Реферат: Міністерство освіти І науки україни рівненський державний гуманітарний університет г. Швецова-Водка

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

РІВНЕНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ


Г. Швецова-Водка


Бібліографічні ресурси України:

загальна характеристика


Навчальний посібник


Рівне — 2000

УДК 010 (075.8)

ББК 78.5 я73

Ш 35

Швецова-Водка Г. М. Бібліографічні ресурси України: загальна характеристика : навч. посіб. / Г. М. Швецова-Водка ; Рівнен. держ. гуманіт. ун-т. — Рівне : РДГУ, 2000. — с.

ISBN 966-7308-82-0


Охарактеризовано сучасний стан основних видів бібліографії: їх призначення, завдання, організаційну структуру, теоретичні та методичні проблеми, систему бібліографічних посібників. Навчальний посібник призначається для вивчення курсу “Загальне бібліографознавство”.


Рецензенти:

Кушнаренко Наталія Миколаївна, декан факультету бібліотекознавства та інформатики Харківської державної академії культури, доктор педагогічних наук, професор;

Слободяник Михайло Семенович, директор Центральної наукової сільсько-господарської бібліотеки Української академії

аграрних наук, доктор історичних наук.


Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник (лист Міністерства освіти і науки України від 14.03.2000 р. № 2/331).


ISBN 966-7308-82-0 © Г.М. Швецова-Водка, 2000


Передмова

Даний навчальний посібник адресовано студентам вищих навчальних закладів 3-го рівня акредитації, що навчаються спеціальності “Бібліотекознавство і бібліографія”. Він відповідає навчальній програмі курсу “Загальне бібліографознавство”, підготовленій автором даного посібника (К., 1996), зокрема, другому розділу даної програми. Посібник, що відбиває зміст першого розділу, був виданий раніше (Рівне, 1995).

Якщо в першому посібнику розглядалися переважно питання теорії бібліографії, то даний посібник присвячений характеристиці стану бібліографії, її організаційної та видової структури, документальних результатів практичної бібліографічної діяльності, тобто всього того, що можна об’єднати поняттям “бібліографічні ресурси”.

Бiблiографiчнi ресурси є важливою складовою бiблiотечно-iнформацiйних ресурсiв. Найбiльш розповсюдженим є розумiння "бiблiографiчних ресурсiв" як сукупностi бiблiографiчних посiбникiв, що є результатом бiблiографування i засобом бiблiографiчного обслуговування. Синонiмом "бiблiографiчних ресурсiв" у цьому тлумаченнi є "бiблiографiчна продукцiя", тобто документально зафiксована бiблiографiчна iнформацiя. Такий пiдхiд консолiдується з розумiнням "iнформацiйного ресурсу" як ресурсу, що складається із знань, тобто соцiо-психологiчного продукту, на вiдмiну вiд "матерiальних ресурсiв", до яких належать знаряддя працi, будiвлi i т.п. Оскiльки повiдомлення фiксуються в документах, то логiчним є й визначення, зафiксоване в Законi України "Про Нацiональну програму iнформатизацiї" про те, що iнформацiйний ресурс — це "сукупнiсть документiв в iнформацiйних системах (бiблiотеках, архiвах, банках даних тощо)". Бiблiографiчнi ресурси теж являють собою певнi документовані знання, а саме — знання про документи, зiбранi, проаналiзованi, синтезованi, пiдготовленi для передачi споживачам у виглядi документально фiксованої бiблiографiчної iнформацiї.

Iнший пiдхiд до розумiння "бiблiографiчних ресурсiв" зводиться до того, що цим термiном позначають все, що забезпечує бiблiографiчну дiяльнiсть в усiх її видах, тобто не тiльки інформаційні ресурси у виглядi документально фiксованої бiблiографiчної iнформацiї, а й умови створення цих ресурсiв, практичну дiяльнiсть iнформацiйних установ, теоретико-методичнi розробки, що сприяють створенню бiблiографiчної iнформацiї, кадровi та матерiально-технiчнi ресурси i т.д.

Враховуючи обидва пiдходи, вважаємо за доцiльне при характеристицi бiблiографiчних ресурсiв першочергову увагу придiляти iснуючiй системi бiблiографiчних посiбникiв рiзноманiтних форм, видiв i жанрiв, що забезпечує суспiльство бiблiографiчною iнформацiєю для задоволення рiзних iнформацiйних потреб (наукових, професiйно-виробничих, освiтнiх, самоосвiтнiх тощо).

Говорячи про бiблiографiчнi ресурси України, маємо на увазi, перш за все, документальнi результати бiблiографiчної дiяльностi установ i громадян України, незалежно вiд форми та жанру пiдготовленої бiблiографiчної iнформацiї. Крiм того, необхiдною складовою бiблiографiчних ресурсiв України мають бути бiблiографiчнi посiбники про Україну (враховуючи рiзнi аспекти її сучасного життя чи iсторiї), пiдготовленi i опублiкованi за межами нашої країни. I, нарештi, до складу бiблiографiчних ресурсiв України треба, на наш погляд, зарахувати джерела бiблiографiчної iнформацiї будь-якого змiсту, створенi за кордоном України, але доступнi для користування її громадянам завдяки комплектуванню фондiв бiблiотек iноземними джерелами чи шляхом прямого доступу через телекомунiкацiйнi системи.

Бібліографічні ресурси України на сучасному етапі являють собою складну структуру, яка поєднує діяльність усіх бібліографічних центрів України та їх продукцію з тими бібліографічними виданнями, що залишилися від часів існування Радянського Союзу, коли значна частина бібліографічних посібників готувалася і видавалася центрами так званого всесоюзного рівня, які інформували про видання всіх республік Союзу або для всіх республік. Разом вирішувалися певні питання теорії і методики бібліографії, розмежування у створенні бібліографічних посібників певного змісту. Тому для характеристики сучасного стану бібліографічних ресурсів України доцільно розглядати всю бібліографічну продукцію, що представляє той чи інший вид бібліографії, незалежно від її походження. Разом з тим склад бібліографічних ресурсів окремих видів бібліографії на сучасному етапі залежить від темпів оновлення цих ресурсів, що обумовлюються специфікою кожного виду.

У посібнику подається характеристика головних видів бібліографії, що виділяються за суспільним призначенням, а також особливого виду — бібліографії бібліографії. Характеристика кожного виду бібліографії включає такі питання як: теоретичні (у тому числі термінологічні) проблеми визначення даного виду; його цільове та читацьке призначення, завдання, організаційні центри, структура системи бібліографічних посібників. Останнє питання розглядається із врахуванням наявності бібліографічних посібників різного галузевого змісту, але при характеристиці окремих посібників перевага надається виданням універсального та багатогалузевого характеру.

Питання історії того чи іншого виду бібліографії висвітлюються побіжно, наскільки це потрібне для характеристики сучасних бібліографічних ресурсів. Історія розвитку того чи іншого виду бібліографії в даному посібнику не розглядається, тому що їй присвячується окремий курс. Подаються лише скорочені головні відомості про зародження певного виду бібліографії та головні джерела, що зберігають своє довідкове значення.

Даний навчальний посібник, як і курс загального бібліографознавства в цілому, не може замінити собою систему бібліографічних дисциплін і відповідних навчальних посібників. Тут подаються тільки початкові знання з перелічених напрямків бібліографічної науки, тому що загальне бібліографознавство — це пропедевтичний курс, який повинен підготувати студентів до майбутнього поглибленого вивчення окремих аспектів бібліографознавства чи напрямів бібліографічної діяльності.

Усвідомлюючи той факт, що характеристика сучасних бібліографічних ресурсів не може бути усталеною, тому що ці ресурси постійно оновлюються, все ж таки вважаємо, що головні риси того чи іншого виду бібліографії залишаються незмінними, і це дозволяє виявляти ці риси і характеризувати їх для того, щоб скласти уявлення про сучасний стан бібліографії в Україні в цілому.

Виклад матеріалу в посібнику обмежений обсягом і завданнями курсу загального бібліографознавства. Більш поглиблені знання студенти можуть отримати, готуючись до семінарських занять з відповідних тем і вивчаючи літературу, перелік якої подається в кінці посібника.


Розділ 1

^ ПОТОЧНА ДЕРЖАВНА БІБЛІОГРАФІЯ


§ 1.1. Завдання та організація поточної державної бібліографії


З теми “Класифікація бібліографії” вже відомі визначення державної та поточної бібліографії: державна бібліографія — це бібліографія, призначенням якої є реєстрація всіх опублікованих на території держави документів; поточна бібліографія — це бібліографія, яка виконує функцію регулярного інформування про нові документи.

Поточна державна бібліографія (ПДБ) інформує про нові документи, видані на території держави. У міжнародних угодах цей вид бібліографії одержав назву “поточної національної бібліографії”.

ПДБ створює базу для всієї бібліографічної діяльності в країні, а також для міжнародного обміну бібліографічною інформацією, тому інколи її називають базовою бібліографією.

^ Завдання ПДБ: максимально повний облік усіх нових видань, а також інших видів документів, що надаються в суспільне користування. Завдяки цьому ПДБ збирає відомості про розвиток науки, культури, виробництва та суспільного життя в цілому, які відбиваються в документах. ПДБ — це своєрідний літопис життя суспільства; недаремно основні бібліографічні джерела ПДБ у нас звуться “літописами”.

ПДБ є важливим джерелом статистики національного друку; джерелом, що показує розвиток книговидавничої справи, а через неї — науки, культури, художньої літератури та інших показників розвитку суспільства.

ПДБ кожної країни є необхідною не тільки для своєї держави, але й для інших держав, для всього світу, тому що людство зацікавлене в досягненнях кожної країни. Все, що здобуло людство в своєму розвитку, повинно стати надбанням кожної людини; тільки таким чином можна уникнути зайвих витрат, скоординувати зусилля на шляху пізнання законів природи та поліпшення життя людини. У документах, виданих кожною країною, відбивається її внесок у всесвітню ноосферу.

Тому обов’язок кожної держави — організувати облік документів, виданих на її території, за правилами, прийнятими міжнародними угодами, з метою обміну державними бібліографічними покажчиками між усіма країнами. Кінцева мета — створення системи “Всесвітнього бібліографічного обліку”, англійською мовою — Universal Bibliographic Control (UBC). Складовими частинами цієї системи повинні стати національні інформаційні системи — National information system (NATIS) — у кожній країні світу.

Існують міжнародні угоди про вимоги до організації ПДБ. Найкращим шляхом організації бібліографічного обліку вважається створення державного бібліографічного агентства, чи бібліографічного інституту, головним завданням якого є збирання та облік документів і подання відомостей про них у поточних державних бібліографічних посібниках. У нашій країні таким державним бібліографічним агентством (інститутом) є Книжкова палата України.

Для того, щоб забезпечити повноту обліку всіх виданих документів, найкращим засобом є закон про “обов’язковий примірник”. Суть його в тому, що державним законодавством установлюється обов’язок усіх видавництв подавати певну кількість примірників кожного видання в державне бібліографічне агентство для подальшого бібліографічного обліку, архівного зберігання одного примірника та передавання визначеної заздалегідь кількості примірників кожного видання в національні книгосховища — найбільші бібліотеки України. Тобто обов’язковий примірник є також засобом комплектування найбільших бібліотек. Закон України “Про обов’язковий примірник документів” прийнятий 9 квітня 1999 р.; до цього часу його замінювали інші офіційні державні документи.

Одна з проблем, які стоять перед ПДБ — визначення видів документів, які повинні передаватися в національне бібліографічне агентство (Книжкову палату) як обов’язковий примірник, тобто — визначення об’єкта обліку. Вже визначено, що в “обов’язковий примірник” повинні входити всі друковані видання (неперіодичні й серіальні; текстові й нетекстові). Але існують різні вимоги щодо видань офіційних видавництв та різних установ (відомств), що займаються видавничою діяльністю з відомчою метою.

Особливе питання — облік видань недрукованих, тобто: аудіальних (грамзаписів, фоно-касет); аудіовізуальних (кінофільмів, відеокасет); візуальних (діафільмів, діапозитивів); машинозчитувальних (компакт-дисків) та ін.

Крім того, ставиться завдання обліку так званих “неопублікованих” документів, які відбивають результати наукових досліджень. У дійсності це — документи, які депонуються, тобто зберігаються в спеціальному центрі депонування. Вони можуть використовуватися споживачами інформації після того, як інформацію про них подано в бібліографічних посібниках.

До “неопублікованих” документів належать також автореферати дисертацій (які друкуються з грифом “на правах рукопису”) та самі дисертації. Облік цих видів документів — дуже важливе завдання, тому що відомості про них потрібні всім науковцям.


§ 1.2. Основні напрями діяльності Книжкової палати України


Вперше спеціальне державне бібліографічне агентство було створено в Україні 24 січня 1919 року під назвою “Книжна Палата”, у Києві. Крім неї, в Україні були створені ще дві Книжкові Палати: у Вінниці та в Кам’янці-Подільському, які пізніше були підпорядковані Головній Книжковій палаті в Києві. В складі Головної Книжкової Палати був створений Бібліографічний інститут, який повинен був безпосередньо займатися складанням поточних державних бібліографічних посібників і таким чином охоплювати всі твори друку, які з’явилися на території України.

Головна Книжкова Палата у Києві почала свою працю в тяжких умовах громадянської війни, тому не спромоглася виконати в повному обсязі свої завдання. Нею було підготовлено та опубліковано “Список періодичних видань України за 1919 р.”, а також деякі інструктивні матеріали на допомогу бібліографічній реєстрації: “Міжнародну децимальну класифікацію” (підготував Юр. Іванов-Меженко на підставі французького оригіналу та інтерпретації Б.С. Боднарського) та “Правила карткографії” (тобто бібліографічного опису) Ю. Ковалевського, також за французьким оригіналом. Пізніше Головну Книжкову Палату було перетворено у Києвський крайовий бібліографічний відділ Центрального бібліографічного відділу Всеукраїнського Державного видавництва (в 1921 р.), а 6 липня 1926 р. — в Український Науково-дослідний Інститут Книгознавства (УНІК), який існував до 1936 р.

У зв’язку із зміною столиці України та переїздом її уряду в Харків виникає потреба в створенні нового центру бібліографічної роботи. Наприкінці 1920 р. у Всеукраїнському Державному Видавництві (Всевидаві) було створено Центральний бібліографічний відділ (ЦБВ). Згідно з “Положенням про Ц.Б.В.” його головним завданням була повна бібліографічна реєстрація та статистичний облік усіх видань, які випущені на території УРСР.

У 1922 р. Центральний Бібліографічний відділ був перейменований в Українську книжкову палату. Згідно з постановою Ради народних комісарів УРСР від 27 червня 1922 р. Українська книжкова палата мала такі обов’язки:

1) Реєстрація всіх друкованих творів, виданих на території УРСР з 1917 р.

2) Збирання і зберігання зразків друкованої продукції УРСР (тобто створення архіву творів друку).

3) Одержання “обов’язкового примірника” від видавництв республіки та його розподіл по головних державних книгосховищах.

4) Видання бібліографічного бюлетеня “Літопис українського друку”.

Цю постанову було покладено в основу дальшого розвитку діяльності Книжкової палати України та формування її функцій.

До 1989 р. Українська книжкова палата знаходилася у м. Харкові. Назва установи в деякі роки змінювалася: 1934-1938 рр. — Державний бібліографічний інститут; 1938-1974 рр. — Книжкова палата УРСР; 1974-1989 рр. — Книжкова палата УРСР імені Івана Федорова. У 1989-1990 рр. палата була переведена до Києва і 25 лютого 1992 р. одержала назву: Національне науково-виробниче об’єднання “Книжкова палата України”. 25 березня 1996 р. затверджено новий Cтатут Книжкової палати України, де вона визначається як державна культурно-наукова установа, підпорядкована Міністерству інформації України. З 1999 р. підпорядковується Державному комітету інформаційної політики України, а з 15 грудня 1999 р. — Державному комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення.

^ Основними напрямами діяльності, або функціями Палати є: перша — державна реєстрація творів друку, виданих на території України; друга — бібліографічне інформування про них шляхом видання поточних державних бібліографічних посібників. Ці функції виконуються на базі “обов’язкового примірника” всіх видань, який одержує Книжкова палата від видавництв. На жаль, не всі видавництва виконують свій обов’язок. Книжкова палата України прикладає багато зусиль для того, щоб забезпечити повноту надходження “обов’язкового примірника” та його відображення у поточних державних бібліографічних посібниках.

Третя функція — створення Архіву друку, недоторканого книгосховища, у якому повинні зберігатися всі твори друку України. В 1999 р. обсяг Архіву друку досяг понад 12 млн. од.

З обов’язковим примірником пов’язана і четверта функція — розподіл “обов’язкового примірника” по державних книгосховищах, тобто комплектування найбільших бібліотек України. У даний час ця функція не виконується. Видавництва повинні надсилати обов’язкові примірники безпосередньо в бібліотеки.

П’ята функція — міжнародний книгообмін, тобто відправлення частини “обов’язкового примірника” в найбільші книгосховища інших країн, за умови таких самих дій з боку тих країн. Ця функція теж виконувалася тільки в ті часи, коли всі “обов’язкові примірники” одержувала Книжкова палата, після чого розподіляла їх за призначенням.

Шоста функція — централізована каталогізація, тобто підготовка та видання друкованих карток для бібліотечних каталогів і бібліографічних картотек на окремі видання та твори друку, надруковані у виданнях. Централізована каталогізація забезпечує єдність методики створення каталогів і картотек у бібліотеках; допомагає уникнути дублювання праці по складанню бібліографічних описів та систематизації творів друку в межах країни. Функцію централізованої каталогізації Українська книжкова палата виконувала з 1927 р.: видавала спочатку тільки неанотовані картки на книги; з 1952 р. почала видавати друковані картки на журнальні та газетні статті і рецензії; з 1962 р. — на автореферати дисертацій. З 1949 р. видавалися також скорочені комплекти карток для окремих типів бібліотек (міських, сільських, дитячих). З 1992 р. видання друкованих карток було припинено і відновлено з 1997 р.

Сьома функція — статистика друку. Аналіз друкованої продукції здійснюється Палатою у вигляді статистичних таблиць, у яких подаються відомості про кількість видань за різними ознаками (галуззю знання, типами літератури, видами видань, читацьким призначенням тощо). Видано статистичні збірники: “Печать Украинской ССР” (Х., 1954), “Преса Української РСР, 1918-1957” (Х., 1958), “Преса Української РСР, 1917-1966” (Х., 1967) “Друк України (1991-1996 рр.): Стат. зб.” (К., 1998) та ін. Щорічно статистичні відомості про стан друку вміщувалися у видавничому бібліографічному покажчику “Книги видавництв України” (виходив з 1954 р. під різними назвами, в т.ч. з 1983 р. під назвою “Друковані видання УРСР”; у 1990 р. видання було припинено). Останнім часом працівники Книжкової палати України подають окремі статистичні відомості про стан книговидання в Україні в статтях на сторінках журналу “Вісник Книжкової палати”, у щорічниках “Друк України” (1997, 1998 рр.) та ін.

Восьма функція — створення ретроспективних державних бібліографічних покажчиків. У зв’язку з тим, що Книжкова палата збирала Архів друку і мала бібліографічні відомості про видання, які вийшли у світ тільки після її створення, вона повинна була готувати ретроспективні бібліографічні покажчики творів друку, виданих після 1917 р. В основному були видані універсальні ретроспективні покажчики періодичних видань (газет, журналів). Докладніше про них будемо говорити в темі “Загальна ретроспективна бібліографія”.

Дев’ята функція — створення каталогів і картотек на Архів друку. Крім обов’язкових алфавітного та систематичного каталогів у палаті створюються хронологічний, видавничий та інші каталоги. З 1996 р. розпочато створення автоматизованого банку даних “Національна бібліографія” про книги та брошури, видані з 1991 р., і газетні та журнальні статті — з 1996 р.

Десята функція — здійснення довідково-бібліографічного обслуговування (ДБО). Книжкова палата здійснювала ДБО тільки за офіційними запитами організацій. Наприклад, з метою встановлення авторського гонорару видавництву потрібно знати, чи виходив цей твір у виданнях, скільки разів. Відповідь на таке запитання подає Книжкова палата.

З 1997 р. Книжкова палата України прагне розширити обсяг ДБО. З цією метою створено Бюро бібліографічного обслуговування при відділі інформаційно-бібліотечних систем. Бюро пропонує посередницькі функції з використання електронних баз даних, підготовлених Книжковою палатою України, а також зарубіжних.

Вирішуються питання щодо забезпечення доступу споживачів до автоматизованих інформаційних ресурсів Книжкової палати. На власному сервері (URL // www.ukrbook.net) розміщена сторінка Книжкової палати з даними про історію її створення, напрями діяльності та друковану продукцію.

Одиннадцята функція — науково-дослідна та науково-методична робота в галузі бібліографознавства і книгознавства. Працівники Книжкової палати не тільки виконують практичну роботу складання бібліографічних посібників, але й розробляють методичні правила, вивчають і узагальнюють досвід, виступають із статтями і монографіями про роботу Книжкової палати. З серпня 1996 р. Книжкова палата України видає щомісячний науково-практичний журнал “Вісник Книжкової палати”, який став справжньою всеукраїнською трибуною всіх фахівців книжкової справи.

З метою вдосконалення систематизації матеріалів у виданнях поточної державної бібліографії, а також на допомогу бібліотекам у впровадженні міжнародної Універсальної десяткової класифікації документів (УДК), Книжкова палата за фінансової підтримки Міжнародного фонду “Відродження” протягом 1998—1999 рр. здійснила переклад, наукове редагування, набір і верстку першого в Україні Еталонного видання таблиць УДК українською мовою.

Велике значення має науково-аналітична робота, яку проводить Книжкова палата, щодо підготовки державних стандартів у галузі книжкової справи та аналізу проектів державних і міждержавних стандартів, розроблених іншими установами та організаціями.

Дванадцята функція — участь у міжнародній співпраці в галузі бібліографознавства. До 1989 р. Книжкова палата УРСР брала участь у Нарадах директорів книжкових палат республік Радянського Союзу, на яких розроблялися спільні підходи та вимоги до державної бібліографії, обговорювалися методичні рішення. Науково-методичним центром була Всесоюзна книжкова палата.

Зараз Книжкова палата України є організатором та учасником різних міжнародних конференцій і виставок Однак не всі міжнародні зв’язки є постійними. Є потреба у встановленні зв’язків не тільки з бібліографічними центрами держав колишнього СРСР, але й вихід на світові бібліографічні організації: ІФЛА (International Federation of Library Associations) — Міжнародну федерацію бібліотечних асоціацій; ЮНЕСКО (United Nations Education, Scientific and Cultural Organisation) — Комітет освіти, науки та культури Об’єднаних Націй; МФІД (ФІД) — Міжнародну федерацію з інформації та документації (Federation internacionale de documentation); ІСО — (International organisation for standartization) — Міжнародну організацію зі стандартизації.

Для забезпечення участі України в міжнародному співробітництві у сфері книговидання та інформації Книжкова палата України впроваджує Міжнародну систему стандартної нумерації книг ISBN. Ведеться також робота у напрямі впровадження в Україні Міжнародної стандартної нумерації серіальних видань ISSN.

Розпочато роботу з впровадження спільних і сумісних для країн СНД інформаційних технологій і форматів. Для забезпечення сумісності бібліографічної інформації, що генерує Книжкова палата, з базами даних провідних світових центрів бібліографії досягнута домовленість з Американською, Канадською, Англійською бібліотечними асоціаціями щодо надання Книжковій палаті України ексклюзивного дозволу на переклад і видання українською мовою Англо-американських правил каталогізації.

Книжкова палата України проводить також певну роботу з видавничо-книготорговельної та науково-допоміжної бібліографії, про що йдеться в наступних розділах даного навчального посібника.


§ 1.3. Система поточних державних бібліографічних посібників (ДБП) України


Система поточних ДБП України формувалася поступово. Спочатку видавався один покажчик — “Літопис українського друку” (з 1924 року). У 30-ті роки з’явилися “Літопис друку УРСР. Рецензії”, “Літопис друку УРСР. Журнальні статті”, “Літопис друку УРСР. Газетні статті”, “Літопис друку УРСР. Твори образотворчого мистецтва”. У 50-ті роки відокремився “Літопис музичної літератури”, з’явився країнознавчий бібліографічний покажчик “Українська РСР у виданнях республік Радянського Союзу”. У 70-ті роки почав виходити “Літопис періодичних видань”.

У 90-ті роки, в зв’язку з організаційними змінами в Книжковій палаті, деякі видання тимчасово було припинено. З 1996-1997 рр. їх випуск відновлюється, а також створюється новий ДБП “Літопис картографічних видань”. З 1999 р. “Літопис авторефератів дисертацій” відокремився від “Літопису книг”.

Взагалі державні бібліографічні посібники повинні створювати систему, тобто кожний окремий БП має посідати точно визначене місце, бути пов’язаним з іншими ДБП методичними рішеннями, доповнювати один одного.

Систему ДБП визначають по-різному, в залежності від ознаки поділу на підсистеми (див. таблицю 1.1. “Способи диференціації системи поточних державних бібліографічних посібників”).


^ Таблиця 1.1. Способи диференціації системи

поточних державних бібліографічних посібників


Ознака поділу

Підсистеми поточного державного бібліографічного обліку

А. Черговість та завдання бібліографічного обліку

1. Первинний облік

2. Аналітичний облік

3. Кумулятивний облік

Б.Зовнішні особливості відображених документів

1. Покажчики видань

2. Покажчики матеріалів, опублікованих у виданнях

3. Покажчики видань та матеріалів, опублікованих у виданнях

В.Види видань і творів друку, відображених у державних БП

1. Облік текстових неперіодичних видань (книг та брошур)

2. Облік серіальних видань (періодичних та продовжуваних)

3. Облік нетекстових видань і творів друку

4. Облік текстових творів, надрукованих у періодичних виданнях (статей, рецензій)

5. Облік бібліографічних посібників

6. Облік неопублікованих документів та ін.



Перший підхід: за ознакою черговості та завдань бібліографічного обліку розрізняють такі групи ДБП: 1) первинний облік; 2) аналітичний облік (тобто облік частин документів, які в цілому вже обліковані); 3) кумулятивний облік (від лат. cumulation — нагромадження, концентрація) — об’єднання відомостей про документи, поданих у первинному чи аналітичному обліку.

^ Другий підхід: за зовнішніми особливостями відображених документів розрізняють: 1) покажчики видань; 2) покажчики матеріалів, опублікованих у виданнях; 3) покажчики видань і матеріалів, опублікованих у виданнях.

^ Третій підхід: за видами видань і творів друку, відображених у ДБП. Відокремлення підсистем у цьому випадку залежить від визначення видів видань і творів друку, що є об’єктами бібліографічного обліку. Наприклад: 1) облік книг та брошур; 2) облік серіальних видань; 3) облік нетекстових видань і творів друку; 4) облік текстових творів, надрукованих у періодичних виданнях (статей, рецензій); 5) облік бібліографічних посібників та інші.

Всі поточні ДБП створюються на підставі єдиної, науково розробленої методики бібліографування. Бібліографічне виявлення здійснюється на базі обов’язкового примірника. Бібліографічний відбір проводиться за спеціально розробленими інструкціями (головним чином, за формальними ознаками). Бібліографічна характеристика являє собою, в основному, бібліографічний опис за стандартизованими на міжнародному рівні правилами. Дуже рідко застосовуються анотації (коли назва твору не розкриває його змісту). Вони переважно включаються в бібліографічний опис у квадратних дужках. Бібліографічне групування залежить від виду видань, що обліковуються. Текстові видання групуються систематично, за галузями знань. Розташування бібліографічних записів усередині найдрібнішої рубрики в основному алфавітне, але воно також залежить від виду видань. Вибір допоміжних покажчиків залежить від виду видань і способу групування в ДБП, але частіше за все застосовуються іменний, географічний та предметний покажчики.

Поточні ДБП повинні виходити з певною періодичністю, що забезпечує регулярність обліку та оперативність надання бібліографічної інформації. З метою підвищення оперативності в сучасних умовах застосовуються автоматизовані системи обробки інформації (АСОІ), які можуть використовуватися при підготовці ДБП як в традиційній, друкованій формі, так і в нетрадиційній, машиночитній — на магнітних стрічках або дисках; компактних оптичних дисках (COD — Compact optical Disk) або СD-ROM (Compact Disk — Read only Memory).

Характеристика будь-якого ДБП складається з таких відомостей:

1. Назва ДБП (та її зміни в минулому).

2. З якого року видається.

3. Періодичність.

4. Види видань, що обліковуються.

5. Типи літератури, що обліковуються.

6. Особливості бібліографічної характеристики.

7. Спосіб бібліографічного групування. При систематичному групуванні — яка схема класифікації документів застосовується.

8. Спосіб розташування бібліографічних записів усередині найдрібнішої рубрики.

9. Які є допоміжні покажчики, де вони знаходяться, які відомості вміщують.

Всі ці дані необхідні для того, щоб найкращим чином використовувати ДБП при бібліографічному пошуку.

Розглянемо систему поточних ДБП України за видами видань та творів друку, відображених у БП (див. таблицю 1.2 “Система поточних державних бібліографічних посібників України”).


^ Таблиця 1.2. Система поточних державних

бібліографічних посібників України


№ під­­сис­теми

Назва підсистеми поточного державного бібліографічного обліку

^ Назва поточного державного бібліографічного покажчика України

1

Облік текстових неперіодичних видань (книг та брошур)

“Літопис книг” (1924— )

“Літопис авторефератів дисертацій” (1999— )

2

Облік серіальних видань (періодичних та продовжуваних)

“Літопис періодичних видань” (1973—1989, 1996— ) “Друковані та електронні засоби масової інформації України” (1998— )

3

Облік нетекстових видань і творів друку

“Літопис образотворчих видань” (1937—1941, 1954—1992,

1996— )

“Літопис нот” (1954—1990,

1996— )

“Літопис картографічних видань” (1996— )

4

Облік текстових творів, надрукованих у періодичних виданнях (статей, рецензій)

“Літопис журнальних статей” (1936— )

“Літопис газетних статей”

(1937— )

“Літопис рецензій” (1935—1990, 1996— )



§ 1.3.1. Облік текстових неперіодичних видань

(книг та брошур)

Здійснюється в “Літопису книг”, який видається з 1924 р., спочатку під назвою “Літопис українського друку”. Періодичність останнім часом — один раз на місяць. Обліковує книги та брошури, видані на території України, та автореферати дисертацій, захищених в наукових установах України (до 1998 р. включно).

Бібліографічна характеристика в “Літопису книг” — це бібліографічний опис за державним стандартом ГОСТ 7.1-84. Особливості: у 1992—1993 рр. всі видання описували українською мовою, а мова видання вказувалася в примітках. З 1994 р. всі видання описуються мовою оригіналу. Крім загальноприйнятих відомостей вказується: номер бібліографічного запису (всі записи мають спільну нумерацію протягом року). Вказується також номер реєстрації видання у Книжковій палаті; видання, що вийшли вперше, позначаються літерою “п”; спосіб друкування позначається: “вс” — високий друк; “оф” — офсетний друк. Після бібліографічного опису вміщується індекс класифікації видання для систематичного каталогу. З 1993 р. систематизація здійснюється за Універсальною десятковою класифікацією (УДК).

Бібліографічне групування — систематичне. До 1992 р. книги та брошури були згруповані в 50 основних розділах згідно з “Єдиною схемою класифікації літератури у видавництвах, книжковій торгівлі та державній бібліографії”; з 1993 р. — групування за УДК (від 0 розділу до 91-го). У кожному розділі є підрозділи та рубрики, що мають свою нумерацію.

Автореферати дисертацій (до 1998 р.) виділялися в окремий розділ, у якому були підрозділи, що визначалися за особливою схемою класифікації: за групами наук (філософські, історичні, економічні, юридичні, фізико-математичні, хімічні, біологічні, технічні, сільськогосподарські, медичні, педагогічні, філологічні, мистецтвознавство), а всередині кожного підрозділу —поділки: “На ступінь доктора наук”, “На ступінь кандидата наук”.

З 1999 р. облік авторефератів дисертацій здійснюється в окремому виданні — “Літопису авторефератів дисертацій”.

Розташування бібліографічних записів усередині найдрібнішої рубрики в “Літопису книг” алфавітне (за прізвищами авторів та назвами видань).

У кожному номері “Літопису книг” є допоміжні покажчики: 1) мовний; 2) іменний (авторів та персоналій; останні прізвища подано в круглих дужках); 3) предметний (до якого не ввійшли художні твори, автореферати дисертацій, навчальні посібники і програми для середніх шкіл, вищих учбових закладів та вузьковідомча література); 4) покажчик назв (для видань, що описані під назвою); 5) географічний (у якому географічні рубрики мають предметні підрубрики). В останньому номері за рік вміщується “Покажчик серій” за рік.


§ 1.3.2. Облік серіальних видань

(періодичних та продовжуваних)


Такий облік здійснювався в “Літопису періодичних видань”, який виходив з 1973 до 1989 р. щорічно. З 1997 р. видання ві^ Розділ 2 ЗАГАЛЬНА РЕТРОСПЕКТИВНА БІБЛІОГРАФІЯ

§ 2.1. Суспільне призначення та завдання

загальної ретроспективної бібліографії


Назва “загальна ретроспективна бібліографія” (ЗРБ) є умовним позначенням одного з найважливіших видів (підрозділів) бібліографії. З погляду суспільного призначення цей вид бібліографії належить до державної (або національної) бібліографії, тому що її головна мета — облік усіх опублікованих на території держави документів (головним чином, творів друку) за тривалий хронологічний період, бажано — за весь період існування держави (або нації).

Якщо поточна державна бібліографія організує облік усієї нової друкованої продукції, що вийшла на території держави, та регулярно повідомляє про неї, то ЗРБ повинна облікувати всю друковану продукцію з моменту її виникнення до сучасності і таким чином підбити підсумки розвитку книговидавничої справи, а також розвитку культури, науки, мистецтва та суспільної думки взагалі.

Якщо відповідний вид бібліографії за суспільним призначенням називати “національною” бібліографією, то даний підрозділ отримає назву “ретроспективна національна бібліографія”. Ця назва дуже поширена в багатьох країнах світу, застосовується в міжнародних угодах щодо національної бібліографії і може розглядатися як найбільш придатна для позначення цього виду. Але поки що вона не є загальноприйнятою. Крім того, поняття “національної бібліографії” дещо відрізняєть