Реферат: Уславлення в народному епосi iсторичного минулого українського народу (iсторичнi пiснi та думи)

Уславлення в народному епосi iсторичного минулого українського народу (iсторичнi пiснi та думи)

Кожен народ iз давнiх-давен прагнув до поетичного осмислення власної iсторiї - минулого i сучасного, зазирнути у майбутнє. Це осмислення i вiдтворила усна народна творчiсть, що зберегла для нащадкiв дух i подiї далеких епох. Її краса i художня довершенiсть захоплює i дивує, викликає повагу i гордiсть за український народ, його славетну iсторiю. Не можна без хвилювання читати народнi балади, легенди, перекази, поринати у свiт казок, слухати героїчнi думи та чарiвнi пiснi.

До кращих iз них належать iсторичнi пiснi "Зажурилась Україна, що нiчим прожити", "Гей, не дивуйтесь, добрiї люди", "Чи не той-то хмiль". Не можна без гордостi й захвату читати рядки:

   Од нас, козакiв, од нас, юнакiв,
   Нi один панок не вкрився
   Ой чи бач, ляше, як козак пляше
   На сивiм конi горою.
   З мушкетом стане, аж серце в'яне,
   А пан од жаху вмирає.

Iз рядкiв iсторичних пiсень постають перед нами славнi герої - самовiдданi сини України, що серцем i шаблею боронили рiдну землю, як казав М. Стельмах. Вони, цi непереможнi герої, i зараз наче серед нас, бо словом безiменних авторiв вони, як спалах, освiтлюють душу, сколихують високi громадськi почуття, наповнюють серце безмiрною любов'ю до рiдної землi. Ми не знаємо авторiв цих iсторичних пiсень, але низько вклоняємося їм за слово правди i пам'ятi, за те святе почуття, котре вклали вони в нашi душi, душi читачiв цих перлин народної творчостi.

Iсторичнi пiснi часто виступають як своєрiдний художнiй iсторичний документ окремої епохи, бо лише з нього можна скласти реальне уявлення про ту чи iншу подiю. Так, наприклад, пiснi про боротьбу з турками i татарами зримо i майже з лiтописною дбайливiстю змальовують перед нами картини лихолiття в Українi XV столiття ("Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш", "За рiчкою вогнi горять", "Ой, Морозе, Морозенку" тощо). Не менш майстерно складенi пiснi про боротьбу iз польською шляхтою, знайомлячи нас з уславленими iсторичними особами, героями: Максимом Кривоносом, Iваном Богуном, Данилом Нечаєм та iншими. Але з особливою любов'ю i повагою створили безiменнi пiснярi образ Богдана Хмельницького, що став символом визвольної боротьби українського народу 1648-1654 рокiв?

   Чи не той то хмiль, що коло тичин в'ється?
   Гей, той то Хмельницький, що з ляхами б'ється.
   Гей, поїхав Хмельницький i к Жовтому Броду,
   Гей, не один лях лежить головою в воду.

З iсторичної пiснi постає наша iсторiя. Iсторична пiсня сповнює серце кожного українця любов'ю i гордiстю, вчить нас повазi до сивої давнини. Тому, на мою думку, це - безцiнний скарб, який ми мусимо зберегти i передати нащадкам.

^ Звеличення нацiональних героїв в українському героїчному епосi

Сьогоднi, коли наша Україна стала на шлях незалежностi, ми з особливою повагою i шаною вдивляємося у постатi тих героїв, якi свого часу боролися i вiддавали життя за її свободу й сувереннiсть. Їх немало було в славнiй iсторiї нашої країни, iмена цих вiдважних синiв рiдної землi золотом вкарбованi в її пам'ять.

Український героїчний епос знайомить нас iз багатьма безсмертни ми постатями захисникiв народу України, яка зазнавала постiйних нападiв ворогiв:

   Зажурилась Україна,
   Бо нiчим прожити,
   Витоптала орда кiньми
   Маленькiї дiти,
   Котрi молодiї -
   У полон забрато;
   Як заняли, то й погнали
   До пана, до хана.

Та на захист стають козаки, якi обороняють рiдну землю i волю свого народу; серед них - на почесному мiсцi Богдан Хмельницький, котрому присвячено багато дум та пiсень. Вiн оспiвується народом як досвiдчений полководець, мудрий воєначальник, який не боїться того, що "iде ляхiв сорок тисяч хорошої вроди". Адже за ним "велика потуга" - народ, що довiряє йому:

   А я ляхiв не боюся i гадки не маю,
   За собою великую потугу я знаю,
   Iще й орду за собою веду:
   А все, вражi ляхи, на вашу бiду.

Ще двi iсторичнi постатi - Дорошенко та Сагайдачний - герої пiснi "Ой на горi та женцi жнуть", що змальовує картину козацьких походiв початку XVII столiття. Коли читаєш цю пiсню, переймаєшся гордiстю за iсторичне минуле Батькiвщини, за її синiв-героїв, один з яких:

   Веде своє вiйсько,
   Веде запорiзьке
   Хорошенько!

Постать одного iз керiвникiв Колiївщини - Залiзняка - оспiвана народом у творi "Максим козак Залiзняк". Ця пiсня, одна з багатьох, присвячених цьому героєвi, є продовженням народнопоетичної традицiї героїчного епосу. У нiй образ Залiзняка уособлює могутнi сили народу, його вiльнолюбний характер. Заради визволення свого народу з ярма Максим iде на кривавий двобiй i перемагає:

   Та вдарили з семи гармат
   У середу вранцi
   Накидали за годину
   Панiв повнi шанцi…

Визволення українцiв iз турецької неволi породило великий цикл народних дум, яскравим прикладом яких є "Втеча братiв iз города Азова, з турецької неволi". Її тема - це показ трагiчної загибелi козака-українця через потурання його братами народної моралi. Сила народного таланту створила три рiзних образи наших полонених спiввiтчизникiв, але, видiляючи з-помiж них молодшого брата за його людянiсть i хоробрiсть, народ славить його як героя:

   I вже його слава не вмре, не поляже,
   Буде слава помiж царями,
   Помiж панами,
   Помiж православними християнами.

Знайомлячись iз творами українського героїчного епосу, ми переконуємося, що вдячний народ завжди натхненно возвеличував своїх героїв. Про це свiдчать i легенди ("Як Сiрко перемiг татар"), i балади ("Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси"), i думи, i пiснi, i навiть казки ("Яйце-райце", "Iван-мужичий син"). Безперечно, всi вони є не лише джерелом iнформацiї про iсторичнi подiї, а одним iз найважливiших джерел iсторичної та нацiональної самосвiдомостi народу.

^ Вiдтворення героїчної i трагiчної iсторiї України та боротьби запорозького козацтва за волю i незалежнiсть у народних пiснях i думах

   Про нашi битви на паперi голо
   Лише в пiснях вогонь отой пашить...
   Лiна Костенко
   Iсторiя України...

Це вiйни i повстання, це сльози i перемоги, це "тихi води, яснi зорi" i буруни бiля Днiпрових порогiв, це незламнiсь Байди i крилатi козацькi "чайки" серед хвиль розбурханого моря, буйнi веселощi на Сiчi пiсля перемог i плач полонянок у неволi, це ненависть i любов, вiрнiсть i зрада - це все, чим живе людина, чим живе народ, живе весь свiт.

Слухаю дзвiн бандури чи кобзи, слухаю пiснi-думи моєї України - i перед очима постають картини.

Спокiйно коливається ковила у степу, та раптом - пил, крики, свист татарського аркана. Палають хати, чути стогiн, зойки...

Не раз таке траплялося в Українi. Тодi на захист свого краю виступали козаки. Про це - у пiснях i думах:

   Бились з ранку козаченьки
   До ночi глухої.
   Козакiв лягло чимало,
   А татар - утроє...
   ("Ой, Морозе, Морозенку...")

Ось стоїть вiн перед нашими очима, як величний пам'ятник козацькому героїзму, людям, що здатнi загинути за рiдний край. Стоїть на Савур-могилi з раною у грудях (вороги в нього "живцем серце виривали") i прощається з Україною.

Та не тiльки турки i татари лiзли на родючi українськi землi, як сарана, приходили i польскi магнати. I знов на боротьбу вставали лицарi-козаки. Перебийнiс "лядськую славу загнав пiд лаву". Богдан Хмельницький... Погляньмо:

   Гей, поїхав Хмельницький iз Жовтого броду.
   Гей, не один лях лежить головою в воду.
   ("Гей, не той то хмiль...")

Та були i поразки. I панували в Українi польскi та литовськi поневолювачi. Тодi козаки ставали гайдамаками, брали до рук свяченi ножi.

   Ой ви, ляшки, та недовiрки,
   Годi ж панувати,
   Гей, недалеко iде Гонта,
   Дась вiн вам взнаки.
   ("Ой наварили ляхи пива...")

   Поруч з ним - його найближчий друг Максим Залiзняк.
   Отак Максим Залiзняк
   Iз панами бився
   I за те вiн слави
   Гарной залучився.
   ("Максим козак Залiзняк")

Столiттями точилася боротьба. В народних пiснях ми знаходимо метафоричнi картини:

   Чорна рiлля зорана
   I кулями засiяна, гей, гей!
   ("Чорна рiлля зорана")

Хто ж оборонить цю землю? Хто стане на її захист? Козацькi лицарi - бiльш нiхто. Люди, що найбiльше в свiтi люблять Україну, готовi за неї життя вiддати, навiть пiсля смертi хотiли б залишитися в її пам'ятi. Нiякi тортури не можуть змусити козака зрадити рiдну землю i вiру християнську. В Царградi висить "за гак ребром зачеплений" Байда та стрiляє в турецького царя. "Ото ж тобi, царю, за Байдину кару", - закiнчує "Пiсню про Байду" сивий кобзар.

А ось закований у кайдани невiльник Самiйло Кiшка говорить ляховi Бутурлаку:

   Бодай же ти того не дiждав,
   Щоб я вiру християнську пiд нозi топтав!
   ("Самiйло Кiшка")

А коли i траплялася зрада, то вона безжально каралася. Як колись Тарас Бульба, дає благословiння на покарання свого сина Сави старий героїчний козак Чалий ("Ой був в Сiчi старий козак").

Героїчно гине у Варшавi посаджений на палю Гордiй Чурай ("Орлику Чураю"), вiдважно воює козак Нечай ("Ой, з-за гори високої"). Оспiвують пiснi та думи героїзм та лицарство вiдомих iсторичних осiб: Кривоноса, Богуна, Хмельницького, Супруна, Сiрка, Палiя та iнших - i маловiдомих козакiв.

I майже завжди це "вiльнi птахи", для яких "степ широкий" - "сват", "шабля й люлька - вся родина, сивий коник" - "брат" ("Там де Ятрань круто в'ється"). Такий i козак Голота, що полем гуляє "нi города, нi села не займає", але на пiдступнiсть татарина дає гiдну вiдсiч. Як мiфiчний Антей, вiн черпає сили у рiднiй землi.

Козаки вмiли i пити-гуляти, i воювати. Жили за принципом: "як бити, то бити, як пити, то пити". I часом необачними бували, як козак Нечай, що

   ...поставив...
   Три сторожi в мiстi,
   А сам пiшов до кумоньки
   Щуку-рибу їсти.

Однак, насамперед, все ж таки була справа, заради цього розлучалися i з матiр'ю, i з жiнкою. Але й теплоти душевної не позбавленi цi нещаднi до ворогiв лицарi. Ось як зворушливо прощається iз земляками козак, що їде з України ("Ой гай, мати"):

   Виїжджавши, шапку знявши,
   Низенько вклонився:
   "Ой прощайте, слобожани,
   Може з ким сварився".

...Замислююся над долею України та її лицарiв. Заплющую очi
i знову бачу вечiрнє небо, яскравi зорi, Днiпровi пороги, вогнища... Лунає соковитий, глибокий, якийсь величний голос сивого кобзаря:

   Ей, пане Хмельницький, Богдане-Зиновiю,
   Наш батю, полковнику чигиринський.
   Дай, Господи, щоб ми за твоєї голови пили та гуляли,
   А неприятеля пiд нозi топтали!
   ("Хмельницький i Барабаш")

Спiває кобзар i про вiйсько Запорозьке, що "як мак процвiтає", але, на жаль, i про те, як Сiч руйнували. Думаю: це ж i мої предки, якась крапелька їхної кровi i в моїх жилах. I повторюю вiршi Василя Симоненка:

   Ви, байстрюки катiв осатанiлих,
   Не забувайте, виродки, нiде:
   Народ мiй є!
   В його гарячих жилах
   Козацька кров пульсує i гуде.

^ Байда - символ мужностi українського народу

Iсторiя часто буває несправедливою до людини, бо зафiксовує для нащадкiв не тiльки не найголовнiшi, а й подекуди зовсiм незначнi її риси чи епiзоди життя. I одним iз прикладiв цього може бути князь Дмитро Вишневецький, що увiйшов у народнi думи пiд iменем Байди - безтурботним гультiпакою, котрий тiльки й знає пити мед-горiлочку.

Нi, мав Дмитро Вишневецький серйознi справи! Цей мудрий, енер-гiйний чоловiк зумiв зробити те, що не вдавалося його попередникам. Вiн зiбрав у єдине цiле розрiзненi козацькi ватаги i 1552 року спорудив на островi Хортиця великий замок, що став першою козацькою фортецею. Байда вирiшив покласти край татарському та турецькому пануванню у пiвденних степах України: зiбравши чимале вiйсько, вiн орга-нiзовує смiливi походи на Крим, громить турецькi фортецi на Чорному морi. I вирiшив кримський хан знищити козацьку фортецю. 1556 року взимку ординцi взяли в облогу замок Вишневецького. Але козаки захищалися смiливо й майстерно, i, простоявши бiля стiн фортецi, татари вiдступили нi з чим.

Улiтку татари з допомогою туркiв знов напали на Хортицю. Але Байда змiг вивести людей i вiдпливти на човнах-чайках, а Хортицю зруйнували. Та даремно турки з татарами святкували перемогу. Гетьман знову збирає великi сили i завдає ворогам нищiвних ударiв. На Українi вже було регулярне вiйсько. Кидаючись на всi боки у пошуках
спiльникiв для боротьби, Байда мав необережнiсть втрутитися у мiж-усобицi молдавських володарiв, виступивши на допомогу одному з них. Гетьмана зрадили, пiдступно взяли в полон i, як дорогий дар, вiдправи ли турецькому султановi.

За народними переказами, султан придумав для гетьмана мучениць ку смерть. Його зачепили гаком за ребро i чекали, що вiн благатиме, аби його зняли й помилували. Смерть Байди була великою втратою для козацтва, адже своїми перемогами, надiями вiн нiби поставив важливi завдання перед усiма наступниками, якi повиннi були шукати в Європi спiльникiв для боротьби з турками i об'єднувати сили всього козацтва в єдиний кулак, як це зробив вiн. I не випадково iсторики називали його духовним батьком Сiчi.

^ Вiдображення героїчної боротьби за волю запорозького козацтва у народних думах та пiснях

Хвилюється золоте збiжжя колосистого моря пiд високим склепiнням блакитного неба, хлюпочуть повноводнi рiки в зеленому вiнку кучерявих верб, медами пахнуть буйнi трави, великий шум iде тiнистими дiбровами… Та кожна п'ядь цiєї квiтучої землi щедро полита кров'ю, засiяна кiстками, скроплена дрiбними росами-сльозами. Iз давнiх-давен заздрiснi сусiди посягали на дивовижну красу цього замрiяного краю. I вставали на захист рiдної неньки України могутнi богатирi-герої, що їх зiбрала пiд своїми малиновими прапорами Запорозька Сiч. Вiдчайдуш но хоробрi, завзятi та дужi, вони, не шкодуючи сил i самого життя, невтомно воювали зi своїми одвiчними ворогами: то татарами й турками, то ляхами-католиками. Скiльки їх полягло на кривавих полях битв! I загубилися б тi славнi подвиги патрiотiв на далеких шляхах iсторiї, якби не увiчнив їх народ український у своїх безсмертних думах та пiснях.

Яким же вiн був, отой легендарний запорожець? Ось перед нами яскравий представник славного лицарства - козак Голота. Зневажив ши "шати дорогiї", байдужий до всякого зовнiшнього блиску, вiн сповнений гiдностi захисника Вiтчизни. Сам-один розгулює полем килиїм-ським i "не боїться нi огня, нi меча, нi третього болота", бо певний своєї козацької вiдваги. Хiба пiд силу здолати такого хвалькуватому татарину? Жоден ворог не мiг зрiвнятися з козаком могутньою силою духу та безмежною волелюбнiстю. Тривалий час пробув у турецькiй неволi Самiйло Кiшка, але зберiг вiдданiсть рiднiй землi й вiрi християнськiй. Даремно лукавий Лях Бутурляк намовляє його поламати на собi хрест, щоб заслужити милiсть Алкана-пашi:

   Хоч буду до смертi бiду да неволю приймати,
   А буду в землi козацькiй
   голову християнську покладати,

рiшуче вiдповiдає боягузу i зраднику безстрашний гетьман. Гiдно витримавши тяжкi випробування, Самiйло Кiшка здобуває собi та побратимам омрiяну волю й повертається до рiдних берегiв Днiпра - Славути.

Дума "Iван Богун" змальовує iншого народного героя, який теж потрапив у скрутне становище. Обороняючи Вiнницю вiд польських шляхтичiв та туркiв, вiн мужньо витримує облогу мiста i, дочекавшись загонiв Богдана Хмельницького, розбиває ворога. Такими вiдважними, волелюбними й нездоланними закарбованi улюбленi герої в українських думах - цьому своєрiдному фольклорному жанрi, якого не зустрiнеш бiльше нiде.

Своїм змiстом думи подiбнi до iсторичних пiсень, якi теж зображу ють тяжкий шлях нашої Вiтчизни у боротьбi з чужинцями. Тут тi ж герої - переважно вiдчайдушне й безстрашне запорозьке козацтво. Ось легендарний Байда, мужнiй i нескорений козацький гетьман, що не пiддався на спокуси влади й багатства. Адже найбiльше багатство - то вогонь його душi, що палає любов'ю до рiдної землi. Та любов додає йому сили й снаги, допомагає гiдно витримати жорстокi тортури й мученицьку смерть. В уявi народу Байда - казковий богатир, здатний не тiльки з честю вистояти в моральному двобої з ворогом, а й помститися за народнi кривди.

До улюблених героїв нашого народу належить i славний гетьман Богдан Хмельницький, возвеличений у багатьох думах та пiснях:

   Чи не той то хмiль,
   Що коло тинiв в'ється?..
   Ой той то Хмельницький,
   Що з ляхами б'ється.

Хмельницький виступив на iсторичному теренi, щоб захистити уярмлений i знедолений український народ. Вiн правив Україною так, як самостiйний, незалежний вiд чужинцiв володар. За це народ i прославив мудрого гетьмана та його сподвижникiв у пiснях "Ой Богдане, батьку Хмелю", "Гей, не дивуйте, добрi люди", "Ой з-за гори чорна хмара" i в багатьох iнших.

   Гей, ну, козаки! Гей, ну у скоки
   Та заберiмося в боки!
   Загнали панiв геть аж за Вiслу,
   Не вернуться i в три роки.

Проте не завжди народ оспiвував лише перемоги козацтва. Усього бувало в нашiй iсторiї, нерiдко траплялися поразки i смерть героїв. Сумним плачем за полеглим вiдважним лицарем звучить пiсня "Ой Морозе, Морозенку". Нерiвними були сили в цiй жорстокiй битвi з ворогом, та "нi один козак не здався живим у неволю". Може, саме тому й вирвали татари хоробре Морозенкове серце, що в ньому жила його люба Україна? Її дорогий образ освiтлює останнi хвилини життя героя:

   Поставили Морозенка
   На Савур-могилу:
   "Дивись тепер, Морозенку,
   На свою Україну".

Та все ж крiзь плач i стогiн звучить у народних пiснях свята надiя на вiдродження рiдної Вiтчизни:

   А ми ж тую червону калину,
   Гей, гей, та пiднiмемо;
   А ми ж свою славну Україну,
   Гей, гей, та розвеселимо!

Тi пiснi та думи вже цiлi столiття живуть на українськiй землi, бентежачи душi нащадкiв славного козацтва.

У них оживають трагiчнi й героїчнi сторiнки нашої iсторiї. Гордiстю сповнюється серце українця, що веде свiй рiд вiд такого мiцного кореня. А може, пече душу й сором за власну жалюгiднiсть? Може, час уже замислитися: чиїх батькiв ми дiти? Хiба такими безпорадними уявляли нас славнi предки? Чи в надiйних руках сучасне i майбутнє страдницi України? Задумайся над цим, дорогий мiй сучаснику!

"Слово о полку Iгоревiм" - велична пам'яка генiю нашого народу

Земле рiдна!

Скiльки разiв тобi доводилося стояти на смерть, захищаючи волю свою! та найбiльше твоє багатство - це люди, працьовитi, гордi, спiвучi. Не могли вони жити в неволi, вважали, що краще смерть стоячи, нiж життя на колiнах. I не витримували орди половцiв i турецького хана, i прибивали руськi князi свої щити "на вратах Цареграда", i гуляли козаки запорозькi у турецьких мiстах, визволяючи братiв своїх, бранцiв-невiльникiв - i тiкав Наполеон, i вiдступали фашисти.

Та не лише зброя i фiзична сила вирiшували справу. Неперемож ним був дух народу, що любить свiй край, свою iсторiю, свою мову i пiсню. Боян вiщий спiвав славу землi Руськiй, пiдтримували дух воїнiв запорозькi кобзарi, веде свою правдиву ´енiально-поетичну оповiдь про подiї 1185-1187 рокiв безiменний автор "Слова о полку Iгоревiм".

"Слово о полку Iгоревiм" - перша художня, поетична пам'ятка iсторiї i культури нашого народу. Написання "Слова..." датується 1187 роком. Згадаємо що передувало зображеному в ньому iсторичному епiзоду.

Майже за сто рокiв до зображуваних подiй почалися набiги половцiв на Русь, а мiж князями точилися суперечки, що дуже заважали цiй боротьбi. Спробу припинити їх робив князь Святослав, тому вiн спромiгся на перемогу над давнiми ворогами.

Князь Iгор теж не раз перемагав половцiв, але 1185 року вiн здiйснив невдалий похiд, бо не об'єднався з iншими князями. Про цей похiд i розповiдає нам автор "Слова...", але в творi багато роздумiв, лiричних та фiлософських, iсторичних та пейзажних вiдступiв.

Вiн - видатний публiцист, людина високоосвiчена, художньо обдарована, здатна подивитися на столiття назад i вперед. Побудова "Слова..." струнка, продумана, творчо обумовлена.

Вступ (роздуми про творчi пiдходи Автора та Бояна). Виступ у похiд. Перша битва (перемога). Друга битва (поразка, загибель Всеволода, полон Iгоря). У Києвi "Золоте слово" Святослава, "зi слiзьми змiшане". Далi - лiричний вiдступ: звернення Автора до князiв iз закликом до об'єднан ня. Йому на змiну йде неперевершений за своєю художнiстю "Плач Ярославни", про який О. С. Пушкiн писав, що росiйськi поети XVIII столiття "не мали всi разом стiльки поезiї, скiльки є такої в "Плачi Ярославни", в описi битви i втечi. I, нарештi, - втеча, погоня, повернення Iгоря на батькiвщину.

Твiр захоплює нас своїм патрiотичним змiстом, але чи не найбiльша його цiннiсть у його безсмертному художньому багатствi, що органiчно сплiтається з описом подiй i героїв. Адже про красивi вчинки не можна писати сухо.

Вiд "Слова..." вiє духом Київської Русi. Залишки язичества виявляються у зображеннi єдностi людини i природи, остання дiє як жива iстота: затемнення сонця застерiгає Iгоря вiд бiди, лисицi "брешуть на щити багрянi", "буря розбудила птаство, звiра в табуни iзбила свистом, див кричить поверху дерева". Природа хвилюється, переживає за хоробрих русичiв. А коли iгор тiкає з полону, то "дятли стукотом шлях до рiчки показували", Дiнець стелив трави берегами пiд ноги князевi, щоб не почули переслiдувачi тупоту його коня.

Ярославна звертається до сил природи, благаючи допомогти князевi i дружинi його. Так, вона зазом iз князем вiдчуває свою вiдповiдальнiсть за воїнiв, що пiшли з Iгорем у похiд, про них вона думає, дорiкаючи вiтру, що кидає стрiли "на вої любiї мої", а вже потiм - "на князя, ладо моє миле".

А от яким постає князь у походi: вiн бiльш за все хотiв

   Чи списа зломити
   При полi Половецькому
   Та й наложити головою,
   Чи шоломом пити воду з Дону.

За допомогою прекрасних епiтетiв та порiвнянь автор творить скульп-турно виразний образ "буй-тура", "яр-тура" Всеволода:

   Славний яр-тур Всеволоде!
   Стоїш ти на полi ратному...
   Де тiльки тур виросте,
   Золотим своїм шоломом посвiчуючи,
   Там i лежать зiтнутi
   Нечестивi голови половецькi.

Взагалi Автор часто використовує надзвичайно яскравi порiвняння:

   Риплять вози опiвночi,
   Мов тi лебедi ячать сполоханi...

Надзвичайно цiкаве за неоднозначнiстю порiвняння з вовком. Гзак, як хижий вовк, женеться за Iгорем, але позитивно звучить порiвняння:

   А мої куряни - вправнi воїни,
   Пiд сурмами сповитi,
   Пiд шломом викоханi,
   З кiнця списа годованi...
   Самi скачуть, як вовки сiрi в полi,
   шукаючи собi честi,
   А князевi слави.

Епiтети "сповитi", "викоханi", "годованi" для нас звучать метафорич но, але в тi часи це було майже буквальним: адже брав Iгор з собою в похiд восьмирiчного сина. Дiтей навчали бути воїнами трохи не з колиски.

Про художнi засоби поеми (написана вона ритмiчною прозою) можна говорити без кiнця. Як емоцiйно звучить метафорична картина:

   Чорна земля пiд копитами
   кiстьми засiяна,
   Кров'ю полита -
   Тугою зiйшли тi костi
   На Руськiй землi!

Твiр, написаний староруською мовою, перекладався поетами всiх часiв i народiв. Ми знаємо принаймi 18 перекладiв повного тексту "Слова..." на українську мову, а "Плач Ярославни" перекладав мало не кожен поет.

Афористичними i часто вживаними словами стали вислови: "Лучче нам порубаним бути, нiж полону зазанати", "...растекашеся мислiю по древу" та iншi.

Якої ж сили талант треба мати, щоб написати твiр, що живе бiльш як вiсiм столiть i не втратив своєї актуальностi!

"Слово о полку Iгоревiм" - це пiсня слави, вiрностi i патрiотизму наших предкiв, це прославляння нашої iсторiї.

I як добре, що цей прекрасний твiр попри всi перешкоди: вiйни, стихiйнi лиха, пожежi - таки дiйшов до нас. Дiйшов i говорить до нашої душi,
до нашої особистостi, показуючи, хто ми, яких батькiв дiти.

^ Князь Iгор - захисник руської землi у "Словi о полку Iгоревiм"

Найвидатнiшою пам'яткою лiтератури Київської Русi є "Слово о полку Iгоревiм". Сюжений змiст "Слова..." - змалювання походу князя Iгоря Святославовича проти половцiв 1185 року, що був одним з епiзодiв тривалої боротьби проти степових кочiвникiв.

Про цей похiд розповiдають також i лiтописи, додаючи подробицi, яких бракує в поемi. Але, як справжнiй художнiй твiр, "Слово о полку Iгоревiм" вирiзняється тим, що не просто розповiдає про перебiг подiй походу, а має чiтку, продуману побудову, що дозволяє невiдомому авторовi передати головну iдею й висловити власне ставлення до фактiв. Вiн обмiрковує цю iдею ще у вступi, а пiзнiше вiдверто звертається до найсильнiших володарiв Руської землi iз закликом об'єднатися.

Оборона Руської землi вiд половцiв була важливим завданням ХI-ХII столiть. Але вирiшити його князi не змогли, i не тому, що їм бракувало хоробростi, а тому, що не було мiж ними узгодженостi в дiях. Доля князя Iгоря, центральної постатi "Слова..." є чудовою iлюстрацiєю цього твердження.

Князь Iгор у "Словi..." зображений хороброю та благородною людиною. Для нього характернi сувора, спокiйна вiдвага та рiшучiсть. Вiн нехтує "знаменнями" так само, як будь-якою небезпекою взагалi. Головнi рушiї його поведiнки - честь i слава.

Князь Iгор має усi риси iдеалiзованого, справжнього оборонця рiдної землi - вiрнiсть, вiдданiсть Батькiвщинi, стiйкiсть, хоробрiсть, енергiйнiсть, мужнiсть тощо. Вiдступити перед небезпекою йому здавалося ганебним, коли висланi вперед розвiдники сповiщають йому про несприятливiсть становища для руського вiйська, Iгор каже: "Якщо так вернутися, не бившись, сором буде нам гiрше смертi".

Але попри все його чекає поразка. "Краще ж би порубаним бути, нiж полоненим бути" - говорить вiн, та саме це йому судилося - iз золотого сiдла вiн "пересiв у сiдло кощiйове" (рабське). "А Iгоревого хороброго полку не воскресити" - з болем повiдомляє автор.

То чому ж Iгоря спiткало таке лихо?

"О мої сини, Iгорю i Всеволоде! - каже про це "золоте слово, iз слiзьми змiшане", Святослав, довiдавшись про гiрку долю Iгоря та його вiйська. - Рано почали ви Половецьку землю мечами разити, а собi слави шукати".

Рано - тому що половцi були приборканi великим князем київським Святославом якраз перед походом Iгоря, а князi без упину сваряться мiж собою. Вирушати у новий похiд за таких умов було дуже нерозсудливим, тож i "засумували в городах заборола, а веселiсть поникла".

"Чорна земля пiд копитами кiстьми була засiяна, а кров'ю полита i тугою зiйшов (цей посiв) на Руськiй землi..."

Автор спiвчуває Iгоревi, та правда для нього важливiша - поряд з найкращими рисами поступово стають зрозумiлими й типовi недолiки цього хороброго князя: вiн надто необачний, надто запальний i надмiрно честолюбний.

То ж, з одного боку, в ролi захисника Iгор майже iдеальний, але з iншого - зовсiм нi. Беззаперечно, визначнi якостi його саме як воїна не збiгаються iз бажаними чеснотами полководця, адже останньому потрiбнi розсудливiсть i помiркована обережнiсть. Що переважить?

У Путивлi плаче жiнка полоненого князя, Ярославна. Вона закликає вiтер, рiки та навiть сонце допомогти Iгоревi визволитись з бiди. Заклики не лишаються марними - Iгор тiкає, i не можна не помiтити, з якою радiстю ставиться автор до цiєї втечi. Бог показує князевi напрямок втечi, рiчка Донець лелiє його на хвилях, стелить йому пiд ноги зелену траву. "Землi радi, города веселi", коли Iгор прибуває в Київ.

Тож його особистi якостi важливiшi для автора, нiж недостатня воєначальницька майстернiсть, що може прийти з досвiдом.

Вiра невiдомого автора саме у цi кращi сторони Iгоря цiлком ви-правдовується: пiзнiше, як вiдомо, князь не раз вiдплачував за свою поразку успiшнiшими походами на половцiв. Для автора князь Iгор лишається втiленням князiвських доблестей.

Образ Iгоря уособлює героїчний дух усього народу, сповнений пат-рiотизму i почуття воїнської честi, а цей дух неможливо знищити однiєю поразкою, чи забути про нього через окремi помилки.

Змальовуючи Iгоря з його доблестями та вадами, у стосунках з iншими князями та у боротьбi з ворожою навалою, автор зображує ще
й узагальнений образ Руської землi, яку треба любити i берегти. Це й намагається робити Iгор.

Головним задумом автора було закликати Київську Русь до єдностi, особливо перед загрозою з боку давнiх ворогiв - половцiв. Образ головного героя теж слугує цiй метi.

Саме в цьому високому патрiотизмi полягає найбiльша цiннiсть високохудожньої найвидатнiшої пам'ятки давньоруської лiтератури - "Слова о полку Iгоревiм".

^ Князь Iгор - мужнiй воїн

   "Лiпше смерть, достойна слави,
   анiж зганьблене життя"
   / Шота Руставелi /

У поемi "Слово о полку Iгоревiм" невiдомий автор iз великою майстер нiстю змалював мужнiх захисникiв Руської землi вiд половцiв у XII столiттi.

Серед усiх персонажiв поеми на першому планi ми бачимо хороброго князя Iгоря та вiдважну дружину, з якою вiн вирушив у похiд проти ворогiв.

Iгор був новгород-сiверським князем. Iз перших рядкiв поеми вiн виступає перед нами як патрiот: мужньо обороняє рiдну землю вiд найлютiшого ворога Київської Русi - половцiв. Найсвятiший обов'язок для нього - залишитись вiрним своїй вiтчизнi, навiть вiддати за неї своє життя, але не зрадити її. Тому i говорить вiн такi глибоко патрiотичнi слова перед виступом у похiд: "Браття i дружино. Лучше ж би потятим бути, анiж полоненим бути".

Потрапивши у полон, Iгор не втрачає надiї повернутись на батькiвщину, думкою лине на рiдну землю: "Iгор спить, Iгор не спить, Iгор мислю поля мiрить од великого Дону до малого Дiнця".

Мужнiстю князiв Iгоря i Всеволода захоплюється навiть київський князь Святослав. Вiн говорить: "Вашi хоробрi серця в жорсткiм харалузi скованi, а в одвазi загартованi".

Крiм цього, автор пiдкреслює i благородство Iгоря. Князь розумiє, як потрiбнi в бою взаємодопомога i взаємовиручка, i тому не залишає в бiдi Всеволода. Вiн не кидає свого брата на поталу ворогам, коли той потрапив у скрутне становище, негайно поспiшає йому на допомогу: "Iгор полки завертає: жаль бо йому милого брата Всеволода".

Коли ж дружина Iгоря почала зазнавати поразки, то князь не залишає поля бою, а як буйний тур, б'ється разом iз воїнами до кiнця.

Але чому ж Iгор зазнав поразки? По-перше, тому, що дiяв нерозсуд ливо. Адже вiн виступив у похiд сам, не порадившись нi з ким, навiть iз київським князем Святославом. Та й похiд вiн мiг би вiдкласти, адже природа вiщувала йому невдачу, нiби попереджувала, щоб Iгор зачекав. Проте Iгор був занадто самовпевненим, i його необдуманi дiї призвели до поразки.

По-друге, Iгор був честолюбивою людиною. Його прагнення здобути собi славу дорого обiйшлося русичам. Зазнавши поразки у битвi з половцями, вiн вiдкрив нападникам дорогу на Русь. Саме за це Iгоря i його брата Всеволода гостро картає автор "Слова...", вкладаючи в уста Святослава такi слова: "Ви ж сказали: "Мужаймося самi - минулу славу самi заберем i прийдешню самi подiлим!", Без честi бо кров погану ви пролили".

Отже, прославляючи мужнiсть i патрiотизм князя Iгоря, автор засуджує його легковажнiсть, честолюбство, вiн пiдкреслює, що лише у спiльнiй боротьбi, об'єднаними зусиллями всiх князiв можна розгромити половцiв.

Образ Iгоря глибоко хвилює сучасного читача. Знайомлячись iз ним, ми переконуємось, що i в глибоку давнину нашi хоробрi предки були великими патрiотами i мужнiми захисниками рiдної землi вiд нападникiв, вiд тих, хто намагався посягнути на її свободу i незалежнiсть. Iгор близький нам своїм глибоким патрiотизмом, вiдданiстю рiднiй землi, своєю незламною мужнiстю i вiдвагою.

^ До тебе, князю, моє слово... (звернення автора "Слова о полку Iгоревiм")

Iгоре, князю мiй, чому так сталося? Втiш моє розбите серце мудрою вiдповiддю. Чому ти не зажив слави мудрого князя, який не буде нав-мання вирушати у похiд? Чому не слухав мудрої ради? Споконвiку нашi предки поважали вiщування, завжди пiдкорялися законам природи, бо почувалися її часткою. А ти не послухав...

Я, звичайно, висловлюю тобi подяку за те, що ти цiнував мене не лише за спiви для воїнiв, а й за те, що я теж воїн твоєї дружини. Як
i ти, теж дiлив iз ними тяжкi буднi воєнних походiв, спав пiд вiдкритим небом, примостивши пiд голову сiдло. А якi воїни у нас! Про таких кажуть, що вони з кiнця списа годованi. I то так. Але зараз не можу змовчати, бо то мiй обов'язок - сказати тобi правду з великої поваги до тебе.

Iгоре, дужий мiй князю, як гiрко думати про тебе, що ти був таким мужнiм, а от мудростi тобi не вистачило. Тугою серце повниться, як i вся руська земля стогне вiд лютi до напасникiв наших, як гiрко й скорботно стискаються вуста, коли ми бачимо недалекогляднiсть князiв наших. Що з вами, оборонцi нашi? Чому розум повитий жадобою слави своєї власної, а не слави руської землi? Чому не думаєте про єднiсть нашу? Навiть ти, Iгоре, пiддався спокусi. Гiрко менi, жаль серце стикає чи то вiд болю за наш край, чи то вiд гнiву на тебе за твою нерозсудливiсть.

Менi було легко писати ранiше, слова нiби самi складалися у вiршi й пiснi. А зараз цього вже немає. Хто дасть менi мудру раду? Хто i чим утiшить моє серце? Сумно пишуться рядки про тебе. Думалося, що ось

повернемося з походу i складу я на твою честь величальну пiсню для нащадкiв про славу мудрого воїна i славу дружини нашої. А замiсть цього я мережу рядки про смуток, який оповив землю, бо ж люблять тебе, князю, за мужнiсть i вiдвертiсть твою i переживають, що занапастив ти i себе, i землю нашу. I як всяке любляче серце прощають тобi
i твою погорду, i необачнiсть.

Я був тобi порадником i другом, iнколи заступав старшого брата.
I ти платив менi вiдданiстю й повагою. Бо хто я був? Юнак, який шукав пригод i випробувань, який став непокiрним сином, бо не послухав батька: брав до рук то меча, то перо, а батько хотiв, аби я примножував землi князiвства. Не подобалося це менi, бо вважав, що то нечесний шлях. Вбивати своїх сусiдiв заради наживи? Нi, це менi не пiд силу!
Я готовий вiдстояти i захистити себе у чесному поєдинку.

У скрутi ти пригрiв мене, допомiг i пiдтримав. Тiльки ти i я знали моє справжнє iм'я, для iнших я був прийшлим княжичем, який втратив усю свою сiм'ю. Ми приховали моє минуле заради високих цiлей. Тому я тепер нiколи не пiдписую свої пiснi, хай краще я лишуся невiдомим автором, анiж вiд сорому ховатиму очi вiд ганьби за безчеснi вчинки свого батька.

Слава i багатство - ось цiлi нинiшнiх князiв. Ех, Iгоре, i ти теж став на таку стежку. Загальна пошесть якась! Мати всього бiльше, бiльше, бiльше! Одним хочеться мати бiльше землi, а тобi раптом захотiлося мати бiльше слави. Безумство якесь! I пророчим був сон Святослава. Та твоя вiдома впертiсть i бажання здобути славу не зважали нi на що! Слави тобi захотiлось? Слави? А про воїнiв своїх ти подумав? А про землю свою? Не про славу, Iгоре, слiд було дбати, а про землю нашу, про розбрат наш. Праведне дiло - здобувати славу для рiдної землi, а не для себе. Земля наша славна єднiстю нашою, а не окремою славою князiв. Та все ж я складу пiсню на твою честь. I не заради тебе, а заради Русi-матiнки нашої, людей наших, якi в любовi до землi й до тебе, Iгоре, - простять, але запам'ятають, щоб уберегти iнших вiд такої помилки, якої припустився ти.

^ Мiсце ратним подвигам було завжди ("Слово о полку Iгоревiм" та "Пiсня про Роланда")

Чи знайдеться у нас в Українi хоча б одна людина, яка не читала "Слово о полку Iгоревiм"? Мабуть, що нi. Належить ця пам'ятка давньоукраїнськiй лiтературi XII ст. "Пiсня про Роланда" зображує подiї VIII ст., але вперше була знайдена теж у XII ст., i належить до французького народного епосу. Перед нами - два факти з iсторiї рiзних країн. Але вони мають однакову основу. Що ж об'єднує цi двi пам'ятки, що у них спiльного, незважаючи на вiдстань у часi i в просторi?

Маю глибоке переконання, що подiбнi пам'ятки в рiзних народiв з'являються не випадково. Здавалося б, несхожi народи, рiзнi iсторичнi подiї, але все-таки вони в чомусь подiбнi. У чому? Найперше, подiбнiсть їхня в тому, що вони присвяченi уславленню ратних подвигiв простого воїнства, якi захищають свою землю. "Слово..." нам розповiдає про Iгорiв похiд проти половцiв для захисту Руської землi. "Пiсня" розповiдає про похiд Карла Великого на Iспанiю, i народне сказання пов'язало цей похiд з патрiотичною боротьбою французiв (франкiв) проти нашестя на Європу арабiв.

Але найбiльш вражаюча подiбнiсть у цих творах - це головнi iсторичнi персонажi. У "Словi..." автор засуджує вчинок Iгоря за те, що вiн заради своєї власної слави повiв свою дружину у похiд (хоча його й попереджали про неминучiсть поразки) замiсть того, щоб об'єднати зусилля всiх князiв i виступити проти ворога однiєю могутньою силою. Тому Iгор i зазнав поразки.

"Пiсня..." теж не оминула подiбного факту. Провина Роланда полягала в тому, що вiн у своєму прагненнi до власної слави i у своїй зарозумiлостi не захотiв п