Реферат: Матеріали до майстер класу Цивільно-правовий договір Нормативні акти

Матеріали до майстер класу Цивільно-правовий договір


Нормативні акти: Конституція України, Принципи міжнародних комерційних договорів (УНІДРУА), Принципи европейського контрактного права (ПЄКП); Віденська конвенція ООН про міжнародні договори купівлі-продажу товарів 1980р., споживачами (Official Journal L 095, 21/04/1993 P. 0029 — 0034); Директива Європейського Парламенту та Ради 97/7/ЄС від 20 травня 1997 року про захист прав споживачів при укладанні договорів на відстані (Official Journal L 144, 04/06/1997 P. 0019 — 0027); Директива Ради 85/577/ЄЕС від 20 грудня 1985 року про захист інтересів споживачів при реалізації товарів поза торгівельними та офісними приміщеннями (Official Journal L 372, 31/12/1985 P. 0031 — 0033); ЦК Української РСР, ЦК України //ВВРади України. -2003, - №40-44. –Ст. 356, Господарський кодекс України. К., Атіка. 2003, ЦК Російської Федерації, Німецьке цивільне уложення, ЦК Франції. ЦК Нідерландів, ЦК провінції Квебек, Постанова Кабінету Міністрів України „Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти” від 17 жовтня 2008 року № 921.

Література: Бервено С.М. Проблеми договірного права України: Монографія. –К.: Юрінком Інтер, 2006. -392 с; Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга первая: Общин положення. Изд. 2-е, испр.-М.: Статут, 2000, 848с., Веретельник Л.К. Систематизація договорів у цивільному праві: дис. ... канд. юрид. наук Харків – 2007, Договірне право України. Загальна частина : навч. посіб. / [Т. В. Боднар, О. В. Дзера, Н. С. Кузнєцова та ін.] ; За ред. О. В. Дзери. – К. : Юрінком Інтер, 2008. -896 с., Зазуляк І.. І. Істотні умови договору: теоретичний аспект: Автореф. дис.. ... канд.. юрид. наук. К.: 2009, - 17с.., Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності. К.: Юрінком Інтер. 1999, 560с. Мережко А.А. Договор в частном праве. –К.: 2003. 176с., Романец Ю.В. Система договоров в гражданском праве России. М., 2001., Саватье Р. Теория обязательств. –М.: Прогресс. 1972. 440с., Сібільов М. Ознаки та поняття договору у сфері приватного права //Вісник Академії правових наук України.-№4 (31).-2002,-С.87-93.

Ключова термінологія: договір, цивільно-правовий договір, договірне право, .


^ 1. Теоретичні конструкції цивільно-правового договору

Договір – одна із найстаріших правових форм узгодження волевиявлення юридично незалежних суб’єктів права з метою задоволення майнових та інших потреб. Він є вид зобов’язання та двохсторонього правочину, сфера застосування якого розширюється і займає центральне місце в регулюванні відносин майнового обороту та обміну результатами праці. Його конструкція є гнучкою і дозволяє врегулювати різні за характером відносини і максимально узгодити майнові та інші інтереси його сторін. Перш за все, цивільно-правовий договір забезпечує товарооборот. Він слугує забезпеченню потреб фізичних осіб. Це перший гносеологічно рівень договірного регулювання, що охоплює собою відносини у сфері задоволення побутових, життєвих, культурних та інших потреб людини і може бути нами умовно названий споживчим. Другий рівень регулювання цих відносин є підприємницьким – товаровиробники – торговці чи товаровиробники – посередники – торговці., а третій - коопераційний, який забезпечує досягнення спільної мети двох та більше учасників таких договорів.

Сфера застосування цивільно-правового договору постійно збільшується й охоплює інші відносини: деліктні – договір про відшкодування заподіяного збитку, спадкові – спадковий договір, для реструктуризації простроченої заборгованості, зокрема по комунальним платежам, відшкодування заподіяного збитку тощо, для покращення умов відбування покарання у виправних закладах України, із забезпечення правопорядку під час проведення спортивних, культурних, інших заходів1.

Договір – опорна конструкція цивільного права, що наразі переживає оновлення на універсалізаційній (адаптаційній) ідеї і спричиняє тим проблеми в теорії і на практиці2. Йдеться про формування загального договірного права. У той же час конструкція договору відчуває на собі особливості національного права його пріоритетів (чи людина як споживач чи товаровиробник).

Договір побудований на певних теоретичних конструкціях. Перша з них контрактна була розроблена ще римськими юристами. Ними контрактом вважався договір між двома та чи більше особами, який визнавався цивільним правом і мав позивний захист і зв’язана з формальностями (особливими процедурами його укладення, виконання та розв’язання спорів), причинністю. Ця модель була формалізована. Римлянами сформовано два взаємовиключних принципи договору: принцип святості договору (pacta sunt servanda – договори повинні дотримуватися) та принцип наступної зміни обставин (clausula rebus sic stantibus – чинність договору залежить від непорушності обставин за яких він був укладений).

Контракт в римському приватному праві можна звести до наступного: це – правочин (угода), що учинявся між двома чи більше особами стосовно його предмета – дії чи бездіяльності сторін договірного зобов’язання. Уявлення про договір зв’язувалось із двома його ознаками: угодою (consensus) та підставою у виді певної мети (causa).

Друга (класична (консенсуальні) теорія) договору склалась в європейській традиції права на кінець ХІХ століття і зв’язана із розвитком та становленням уявлення про консенсуальність договору, його підставу – чисту домовленість (consensus) сторін, яка не потребує жорсткої формалізації його укладення. Тут на перший план висувається юридичне значення досягнення домовленості між власником товару та його споживачем.

Консенсуальна модель договору вважалась вершиною юридичної культури . Проте, якщо в римському праві консенсуальний договір існував як номінація чотирьох відомих римлянам типів відносин (купівлі-продажу, найму, товариства і поруки) то завдяки зусиллям Савін’ї і Р.Ієрінга на основі розробок економічної теорії класична консенсуальна модель договору набула довершеності.

У подальшому консенсуальна конструкція договору затвердилась у всіх пандектних системах, була запозичена в BGB (НЦУ), а через адаптацію і в англійське договірне право на ґрунті співвідношення сommon law (загального права) та equity (права справедливості). Ця теорія виходить з того, що договір – домовленість двох та більше осіб про встановлення, зміну та припинення цивільних (майнових) прав та обов’язків. До її ознак відносять такі:

домовленість досягнута вільним волевиявленням сторін;

спрямованість на досягнення правового результату – встановлення, зміну та припинення цивільних прав та обов’язків;

поширення субєктивних прав та юридичних обов’язків, що витікають з договору, на сторін, які уклали договір;

ототожнення сторін договору та сторін відповідного договірного зобов’язання.

В рамках класичної теорії розроблена теорія договорів на користь третьої особи, яка (третя особа) за її російською версією набуває суб’єктивне право тільки після виявлення згоди, на набуття прав за укладеним на її користь договором. Третя особа стає не стороною договору, а стороною зобов’язання.

Консенсуальна конструкція договору має два різновиди: зобов’язальницьку та правочинну, що сповідується законодавствами пострадянських країн. У своїй основній конструкції вони збігаються. Розбіжності полягають у розумінні зобов’язання: чи як добровільно взятого на себе юридичного обов’язку, чи як різновиду правочину, що виникає на підставі договору. Тож договір є: 1) добровільно взятим зобов’язанням що засноване на зв’язаності сторони пропозицією укласти договір; 2) зобов’язання за яким кредитор вправі вимагати від боржника певного надання, або утримуватися від певної дії. В сучасній європейській доктрині договір ототожнюється з зобов’язанням .

В ЦК України класична концепція дещо модифікована і натомість терміну “угода”, застосовано термін “домовленість”. Термін „угода”3 в україномовній традиції розглядався як синонім договору і не б міг замінити російськомовну конструкцію „сделки”. Зв’язку з цим необхідно було віднайти більш точні терміни: замість сделки – правочин, а замість сделки як підстави виникнення зобов’язань – договір як домовленість. Домовленість – результат узгодження волевиявлень учасників переговорів як компроміс між їхніми суб’єктивними здебільше абсолютними правами та охоронюваними законом інтересами і такими ж правами і інтересами інших учасників переговорів. Цими домовленостями сторони можуть чимось поступитись і програючи в одному – виграти у іншому.

Третя альтернативна теорія договору виникла у сучасному договірному праві заснована не стільки на консенсусі, скільки на факті зважання сторони на зроблені іншою стороною заяву чи обіцянку. Сторона, яка зробила пропозицію нею зв’язана, а інша сторона може покластися на таку пропозицію. Тож домовленість не єдиний генотип договору і договором може бути обіцянка, на яку може покластись контрагент4. Така конструкція була притаманна купецьким договорам – зобов’язанням, що засновувались на твердому купецькому слові і не потребували формалізації. Така конструкція відкриває дорогу для одностадійного укладення договору за якого лише одна тільки оферта є достатньою підставою для визнання договору укладеним в тих випадках, коли тільки у оферента є обов’язок, а у акцептанта – тільки право (одностророннє зобов’язання).

В ПЄКТ встановлено, що обіцянка, яка зроблена з наміром породити юридичні наслідки, є обов’язковою і без акцепту (ст. 2, 107 Принципів). Це важливе для комп’ютерних договорів, які учиняються лише волевиявленням однієї сторони через активацію певного інформаційного ресурсу.

^ 2. Поняття і значення договору


За ст. 626 ЦК договором визнана домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Термін “договір” є полісемантичним і використовується в декількох значеннях: юридичний факт, що є основою зобов’язання, саме договірне зобов’язання та документ, яким закріплено факт встановлення зобов’язання5. Поняття „договір” вживається як:

прояв свободи учасників цивільних правовідносин ( п.3 ст. 3 ЦК);

різновид актів цивільного законодавства ( ч.1 ст.6 ЦК);

- різновид міжнародного правового акту, який регулює цивільні правовідносини (ст. 10 ЦК):

підстава виникнення, зміни та припинення правовідносин, тобто як юридичний факт (п.1 ч.2 ст.11 ЦК);

саме зобов’язання, що виникає на підставі зазначеного вище юридичного факту та спричиняє необхідність виконання юридичного обов’язку боржником на користь кредитора (ч.2 ст. 509 ЦК);

- добровільно взятий юридичний обов’язок перед кредитором, який необхідно виконати (ст. 626 ЦК);

форма закріплення правовідносин та посвідчення факту їх існування –документ у власному розумінні цього слова (ст.639 ЦК);

загальна домовленість, що має правове значення .

Крім терміну «договір» як його синонім в законодавстві є терміни “контракт”, “угода” та „операція”. Термін „контракт” широко вживається у комерційній практиці як рівнозначний терміну „договір” (те саме, що й договір), здебільше до договорів у сфері зовнішньоекономічної діяльності, стосовно шлюбного контракту – домовленості між подружжям.

В податковому праві договором визначена усна чи письмова угода між споживачем і продавцем (виконавцем) про якість, терміни, ціну та інші умови, за якими здійснюються купівля продаж, роботи та послуги (ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»). Це використано як підстава для оподаткування.

Термін угода у ч.3 ст. 15 ГК України використано як рівнозначний терміну „контракт”. Постановою КМУ “Про укладення угод з реструктурування простроченої станом на 1 січня 2004р. заборгованості юридичних осіб за кредитами, залученими державою або під державні гарантії, та бюджетними позичками” теж термін „угода” вживається рівнозначним терміну „договір”. Це є дивним тим більше що ЦК України натомість терміна „угода” введено термін „правочин” і всі інші нормативні акти термінологічно повинні бути б узгоджені з термінологією ЦК України.

Термін „операція” використовується у податковому законодавстві і зокрема ЗУ „Про оподаткування прибутку підприємств”, характеризує договір як базу для оподаткування, тобто як економічну категорію. За його ст. 1.18. лізингова (орендна) операція — господарська операція (крім операцій з фрахтування (чартеру) морських суден та інших транспортних засобів) фізичної чи юридичної особи (орендодавця), що передбачає надання основних фондів або землі у користування іншим фізичним чи юридичним особам (орендарям) за орендну плату та на визначений строк.

Витоками договору вважаються закон – батько та правочин – мати6. Як правочин договір повинен бути правомірним – відповідати вимогам права за елементами (належні сторони), предметом (не виключені із цивільного обороту, обмежені в цивільному обороті), за змістом (допустимі суб’єктивні права та юридичні обов’язки). Договір повинен також відповідати вимогам чинного законодавства, звичаям ділового обороту, вимогам розумності, добросовісності та справедливості.

В доктрині права договір розглядається як: угода двох та більше сторін що спрямована на набуття, зміну та припинення цивільних правовідносин (частіше вказують прав та обов’язків)7, або саме зобов’язання, що виникає з такої угоди, та навіть документ, яким зафіксовано акт виникнення зобов’язання за волею його сторін8; юридичний факт, що є підставою виникнення договору як правовідношення чи договірного право відношення, як різні аспекти договору та різні боки його розвитку9; юридичний факт, що слугує основою зобов’язання та саме договірне зобов’язання, та документ в якому закріплено факт встановлення договірного правовідношення10; як двох чи багатосторонній правочин11; узгоджена воля двох та більше сторін про їх взаємні цивільні права та обов’язки12; спосіб самообмеження у своїй свободі за яким сторона договору відмовляється від частини своєї свободи за що взамін набуває забезпечення іншої свободи13.

Визначення договору як домовленості двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків поміщене у ч. 1 ст. 626 ЦК ) по суті складається із його основи – домовленості, та мети – встановлення, зміна та припинення цивільних прав та обов’язків. Тож йдеться про встановлення правочину за чого договір є домовленим правочином. У цьому визначенні домінує правочинний підхід за чого загальні вимоги до правочину поширюються на цивільно-правовий договір.

У позитивному праві зарубіжних країн проведено зобов’язальницький, підхід до договору: ст. 1101 ЦК Франції договором визначено угоду, на підставі якої одна особа чи декілька осіб зобов’язуються перед іншою особою чи перед декількома особами дати що-небудь, виконати що-небудь чи не робити що-небудь; ст. 213 Книги 6 ЦК Нідерландів договором є багатостороння угода (правочин), в якому одна або декілька сторін приймають на себе зобов’язання стосовно однієї чи декількох інших сторін (ст.213 Книги 6).

У ст. 179 ГК проведено саме зобов’язальницьку конструкцію господарського договору. Господарсько-договірними зобов’язаннями за її ч. 1 є майново-господарські зобов’язання, що виникають між суб’єктами господарювання і не господарюючими суб’єктами – юридичними особами на підставі господарських договорів. Звідси очевидно, що ЦК та ГК по різному підходять до юридичної природи договору, по суті одного і того ж правового інституту.

Серед ознак договору як універсального регулятора суспільних відносин виділені наступні його ознаки: а) вільне волевиявлення; б) згоду сторін за всіма суттєвими аспектами договору; в) рівність сторін у договірних відносинах; г) юридичні гарантії виконання договорів; д) оплатний (за загальним правилом) характер дій сторін у вирішенні передбачених завдань; е) взаємна відповідальність сторін за невиконання прийнятих зобов’язань14 або а) згоду сторін про встановлення прав та обов’язків; б) намір сторін добровільно виконати договір; в) суб’єктивна виконуваність; г) юридичний дозвіл; д) забезпеченість засобами державного впливу.

Конструктивні елементи договору створюють його своєрідний „каркас” (матрицю) котрий у подальшому можна застосовувати для визначення договору як правової конструкції15. Доволі цікаву конструкцію запропонувала В.С.Мілаш яка до конструктивних (базових) елементів договору відносить: а) вільну за своєю природою домовленість сторін щодо вступу у договірне зобов’язання; б) реально існуючий намір сторін виконати домовленість; в) початкову суб’єктивну виконуваність, г) забезпеченість засобами державного впливу. До спеціальних елементів відповідно: 1) його форму; 2) суб’єктний склад, 3) господарську договірну правосуб’єктність сторін, 4) об’єкт, 5) інтерес; 6) мету договору16.

Традиційне в нашому праві доктринальне поняття „договір” в принципі співпадає і ґрунтується на наступних проявах як: підстави виникнення суб’єктивних цивільних прав та юридичних обов’язків; різновид зобов’язання; правова форма товарообороту; спосіб встановлення мононорм права для його сторін що враховується судами при кваліфікації дій сторін зобов’язання; форма досягнення компромісу та балансу стосовно предмету договору та зокрема його умов; засіб досягнення сторонами певних цивільно-правових наслідків (мети);

Слід розрізняти деякі види домовленостей як договорів: строга для публічного договору, обумовлена в договорі приєднання, диспозитивна при узгодженні умов договору, умовна, яка може змінюватися при зміні певних умов договору тощо;

Договір в національному позитивному праві визначено як різновид правочину, Тільки двосторонній чи багатосторонній правочин може бути договором.

Значення договору полягає в наступному:

- є найпоширенішою підставою виникнення цивільних прав і обов'язків ;

- це основний спосіб оформлення економічних за змістом та юридичних за формою зв'язків учасників цивільного обороту;

договір конкретизує обсяг суб’єктивних прав і юридичних обов'язків його сторін, порядок і умови виконання зобов’язання;

договір має загальні та спеціальні гарантії і включає в себе способи забезпечення виконання зобов’язань його сторонами. Це проявляється у поруці, заставі, уточнені санкцій майнової відповідальності за їхнє невиконання чи неналежне виконання;

- договір дозволяє правильно визначити попит та пропозицію, а також і суспільно необхідні витрати на товари, послуги і т.п.;

договір стабілізує відносини цивільного обороту, робить їх передбачуваними, забезпечує формування впевненості в тім, що людина буде забезпечена всім необхідним;

договір стимулює ініціативу суб'єктів цивільних правовідносин, чим і сприяє розвитку виробництва і призводить до появи нових договірних інститутів та субінститутів.

Договір слід відрізняти від інших домовленостей, які мають не правовий, а моральний характер: взяти із собою у відпустку якщо буде така змога; непевної домовленості – якщо не будете мені надоїдати я заплачу за ваше навчання на комп’ютерних курсах; прийняти запрошення від знайомих чи інших осіб17, прийняти участь у змаганнях тощо.

Договір як джерело моно нормативного регулювання правовідносин має певні функції. Ідея функцій цивільно-правового договору була запропонована О.О. Красавчиковим, який виділив ініціативну, програмно-координаційну, інформаційну, гарантійну та захисну його функції 18. До функцій договору відносимо наступні:

регулятивна – упорядковує відносини динаміки і є домінуючою в упорядкуванні цих відносин. Договір є формою цих відносин у науково обґрунтованих моделях і надає сторонам можливості самоорганізації і саморегулювання мононормами права ;

ініціативна – договір є підставою виникнення цивільно-правових відносин на основі домовленості та досягнення компромісу між інтересами з урахуванням економічних показників тощо;

- символьна – встановлює категоріальну систему узагальненої і усередненої поведінки сторін договору, які можуть адекватно сприйматися і оцінюватися судом ;

- інформаційна – вказує на зміст договору і його відповідність встановленим вимогам, можливість гарантувати суб’єктивні права та мінімізувати втрати;

прогностична – створює умови для формування нових відносин, зокрема у мережі Інтернет; електронна пошта, електронна торгівля (комерція), електронна реклама, інформаціне обслуговування.

Договір має свою динаміку та складається із різних за змістом та тривалістю стадій, зокрема:

1) виникнення договору (укладення договору) що охоплює переддоговірні умови чи передумови укладення договору, перевірки безпечності укладення договору на добросовісності майбутньої сторони, вибір способу укладення договору та його різновиду;

2) стабілізація договору тобто надання йому тої сили і довершеності механізму забезпечення виконання за якого буде досягнуто мети укладення договору. Це характерно для господарських договорів, за якими через внутрішні організаційні відносини забезпечується супровід договору, в разі необхідності отримання кредиту, призначення відповідальних, уточнення строків;

3) виконання зобов’язань за договором;

4) припинення договору із переданням його результату та отриманням платежів, підписанням документів, повернення ;

5) поновлення правовідносин за припиненим договором, зокрема протягом гарантійних строків, строків придатності тощо.


^ 3. Свобода договору в цивільному праві


Серед загальних засад цивільного права у п. 4ст. 3 ЦК вказана свобода договору як наріжний камінь договірного права. Вона базується на загальній і зокрема економічній свободі яка проявляється у свободі власності та свободі підприємництва.

Свобода договору існує там, де економіка розвивається по ринковим законам. Засада свободи договору відображає тип економіки. Якщо відносини мають позаринковий характер, тобто відсутній обмін цінностями між сторонами – юридичні відносини між ними визначаються встановлені обов’язковими для виконання актами планування, рознарядками, іншими формами та способами регулювання нерівності. Сторони договору визначально не можуть обирати самостійно варіанти власної юридично значимої поведінки, а повинні виконувати владні приписи. Тож не може бути мови про свободу сторін у виборі варіантів своєї поведінки.

Свобода договору — властивий економічним ринковим системам принцип, що заснований на рівності всіх учасників економічних відносин. У юридичній літературі вказується, що засади цивільного права та принципи цивільного права співпадають. З тим важко погодитися за того, що принципи цивільного права поширюються на всі його інститути. Очевидно що принцип свободи договору не може стосуватися тих об’єктів цивільних прав, де договірна конструкція не застосовується, наприклад особистих немайнових прав, деліктів тощо. Якщо це так, то принцип свободи договору може проявлятися виключно в тих інститутах цивільного права, які засновані на договорі чи визнають його як правову форму регулювання цивільно-правових відносин.

У ст. 6 ЦК України вказані визначальні принципи про акти цивільного законодавства та договір як джерело цивільного права. Зокрема сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.

Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на свій розсуд. Проте, вони не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про обов'язковість його положень .

Стаття 627 ЦК України закріплює свободу договору на рівні принципів: сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Тут йдеться про суб’єктивне цивільне право вільно укладати договори як вид та міру можливої поведінки. Вони можуть укласти договір як передбачений цивільним законодавством, так і не передбачений ним, а також договір у якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір).

Зміст свободи договору полягає в основних проявах свободи: право вільного укладення договору: можливості вирішувати на свій розсуд укладати договір чи відмовитися від його укладення, свобода у визначенні виду такого договору, самостійність у виборі контрагента за договором, автономія у встановлені його умов, тощо.

Свобода договору включає у себе можливості:

вільного волевиявлення на вступ у договірні правовідносини та укладення договору (за винятком випадків, коли обов'язок укласти договір, передбачена законом або добровільно прийнятим зобов'язанням);

вільного вибору контрагента, за виключенням коли закон зобов’язує одну зі сторін укладати договір з кожним, хто до нього звернеться (публічний договір чи такий обов’язок встановлено в силу спеціального правового становища суб’єкта права (державне та казенне підприємство);

вибору виду договору, що може найкращим чином призвести до досягнення мети Сторони вправі укласти договір, що містить елементи різних договорів (змішаний договір);

виборі форми договору, якщо не встановлено імперативів;

виборі та визначені умов договору. Якщо умова договору передбачена диспозитивною нормою, сторони можуть своєю угодою виключити її застосування або установити умову, відмінну від передбаченого в ній;

можливості укласти договір як передбачений, так і не передбачений законом або іншими правовими актами;

за згодою сторін змінити, розірвати, замінити договір, продовжити дію попереднього договору на тих же умовах (пролонгувати договір) чи інших;

визначати види забезпечення договірних зобов’язань;

встановлювати форми, міри та розміри відповідальності за порушення договірних зобов’язань;

встановлювати досудовий порядок вирішення спорів.

Доцільно виділяти дві групи принципів договірного права. Перша є певною правовою фікцією в проявляються поза договором як підставою виникнення цивільних правовідносин. З огляду на це вони можуть бути названі додоговірними, тобто такими що проявляються ще до появи договору як правовідношення.. До першої групи відноситься: свобода вирішення питання про укладення договору; свобода вибору виду договору; свобода вибору контрагента за договором; свобода формування умов договору

^ Друга група принципів договірного права проявляється після укладення договору, зокрема: принцип свободи зміни умов договору; принцип свободи розірвання (припинення) договору.

В договорі його свобода має певні обмеження, що зумовлені потребою захисту: слабшої його сторони, зокрема споживача, кредиторів, якщо їх банкрутство може спричинити руйнівний вплив на цивільних оборот, держави, яка у концентрованому вигляді відображає інтереси суспільства.

Обмеження свободи договору пропонується класифікувати: 1) за колом договорів, на які поширюється їх дія: загальні та спеціальні; 2) за проявами свободи договору: обмеження свободи переговорів при укладенні договору, обмеження вільного волевиявлення особи на укладення договору, обмеження свободи вибору контрагента за договором, обмеження свободи вибору договору, обмеження свободи вибору форми договору, обмеження свободи визначення умов договору, обмеження свободи зміни або розірвання договору; 3) залежно від того, поширюється обмеження на одну зі сторін договору чи на його обидві сторони: односторонні та двосторонні; 4) залежно від особливостей правового дозволу, що обмежується: межі здійснення суб’єктивних прав і межі здійснення охоронюваних законом інтересів; 5) за часом дії: постійні та тимчасові; 6) за ступенем визначеності: абсолютно визначені та відносно визначені; 7) за ступенем юридичної обов’язковості: диспозитивні та імперативні; 8) залежно від факторів, що обумовлюють обмеження: наряду з економічнообумовленими, соціальнообумовленими та політичнообумовленими можна виділити обмеження договірної свободи, які обумовлені технічним фактором; 9) залежно від виду акту законодавства, яким передбачено обмеження: передбачені Конституцією України, передбачені ЦК України, передбачені іншими кодифікованими актами законодавства України, передбачені поточними законами, передбачені підзаконними нормативно-правовими актами19.


^ 4. Зміст і форма договору


Відповідно до ст.628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. У ст.638 ЦК України встановлено що договір є укладеним коли сторони досягли згоди зі всіх істотних умов договору. Це спричиняє певну колізію між цими статтями та складнощі їх системного тлумачення: йти за ст. 628 ЦК у її бувальному тлумаченні, притримуватися традиційного поділу умов договору на істотні, звичайні та випадкові чи пристати на віднесення до істотних умов догору всіх, на яких кожна із сторін договору наполягає. Така позиція є компромісною і кореспондується із принципом свободи сторін формувати умови договору.

Умови договору є окремим проявом умов зобов’язання взагалі. Їх формалізовано як умови (пункти), для: узгодження можливості домовленості сторін передумови); для визначення умов виконання договірних зобов’язань (в умовних правочинах); для типізації та визначення видової (інституційної, а для деяких договорів й субінституційної приналежності).

Умови договору поділяються на істотні, звичайні і випадкові. Істотними є умови, що необхідні і достатні для укладення договору: предмет договору, про ціну, строк, місце виконання зобов’язань.

Особливої уваги заслуговує умова про ціну стосовно якої позиції неоднозначні: більшість відносять її дійсно до істотних умов, інші – до звичайних. В обгрунтування своєї позиції вони наводять динамізм системи ціноутворенняи на ринку де ціни підвернені економічним чинникам: витратам на товар та нормі прибутку, а також співвідношенням попиту та пропозиції.

Звичайні умови не мають потреби в узгодженні оскільки вони імперативно передбачені нормами права і вступають у дію в момент укладення договору незалежно від волевиявлення сторін. Так, новий товар повинен відповідати імперативно встановленим стандартам якості, а в договорі купівлі-продажу – комплектності та асортименту. Якщо сторони не бажають укладати договір на звичайних умовах, вони можуть включити в його зміст пункти, що скасовують чи змінюють звичайні умови, якщо вони визначені диспозитивною нормою.

Випадковими є такі умови, що змінюють або доповнюють звичайні умови. Вони включаються на розсуд сторін (так, стосовно до останнього прикладу сторони можуть домовитися, що ризик випадкової загибелі майна буде нести орендар, а не орендодавець).

Тож умови договору є: істотні (суттєві) - необхідні і достатні для укладення договору; які названі як такі в нормативних актах; які є необхідними для договорів даного виду; які вносяться в договір на вимогу однієї із сторін20.

Зміст договору може визначатися типовими договорами, які затверджуються в передбаченому порядку. Так, ч.1 ст. 630 ЦК вказано, що договором може бути встановлено, що його окремі умови визначаються до типових умов договорів певного виду, оприлюднених у встановленому порядку. Якщо в договорі не містяться посилання на типові умови, такі типові умови можуть застосовуватися як звичай ділового обороту, якщо вини відповідають вимогам ст. 7 ЦК України.

Зміст договору може визначатися і зразковим договором. На відміну від типового він не є обов'язковим для сторін, але має рекомендаційний характер.

^ Форма договору за п. 1 ст. 639 ЦК може бути будь-яка, якщо законом прямо не встановлена імперативно певна форма. На вибір форми договору впливають загальні вимоги про форму правочину. Якщо сторони домовились укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагається.

Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, є укладеним з моменту його підписання сторонами. Письмова форма як доказ укладення договору гарантує права сторін в разі невиконання чи неналежного виконання обов’язків. Нотаріальне посвідчення договору більше гарантує права сторін. Такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

Безпосередньо форма договорів підкорена загальним вимогам про форму правочинів і буває усною чи письмовою. Окремі договори можуть відбуватися шляхом здійснення конклюдентних дій і мовчання.

Виконання усних договорів може підтверджуватися виданням документа, що підтверджує їхнє виконання (товарних чеків, довідок про придбання товарно-матеріальних цінностей і т.п.), а також видачею легітимаційних знаків (жетонів чи номерків у гардеробах).

Письмова форма буває проста і нотаріально посвідчена. Письмова форма являє собою вираження волі сторін договору шляхом складання однойменного документа, що зафіксований їх підписами чи/та скріплений печатками і відображає зміст договору.

Необхідність дотримання письмової форми договору законом ставиться, насамперед, у залежність правового становища його сторін. У цій формі повинні учиняються договори:

а) договори юридичних осіб між собою (п.1 ч.1 ст. 208 ЦКУ);

б) між фізичною та юридичною особами, крім тих що повністю виконуються в момент їх учинення (п.2 ч.1 ст. 208 ЦКУ). Виключення складають ті з них, що імперативно вимагають нотаріальної форми, а також що можуть учинятися усно;

в) договори фізичних осіб між собою на суму, що не перевищує у двадцять та більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, що виконуються на місці (п.3 ч.1 ст. 208 ЦКУ);

г) інші договори, щодо яких законом встановлена письмова форма (п.4 ч.1 ст. 208 ЦКУ). Їх особливість в тім, що вони не залежать від суми угоди (угода про неустойку, заставу, завдаток, поручительство, уступку вимог і переведення боргу, заснованих на учиненому у письмовій формі договорі. Письмова форма – доказ існування договору і встановлення ясності його умов; зменшує вірогідність виникнення спорів як стосовно існування договорів так і їх змісту; надає можливість для безготівкових розрахунків.

Письмовий договір може бути укладений шляхом складення і підписання його сторонами однойменного документу (договір чи контракт), а також шляхом обміну документами за допомогою поштової, телеграфний, телетайпної, телефонної, електронної чи іншої пошти (зв'язку), що дозволяє вірогідно встановити, що його вихідні дані, персоніфікацію уповноваженої особи, що підписала договір. Відповідно лише договір, що підписаний належною стороною та її уповноваженим (легітимним) представником призводить до виникнення юридичних обов’язків та суб’єктивних прав за договором. Одночасно такий договір має посвідчувальну та доказову силу.

Письмовий договір буває простий та кваліфікований. Простий договір посвідчується лише підписами його сторін. Для кваліфікованого договору підписи сторін посвідчуються особистою печаткою сторін чи печаткою юридичної особи.

У світовій практиці застосовуються стандартні форми договорів, які отримали назву „формулярне право”, зокрема типові форми МТП, Draft Common Frame of Reference (DCFR) тощо. На їх підставі виділяються наступні різновиди типових контрактів:

1) типовий контракт-зразок, що застосовується як зразок при складенні сторонами контракту і має рекомендаційне значення;

2) типовий контракт-оферта (акцепт), як засіб висловлення пропозиції однією стороною чи обома разом обов’язкових умов майбутнього договору у вигляду оферта чи акцепту;

3) ти