Реферат: Джанні Родарі Планета Новорічних Ялинок Переклад Івана Дзюба

Джанні Родарі
Планета Новорічних Ялинок
Переклад Івана Дзюба


© G. Rodari

© І.Дзюб (переклад з італійської), 1977

Джерело: Дж.Родарі. Планета Новорічних Ялинок. К.: Веселка, 1997. 540 с. - С.: 385-436.

Сканування та коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


Зміст
Капітане, людина в небі

У дужках

Капітан колишній Паулюс

Планета Серена

Коник-гойдалка

Архіпси

Висадка в піжамі

Новий провідник

Чудернацький календар

Бий, ламай

Рухомі лавки

Вільна крадіжка

Слово «платити»

М'ятна гроза

«Заборонено мотати на вус»

Перемога Етельредуса

Не загилиш як слід і бляшанки

Пробудження

Хіба робот уміє плести?

Казка по телефону

Крамниця іграшок

Бажаєте стати імператором?

Крамниця новинок

Винайдення архімаслаків

Пам'ятник Маркові

Переслідування

Палац неіснуючого уряду

Прем'єр Маркус

П'ятий «Г»

Троянські коники

Тікай, Марку!

Сорок п'ятий ангар

Повернення до Тестаччо

Конвалієва пилюка

 



 

 
^ Капітане, людина в небі
- Капітане, людина в небі!

- 3 якого боку?

- З хвоста.

- Швидше подайте мені тринокль.

 

 
У дужках
Коли я розповідав цю історію вперше, після слова «тринокль» якийсь добродій перепитав мене:

- Гей, хлопче, ти ледь почав і вже купу дурниць набалакав. Хіба може бути людина в небі? Адже навіть діти знають, що треба казати «людина в морі». По-друге, хвіст мають лише осли. Важко собі уявити, щоб капітан командував ослом. І нарешті поясни, коли твоя ласка, що означає «тринокль». Може, це горбатий бінокль?

- Професоре,- сказав я. Це, напевне, був професор, бо штани у нього були випрасувані, а на шиї він мав краватку. У Римі всі професори так одягаються.- Професоре, бувши вами, я б не квапився критикувати оповідача так безоглядно.

- Що означає «з хвоста»? - перебив він мене.

- Розмову, яку я оце передав,- провадив я, пустивши його слова повз вуха,- відбувалася на борту космічного корабля, що летів у міжпланетному просторі. Навкруги не було ані морів, ані озер, саме чорне-чорнісіньке небо, що аж очам боляче було дивитися. Навіть не натужуючи розуму, з розмови можна догадатися, що вахтовий у світлі хвостових ліхтарів помітив потерпілого. Як його назвати за таких обставин? [385]

Тільки «людина в небі». Розкрию вам ще одну таємницю: отой космічний корабель з причин, про які мова буде пізніше, мав форму коня,- то хіба дивно, що у коня є хвіст? Інші небесні тіла, наприклад комети, теж мають хвости. А тому хвости дістали право громадянства в космосі. Та вернімося до тринокля. Хочете знати, що це таке? Це вдосконалений бінокль з третьою трубкою, що дозволяє бачити все за спиною, «з хвоста», не обертаючись. На мою думку, це дуже корисний винахід. Приміром, на стадіоні, маючи три-нокль, ви могли б угіажно стежити переднім^ лінзами за грою і водночас задньою лінзою спостерігати за уболівальниками команди, що програє. Правда, зручно?

Професор щось буркнув під ніс, розправив колошу штанів, згадав про якусь нагальну справу і, не дослухавши оповідання, зник у нічній пітьмі. Та хай йому грець! Закриємо дужки і почнемо спочатку.

 

 
^ Капітан колишній Паулюс
Капітан приклав до очей тринокль і втупився в потерпілого, що плив у смузі світла від фар космічного корабля. Незабаром він сказав:

- Це не доросла людина, це хлопчик.

- Ясна річ,- озвався стерничий.- Дітям завжди кортить сісти біля вікна, отож часом вони й випадають.

Капітан усміхнувся:

- Цей хлопчик сидить верхи на коні-гойдалці. Та не марнуймо часу, вмикайте магніт.

Капітан ще не встиг стулити вуста, як кінь і вершник уже шурхнули до корабля й легенько вдарились об його корпус. Люк відчинився, і потерпілого взяли на борт.

Убраному в червону піжаму хлопцеві було років дев'ять-десять, на чоло йому нависав чубчик. І знаєте, що зробив цей хлопчина? Скочив з сідла, схрестив руки, сердито озирнув членів екіпажу, що його оточили, і, навіть не привітавшися, визивно заявив:

- Майте на увазі: я не вважаю себе вашим бранцем! [386]

В голосі його вчувалася виразна римська вимова.

- Бранцем? - перепитав капітан, почухавши підборіддя.- Не розумію.

- Якщо ви не розумієте, то що ж казати мені.

- Сказати, наприклад, як ти звешся.

- Звати мене Марко Мілані. А вас як?

Капітан ще раз почухав підборіддя, інші члени екіпажу всміхалися й лукаво перештовхувалися поміж собою.

- Ти вцілив у найболючіше моє місце,- мовив капітан.- Ще тиждень тому мене звали Паулюс. Два роки я носив це ймення, та огидне воно мені стало, як брудна сорочка. Тому я це ім'я скинув. Але іншого, собі до смаку, я ще й досі не вибрав. Отож нині мене ніяк не звуть. Може, ти порадиш мені якесь ім'я?

Марко глянув на нього з підозрою.

- Гм, ви глузуєте. Мабуть, ваше ім'я це військова таємниця. Ну що ж, не виказуйте. Мені до того байдуже. Краще скажіть, хто тут капітан, ви?

- До дев'ятої години я,- відказав колишній Паулюс.- Ми командуємо по черзі.

- Отже, всі ви капітани.

- Серед нас є і полковники, і генерали, і старші сержанти. Звання і ранги нічого в нас не варті.

- Де?

- На нашій планеті.

- То я вгадав: ви не земляни.

 

 
^ Планета Серена
Марко оглянув їх уважніше, але не побачив нічого особливого: ані щупалець, ані рогів, анічогісінько. Дехто мав бороду, дехто вуса, інші були голені. Кожен мав по дві ноги, по дві руки, на руці по п'ять пальців, ніс і вуха були на місці. Всі стояли в піжамах. Марко подумав, що, мабуть, вони саме Налаштувалися спати.

- А як зветься ваша планета? - запитав Марко.

- Просто Планета та й годі.

- Може, це військова таємниця? [387]

- Та ні. Як ви називаєте свою планету? Просто Земля. Тільки для інших планет ви вигадуєте чудернацькі назви: Марс, Меркурій і тому подібні.

- А як ви називаєте Землю? Капітан посміхнувся:

- Серена.

- Серена? Тоді я, значить, серенієць, чи, може, сереніянин. Сміха! Ось розповім про це у Тестаччо, то навіть волячі туші, що висять у холодильниках різниці, і ті зарегочуться.

- Що таке Тестаччо? - запитав колишній Паулюс.

- Ніщо. Це військова таємниця,- відповів Мар"-ко.- Серена... Ну що ж, хай буде Серена. Але мені цікаво довідатись, як я тут опинився.

- Про це тобі краще знати,- зауважив капітан.- Ти простував Молочним Шляхом, і ми виловили тебе магнітом. Нам наказали обстежити цю зону і подати допомогу потерпілим. Очевидно, про твої мандри вже стало відомо.

- Аби моя воля, то я б з Рима й носа не поткнув. Кілька хвилин тому я ще сидів у своїй кімнаті й навіть гадки не мав, що доведеться податися в мандри.

- Наше начальство своє діло добре тямить: воно знає, як із Рима сюди і назад у Рим добратися.

 

 
Коник-гойдалка
- Назад у Рим? Сподіваюсь, що колись доберуся,- сказав Марко.- Історія моїх пригод дуже коротка. Все сталося з дурного розуму, і то в мій день народження. Щоб ви знали, сьогодні мені минуло дев'ять років. Можете собі уявити, як я був прикро вражений, коли дідусь подарував мені коника-гойдалку. Спочатку я подумав: «Якщо дізнаються мої друзі, то в Тестаччо мені життя не буде». До того ж дідусь обіцяв був мені реактивного літака. А тут маєш - коник-гойдал-ка! З досади я мало не луснув.

- Отакої! Коник-гойдалка дуже гарний подарунок.

- Авжеж, для дітей ясельного віку. Та слухайте, що було далі. Взяв я цю шкапу, відніс у спальню [388] й цілісінький день про неї навіть не згадував. Надійшов вечір, я вже був роздягся, лягаючи спати, аж тут побачив коня і знову розсердився. А він стоїть, наче дурень, і мовчить собі. Та ви самі на нього подивіться. Бачите, який безглуздий вираз. «Що ж його робити? - думаю.- Як мені цієї шкапи здихатися?» І несамохіть сів я верхи. Не встиг я вставити ноги в стремена, як пролунав страшний гуркіт, все мені в очах потьмарилося, забрало дух. Я зажмурився... Коли ж розплющив очі, то вже вилетів з вікна і римські дахи втікали з-під моїх ніг.

- Чудова пригода,- весело гукнув капітан колишній Паулюс.

- Та де там з біса чудова. По-перше, було страшенно холодно, а я в самій піжамі. А потім, що ж тут чудового, коли кінь-гойдалка тебе не слухається... Правда, ви теж літаєте на коні...

«Вертай назад,- кричу я йому.- Вертайся негайно на землю». Та де там! Спрямувавши свого носа на Місяць, він мчав усе вище й вище. Вигляд у нього був такий самий безглуздий, як і тоді, коли його вийняли з коробки: ті ж невидющі очі, нерухомі ніздрі, у вухах тирса. Не було в ньому нічого живого, та й тепер немає. Самі бачите: жодного квадратного сантиметра живої шкіри, жодної волосинки на мальованій гриві. Постукайте його по череву, воно загуде, мов бубон. Я відразу збагнув, що в череві немає двигуна і пропелера і на хвості теж нічого такого немає. А він усе летів і летів. Хтозна-як. Та ще й прудко летів: Земля, по-вашому Серена, перетворилася на блакитну тарілочку. Зразу я був над Землею, аж раптом опинився під нею: спочатку мені здавалося, що я лечу вгору, потім - що знижуюсь, точніше, падаю в безодню нижче й нижче, швидше й швидше. Серена стала цяточкою серед мільйонів інших цяточок. «До побачення, Риме! Нема мені вороття,- казав я подумки.- Загубився в космосі, і ніхто не знатиме, де я подівся».

- Зате ж ти побачив видовище! Неабияке видовище, га? - запитав капітан.

- Я так розсердився, що ні на що не звертав уваги. Уявіть себе на моєму місці: викрадений дитячим ко- [389] ником! Викрадений чотириногим з пап'є-маше. Мій тато, мабуть, перевернув догори ногами все місто, шукаючи мене.

- Навряд,- озвався капітан.- Римські годинники, якщо не помиляюсь, показують зараз двадцять три години сорок хвилин. Твої батьки гадають, що ти спиш у своєму ліжку.

- А завтра? Та не будемо про це думати. Зрештою, я розповів майже все. За хвилину я побачив перед собою щось схоже на конячку з сотнею освітлених віконець на череві і сліпучими ліхтариками на копитах. Тоді ви мене зловили. От і все.

Вислухавши хлопцеву розповідь, екіпаж корабля щиро зареготався.

- Смійтеся, смійтеся,- бурмотів Марко.- Тільки відвезіть мене додому!

- Додому? - вигукнув капітан.- Синку мій, ти помиляєшся. Щонайбільше за дві години ми висадимося на нашій планеті. Такий наказ.

Марко підшукував потрібні слова, щоб висловити своє обурення, коли це зчинився страшенний гамір, ніби загавкали сотні тисяч розлючених псів. Стіни космічного коня затряслися.

 

 
Архіпси
- Тривога! Нас оточено! - Капітан колишній Паулюс схопив Марка за руку.

- Мерщій у мою рубку! Добре, що на нас напали до дев'ятої години,- додав він, коли вони спускалися стрімкими сходами.- Звідси,- і він розчинив дверцята,- все видно. Ми в голові коня. Дивись.

Від космосу рубку відокремлювала суцільна шиба: здавалося, стоїш на веранді високогірного готелю.

З космічних глибин мчали зграї осяйних страховищ і хвилями налітали на космічний корабель, моторошно рикаючи.

- Та вони гавкають,- мовив зацікавлено Марко.- Це пси, летючи пси. Чи ти ба!

- Це архіпси,- пояснив капітан колишній Паулюс. [390]

- Це що - космічні кораблі, як і ваш кінь? Ворожий флот?

- О ні-ні, це страшні істоти. Бачиш, що у них править за крила? їхні вуха. Вони крутять хвостом, як пропелером, а тому й можуть літати.

- І гавкають.

- Атож, послухай, як вони ґвалтують. Просто страх.

Один архіпес підлетів до самісінької морди коня, наче прагнув заглянути всередину. Здавалося, він гавкав і очима, й лапами, й черевом. Марко затулив вуха, але гавкіт забив йому памороки, виповнив усе тіло, аж кості затріщали.

- Дивіться! - вигукнув він.

Архіпес притиснувся мордою до шибки і вищирив ікла, наче збирався її розгризти.

- Не бійся,- мовив капітан,- скло міцне. Крім того, архіпес, що гавкає, ніколи не кусається, ти сам знаєш. Вони нас не займуть. Одначе вони дуже надокучливі, від їхнього гавкоту можна поглухнути. Єдиний рятунок від них - утеча. На щастя, наші космічні кораблі літають швидше за них.

- Простіше було б їх повбивати,- зауважив Марко.- Таким способом ви б їх здихалися остаточно.

Капітан колишній Паулюс глянув на нього здивовано:

- Повбивати? Не розумію.

- Постріляти, винищити. Хіба у вас нема смертоносних променів чи пістолетів? Невже ви нічого не запозичили з науково-фантастичних творів?

Капітан колишній Паулюс енергійно почухав підборіддя.

- Слухай-но,- мовив він,- ти вже, мабуть, помітив, що ми розуміємо твою мову і говоримо по-твоєму завдяки цьому електронному перекладачеві,- і показав на кнопку під коміром піжами.- Але, мабуть, апарат несправний або ти вживаєш нові, ще нере-єстровані слова. Одне слово, я тебе не розумію. Що ж означає «вбивати»?

Марко вибухнув реготом.

- Вибачте, що я сміюся. Але ж «убивати» - це, як видно з біблії, найстаріше у світі слово. [391] -

Та колишній Паулюс уже його не слухав. Він дав у мікрофон якийсь наказ, натиснув на кнопку, повернув важіль, і за кілька секунд космічний корабель, набравши швидкості, заглибився в чорну просторінь, полишивши ззаду архіпсів з їхнім гавкотом. 

 

 
^ Висадка в піжамі
Цієї хвилини хтось постукав у двері.

- Уже дев'ята година,- сказав колишній Паулюс.- Прибув черговий капітан. Бувай здоров.

До рубки зайшов смутний чолов'яга.

- Ну й проноза ж ти. Такого видовища мене позбавив!

- Розклад є розклад,- відповів колишній Паулюс, потираючи руки.- Іншим разом пощастить тобі. Знайомся, хлопче, це - капітан Петрус.

Марко потиснув руку чолов'язі, не спускаючи очей з найяскравішої зірки, яка швидко наближалася до корабля. Не встиг він запитати її назву, як зірка перетворилася на зеленкувату тарілку; скоро тарілка збільшилася, стала така, як м'яч, а на її поверхні замаячіли обриси континентів та морів.

«Наче падає на нас», - подумав Марко. Та вголос не сказав нічого. Петрус був зовсім спокійний, отже, нема чого боятися. Новий капітан навіть повеселішав і тепер потирав руки.

- Ми вже дома,- мовив він.- Це і є Планета. Незабаром ми повернемось і побачимо її під ногами. Зробимо навколо неї кілька обертів, щоб зменшити швидкість, і потім, з твого дозволу, сядемо.

Сталось саме так, як сказав Петрус. Тільки-но космічний корабель пірнув в атмосферу планети, як зразу стало видно. Бортові прожектори, тепер уже непотрібні, було вимкнуто.

Капітанів годинник показував дев'ять годин тридцять хвилин ранку, коли приголомшений Марко став своїми пантофлями на землю невідомої планети. Ще виходячи з коня і побачивши себе в дзеркалі, Марко згадав, що він у піжамі, і це його трохи збентежило. [392]

Але і капітан колишній Паулюс, і капітан Петрус, і інші члени екіпажу були одягнені в піжами й не мали наміру перевдягатися. Марко вирішив, що, мабуть, мода на цій планеті інша, ніж у Римі. «Мабуть, тут пов'язують на шию краватку, коли лягають спати»,- подумав він і, вже не турбуючись про свій одяг, оглянувся навкруги.

Космічний корабель злегка погойдувався на доріжці велетенського аеропорту. Це був корабель-гойдал-ка. Інші космічні коні нечутно то приземлялися, то відлітали в різні боки. Марко не довго розглядався, бо якийсь хлопчина, майже його одноліток, теж чорнявий, але у жовтій піжамі, ішов йому назустріч невимушеною ходою господаря, що зустрічає гостей.

 

 
^ Новий провідник
- Марку! - вигукнув той за кілька кроків.- Вітаю тебе, Марку. Сподіваюся, ти добре доїхав?

Хто цей хлопчина? І звідки він його знає? Хіба їх одна мама годувала? Марко вчасно зміркував: щоб не зганьбити честі Тестаччо й усього Рима, не треба нічому дивуватися, і на відповідь щось промимрив.

- Що ти кажеш? - запитав, усміхаючись, хлопчина.

- Кажу, що доїхав добре,- буркнув Марко.- Але я не мав аніякісінької охоти їхати. Мене привезли сюди всупереч моєму бажанню.

- Чуєш, що він каже? - засміявся капітан Петрус, плескаючи Марка по плечі.

- Здорові були, колишній Паулюсе,- провадив далі малий незнайомець, звертаючись до другого капітана.- Ви вже вибрали собі нове ймення? Як мені вас величати?

- Сам не знаю! Покладу в капелюх десяток папірців з різними іменами і навмання витягну, яке попадеться. Оцей сереніянин не схотів мені порадити.

- Гаразд, ми вже йдемо,- сказав Петрус- Передаю тобі потерпілого. Він цілий і неушкоджений - ані ґудзика йому не бракує. [393]

- Як? - обурився Марко.- Ви кидаєте мене напризволяще? Привезли сюди аж із Землі, щоб доручити цій дитині ясельного віку.

- Нічого не вдієш,- відповів Петрус.- Я корюся наказові. Бажаю тобі всього найкращого...

- Ви не маєте права покинути мене! Хто ж відвезе мене на Землю?

- Не журися,- вигукнув колишній Паулюс, відходячи разом з іншими.- Ти матимеш добру няньку.

Марко так обурився, що й слова більше не промовив. Позирнувши востаннє на екіпаж корабля і на обох капітанів, які його кинули, він глянув на космічного коня, що своїм понурим виглядом геть-чисто скидався на його власного коника-гойдалку. Нарешті Марко обернувся до хлопчика, і той відповів йому лагідною усмішкою.

 

 
^ Чудернацький календар
- Як тебе звати? - запитав Марко.

- Маркус.

- Та невже?

- На твою честь. Ще вчора мене звали Юліус. Мені доручено привітати тебе й супроводжувати скрізь. Я пишаюсь, що це доручення випало мені, бо дуже радий познайомитися з тобою.

- А я,- не витримав нарешті Марко,- такий радий, що ладен дати тобі в писок. Яке неподобство! Тебе хапають, не пояснивши, що й до чого, доручають якомусь малюкові, і бувай здоров! Та я вам такого чосу дам, я вам шарварок влаштую!

Обличчя Маркуса заясніло, ніби він почув радісну звістку.

- Я знаю, чого тобі бракує,- мовив Маркус.- Ходи зі мною.

І Маркус пішов не озираючись, а Марко подався за ним,- йому було байдуже, чи йти, чи стояти. Вони йшли доріжкою, проштовхуючись крізь юрбу людей, одягнених у піжами і взутих у пантофлі. Здавалося, що ці люди вийшли на власний балкон погрітися на [394 осонні. Космічний аеропорт містився в низькій, довжелезній будівлі. Це була перша будівля, яку побачив Марко на новій планеті. Він сподівався чогось незвичайного. Та будівля була звичайнісінька, з цегли й скла. Одне тільки здивувало його: горщики на підвіконнях. Вони були схожі на горщики, в яких на Землі вирощують герань та безліч інших квітів із химерними назвами. Тільки тут у горщиках росли маленькі новорічні ялинки. Не просто ялинки, а такі новорічні, прикрашені гірляндами, штучним снігом, срібними зірками та різноколірними лампочками. «Учора був день мого народження, отже, 23 жовтня,- міркував здивований Марко.- Невже вони так зарані готуються до Нового року?»

За аеропортом починалося місто. Схоже на всі міста: будинки, вулиці, майдани. Будинків було більше низьких, аніж великих; садів більше, ніж будинків, одне слово, нічого особливого, якби - знову! - не ці недоречні ялинки.

Обабіч проспекту, що провадив до центру міста, росли нескінченні ряди ялинок, гілки рясніли срібними гірляндами, яскріли зірками, лампочками, червоними, жовтими, блакитними блискучими кульками. Одне слово, ці ялинки були прикрашені геть-чисто як новорічні.

- Пробач,- запитав Марко.- Який сьогодні день?

- Різдво,- весело відказав Маркус.

«Який-бо я дурень,- подумав Марко,- забув, що на цій планеті земний календар непридатний. На Землі сьогодні 24 жовтня, а тут, либонь, 25 грудня».

Тим часом Маркус підійшов до будівлі, яку можна було б назвати гаражем малих коників-гойдалок, вибрав собі одного коника з двомісним сідлом і запросив Марка сісти верхи.

- Ти тільки не жартуй,-попередив нащадок стародавніх римлян, що натерпівся лиха з своїм коником.

- Та годі тобі! Це ж наші роботи, вони правлять за міський транспорт.

- Щось таке як таксі? - буркнув Марко.- Але де водій? Кому, зрештою, платити? [395]

Маркус вибухнув реготом і водночас зачудовано витріщив очі:

- Що значить «платити»? Роботи належать усім. Кому треба, тому вони служать і край.

Коник-гойдалка рушив зовсім нечутно і плавно набрав швидкість, погойдуючись у теплому ласкавому повітрі. Цієї миті Марко помітив те, що мав би давно вже помітити: сьогодні різдво, а він у піжамі, і пальці не мерзнуть! Прикликавши на допомогу свої скромні знання з географії, він згадав, що й на Землі є такі країни, де на різдво тепло, як буває в Італії у червні. Однак сумніви його розвіялися лише тоді, коли їх витіснили нові дива.

- Крамниці відчинено,- зауважив Марко.

- Вони завжди відчинені,- відповів Маркус.

- А на різдво? Маркус нічого не відповів.

«Ця планета мене страшенно дратує,- бурмотів собі Марко.- Замість таксі - коники-гойдалки, крамниці повідчинювані й на різдво. Спробуй збагнути, що до чого».

Будинки вздовж проспекту були охайні, святково прибрані, на кожному балконі, на кожному вікні стояла ялинка, оздоблена дивовижними прикрасами. Якщо все те зробив муніципалітет, то йому довелося працювати, не покладаючи рук: адже так прикрасити місто можна лише за спеціальним проектом. Дивно було бачити, що в крамницях повно людей. Чи сьогодні різдво, чи тільки переддень, а може, скажімо, 27 грудня? Адже крамарі до різдва готуються завчасно і залишають різдвяні оздоби аж до Нового року, щоб привабити покупців.

- Маркусе! - гукнув Марко.

- Чого тобі?

- Який день був учора?

- Різдво,- не замислюючись мовив Маркус. «Отже,- казав собі Марко,- я вгадав. Крамниці відчинені, то сьогодні не Різдво, воно було вчора. Ну ж бо, перевіримо».

- Маркусе, а який день буде завтра?

- Різдво. Я ж тобі вже казав. [396]

На мить запала мовчанка.

- Як так, Різдво ж було вчора?

- Учора, сьогодні, завтра, щодня. У нас повсякчас різдво.

- Отакої! - розпачливо вигукнув Марко.- Тоді я - трамвай, а мій дідусь - шовкопряд. Та що ви мені баки забиваєте! Я вже казав, що затоплю тобі в писок, а тепер я це зроблю.

- Потерпи трохи, я тебе відвезу, куди тобі треба.

- Куди саме?

- Туди, де можна бити й ламати.

 

 
^ Бий, ламай
Марко не знав що й відповісти. Нарешті вони прибули. На великій площі, обсадженій височезними новорічними ялинками, здіймалася чимала будівля. На її фасаді Марко прочитав напис із метрових літер: «Бий, ламай». Над дверима висіло оголошення: «Вхід вільний і вночі і вдень».

- Тобі пощастило,- пояснив Маркус.- Палац два дні тому відбудували, і люди щойно почали його ламати. Якби ти запізнився на тиждень, то знайшов би тут самі руїни.

Залишивши коника-гойдалку біля тротуару, де вже стояв цілий ряд таких коників, Маркус і Марко зайшли в палац.

Маркус пояснив, що ідея побудувати «Бий, ламай» належить славетному астроботаніку, який жив у минулому сторіччі. Цей світоч науки, що зумів, не виходячи з хати, досконало описати рослинний світ найвіддаленіших планет, був ще й розумний батько. Якось, помітивши, що його діти виявляють непереборне бажання ламати все, до чого сягають їхні руки, астроботанік подарував їм замість іграшок сотню дешевих тарілок і полумисків.

Дітей у нього було двійко. Щоб дощенту побити цю гору начиння, потрощити його на дрібнесенькі скалки, дітлахи працювали руками й ногами від світання до смеркання цілих п'ять днів. По тій роботі вони так знемоглися, що назавжди втратили охоту до руйнування. [397]

Батько описав цей дослід у журналах і довів цифрами, що гроші на той сплюндрований посуд стократ окупилися за наступні роки, бо діти вже не ламали ані домашніх речей, ані іграшок, ані меблів, ані підлоги, ані шибок, не псували нічого в автобусах, тролейбусах тощо.

«Чому ж,- питав він,- не застосувати цей метод у широкому масштабі? Адже не тільки дітей, а й нас, дорослих, часто охоплює нестримна жага руйнувати. Невже ми, дорослі, гірше за дітей, невже ми не маємо права дати волю своїм м'язам у той час, коли в машинах розщеплюється вугілля, і дерево, і каміння, й атом?» І так далі, і тому подібне.

Стаття видалася всім переконливою. За п'ятнадцять днів після того, як з'явилася ця стаття, серед міста вже височів палац «Бий, ламай», де все було готове до руйнації. То була багатоповерхова споруда, обставлена меблями, і всі меблі переповнені начинням та посудом, великий посуд наповнений дрібним. Усе те можна було • псувати й трощити: і тарілки, і килими, і меблі, і вікна, ба навіть дах, черепицю, стіни.

У певні дні в супроводі вчителів приходили сюди діти, і їм дозволяли нищити все, що заманеться. Звісно, припрошувати їх не доводилося. Дорослі громадяни прибігали у «Бий, ламай», тільки-но їх обсідав поганий настрій, сум чи бажання сваритися.

їм, певна річ, приділяли найміцніші частини будівлі: дах, стіни, або, якщо вони бажали, то й підвалини. Щоб зруйнувати підвалини, їм доводилося гнути горба гірше, ніж єгипетським рабам на будівництві піраміди, та, зрештою, коли, вже потомившись і засапавшись, вони кидали роботу, то відчували велику втіху і полегкість. Років десять після того їм не кортіло ані сваритися, ані брязнути додолу тарілку, коли їх лаяла дружина.

Економісти з цифрами напохваті (обчислення, проте, виконали електронні машини) довели, що «Бий, ламай» заощаджує кошти в сто раз більше за вартість знищених предметів домашнього вжитку та будівельних матеріалів. Крім того, настрій мешканців міста покращав на 28,51 відсотка. Одне слово, гроші витрачено недаремне.

Збагнувши, про що йдеться, Марко взявся до діла. У нього накопилось багато злості. Хоч він не виспався, [398] та, почуваючись сильним, заходився трощити величезну шафу. Йому довелося добряче похекати, орудуючи сокирою, молотком і велосипедним насосом, та де є охота, там спора робота. У величезних залах навколо розлягався регіт, відлунювали удари: десь із п'ятсот дітей під наглядом учителів та батьків навзаводи трощили меблі палацу.

Години за дві Марко впорав, окрім шафи, ще вітальню й три спальні. Вийшовши з палацу «Бий, ламай», Марко втихомирився і вже не гнівався на Маркуса.

 

 
^ Рухомі лавки
Надворі панувала заспокійлива тиша. Марко чув тільки тихий, лагідний гомін, гомін людей, які розмовляли жваво й водночас спокійно. Коні-гойдалки - міський транспорт - плинули зовсім безгучно, мов човни по воді. Перехожі теж плинули, не ступаючи ногами: на багатьох вулицях тротуари були рухомі - досить ступити на такий тротуар, і їдь собі з одного кварталу в інший. На тротуарах стояли лавки; сідали ті, хто їхав далеко, та дідусі й бабусі, які і на цій кумедній планеті полюбляли сидіти на лавках.

«От би таку рухому лаву та моєму дідові,- подумав Марко.- А то ж йому доводиться день у день сидіти на тих дурних наших лавках, що стоять на одному місці! Яку втіху мали б римські пенсіонери, їздячи від Колізею до Джаніколо і від парку до Монте-Маріо! А якби рухомий тротуар був на площі Пантеону і якби він крутився навколо ротонди і вдень і вночі, то мій дідусь, напевно б, на ньому оселився. Бідолашний дідусь! Що ж він зараз робить?»

І тут він згадав, що саме через дідуся, який подарував йому коника-гойдалку, він опинився сам-один серед безмежного Молочного Шляху, а може, ще й далі, далеко від Тестаччо і своїх найдорожчих друзів. Злість, що була вже згасла, знову закипіла у нього в грудях.

- Я хочу їсти,- мовив він, перебиваючи Маркусові пояснення.

- От і добре. Я теж хочу. Поведу тебе в ресторан. [399]

Вони ступили на рухомий тротуар і попливли повз крамниці, де було повно покупців. І, до речі, всі ходили в піжамах. Здавалося, тут іншого одягу не носять.

«Щоправда, піжама зручна, а пантофлі зручніші від черевиків. Та ходити весь день у такому вбранні, як на мене, непристойно. Зрештою, що мені до того: нехай собі ходять навіть у масках! То не моє діло. Адже мені тут бути недовго!»

Марко намагався неприязно споглядати дивну планету, на яку потрапив, але не завжди це у нього виходило. Він мусив визнати, що безплатні таксі й рухомі тротуари - чудові винаходи. До того ж поглянеш на новорічні ялинки, і на душі стає радісно. Та й, зрештою, повітря було тепле, ніжне, навіть духмяне.

«Ніби навесні. Здається, що ми в чарівному саду».

Але ж тротуар мчав поміж будинків, повз пишно оздоблені вітрини.

 

 
^ Вільна крадіжка
Раптом Марко помітив ще одну химерну річ: у вітринах не було шибок. Може, тому, що тут завжди тепло? Але ж крам покрадуть, це заохочує злодіїв до крадіжки. І ніби на підтвердження його думки, якийсь добродій, проїжджаючи на рухомім тротуарі повз вітрини овочевої крамниці, простяг руку, схопив виноградний кетяг і спокійнісінько почав кидати собі в рот ягоди. Ніхто навіть уваги на нього не звернув.

Невдовзі один поважний дідусь устав з лавки й підступив до краю тротуару, ніби готуючись зійти. Та він не сходив, а пильно дивився вперед, наче когось чи чогось очікував; коли тротуар минав газетний кіоск, дідусь сягнув рукою, схопив на ходу грубий ілюстрований журнал, глянув на дату, щоб не помилитись, а тоді вмостився на своїй лавці, насадив окуляри і, задоволений, почав читати.

«Отакої,- обурювався подумки Марко.- Поглянув навіть на дату, щоб не взяти журнал за минулий тиждень! Невже я потрапив у країну злодіїв? Маркус теж усе бачив і мовчить».

Поки вони доїхали до ресторану, сталася ще гірша [400] пригода: той самий дідусь, який узяв журнал, знову встав - який непосидючий! - підійшов до Маркуса і, всміхаючись, попросив його:

- Ти, здається, хлопець спритний. Мені кортить закурити сигарету, та, мабуть, не дотягнуся з тротуару. Візьми її мені, прошу, в тютюновій крамниці. Там на вітрині прегарний добір сигар, я це вчора запримітив.

- З охотою,- відповів Маркус. Люди, що стояли поряд, усміхнулися.

- Але будь уважний,- кинув чоловік, який недавно підхопив з фруктової крамниці кетяг винограду.- Не бери ані надто темної, ані надто світлої.

- Дякую за пораду,- відповів Маркус.- Добре, що ви мене попередили, бо я мало розуміюсь на сигарах.

І по тій мові Маркус обернувся, бо вітрина тютюнової крамнички була вже за кілька кроків, простяг руку і схопив не одну, а дві сигари.

- Щиро дякую,- зрадів дідусь.

- Тепер ви зможете вибрати собі до вподоби,- пояснив Маркус.

- Дуже тобі вдячний,- промовив дідусь. Вибравши сигару, він поклав другу в кишеню і сів знову на лавку, на якій залишив був украдений журнал.

Маркові аж дух захопило. Коли вже попав у злодійську зграю, то краще мовчи та диш, наче нічого не помічаєш.

«Розповісти ще встигну»,- подумав він.

- Ми приїхали,- оголосив Маркус.

Вони скочили з тротуару і зайшли в ресторан.

Спершу Марко не помітив нічого особливого: все як у звичайнісінькій римській їдальні. На застелених білими скатертинами столах були навіть квіти, написи на стінах запрошували перехожих: в меню ресторану є страви, що їх деінде не знайдеш.

 

 
^ Слово «платити»
«Сьогодні трифштекс - на короткій шпичці». «Смажені крани (холодні й гарячі)». Такі назви аж ніяк не збуджували Маркового апетиту. Але ще дужче він був уражений, побачивши меню - [401] товстенну і важку книгу, схожу на телефонну. Якщо рахувати, що на кожній сторінці вміщалося триста назв, то в меню було зазначено принаймні триста тисяч різних страв. Наприкінці книги були чисті аркуші, на яких відвідувачі могли записувати рецепти страв власного винаходу.

«Візьміть дві пляшкові шийки,- написав якийсь Піпус,- одну негайно викиньте; другу варіть три дні, що три години додавайте п'ятдесят грамів підсмаженої тирси, равликових ріжків, варених виделок, тістечка, трі-стечка й шкіряного фартуха. Посипайте до смаку товченою крейдою, рінню або цвяхами.

Подавайте на стіл з дрібно покришеними велосипедними шинами. Страва особливо смачна, якщо її покропити зеленим чорнилом для авторучки».

Марко подумав, що місце такій страві - в помийниці. Але він і слова не сказав, щоб не видатися селюком, який вперше опинився у місті й нетямиться з дива.

Гортаючи далі меню, Марко подумки занотовував найцікавіші страви:

«Свинячі ноги з ключем на клямковій підливі».

«Ніжки кривоногого столу».

«Бляха по-циганському».

«Суп із фаршированою цеглою».

- А чим вона фарширована? - запитав Марко свого усміхненого супутника.- Я не хотів би, щоб вона була начинена каштановою шкаралупою чи радіолампами. Особливо мені не смакують радіолампи.

Маркуса це не збентежило.

- Фарширована цеглина дуже смачна,- сказав він.- Та я добре розумію, що наше меню тобі не по душі. А от ми призвичаїлися їсти все: залізо, вугілля, цемент, скло, дерево; перетравлюємо цвяхи, молотки, обценьки, навіть телефонний кабель. На нашій планеті все їстівне.

- Дивно, чому ж стоїть ваше місто. Як же ви не поїли будинків разом з дверима й вікнами?

- А де б нам довелося спати? На тарілках або в банках? А гостей приймати у полумисках? - засміявся Маркус і додав.- Ну як, не перехотілося їсти від такого читання?

- Навпаки, ще дужче схотілося. На тому тижні мати [402] водила мене до лікаря, а він сказав, що в мене буцімто недокрів'я, і приписав мені пити залізо. І я мусив ковтати мікстуру, від якої вивернуло б кишки миші під час облоги Єрусалима, де, як сам добре знаєш, був страшний голод. А що тут залізо їстівне, то покуштуємо залізного біфштекса.

Підійшов офіціант. Це був робот з шістьма парами рук, убраний у білий піджак з шістьма парами рукавів.

Уважно вислухавши замовлення, він побіг і невдовзі вернувся, несучи силу-силенну тарілок. Залізний біфштекс був ніжний і запашний, мов пудинг. Марко ум'яв його за кілька секунд.

- Треба було замовити квадроштекс,- зауважив Маркус, сьорбаючи звичайнісіньку каву з персиковим варенням (варення те варили з консервних бляшанок, у яких колись були персики). Маркові забажалося ще скуштувати цегляного супу, і він переконався, що цеглини були начинені стрижнями від кулькової авторучки й тютюновим попелом.

Випивши по келишку лікеру, що запропонував їм робот (пахнув той лікер апельсинами, однак Маркус пояснив, що це суміш дощової води і старого машинного мастила, яке зберігалося в бочці, збитій із залізничних шпал), обидва хлопці вийшли з ресторану.

- А хто ж заплатить? - спитав на порозі Марко.

- Заплатить? - перепитав Маркус.- І знову це слово. Його в нас не вживають. Розумієш?

- О, я це вже помітив, коли ти брав сигари для дідуся,- лукаво всміхнувся наш серенієць.- Ти собі йдеш до ресторану, наїдаєшся, витираєш рот серветкою, а робот...

- Заходьте до нас іще,- мовив цієї миті робот, аж до землі вклонившись.

- Неодмінно завітаємо, коли будемо в цих краях,- ввічливо відповів Маркус, потискуючи по черзі всі дванадцять роботових рук.

- Не забувайте нас,- попросив робот.- Нудьгуємо без клієнтів. Хіба не бачите? Адже ресторан майже порожній.

- Завітаємо сьогодні ж увечері,- пообіцяв Маркус, щоб заспокоїти робота. [403]

 

 
^ М'ятна гроза
Цього разу Марко й Маркус не стали на рухомий тротуар. Вони захотіли погуляти пішки й подалися бічними провулками,- хоч безлюдними, але святково вбраними. Ялинок була сила-силенна, вони росли навіть на дахах. Маркові здавалося, що він увесь час іде попід однією велетенською ялинкою: він раз по раз зачіпав головою то сріблястий дзвіночок, то якусь іншу цяцьку, що висіла на новорічній ялинці задля прикраси.

- Недешево, мабуть, обійшлися муніципалітетові ці оздоби,- зауважив Марко.

- Муніципалітет не витратив ані шага. У нас нема грошей взагалі. Ці ялинки ростуть самі. Ось поглянь.

Марко придивився й помітив, що лампочки, дзвіночки, м'ячики та інші цяцьки самі ростуть на деревах, немов плоди.

- Вони цвітуть на різдво? - запитав Марко.

- Завжди цвітуть. Я ж тобі казав, що тут кожний день різдво.

- Отже, планета ваша - Планета Новорічних Ялинок,- зробив висновок Марко і позаздрив тутешнім мешканцям: адже на Землі такі-от ялинки не цвіли, відколи люди живуть, цегла там не їстівна, а закортить посидіти в кав'ярні суботнього вечора, то навіть коли свої харчі принесеш, все одно треба платити за місце.

«З якого боку Земля? Внизу чи вгорі?»

Духмяне повітря ставало дедалі ніжніше й тепліше.

- Ви щасливі,- сказав Марко.- У вас не тільки щодня різдво, здається, тут завжди панує весна.

Маркус нахилився, взяв щіпку пилу і дав Маркові понюхати. Пилюка пахла конвалією.

Раптом край неба заступила червоняста хмара.

- Отже, навіть у цій бла