Реферат: Україна в революційну добу

УКРАЇНА В РЕВОЛЮЦІЙНУ ДОБУ

Рік 1917


А Н О Т А Ц І Я


У виданні робиться спроба в хронологічній послідовності відтворити розвиток історичних подій в Україні на переламному рубежі – в добу революцій 1917-1920 рр.

Перша книга присвячена 1917 року, протягом якого відбулися Лютнева й Жовтнева революції, розпочалася й набрала значних масштабів Українська національно-демократична революція. Розкривається взаємозв’язок, взаємовплив соціальних і національно-визвольних процесів, що останнім часом досліджуються здебільшого як самостійні, окремі об’єкти, порушуючи цілісність уяви про реальний досвід в усій його багатогранності й багатомірності.

Видання розраховане на науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться історією України.


ПЕРЕДМОВА


Історія революцій завжди привертала до себе підвищений суспільний інтерес. То цілком природно. Перериваючи періоди стабільності (більшої або меншої), неквапливого перебігу подій з їх дещо швидшими або повільнішими позитивними зрушеннями, удосконаленнями (реформами), а то й без них, рішуче долаючи стадії застоїв і, навіть регресу, революції приводили до зламу звичності, усталеності (принаймні, означали замах на них), ставали методом розв’язання назрілих суперечностей, проривами до нової сутності і невідомих до того форм буття, прискорювали біг часу, неначебто поспішаючи надолужити згаяне, недосягнуте на попередніх еволюційних, малоконфліктних етапах. Революції знаменували собою тріумф одних ідей і крах інших, виносили на суспільний гребінь невідомих до того діячів, зводили з політичного олімпу інших, виявлялися гігантськими сплесками емоцій, справжніми вибухами накопиченої енергії, масової активності, оберталися духовними злетами, водночас, супроводжуючись тяжкими випробуваннями, потрясіннями – трагедіями, жертвами.

То ж як не прагнути збагнути глибинну сутність революцій, їх детермінацію, розібратись у змісті процесів, що їх наповнюють, зробити належні висновки, вивести відповідні уроки?! Тоді зрозумілішою стане загальна логіка історичного поступу, закономірності суспільного розвитку. А в тому – запорука обгрунтованішого розв’язання нагальних завдань сьогодення, оптимальнішого вибору перспективних рішень і дій.

Природно, що в смислі, логіці, змісті революцій намагалися розібратися різні сили – від тих, кого вони виносили на гребінь суспільного життя, до тих, проти кого вони спрямовувалися. Через те ставлення до революцій завжди було найрізноманітнішим, спектр оцінок найсуперечливішим – аж до полярно-непримиренних. В одному таборі їх вважали “святами пригноблених”, “моментами істини”, в іншому ж – неприпустимим насильством над природно встановленими людськими стосунками, величезними злочинами, неспокутною виною безвідповідальних елементів і сил. Між цими взаємовиключними точками зору – безліч комбінацій-вибудов із відмінною питомою вагою позитивних і негативних складових. Подібна “розмитість” і “строкатість” повною мірою притаманна також фаховим підходам, де рефлексії з приводу здобутків і втрат (дійсних і, часом, вигаданих), як наслідку революцій, доповнюються, обґрунтовуються науковими аргументами (здебільшого з обов’язковими застереженнями, що саме останні лежать в основі теоретичних оцінок і конструкцій).

Коло тих, хто з різним ступенем компетентності береться судити з приводу щонайскладніших суспільних феноменів, не лише не звужується, а постійно розширюється. Відтак історіографія революцій за кількісними показниками посідає безсумнівно чільне місце в історичній літературі, що, однак, зовсім не гарантує відповідних якісних набутків, далеко не завжди знаменує наближення до жаданної істини.

Зазначене підтверджується дослідженнями, публікаціями про революційні роки в Україні – 1917-1920. Їх кількість значно перевершує доробок з будь-якої іншої вітчизняної проблеми, чи будь-якого періоду ХХ століття, а спрямування й характеристики настільки різновекторні й сутнісно суперечливі, що про скільки-небудь погоджену позицію можна лише мріяти. Виявляється й своєрідність, специфіка в історіографічному освоєнні над важливого відтинку української історії.

В часи домінування комуністичної ідеології радянські історики, за рідкісним винятком – і то лише в 20-ті роки, були єдині в підходах до загальної схеми процесів, що розвивалися на теренах Росії, в тому числі й України, в 1917-1920 роках. Їх осереддям, генеральним напрямком уявлялися дві послідовні революції – буржуазно-демократична (Лютнева) і пролетарська, соціалістична (Жовтнева). Здобутки останньої вдалося захистити в неймовірно кровопролитній збройній боротьбі (громадянській війні і протидії іноземним інтервенціям).

Те ж, що не “вписувалося” в таку достатньо однолінійну, загалом спрощену схему, вважалось не лише чимось другорядним, маловартісним, а ще й обов’язково кваліфікувалось як контрреволюційне, таке, що перешкоджало закономірному історичному поступу. Тому про Українську революцію, смисл і зміст якої неминуче входив у суперечність із запропонованими уявами, навіть не згадувалось. Мова йшла лише про боротьбу трудящих, очолюваних більшовиками, проти української буржуазної та дрібнобуржуазної націоналістичної контрреволюції.

Однак паралельно, впродовж довгих десятиліть у емігрантському зарубіжжі йшло осмислення процесів, що розвивалися в Україні в 1917-1920 роках як своєрідного, осібного феномена, найменованого національно-визвольною революцією. Його стрижнем було національне відродження, прорив нації до власної державності і соборності.

Несумісність, протилежність двох підходів поставали як нездоланні, антагоністичні. Боротьба між ними з роками набирала дедалі більшої гостроти, перетворюючись на органічну складову ідейно-політичного суперництва двох світів, долучаючи до теоретичних аргументів непритаманні науці елементи. Поле для взаємопорозуміння неухильно звужувалося, а прагнення будь-що довести свої переваги на полярних полюсах оберталося новими взаємними зрадами об’єктивності, продукувало наростання негативного компоненту в концепціях обох наукових напрямів.

Зі здобуттям Україною незалежності ситуація круто змінилася. Миттєво відкинута, як антинаукова, радянська історіографія вивільнила простір для оперативного поширення поглядів і праць наукових шкіл, що до того вважались ідейно ворожими, шкідливими. На зламі 80-х – 90-х років минулого століття розпочалося інтенсивне перевидання праць, що нагромадилися в діаспорному середовищі, вітчизняні науковці з ентузіазмом кинулися опановувати процесами 1917-1920 років під кутом зору національно-визвольної революції. Достатньо швидко в дослідницькому середовищі закріпився термін “Українська революція”, а з’ясуванню суспільного феномена підпорядковувалися десятки дисертацій, що переросли в сотні, численні монографії, величезна кількість наукових і публіцистичних статей. Витіснивши інші означення, 1917-1920 роки стали тотально іменувати добою Української революції (рідше національно-визвольних змагань). Саме так, за рідкісним винятком, визначається даний період у науковій літературі, в шкільних і вузівських програмах, відповідних підручниках. Що ж до соціальної революції, то вона виявилася практично виключеною з дослідницького поля. Розцінювана як чужорідна для українського інтересу, національно-державного відродження, вона стала кваліфікуватися лише протиприродним привнесенням насильницькими методами (іноземною агресією) на український грунт ворожої ідеології й політики.

Карколомна метаморфоза на нинішньому щаблі історіографічного розвитку породила непросту, проблемну ситуацію. Закономірно ставши самостійним, повноцінним об’єктом наукових досліджень, Українська революція в своїй абсолютизації доведена до зовсім невиправданого відриву від процесів, які не лише породили її як таку, стимулювали на різних стадіях розвитку, а й розвивалися у постійному органічному зв’язку, різній ступені впливу, домінування, протистояння, протиборства і т. ін.

В результаті відтворення відтинку часу вітчизняної історії, що відноситься до 1917-1920 років, привело до нового варіанту неадекватності щодо реального досвіду. Внутрішня логіка розвитку досліджень, пошуку істини, врешті наукове сумління зумовлюють спробу поєднання двох напрямів суспільного прогресу, що в історичній практиці були нерозривними: соціального і національного. Це може стати органічною складовою і вироблення нової наукової концепції історії України, процес обґрунтування якої видається далеким від завершення.

На сьогодні фахівці напрацювали не один варіант періодизації означеної доби. Зовсім не зневажаючи ними, орієнтуючись у їх безперечних позитивах, враховуючи й очевидні недоліки, найдоцільнішим і найпереконливішим, врешті найприйнятнішим видається найпростіший, однак найефективніший – хронологічний підхід до структурування пропонованої праці.

Навіть психологічно й за формою, не говорячи вже про смислове й змістовне навантаження, такий підхід дозволяє уникнути апріорного підпорядкування фактів, подій, документів наперед визначеним етапам суспільного поступу, а відтак одержати додаткові гарантії наукової об’єктивності, наближення до історичної істини.


І. ЛЮТНЕВИЙ ВИБУХ: УКРАЇНСЬКЕ ВІДЛУННЯ

1917 рік прийшов, як приходили до того й інші роки - в очікуваннях, сподіваннях, надіях. Хіба що тривог було більше, а безтурботної, веселої радості - менше, ніж звичайно. Та те зрозуміло - продовжувалась світова війна, перша світова війна, кінця якій не було видно. Сотні тисяч, мільйони людей гинули, залишались навіки каліками, ще більше - зазнавали небачених бідувань. І, здавалось, жодна сила не в змозі щось кардинально змінити, перервати вселенське безумство.

Не справджувались розрахунки на революційний вибух, який пророкували політичні партії. Багато хто зневірювався, час від часу впадав у відчай. Навіть лідер чи не найрадикальнішої організації - більшовиків -Володимир Ленін в перші дні нового року, з одного боку, закликав не обманюватись тодішньою "гробовою тишею в Європі", а з іншого — не вірив, що його поколінню вдасться дожити "до вирішальних битв... прийдешньої революції"1.

Що вже й говорити про поміркованіші сили й елементи?!

Вкрай знекровлені після поразки Першої російської революції партії меншовиків, есерів, національних організацій подібного спрямування зазнали нових нищівних ударів за законами воєнного часу, хоч у більшості підтримали урядову політику, стали "оборонцями". Однак еволюція "вправо" все-одно не рятувала, залишаючи майже примарні надії на виживання.

Партії ліберальної орієнтації (кадети, прогресисти, земці та ін.) почувалися також дискомфортно, щоденно остерігаючись з боку царизму неприємних, непередбачуваних "сюрпризів".

Навіть промонархічні сили ("октябристи", весь "правий блок" у Державній думі) не мали причин для оптимістичних поглядів на перспективу. Не розрядило ситуацію вбивство наближеними до царя особами (великий князь Дмитро Павлович, князь Ф.Юсупув, один з правих думських

лідерів – В. Пуришкевич) пройдисвіта Г.Распутіна, що користуючись особливим покровительством цариці, згубно впливав на політику двора. Та й щодо самої цариці Олександри Федорівни-принцеси Гессенської дедалі ширилося невдоволення, множилися чутки щодо її зв'язків з німецькими родичами як однієї з прямих причин воєнних невдач і поразок. Непокоїло правих не лише загрозливе становище на фронті, а й поведінка Миколи II, який перебрав від популярного у військах великого князя Миколи Миколайовича на себе ще й посаду Верховного головнокомандувача російської армії. Позитивного впливу на ситуацію це не справило. Навпаки - лише сфокусувавши додаткову увагу на августійшій особистості, дедалі » очевидніше віддзеркалювало всю абсурдність, неадекватність її поведінки, покладало пряму відповідальність за воєнні провали й кризу в суспільстві.

Навіть такі віддані монархії особистості, як В. Шульгін, його оточення уже вголос говорили про загальний настрій – вимоги відставки уряду й зречення корони Миколи ІІ. На нараді лідерів „Прогресивного блока” у М. Родзинка В. Шульгін поділився новинами: „Я недавно був у Києві. Всі зійшли з розуму. Мене хапали за рукав самі добромисні: „Коли ж врешті ви їх проженете? Це вони про уряд. Стало ще гірше, коли вбили Распутіна. Це була трагічна помилка. Раніше все валили на старця, а тепер усі стріли летять, не застріваючи в Распутіні, прямо в господаря.

- Тим краще, кинув мені Шингарьов. – Скільки років ми зі шкури геть лізли... старались як би допомогти йому... Берегли його престиж, а він нам по мордам, по мордам! Господи, до чого ж Росії не везе з монархами. Зараз, як ніколи, необхідні розмах, винахідливість, творчий талант. Нам потрібен винахідник в державносній справі – „соціальний” Едісон! А він? Безкінечні „я подумаю”, „я подивлюсь”. І за всім цим абсолютна пустота. Людина, не здатна ухвалити жодного рішення...”1.

Здавалося, зовсім не відчуваючи наближення загальної катастрофи, краху системи, краху держави, самодержець більше турбувався про те, щоб практично кожного дня відправляти дружин з фронту, в черговий раз він відбув, коли революція вже набирала обертів, у Ставку, розлогі, пустопорожні мелодраматичні листи, перечитував регулярні зворотні розчулені послання з вкрай дріб'язковою інформацією. Якщо й доходило до більш-менш серйозних речей, то монарша сім'я систематично й суголосно, хоча й з відтінком якоїсь ледачої втоми, лаяла масонів, вважаючи, що всі неприємності від них. І якщо чекати нових бід, то також від них1.

Між тим, певний сенс у тому таки був. До царя й цариці доходили уривчасті й не завжди виразні відомості (ложі втаємничували діяльність - та для чогось існувала й розгалужена мережа спецслужб з досвідченими фахівцями) про змовницькі дії анти-самодержавного спрямування. Мабуть, більше інстинкт самозбереження, ніж достовірна переконлива інформація підказував, що з боку тих, хто був найближчим до самодержавців, і слід чекати неабияких неприємностей.

Дослідження історії масонства в Росії доводять, що задовго до 1917 р. почалося гуртування сил, які б у слушний момент могли замінити режим, що зживав себе. Ці процеси значно активізувалися в роки війни, коли гнилість самодержавства могла у будь-який момент привести до непередбачуваних для правлячих еліт наслідків.

Ось тут масонство й виявилося найзручнішим Гшструментом не тільки підготовки заколоту; а більше для того, щоб, скориставшись його результатами, вивести на політичну авансцену "потрібних" людей, забезпечити спадкоємність контролю над суспільством. Й дещо забігаючи наперед, слід сказати, що справді із середовища "вільних каменярів" вийшла переважна кількість міністрів Тимчасового уряду (дехто твердить, що 10 з 112) найвпливовіших особистостей переламного 1917 року: Г. Львов, М. Некрасов, О. Коновалов, О.Керенський, М. Терещенко, М. Чхеїдзе. Як знати, чи не відігравали масонські зв'язки виведенню на впливову політичну орбіту й діячів регіонального масштабу? Скажімо, з українців до різних лож залучили М.Грушевського, С.Єфремова, Д.Дорошенка, С.Петлюру, Ф.Штейнгеля, В.Чеховського, Д. Григоровича-Барського.

Втім, найавторитетніша постать в наведеному ряду – М. Грушевський – був достатньо категоричним щодо висловленого припущення: „Масонська організація працювала широко, - писав він, - вже здійснювала свій здавна прийнятий тактичний план при всякого роду політичних можливостях використовувати свої зв’язки й проводити своїх людей на впливові становища. Заміщення вищих позицій – і столичних, і київських... – стояли в очевиднім зв’язку з масонською організацією”1.

Поширена точка зору, що "змова у верхах" мала завершитися зміщенням самодержця у березні 1917 р. Однак ці плани виявилися скоригованими революційною стихією.

Війна, яку Росія так бездарно програвала, небачено загострила кризу в "низах", викликала такі глибинні масові процеси, які взяти під свій контроль не в силах були не те що царський режим, а й частково опозиційні, помірковано-ліберальні кола.

Навіть країна з такими "невичерпними" людськими ресурсами, якою здавалась Росія, не могла винести тягаря воєнних втрат. Два перших роки війни коштували їй надто дорого: 1,5 млн. вбитих, близько 4 млн. поранених і 2 млн. полонених (на 1 серпня 1914 року на російському фронті знаходилось на 1,5 млн. менше вояків від цього сумарного числа - 6 млн.). Траплялись частини, в яких не залишилося жодного кадрового старшини. "Під рушницю" було поставлено понад 15 млн. "запасних" та рекрутів, що не пройшли належної підготовки.

Згубні деформації сталися в усьому економічному житті. Найпереконливіші свідчення тому - багатостраждальна Україна. її територія стала об'єктом зазіхань обох ворогуючих коаліцій, земля була розкраяна навпіл фронтом, на якому вже майже три роки тривали найкривавіші, найспустошливіші битви.

Тричі кардинально змінивши свою лінію в 1914-1916 рр., театр воєнних дій захопив у поле безпосереднього впливу всю Україну, її продуктивні сили виявилися істотно підірваними. До армії було мобілізовано близько половини працездатного чоловічого населення України: по Волинській губернії 49,9%, Київській - 51,8%, Полтавській - 49,4%, Харківській - 49,1%, Чернігівській - 50,6%. Дещо меншим був відсоток мобілізованих чоловіків у Катеринославській губернії (34,2%), промисловість якої прямо підпорядковувалась військовим потребам.

Дефіцит робочої сили в містах частково (у різних галузях промисловості — на 25-30%) покривався за рахунок жінок, підлітків, військовополонених і селян2.

Поповнення підприємств за рахунок останнього джерела, природно, ускладнювало й без того гостру ситуацію з робочими руками в сільському господарстві. А повсюдне погіршення якісного складу працівників привело до різкого падіння продуктивності праці.

В результаті кризові явища набрали велетенських масштабів. Протягом 1914-1916 рр. в Україні закрилося більше 1400 підприємств. Було задуто 26 доменних печей. Це в той час, коли для задоволення мінімальних потреб населення щомісячно не вистачало 6 млн. пуд. металу, а з урахуванням потреб оборони і засобів виробництва - 10-11 млн. пудів.

Особливо загрозливою виявилась тенденція щомісячного скорочення випуску чавуну наприкінці 1916 - на початку 1917 р. Якщо у жовтні 1916 р. було вироблено 16,4 млн. пудів, то в листопаді — 14,9 млн. пудів, а в грудні - 14,0 млн. пудів. У 1917 р. ситуація ще погіршилась: січень - 12,8 млн. пудів, лютий - 9,6 млн. пудів1.

В результаті навіть стратегічно важлива вугільна галузь отримувала лише п'яту-десяту частину своїх потреб металу. Що вже говорити про сільськогосподарське машинобудування, реманент, предмети першої необхідності з металу, виробництво яких майже повністю припинилося.

Незважаючи на відчайдушні заходи щодо збереження рівня видобутку вугілля в Донбасі, його катастрофічно не вистачало для потреб воєнних перевезень, які збільшувались з кожним місяцем просто вражаючими темпами. З цієї причини та через нестачу рухомого складу, слабкого розвитку мережі залізниць дедалі загострювалась транспортна криза.

Звичайно, царський уряд надавав першочергового значення функціонуванню військової промисловості, вживав різного роду організаційних заходів. З метою всебічної мобілізації виробничих потужностей на оборонні потреби було створено Особливу нараду з оборони, що мала в Україні регіональні відділення в Києві, Харкові, Катеринославі й Одесі. У рамках дев'яти українських губерній під нагляд регіональних відділень Особливої наради потрапило понад тисячу великих підприємств із 400 тис. робітників.

На допомогу надзвичайним органам державної влади, що здійснювали фактичну мілітаризацію виробництва, в травні 1915 р. було створено воєнно-промислові комітети. Маючи статус громадських організацій, вони включили до свого складу власників підприємств, вищої фабрично-заводської адміністрації, представників різних політичних партій. Сприяючи забезпеченню діючої армії всім необхідним, обласні воєнно-промислові комітети розгорнули свою інтенсивну діяльність в чотирьох українських центрах - Києві, Харкові, Катеринославі та Одесі. Однак, вони не знайшли підтримки з боку місцевих робітників, хоча підприємці прагнули залучити останніх на хвилі патріотизму до співпраці (з цією метою було створено спеціальні робітничі групи воєнно-промислових комітетів).

Хоча протягом 1914-1916 рр. суттєво збільшувались обсяги виробництва озброєнь і постачання зброї країнами Антанти, російська армія переживала гострий брак набоїв, спорядження, харчів.

Водночас, з іншого боку, варто звернути особливу увагу на те, що істотні структурні зміни в економіці, підпорядкування всіх потенцій, життя держави потребам світової війни закладало достатньо серйозні матеріальні підвалини для тих процесів, які впродовж 1918-1920 років будуть найголовнішими, найвизначальнішими для всієї Росії — громадянської війни. Царський уряд докладав відчайдушних зусиль, щоб якомога мілітаризувати свій народ.

У 1916 р. на російських заводах рушниць вироблялося вже удвічі більше, ніж у 1914 р., кулеметів - у 6 разів, гармат - у 4 рази, а набоїв до них - у 9 разів (деяких калібрів - у 14-16 разів) більше за передвоєнний рік. Крім того, величезна кількість зброї і амуніції почала з 1915 р. регулярно надходити від союзників. Лише за 1916, передреволюційний рік на озброєння російської армії Антанта направила 9,5 тис. кулеметів, 8 млн. набоїв, 450 важких гармат. Не треба пояснювати, що у нестабільному суспільстві, за втрати владою контролю над масами, рушниця, образно говорячи, просто "перекладається на інше плече" і спрямовується проти тих, хто, власне, потурбувався про її виготовлення і передачу в якомога більшу кількість рук.

Повертаючись же до економіки, слід зазначити, що воєнні біди не обійшли стороною і сільське господарство. Посівні площі в Україні зменшились на 1916 р. на 1,9 млн. десятин, а валовий збір зерна впав на 200 млн. пудів (на 27%) порівняно з 1913 р. Найбільше потерпіли малоземельні селяни: на 1917 рік з 3 млн. 980 тис. селянських господарств 640 тис. не мали засівів, 1,4 млн. не мали коней, 1 млн. 142 тис. не мали корів.

Загальне поголів'я худоби в Україні за три роки війни зменшилось у всіх губерніях в середньому на 10-15%1.

Руйнація економіки призвела до швидкого зростання цін на продукти харчування та предмети повсякденного вжитку. На початок 1917 р. середній рівень цін на продукти у промислових районах України, порівняно з 1913 р., зріс на 113-130%, а на окремі продукти, такі як олія - навіть на 170%.

Зростання індексу цін на одяг та взуття за той же час було ще стрімкішим - на 230%.

Спроби владних органів взяти ситуацію з цінами під контроль завершились провалом. Не дали, зокрема, очікуваного ефекту спроби врегулювати продовольче питання надзвичайними заходами: урядові заготівлі, реквізиції, примусова хлібна розкладка (введена восени 1916 р.) тощо. Небачено активізувався чорний ринок і галопувала спекуляція.

Всім своїм тягарем світова війна лягла передусім на плечі трудящих.

Мобілізовані на фронт мільйони солдатів перетворювались на "гарматне м'ясо", поневірялися у незнаній ніколи раніше окопній війні, масово гинули в боях, від ран і епідемій.

В умовах військового часу досить швидко були відібрані завоювання робітників, досягнуті за попередні десятиліття страйкової й революційної боротьби. Робочий день знову зріс і досягав 15-16 годин на добу. Реальна заробітна плата неухильно знижувалась, невпинно зростав травматизм. Власники підприємств домоглися від уряду скасування обмежень на використання жіночої і дитячої праці. У складі промислових робітників України чисельність жінок і підлітків за 1914-1916 рр. збільшилась утричі і досягла 218 тис.

Намагаючись не дати занепасти Донбасу - єдиній великій базі постачання паливом і промисловою продукцією взагалі, власті завезли сюди велику кількість чорноробів із середньоазіатського регіону і навіть з Китаю (кулі). За їх некваліфіковану працю оплата була дійсно злиденною.

Залишаючись без основних працівників-годувальників, без тяглової сили і реманенту, дедалі більших лихоліть зазнавали сільські жителі. Переміщення фронту зруйнувало величезні простори Правобережжя України. Селяни прифронтової смуги часто відривались від сільськогосподарських робіт на укріплення лінії фронту - риття окопів. Цю повинність треба було відбувати з власною робочою худобою.

Робітники, солдати, селяни дедалі виразніше відчували подихи голоду, нагромаджували протестні почуття, що живили соціальне напруження.

З року в рік піднімалася хвиля непокори, заворушень як стихійних, так і зорганізованих різними антиурядовими партіями і організаціями - від ліворадикальних (анархісти, більшовики) до ліберальних (кадети). Особливу стійкість і наполегливість виявляли більшовики. Не менше за інших зазнаючи репресій і переслідувань, вони раз-у-раз знаходили в собі сили для відродження підпільних організацій і налагодження роботи в масах.

Страйкова боротьба пролетаріату, що з початком світової війни дещо затихла, згодом поступово активізувалася, набрала значних масштабів. У 1915 р. в Україні відбулося 113 страйків, в яких взяло участь 48 тис. робітників. У 1916 кількість страйків зросла до 218, а страйкарів - до 193 тис. Протягом перших двох місяців 1917 р. в Україні сталося 50 страйків, в яких брало участь понад 40 тис. пролетарів1.

У робітничому русі значної популярності набули соціально-економічні та політичні гасла, висунуті партіями соціалістичного спрямування.

Наростали й селянські виступи, частішали розгроми і підпали поміщицьких маєтків та економій. Всього за час війни в Україні стався 161 селянський виступ.

Посилювалися антивоєнні, антиурядові настрої і в солдатському середовищі, в тому числі і серед військовослужбовців Південно-Західного та Румунського фронтів і залог, дислокованих в Україні. Звичним явищем стали відмови солдат виконувати команди начальства, ширилося братання на фронті як вияв стихійного протесту проти продовження війни. Восени 1916

р. відбулися солдатські повстання в Харкові, Кременчуці, Жмеринці, низці полків Південно-Західного фронту.

Антивоєнні, антиурядові настрої дедалі охоплювали й інтелігенцію, особливо студентство, які все частіше вдавалися до акцій громадянської непокори.

Беручи участь практично у всіх потоках революційного руху, українство водночас накопичувало національно-визвольну енергію, уже ясно усвідомлювало, що без активізації національної боротьби неможливо розв'язати українське питання. Адже прямо зацікавленої в тому політичної сили, окрім самих українців, просто не існувало.

Національно-визвольна боротьба, суспільний рух в Україні могутнім потоком вливалися в єдине русло загальноросійської боротьби проти самодержавства. Набираючи дедалі більших масштабів і гостроти в умовах кризи існуючого ладу, боротьба ця все органічніше впліталася в загальноросійські процеси, що з початку 1917 р. досить форсовано перейшли у нову фазу.

Радикальні сили, передусім більшовики, заздалегідь готувалися до відзначення роковин "кривавої неділі" страйками, мітингами й демонстраціями. На заклик Російського бюро ЦК і Петербурзького комітету РСДРП 9 січня 1917 р. в столиці відбувся найбільший з початку війни страйк. За даними департаменту поліції того дня на 114 підприємствах страйкувало 144675 робітників, а за партійними повідомленнями ця цифра сягала 300 тис.1 У Москві на 51 підприємстві припинили роботу 45 тис. робітників.

Значну підготовчу роботу до дванадцятої річниці Першої російської революції провели більшовики України: влаштовували засідання, збори, випускали прокламації й листівки. В Харкові 9 січня у страйку взяли участь 10 тис. чоловік 14 підприємств міста.

Виступ робітників Макіївки тривав з 7 по 12 січня. Згідно жандармських донесень значні хвилювання пролетарів сталися в Бахмутському й Слов'яносербському повітах.

Досить масштабними робітничими акціями відзначили роковини трагедії в Катеринославі й Одесі. Заворушення сталися в Києві та інших містах і містечках, в гарнізонах, на фронті й, навіть, на селах1.

Страйкова хвиля не згасла після відзначення роковин "кривавої неділі", а продовжувала котитися країною, покриваючи все нові регіони. Січневі / с виступи без пауз почали переростати в лютневі, набирати дедалі більшої інтенсивності й гостроти. Учасники масових акцій дедалі частіше висували поряд з економічними політичні вимоги. Якщо в січні в країні, згідно офіційних даних, страйкувало 244 тис. чоловік, то у лютому - вже 432 тис. В січні кількість політичних страйків рівнялась 66,4%, а в лютому досягла 95,6%2.

Відповідно до царського указу, 14 лютого 1917 р. мала розпочатися чергова сесія IV Державної думи. Меншовики й есери запланували на цей день демонстрації біля Таврійського палацу (місце засідань Думи). Поряд з вітальними гаслами виношувався намір просити про створення кадетсько-октябристського уряду "народного порятунку". На противагу цьому, більшовики, засудивши угодовський замір, закликали робітників до нового страйку 10 лютого - в день другої річниці суду над більшовиками-делегатами Державної думи.

Розпочатий 10 лютого страйк набрав на 14 лютого великого розмаху. Петроград вирував мітингами й демонстраціями. На 54 підприємствах страйкувало вже 84 тис. робітників.

Відомості про столичні події швидко доходили в промислові центри України.

В Катеринославі, з ініціативи більшовиків, спочатку на Брянському заводі, а потім і на інших великих заводах почали створюватися бойові робітничі дружини. Ініціаторами озброєння харківських пролетарів виступили залізничники.

Під егідою більшовиків пройшла низка зборів - по суті оглядів робітничих сил Макіївки, Луганська, Єнакієвого, Горлівки, Костянтинівни, низки вугільних копалень (селищ) Донбасу. Більшовики активізували роботу серед населення Миколаєва, Полтави, Кременчука, Чернігова, Конотопа, Херсона, інших пунктів.

Є достатньо переконливі підстави вважати, що більшовики України, попри свою нечисленність, знекровленість репресіями, розпорошеність, слабкість організацій, виявилися тією силою, яка невтомно, практично щоденно кликала маси "на барикади", вела відповідну організаторську, агітаційно-пропагандистську роботу. Очевидним перебільшенням, звичайно, було б уважати, що місцеві партійці усвідомлювали, чим закінчаться класові виступи в лютому 1917 р. Однак такою ж мірою необгрунтованим було б думати, що на вирішальному історичному рубежі вони виявилися осторонь надважливих процесів, нічого не робили для стимулювання революційних тенденцій, а відтак виявилися захопленими поваленням самодержавства зненацька. Вектор їх зусиль і наростання протестної стихії в даному випадку співпали, акції виявилися взаємостимулюючими і взаємодоповнюючими.

Що ж до інших партій, в тому числі й соціалістичних, вони в конкретний момент, що передував лютневому зриву, головне своє завдання вбачали в підтримці опозиційних ліберальних кіл, кликали маси в ім'я перемоги над Німеччиною відмовитися від скільки-небудь радикальних дій, у тому числі й від економічних страйків. Навіть лідер кадетів П. Мілюков змушений був визнати, що "керівниками мас під час лютневого перевороту не були вожді соціалістичних партій, які були представлені в Думі... Серед робітничих мас, а потім і серед військ, незрівнянно більше успіху мали прибічники Леніна"1.

Вищевідзначене зовсім не заперечує того, що надзвичайно важливим, врешті — визначальним чинником Лютневої революції стала стихія, зумовлена відчаєм мас, доведених до крайньої, останньої межі. Особливо дошкуляв голод, який доводив країну до повного виснаження й крайнього відчаю. Пітирим Сорокін, аналізуючи механізм розкручування маховика лютневого вибуху, цілком доречно зауважував: "...Коли історики будуть шукати групу, яка розпочала російську революцію, їм не треба буде особливо теоретизувати з цього приводу. Російська революція була розпочата голодними жінками і дітьми, які вимагали хліба й оселедців. Лише пізніше вони справді разом з робітниками і політиками постарались зламати цю могутню будівлю Російського Самодержавства"1.

Справді, голод дошкуляв все болючіше. На дверях лавок, біля яких з ночі на ніч виростали дедалі довші черги, звичними стали оголошення: "Хліба немає і не буде". Навіть до армії хліб, не говорячи вже про інші харчі, надходив зі значними перебоями. Не допомагали ні насильницькі розкладки, ні реквізиції продовольства й худоби, що набрали систематичності. Неймовірно підскочили ціни, процвітала спекуляція.

За таких обставин будь-яка іскра, впавши на вогненебезпечний грунт, могла миттєво перетворитися на гігантську пожежу. Врешті так воно й сталося. Розпочатий 17 лютого на Путилівському заводі страйк був швидко підхоплений робітниками інших підприємств Петрограда. Більшовики, вміло використовуючи ситуацію, що склалася на 23 лютого - Міжнародний день жінки - робітниці, спрямували масове невдоволення у русло загального політичного страйку, впевнено вели його по висхідній лінії, невпинно стимулюючи боротьбу трудящих висуненням революційних лозунгів та особистим прикладом у битвах на передовій лінії, на вирішальних ділянках протиборства. Вони також здійснили енергійні кроки щодо залучення на свій бік військ та озброєння народу. Коли на світанку 27 лютого учбова команда Волинського полку (він був сформований переважно із українських бранців) відмовилася коритися офіцерам і стала в ряди повсталих, це відбило не лише глибоку ненависть до війни, її зачинщиків, а й назріваюче усвідомлення ролі армії, солдатської маси в суспільному житті. Тому з блискавичною швидкістю до волинців приєдналися солдати Преображенського, Литовського та інших полків Петроградського гарнізону. На вулицях столиці злилися в єдине русло два потоки - робітники, які прагнули покінчити з царизмом і загнуздати капіталістичну сваволю, й солдати, в більшості своїй селяни, що піднялися проти війни, самодержавства, поміщицтва за мир, землю, свободу.

Революція розгорталася стрімко, потужно. Уже з 25 лютого масовий рух дедалі наочніше став набирати обрисів військового повстання. Царські власті докладали відчайдушних зусиль для придушення виступу. Прокотилася нова хвиля арештів серед противників режиму. За наказом царя командуючий Петроградською військовою округою генерал Хабалов спробував кинути на повсталих солдат і домігся, що в деяких місцях по демонстрантах, яких не в силах були стримувати жандарми і поліція, відкрили кулеметний вогонь. За обнародуваними в березні 1917 р. даними в лютневих подіях було вбито й поранено 1382 чоловіка1. Згодом цифра постраждалих в "безкровній революції", як майже одностайно найменували повалення самодержавства, уточнювалася і склала 1740 чоловік, 313 з них - убиті2. Однак невинна кров лише викликала додаткову активність противників самодержавства, а солдати переставали коритися офіцерам, повертаючи проти своїх командирів зброю, приєднувалися до маніфестантів, розчинялися в їх лавах.

Нічого не зміг вдіяти і генерал-ад'ютант М. Іванов, якого Микола II призначив головнокомандуючим Петроградською військовою округою з особливими, диктаторськими повноваженнями і наказом за будь-яку ціну навести в столиці порядок. Оперативно вирішувались питання про збирання з фронтів у розпорядження М. Іванова чисельного дієздатного військового карального угруповання. Начальник штабу Ставки генерал М. Алексєєв, який одержав завдання стягнути на Пітер карателів, писав: "Оперативна, воєнна частина відійшла на задній план; війна була забута, попереду всього стала внутрішньо політична сторона... доля військ, рушених до Петрограда під начальством Іванова, втримання всієї армії в порядку"3.

Проте командування вже майже ніхто не слухав, а дороги на Пітер надійно блокували робітники-залізничники, яким на допомогу приходили солдати. Повсталі захоплювали арсенали і озброювалися, створювали бойові дружини, відкривали тюрми, випускали політичних в'язнів, які поповнювали ряди радикально на