Реферат: Компаративний дискурс соціально-гуманітарних наук Юридична компаративістика в пост-постмодерністській перспективі Висновки до розділу 2

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ


На правах рукопису


ТИХОМИРОВ ОЛЕКСАНДР ДЕОНИСОВИЧ


УДК 340.12


ЮРИДИЧНА КОМПАРАТИВІСТИКА:

ФІЛОСОФСЬКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ


12.00.12 – філософія права


Дисертація на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук


Науковий консультант:

Козюбра Микола Іванович – доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України


Київ – 2006

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………………..4

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ КОМПАРАТИВНИХ ПРАВОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ……………………………………………………………………...18

1.1. Концептуалізація порівняльного правознавства в розвідках учених ХІХ–ХХ століть…………………………………………………………………………….…18

1.2. Особливості порівняльного правознавства в різних країнах: історія і географія розвитку………………………………………………………………....45

1.3. Генеза порівняльно-правових досліджень в Україні……………………..…79

1.4. Сучасні проблеми юридичної компаративістики і методологія їх вирішення………………………………………………………………………...…95

Висновки до розділу 1………………………………………………………….…126

РОЗДІЛ 2. ЮРИДИЧНА КОМПАРАТИВІСТИКА: ПОСТНЕКЛАСИЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ…………………………………………………………………131

2.1. Компаративізм і постмодернізм……………………………………………..131

2.2. Компаративізм: світоглядний вимір………………………………………...147

2.3. Компаративний дискурс соціально-гуманітарних наук…………………...168

2.4. Юридична компаративістика в пост-постмодерністській перспективі……………………………………………………………………...…190

Висновки до розділу 2…………………………………………………………….217

РОЗДІЛ 3. ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЮРИДИЧНОЇ КОМПАРАТИВІСТИКИ………………………………………………………....225

3.1. Філософські основи компаративізму та особливості їх прояву в сфері права……………………………………………………………………………….225

3.2. Правова реальність в аспекті глобалізації та плюралізації світу………….253

3.3. «Неуніверсальність» права в контексті компаративізму…………………..267

Висновки до розділу 3…………………………………………………………….286

РОЗДІЛ 4. НАУКОЗНАВЧІ ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕНЬ ЮРИДИЧНОЇ КОМПАРАТИВІСТИКИ………………………………………………………....290

4.1. Юридична компаративістика як наука: плюралізм підходів……………...290

4.2. Структуризація юридичної компаративістики……………………………..303

4.3. Діяльнісна та інституційна інтерпретації юридичної компаративістики…………………………………………………………………319

4.4. Особливості досліджень окремих компонентів юридичної компаративістики………………………………………………………………....341

Висновки до розділу 4……………………………………………………………362

РОЗДІЛ 5. МЕТОДОЛОГІЯ ЮРИДИЧНОЇ КОМПАРАТИВІСТИКИ……......365

5.1. Поняття та структура методології юридичної компаративістики………...365

5.2. Компаративний метод як основа методології юридичної компаративістики…………………………………………………………………381

Висновки до розділу 5………………………………………………………….…400

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………...…..402

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………...……………409

^ ВСТУП


Актуальність теми. Ідентифікація України як європейської країни, її інтеграція у світовий правовий простір можливі за умов визнання, відстоювання та захисту національних інтересів, рецепції універсальних цінностей на засадах збереження і розвитку національної своєрідності, що спонукає до пошуків адекватних форм осмислення процесів плюралізації та глобалізації у праві, переорієнтації стратегій філософії права та методології правознавства.

Зазначені та інші подібні проблеми має розв’язувати порівняльне правознавство, яке виникло і розвивалося загалом в межах класичної і некласичної науки, причому протягом середини – кінця ХХ століття переважала його практична спрямованість на забезпечення процесів творення права, суддівської та іншої правозастосовної практики. Домінування модерністського або постмодерністського типів мислення призвело до абсолютизації універсального чи, навпаки, плюралістичного праворозуміння, які не змогли адекватно відбити, пояснити та спрогнозувати процеси, що відбуваються на «правовій карті» світу. Поза увагою вчених, як правило, залишалися теоретичні та методологічні проблеми порівняльно-правових досліджень, їх міждисциплінарні зв’язки з іншими соціально-гуманітарними науками, формування спільних для них світоглядних та філософських підвалин.

Численні спроби проведення порівняльно-правових досліджень без їх достатнього філософського та наукознавчого осмислення призвели до переважної інтерпретації порівняльного правознавства як порівняльно-правового методу, вивчення окремих аспектів розвитку правових сімей (кіл, типів, класів), їх співвідношення між собою або з міжнародним правом, «розпорошення» за окремими юридичними науковими дисциплінами.

Актуальність теми дисертації зумовлена: по-перше, особливостями розвитку філософії права та методології юридичної науки в умовах постмодерну; по-друге, плюралізмом правових культур, процесів глобалізації у праві та необхідністю їх адекватного осмислення; по-третє, пошуком шляхів поєднання універсального та унікального в розвитку вітчизняного і світового філософсько-правового мислення; по-четверте, доцільністю виокремлення особливостей української філософсько-правової традиції у співвідношенні з модифікаціями основних течій сучасного філософського праворозуміння, виявлення спорідненості української правової культури з іншими національними культурами.

Отже, актуальність дослідження сучасного правового розвитку зумовлена як реаліями українського права, його інтеграцією до європейського та світового правового простору, збереженням вітчизняних правових традицій, так і проблемами філософського осмислення забезпечення юридичною наукою подальшого правового розвитку України, удосконалення її методології, зокрема на засадах юридичної компаративістики.

В Україні відновлюється інтерес до порівняльного правознавства, що викликає необхідність вивчення традицій вітчизняних порівняльно-правових досліджень, досвіду їх організації і здійснення в інших країнах, з урахуванням тенденцій розвитку юридичної науки й правової реальності в епоху постмодерну.

Проблеми порівняльного правознавства в різних аспектах висвітлювалися у вітчизняній та зарубіжній науковій літературі, зокрема:

– у загальнотеоретичних та історичних дослідженнях порівняльного правознавства (О. Бигич, Р. Давід, В. Денисов, В. Забігайло, Л. Константинеску, О. Лисенко, П. Мартиненко, М. Марченко, В. Оксамитний, А. Саїдов, Ю. Тихомиров, К. Цвайгерт);

– у розвитку методології порівняльно-правового методу (Е. Врублевскі, В. Казимирчук, І. Мішина, Л. Міцкевич, А. Тілле, Р. Циппеліус);

– у розробці «правової карти світу», дослідженнях особливостей правових систем, культур, традицій (П. Гленн, М. Глендон, О. Зайчук, Л. Корчевна, Л. Луць, Н. Оніщенко, П. Рабінович, О. Скакун, Л. Сюкіяйнен);

– у здійсненні порівняльно-правових досліджень у галузевих юридичних науках, а також науках міжнародного і європейського права (І. Кисельов, О. Мережко, В. Молдован, Х. Осакве, Є. Тихонова, В. Шаповал).

Зазначені автори зробили вагомий внесок у розвиток порівняльного правознавства, але, як правило, розглядали його в межах традиційної проблематики юридичних наук. Звернення до концепту компаративістики можна визначити як одну з особливостей сучасного стану соціально-гуманітарних наук та їх методології, зокрема:

– спроби концептуалізації компаративістики як сфери соціально-гуманітарних досліджень та її методології були здійснені: Г. Брагіним, Л. Вербицькою, А. Колесніковим, О. Медушевською, М. Румянцевою;

– методологічні проблеми компаративних досліджень у соціально-гуманітарних науках розроблялися в сферах: порівняльної філософії (М. Коренєв, Х. Накамура, Н. Пякташева, П. Раджу, М. Степанянц, В. Шохін), релігієзнавства (А. Баркер, М. Єліаде), історії (Д. Бентлі, А. Іскандеров), порівняльної політології, геополітики, політичної географії (О. Бабкіна, К. Гаджієв, О. Дугін, О. Ісаченко, Н. Каледін, І. Крєсіна, В. Колосов, М. Мироненко, Ю. Тихонравов), соціології, економіки, етнології, етногеографії, антропології (С. Гурін, А. Бузгалін, С. Лур’є, Ю. Римаренко, Н. Смелзер), лінгвістики, літературознавства, мистецтвознавства (В. Діанова, І. Ільїн, Ю. Прадід).

Проте, незважаючи на давні традиції проведення порівняльних досліджень у правознавстві та інших соціально-гуманітарних науках, можна константувати таке: лише в окремих науках зроблено перші спроби осмислення компаративістики як сфери міждисциплінарних соціально-гуманітарних досліджень; не існує загальновизнаної концепції порівняльного правознавства, натомість спостерігається плюралізм підходів до його інтерпретації, не досліджено форми зв’язків зі спорідненими юридичними та соціально-гуманітарними науками; не розроблено філософські засади порівняльного правознавства; багатьма вченими відзначається необхідність вдосконалення методології порівняльного правознавства, зокрема на засадах постнекласичної науки; не визначено особливості порівняльно-правових досліджень у контексті постмодерну, глобалізації і плюралізації права, його «неуніверсальності», зростання значущості інших соціальних регуляторів; потребують подальших досліджень особливості вітчизняного порівняльного правознавства.

Розв’язання зазначених та інших проблем порівняльного правознавства потребує пошуку та розробки нової парадигми компаративних наукових досліджень, яка б відповідала сучасному стану розвитку права та реаліям пізнього постмодерну. У зв’язку з цим методологічне значення для цього дослідження мають праці вчених щодо:

– філософського і соціального осмислення науки, закономірностей її розвитку (М. Вебера, Ю. Габермаса, М. Гайдеггера, Т. Куна, Л. Лескова, І. Лакатоса, Є. Мирського, А. Огурцова, Т. Парсонса, В. Степіна, П. Фейєрабенда, В. Швирьова);

– філософських і методологічних аспектів пізнання права (В. Бабкіна, О. Бандури, В. Бачиніна, І. Бичка, О. Гвоздіка, К. Жоля, М. Козюбри, А. Козловського, М. Костицького, С. Максимова, Л. Петрової, С. Синхи, С. Сливки);

– особливостей праворозуміння в епоху постмодерну (В. Баранова, Ю. Оборотова, А. Полякова, І. Честнова);

– своєрідності правової реальності України та її інтеграції в міжнародний і європейський правовий простір (Т. Бондарук, Ю. Бисаги, О. Висоцького, А. Георгіци, О. Копиленка, В. Лемака, В. Ляшенко, О. Мурашина, О. Петришина, В. Селіванова, І. Усенка, С. Шевчука, Ю. Шемшученка).

Отже, можна констатувати актуальність і необхідність філософсько-правових досліджень концептуальних засад юридичної компаративістики як сучасного етапу розвитку порівняльного правознавства в умовах пізнього постмодерну.

^ Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження ґрунтується на основних положеннях: Загальнодержавної програми і адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, затвердженої Законом України від 18 березня 2004 р. № 1629-IV; Державної програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004–2007 рр., затвердженої Указом Президента України від 13 грудня 2003 р. № 1433; Програми розвитку юридичної освіти на період до 2005 р., затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 10 квітня 2001 р. № 344; Тематики пріоритетних напрямів фундаментальних та прикладних досліджень вищих навчальних закладів та наукових установ МВС України на період 2002–2005 рр., затвердженої наказом МВС України № 635 від 30 червня 2002 р.; плану науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт НАВСУ на 1997–2004 рр.; пріоритетних напрямів наукових досліджень Національної академії внутрішніх справ України на 2001–2005 рр.

^ Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розробка на основі філософських та загальнонаукових підходів до порівняльного правознавства філософсько-методологічних засад юридичної компаративістики в умовах становлення компаративізму як світоглядної основи пізнього постмодерну. Відповідно до поставленої мети визначено такі дослідницькі завдання:

– виявити багатоманітність розумінь порівняльного правознавства в історії та сучасності, здійснити їх синхронічну та діахронічну класифікації;

– розкрити особливості окремих національних шкіл порівняльного правознавства, у тому числі своєрідність виникнення та розвитку порівняльно-правових досліджень в Україні;

– окреслити основні проблеми концептуалізації порівняльного правознавства та шляхи їх розв’язання;

– з’ясувати природу компаративізму як світоглядного підґрунтя пост-постмодерну;

– дослідити історію і сучасний стан порівняльних досліджень у соціально-гуманітарних науках, можливості використання досвіду їх проведення в порівняльному правознавстві;

– здійснити експлікацію змісту поняття юридичної компаративістики шляхом аналізу множини його інтерпретацій та еволюції відповідно до періодів розвитку науки;

– встановити філософські основи компаративізму та особливості їх прояву у сфері права в контексті «неуніверсальності» права, його глобалізації і плюралізації;

– визначити методологічне значення наукознавчих підходів до досліджень юридичної компаративістики;

– розкрити особливості методології юридичної компаративістики.

^ Об’єктом дослідження є виникнення, становлення та розвиток компаративних досліджень у соціально-гуманітарних науках. Відповідно до об’єкта предметом дослідження визначено філософські та методологічні засади юридичної компаративістики як сучасного етапу розвитку порівняльного правознавства в контексті постнекласичної науки.

^ Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є інтерпретація постнекласичної науки в соціально-культурному контексті, який репрезентується її зв’язками з іншими формами знання та соціальною практикою. У розв’язанні поставлених завдань автор спирався на широке коло філософських, соціологічних, політологічних, лінгвістичних, культурологічних, мистецтвознавчих та інших джерел, які визначили відповідну сукупність методологічних настанов.

Вибір методів дослідження визначався необхідністю опрацювання багатовимірності юридичної компаративістики як «простору» буття юридичних компаративних досліджень, пошуком її філософських і методологічних засад. Поєднання індуктивного та дедуктивного методів, використання методу сходження від абстрактного до конкретного були спрямовані на елімінацію апріорної чи апостеріорної концептуалізацій юридичної компаративістики, забезпечили її побудову на основі єдності реалій дослідницьких практик та теоретичних моделей їх осмислення. Історичний метод застосовувався для розкриття генези порівняльного правознавства, його національних особливостей, компаративних досліджень у соціально-гуманітарних науках. Структурний та функціональний методи дозволили виявити різноманітні структуризації юридичної компаративістики та її методології, їх зв’язки з юридичними та компаративними науками. Інституціональний та системний методи спрямовувалися на аналіз властивостей юридичної компаративістики як наукового інституту та системи в їх соціальній обумовленості, а також її інфраструктури. Діяльнісний метод застосовувався для розкриття залежностей юридичних компаративних досліджень від суб’єктів, засобів, форм та умов їх здійснення. Комунікативний метод використовувався для дослідження різноманітних форм наукових комунікацій, їх ролі в розвитку юридичної компаративістики. При проведенні дослідження було використано й інші загальнонаукові та спеціально-наукові методи для дослідження тих складових, властивостей, аспектів юридичної компаративістики, природа яких робила їх застосування доцільним. При цьому автором реалізовано власне розуміння методології юридичної компаративістики та здійснено її дослідження на основі сформульованого в дисертації компаративного підходу.

Важливе значення для даного дослідження мали предметні філософські, наукознавчі та правознавчі системи знань, методологічний потенціал яких дав змогу розробити способи конструктивного розв’язання поставлених завдань. До них належать аналітична філософія, феноменологія, герменевтика, «філософія життя», а також теорії: парадигм Т. Куна, науково-дослідних програм І. Лакатоса, соціального інституту Р. Мертона, соціальної дії Т. Парсонса, «епістемологічного анархізму» П. Фейєрабенда, цивілізацій С. Хантінгтона, «глокалізації» Р. Робертсона; концепції «правових сімей» Р. Давида, «правових кіл» К. Цвайгерта та Х. Кьотца, «юридичної географії світу» А.Х. Саїдова, «неуніверсальності» права С. П. Синхи, «кризи західної традиції права» Г. Бермана, «правових традицій» П. Глена, «правової культури» М. Глендон та ін.

^ Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертаційна робота є першим у вітчизняній науці дослідженням філософських та методологічних засад юридичної компаративістики як сучасного етапу розвитку порівняльного правознавства. У дисертації висунуто й обґрунтовано низку положень, з точки зору автора нових у концептуальному плані та важливих для юридичної науки, а саме:

вперше:

– встановлено значення компаративізму для юридичної компаративістики та його природу як діалектичної єдності модернізму і постмодернізму, що репрезентує у постмодерністській перспективі один із видів світогляду, елімінує абсолютизацію універсальності модернізму й плюральності постмодернізму, базується на зіставленні глобального і локального, реального і віртуального, раціонального та ірраціонального, наукового й позанаукового;

– визначено, що розвитку порівняльного правознавства періоду модерну властиве домінування концепції «універсального» права, що ґрунтувалася на «європоцентризмі», постмодерністському порівняльному правознавству – заперечення універсальності права і визнання плюралізму правових культур і традицій, а пост-постмодерністському – усвідомлення відносності глобального і плюрального (глокальності) у правовій реальності, полілогічності побудови світового та національного порядків;

– доведено, що юридична компаративістика є постнекласичним етапом розвитку порівняльного правознавства, який, зберігаючи наступність з попередніми, характеризується своєрідністю в предметному та методологічному аспектах. Зокрема, у предметному – базується на плюралізмі правових культур, діалогічності становлення «світової» правової культури, соціальній та культурній обумовленості правової реальності, єдності правової глобалізації та правової плюралізації, а в методологічному – ґрунтується на компаративізмі, компаративному підході та компаративному методі;

– здійснено авторську інтерпретацію юридичної компаративістики як сфери юридичних компаративних досліджень та форм їх організації і забезпечення. Юридична компаративістика репрезентується як спеціальні знання, наукова діяльність, соціальний інститут, форма культури;

– визначено як основні складові юридичної компаративістики юридичну компаратологію – автономну юридичну наукову дисципліну та юридичну компарацію – сферу дисциплінарних і міждисциплінарних, проблемних і пошукових юридичних досліджень, своєрідністю яких є використання компаративного методу. Юридична компаратологія інтерпретується як юридична наукова дисципліна, об’єктом якої є плюралізм правових реальностей макросоціальних «одиниць» (країн, цивілізацій, культур, традицій), а предметом – всезагальні, загальні, різні та унікальні їх властивості. Юридична компарація розуміється переважно як «передній край» даної науки, пошукові юридичні компаративні дослідження проблемного характеру, яким властива мінливість їх самоорганізаційної структури;

– доведено, що методологія юридичної компаративістики існує на різних рівнях і охоплює різноманітні її прояви, серед яких виокремлюються як основа компаративний підхід та компаративний метод, що об’єднує всі методи досліджень «не одного» («одного, другого, іншого») об’єкта чи його стану, предметом яких є виявлення всезагального, загального, різного та унікального. Він не зводиться тільки до порівняльного методу, його складовими є порівняння, зіставлення, протиставлення, конфронтація, контрастування та інші методи;

– запроваджено в науковий обіг поняття «правова глокальність», що відображає діалектику глобального і плюрального в правовому розвитку;

удосконалено:

– поняття «компаризм», «компаратологія», «компарація» та ін., що розкривають та конкретизують множину проявів компаративізму у сфері права та формах його пізнання, визначають «формати» ставлення до світу права як розмаїття правових реальностей цивілізацій, правових культур та традицій, світового порядку як результату їх реальної взаємодії;

– філософсько-правові підстави юридичної компаративістики, які акумулюються в таких положеннях: право є компаративним за своєю сутністю, соціально й культурно обумовленим, одним із домінуючих соціальних регуляторів; плюралізм форм буття права породжує багатоманітність його світоглядних, філософських, наукових, практичних, повсякденних рефлексій; право і його пізнання – «людиномірні»; основою компаративної методології є множинність теорій та плюралізм методів; право, його пізнання та право як пізнання залежні від людської діяльності;

– інтерпретацію «неуніверсальності» права, обмеженості «західної традиції» праворозуміння і «європоцентризму», плюралізму цивілізацій, у яких домінують різні соціальні регулятори;

– на підставі положення про те, що регулятивність є іманентною властивістю не тільки соціальних норм, а й багатьох інших соціально-культурних феноменів, виокремлення такої площини соціальної реальності як регулятивний простір, у якому право існує лише як один із соціальних регуляторів;

– положення про те, що компаративізація соціально-гуманітарних наук є однією з тенденцій їх розвитку, кожна зі споріднених з правознавством соціально-гуманітарних наук надає можливість досліджувати право в певному контексті його конкретно-історичного буття, співвідношень із взаємопов’язаними соціальними явищами, а на їх «перехресті» постають нові сфери міждисциплінарних компаративних досліджень права та відповідні наукові дисципліни як форми їх організації;

– розв’язання проблеми становлення «світової» та «національної» юридичної компаративістики в контексті глобалізації та регіоналізації науки, її полілогічності, культурної обумовленості та «неуніверсальності»;

– обґрунтування створення вітчизняної юридичної компаративістики на засадах української правової й філософської культури, з урахуванням тенденцій розвитку науки в інших країнах та цивілізаціях, входження у світовий, регіональний інформаційний і науковий простір за умов збереження національних наукових традицій та впливу на глобальні процеси;

– враховуючи багатоманітність та різноплощинність предметних, проблемних і методологічних зв’язків юридичної компаративістики з іншими науковими дисциплінами, пропозиції щодо розвитку таких напрямів вітчизняних філософських і наукових досліджень, як компаративна філософія права, географія права, компаративна історія права, компаративна правова лінгвістика, регулятологія та ін.;

набули подальшого розвитку положення про те:

– що еволюція порівняльного правознавства пов’язана зі становленням його національних шкіл, домінуючим впливом певних з них в окремі періоди його розвитку, що зумовлювало й своєрідність розуміння порівняльного правознавства та напрямів порівняльно-правових досліджень;

– що виникнення та розвиток порівняльно-правових досліджень в Україні характеризуються переважною орієнтацією на з’ясування спільного з правовим розвитком інших країн, історичною спрямованістю при домінуючому значенні позитивного права держав, до складу яких входили українські землі;

– що плюралізм наявних інтерпретацій порівняльного правознавства є наслідком його різних концептуалізацій, своєрідність яких зумовлена суб’єктивними і об’єктивними чинниками, зокрема, світоглядними, науковими і правовими орієнтаціями авторів, конкретно-історичним станом розвитку юридичної науки і права, поширенням у різних країнах світу, особливостями національних правових систем та їх взаємодій;

– що проблематику досліджень порівняльного правознавства доцільно визначати стосовно проблем його предмета, структури, форм організації та зв’язків з іншими юридичними і компаративними дослідженнями, а шляхи розв’язання існуючих проблем набувають своєрідності в контексті філософсько-методологічних підходів постмодернізму і компаративізму;

– що інтеграція юридичної компаративістики у компаративні науки, рецепція з відповідною трансформацією їх методології, з одного боку, збагачує методологічний потенціал юридичних компаративних досліджень, забезпечує адекватне осмислення багатовимірності правової реальності, а з іншого боку, дозволяє зробити свій «внесок» у компаративну методологію;

– що множинність складових та структуризацій юридичної компаративістики зумовлено багатоманітністю форм буття права, розмаїттям його зв’язків з іншими соціальними явищами, плюралізмом епістемології юридичної науки і наукових явищ (наукової спеціальності, наукової школи, наукової професії, масиву спеціальних публікацій, наукових комунікацій тощо);

– що соціальна ситуація локалізує «час» і «простір» стосовно певного стану реальності, суб’єкта, явища тощо, а її основу становлять взаємодіяння суб’єктів, в яких і через які втілюються в життя регулятиви зовнішнього та внутрішнього (саморегуляція) характеру.

^ Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації сформульовано й обґрунтовано висновки і пропозиції, що сприятимуть подальшому філософському осмисленню юридичної компаративістики, удосконаленню методологічного арсеналу юридичних правових досліджень.

Наукові здобутки, репрезентовані в даній роботі:

– у науково-дослідній сфері орієнтують на нові напрями в розробці проблематики філософської інтерпретації правових реалій;

– у сфері нормотворчості та правозастосування можуть бути використані в роботі з рецепції правового досвіду інших країн;

– у навчальному процесі використовуються при підготовці навчально-методичних матеріалів з теорії держави і права, юридичної деонтології, юридичної компаративістики, методології правознавства та викладанні відповідних навчальних дисциплін у навчальних закладах МВС України та Міністерства освіти і науки України (акт про впровадження в навчальний процес Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ від 17 лютого 2006 р., акт про впровадження в навчальний процес Київського національного університету внутрішніх справ від 25 квітня 2006 р. та ін.).

^ Особистий внесок здобувача. Викладені в дисертації положення, які складають новизну роботи, розроблено автором особисто. Наукові ідеї та розробки, що належать співавторам опублікованих праць, у дисертації не використовувалися. Особисті теоретичні розробки дисертанта в наукових працях, опублікованих у співавторстві, становлять:

Тихомиров О.Д. (у співавт.) Російська та українська традиції державорозуміння // Наук. вісн. Нац. акад. внутр. справ України. – 2005. – № 5. – С. 3–9. – 40 %;

Тихомиров О.Д. (у співавт.) Теорія держави і права – К.: Юрінформ, 1995. – 190 с. – 30 %;

Тихомиров О.Д. (у співавт.) Теорія держави і права: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 448 с. – 30 %;

Тихомиров О.Д. (у співавт.) Юридична деонтологія (основи юридичної діяльності: теоретичні і деонтологічні аспекти): Наук.-метод. посіб. – К.: Нац. акад. внутр. справ України, 2000. – 375 с. – 50 %;

Тихомиров О.Д. (у співавт.) Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності): Навч. посіб. – К.: Знання, 2005. – 655 с. – 50 %.

^ Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювались на засіданнях кафедри теорії держави і права Київського національного університету внутрішніх справ, а також оприлюднені на: науковій конференції «Конституція України – основа модернізації держави та суспільства» (м. Харків, 2001); міжнародній науково-практичній конференції «Реформування правової системи України: проблеми і перспективи розвитку в контексті Європейських інтегративних процесів» (м. Київ, 2004); IV міжнародній науковій практичній конференції «Динаміка наукових досліджень – 2005» (м. Дніпропетровськ, 2005); міжнародній науково-практичній конференції «Економічна безпека держави в умовах інтеграції до світового співтовариства» (м. Дніпропетровськ, 2005); III Міжнародній науково-практичній конференції «Сучасні проблеми управління» (м. Київ, 2005); ХІІ регіональній науково-практичній конференції "Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні" (м. Львів, 2006).

На монографію – Тихомиров А.Д. Юридическая компаративистика: философские, теоретические и методологические проблемы. – К.: Знання, 2005. – 334 с. – опубліковані рецензії: Бабкін В.Д. Актуальне дослідження проблем юридичної компаративістики // Наук. вісн. Київ. нац. ун-ту внутр. справ. – 2006. – № 2. – С. 269–272; Тимощук О.В. Рецензія на монографію О. Д. Тихомирова «Юридична компаративістика: філософські, теоретичні та методологічні проблеми» // Уч. записки Таврического нац. ун-та им. В.И. Вернадского. Научный журнал. Сер. «Юридические науки». Т. 19 (58). – 2006. – № 1. – С. 253–255).

Публікації. Основні положення і висновки дисертації опубліковані в монографії: Тихомиров А.Д. Юридическая компаративистика: философские, теоретические и методологические проблемы. – К.: Знання, 2005. – 334 с.
(17 др. арк.), чотирьох навчальних посібниках і 33 публікаціях у наукових журналах, збірниках наукових праць, матеріалах науково-практичних конференцій, у тому числі 23 – у фахових журналах та збірниках наукових праць, переліки яких затверджені ВАК України.

^ Структура та обсяг дисертації. Структура відповідає меті, завданням і предмету дослідження, логіці наукового пошуку і вимогам ВАК України. Дисертація складається із вступу, п’яти розділів, сімнадцяти підрозділів, висновків і списку використаних джерел (577 найменувань на 53 сторінках). Загальний обсяг дисертації становить 461 сторінку, із них основного тексту – 408 сторінок.


РОЗДІЛ 1

^ ІСТОРІОГРАФІЯ КОМПАРАТИВНИХ ПРАВОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ


1.1. Концептуалізація порівняльного правознавства в розвідках учених ХІХ–ХХ століть


У цьому підрозділі висвітлюються результати вивчення, класифікації та критичного аналізу існуючих теоретичних моделей порівняльного правознавства.

Первинне ознайомлення із проблемами розуміння порівняльного правознавства (порівняльного права), викладеними в працях найбільш відомих у юридичному науковому світі вчених-компаративістів, показало відсутність загальновизнаного (традиційного, загального) підходу до інтерпретації поняття, структури, цілей, функцій та інших компонентів змісту цієї сфери правових досліджень, її співвідношення з іншими юридичними, іншими соціально-гуманітарними науками, формами пізнання правової реальності. Різноманіття позицій учених проявляється на різних рівнях її вивчення: понятійному, структурному, цільовому, історичному, національному та ін. Внаслідок цього видається доцільним досліджувати ці проблеми в площині плюралізму (множинності) інтерпретацій порівняльного правознавства (порівняльного права), у першу чергу в теоретичному, просторовому (географічному), історичному (часовому) і методологічному аспектах [470].

Відповідно до сформованої традиції, множину концептуалізацій порівняльного правознавства (порівняльного права), що мають персоніфіковану природу, можна поділити на чотири основні групи: до першої групи належать вчені, які більше схиляються до розуміння порівняльного правознавства (порівняльного права) як науково застосовуваного в юридичній науці порівняльного методу, ніж як автономної юридичної науки (Ф. Поллок, Р. Давид, Х. Гаттеридж, Є. Петерсон, К. Цвайгерт, Х. Кьотц, К. Осакве та ін.); представники другої групи дослідників відносять порівняльне правознавство (порівняльне право) до автономної або допоміжної юридичної наукової дисципліни (Р. Салейль, Є. Рабель, Є. Ламбер, М. Богдан, А.Х. Саїдов, М. М. Марченко, Ю.О. Тихомиров та ін.); учені третьої групи інтерпретують порівняльне правознавство (порівняльне право) як єдність юридичної науки й наукового методу (А.О. Тілле, M. Вінтертон); четверту групу утворюють учені, які під порівняльним правознавством (порівняльним правом) розуміють інші наукові явища, зокрема поле, сферу, напрям порівняльних правових досліджень і т. д. ( М. Боруцка-Арцтова, Р. Лукич) [477].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

— запропонований підхід дає більше підстав розглядати порівняльне правознавство не як науку, а як напрям досліджень у рамках загальної теорії права, або як складову методології правознавства [453, с. 31], але в такому випадку змішуються два різних аспекти: теорія як змістовне (предметне) знання і теорія методу (вчення про метод), що є частиною методології науки, а не окремою наукою, будучи знанням методологічним, процедурним;

— таке розуміння припускає інтерпретацію певної теорії або іншої сукупності наукових знань уже не як результат вивчення, а як інструмент вивчення, тобто як методологію застосування цієї теорії. Оскільки не будь-яка сукупність наукових знань може дати нове знання, то для застосування як метод вони повинні бути певним чином упорядковані, систематизовані, перетворені;

— непереконливим виглядає обмеження порівняльного правознавства тільки науковим знанням і методом, такою ж мірою в цій ролі може виступати й формалізоване правове знання, описане в законодавстві та інших правових документах, що може розглядатися як метод практичних перетворень соціальної і правової реальності;

— якщо знання — це метод, то як, у результаті й на основі чого розроблені ці знання, які методи при цьому використовувалися, з яких причин дані знання можуть застосовуватися в порівняльному правознавстві, тобто повинні бути досліджені процеси й процедури переходу від методів і предмета до знання й від нього до методу.

Таким чином, незважаючи на позитивні сторони цього підходу, що дозволяють зняти протилежність розуміння порівняльного правознавства й порівняльного права, багато які його аспекти залишаються невивченими. Причому, видається, що з урахуванням ряду обмежень, введених А.О. Тілле та іншими його прихильниками, вони не можуть бути розв’язані. У зв'язку з цим, потрібне їхнє переосмислення, зокрема у рамках діял^ 1.3. Генеза порівняльно-правових досліджень в Україні

Цей підрозділ присвячений вивченню особливостей виникнення, становлення та розвитку порівняльно-правових досліджень у вітчизняному правознавстві.

Подібно до інших країн використання (рецепція) іноземного правового досвіду властива стародавнім правовим документам, що існували на українських землях. Вивчення іноземного правового регулювання і законодавства мало в Україні більше прикладний або освітній характер. Внаслідок особливостей історії України, становлення і розвитку її державності в історичному вивченні українського права необхідно розрізняти історію права, що діяло на території України, як історію взаємодії права (законодавства) інших держав і власне українського національного права, яке мало більшою мірою форму місцевого (земельного, князівського, старшинського) і зв