Реферат: Курсова робота з журналістики Природа й структура комунікативного процесу

Курсова робота

з журналістики

Природа й структура комунікативного процесу


Ко­му­ніка­тив­ни­й про­­­­­цес є осно­вою спі­л­ку­ван­ня, орга­ні­за­ція якого зале­жить від розу­мін­­ня систе­ми й структури про­цесу, а також при­­­ро­­ди комуні­ка­ти­в­но­го ак­ту.

Комунікація є ва­ж­ли­вим чинником іс­­ну­вання суспіль­ст­ва. Су­­спільства без спіл­ку­вання немає. Воно є тим про­цесом, який і за­без­пе­чує утворен­ня суспі­ль­­­ства (об­ще­­ние — об­ще­ство; communication — community; спілкування — спільнота). Ми жи­ве­мо в світі комунікації, пише Г. Г. Почепцов [1999, 7], 70% свого ча­су людина витрачає на спілкування. Без ефективної ко­мунікації зу­пи­нилося б багато виробничих процесів. Тому пи­тан­ня організації про­цесу спілкування (комунікативного процесу) є важливим для тво­­рення суспільства. Але правильна організація будь-якого проце­су неможлива без з’ясування його природи, побудови моделі про­це­су, що пов’язано з вивченням структури, факторів, які впли­вають на цей процес, системи актів, що становлять його основу.

На минулій лекції ми розглянули спілкування й дали визначення цього явища. Власне, це визначення уже відбиває природу комуні­ка­ції та є його словесною теоретичною моделлю. Схематично і в найпростішому вигляді цю модель можна пред­ставити так (рис. 1):






1

2

1 1





Рис. 1.

Комунікант (1) ініціює процес встановлення або підтримання кон­­такту з комунікатом (2). Цей процес зумовлено ситуацією й со­ціально-психологічними особ­ли­во­стями ко­му­ні­каторів (а), а та­кож духовним і професій­ним єднанням учасників комунікації (б).

Більш ускладнена схематична модель комунікації буде такою:






1

2











3

4











х

уу







Рис. 2.


На рис. 2 відтворена комунікація як широкий спектр стосунків між ко­мунікаторами (1—2, 2—1, 1—3, 3—4, 4—3 і т. д.); показана необмежена кількість комунікаторів тощо.

Розглядаючи комунікацію як явище, ми можемо ви­ді­­лити такі склад­ники комунікації: суб’єкт комунікації, предмет комунікації, комуніка­тивні засоби, комунікативний процес тощо. Комунікація є явище системне, структурне, соціальне, історичне, психологічне й т. д. Нас у цій лекції має цікавити виключно взаємодія між суб’єк­­­том і предметом комунікації, її характер, структура, спрямованість тощо. Так, предметом цієї взаємодії (предметом комунікації) є комунікат. Комунікативними засобами можуть бути знакові системи, засоби комунікації тощо. Комуні­ка­тив­ний же процес є, власне, суттю спілкування; у нашому визначенні це безпосередньо про­цес встанов­лен­ня й підтримання контактів. Але погляди на природу й структуру комунікативного процесу (комунікативної взаємодії) у науці різні. Ці погляди представлені на моделях комунікації, які нам доведеться розглянути, щоб з’ясувати природу комунікативного процесу.

Досліджуючи природу комунікативного процесу, його можна ха­рак­те­ризувати в кількох аспектах: (1) з погляду походження й фор­му­вання (історичний аспект); (2) з погляду форми процесу спілкування (ти­по­логічний аспект); (3) з погляду кількості учасників та специфіки орга­ні­за­ції комунікативного процесу (видовий ас­пект); (4) з погляду сутнісного (онтоло­гіч­ний аспект); (5) з по­гляду харак­тери­стики учасників комунікативного процесу (ро­льо­­вий ас­пект); (6) з по­гляду ефективності й дієвості процесу (фун­к­­ціо­нальний ас­пект); (7) з погляду самобутності й оригіналь­ності організації про­це­су (сти­­льовий аспект); (8) з погляду форми про­­­це­су (формальний ас­пект); (9) з погляду якості процесу (квалі­логічний аспект); (10) з по­гляду використання засобів (інстру­мен­таль­ний ас­пект); (11) з погля­ду духовного забезпечення процесу (куль­туро­ло­гіч­ний аспект); (12) з погляду інформаційного забез­пе­чен­ня (інфор­маціологічний ас­пект); (13) з погляду складників про­це­су (систем­ний аспект); (14) з погляду зв’язків між складниками процесу (стру­к­турний аспект); (15) з погляду орга­ні­зації процесу (тех­нологічний аспект); (16) з погляду характеру мовної організації процесу спілкування (мовленнєвий аспект).

1. Дж. Гербнер, а за ним Г. Г. Почепцов [Почепцов Г. Г., 1999, 21], називає три головні етапи у розвитку комунікації: доін­дустрі­аль­­ний, друкований, телевізійний.

Доіндустріальний етап комунікації характеризується такою орга­нізацією процесу спілкування, який може бути виражений у фор­мулі: спілкування “обличчям до обличчя”. Такий процес спілкуван­ня був властивий усій спільноті і мав вигляд переважно міжособи­стісної, інтерперсональної, комунікації, що відбувалася у формі діа­логу або монологу.

Друкований етап пов’язується з першою індустріальною револю­цією, з виникненням масового спілкування, що зробило життя плю­­­ралістичним.

Телевізійний етап з’явився завдяки другій індустріальній рево­лю­ції, коли моделі поведінки отримувалися до того, як люди навча­лися читати.

На наше переконання, зміну етапів розвитку комунікації слід вба­чати не так в індустріальних революціях, як в психологічній пере­бу­дові комунікаторів, поштовхом до чого, звичайно, були різного ро­ду революції та суспільні зміни.

Зміна й виникнення різних видів комунікації є внутрішньою по­тре­бою людини й суспільства в цілому. Ця потреба, безперечно, фор­мується під упливом зовнішніх факторів суспільного розвитку.

Першим зовнішнім фактором, який змінив характер спілкування, було виникнення письма. Дописемне, або усне, спілкування було єди­но можливим видом комунікації на ранніх етапах розвитку люд­ства. На дописемному етапі переважала міжособистісна й гру­по­ва комунікація. Комунікативний процес мав характер безпосереднього діалогічного міжособистісного спілкування або спілкування з малою групою чи групового спілкування. Писемний етап комунікації ускладнив комунікативний процес, зробив його опосередкованим, дискретним у просторі й часі, стимулював виник­нення такого виду спілкування, як публічне; у той же час закладалися основи масової комунікації, яка на друкарському етапі набула розвою.

Аудіовізуальний етап комунікації посилив процеси масового ко­му­нікування. З переходом на етап електронномедійний масова ко­му­нікація зазнала процесу глобалізації, що стає причиною виник­нення віртуальної комунікації  такого спіл­ку­вання, коли процеси пе­редачі й отримання інформації переплі­таються в часі й просторі, а комунікант у той же час виступає у ролі комуніката.

2. Структура, характер, система комунікативного процесу так чи інакше витворюються на основі форми участі комуніканта у процесі спілкування та форми взаємодії з предметом спілкування. Форми комунікативного процесу відрізняються насамперед одно- чи багатовекторністю процесу спілкування і здатністю перерозпо­діляти роль комуніканта в середовищі комунікаторів.

Н





еобхідно виділяти одновекторну комунікацію. Вона має пере­важно побутовий сугестивний (лат. sug­gestio, від suggero навчаю, на­віюю) характер, хоч цілком природ­но використовується і в про­фе­сійній, виробничій, науковій сферах, а також має постійні ролі комуніканта та комуніката і монологічну форму мовлення.






комунікант комунікат
Рис. 3.


Багатовекторна комуні­кація. Вона характеризується постійною зміною ролі комуніканта і комуніката та має діалогічну форму мов­лення.






комунікант комунікат
Рис. 4.


Монолог


^ Діалог

Одновекторна чи багатовекторна комунікація має ще й інші назви — монологу та діалогу.

Монолог є одновекторним типом спілкування, що не вимагає комунікативної ре­ак­ції комуніката. Як форма мовлення, монолог являє собою най­більш розлоге й логі­ч­но організоване повідомлення під час спіл­ку­вання. У лінгвістичній науці виділяють монолог внутрішній, агі­та­ційний (сугестивний), драматичний, ліричний, розповідний.

З погляду комунікації монолог є цікавим з тієї причини, що у ньо­му, як у мовній формі, криється одновекторне спілкування, яке ха­рак­теризується природною спрямованістю процесу комунікації від ко­му­ні­кан­та до комуніката. Найчастіше такого типу спілкування дотримуються в ЗМК, коли комунікація являє собою процес спіл­кування з масою або публікою, хоч і на персональному рівні подіб­на од­но­спрямованість процесу цілком можлива. Недоліком моноло­гіч­ного спілкування є те, що результативність процесу комунікації без­посередньо не береться до уваги і стає незрозумілим, успішно чи неуспішно завершилося спілкування. Реакція комуніката при цьому може відстежуватися спеціальними соціологічними службами; ре­зуль­тати такого обстеження можуть свідчити про успіх чи неуспіх процесу комунікації.

Ще один, багатовекторний тип комунікативного процесу — це діалог, що є роз­мовою між двома або кількома особами. Особ­ли­ві­стю діалогічного спілкування є зміна ролей комуніканта й комуні­ката. Ініціатива у спілкуванні переходить від одного до іншого. Комунікант стає ко­му­нікатом і навпаки. Завдяки новітнім техноло­гі­ям ця багатовек­тор­ність робить масове спілкування багатогран­ним і повноцінним, ос­кільки створюються умови для ефективного обміну інформацій­ни­ми продуктами, більш повно реалізуються ін­те­реси маси, задоволь­няються індивідуальні потреби, своєчасно уточнюються по­зи­ції її представ­ни­­ків.

3. На основі типів комунікації та інших ха­рактеристик комунікативного процесу ви­ді­ляють різні види комунікації. Так, Г. Г. По­чепцов пропо­нує розрізняти комуніка­цію за кількістю співрозмовників: внут­­­рі­ш­­ня ко­мунікація (розмова з самим собою), між­людська (дві осо­би), комунікація в ма­лих групах (3—5 осіб), публічна (20—30 і біль­ше осіб), організаційна (100 і більше) та масова (1000 і більше) [По­чепцов Г. Г., 1999, 8—9]. Такий поділ цілком допустимий, якщо є аргумент, який можна використати для пояснення того, чому малою групою необхідно вважати 3—5 осіб, а не 3—7 або чому організацією треба вважати 100 і більше осіб, а не 80—100.

В основі видів комунікації лежить не так кількісний показник, як які­сний, що засвід­чує причини особливої організації процесу спіл­ку­вання. По-перше, думання, озвучен­ня думок не є видом комуні­ка­ції, це особ­ливий вид психічної активності людини. По-друге, спіл­кування “сам з собою” та­кож є особливим видом психічної ак­тив­но­сті, що межує з клініч­ними станами особистості і не є in natu­­­ra ви­­­дом спілкування.


Таблиця 1.

Одновекторна

комунікація
^ Багатовекторна комунікація
Комунікація з особою

Міжособистісна

(інтерперсональна)

комунікація

Групова

комунікація

(у малих групах)

Комунікація з групою

Міжгрупова

комунікація

(у великих групах)

з публікою

з масою

публічна

масова




Ринково­медійна комунікація



Віртуальна
комунікація

^ Монологічна форма

Діалогічна форма


Кілька зауважень до видів комунікації згідно з табл. 1.

Групова комунікація являє собою систему найчастіше міжособи­сті­­сних нере­гульованих зовнішніми факторами сто­сун­ків, завдяки чо­му кожен комунікант може виступити в ролі комуніката. Така ко­му­нікація може відбуватися у різних групах — малих, великих, ду­же великих, які називаються публікою або масою.

Публікою називається така група осіб, які об’єднані лише духов­но, по­дум­ки, але розпорошені та фізично відокремлені [Tarde G., 43]. Публі­ка, на думку Tarde’а, є продуктом поширення періодичної преси, що об’єднала різних людей як споживачів інформації духов­но.

Масою називається суспільна гетерогенна (неоднорідна) група лю­­­дей, що є анонімними, фізично розпорошеними й відокремле­­­ни­ми, неорганізованими до співпраці [Blumer H., 185].
Ринковомедійна комунікація є результатом розвитку комунікації з масою людей на засадах економічних, коли маса розглядається як група індивідуальних споживачів інформаційної продукції [Goban-Klass T., 214]. При цьому однобічними є суспільні зв’я­зки з джере­лом комунікації, не на належному рівні усвідомлю­ється ринкова ма­са людей як потенційно можлива духовно-суспільна єдність.
^ Віртуальна комунікація виникає у лоні масової комунікації в ре­зуль­таті процесу глобалізації масової комунікації, виникнен­ня му­ль­ти­медійних систем, що веде до зміни самої природи комуні­ка­ти­в­но­го процесу, багатовекторність якого настільки стає склад­ною, що комунікатор одночасно отримує роль і комуніканта, і кому­ні­ката. Ця одночасність є продуктом віртуального (можливого) пе­ре­бу­ван­ня в одному й тому ж часі й просторі багатьох комуні­ка­то­рів завдя­ки технічній можливості фізично об’єднуватися в глобаль­ні інфор­ма­ційні надсистеми.

4. Природа комунікативного про­цесу цікавить багатьох уче­­­них. Наявність близько 200 ви­­значень цього явища, про що ми говорили у минулій ле­к­­­­­ції, є яскравим свідчен­ням того інтересу.

Якщо на найпростішому рів­­ні уявляти кому­ні­ка­цію як си­­­сте­му з трьох елементів, так, як уявляли її здавна:

мовець—твір—спів­роз­мовник

то можна виділити кілька спо­собів репрезентації стру­к­тури спілкування. Оскільки структурні зв’язки в системі комунікації можуть виконувати роль актів, процесів, дій, операцій, то мова йде, власне, про способи репрезентації комунікативного процесу.

На думку McQuail’а (1994), можна виділити чотири типи комунікації, які, по суті, репрезентують аспекти комунікативного процесу, частково його фази: моделі трансмісії (А), моделі ритуалу (Б), моделі привернення уваги (В) і моделі рецепції (Г).

Для при­кладу розглянемо кілька мо­де­лей явища комунікації, що допоможе нам збагнути при­роду спілкування (цит. за [По­чепцов Г. Г., 1999, 10—17; Goban-Klas, 52—79]).

А.^ Загальна модель комунікації як трансмісі