Реферат: Обласна бібліотека для юнацтва ім. О. М

управління культури і туризму облдержадміністрації

обласна бібліотека для юнацтва ім. О. М. Бойченка


Над Інгулом місто славне:

цікаві факти з історії Кіровограда


Бібліографічний покажчик


Кіровоград

2010

ББК 91.9:63.3 (4Укр-4 Кір)

Н 17


Над Інгулом місто славне : цікаві факти з історіі Кіровограда : бібліографічний покажчик. / уклад. Л. Гурба, Н. Товстопят ;. Кіровоградська ОЮБ ім. О. М. Бойченка - Кіровоград, 2010.- 48 с.

Пропоноване видання має на меті ознайомити читачів з історичними подіями, які відбувалися у нашому місті кінця ХVIII - початку ХХ століття.

Матеріал викладено у хронологічному порядку. Корисним доповненням слугують допоміжні інформаційні матеріали (іменний покажчик, покажчик назв використаних періодичних та краєзначих видань.).

Рекомендується учням, студентам, бібліотекарям, вчителям, організаторам позакласних заходів, краєзнавцям, всім, хто цікавиться історією рідного краю.

При підготовці покажчика використано літературу та періодичні видання з фондів бібліотеки.


Укладачі : Л. Гурба, Н. Товстопят

Відповідальна за випуск Л. Савенко


© Упорядкування: Л. Гурба, Н. Товстопят, 2010

© Кіровоградська обласна бібліотека для юнацтва ім. О. М. Бойченка, 2010

Передмова

Історія міста Кіровограда сягає в сиву давнину. Вона складна і заплутана. Це зумовлено тим, що під час великої пожежі, що сталася в місті 1798 року, згоріли церковні книги та більша частина документів адміністративних установ.

Місто було засноване поблизу зимівників запорізьких козаків як військове поселення за наказом російської імператриці Єлизавети.

Фортеця була урочисто закладена 18 липня 1754 року і названа в честь св. Єлисавети. Будівництво велося українськими козаками, російськими солдатами та новосербськими поселенцями під керівництвом інженер-полковника Менцеліуса.

Фортеця мала форму шестикутника, оточеного валами і глибоким ровом з водою. На валах розміщувалася дерев'яна стіна з трьома баштами, на яких встановили гармати, завезені сюди з ліквідованих фортець. Фортеця св. Єлисавети була зразком фортифікаційного мистецтва середини XVIII століття.

Вже в перші роки існування фортеця використовувалась за своїм військовим призначенням. Під час російсько-турецької війни 1768-3774 рр. вона була операційною базою російських військ і стояла на захисті Новоросійського краю.

Пізніше фортеця стала резервною базою російських військ. Тут розміщувалися штаби армій, полків, бували О. В. Суворов та М. І. Кутузов. Після приєднання у 1783 р. Криму до Росії фортеця втратила своє військово-стратегічне значення. Її озброєння було передане в Херсон і лише дві гармати залишилися біля вхідної брами.

Поряд з фортецею зростало цивільне поселення. В 1764 р. слобода біля фортеці стала центром Єлисаветинської провінції, а з 1775 р. дістала назву міста Єлисаветграда. Царським указом 1805 р. фортеця Святої Єлисавети була скасована, а місто Єлисаветград перетворилося на один з провідних торгово-промислових центрів півдня України.

Кінець 18 - початок ХХ століття характерні особливо високим розвитком міста у всіх галузях : жваво розгортається торгівля. З 80-х років XVIII століття у Єлисаветграді вже існували чотири річних ярмарки, які мали велике значення в економічному житті краю. На території фортеці відкривається медико-хірургічна школа - перший і єдиний вищий навчальний заклад в Україні для підготовки лікарів і один із шести, що діяв у Російській імперії XVIII ст. У фортеці Святої Єлисавети було засновано першу друкарню цивільного шрифту в Україні, збудовано першу в місті церкву в ім'я Святої Живоначальної Трійці, відкрито поштову контору та телеграфну станцію, водогін. Створюється поліцейська служба та пожежна охорона, адже місто часто потерпало від пожеж.

В Єлисаветгаді було відкрито пам'ятник видатному вченому-славісту і краєзнавцю, професору трьох університетів Казанського, Московського і Одеського - Віктору Івановичу Григоровичу. Пам'ятник В. Григоровичу - не лише перший у нашому місті. Він був перший у Російській державі взагалі, встановлений вченому. До цього увічнювали подібним чином лише письменників, полководців.

Історія міста Єлисаветграда багата й іншими цікавими подіями.

^ Заснування фортеці св. Єлисавети

У глибину століть сягає історія теперішньої Кіровоградщини. З давніх-давен на її території жили слов'янські племена. Тут на зламі ХV-ХVІ століть зародилося козацтво. Згодом козаки у пониззі Дніпра створили систему укріплень, яка дістала назву Запорозької Січі і стала центром козацької республіки.

У 1751 році уряд імператриці Єлизавети Петрівни, йдучи назустріч прагненню австрійських сербів до переселення у межі Російської імперії, а також бажаючи заселити землі Запорозькі людьми, які були б однозначно віддані короні російській, дозволив їм (сербам) переселитися на українські землі. Засновується лінія військових поселень під назвою Нова Сербія. Вона охоплювала територію від річки Кагарлика (лівої притоки Синюхи) і далі по Висі, Тясмину до Дніпра протяжністю 200, а завширшки 30 верст.

М
Імператриця

Єлизавета Петрівна
айже слідом за Новою Сербією у 1753 році на сході Вольностей Війська Запорозького було засновано другу сербську провінцію, так звану Слов'яносербію з центром у місті Бахмуті. В обох Сербіях усім іноземним поселенцям було роздано великі наділи землі («кожному чину по пропорції»), увільнено від усяких податків та підтримувано грішми, хлібом, деревом та ін.

Проте за середньовіччя земля (територія) могла вважатися захопленою (колонізованою) лише після того, як займався (захоплювався) або засновувався її ключовий пункт, тобто фортеця. Саме тому, майже одночасно в Новій Сербії (і північній частині сучасної Кіровоградщини) для її захисту було вирішено побудувати фортецю, що була б адміністративним центром нової провінції, а, крім того, головним опорним пунктом російських армій на півдні імперії.

У жалуваній грамоті Іванові Хорвату - колишньому полковникові австрійської армії - говорилося: «...Для защиты на всякий случай от нападения вражеского - построить... земляную крепость, которую именовать крепостью Святой Елисаветы». Тобто названо було ще незбудовану фортецю на честь святої покровительки правлячої тоді у російській імперії доньки Петра І імператриці Єлизавети Петрівни.

В
Іван Самойлович Хорват
ищезгадану жалувану грамоту було датовано 11 січня 1752 року. Проте будівництво фортеці дещо затрималося і розпочато було лише 18 червня (день народження міста) 1754 року. До речі, охорону будівництва несли 200 запорозьких козаків.

Не минуло й місяця після указу Єлизавети Петрівни, як між притоками річок Грузької та Сугоклеї, на узвишші правого берега Інгулу під проводом генерала І.Глєбова було вибрано місце для майбутньої фортеці. Негайно розпочались різноманітні інженерні підготовчі роботи.

30 липня 1752 року проект фортеці було затверджено. Проте, як зазначалося вище, початок будівництва затримався. Причому затримався досить ґрунтовно. Бо 3 березня 1754 року навіть видано указ про закладення фортеці.

Для будівництва фортеці надіслали селян із центральних районів Російської імперії, солдат Пермського карабінерного полку і, звісно, охочих людей (добровольців) з навколишніх земель. Крім того, у травні гетьманом України Кирилом Розумовським були прислані 611 робітників (замість двох тисяч). Охорону будівництва, як уже відзначалося, несли 200 запорозьких козаків.

Споруджувалась фортеця Святої Єлисавети під безпосереднім керівництвом інженера-полковника Манцеліуса. Три роки практично ні вдень, ні вночі не припинялися роботи на будівництві.

Сотні людей одночасно заготовляли у Чорному лісі будівельний матеріал, транспортували його до місця, копали глибокі рови та насипали високі вали.

Вали (висота 7-12 м, глибина ровів 30 м) завершувались дерев'яним частоколом (1-1,5 м заввишки) та трьома сторожовими баштами. На валах були встановлені 12- та 18-фунтові гармати, які разом з ядрами були перевезені сюди з ліквідованих фортець Переволочинської, Богородицької, Старосамарської та Кам'яного Затону.

Ручної вогнепальної зброї у фортеці було на 2000 піхотинців та на 200 карабінерів (драгунів). Гарнізон складався з трьох батальйонів та двох команд: артилерійської та кавалерійської. Усього близько тисячі солдатів. Були збудовані Троїцька церква, приміщення штабу, комендантський будинок, казарми для солдатів та офіцерів, склади з боєприпасами та продовольством. Єдиною кам'яною будівлею у фортеці була кузня. На випадок облоги викопали дві шахтові криниці.

Новозбудована фортеця мала форму правильної шестикутної зірки площею 55x55 сажнів (6 га) і була зразком фортифікаційного мистецтва середини XVIII століття. Шість бастіонів фортеці оточували вали та рови. Кожний фортечний бастіон мав власне ім'я:

1) Святого Петра;

2) Святої Катерини;

3) Святого Олексія

4) Архистратига Михаїла;

5) Святого Апостола Андрія Первозванного;

6) Святого Благовірного Олександра Невського.

Між головними осями бастіонів симетрично останнім розташувались 6 равелінів. Кожний фортечний равелін також мав ім'я:

1) Святої Анни;

2) Святої Наталії;

3) Святого Федора;

4) Святого Миколая;

5) Святого Іоанна Предтечі;

6) Святих Преподобних Старців Печерських.

До фортеці через вали, рови, равеліни та підвісні дерев'яні мости вели три дороги і, відповідно, троє воріт з караульними при них приміщеннями. Кожні фортечні ворота також мали назву:

1)Троїцькі;

2) Предчистенські;

3) Всесвятські.

П
^ План фортеці св. Єлисавети
ершим комендантом фортеці Святої Єлисавети був Олексій Іванович Глєбов. Він протягом п'яти з лишнім років розпоряджався державними коштами, що відпускалися на влаштування та утримання Нової Сербії, головував у гарнізонній канцелярії, був другим після Івана Хорвата старшим військовим начальником новосербських поселень. Оберкомендант, як офіційно іменувалась його посада, командував новослобідським козачим полком і мав право безпосередніх зносин з Оттоманською Портою, Річчю Посполитою та Запорозькою Січчю. За всі ці обов'язки комендант фортеці отримував 1080 крб. платні на рік і, крім того, 600 крб. «столових» (асигнаціями).

У різний час комендантами фортеці Святої Єлисавети були:

з 1755 року — бригадир Глєбов;

з 1760 року — бригадир Муравйов;

з 1762 року — бригадир Юст, тимчасово.

Після Юста, також тимчасово, деякий час виконував обов'язки коменданта фортеці дійсний статський радник Толстой.

З 1763 року — полковник Ірман;

з 1764 року — бригадир Чертков;

з 1765 року — полковник Глєбов;

з 1768 року — полковник Корф;

з 1769 року — майор Герінг (незабаром помер);

з 1770 року — підполковник (згодом полковник) Гессій;

з 1773 року — підполковник Дувінг;

з 1775 року — полковник Соколов, переведений до Херсона обер-комендантом (зараз один із колишніх маєтків полковника с.Соколівське (Соколівка) вже втягнуте містом до орбіти свого розвитку);

з 1778 року —полковник Вукотич;

з 1781 року — генерал-майор Петерсон, при якому фортецю було роззброєно і зброю перевезено до Херсона;

з 1794 до 1805 року — генерал-майор Альвінцев, при якому фортецю було зовсім скасовано (15 березня 1805 року).

У 1763 році, за ордером коменданта фортеці Святої Єлисавети полковника Ірмана від 7 листопада при фортеці було відкрито школу для дітей офіцерів. Також було наказано приймати до школи сиріт обох статей, що залишилися без усякого нагляду. Наглядачем школи було призначено поручика Черновіля, а для навчання дітей німецькій мові був виписаний учитель Іван Федорович Корнеліус. Є дані, за якими уже в середині 60-х років XVIII століття школу відвідували 90 учнів, а в 1796 році — 53. Залишилося додати, що згаданий ордер коменданта було видано на підставі розпорядження нового Головного командира Нової Сербії генерал-поручика Олексія Петровича Мельгунова.

О. П. Мельгунов спочатку як головний командир Нової Сербії, а потім як генерал-губернатор Новоросійської губернії розгорнув енергійну діяльність у багатьох напрямах. Зокрема, він вжив рішучих заходів для запобігання знищення лісових насаджень у краї, всіляко заохочував розшуки торфу та вапна. До речі, для збереження дерев 1772 року було заборонено носити «лапті» (личаки, або постоли).

У
^ Олексій Петрович Мельгунов
червні 1764 року Сенатом було задоволене клопотання О.Мельгунова про включення до штату губернської канцелярії друкарні. Таким чином, у фортеці Святої Єлисавети було засновано першу друкарню цивільного шрифту в Україні. Тут друкувалися бланки для паспортів, свідоцтв та інших документів. 1765 року у цій друкарні вийшла перша в Україні світська книга, надрукована цивільним шрифтом. На обкладинці книги значилося: «Кофейний дом. Комедия. Печатана в Новороссийской губернии в крепости Святыя Елисаветы». Це була комедія Жан-Жака Руссо.

Подробиці про єлисаветградську друкарню знаходимо у довідці міністра юстиції, відомого російського поета Г.Р.Державіна, де значиться, що, крім документів губернської канцелярії та комедії Ж-Ж.Руссо, в Єлисаветграді було також надруковано «Азбуку», тобто підручник для початкового навчання грамоті. На жаль, ця книга до наших днів не дійшла, і бібліографічних відомостей про неї не збереглося.

До речі, наступні книги цивільним шрифтом бул надруковані : у Києві (1787 рік), у Харкові (1793), Миколаєві (1798), Одесі (1830).

Та найгучнішої слави генерал-губернатор Мельгунов зажив у нащадків як один із фундаторів російської (а зрештою, й української) археології. За його наказом 1763 року поблизу нинішнього Кіровограда із суто науковою метою був розкопа­ний величезний скіфський курган, відомий зараз як Мельгуновський. У кургані знайдено залізний меч у золотих піхвах із зображенням левів, що стріляють з луків, та крилатих биків з людськими обличчями. Знайдені речі відправили до Петербурга, оскільки ще з часів Петра І існував указ, за яким «...ежели кто найдет в земле или в воде какие старые вещи... тако же бы приносили, за что будет довольная дача, смотря на вещи».

Ще одну добру справу генерала Мельгунова сьогодні кіровоградці та гості міста можуть навіть побачити на власні очі. Це найстаріший парк міста - Міський сад, що був розведений 1764 року. Фрукти з цього саду вже наступного, 1765, року доставлялись у спеціальних возах до Петербурзького двору імператриці Катерини II. На початку минулого століття цей сад називався Потьомкінським, на честь перебування знаменитого фаворита Катерини II у цих місцях. Ще на початку цього століття у Міському саду ріс велетенський старезний дуб, що своїми розмірами привертав увагу всіх відвідувачів парку. Цей дуб також називався Потьомкінським. За легендами, саме під цим дубом князь Потьомкін неодноразово проводив військові ради при облозі Очакова. Спил того дуба до Другої Світової війни знаходився в експозиції Кіровоградського обласного краєзнавчого музею, а потім згорів у полум'ї пожежі. Зараз спомином про дуб служать лише легенди та поштова листівка кінця ХІХ-початку XX століття з його зображенням.

Місто, в свою чергу, також з належною повагою ставилося до найсвітлішого князя. Коли Потьомкін вперше приїхав до фортеці (27 вересня 1782 року), то був зустрінутий гарматним салютом на його честь. І недаремно : у війні з Туреччиною у 1787-1791 роках саме Єлисаветград він обрав своєю головною квартирою. Найчастіше ж він бував у місті 1787 та 1788 року. У фортеці тоді був 14-кімнатний будинок («потьомкінський»), у якому князь постійно зупинявся.

У справах архіву фортеці Святої Єлисавети зберігалися багато ордерів за підписом Г. Потьомкіна, а також справа про надання військових звань різним особам.

Саме завдяки розпорядженню та кураторству Г. Потьомкіна у фортеці було засновано «медико-хирургическую школу при Елисаветградской гошпитали». Це був один із перших медичних навчальних закладів в Україні.

У
^ Пушка. Залишки фортеці св. Єлисавети
другій половині XVIII століття із загрозою татарських набігів було покінчено. Ліквідація Запорозької Січі, приєднання Криму обумовили просування імперських кордонів далеко від фортеці, тому вона втратила своє стратегічне значення і була ліквідована як військова одиниця. У рескрипті від 10 лютого 1784 р. зазначалося, що фортеця "за своїм становищем всередині держави фортецею більше вважатися не може, а тому обертається на внутрішнє місто".

Згодом фортеця разом з передмістями (форштадтами) здобула права міста і стала іменуватися містом Єлисаветградом.

Література

Кизименко П. М. Пам`ять степів : Історичні нариси з минулого Кіровоградщини / П.М. Кизименко. - Кіровоград : ПВЦ "Мавік", 2003. - 245 с.

Козир І.А. Історія рідного краю : Навч. посібник для шкіл Кіровоградщини / Козир І.А., С.І. Шевченко. - Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2001. -71 с.

Кузик Б.М. Кіровоградщина : історія та сучасність центру України : В 2- х т. / Б.М. Кузик, В.В. Білошапка. - Дніпропетровськ : АРТ-ПРЕС, 2005 – 205 с.

Кіровоградщина : історія, традиції, сучасність / керівник проекту С. Негода ; за заг. ред. О. В. Чуднова. - Кіровоград: ПВЦ " Імекс-ЛТД ", 2008. - 639 с.

Матівос Ю. М. Вулицями рідного міста / Ю. М. Матівос. – Кіровоград : ПВЦ " Імекс-ЛТД ", 2008. - 103 с. : фотоіл. - Алф. покажч. вулиць Кіровограда : c. 93-100.

Матівос Ю. М. .Місто на сивому Інгулі : До 250-річчя від дня заснування : Історико-публіцистичний нарис / Ю. М. Матівос. - Кіровоград : ТОВ "Діаграма", 2004. - 252 с.

Матівос Ю. Шість днів у фортеці св. Єлисавети : До 70-річчя утворення області/ Ю. Матівос // Кіровоградська правда. - 2008. - 24 жовтня. - С. 14

Несен А. Вперше - в нашому місті!/ А. Несен // Єлисавєтградскиє вєдомости. - 2004. - 2 апреля. - С. 1, 4

С днем рождения, Елисаветград! // Молодіжне перехрестя. -2007. - 28 червня. - С. 11

Протоиерей Евгений (Назаренко) С днем рождения, родной Елисаветград ! / Протоиерей Евгений (Назаренко) // Ведомости Плюс. - 2009. - 26 июня. - С. 12

Хто є хто на Кіровоградщині : видатні земляки. вип. 2 / автор-упорядник В. В. Болгов. - К. : Укр. академія геральдики, товарного знаку та логотипу, 2008. -159 с. : іл. - Імен. покажч. : с. 154-155.

Шевченко С. Земляна фортеця на Інгулі/ С. Шевченко // Вечірня газета. -2006. -27 жовтня. - С. 8: фото

Шевченко С. І. Лицарі українського степу : [ збірка статей, 1983 – 2008 рр. ] / С. І. Шевченко. – Кіровоград : РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2008. - 279 с.

Шевченко С. І. Українська доля Нової Сербії : Історичні нариси з минулого Кіровоградщини / Кіровоградщина в українсько-сербських зв`язках (1752-2002) / С. І. Шевченко. - Кіровоград : ПВЦ "Мавік", 2004. - 167 с., 10 л. іл.

Шевченко С. Фортеця, яка не захистила наш край/ С. Шевченко // Народне слово. - 2009. - 22 січня. - С. 11


^ Перша церква Єлисаветграда

Церква в ім'я Святої Живоначальної Трійці була побудована посередині площі фортеці Св. Єлисавети у 1755 році за указом Правительствуючого Сенату державним коштом з рахунку Нової Сербії. Вона призначалася для потреб гарнізону і жителів форштадта (передмість). З початком своєї дії церква отримала статус кафедральної, тобто головної в місті.

Будівля храму була дерев'яною, одноярусною і мала вигляд невеликого прямокутного будинку з двома маленькими банями на даху.

Церква мала один престол і дерев'яну дзвіницю. Першим настоятелем Свято-Троїцької церкви був священик Новослобідського козачого полку протоієрей Іоанн Орловський, призначений на цю посаду митрополитом Київським Тимофієм у 1755 році. Причет церкви складався з трьох священників (у тому числі одного вікарія), двох дяків, чотирьох дячків, двох паламарів, псаломщика та проскурниці.

Настоятель Свято-Троїцької церкви одночасно очолював Єлисаветградську протопопію і отримував чималеньку для того часу платню в 300 рублів на рік, користувався спеціально побудованим дерев'яним будинком, а також достатньою кількістю землі під город.

За поданням у 1755 році управляючого будівництвом фортеці та нових поселень генерал-майора І. Ф. Глєбова, а також клопотанням соборного протопопа І.Орловського, який їздив з цим до Петербургу, Правительствуючий Сенат замовив петербурзькому архітектору О.Ф. Вісту проект кам'яної трипрестольної Свято-Троїцької церкви з боковими вівтарями святих праведних Захарія і Єлизавети та первоверховних апостолів Петра і Павла замість дерев’яної церкви у фортеці св. Єлисавети.

На будівництво храму за розпорядженням імператриці Катерини II було відпущено 10 000 рублів, але ці гроші не були витрачені у зв'язку з тим, що його виконання припинилося указом з Новоросійської губернської канцелярії в 1766 році до особливої резолюції, якої так і не надійшло.

Невідома доля креслень храму, які архітектор повинен був зробити і подати в Сенат негайно. У завдання крім конструктивних креслень входили розробка інтер'єрів і зовнішнього оздоблення, а також розрахунок кошторису. Можливо, виконавець і розпочав роботу, та з певних обставин мусив її припинити.

Олександр Францевич Віст (1722-1780) був сенатським архітектором, автором павільону Петрівського ботику (1761-1762) у Петропавлівській фортеці та Андріївського собору на Василівському острові. Можливо, в петербурзькому Андріївському соборі він втілив незавершений задум Єлисаветградського Свято-Троїцького собору, використовуючи зроблені начерки, тільки змінивши масштаб і деталі.

У1765 році протоієрей Іоанн Орловський за якимись обставинами був звільнений, після чого посада Єлисаветградського протопопа тривалий час була вакантною. На це місце пропонувалося призначити і Новомиргородського протопопа Петра Булича, і Бориспільського священика Назарія Яворського, і колишнього протопопа Української лінії Симеона Суліму. Та тільки 1 січня 1773 року протопопом Єлисаветградської провінції був затверджений настоятель Єлисаветградської Свято-Троїцької церкви священик Павло Базилевич з призначенням щорічної платні у 120 рублів і відведенням землі у 180 десятин.

До 1775 року всі церкви Єлисаветграда (крім фортечної Свято-Троїцької та кладовищенської Петро-Павлівської, яка відома з 1773 р.),Успенська (відома з 1773 р.), Знам'янська (відома з 1759 р.), Володимирська (відома з 1759 р.) - вважалися форштадтськими, тобто передміськими, бо ще не існувало Єлисаветградського повіту з його цивільним управлінням, а канцелярія Єлисаветградської провінції знаходилася у фортеці Святої Єлисавети.

У 1800 році відбулося освячення нової будівлі єлисаветградської церкви Успіння Пресвятої Богородиці. Старенька і маленька дерев'яна церква у фортеці дуже програвала в порівнянні з новим кам'яним п'ятипрестольним храмом, побудованим коштом багатого козачого полковника Івана Красноглазова, тому наступного 1800 року - Успенська церква стала кафедральною, а Свято-Троїцька втратила свою зверхність.

У 1813 році Свято-Троїцька церква за цілковитою руйнацією була закрита. У 1816-1817 роках її повністю розібрали і перенесли у містечко Рівне, де з цього матеріалу побудували Миколаївську церкву.

Деякий час на місці колишньої церкви, посередині фортеці, зберігався її престол, біля якого міським управлінням у 1889 році була побудована кам'яна каплиця для винесення померлих у міській лікарні небіжчиків. Будівництво каплиці обійшлося у 2072 рублі.

Визначною прикметою Свято-Троїцького храму було поховання біля нього вихователя імператора Павла І - С. А. Порошина. Семен Андрійович Порошин (1741-1769) був однією з найосвіченіших особистостей свого часу - перекладач, літератор, математик. У 1768 р. він отримав призначення очолити Старо-Оскольський піхотний полк та по дорозі на місце бойових дій розпочатої війни з Туреччиною захворів і помер у Єлисаветграді.

На жаль, з ліквідацією храму зникла і його могила. Єлисаветградська Свято-Троїцька церква була духовним центром міста в найскладніший період його формування, свідком і сучасником багатьох вирішальних подій історії Єлисаветграда.

Н
^ Семен

Андрійович Порошин

Пам'ятний хрест на честь першого міського православного храму в Кіровограді
а місці Троїцького храму у фортеці планувалося побудувати новий, трипристольний, з присвятою одного з придєлів святій покровительці фортеці Єлизаветі. Однак планам цим не судилося втілитися в життя (хоча гроші за наказом імператриці Катерини були виділені), і у фортеці побудували лише кам’яну каплицю, у яку виносили небіжчиків, що помирали у фортечній лікарні. Сьогодні ми можемо лише приблизно визначити місцезнаходження храму.

Зараз на фортечних валах стоїть пам'ятний хрест. Кожного року, 1 липня за новим стилем, біля нього збираються православні міста, адже це - день початку будівництва фортеці. Біля хреста служаться молебні, виступають відомі в місті краєзнавці, проводяться екскурсії.

Література

Матівос Ю. Місто на сивому Інгулі. - Історико-публіцистичний нарис. -Кіровоград, ТОВ «Діаграма», 2004.- С. 84

Матівос Ю. Поклик рідної землі : Історико-публіцистичний нарис з прологом та епілогом / Ю. Матівос // Вечірня газета. - 2009. - 4 вересня. - С. 7.; 11 вересня. - С. 8.; 18 вересня. - С. 8

Шляховий К. Перша церква Єлисаветграда .- Благовіст.- 2002.- №2.- С.4


^ Єлисаветградські ярмарки

Указом Сенату 16 жовтня 1762 року переселенцям-розкольникам з Польщі, що оселилися біля стін фортеці ще у 1755 році, було надано право займатися торгівлею і називатися купцями. Вони й стали засновниками купецтва в Новоросійському краї.

В указі було також сказано, що опікуватися справами купецтва має канцелярія фортеці св. Єлизавети і всіляко сприяти розвитку торгівлі в нашому краї.

За часів царювання Катерини II багато єлисаветградських купців вели значну торгівлю з іншими містами і, навіть, країнами. Завдяки цьому в ті часи часто зустрічається ім’я єлисаветградського купця Івана Масленникова, першого переробника цукрової тростини на цукор в Україні. Він першим в Україні і другим в Російській імперії побудував цукровий завод. Купець наймав морські судна, щоб відправляти свою продукцію за кордон та Самена Сеньковського, який відправив перший рейс з пшеницею та шкірами до Туреччини восени 1768 року. А додому судно повернулося завантажене заморським крамом: прикрасами з дорогих виробів, прянощами, ласощами, фруктами, кавою. Сеньковський заклав основи міжнародної торгівлі.

Тому й не дивно, що в Єлисаветграді постійно проводилися ярмарки. У 1763 році за наказом губернатора Новоросійської губернії генерала О. І. Мельгунова був заснований ярмарок, що проходив 24 листопада - в день Св. Великомучениці Катерини. З 80-х років XVIII століття у Єлисаветграді вже існували чотири річних ярмарки, які мали велике значення в економічному житті краю. На них торгували безмитно чотири-п'ять днів.

Перший ярмарок - Середньопістний (на четвертому тижні Великого посту). Торгували здебільшого худобою, кіньми, шкірами, салом. Товару завозилось на суму близько 200 тис. рублів. Шкіру і сало потім відправляли в Одесу і Крилов, а звідти, з відкриттям навігації, - у Варшаву.

Цікаво відмітити, що в Єлисаветграді проходили спеціалізовані ярмарки – кінні. Традиції конярства в нашому місті зародилися перших днів його існування. А оскільки основне населення краю було кінним, то і попит на коней був великим.

Перший кінний ярмарок відбувся весною 1788 року. Місцем проведення його була визначена територія у східній частині Єлисаветграда, неподалік залізниці. Тепер це район вулиці Полтавської. Площу назвали Кінною. Найближча вулиця біля неї теж одержала таку саму назву. Звичайно, якщо є коні, повинен бути і корм для них. Тому в місті існував базар, на якому продавали, в основному, сіно. Він розміщувався. між теперішніми вулицями Верхньопермською та Куроп’ятникова, від обласного суду до готелю «Турист». Цю площу так і назвали – Сінною. Від неї у південному напрямку паралельно Пермській лежить вулиця, яка теж колись мала назву Сінна. Саме цією вулицею можна було виїхати на Бобринецьке шосе, а звідти через міст на Умансько-Кримський тракт.

Другий - Георгіївський (23 квітня, у день Георгія Побідоносця, дати подаються у старому стилі. - Ред.). Він був одним з найбільших в Україні у XIX столітті. Предмети торгівлі: хліб у зерні й борошні, худоба на випас, вівці та вовна, коні, дьоготь, шкіряні, мануфактурні та бакалійні товари, посуд, будівельний ліс та вироби з дерева. На цей ярмарок привозились також різноманітні товари з Москви, Московської і Володимирської губерній, Бердичева і Вільного. Московські купці продавали товари оптом купцям Херсонської, Катеринославської, Таврійської, Кам'янець-Подільської і Київської губерній, а також Бессарабії. Приїздити московські торговці на Георгіївський ярмарок почали з 1839 року завдяки купцю Василю Абашеву, який першим відкрив у Єлисаветграді на Георгіївському ярмарку оптову торгівлю мануфактурними товарами, а також за сприяння голови міської думи полковника Поппе. З того часу Георгіївський ярмарок з кожним роком набував усе більшого розвитку. Так, у 1843 році на ньому було вже більше 40 лавок з мануфактурними товарами на суму до п'яти мільйонів рублів, а в 1844 році - 57.

Ціни на ярмарку були такі: першосортне свіже м'ясо - яловичина та свинина коштували до 20 копійок за кілограм, добрі хромові чоботи - 2-3 карбованці. У той же час платня у різних категорій працівників складала: у викладачів земського училища та державних гімназій - 120-140 карбованців на місць, у робітників приватних підприємств - до 30 карбованців. Було з чим ходити на ярмарок.

Про розмах торгівлі у Єлисаветграді свідчать і такі цифри. У традиційних торгових центрах Росії - Нижньому Новгороді та Тулі, приміром, на початку ХІХ ст. налічувалося відповідно близько 600 та 400 торговельних лавок. У Єлизаветграді їх було понад 700, причому до 200 з них - муровані. До того ж діяли спецярмарки - кінні та зерновий, найбільші у країні. Коней, худоби, овець продавалося на великі суми, ці тварини та ще вовну полюбляли покупці із Відня, Варшави, Петербурга. "Географія" єлисаветградського купецтва була надзвичайно широка, а самі купці користувалися шаною і повагою, бо багато з них були меценатами, благодійниками.

Купець 1-ї гільдії Василь Абашев був удостоєний золотої медалі з Аннинською стрічкою для носіння на шиї, Дмитро Купченко - ордена св. Володимира. Купці нашого міста вписали яскраві сторінки в історію Одеси. Багато з них переселилися до цього приморського міста, яке з відкриттям у ньому порту, перехопило торгову пальму першості у свого сусіда. Деякі колишні купці з берегів Інгулу одержали в місті над Чорним морем наділи під забудову житла і лавок. Першим міським головою Одеси у січні 1796 року був обраний єлизаветградський купець Андрій Желєзцов. Його приятель Євтій Кленов був бургомістром одеського магістрату.

Георгіївський ярмарок приносив міській казні на початку 60-х років XIX століття, коли було закінчено будівництво шести корпусів міських лавок для московських торговців, близько 20 000 рублів сріблом.

Третій ярмарок - Петропавлівський (29 червня, у день апостолів Петра і Павла). На ньому переважно продавали вовну, худобу, яку потім відправляли у Варшаву і Австрію. Товарообіг становив 300 тис. рублів сріблом. Ще у 1754 році, відразу після закладення фортеці Св. Єлисавети, 29 червня приїздили сюди для торгівлі худобою і кіньми турки, кримські татари і запорожці, що спростовує легенди про Дике поле.

Четвертий ярмарок - Семенівський (1 вересня, у день Семена Стовпника). На ньому здійснювався остаточний продаж випасної худоби. Непродану худобу та вівці відправляли на бійню, щоб мати сало та шкури, які потім ішли в Одесу і Варшаву. Товарообіг цього ярмарку сягав 400 тисяч рублів сріблом.

Крім чотирьох головних ярмарків, у 1846 році було відкрито ще один - Спиридонівський. Але строк було вибрано невдалий - 12 грудня, тому на нього з'їхалося мало торговців. Тож у 1880 році його перенесли на 15 жовтня і назвали Єфимівським. Незважаючи на перенесений строк, на цей ярмарок заїзду також майже не було. Наприкінці XIX століття він перестав існувати.

Взагалі, на кінець XIX століття рівень ярмаркової торгівлі у Єлисаветграді падає. Свою роль у цьому відіграв розвиток залізничного транспорту, а також становлення великих міст-портів, промислових і залізничних центрів. А Єлисаветград на той час запишався тихим провінційним містом.


Література

Исторический очерк г. Елисаветграда. Составил и издал А. Н. Пашутин, 1897;1992.- С.125

Матівос Ю.М Кінні ярмарки Єлисаветграда // Кіровоградська правда .- 2000 .- 15 серпня .- С.3

Матівос Ю. М. Місто на сивому Інгулі : До 250-річчя від дня заснування : Історико-публіцистичний нарис / Ю.М. Матівос. - Кіровоград : ТОВ "Діаграма", 2004. - 252 с.

Михайликова Л. Єлисаветградські ярмарки // Народне слово .- 2004.- 27 травня . – С.3

Френчко Л. Что и где продавали в Елисаветграде / Л. Френчко // Ведомости Плюс. - 2005. - 7 января. - С. 5


Єлисаветградська медико-хірургічна школа

В історію медицини міста над Інгулом назавжди увійде 1777 рік. Саме тоді у Єлисаветграді засновано перший медичний заклад. Це був військовий шпиталь на 28 ліжок. Проіснував він рівно десять років. Нескінченні російсько-турецькі війни вимагали розширення лікарняних площ. Восени 1787 року за наказом князя Потьомкіна у місцевих жителів було придбано кілька будинків, розташованих між Інгулом та земляним фортечним валом. (Тепер це район вул. Зінченка). У них і розмістили "Елисаветградскую генеральную гошпиталь" на 2000 ліжок.

А у старому шпиталі, що знаходився у фортеці, відкрили медико-хірургічну школу. Це був перший і єдиний вищий навчальний заклад в Україні для підготовки лікарів і один із шести, що діяв в імперії у XVIII ст. За десять років існування школа випустила понад 250 лікарів. Слід відзначити, що кожен восьмий лікар Росії того часу вчився у Єлисаветградській медико-хірургічній школі. Керував школою і шпиталем доктор медицини Павло Шарой, одним з перших його учнів був Єфрем Мухін - у майбутньому медик-вчений, професор Московського університету. Є. Мухін - автор праць з хірургії, анатомії, один з основоположників вітчизняної гігієни, судової медицини. Ім'я Мухіна сьогодні носить Кіровоградський медичний коледж, заснований як медичне училище у жовтні 1928 року.

За наказом імператора Павла І медико-хірургічна школа разом зі шпиталем була закрита. Місто залишилося без медичних закладів. Це викликало тривогу губернського керівництва, оскільки у місті проживало чимало хворих відставних військових, які потребували медичної допомоги. За розпорядженням цивільного Херсонського губернатора Августа Комстадіуса у 1824 році у приміщенні колишньої медико-хірургічної школи, яке належало тепер цивільній владі, було відкрито міську лікарню на 50 ліжок. Оскільки старі дерев'яні приміщення відслужили своє, їх знесли і на тому місці спорудили нові корпуси окремо для жінок і чоловіків, а також для психічно хворих. Приміщення обладнали вентиляцією, встановили ванни, санвузли. У 1839 році при лікарні висадили сад, збудували каплицю для відспівування покійників, а також будинок для лікарів, щоб вони змогли тут постійно жити. Кількість ліжок зросла до 165. Названі приміщення на території колишньої фортеці збереглися дотепер.

Слід зазначити, що міська лікарня обслуговувала переважно військових нижчих чинів. Кількість цивільного населення, що зверталося за медичною допомогою до лікарні, не перевищувала 20 осіб на добу. Лише після 1861 року, коли місто вийшло з військового підпорядкування, лікарня стала справді міською. Для хворих військовиків збудували лазарет на Військовій вулиці (тепер Братиславська у районі залізничної товарної станції).

З історією становлення міської лікарні пов'язана наукова медична діяльність видатного хірурга, анатома і патолога, засновника воєнно-польової хірургії Миколи Пирогова. Направляючись на театр воєнних дій під час Кримської війни 1853-1856 років, Микола Іванович зупинявся у Єлисаветграді. Він оглянув приміщення лікарні, щоб оцінити можливість транспортування сюди, у глибокий тил, поранених, організації належного догляду за ними та лікування. Протягом кількох днів він надавав медичну допомогу населенню, оперува