Реферат: Програма курсу “Етика та естетика”. Лекції

Програма курсу “Етика та естетика”. Лекції.

1. Предмет і система вузлових понять (категорій) етики та естетики.

1.1. Місце і значення етики та естетики у духовно-практичному освоєнні світу.

1.2. Етика та естетика як теоретичне знання.

1.3. Система вузлових понять (категорій) етики та естетики.


Структура етики (сфери, основні елементи та проблеми).

Діяльне (практичне) і свідоме (теоретичне) в моралі й естетиці.

Елементи моральної діяльності: особливості їх взаємодії.

Моральна свідомість. Сфери буття людського сумління.

Моральна диспозиція особи. Переконання та ціннісні орієнтації.




Структура естетики (сфери, основні елементи та вузлові проблеми).

^ 3.1. Особливості структурних елементів естетики.

3.2. Елементи естетичної діяльності й особливості їх взаємодії.

3.3. Естетична свідомість. Сфери буття краси.

3.4. Естетичне відношення. Смак і ціннісні орієнтації в естетиці.


Тема 1. Предмет і система вузлових понять (категорій)
етики та естетики.

У даній темі розглядаються такі питання:

^ 1. Місце і значення етики та естетики у духовно-практичному освоєнні світу.

2. Етика та естетика як теоретичне знання.

3. Система вузлових понять (категорій) етики та естетики.


Етика й естетика – це не лише специфічні стосунки та відношення людей, але й своєрідне філософське знання, пов’язане з особливостями ставлення до світу. Отже, етика й естетика являють собою системи своєрідних знань, не схожих за своїми модальністю й статусом ні на які інші. Водночас вони виступають як особливі форми суспільного усвідомлення світу людьми, як особливі світоглядні форми духовно-практичного освоєння дійсності. Спробуємо визначити їхнє місце й значення у широкому світоглядному контексті (дивись схематичний рисунок на наступній сторінці та деякі пояснення до нього).

^ 1.1. Місце і значення етики та естетики у
духовно-практичному освоєнні світу

Мораль і естетика у системі освоєння світу за законами істини, добра і краси. Перше на що слід звернути увагу у цій темі – на спосіб буття людини у світі, на світоглядну культуру в цілому та її особливі формоутворення. Мораль і естетика займають важливе місце у системі освоєння світу за законами істини, добра та краси. Ідеали істини, добра і краси у їх єдності від давнини символізують гармонійну цілісність людської культури, повноту сенсожиттєвих потенцій особи, тобто її духовність. Особливістю духовно-практичного осягнення світу у порівнянні з практичним і теоретичним є стабільне збереження сумірного людині сенсу буття.

Типологія Буття. Види буття


Людина, її відношення до світу – центр єдності буття.









природне суспільне

явища

факти практичне артефакти

р фюзис д і я л ь н і с т ь техне

душа


^ БУТТЯ ЛЮДИНИ

індивідуа- с п і л к у в а н н я суспільне

льне об’єкти-

ідеальне теоретичне воване

(внутрішній (“означене”

світ суб’єкта) буття )


Форми осягнення буття людиною:


1. Практичне (предметно-дієве перетворення людиною речовини, енергії та інформації).

2. Теоретичне (створення людиною ідеальних моделей об’єктивних явищ і подій світу).

3. Духовно-практичне (світоглядне). Цілісне узагальнене уявлення про світ виникло у формі світогляду. Він спирається на практичне й теоретичне освоєння світу, але реальним його епіцентром є духовно-практичне осягнення. Саме у ньому зосереджується сумірне людині ставлення до світу, до собі подібних. Світогляд – це найзагальніший спосіб моделювання “світу” як певної зовнішньої та внутрішньої людської реальності, в якій охоплюються уявлення, погляди, ціннісні орієнтації, переконання стосовно дійсності та власного місця людини в ній, стосовно зв’язку людини зі зовнішнім світом. Світогляд організує світ, систематизує та символізує його, утворює особливі (надзвичайні, сакральні, потойбічні) реальності.

Серед форм духовно-практичного ставлення до світу виділяють три найважливіші: релігійну, моральну, естетичну. Саме тут ми можемо побачити справжнє місце етики й естетики як теоретичного осягнення моральних й естетичних явищ людського буття.

ДІАЛЕКТИКА синхронності (одно-часовість) і діахронності (становлення у часі) буття забезпечує зв’язок, “діалог” живого процесу існування людини зі здобутками та досягненнями попередників, утворюючи дивовижне силове поле культури, яка в свою чергу форсує всі людські можливості. Отже мораль і естетика, як і всяка культура, історично мінливі явища, які все ж зберігаються в найглибшому своєму змісті.

Як сумірний людині, світогляд наповнюється духовністю, розвивається нею і вдосконалює її. Духовність спирається на внутрішні змістовні засади людини, вищі її цінності – ІСТИНУ, ДОБРО і КРАСУ.

Єдині досягнення людства, варті повної уваги суспільства та системи його освіти, – здобутки культури. Без них мудрість тяжіє до знань, а знання до інформації, де втрачаються розсудливість, совість, справедливість, толерантність, навіть компетентність. Мораль – то є вищий цільовий аспект культури. Він не дається само-плинним успіхом, спрощеним соціальним оптимізмом, легковажними прагматичними рішеннями, як би декларативно переконливо вони не проголошувалися. На заваді духовно-практичному осягненню світу стоїть розрив між унікальністю окремих духовних істот і цілісним суспільним буттям, коли за деревами не бачать лісу, або в лісі не розрізняють дерев. “Рабська свідомість вперто стоїть на своїй одиничності” (Гегель). Для українського суспільства перешкодою є заскорузлість нормованого оцінювання, слабка персональність особистостей.

Антропоцентризм породив гуманізм, від якого закладалися підвалини роду людського натомість стаду. Культура вимагала гуманізму (гуманності, консолідованої людської значимості). Але людина купила культуру ціною втрати себе як просто живої природної душі. Не лише Фауст винен продати душу дияволу заради надлюдських можливостей культури. Техногенний гуманізм не ставить до центру уваги культуру, але і він, як і ренесансний, є гуманітарним. Для справжнього гуманізму треба сполучення духовного, душевного, мудрого. А не лише – антропоцентризму з людяністю.

^ Співвідношення етики та естетики з іншими духовно-практичними та регуля­тивними формами культурного буття людини.

Інтелектуальна культура також присутня в моралі й естетиці, де вона не лише суще (сутнісне), але й належне, те, що повинно бути. Етика й естетика як наука зберігають особливості пізнання світу. Естетика філософськи-духовно санкціонує чуттєвий ентузіазм людини, етика – таке ж небайдуже ставлення людини до людини. Мудрість – категорія універсальна, тому неодмінно включає моменти моральної й естетичної свідомості. Якщо вивчення філософії необхідне для фахівця будь-якої галузі, то вивчення етики й естетики необхідне для будь-якої людини як людини. Бути вченим – бажано, але бути людиною – обов’язково. На відміну від науки естетика й мистецтво не втрачають екстрасенсивності світосприйняття. Віра в науку страшна сакралізацією: наука – найгірша з релігій. Наука цінна своєю продуктивністю як теоретичний засіб практичного освоєння. У неї інформаційне знання, відсторонене від людського значення. Віри, надії й любові заслуговує лише мудрість, без якої наука й сучасна освіта стають пихатими, самозакоханими, сліпими до монстрів, яким самі допомагають народжуватися. У школі все гаразд, а негаразди у житті “інформований інтелект” пояснює “таким вже суспільством”. Звідки ж тоді таке воно? Чи не від науки з освітою разом?

В освіті багато умовних ритуалів, демагогії й декларацій, верхоглядства, слабко освічених педагогів; багато термінів без понять, понять без сенсу, сенсів без значень, а значень без цінності. Наука далеко не одразу входить в освіту новаціями, вона винна адаптуватися педагогічно. З цим нелегко корелюється експертна функція науки в освіті. Владність науки паралізувала самостійну думку педагогів, знизила духовно-практичний потенціал освіти (обшир і глибину мудрості).

Релігійна культура так чи інакше присутня у моральному й художньо-естетичному освоєнні світу, але релігія – це й певна ідеологія, а етика й естетика, як філософські вчення
(а філософія не тільки не є ідеологією, але й нерідко прямо їй протилежна), не можуть існувати в заідеологізованій формі. Мораль й естетика – також надають ентузіазм людській особистості, але як форми регулятивного (нормативно-ціннісного) ставлення людини до дійсності вони значно відрізняються від релігії. Хоча мають повний зміст поняття “релігійна мораль”, “релігійне мистецтво”.

Мораль і право. Мораль як практично-ціннісний спосіб відношення до дійсності регулює поведінку людей з точки зору принципового протиставлення добра та зла, а не лише соціальної справедливості, тому спирається водночас на «закон» і «благодать» (норми й цінності). Відмінність правових норм від норм моралі (як і від норм мистецтва, релігії) очевидна своїми загальною для всіх і при всіх обставинах законністю, санкціями, інститутом.

Політика і мораль – це два поверхи соціокультурного буття людини: міжособистісного та інституційного. “Добро” і “сила” – різні, але ж вершинні утворення для них.. Влада моралі ніколи не може вповні стати мораллю влади, які б декларації вона не проголошувала. Чи винна мораль прислуговувати політиці (як раніше релігії)? Думка Луї де Бональда (ХУІІІ ст.) – “Людина існує лише для суспільства виключно, і суспільство формує її для себе” – сьогодні звучить занадто тоталітарно, але ж для того часу сильний уряд, добрі закони, монополія на освіту, заборона на будь-яке невдоволення існуючим ладом були вищими цінностями. Насправді, іманентне буття держави надто утилітарне, щоб бути еталоном моральному життю. Якби вона спиралась ще й на духовно-практичні підвалини буття, то “давно вже поспішила б врятувати все, що ще можна врятувати” (Г. Бьоль).

Естетика і політика. Сама по собі естетична культура зовсім мало залежить від політики, але опосередковано, через вплив політики на загальну культуру (культурна політика) може значно вплинути як негативно, так і позитивно. Інша річ – мистецтво! Тут офіційно-політичні лещата (але ж і масштаб замовлень, фінансова підтримка) завжди певним чином утримували мистецтво в залежності. Та не існує прямого зв’язку між зовнішньою залежністю мистецтва та внутрішніми творчими можливостями митців. Неофіційний характер комунікації в моралі й естетиці ще більше посилюється у мистецтві. варто хоча б згадати історію стосунків художника і влади, досягнення придворного мистецтва. “Музи” далеко не завжди мовчать, коли “гармати” говорять.

Мораль і мистецтво. Мудрість моральної й естетичної свідомості об’єднує їх: мораль красива, а краса добра. Та їхня єдність відносна, вони досить самостійні. Різна міра гуманізації і дегуманізації моралі, естетики, мистецтва в різні часи.

^ 1.2. Етика та естетика як теоретичне знання

Етика й естетика як наука. Пізнання світу у науці, моралі та естетичному ставленні до дійсності значно і суттєво різниться. Інша справа – теорія моралі чи естетики. Вона відноситься до науки, теоретичного вчення. Та все ж є дуже помітна специфіка теоретичного виразу форм духовно-практичного осягнення дійсності. Етика – це й наука про людське ставлення до моралі, а отже це й духовний пошук. Естетика філософськи-духовно санкціонує чуттєвий ентузіазм людини.

Етика. Термін мораль походить від латинського mos – характер, вдача, звичай, а також припис, правило, закон. Етос у еллінів також спочатку означав звичай, сумісне житло, гуртожиток. Від ІУ ст. н. е. мораль стали позначати терміном moralitas. У російській мові вживають термін нравственность (входить в обіг з 1793 р.), що відповідає українському моральність, німецькому Sittlichkeit (аспект нормативно-сталих проявів моралі). Мораль – це форма свідомості: сукупність принципів, правил, норм поведінки. Це лише орієнтири моральності як життєвого втілення цих правил і принципів у реальну поведінку та стосунки людей. Мораль – форма регулятивно-оцінного ставлення до дійсності, в якій контрольно-імперативним, внутрішнім для особистості, регулятором виступає совість. Мораль за самою своєю природою нормативно-ціннісна, тотальна (не існує її локальних зон у суспільному житті), не інституційна, мінливо-стабільна у великому часі. Вона служить також прогностичним барометром суспільного ладу.

Національна форма моральності засвоюється нами з народження. Але яка б вона не була, зміст моралі у всіх народів приблизно однаковий. Вода скрізь мокра: і в море, і в ріці, і в склянці. Мораль скрізь займається тим самим: гуманізацією, удосконаленням особистості, створенням ідеальної перспективи розвитку спільноти. Всі народи шанують ті ж самі заповіді: не убивай, не кради, не бреши, не бажай чужого добра чи жінки, поважай батьків, старших тощо.

^ Функції моралі:

Регулятивна (ціннісно-орієнтуючий та імперативно-нормуючий засіб управління духовним життям, обмеження експансії завдяки постійного приведення поведінки людей і колективів до діючих моральних норм. Приладами регуляції виступають норми, принципи, суспільна думка, авторитет, звичаї, традиції, звички, заповіді, системи пріоритетів).

Комунікативна (умова й засіб духовно-емоційного спілкування на засадах виробки спільних моральних норм і цінностей, відчуття підтримки, взаємної виручки).

Виховна (засіб соціалізації перш за все нових членів суспільства завдяки приведенню норм, звичок, зразків поведінки до певної системи, свідомо спрямовуючих зусиль). Вперше до вузів СРСР етику ввели у 1960 р. Педагогіка – теорія виховання – виходить з закономірностей, які досліджуються етикою та соціальною психологією, розвиває практичний бік справи: визначення шляхів, засобів і методів формування моральних переконань, почуттів, навичок у відповідності з певними моральними принципами, нормами й цінностями: подолання відхилень і паталогій поведінки; гармонізація потреб і здібностей.

Культуротворення (засіб створення внутрішнього світу особи, спосіб трансформації зовнішнього природно-соціального світу, його інтимізації завдяки цінностям). Формування моделі моральної поведінки завдяки всім світоглядно-пізнавальним засобам культури.

Мотивації й оптимізації середовища: засіб захисту цілого (внутрішнього духовного світу, етносу, національного, громадського) від посягань окремого та навпаки. Подолання аморальних і ницих мотивів. Оцінювання цілей і засобів з точки зору намірів. Важливо не лише підтримання вже існуючого порядку речей, але й забезпечення потрібних змін. Власне моральна позиція не може бути конформістською: саме збереження культурного спадку – це можливість нової більш широкої перспективи й можливостей духу.

Прогностична (чутливий до посилення соціального безладдя барометр, який орієнтує на виправлення ситуації, пропонує нові лінії поведінки задовго до невиправного стану. Важливо лише не втратити повної чутливості культури до ентропії).

Регуляція специфічних видів фахової діяльності. Норми й цінності можуть значно трансформуватися специфікою фаху. На відміну від загально прийнятих, вони можуть закріплятися в службових інструкціях, кодексах, дисциплінарних статутах, правилах внутрішнього розпорядку тощо, забезпечуватися адміністративними санкціями. Деонтичний аспект тут має значну перевагу над аксіологічним.

Етика – вчення про мораль (вперше таке розуміння дав Аристотель, Кант під етикою розумів практичну філософію), яке узагальнює велетенський історичний досвід людської життєдіяльності. Етика – жива рухома система знань, що й сама потім входить у зміст моралі й моральності. Взаємний перехід моралі й етики особливо помітний у систематизації моральних норм і їхньої організації у “нормативний зразок особистості” як корінну характеристику відповідних історичних типів моралі. Наслідувати ж зразки поза етикою неможливо (М. Оссовська).

Сфера етики – це, перш за все, міжособисті стосунки людей, але далеко не безпосередні. Етика не лише вчення про суще, але й про зобов’язуюче, про те що повинно бути, а не тільки вже є. Робітник Рубцов у “Ворогах” М. Горького жертвує собою замість іншого заради всіх на підставі усвідомлення себе як гіршого від ватажка-вбивці для загальної справи. Така “масова” свідомість не є справжнім моральним самоствердженням: тут є обов’язок, але ж немає сущої людської гідності, справжнього буття. Між тим, як колись писав видатний психолог С. Рубінштейн, велика справжня етика – це справжнє буття людей, онтологія, яка будується через аналіз подолання відчуження людини від людини. “Головна проблема етики пов’язана з проблемою людини як суб’єкта свідомості та дії; це питання про місце іншої людини у людській діяльності (засіб чи мета), питання про можливості усвідомлення безпосередніх результатів і дотичних наслідків будь-якої людської дії, вчинку, питання про існування іншої людини як умови мого існування, питання про мотивацію, детермінацію людської поведінки, систему значимостей чи цінностей тощо”. Етика – важлива передумова й чинник філософського світогляду, його соціально-ціннісна підвалина, учасниця творення норм, а отже й творення світу.

Визначення предмета етики: мораль – історичне соціокультурне явище духовно практичного осягнення світу, яке виконує функцію регулювання стосунків і поведінки людей в полюсах добра і зла й уявляє складну єдність взаємообумовлених елементів моральної свідомості, моральної діяльності й особливих властивостей поведінки людини, ціннісне значення яких поєднує або роз’єднує між собою живих конкретних індивідів, утворюючи сферу небайдужого чи відчуженого ставлення їх одне до одного, причетності всіх до загальної цілісності буття.

Звичайно, що таке визначення не може бути прийняте різними підходами до моралі: суб’єктивно-волюнтаристським, розумінням моралі як вияву трансцендентності божественного начала або ж як соціокультурного загнуздання природної людини (Фрейд, Ніцше) тощо.

^ Завдання науки етики: виділяють два рівня – емпіричний та теоретичний – яким відповідають специфічні форми пізнавальних завдань і діяльності. Емпіричне дослідження безпосередньо спрямоване на об’єкт, спирається на спостереження й експерименти. Потім досвідні дані узагальнюються, зіставляються, класифікуються – виявляються вихідні абстракції, відкриваються певні закономірності, завдяки яким емпіричний матеріал упорядковується. Теоретичний рівень вимагає відносно самостійної діяльності, спрямованої на удосконалення й розвиток понятійного апарату, розкриття сутності моральних явищ, обгрунтування моральних норм і цінностей, втілення у відповідних концепціях і теоріях.

Естетика. Естетичне (“естану май” – грецьк.) – позитивна естетична реакція на предмет задоволення. Aesthetika – термін і назва праці А.Г.Баумгартена (1714-1762), перший том якої вийшов у 1750, а другий у 1758 році. Сама назва походить від Ляйбніца як позначення науки про самостійне чуттєве пізнання (інтуїтивне на відміну від раціонального, логічного). Так само розумів естетику й І.Кант. У Гегеля естетика – це момент Абсолютної Ідеї, на якому він збудував об’єктивістську “філософію прекрасного” Пізніше з’явилося багато суб’єктивістських вчень про естетичне. Але насправді естетичне існує як єдність суб’єктивного й об’єктивного. Суб’єктивно-людські цінності мають об’єктивний характер. У всякому разі “матеріальна естетика” – це щось дивно натуралістичне.

Естетику не можна зводити ні до мистецтва (вона не може бути ні теорією, ні практикою мистецтва, хоча й виступає як загально-філософська теорія мистецтва), ні до прекрасного (хоча лише через красу всі інші естетичні категорії отримують естетичний сенс). Отже естетичне – поняття філософське, а не мистецтвознавче. Естетичне сприйняття – не просто перцептивний психологічний акт, а органічна частка всього своєрідного буття людини, її життєвого і освітнього досвіду. Мамою естетичне не народжується в дитині.

Єдність добра-істини-краси (засад духовної цілісності) добре розуміли елліни. Це вони ввели поняття калокагатії (прекрасно-доброго, від слів калос – краса, та кагатос – добро). Б. Кроче додавав до єдності духу ще й корисність. Він мав певну рацію: зв’язок між ними є, але лише як засада, від якої відштовхується естетичне, щоб стати чимось протилежним. Взяте само по собі воно відносно незалежне не лише від корисного, але й від істини та добра. Про їхнє співвідношення мова піде далі, а зараз визначимося:

Естетика – наука про сутність естетичного відношення людини до світу, довкілля, про закономірності естетичної діяльності і сприйняття, про природу і соціокультурні функції мистецтва як специфічного художньо-образного пізнання, його форми і види, про оцінку і перетворення дійсності, її освоєння за законами краси. Це одна з вищих форм самосвідомості людини стосовно власного буття і водночас – це форма суспільної свідомості.

Естетика вивчає два кола явищ:

1. Естетичне як сферу специфічного прояву ціннісного відношення до світу (філософія прекрасного).

2. Сферу художньої діяльності (філософія мистецтва). Філософія мистецтва розглядає загальні закономірності художнього відображення, характер і природу художніх поглядів і смаків, закони розвитку мистецтва та його впливу на життя суспільства.

Завдання естетики: головне завдання не мистецтвознавче, а філософське (естетична свідомість і буття). Мистецтвознавство виконує допоміжну, додаткову функцію стосовно естетики.

І. Внутрішні для науки знання: а) своєрідність предмета, б) стосунки з іншими формами культури, науковими предметами і аспектами, в) адекватність предмету і методів, г) категорійний апарат і специфіку осягнення в естетичних категоріях, д) естетичне сприйняття і самосвідомість, є) смак, е) історичний генезис естетичної активності й художньо-образного освоєння світу, є) конфронтація мистецтва і дійсності, змісту та форми у мистецтві, ж) семантичні проблеми (сенс і значення, знаки), з) гносеологічний (відображення, пізнання, вираз) і естетичний аспекти, і) морфологія мистецтв (видове розмаїття та єдність) і естетика світла, звуків, кольорів, голосу тощо, к) світоглядне розуміння світу.

ІІ. Знання, суміжні для естетики, орієнтовані назовні: *програмний, а не лише емпіричний характер художньої творчості, *науки про мистецтво. *художня критика. *культурна політика в художній і естетичній сфері, *естетичне і художнє виховання. *естетичне життя людської особистості.

^ Центральні категорії етики та естетики. Будемо йти від поняття центральної категорії певної і будь-якої науки чи системи знання.. Мораль і естетика як певні способи бачення світу та буття людини у ньому також мають центральні й родові категорії. "Благо" – загальнокультурна категорія і центральне поняття моралі, етики й естетики. Благодатне, благодійність, благотворність, благородність, матеріальні блага, образи блага у мистецтві – все це особливі вияви універсально-культурного сенсу категорії благо.

“Совість” і "Краса" – родові категорії у системі категорій етики та естетики. Совість – глибинна особистісна мірка всіх сутнісних категорій моралі й етики. Людина без совісті не може бути чесною, гідною, відповідальною, вірною, вона лише може здаватися такою для інших (“на миру”). Тому-то багато негідників були в честі, публічно шанувалися та прославлялися як достойники.

Естетику, як вже говорилося, не можна зводити до прекрасного, хоча лише через красу всі інші естетичні категорії отримують естетичний сенс. Ось тому то вона – родова категорія, яка й визначає специфіку освоєння світу за законами краси. Родова якість категорії “правда” йде не по лінії сублімації, а в горизонті відношення до окремої особи та до суспільства у цілому чи окремої спільноти. Одначе ж правда складає третій важливий кут у триєдності родових категорій, може бути у своїй довершеності художньою правдою, а може бути й моральною характеристикою. Правда сумірна до істини, тому пов’язує духовно-практичне відношення з теоретичним, ціннісне – з гносеологічним.

^ 1.3. Система вузлових понять (категорій) етики та естетики

Будь-яка система знань з необхідністю передбачає виділення понятійного кістяка змісту, завдяки якому зразу ж висвітлюється своєрідність предмету і на теоретичному й на емпіричному рівнях розгляду. Таким кістяком є вузлові змістовні поняття, зв’язок яких між собою утворює структурні засади системи знань. Тобто категорії здібні утворювати систему вузлових понять, а тому слугують базою побудови всієї системи предметної дисципліни.

Категорії – це узагальнені наскрізні поняття, що відтворюють певні сторони суспільної свідомості у всьому багатстві зв’язків і структурної єдності змісту. Категорійне протиставлення (бінарні опозиції) має давнє походження й особливості. Центральна категорія служить теоретичним утворювачем бінарних опозицій та їх категоріального виразу в системі..

Принцип побудови систем категорій етики та естетики. Благо як універсальна категорія людської культури служить принципом побудови систем категорій етики та естетики в єдиному смисловому полі. Кожна пара протилежних категорій спирається на особливу модальність і парадигму відношення до блага.

Для зручності користування у подальшому вивченні етики та естетики та для наочності пропонуємо схематичне зображення системи категорій етики та естетики в таблиці, розміщеній на наступній сторінці.

^ Система категорій етики відображає і дає смисловий вираз головним елементам всієї структури моралі. Будь-яка категорія етики – це узагальнене, абстраговане, наскрізне для всього її змісту, орієнтуюче у ньому ідея-поняття, в якому відбиваються вузлові характеристики моралі як форми суспільної свідомості у всій її структурній єдності, у всьому багатстві змісту, ідеології й психології, ціннісних орієнтацій. Три аспекти мають обидві системи категорій: оцінний, зобов’язуючий, мотиваційний.

Загальними критеріями моральної оцінки виступають категорії "Добро" і "зло" – як вияв свободи ставлення людини до блага, як межове узагальнення морального відношення. "Совість” – особистісна міра і внутрішній контроль самосвідомості в полюсах добра і зла. Категорія Правди (ціннісна характеристика потреби душі у гармонії стосунків між людьми, в утвердженні блага). "Правда" і "кривда" у народній моралі. Міра рівноваги (гармонії) правди в моралі ("справедливість", "порядність", "честь", єдність прав і обов’язків). “Справедливість” – категорія й водночас регулятивний принцип.

Категорії вибору лінії поведінки, моральної спрямованості людини:

Соціальні функції моралі і категорія "обов’язку". Норма в моральній регуляції. Моральний закон. Зобов’язання. Обов’язковість і відповідальність. Людяність обов’язку Правди – гуманність. Гідність як усвідомлення власної цінності у її значимості для інших. Категорія “честі” як внутрішньої репутації людини, як оцінювання себе через інших. "Невільники честі". Честь і чесність.

Свобода волі й відповідальність. Віра. "Довіра" вимагає особистої відповідальності (тому й "совісті"). Надія. Любов.


Система категорій етики та естетики


^ ЕТИЧНЕ (МОРАЛЬНЕ)

ЕСТЕТИЧНЕ

ЩАСТЯ

СЕНС ЖИТТЯ

ПРЕКРАСНЕ

Прилучення людини до цілого

ДОБРО

ВЕЛИЧНЕ

ТРАГІЧНЕ

героїчне

^ СУБЛІМАЦІЯ ДУХОВНОСТІ

ГАРМОНІЯ

ОБРАЗНЕ


Цілісність і цільність людини




ЧЕСТЬ

ГІДНІСТЬ

СЛАВА


ІСТИННІСТЬ


СОВІСТЬ

^ БЛАГОДАТЬ ЗАКОН

БЛАГО

ЦІННІСТЬ НОРМА

ПРАВДА

ВІРА НАДІЯ

КРАСА


справедливість


СОЛІДАРНІСТЬ

ОБОВ’ЯЗОК

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ


вІдповІднІсть

БЕЗОБРАЗНЕ


ХАОС


РОЗЛАД

^ ПРОФАНАЦІЯ ДУХОВНОСТІ

НЕЙТРАЛЬНІСТЬ

НИЦЕ

КОМІЧНЕ

ЗЛО

ЧАСТКОВІСТЬ


ПОТВОРНЕ

НЕЩАСНЕ

ВІДЧУЖЕНЕ

БАЙДУЖЕ


Стрижневі категорії ціннісних життєвих орієнтацій:

Цілісна моральна характеристика здійснення життя людиною, її відношення до корінних інтересів знаходить найповніший вираз в категоріях сенс життя (багатство людини) і щастя (стан душі).

Структурні категорії: принцип, звичай, вчинок, почуття, ідеал, переконання, норма, цінність тощо.

^ ДОБРО І ЗЛО – найзагальніші поняття моральної свідомості, що служать максимально узагальненою формою розмежування й протиставлення оцінок (схвалення та осуду) людських дій та якостей. До сфери зла належать брехня, помилковість, недоречність, потворність. Метафізичність добра і зла. Співвідносність категорій добра і зла.

^ СПРАВЕДЛИВІСТЬ – поняття морального досвіду й пізнання, що характеризує співвідношення певних явищ з точки зору правдивого розподілу благ, обов’язків і прав людини у сутнісному відношенні.

^ ОБОВ’ЯЗОК – людина покликана виконувати певні вимоги та завдання, що визначають стратегію долі її як особистості. Без такого покликання неможлива сукупна людська життєдіяльність, неможливий соціум. Без свободи вибору обов’язок “сліпий”, не має морального змісту, вимагає виключення совісті. Як і власна необов’язковість.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ – міра відношення до обов’язків й усвідомлення важливості їх виконання, ступеню причетності до інших, необхідності підтримки й удосконалення обов’язкового, зобов’язуючого. Це моральна відповідність діяльності людини її обов’язку.

^ ГІДНІСТЬ – поняття моральної свідомості, що надає вираз уявленням спільнот про цінність всякої людини як особистості та позначає особливе ставлення людини до себе самої. Усвідомлення власної гідності – це форма самосвідомості й самоконтролю особи, яка вимагає поваги з боку інших людей, визнання відповідних прав та можливостей, але й водночас ставить високі вимоги до неї. Вище благо для людини – це благо бути гідною людиною!

ЧЕСТЬ – поняття моральної свідомості, тісно пов’язане з особистою гідністю, але надає вираз цінності особи крізь призму конкретного соціального статусу, роду діяльності та визнання іншими її реальних і значимих для спільноти заслуг.

^ СВОБОДА ВОЛІ – поняття моральної діяльності й свідомості, що надає вираз можливостям та здатності людини бути самостійною, самодіяльною (аж до стану творчості) особою, не втрачаючи людської сутності та власної гідності.

СОВІСТЬ (совість) – форма усвідомлення себе як моральної істоти, а тому і внутрішній регулятор здатності до самоконтролю, самостійного формулювання обов’язків, вимог, до критичної самооцінки, адекватної з точки зору моралі поведінки.

^ СЕНС ЖИТТЯ – категорія, що дозволяє подати багатство людських можливостей у лініях головного стрижня ціннісних орієнтацій, корінного визначення запитів й інтересів людини. Навіщо, як жити; яким бути в житті: поза цими питаннями людина не може здійснитися у повноті можливостей. Універсальність само-здійснення людини: самодіяльність, творчість, повнота реалізації себе, своїх задатків, потреб, інтересів і здібностей – ось стрижньова лінія сенсу людського буття. Попри всі відмінності здобутків, індивідуальних внесків, емоційного відчуття повноти життя, глибини задоволення, кожна морально повноцінна людина має мудрість у ставленні до життя. Бути творцем свого щастя – чи ж не тут криється сенс життя при всіх його трагічних колізіях? Вузький інтимізований спектр інтересів навряд чи надає сталості сенсу. Щастя на узбіччі буття не надає великого сенсу життю. Стан Прометея, на відміну від інших титанів (бездушних, безпристрасних, прохолодно-байдужих космічних тектонічних сил), – щастя від живого, теплого, людяного. Прометеї виграли б у богів, Епіметеї – ніколи б. (Франц Фюман “Битва титанів”).

ЩАСТЯ – поняття моральної свідомості, що характеризує такий емоційно-душевний стан людини, який відповідає максимальному внутрішньому задоволенню людини умовами свого буття, повноті життєвих очікувань і самореалізації особистості. Принаймні досвід учить співвідносити уявлення про щастя з усією повнотою сутнісних вимірів людського життя. Протягом усього розвитку світової етичної думки проблема щастя посідала в ній одне з центральних місць. Що таке щастя взагалі? Якими мають бути засади людської поведінки, чим слід керуватися особистості, аби забезпечити для себе та інших глибоке й тривале щастя? – ці питання в різних формулюваннях ставили собі Будда й Аристотель, Епікур і Спіноза, Микола Реріх і Бертран Рассел.

Аристіпп Кіренськии, один з учнів Сократа, ототожнював щастя з насолодою, втіхою. Насолода (власна, фізична, позитивна, минуща) – істинне благо і справжня мета людського життя. На практиці виявилося, що людське життя – незручне поле для гонитви за фізичними насолодами. Надмір останніх морально спустошує людину, породжує в неї відразу, виснажує організм, обертається на свою протилежність –суцільне й безвихідне страждання. Залишався єдиний вихід – спробувати досягти негативного задоволення, тобто відсутності страждань. Це означало: покінчити з джерелом страждання – життям. Серед послідовників Аристіппа з'являється похмура постать Гегесія (320–28Тема 2. Структура етики
(сфери, основні елементи та проблеми)

У даній темі розглядаються такі питання:

1. Діяльне (практичне) і свідоме (теоретичне) в моралі й етиці.

2. Елементи моральної діяльності: особливості їх взаємодії.

^ 3. Моральна свідомість. Сфери буття людського сумління.

4. Моральна диспозиція особи. Переконання та позиційні настанови.

1.  Діяльне (практичне) і свідоме (теоретичне) в моралі й етиці

Може показатися, що положення про безпосередність зв'язку моральної свідомості з практичною діяльністю легко спростовується фактом існування моральної уяви, коли найрізноманітніші моральні колізії як би "програються" у свідомості, не одержуючи при цьому ніякого "опредметнення" у вчинках. Людина може уявити чи помислити, через спраглу потребу у помсті за нанесену образу, якесь бажане зло своєму недругу, однак нікому не спаде на думку поставити це йому у провину, якщо мстиві плани не знайшли втілення в реальних діях. Проте даний аргумент не спростовує висунутого положення про неодмінність зв'язку моральної свідомості з поводженням. По-перше, діяльність навіть самої буйної уяви генетично породжується чужими чи власними, попередніми їй учинками., а у більш широкому плані – усім духовно-практичним досвідом суспільства, засвоєним даним індивідом, тому що тільки з нього уява може черпати "конструктивний матеріал" для своїх, нехай самих фантастичних, побудов. По-друге, діяльність моральної уяви конкретного індивіда, якщо вона створює комплекс стійких уявлень, що одержали внутрішнє суб'єктивне схвалення чи згоду рано чи пізно проявиться у вчинках. Чи, навпаки, якщо продукти діяльності уяви внаслідок їхнього суб'єктивного несхвалення чи неприйняття відкидаються індивідом, коли вони затіняють його позитивні моральні установки й ціннісні орієнтації, ця діяльність уяви здатна утримати людини від дурних учинків. Відмова від здійснення недоброго це теж свого роду гарний учинок.

Безумовно, свідомість володіє внутрішньою структурою, самостійною щодо своєї архітектоніки. Це дозволяє у певних наукових цілях вилучати чи свідомість, чи його окремі елементи як самостійні об'єкти дослідження. Але можливість подібного абстрагування зовсім не означає, що свідомість у дійсності існує незалежно від поводження, до нього, поруч з ним чи над ним. Тим більше безглуздо надавати єдино свідомості реальність, що служило для приводом замкнути аналіз моралі винятково в границях моральної свідомості, яку, як умістилище "належного", протиставляли "сущому" поводженню людей. Поза поводженням немає моралі, інакше довелося б допустити існування якихось моральних феноменів (ідей, цінностей, імперативів), що мають