Реферат: Регіональна економічна І соціальна географія. – В. М. Юрківський. Юрківськмй В. М

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІЧНА І СОЦІАЛЬНА ГЕОГРАФІЯ. – В.М.Юрківський.

Юрківськмй В. М. Регіональна економічна і соціальна географія. Зарубіжні країни: Підручник. — 2-ге вид. — К.: Либідь, 2001. — 416 с

ISBN 966-06-0092-5.

Входження суверенної України у світове співтовариство супроводжується налагодженням і зміцненням надзвичайно широких і різнобічних її зв'язків зі світовою спільнотою. Звідси потреба вивчення зарубіжних країн, насамперед їх економічного розвитку. В підручнику висвітлено економічну й соціальну географію зарубіжжя (без країн Балтії та СНД). Матеріали подаються в такій послідовності: місце країни у світі, склад території та економіко-географічне положення, господарська оцінка природних умов і ресурсів, населення, загальна характеристика господарства та окремих його галузей, внутрішні відмінності й міста. Враховано нові концепції географічної науки в Україні й за рубежем. Фактичну основу підручника становлять матеріали ООН, дані Світового банку.

Для студентів географічних спеціальностей вищих навчальних закладів. Підручник буде корисний також учителям географії.


ВСТУП 2

ББК 65.049я73 Ю74

^ Розповсюдження та тиражування без офіційного дозволу видавництва заборонено

Рецензенти: Г. В. Балабанов, д-р геогр. наук, В. В. Ковтун, канд. геогр. наук

Допущено Міністерством освіти і науки України (рішення Колегії Міністерства освіта і науки України Протокол № 20/2-18 від 29.10.97 р.)

Редакція літератури з природничих та технічних наук Редактор А. А. Москалюк

1805010000-041

2001 ISBN 966-06-0092-S

© В. М. Юрківський. 2000

^ ОСНОВНІ СКОРОЧЕННЯ

АЕС

— атомна електростанція

ВНП

— валовий національний продукт

ГЕС

— гідроелектростанція

ЄС

— Європейський Союз

ІРЛП

— індекс розвитку людського по­тенціалу

ЛЕП

— лінія електропередачі

НАТО

— Організація Північноатлантич­ного договору

ОАЕ

— Об'єднані Арабські Емірати

ООН

— Організація Об'єднаних Націй

ПАР

— Південно-Африканська Респу­бліка

ПКС

— паритет купівельної спромож­ності

снд

— Співдружність Незалежних Дер­жав

США

— Сполучені Штати Америки

ТЕС

— теплова електростанція

ФАО

— Організація Об'єднаних Націй з питань продовольства і сіль­ського господарства

ЮНЕСКО

— Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури



ВСТУП
^ Економічна і соціальна географія

— наука про територіальну /організацію і територіальні від­мінності життя суспільства. Об'єктом її вивчення є суспільство в усьому різноманітті його існування. Суспільство можна вивчати в цілому або частинами: населення, господарство, окремі галузі діяль­ності. Предметом економічної та соціальної географії є тери­торіальний (просторовий) аспект об'єкта.

Об'єктом регіональної економічної і соціальної географії є окремі території — • регіони, країни, райони, міста тощо. У цьому підручнику об'єктом є зарубіжні території (крім країн Балтії та СНД).

У процесі вивчення тих чи інших територій склалася відповідна послідовність їх розгляду, а саме:

місце у світі;

склад території та економіко-географічне положення, господар­ська оцінка природних умов і ресурсів;

населення;

загальна характеристика господарства, опис його галузей, вну­трішні відмінності й міста.

Разом з тим, кожна територія — це унікальне явище, яке нерідко важко вкласти в загальну схему і яке потребує обережного підходу. Відхилення від загальної схеми не тільки можливі, а й необхідні.

Важливе місце в регіональній економічній і соціальній географії посідає типологія територій, тобто групування їх за якимось крите­рієм. Типологія допомагає бачити спільні й специфічні риси об'єкта. Організація Об'єднаних Націй (ООН) для типології країн викори­стовує два критерії: рівень економічного розвитку і рівень соціаль­ного розвитку. Рівень економічного розвитку оцінюється величиною валового національного продукту (ВНП) з розрахунку на душу насе-

_______________________________Вступ_____________________________7

лення. ВНП — це вартість кінцевих товарів і послуг за ринковими цінами. Оцінюють його в доларах СІЛА або в доларах за паритетом купівельної спроможності (долари ПКС). Рівень соціального розвитку оцінюється за допомогою індексу розвитку людського потенціалу (ІРЛП). ІРЛП — це складний індекс трьох змінних:

1) очікуваної тривалості життя;

2) рівня освіти;

3) ВНП на душу населення в доларах ПКС.

Шкала ІРЛП має значення від 0,000 до 1,000. До 0,500 індекс вважається низьким, від 0,501 до 0,800 — середнім і від 0,801 до 1,000 — високим.

Усі країни світу можна поділити на три великі типи:

1 — економічно розвинеш;

2 — ті, що розвиваються (тобто економічно ще не розвинені);

3 — країни Східної Європи, СНД і Балтії.

Ці три великі типи, в свою чергу, залежно від тієї чи іншої мети можуть поділятися на окремі групи.

Серед економічно розвинених країн роз­різняють чотири підгрупи. До першої з них входять США, Великобританія, Франція, Німеччина, Італія і Японія. Вони нале­жать до головних країн світу. Високий рівень їхнього розвитку поєднується з величезним соціально-економічним потенціалом і ком­плексним багатогалузевим господарством. До другої підгрупи треба віднести 10 «малих» західноєвропейських країн. Це Фінляндія, Швеція, Норвегія, Данія, Ісландія, Бельгія, Нідерланди, Люксем­бург, Швейцарія та Австрія. Високий рівень соціально-економічного розвитку в них співіснує з порівняно невеликими обсягами виробни­цтва і його вузькою спеціалізацією. Третю підгрупу становлять Ірландія, Португалія, Іспанія, Мальта і Греція. Ці країни тільки після другої світової війни перетворилися на індустріально-аграрні й тепер іще відстають у розвитку від першої та другої підгруп. Четверта підгрупа охоплює три країни — колишні переселенські колонії Великобританії — Канаду, Австралію і Нову Зеландію. Високий рівень розвитку поєднується тут із сировинною спеціалізацією в рамках світової економіки.

У 1995 р. в економічно розвиненій частині світу проживало 825 млн чоловік, або 14,5 % населення світу. Вони створювали і споживали понад 80 % світового ВНП. У розрахунку на душу насе­лення це в 5,5 раза вище середнього світового показника.

Є чимало спроб визначити поняття слаборозвиненості. За однією з них, зробленою ООН, ознаки слаборозвиненості такі:

• швидке зростання населення;

сталі консервативні традиції та уподобання населення;

нестача капіталів, брак підготовленої та ефективної адміністрації;

однобока експлуатація природних ресурсів;

слабкий і обмежений розвиток промисловості;

дорога і складна система розподілу;

низький доход на душу населення і низький рівень життя;

незначна участь у міжнародному поділі праці.

Звичайно, ці загальні ознаки в кожній окремій країні мають свої варіації і градації. За даними Світового банку, в 1995 р. в слабо-розвинених регіонах світу проживало 4,0 млрд чоловік, або 75 % населення Землі. Але тут виробляється тільки 15 % світового ВНП і середній його показник на душу населення був у 5 разів нижчим за середній світовий. За ІРЛП слаборозвинені країни посідають значно гірші місця, ніж розвинені.

Упродовж другої половини XX ст. всередині слаборозвиненого світу відбулася суттєва диференціація. Одні з країн розвивалися швидше, інші повільніше. Швидше розвивалися нафтодобувні країни з невеликим населенням (Кувейт, Саудівська Аравія, Бах­рейн, Катар, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Лівія, Бруней), так звані «азіатські тигри» — Сінгапур, Гонконг (тепер це район Китаю — Сянґан), Тайвань і Республіка Корея, такі латиноамериканські країни, як Аргентина, Уругвай, Чилі, деякі малі острівні країни і території — Багами, Барбадос, Сейшели, Французька Полінезія та інші. На найнижчому рівні розвитку залишається основна маса країн Південної Азії та Африки на південь від Сахари. Особливе місце посідають такі величезні країни, як Китай, Індія і Бразилія. З одного боку, за абсолютними величинами ВНП вони входять до перших 15-ти країн світу, а з іншого — відносні показники, тобто в розра­хунку на одного жителя, у них вкрай низькі.

Новим явищем на економічній і соціальній карті світу стали країни з перехідною (транзитною) економікою. Це країни Централь­ної і Південно-Східної Європи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Словенія, Хорватія, Боснія і Герцего­вина, Югославія, Македонія і Албанія), в яких у 50 — 80-ті роки XX ст. існувала централізована планова система господарства і які на почат­ку 90-х років стали на шлях повернення до ринкових відносин.

Статистичні показники, використані в підручнику, взято з публі­кацій Світового банку, ООН та її підрозділів, а також із національ­них джерел. Кількість населення в містах зазначено з урахуванням жителів приміських зон, тобто в межах так званих метрополітенів.