим складніший предмет наукового аналізу, тим більша ймовірність існування навіть протилежних на­укових інтерпретацій цього предмета.

Складність літературного редагування як предмета науко­вого аналізу полягає в тому, що й історично й онтологічно редагування є неоднозначним, багатоаспектним, багаторів­невим процесом, котрий охоплює активність людини одно­часно на різних рівнях свого існування — соціальному, психологічному, лінгвістичному, діяльнісному, кібернетич­ному, філософському тощо /РІ/.

Література:

Капелюшний А. О. Стилістика і редагування. – Львів: ПАІС, 2002. – С. 386–390.

Мильчин А. Э., Чельцова Л. К. Справочник издателя и автора. – М.: Олимп, 1999. – С. 3–267.

Памятная книга редактора. – М.: Книга, 1998. – С. 7–91, 108–126, 130–152, 361–363.

Партико З. В. Загальне редагування: нормативні основи. – Львів: Афіша, 2001. – С. 76–77, 263–297.

Сурикова Т. И. Язык журналистики 97: Обзор направлений исследования // Вестник Московского университета. Серия 10. Журналистика. – 1999. – № 1. – С. 93–98.

3 (С. 6–7, 21), 5 (С. 392, 422), 6 (С. 25–112), 15 (С. 7–12, 58–74), 54.


^ Норми редагування

Норма – це сукупність загальновизнаних правил. Нормами редагування є множинність простих і складних норм, установлених науками, з якими взаємодіє редагування (логіка, лінгвістика, психолінгвістика тощо). Загальні норми (постулати) редагування повідомлень: нова для реципієнта інформація, визначена модальність, адаптація до місця, часу і ситуації сприйняття, адаптація до тезаурусу реципієнта.
Існує розмаїття класифікацій норм: за формою (граничні значення; константи (літерні, цифрові); списки; шаблони; структури (моделі); положення); за змістом (лінгвістичні, психолінгвістичні, логічні, наукові, композиційні, видавничі, юридичні, політичні, поліграфічні, етичні, естетичні). Зафіксовані і незафіксовані (“видавничий фольклор”) норми. Об’єктивні і суб’єктивні норми. Види зафіксованих об’єктивних норм: настроюванні, ненастроюванні. Загальні і галузеві норми. Встановлені і невстановлені норми.
.Література: 1 (С. 45), 2 (С. 81–92).

1.Капелюшний А. О. Стилістика і редагування. – Львів: ПАІС, 2002. – 576 с.

2. Партико З. В. Загальне редагування: нормативні основи. – Львів: Афіша, 2001. – 416 с.
^ Видавничі норми редагування
Видавничі норми виступають як контроль форми подання різноманітних компонентів повідомлення. Види видавничих норм: норми для основного простого тексту, для основного складного тексту, для ілюстрацій, для апарату видання.

^ Характеристика норм для основного простого тексту - це норми редагування чисел і знаків: кількісні числівники, порядкові числівники, числівники у складних іменниках і прикметниках, знаки в тексті. Норми редагування дат і часу дня – це правила датування фактів, форма написання дат і періодів, позначення часу дня.

Норми редагування переліків – це рекомендоване вживання різних видів переліків і позначень їхніх елементів; принцип уніфікованого позначення елементів переліку; форма тексту, що передує переліку; розділові знаки у фразі з переліком; рекомендоване вживання великої літери.

Норми редагування скорочень – види скорочень, основні вимоги до скорочень слів і словосполучень; правила графічних скорочень слів, вживання загальноприйнятих графічних скорочень, спеціальні й індивідуальні графічні скорочення; правила написання ініціальних абревіатур, вживання ініціальних абревіатур; складноскорочені слова; скорочення змішаної форми.

Норми редагування посилань – це загальні вимоги до редакційного оформлення посилань на елементи видання, особливості посилань на окремі елементи видання. 

Норми редагування цитат – це загальні правила цитування; вживання лапок; абзаци при цитуванні; велика і мала літери на початку цитати; трикрапка; примітки при цитатах; розділові знаки у фразі з цитатою. Цитати “без лапок” - це тенденція сучасного стилю журналістських творів.

Редактор повинен знати норми редагування чужомовних текстів у повідомленні.

^ Характеристика норм для основного складного тексту – це необхідно знати норми редагування таблиць: структуру таблиці, види таблиць, вимоги до подання головки, боковика і прографки таблиці. Загальні норми редагування формул.

^ Характеристика норм редагування ілюстрацій – це особливості ілюстрацій як об’єкта редагування: редактору необхідно знати види, жанри і типи ілюстрацій. Розрізняють типи видань за співвідношенням кількості ілюстраційного і текстового матеріалу. Редактор повинен враховувати вимоги до подання підписів до ілюстрацій: підписи до художньо-образних, документальних, науково-технічних ілюстрацій, до репродукцій творів; пунктуаційне і графічне оформлення підпису. Вимоги до подання нумерації ілюстрацій - це знати види нумерацій, форму номерів ілюстрацій, які ілюстрації можуть бути ненумеровані, як проводиться нумерація оригіналів ілюстрацій і службові позначки на них.

Література: 1 (С. 386–390), 2 (С. 3–267), 3 (С. 7–91, 108–126, 130–152, 361–363),4 (С. 76–77, 263–297), 5 (С. 94–95).

1. Капелюшний А. О. Стилістика і редагування. – Львів: ПАІС, 2002. – С. 59–61.

2. Литературное редактирование / И. К. Гужова, Р. А. Молибоженко, К. М. Накорякова,    Т. И. Сурикова. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 2000. – С. 5–21.

3. Мильчин А. Э. Издательский словарь-справочник. – М.: Юристъ, 1998. – С. 17, 34, 59, 87, 169, 179, 299, 372.

4. Памятная книга редактора. – М.: Книга, 1998. – С. 338–343.

5. Сикорский Н. М. Теория и практика редактирования. – М.: Высшая школа, 1980. –         С. 156–160, 240–256.
^ Методи літературного редагування
Метод редагування – це послідовність процедур, що дає змогу відшукувати в окремих компонентах повідомлення відхилення від норм та виправляти їх. Різновиди методів: методи контролю, методи виправлення.

^ Класифікація методів контролю: параметричні, спискові, шаблонні, структурні, аналітичні, когнітивні, положеннєві, компаративні, спеціальні.

Послідовність операцій контролю – це умова ефективної роботи редактора. Вимоги до послідовності операцій контролю: мінімізація ступеня редагованості повідомлення, усунення можливості повторного виправлення фрагментів тексту.

^ Класифікація методів виправлення. Існує розмаїття класифікацій методів виправлення. Типологія виправлень з позицій варіантності означає однозначні, неоднозначні, багатозначні виправлення. Сучасна класифікація методів виправлення повідомлень така: формалізовані (переставлення, видалення, заміна, вставлення, спеціальні виправлення), неформалізовані (творчі) (скорочення, опрацювання, перероблення).

Література: 1 (С. 184–207), 2 (С. 338–343), 3 (С. 103–120).

Литературное редактирование / И. К. Гужова, Р. А. Молибоженко, К. М. Накорякова,    Т. И. Сурикова. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 2000. – 160 с.

Різун В. В. Літературне редагування. – К.: Либідь, 1996. – С. 169–175, 186–187, 209–215.

Сикорский Н. М. Теория и практика редактирования. – М.: Высшая школа, 1980. –         С. 190–198.


Текст – головний елемент з яким працює редактор. Крім параграфів, пунктів у тексті виділяються абзаци. Тут треба стежити, щоб кожен абзац розпочинав нову думку чи мікротему.
Поділ тексту на абзаци має велике практичне значення. Це допомагає осмислити прочитане і підготуватися до сприйняття іншої підтеми.
Абзаци не повинні бути великими. Нормативним можна вважати абзац з трьох чи п’яти речень. Для сприйняття краще, якщо ці речення будуть різні: найкоротші – на початку і в кінці. Абзаци теж вимагають чергування залежно від розмірів. Наприклад, у виробничих документах, де звертається увага на кожну операцію чи деталь, абзаци використовуються для виділення однорідних членів чи сурядних речень в окремі мікротексти. Тут доречні абзаци з одного – двох речень.
Найзручніші для сприйняття речення з трьох, п’яти, семи і найбільше – з дев’яти слів.
Щодо словосполучень, то слід пам’ятати, що в будь-якому діловому тексті варто використовувати звичні стандартизовані форми. Це прискорює складання і сприйняття документа.


^ ГРАМАТИЧНА ФОРМА ПРИ РЕДАГУВАНННІ ТЕКСТІВ.


При редагуванні текстів виникають труднощі не лише в доборі потрібних слів, а й у виборі відповідної граматичної форми. Найчастіше виникає сумнів щодо використання роду іменників, коли це стосується назви осіб за професією.
Наприклад: учитель —учителька, касир —касирка, лаборант —лаборантка, лікар —лікарка, фізик —фізичка, працівник —працівниця, викладач —викладачка.
Офіційні назви посад, професій— іменники чоловічого роду, тому в текстах слід вживати саме їх. Залежні слова від найменування професій узгоджуються у формі чоловічого роду.
Наприклад: старший викладач Світлана Дмитрівна; касир управління Марія Семенівна; лаборант інституту Оксана Вікторівна; науковий співробітник Ольга Семенівнва; головний прокурор Лідія 1ванівна Шевченко.

Коли ж після таких сполук на позначення жіночого роду стоїть дієслово, то воно узгоджується з прізвищем і вживається у формі жіночого роду.

Наприклад: Старший викладач Г.І. Гаєвська відповідала на наші запитання. Головний лікар Л. 1.Ткаченко наголосила на цих рядках наказу директора.
У ділових тексах не вживають узгодження типу: наша голова наказала, старша інженер поїхала, головна лікар порадила тощо.

Не рекомендується називати осіб за місцем проживання та їх професією типу: сельчани, городяни, заводчани, дистанційними, поштарі, вживаються: мешканці села, мешканці міста, робітники заводу, службовці станції, працівники пошти.
Досить часто в тексах замість множини зустрічається однина.
Наприклад: Полтавські фермери зібрали великий урожай цукрового буряку, соняшнику, картоплі.

Іноді в текстах іменники, що означають речовину {вода, олія, сіль, нафта, вино тощо), набувають форм множини.

Наприклад: На цьому підприємстві можна придбати сухі вина, мінеральні води, технічні мастила.
Чимало помилок у вживанні давального відмінка іменників. Так, іменники чоловічого роду мають переважно закінчення -у, хоча останнім часом надається перевага закінченню -ові, -еві: редакторові , ректорові, директорові.
Багато помилок припадає і на вживання родового відмінка однини іменників чоловічого роду, де одні закінчуються на –а, -я (документа), інші на –у, -ю (протоколу, принципу, факту). У випадках сумніву , слід заглянути до словника.
Щодо вживання прикметників, то тут можуть виникнути труднощі у використанні ступенів порівняння, оскільки в частіше вживані аналітичні форми. Наприклад: повний, більш повний, найбільш повний; вичерпний, більш вичерпний, найбільш вичерпний.


^ ВСТАВНІ СЛОВА І СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ


Слова і словосполучення, введені в речення з метою внесення в нього того чи іншого пояснення або надання йому різних модальних значень, називаються вставними. Вони не пов’язані з членами речення способами узгодження, керування чи прилягання, але за смислом поєднані з реченням. Тому виключення вставних слів і словосполучень із речення змінює його зміст, але не порушує синтаксичної будови.

Вставні слова і словосполучення часто використовуються у діловому мовленні, при складанні ділових паперів, ними розпочинаються речення, абзаци. Але рекомендується вживати їх обмежено.

За своїм визначенням вставні слова і словосполучення діляться на три групи:
1. Вставні слова і словосполучення, що вказують на ставлення автора до висловленої ним думки. Вони можуть означати ступінь впевненості або невпевненості в повідомленні.
Наприклад: звичайно, напевно, безумовно, на жаль, на щастя, як на зло, може, можливо, мабуть, безперечно, безсумнівно, власне кажучи, зрозуміло, без сумніву, видно, очевидно, припустимо, відома річ, немає сумніву, сказати правду, як-не-як, так би мовити, видимо, либонь та ін.
2. Вставні слова і словосполучення, що вказують на те, кому належить
висловлена думка (самому авторові чи комусь іншому).
Наприклад: по-моєму, по-нашому, по-вашому, кажуть, мовляв, на мій погляд, на мою думку, на думку (такого чи таких), за словами (такого чи таких) тощо.
3. Вставні слова і словосполучення, що вказують на зв’язок висловлюваного з контекстом. До них належать: отже, наприклад, значить, виходить, до речі, нарешті, навпаки, проте, загалом, справді, між іншим, словом, по-перше, по-друге, кінець кінцем, мало цього та ін.
Вставні слова і словосполучення в писемному мовленні виділяються комами, в усному паузами.


Література:

1. “Сучасне українське діловодство” Теренович К. А.
2. Головащук С.І. Українське літературне слововживання: Слов.-довід. – К.: Вища шк., 1995. –319с./


Окрім того, літературному редакторові замало бути лише базою даних. Він повинен уміти свої знання творчо використовувати та постійно їх оновлювати.

Літературний редактор повинен мати відчуття мови та стилю. Ця якість взагалі не піддається алгоритмізації чи автоматизації. І нарешті, літературний редактор повинен сам бути добрим комунікатором — людиною, що може донести до сприймача (у даному разі це читач) ідею чи послання. Тому, поза всякими сумнівами, праця доброго літературного редактора є творчою діяльністю принаймні наближеною до мистецтва.

Коректура
Коректура – це процес приведення копії повідомлення до відповідності з його оригіналом. Процеси коректури і редагування у видавничому процесі часто переплітаються і їх часто сплутують. Завдання коректора: звіряння тексту набору з текстом оригіналу; виправлення орфографічних і пунктуаційних помилок, пропущених при зчитуванні і вичитуванні; видалення порушень технічних правил набору і верстки. Залежність процесу коректури від технології видавничого процесу (класичного і комп’ютерного).

^ Різновиди коректури: за контролем інформації: повна (контроль ідентичності основної і службової інформації) і часткова (контроль ідентичності лише основної інформації), за суб’єктом виконання: видавнича (авторська, редакторська, коректорська), типографська. Звіряння – це різновид коректури, що передбачає перевірку коректорських виправлень у звірочних аркушах. Види звіряння: порядкове, наскрізне, внутрішнє. Методи коректури: з підчитувачем, без підчитувача, паралельна коректура.

^ Коректурні знаки – це спеціально утворена для видавничої справи і прийнята на державному рівні множина знаків, що використовується для фіксації місця розташування помилок і завдання методу їх виправлення. Види коректурних знаків: знаки для текстової частини оригіналу, знаки для ілюстраційної частини оригіналу. Різновиди знаків для текстової частини: заміни, вставлення, видалення, переставлення, виправлення пробільних елементів, виправлення шрифтових виділень, виправлення технічного набору тексту, відміни зробленого виправлення. Різновиди знаків для ілюстраційної частини оригіналу: зміни насиченості кольору на заданий відсоток; зміни негативу на позитив і навпаки, зміни контрастності, вирівнювання нечітких контурів, видалення окремих деталей ілюстрації, повернення ілюстрації або її деталей на вказаний кут, перетворення прямого зображення на дзеркальне і навпаки, зміни розмірів ілюстрації чи її деталей, внесення змін по всій ілюстрації. Існують загальні правила застосування коректурних знаків: поле, на яке виносять коректурні знаки; виправлення при пропуску тексту, що перевищує три рядки набору; оформлення вставлень, що перевищують рядок набору; порядок розташування на полі ко