Реферат: Вступ

ВСТУП 2

І. Артикль у системі функціонування сучасної мови 5

1.1. Поняття артиклю в сучасному мовознавстві. 5

1.2. Типологія артиклів англійської мови 11

1.3. Осоновні принципи вживання артиклів в англійській мові 16

ІІ Функції неозначеного артикля у мові 25

2.1. Лексичне значення неозначеного артикля. 25

2.2. Граматичні функції неозначеного артикля 28

2.3. Класифікуюча функція неозначеного артикля 31

2.4. Сенсорозпізнавальна функція неозначеного артикля 41

2.5. Основні функції артикля при номінації технічних приладів та явищ. 44

ВИСНОВКИ 64

^ ПЕРЕЛІК ЛІТЕРАТУРИ 67

ВСТУП
Проблема артикля та його місця в мові – одне з найскладніших питань англійської граматики. Незважаючи на величезну кількість літератури з питань дослідження такого граматичного явища як артикль, досі більшість науковців не дійшли єдиного погляду на нього, його значення та функції. Крім того, останнім часом досліджується контекстна зумовленість вживання артиклів, а також відмічається роль артикля в організації наукового тексту в якості засобу встановлення зв’язку між членами речення, визначенням логічного наголосу.

Необхідність вивчення мови наукового дискурсу як засобу комунікації та тексту у його інтегративній цілісності спонукає доповнити результати вже існуючих праць дослідженням взаємодії артикля та контексту словосполучень, речень та фрагментів тексту.

Чітко просліджується тенденція останніх років розглядати питання про функції артикля в науковому тексті. Ще Г.В. Колшанський (21) писав, що сучасна філологія виявляє виразну тенденцію до досліджень реальних мовних одиниць, які функціонують у реальній мовній комунікації. Питання неозначеного артиклю має досить ґрунтовне розкриття у працях сучасних науковців, однак всі їх приклади взяті із художньої чи публіцистичної літератури. Питання функціонування неозначеного артикля в науковому дискурсі не висвітлені, також слабо вивчені питання специфіки перекладу конструкцій та речень з неозначеним артиклем у сучасному науковому дискурсі. Саме цим і пояснюється актуальність нашого дослідження

Отже, об’єктом дослідження є англійський артикль.

Предметом дослідження є особливості функціонування англійського артиклю у науковому тексті та особливості перекладу артиклю, що визначає мету нашого дослідження – дослідити особливості функціонування неозначеного артикля в англійському науковому тексті та визначити специфіку перекладу англійського артикля на українську мову в текстах наукового дискурсу.

Досягнення поставленої мети обумовило необхідність вирішення наступних завдань:

Описати пдходи до визначення артикля у сучасному мовознавстві;

розглянути систему артиклів англійської мови

окреслити основні принципи функціонування артиклів у сучасній англійській мові;

дослідити роль неозначеного артикля в технічному тексті та визначити його функції;

дослідити особливості функціонування неозначеного артиклю при номінації технічних термінів та явищ;

визначити особливості перекладу англійського неозначеного артикля на українську мову в науковому дискурсі.

При вирішенні сформульованих завдань застосовувалася змішана методика, яка включає наступні методи дослідження:

метод лінгвістичного спостереження;

дистрибутивний метод;

метод контекстуального аналізу;

метод перекладацьких трансформацій.


Матеріалом для дослідження стали технічні тексти англійською мовою.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, 3 розділів дослідження, загальних висновків по дослідженню та списків використаної теоретичної літератури.

У Вступі обґрунтовуються актуальність дослідження, наукова новизна, теоретична та практична цінність роботи; визначаються предмет, об’єкт та мета дослідження, згідно цього виділяються завдання та методи дослідження; зазначається матеріал.

У Першому розділі розглядаються загальні питання існування артиклю у сучасній англійській мові, висвітлюються різні погляди на вивчення такого явища як артикль, розглядаються теорії, що вивчають артикль, подається характеристика типів артиклю.

У Другому розділі досліджуються функції неозначеного артикля у сучасній мові.

Третій розділ роботи представляє дослідження функціонування неозначеного артиклю при детермінації технічних термінів та явищ.

У Загальних висновках підводяться підсумки проведеного дослідження та зазначаються провідні положення.

Списки літератури та ілюстративного матеріалу містять 62 джерела теоретичної літератури.

^ І. Артикль у системі функціонування сучасної мови 1.1. Поняття артиклю в сучасному мовознавстві.
Питання про природу артикля висвітлювалося ще у ранніх англійських описових (донормативних) граматиках XVI ст., і воно досі продовжує активно вивчатися у сучасній лінгвістиці. Історія питання у загальному вигляді представлена у дисертаційному дослідженні Ю.О. Миронець. Коротко вона зводиться до наступного. У XVI-XVIII сторіччях артикля розглядався як знак іменника, який виділявся серед інших частин мови здебільшого за цією ознакою. У кінці XVI ст. існувала і інша концепція, згідно якої артикль розглядався як різновид прикметника. У XVII ст., крім того, деякі автори граматик вже вважали, що артикль є самостійною частиною мови. У цей же період були досить розповсюдженими і більш відокремлені трактування, серед яких виділялися такі: артикль – це певна властивість іменника, артикль – це певний детермінант, артикль – частка. Ю.О. Миронець відмічає, що терміни “definite” та “indefinite” ввів у вжиток Дж. Хауелл у 1662 році [24, c. 77].

У XVII- XVIII ст. більшість граматистів виокремлювала у неозначеного артикля у якості провідного неозначено-класифікуюче значення, у якості супутнього – кількісне. У означеного артикля виділяли вказівне значення. У XVIII ст. нормативні граматики, не обмежуючись описом мовних фактів, намагаються встановити мовні норми та правила. При цьому розвиваються дві концепції відносно сутності артикля. Згідно однієї з них, він є самостійною частиною мови, згідно іншої – одним із різновидів прикметника.

Погляду на артикль як самостійну частину мови дотримувалися у XIX ст. досить значна кількість граматистів, проте разом з тим існувала концепція, за якою артикль включався у клас займенників або у клас прикметників. При чому у деяких граматиках артикль класифікувався як означальний (definitive) прикметник, у інших - як прикметник, що виділяє (distinguishing), чи вказівний прикметник (demonstrative), тоді як ряд граматистів вважав його обмежувальним (limiting) прикметником [4, c. 155].

У XX ст. артикль досі далеко не всіма граматистами визнається самостійною частиною мови. Дж. Керм, наприклад, не включає артикль у число перелічених ним частин мови, натомість він розглядає вживання артикля лише у зв’язку із класифікацією іменників. Зокрема, він констатує значущість вживання означеного артикля при іменах власних у формі множини.

Крім того, Керм відмічає у означеного артикля функцію генералізації. Керм розрізнює узагальненість та цілісність, або тотальність (totality), наводячи у якості прикладу реалізацій ознаки цілісності речення The Cummingses have left town for their summer home. Відсутність артикля при тому ж самому іменнику у множині пов’язане з ідеєю партитивності: You will find Cummingses active in the various benevolent activities of our city.

О Єсперсен відносить артикль до займенників і включає означений артикль у підклас вказівних займенників, а неозначений – у підклас неозначених займенників. Називаючи означений артикль детермінуючим (the article of determination), Єсперсен вважає його показником того, що виділене контекстом або ситуацією мовлення, а також показником типового або генеративного у семантиці іменника. Пор.: He is quite the gentleman та He plays the violin. О. Єсперсен також відмічає функцію виділення кваліфікативно-уточнюючого контексту, яка визначає необхідність вживання означеного артикля. Неозначений артикль Єсперсен вважає недетермінуючим (the article of indetermination), оскільки його вживання свідчить про відсутність можливості або необхідності ідентифікувати референт. Єсперсен відмічає узагальнююче-генеративне вживання неозначеного артикля у випадках, коли один предмет розглядається як представник цілого класу предметів. Також вказується на дистрибутивне вживання артикля [9, c. 55].

У сучасній описово-нормативній граматиці Р.Кверка, С. Грінбаума, Дж. Лінча та Я. Сквартвіка, заснованій на аналізі значного узагальненого фактичного матеріалу живої англійської мови, артикль розглядаються тільки у тих розділах, де мова йде про класифікацію іменників та про детермінанти іменників у складі словосполучень. Питання вживання артиклів пов’язується з питанням про референцію іменників, при цьому виділяється три типи референції: родова (generic), конкретна (specific) та одинична (unique). Референція розуміється авторами як відношення імені до об’єкта незалежно від характеру (конкретного чи абстрактного) об’єкту, що позначається.

Конкретна референція зазвичай передбачає попереднє знайомство комунікантів із предметом, який називається – він або згадувався раніше або складає частину культурної ситуації (the cultural situation). Засобом експліцитного вираження цього виду референції є означений артикль.

При родовій референції можливе вживання як означеного, так і неозначеного артиклів, або їх відсутність [30. c.71].

Одинична референція властива іменам власним, які зазвичай не вживаються з артиклями. Проте у контексті деяких обмежувальних модифікацій значення одиничності модифікується в партитивне, що виражається наявністю при іменниках означеного артикля: during January – during the January of that year. Відмічається можливість перетворення власних імен на імена загальні. Показником цього є вживання іменника з тим чи іншим артиклем.

У вітчизняній же граматиці укорінилася точка зору на артикль як службову частину мови. Виділення артикля в самостійну частину мови зумовлене у деяких граматиках трактуванням артикля як самосійного слова із власними значенням та функціями, у інших – як самостійного слова, яке проте функціонує у якості маркера іменника.

У числі теоретичних граматик 80-х років слід також згадати граматику М.Я. Блоха. У ній артикль розглядається як особливий тип допоміжної граматичної одиниці, як детермінант іменника, який складає з ним аналітичну єдність, що займає проміжне положення між вільним синтаксичним сполученням слів та сполучання граматичного афіксу із значущою
основою [2, c. 44].

Цікавій та складній проблемі артикля в англійській мові присвячено чимало й окремих досліджень.

Наприклад, С.Г. Ахметова трактує артикль як спеціальний клас слів, які існують для вираження дейктичних відносин. На думку авторки, розрізняються означений, або ідентифікуючий, артикль, неозначений, або класифікуючий, та нульовий артикль – дейксис узагальнення.

У багатьох дисертаційних працях вітчизняних дослідників також розглядаються питання сутності артикля, його значень та функцій.

Говорячи про сутність артикля О.Б. Маранцман висловлює думку про неможливість включення англійського артикля ані до розряду слів, ані до розряду морфем. Сутність артикля в тому, що він уявляє собою окремий сегмент слова, або атрибутивної групи та виконує функцію маркування. Це формальна ознака словотипа, формотипа чи синтагмотипа.

Більшість авторів дисертацій відносять артикль до числа визначників (детермінантів) іменника, не розкриваючи при цьому поняття „визначник”. При цьому проблема артикля розглядається у зв’язку із питанням про характер семантики іменника. Так, Л.І. Гуренко стверджує, що поняття референта відноситься до екстралінгвістичної дійсності та є нерелевантним при дослідженні функціонування мови. Релевантним є об’єм поняття, яке виражається іменником. Загальний об’єм поняття, яке виражається необчислювальним іменником, уявляє собою “неозначену довжину”. Таке поняття не здатне ділитися на однорідні одиниці. Необчислювальний іменник, який виражає неграничне поняття у загальному об’ємі, оформлюється нульовим артиклем. Якщо під впливом якихось факторів поняття набуває здатності ділитися, утворюються одиниці неграничного членування та відповідні до них необчислювальні іменники оформлюються неозначеним артиклем. Вживання неозначеного артикля не пов’язане із обчислювальністю/ необчислювальністю іменника, ані з протилежністю однини чи множини. Неозначений артикль маркує одиничну розчленованість значення іменника будь-якого семантичного класу, нульовий артикль – нерозчленований характер іменника [14, c. 20].

Про неозначений артикль Т.В.Соколова висловлює іншу думку. Вона також розглядає артикль у зв’язку із питанням про семантику іменника та виділяє три групи імен за ступенем абстрагованості їхнього значення. Автор констатує, що функціонування неозначеного артикля зумовлене не лише лінгвістичними, але й різними екстралінгвістичними факторами. Призначення артикля виходить за межі вираження граматичної категорії імені. Він є елементом більш широкої категорії лімітативності, яка має відкритий характер.

Авторка вважає необґрунтованим гіпотезу про семантичну багатозначність неозначеного артикля. Мають місце синтагматичні нашарування на смисловий зміст імені як в артиклевій, так і у безартиклевій формі. Неозначеному артиклю належить лише досить абстрактне значення “окремості” явища, що позначається. Можливість вживання неозначеного артикля із будь-яким іменником виникає за наявності в семантиці іменника смислового відтінку “окремості” стану, що позначається. Ця взаємодія семантики артикля та іменника – фактор парадигматичний. Розглядаються фактори, які сприяють цій обставині, роз’яснюються специфічні смислові відтінки, зумовлені ступенем абстракції імені. Індикаторами ступеню абстракції ім’я можуть бути різноманітні кількісні та якісні лімітації, що мають власне вираження в семантиці слів, які сполучаються з іменником. У реченні діють також фактори граничності лексико-семантичного фразового контексту та сегментації відображеної в ньому дійсності [42, c. 54].

Вживання як означеного, так і неозначеного артиклів досліджується і в дисертації А.Н. Вєтошкіної. Авторка вважає, що вживання означеного артикля пов’язане з лімітацією, обмежуванням того поняття, яке називає іменник, що викликане, наприклад, наявністю при іменнику лімітую чого означення. Тоді як вживання неозначеного артикля спостерігається при іменниках з такими означеннями, які дають яскраву характеристику референта, підкреслюють його вагомість, значущість. Вживання неозначеного артикля спостерігається здебільшого в текстах художньої прози (запам’ятаймо це), а також у науковій прозі – у працях з літератури та мистецтва. Функції неозначеного артикля – виділення яскравої або вагомої характеристики референта. Цю функцію авторка вважає стилістичною. Функція означеного артикля – обмежувальна [5, c. 12].

У дисертації Є.В. Барабаш проблема артикля аналізується в аспекті пов’язаності тексту. Артикль, як стверджує авторка, — особливе службове слово, за допомогою якого здійснюється складний процес співвіднесення у тексті різних одиниць, встановлюються смислові зв’язки. Зв’язки, що встановлюються, мають анафоричний та катафоричний характер. Означений артикль на рівні тексту виступає в ідентифікуючій функції [12, c. 77].
^ 1.2. Типологія артиклів англійської мови
Питання про кількість артиклів у сучасній англійській мові також не знайшло однозначного рішення. Два основних види артикля, які обговорюються у лінгвістичних роботах – це означений артикль та неозначений артикль. Слід відзначити, що мовознавча література з артиклів у певному значенні відображає статистичне розподілення означеного та неозначеного артиклів як немаркованого та маркованого членів, тобто досліджень, присвячених неозначеному артиклеві значно менше, ніж робот з означеного артикля. Наприклад, широко відома праця Р.Г. Піотровського, присвячена означеному артиклю в романських мовах.

Термінологія типів артиклів іноді відображає окремі сторони його походження та функціональної сутності. Дж. Уолліс називає англійський неозначений артикль Articulus Numeralis, при цьому означений артикль - Articulus Demonstrativus, оскільки перший позначає абсолютно те саме, що й “one” – “один”, але менш виразно [5, c. 33].

За останні два десятиліття отримала широке розповсюдження теорія трьох артиклів: до двох вищезгаданих додається ще так званий “нульовий” артикль – цим терміном деякі дослідники позначають випадки значущої відсутності артикля. Якщо прийняти цю точку зору, то в цьому випадку система артиклів стає тричленною. Теорія нульового артикля, без сумніву, безпосередньо пов’язана із загальноприйнятою в мовознавстві теорією нульової морфеми, яка застосовується до форм, що не мають закінчень, на відміну від інших форм того ж слова. Визнання нульового артиклю не викликало б сумніву, якщо б ми прийняли точку зору тих авторів, які вважають артикль морфемою чи, принаймні, аналогом морфеми, засобом аналітичної морфології. Але, визнаючи існування нульового артикля, тобто його нульового експоненту, потрібно визнати артикль фактично структурним компонентом іменника, на рівні зі словозмінними та словотворчими афіксами. У цьому випадку, виникає необхідність визнання існування аналітичного слова, компонент якого – морфема – вільно пересувається (a book – an interesting book – an extremely interesting book) та може бути замінений семантично значущим словом (some interesting book, that book). Тоді виникає можливість розглядання будь-якого сполучення лексично повного слова з тим чи іншим словом службової частини мови як аналітичного слова, наприклад, сполучення іменника із прийменником: the beauty of the nature. Цілком зрозуміло, що приймаючи таке трактування слова, ігноруються всі формальні критерії і сама концепція структури слова, а також граматичних категорій стає хиткою та безформною.

Проте термін “нульовий артикль” використовують іноді й ті автори, які не відмовляють артиклю у статусі самостійного слова. У такому випадку, мова вже йде не про нульову морфему, а про “нульове” слово. За слушним зауваженням Б.О. Ільїша, незалежно від того, як відноситися до поняття нульової морфеми, поняття нульового слова не уявляється прийнятним. Слово – самостійна одиниця, яка або присутня, або відсутня у реченні чи словосполученні, проте вона ніколи не може бути представлена нульовим експонентом [16, c. 93].

Отже, не визнаючи морфемного походження артикля, ми не приймаємо нульовий артикль як особливий тип артикля і у подальшому викладенні дослідження будемо дотримуватися теорії двох артиклів і казати про відсутність артикля у відповідних випадках, що також має своє значення, бо протиставляється випадкам вживання артикля. Нерідко зустрічається термін “опущення артикля”, але це, як відмічає Б.О. Ільїш, лише непорозуміння: ніякого опущення, тобто пропуску, артикля немає. Про “опущення” артикля можна говорити лише у випадках, які зумовлені стилістично, наприклад, у газетних заголовках, телеграмах.

Визначивши своє відношення до основних теоретичних питань, пов’язаних з артиклем, перейдемо до опису його функцій. Серед значень та функцій, що приписуються артиклеві, виділяються окремі значення (за визначенням одних авторів) або функцій (за визначенням інших авторів), які притаманні обом артиклям. Вибираючи зі списків значень артиклів, які подають різні автори, уявляється доцільним визначити значення артикля як частини мови – це значення ідентифікації. Цим визначається семантична функція артикля або, як вказує С.Д.Кацнельсон, функція актуалізації поняття; інакше кажучи, артикль співвідносить те чи інше поняття з дійсністю, яка представлена у даному тексті (у цьому розумінні, текст – будь-яке висловлювання незалежно від його об’єму та змісту). Слід зазначити, що будь-який текст актуалізує мовні одиниці: у реченні She is here елемент she вказує на якусь відому співбесідникам особу, is відносить дія до теперішнього часу, here вказує на місце, яке відоме співбесідникам. У відриві від тексту ці одиниці – she, is, here – не мають співвіднесеності с дійсністю. Актуалізація, що виникає при вживанні артикля, відрізняється тим, що вона відображає суб’єктивне завдання того, хто говорить (пише) [18, c. 66].

Значення узагальненої ідентифікації (в результаті якої утворюються нечіткі множини) можна вважати значенням неозначеного артикля. Значення індивідуалізованої ідентифікації (в результаті якої утворюються чіткі множини) можна вважати значенням означеного артикля. Іноді це значення називають ще визначаючим, виділяючим.

Як і будь-яка інша частина мови, артикль характеризується певними морфологічними, синтаксичними та семантичними ознаками. Своєрідність морфологічної ознаки артикля визначається його службовим характером. Артикль – основний детермінант або формальний показник іменника як частини мови. Він мовби сигналізує про те, що слово, яке слідує за ним, це іменник. У цьому заключається морфологічна функція артикля. Артикль прикріплений до однієї частини мови – до іменника, хоча позиційно не обов’язково безпосередньо передує йому.

Синтаксичною функцією артикля є його ознака маркера лівого кордону групи іменника. Артикль завжди – за виключенням тих випадків, коли в якості означення до іменника вживаються слова all, both, such, half, які часто називають предетермінативами – займає крайнє ліве положення у групі іменника. Артикль може здійснювати також анафоричний або попередній зв’язок. Анафоричний артикль відіграє значну роль в організації зв’язного тексту, утворюючи зв’язок між самостійними реченнями, що є дуже важливим у нашому дослідженні. Попереджуючий артикль виконує корелятивний зв’язок між головною та підрядною частиною [6, c. 88].

Вживання того чи іншого артикля складає в процесі мовлення різні варіанти комунікації. Так, наприклад, якщо хтось у розмові скаже A boy has broken the vase, він зосередить увагу на тому факті, що була розбита ваза, а не чашка, наприклад, і саме ця ваза. Відповідно на так би мовити „виконавця” дії це речення не наголошує.

Варіант же ^ The boy has broken a vase викликає іншу зацікавленість думок співбесідників. Означений артикль з його значенням індивідуалізованої ідентифікації показує, що мова йде про знайомого хлопчика або тим самим той, хто говорить, хоче наголосити саме на цьому. Таким чином, вживання різних варіантів артикля утворює різні варіанти контексту та змінює змістовну структуру комунікації. У цьому проявляється комунікативна функція артикля.

По відношенню до іменника, з яким артикль вживається, він виконує функцію диференціації. Без артиклів англійський іменник уявляє собою номінації далеких від дійсності, узагальнено-абстрагованих значень, високого ступеню узагальненості та різного ступеню абстрагованості. Тому без артиклів в англійській мові постійно вживаються іменники, які відносяться до певних прошарків лексики. Диференційна функція артиклів проявляється в тому, що їхня присутність дає можливість сприймати іменник або як ім’я одиниці нечіткої множини, або як ім’я одиниці чіткої множини. У випадку чіткої множини взаємодія індивідуалізуючої семантики означеного артикля із семантикою іменника складає певне ціле, індивідуалізоване за якоюсь ознакою того, що позначається: по відношенню володіння, по відношенню приналежності в якості частини (елемента) якогось складніше організованого цілого (в тому числі приналежності слова тексту як повторного найменування або як імені основного елемента оповідання), за ознакою локалізації в просторі тощо [54, c. 88].

Виконуючи диференціюючу функцію, артикль сприяє реалізації різних значень. Так, наприклад, збірний іменник grass – “трава”, вжите з означеним артиклем – the grass – означає “поле, на якому здійснюються різні форми активності людей – ігри, гуляння, спортивні заходи”. Під впливом артиклів іменники можуть змінювати свою класифікуючи приналежність, переходячи з однієї групи лексики в іншу. Так, сема індивідуалізованої ідентифікації, яка вноситься означеним артиклем, дає можливість загальному іменнику перетворитися на власне ім’я. Пор.: the Channel – “Ла-Манш”, the River – “Темза”.
^ 1.3. Осоновні принципи вживання артиклів в англійській мові
Незважаючи на те, що існує значна кількість літератури, у якій критикуються існуючі теорії, вважаємо за необхідне зупинитися на розгляданні наступних теорій, що вивчають вживання артикля:

Теорія означеності / неозначеності.

Теорія артиклю, який виражає категорію окремого та загального.

Вживання артикля як виразника “даного” та “нового” (теми та реми).

Теорія актуалізації.

Теорія субстантивізації.

Вживання артикля в світі категорії дейксису.

Однією з найбільш розповсюджених точок зору є розглядання артикля на основі логічної категорії означеності / неозначеності.

Згідно цієї теорії, означеність пов’язується із знайомістю, предмет є знайомим для того, хто слухає. Прихильниками цієї теорії є Дж. Керм, О. Єсперсен, І Крамський, А.М. Мухін, Л.І. Ілія, С.І. Канович, О.И. Москальська, Б.А. Серебрєніков, В.І. Тур та ін. [43, c. 133].

І Крамський вважає, проте, що категорія означеності уявляє собою більш широку проблему. Ця категорія виражається не лише артиклями, але й низкою інших засобів, сюди, наприклад, відносяться демонстративи, форми відмінку, які передають означеність та неозначеність. “Самий факт наявності артиклю в мові вже є проявом категорії означеності”.

Б.А. Серебрєнніков вважає, що означеність предмета може залежати від наступних факторів суб’єктивного та об’єктивного порядку:

1. Суб’єктивне бажання того, хто говорить, представити той чи інший предмет означеним чи неозначеним.

2. Суб’єктивне бажання того, хто говорить, вказати на предмет й тим самим звернути на нього увагу співбесідника.

3. Суб’єктивна здатність думкою уявити предмет означеним.

4. Означеність, яка залежить від специфіки самого предмета чи факту.

5. Наявність незалежних від того, хто говорить, об’єктивних умов навколишнього середовища, які створюють умови для означеності
предмета [24, c. 92].

Неозначеним іменник може бути в мові тоді, коли він є не одиничним представником класу предметів, що допускають можливість іншого вибору чи абстрактним, неконкретним найменуванням предмету.

Б. А. Серебрєніков виокремлює наступні типи означеності:

1. Означеність предмета може бути зумовлена тим, що ми, вживаючи в мовленні іменник, вказуємо на його тотожність із предметом, який згадувався у попередньому контексті мовлення, або прямий логічний зв’язок із змістом попереднього контексту. Такий тип означеності автор називає анафоричною означеністю.

2. Іменник може бути означеним внаслідок його приналежності до іншого іменника, наприклад, “дівчинка читає книгу”. Такий тип означеності має назву присвійної означеності.

3. Іменник визначається характером тієї ситуації, в якій відбувається акт мовленнєвого спілкування. Цей специфічний тип означеності Б. О Серебрєніков називає ситуативною означеністю.

4. Іменник визначаються тим, що на нього падає дейктичний наголос, який посилюється використанням в якості засобів непрямого дейксису різноманітних конструктивних елементів мови (речення та відмінникові конструкції, прикметники відносні, тощо). Означеність цього типу носить назву дейктичної означеності [.42, c. 211]

Як вважає О.М. Москальська, означеність та неозначеність іменника виражається наступною системою засобів.


Означеність Неозначеність

1. Означений артикль. 1. Неозначений артикль.

2.Значуща відсутність артиклю (нульовий артикль) [35, c. 66].


Проте слід відмітити, що автори, які дотримуються точок зору, що артикль виражає категорію означеності чи неозначеності, не завжди послідовно та впевнено доводять цю теорію та змушені часто приводити приклади так званих “винятків із загального правила”.

Л.І. Божко, кажучи про основне правило вживання неозначеного артиклю, який позначає невідомі особи чи предмети, відмічає, що нерідко причина вживання неозначеного артиклю приховується у синтаксичному оточенні и призводить додатково ще три випадки відхилення від типового вживання.

Багатьох дослідників не задовольняла концепція категорій означеності-неозначеності, і вони намагаються розглядати значення артикля в іншому світі. Ці дослідники висловлюють думку про те, що артикль виражає категорію часткового та загального. Ця точка зору, наприклад, висловлювалася в працях М.Б. Нікітіна, О.І Москальської, Л.І. Божко та ін.

М.В. Нікітін вважає ,що у частковій співвіднесеності іменник називає конкретний предмет, явище. У загальній співвіднесеності – увесь род (клас, розряд) предметів, явищ та виражає родові поняття. Означеність та неозначеність іменників має місце лише у випадках часткової співвіднесеності іменників та встановлюється тим, хто говорить, с точки зору того, хто сприймає.

Згадаймо ще одну теорію, яка пояснює вживання артиклю с точки зору актуального членування речення на “те, що дано” та “нове” [36, c. 277].

Так, наприклад, О.І. Москальська вважає, що артикль виражає комунікативну роль іменника у реченні і разом із порядком слів та інтонацією він вказує, чи входить іменник в склад вихідного моменту повідомлення (даного), чи у склад того, що повідомляється (нового) – вживаючи терміни празької школи, до теми чи до реми відноситься іменник. Іменник, який є новим, тим, що повідомляється у реченні, вживається з неозначеним (або нульовим) артиклем та знаходиться ближче до кінця речення, воно ж несе на собі основний наголос. Іменник, який входить у вихідний момент повідомлення, оформлюється означеним артиклем, він стоїть на початку речення та має другорядний наголос.

Порівнюючи матеріал російської та англійської мов, подібні спостереження робить і професор Б.О. Ільїш. Він пише: “Нерідко неозначений артикль є показником смислового предикату речення і саме цим відрізняється від означеного артикля. Порівняймо, наприклад, речення: “I opened the door and a man came in” та “I opened the door and the man came in.”

У російській мові, як відомо, спосіб вираження смислового предикату буде зовсім інший, а саме: тут провідна роль належатиме порядкові слів. Пор.“Я открыл дверь и вошел старик” та “Я открыл дверь и старик вошел”. Можемо зазначити, що і в українській мові це явище є таким самим.

Надалі Б.О. Ільїш відмовився від терміну “смисловий предикат” та став використовувати вже згадані “тему” та “рему”. Згідно цієї точки зору, неозначений артикль є засобом, який вказує на рему в реченні. Тоді як означений артикль, на протилежність неозначеному артиклю, вказує на тему.

Проте не всі дослідники погоджуються цілком пов’язувати вживання артиклю з актуальним членуванням. Наприклад, С.Г. Ахметова вказує на те, що не так вже і рідкі випадки, коли рема вводиться означеним артиклем, а тема вжита з неозначеним артиклем [17, c. 44].

Ще однією з найбільш розповсюджених теорій є теорія, яка пояснює вживання артикля з позиції “актуалізації”. Першим вченим, який сформулював цю теорію, був Г. Гійом.

Згідно цієї теорії, абстрактне поняття, яке існує у свідомості, вжите з означеним чи неозначеним артиклем, “актуалізується”, його система побудована на протиставленні “ідей” або “чистих понять та їх реалізації в мовленні”.

Артикль вказує на існування ідеї у свідомості, що передує вживанню імені в мовленні. Він слугує знаком, за допомогою якого відбувається перехід від абстрагованості ідеї до меншої абстрагованості, до чогось часткового та перехідного, та встановлює зв’язок між іменем-назвою речі та відношенням цієї назви до ідеї імені.

Хоча ця теорію далі розвивалася, назвемо імена таких вчених як, наприклад, Ш. Баллі та Ю.О. Левицький, все ж вона слушно не приймається багатьма лінгвістами, бо теорія ця не пояснює вживання артиклів іншими словами, вона не дозволяє диференціювати вживання різних артиклів.

Не менш розповсюдженою є теорія “субстантивізації” артикля. Цю теорію розвивав К.Бюлер.

Але й вона не може бути беззаперечно прийнята. Як відомо, в сучасній англійській мові субстантивізація різних частин мови відбувається із вживанням як означеного/ неозначеного, так і нульового артиклів. Крім того, цю функцію виконують також и вказівні, присвійні та інші займенники. Таким чином, ця теорія не дозволяє диференціювати вживання різних артиклів.

Деякі вчені намагалися покласти в основу вживання артикля кількісний принцип, який розглядає взаємовідносини предмету з множиною таких самих предметів. Терміни “означеність” та “неозначеність” замінюються терміном “одиничність”. Різниця між означеним та неозначеним артиклями зводиться до того, що неозначений артикль позначає одиничність або, іншими словами, одиничність предмета на фоні множини рівних йому однорідних предметів, тоді як означений артикль позначає одиничність предмета без оточуючої його множини. Причому ця одиничність може бути різноманітна, через те, що, з однієї сторони, існують предмети, одиничність яких носить ситуативний характер [62, c. 73].

У всіх цих випадках, коли створюється ситуація одиничності без оточення множинності однорідних предметів, вживається означений артикль.

У тих випадках, коли кількість предметів взагалі не мислиться, артикль відсутній. В.Я. Пропп, наприклад, ось як пояснює цю точку зору: “...різниця в значенні двох артиклів лежить в області кількісних співвідношень самих речей...Неозначений артикль позначає предмет, який мислиться у якомусь зв’язку з оточуючою його множиною подібних йому предметів. Означений артикль позначає предмет поза цим зв’язком. Якщо єдність на фоні множини дає неозначений артикль, єдність без цього фону дає означений артикль, тоді там, де взагалі не прикладається поняття кількості і множинності, артикль взагалі не застосовується.”

Таким чином, висновок, до якого приходить В.Я. Пропп, полягає в тому, що неозначений артикль має функцію виділення, тоді як означений артикль слугує для позначення вже виділених предметів або для називання таких предметів, які не допускають виділення.

Про кількісний характер вживання артиклю каже и Р.Магнуссон. Багато, хто з дослідників дотримуються точки зору, що в основі протиставлення артиклів лежить різне відношення предмета, який називає іменник, до класу однорідних предметів; означений артикль виділяє, а неозначений артикль відносить до класу однорідних предметів.

Як вважає професор О.І. Смирницький, “означений артикль характеризує предмет, який позначається іменником, як відомий, конкретний предмет, який виділяється з усього класу однорідних з ним предметів. Він може індивідуалізувати та виділяти не лише означений предмет, але й клас предметів в цілому, протиставляючи його іншим класам. Неозначений артикль характеризує предмет, з назвою якого він пов’язаний, як одного з представників, будь-якого представника того чи іншого класу предметів”.

Стосовно ж нульового артиклю, то його основне призначення, на думку професора О.І. Смирницького, полягає у “повному відволіканні та абстрагуванні від класифікації та індивідуалізації”.

Східне розуміння значення артиклю знаходимо і у Г.М. Райхеля. Він вважає, що в основі часткових значень кожного з трьох артиклів лежить загальне (категоріальне) значення: відношення предмета, який називається іменником, до класу однорідних предметів. Причому, означений та неозначений артиклі, кожний по-своєму, виражають позитивне відношення до класу однорідних предметів [43, c. 77].

Негативне відношення до класу однорідних предметів – третє часткове значення згаданої граматичної категорії. У цьому випадку іменник оформлюється нульовим артиклем.

І остання теорія, яку треба висвітлити у зв’язку із вивченням артикля, це так звана дейктична теорія.

Близько до цієї теорії стоять концепції, які ставлять у центр уваги характер ситуативної віднесеності позначення (імені) до того, що позначається (предмету). Щ