Реферат: Регіональний науковий юридичний альманах молодих дослідників українська державність та право на рубежі сторіч

РЕГІОНАЛЬНИЙ НАУКОВИЙ ЮРИДИЧНИЙ

АЛЬМАНАХ

МОЛОДИХ ДОСЛІДНИКІВ





УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ ТА ПРАВО НА РУБЕЖІ СТОРІЧ


присвячений 160-річчю юридичної освіти і науки в Одесі





^ МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ


Одеська національна юридична академія


Студентське наукове товариство


Рада молодих вчених


Громадська організація «Наше право»


^ РЕГІОНАЛЬНИЙ НАУКОВИЙ

ЮРИДИЧНИЙ АЛЬМАНАХ


молодих дослідників


УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ ТА ПРАВО

НА РУБЕЖІ СТОРІЧ


присвячений 160-річчю юридичної освіти і науки в Одесі


Випуск І





Одеса

2006

ББК 67 (4 Укр) я 43

УДК 340 (477) (059)

У 455


У 455 ^ Регіональний науковий юридичний альманах „Українська державність та право на рубежі сторіч”. Випуск І. / За заг. ред. проф., докт. юрид. наук, Оборотова Ю.М. – Одеса, 2006. – 160 с.

Укр. та рос. мовами


^ НАУКОВА РАДА:


Оборотов Ю.М. – доктор юридичних наук, професор,

заслужений юрист України (голова ради)

Харитонов Є.О. – доктор юридичних наук, професор, заслужений

діяч науки і техніки України, академік УАННП

Харитонова О.І. – доктор юридичних наук, професор

Додін Є.В. – доктор юридичних наук, професор,

заслужений діяч науки і техніки України

^ Долежан В.В. – доктор юридичних наук, професор

Туляков В.О. – доктор юридичних наук, професор

Івакін О.А. – доктор філософських наук, професор

Дамірлі М.А. – доктор юридичних наук, професор

^ Червоний Ю.С. – кандидат юридичних наук, професор,

член-кореспондент АПрН України

Глиняний В.П. – кандидат історичних наук, професор

Дрішлюк А.І. – кандидат юридичних наук, доцент

^ Кравченко С.П. – кандидат юридичних наук, доцент

Картузова І.О. – кандидат юридичних наук, доцент

Царьова Л.К. – кандидат юридичних наук, доцент

Орловська Н.А. – кандидат юридичних наук, доцент

^ Пашковський М.І. – кандидат юридичних наук, доцент

Гуревський В.К. – кандидат юридичних наук, доцент

Комаха В.О. – кандидат юридичних наук, доцент

Пехник А.В. – кандидат політичних наук, доцент

^ Мамич М.В. – кандидат філологічних наук, доцент


Редактори та укладачі: Еннан Р.Є., Акіменко Ю.Ю.


Перший випуск Регіонального наукового юридичного альманаху „Українська державність та право на рубежі сторіч”(присвячений 160-річчю юридичної освіти і науки в Одесі) містить наукові праці студентів, курсантів, аспірантів, здобувачів, ад’юнктів та молодих дослідників ВНЗ, факультетів та інститутів юридичного профілю м. Одеси.

Наукова рада та редакційна колегія не завжди поділяють думку авторів. Повну відповідальність за науковий зміст та якість поданих матеріалів несуть автори, а також їхні наукові керівники.

© Одеська національна юридична академія, 2006

© Громадська правозахисна організація „Наше право”, 2006

^ ПЕРЕДНЄ СЛОВО


Сучасне життя потребує глибоких змін у механізмі дії права та державної організації суспільства. Для України процеси перетворень у правовому і державному житті ускладнені економічними та соціальними проблемами, перманентною кризою державної влади, духовними розчаруваннями людей.

Все це накладає специфічний відбиток на розвиток українського права та держави, потребує пошуку нових неординарних та одночасно прийнятних для нашої правової культури та правового менталітету, ефективних рішень у нормативно-правовому та державному забезпеченні життєдіяльності громадян України.

Під цим кутом зору дуже важливим є включення у творчий процес по створенню регулятивних новел українського права та вдосконаленню діяльності державних органів України перспективної молоді.

Одеська правнича школа за останнє десятиліття посилила свої позиції у науковій та освітній сферах, поповнюючись актуальними дослідженнями та чисельними навчальними виданнями.

У цей же час намагаються не відставати від своїх славних вчених молоді автори, студенти та аспіранти, що отримало своє вираження у їх чисельних виступах на наукових конференціях, публікації ними наукових статей у різноманітних збірниках. Разом з тим, настав час для видання в Одесі спеціального альманаху молодих дослідників, які сьогодні активно працюють у сфері юриспруденції.

Перший номер альманаху присвячений 160-річчю юридичної освіти і науки в Одесі, що само по собі є показовим і має на меті збереження та помноження славних традицій дослідників Одеської школи права.

Побажаємо альманаху у добру путь, помножуватися новими його виданнями, а молодим авторам – не лише визнання у професійному юридичному середовищі, але й цікавих теоретичних розвідок, ефективних пропозицій по вдосконаленню правового регулювання в Україні, утвердження, збереження та розвитку фундаментальних правових основ і державних інститутів, нашої культури та цивілізації.


доктор юридичних наук, професор,

заслужений юрист України ^ Ю. М. Оборотов


Теорія держави і права. Філософія права.

_____________________________________________________________________________________


Оборотов И.Г.

Одесская национальная юридическая академия

^ ХРОНОЛОГИЯ И ХРОНОМЕТРИЯ

ПРАВОВОГО БЫТИЯ

На нынешнем этапе развития отечественной юридической науки большое внимание уделяется методологической проблематике [1]. При этом ощущается потребность в выработке системы категорий и понятий, которые послужили бы методологической основой при исследовании вопросов времени в правовой реальности.

Заметим, что необходимость чёткого определения понятий ощутима в практической деятельности не менее, чем в научных исследованиях поскольку правовые установления (в частности – дефиниции), приводимые в разных нормативно-правовых актах, часто трактуют одно и то же понятие неодинаково. В такой ситуации совершенно ясно, что единообразное применение законов судами, задекларированное в п.4 ч.4 ст.18 Закона Украины «О судоустройстве Украины» [2], невозможно. Однако, прежде, чем формулировать нормативные понятия, которые действительно отвечали бы требованиям эффективного осуществления права, следует вывести научные категории, могущие быть использованными в правотворческой деятельности: в этом и состоит цель данной статьи.

Исследование фактора времени в правовой сфере ограничено проблемой сроков и базируется на работах отечественных и зарубежных учёных – представителей различных отраслей юридической науки: Ж.-Л. Бержеля, В. М. Горшенева, В. П. Грибанова, М. А. Исаева, Х. Коха, В. В. Луць, И. Б. Новицкого, Г. И. Петрова, П. М. Рабиновича, Ч. Санфилиппо и др. Особое внимание уделяется наследию классиков отечественной юридической мысли (в частности – Д. И. Мейера, Г. Ф. Шершеневича, П. П. Цитовича), законодательству и юридической практике.

Время может быть рассмотрено с точки зрения хронологии или с точки зрения хронометрии [3]. В основе хронологического времяисчисления лежит момент времени; хронометрического – длительность времени.

Несомненно, хронология и хронометрия имеют место при определении временных пределов действия права (например, связывание момента вступления закона в силу с определённой датой или событием, либо же с истечением определённого срока), но гораздо большее распространение они получают в сфере правового регулирования, то есть непосредственного воздействия права на общественные отношения.

Русский юрист середины ХІХ века Д. И. Мейер верно заметил, что "юридические отношение так тесно связаны со всей деятельностью граждан, что естественно подводить и их под общее летоисчисление. И действительно, юридический быт также придерживается его: понятия о годе, месяце, неделе, дне и т. д. применяются и юридическим отношениям. Но в юридическом времяисчислении представляются и некоторые особенности, так что общее гражданское летоисчисление применяется к юридическим отношениям только с некоторыми изменениями" [4].

Как хронология, так и хронометрия основываются на метрических свойствах времени: они используют такие единицы времяисчисления как минуты, часы, сутки, недели, месяцы, годы и т. д. различие заключается в трактовке этих единиц: если для хронологии значение имеет конкретный момент времени (например, конечным моментом срока действия договора устанавливается 1 июля 2006 года); то для хронометрии важна возможность измерить с помощью этих единиц длительность какого-либо действия, бездействия или события (например, срок действия договора найма жилого помещения может быть установлен в три года).

Римское право использовало и хронологию и хронометрию, употребляя два понятия: dies (от "день") и tempus (от "время"). Хотя на русский язык и первое, и второе переводятся как "срок", их нельзя смешивать – такая терминологическая путаница связана с отсутствием слова, адекватного понятию "dies".

Этимология русского "срок" восходит к древнерусскому "сърокъ" – "отрезок времени, в отношении которого состоялось соглашение, оговоренный промежуток времени". "Сърокъ", в свою очередь, происходит от древнейшего значения глагола "съреку" – "условливаюсь, договариваюсь" [5]. Таким образом, первоначально срок представлял собой "промежуток времени, который не был установлен произвольно, а упорядочен и определён соглашением или авторитетом власти" [6].

В древнерусском и современном русском языке также отсутствует специальное понятие, которое обозначало бы момент времени – для этого используется слово "срок". В. И. Даль определил его как "определённую продолжительность времени и самый предел этого времени" [7]. Такая ситуация наблюдается и в юриспруденции: ещё полтора столетия назад Д. И. Мейер писал, что понятие о сроке "довольно неопределённо: сроком называется у нас и предел времени, к которому должно совершаться известное действие или к которому оно должно окончится, сроком называется и пространство времени, в течение которого должно совершится действие; сроком называется и наступление определённого времени" [8].

Между тем, в украинском языке, наряду с понятием "строк", соответствующим "сроку" в древнейшем его значении, присутствует понятие "термін". Понятие "термін" ведёт этимологию от имени древнеримского божества границ Терминуса (Terminus) [9] и было заимствовано через германские языки (ср.: нем. "Termin", англ. "term") и обозначает именно момент времени. Украинское законодательство использует оба этих понятия в соответствующих значениях. Так, в ст. 251 ГК Украины 2003 г. было дано их официальное истолкование: "строком" является определённый период во времени, с истечением которого связаны действия или события, которые имеют юридическое значение; "терміном" – определённый момент во времени, с наступлением которого связано действие или событие, которое имеет юридическое значение. При этом, ст. 252 Гражданского кодекса Украины указывает, что "строк" определяется годами, месяцами, неделями, днями или часами, а "термін" – календарной датой или указанием на событие, которое должно неминуемо наступить.

Таким образом, следует признать за украинским законодательством большую определённость по сравнению с российским, где длительность и момент времени обозначаются с помощью одного и того же понятия – "срок".

Хронологическое и хронометрическое измерения юридического быта имеют немаловажное практическое значение.

Так, в римском частном праве срок-dies (момент) представлял собой такую оговорку, которая связывала с будущим и несомненным событием действительность сделки или её прекращение. В первом случае срок назывался "начальным" (dies a quo – день, с которого), во втором – "конечным" (dies ad quem – день, до которого) [10].

В сделках, связанных с распоряжением (например, с передачей вещного права, куплей-продажей, меной) значение имел только начальный срок, в обязательственных же сделках (заем, найм) – оба.

В отношении "неминуемого наступления" события, о котором идет речь в ч. 2 ст. 252 Гражданского кодекса Украины нужно сказать следующее: во-первых, неминуемость события – это неотъемлемая характеристика срока, отличающая его от условия (при котором неизвестно, наступит ли событие вообще); во-вторых, о неминуемом событии точно известно, что оно наступит, но когда оно наступит может быть точно известно, а может быть и неизвестно. Здесь просматривается параллель с римским частным правом, где сроки – dies подразделялись на certus quando ("точно известно когда") и incertus quando ("неизвестно когда") [11]. Примером первого вида сроков может быть наступление праздника Рождества, начало очередной сессии парламента и т. д.; второго – смерть определённого лица, утверждение парламентом кандидатуры премьер-министра и проч.

Основные категории в сфере хронологии – датирование, одновременность и последовательность.

Датирование (обозначение места в календарной временной шкале), по словам Г. И. Петрова, широко используется прежде всего в целях обозначения времени разработки, принятия, опубликования и вступления в силу нормативно-правовых актов, а также актов, вносящих в них изменения, дополнения или отменяющих их действие [12]. Кроме того, "неподвижная" во времени дата служит постоянным временем отсчета в последовательной смене актов, действий и событий [13].

Одновременность может быть представлена как "установление необходимости совпадения во времени управленческих действий или фиксирование имевших место управленческих событий" [14]. Однако, ограничение использования категории одновременности сферой управления видится чересчур узким. Одновременность может устанавливаться всегда, когда речь идет о чётко фиксированных во времени (то есть датированных) действиях и событиях.

Через одновременность между юридически значимыми действиями и событиями определяется отношение типа "раньше-позже", то есть выстраивается их последовательность. Последовательность, как связь "между предшествующими и последующими действиями и событиями, в социальном регулировании объясняется объективными причинно-следственными связями явлений и событий в природе и обществе" [15]. Она включает в себя как необходимые элементы процессы датирования и установления одновременности.

Расположение действий и событий в хронологическом порядке имеет важное значение при разрешении ряда вопросов юридического характера. Например, ст. 58 Конституции Украины устанавливает, что никто не может привлекаться к ответственности за совершённое деяние, если на момент его совершения оно не считалось правонарушением. В уголовном праве здесь важны два момента: 1) дата вступления в силу закона, устанавливающего преступность деяния; 2) дата совершения этого деяния. Уполномоченное должностное лицо либо орган определяют, какой из этих моментов наступил раньше, а какой позже и устанавливает их последовательность. На этом основании разрешается вопрос о привлечении (если деяние совершено после вступления закона в силу) либо непривлечении (если оно совершено ранее) виновного лица к ответственности.

В частном праве определение момента времени также немаловажно. Так, в украинском праве договор считается заключённым с момента получения лицом, которое направило предложение заключить договор, ответа о принятии этого предложения (ч. 1 ст. 640 Гражданского кодекса Украины). Такая же ситуация наблюдается и в немецком праве, однако в английской правовой системе дело обстоит иначе: по английскому общему праву достаточно, чтобы контрагент бросил свой письменный ответ с волеизъявлением в почтовый ящик (mailbox, или posting rule). Если контрагент, которому послана оферта, хочет её письменно подтвердить, то договор, согласно правилу "почтового ящика", считается заключённым с момента, когда ответ с акцептом опущен в почтовый ящик, независимо от того, будет ли волеизъявление акцептанта получено оферентом или нет [16].

Если с точки зрения хронологии время – последовательность определённых точек ("моментов времени"), то с позиции хронометрии оно выступает в качестве некоторой длительности. Хронология и хронометрия тесно связаны между собой, поскольку длительность ограничивается двумя моментами времени – начальным и конечным. Отсюда, с одной стороны, точное указание этих моментов времени позволяет рассчитать длительность, с другой стороны, знание длительности и одного из моментов времени даёт возможность установить второй момент.

В правовой сфере длительность находит отражение в сроках и давностях. Срок понимается как продолжительность времени, с наступлением либо истечением которой связывают наступление определённых юридических последствий. Давность – это вид срока, истечение которого влечёт определённые правовые последствия.

Следует отметить, что зачастую хронология и хронометрия используются вместе. К примеру, ст. 338 Гражданского кодекса Украины устанавливает, что лицо, нашедшее утерянную вещь приобретает право собственности на неё по истечении шести месяцев с момента заявления о находке в милицию или органы местного самоуправления (за исключением ряда случаев, установленных в той же статье Гражданского кодекса). Здесь присутствует длительность времени (шесть месяцев) и момент её истечения, с которого возникает право собственности на найденную вещь.


Литература


1. Сердюк О. В. Методологічні дослідження в правознавстві: зміна парадигм // Актуальні проблеми держави і права. Збірник наукових праць. / Редкол.: С.В.Ківалов (голов. ред.) та ін. – Одеса: Юридична література, 2005. – Вип..24. – С.217.

2. Про судоустрій України: Закон України від 7 лютого 2002 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2002. - № 27-28. – Ст. 180.

3. Бержель Ж. -Л. Общая теория права. – М.:Nota bene, 2000.– С. 221.

4. Мейер Д. И. Русское гражданское право (В 2-х ч. ). Ч. 1. – М.:Статут, 1997. – С. 197.

5. Исаев М. А. Толковый словарь древнерусских юридических терминов. – М.: Спарк, 2001. – С. 102.

6. Там же. – С. 102.

7. Даль В. И. Толковый словарь живого великорусского языка. Т. 4: Р-V. – М.: Русский Язык, 1980. – С. 304.

8. Мейер Д. И. Русское гражданское право (В 2-х ч.) Ч. 1. – М.: Статут, 1997. – С. 195.

9. Словник іншомовних слів / Уклад.: С. М. Морозов, Л. М. Шкарапута. – К.: Наукова думка, 2000. – С. 570.

10. Санфилиппо Ч. Курс римского частного права. – М.: БЕК, 2000. – С. 76.

11. Санфилиппо Ч. Указ. соч. – С. 73.

12. Петров Г. И. Время в советском социальном регулировании // Правоведение. – 1983. - №6. – С. 47.

13. Петров Г. И. Фактор времени в советском праве // Правоведение. – 1982. - №6. – С. 48.

14. Там же. – С. 50.

15. Там же. – С. 50.

16. Кох Х., Магнус У., Винклер фон Моренфельс П. Международное частное право и сравнительное правоведение. – М: Междунар. Отношения, 2003. – С. 356.


Фальковський А.О.

Одеська національна юридична академія

^ ДО ПРОБЛЕМИ ДЕТЕРМІНОВАНОСТІ ТЕРОРИЗМУ:

ПСИХОЛОГІЧНИЙ ТА СВІТОГЛЯДНИЙ АСПЕКТИ

Швидка динаміка терористичних актів, що спостерігається на протязі останніх десятиліть змушує замислитись над проблемою визначення чинників виникнення та розвитку тероризму. При розкритті цієї проблеми необхідно враховувати її багатовимірний, комплексний характер та зв'язок з особливостями психіки, свідомості та світогляду сучасної людини. Дослідження світоглядних та психологічних чинників виникнення та розвитку сучасного тероризму можливо шляхом застосування міждисциплінарного аналізу та вирішення багатьох важливих філософських, психологічних та правових питань. Для будь-якої країни світу, у тому числі України, є нагальною потребою розробка стратегії по запобіганню тероризму, тому наше дослідження є вельми актуальним та корисним як з теоретичної, так і з практичної точки зору.

Загальною метою нашого дослідження є розкриття специфічності світогляду та психіки людини як суб’єкту терористичної діяльності. Завданням дослідження є визначення світоглядних та психологічних чинників як основи мотивації тероризму, їхній взаємозв’язок та взаємовплив.

Проблема мотивації тероризму привертає значну увагу сучасних психологів, політологів, філософів, юристів. Тероризм у наш час стає об’єктом дослідження відомих політологів, юристів, психологів та філософів. У різних країнах світу відбуваються конференції та “Круглі столи”, на яких обговорюються різноманітні аспекти проблеми тероризму та можливості застосування міждисциплінарного аналізу у його дослідженні. Для визначення світоглядних та психологічних чинників виникнення та розвитку тероризму автором використовувались праці Я. І. Гілінського, А. Камю, Д. В. Ольшанського, С.В. Цицарева, О. І. Юрьева.

Практично в усіх європейських мовах, а також у персидський (фарсі), є слова, які походять від латинського “terror”, що в перекладі означає “жах”. В українській мові існує два найбільш близьких до цього слова іменника “тероризм” та “терор”. Перше найчастіше використовується у юридичній літературі для позначення особливого типу політичного злочину, що використовує насилля та залякування для досягнення конкретних цілей. Поняття “терор” у науковій та публіцистичній літературі має різне значення, але найбільш загальноприйнятим є його застосування для характеристики політики держави, спрямованої на залякування своїх громадян, та використання нелігитимного насилля. Об’єктом нашого дослідження є саме тероризм, як специфічний феномен сучасної соціальної реальності, в аспекті визначення чинників його виникнення та розвитку.

У психолого-політичному сенсі тероризм є силовим вирішенням проблем політичного протистояння між людьми шляхом дестабілізації психологічного стану опонента методами насилля, не обмеженого цивілізованою мораллю та міжнародним правом. Також на загострення проблеми тероризму у сучасному світі впливає глобалізація, що поставила перед людством багато нових питань. Отже, сучасний тероризм є нервовою реакцією на глобальні зміни у світі[1]

Мотивація тероризму складається з багатьох чинників, серед яких найбільш важливими є психологічні та світоглядні. Досліджуючи психологію тероризму, Д. В. Ольшанський зазначає: ”Тероризм представляє собою особливий, деструктивний різновид людської діяльності. Однак, як і будь-яка інша діяльність, вона має тричленну структуру (діяльність – дія – операції), якій відповідають три види підбурюючих стимулів (мотив – мета – умови). Мотив має функції спонукання та формування змісту для терориста. Серед основних мотивів терористичної діяльності (“терористичної праці”) виділяють 1) меркантильні мотиви, 2) ідеологічні мотиви, 3) мотиви перетворення, активної зміни світу, 4) мотив влади над людьми, 5) мотиви інтересу та привабливості тероризму як особливої діяльності, 6) «товариська» мотивація емоційної прихильності, 7) мотив самореалізації”[2]. Запропонована автором класифікація мотивів терористичної діяльності є вельми цікавою, але не зовсім точною. Вона відображає психологічні та світоглядні чинники мотивації тероризму як тотожні, що є з гносеологічної точки зору не зовсім правильним. Адже світогляд людини не зводиться до її психіки, він є більш складним феноменом.

Для людини саме цінність є чинником, що спонукає до будь-якої дії, вона стає основою вибору певної моделі ставлення до навколишнього світу. Специфіка ціннісного компоненту у світогляді терористів була об’єктом осмислення для відомого французького філософа А. Камю. Він уперше серед філософів звернувся до аналізу внутрішнього світу терористів, осмислюючи роль цінностей у мотивації тероризму. За А. Камю, саме формування та утвердження нових цінностей було тією причиною, що спонукала терористів ХІХ століття звернутися до терористичної діяльності[3].

Для розкриття світоглядних чинників мотивації тероризму слід проаналізувати ставлення людини до суспільства, в якому він мешкає та його норм. Такий підхід до проблеми тероризму дозволяє вирішити найбільш складне завдання у його дослідженні – визначити, які особливості свідомості людини роблять можливим звернення до терористичної діяльності як специфічної форми людської практики. Вирішення цієї проблеми тісно пов’язано з визначенням специфіки світоглядних пріоритетів людини як суб’єкту терористичної діяльності. Політичні, релігійні або ідеологічні мотиви довгий час визнавалась обов’язковими у виділенні тероризму серед інших деструктивних феноменів людської поведінки, що знайшло відображення у нормах позитивного права більшості країн світу. Але, у наш час з’являються нові форми тероризму, мотивація яких не пов’язана з ідеологічними, політичними або релігійними мотивами. Вона стає все більш індивідуалістичною та малозрозумілою, або має кримінальний характер.

До світоглядних чинників мотивації тероризму слід віднести мотив активного перетворення, зміни світу. Він є характерним як для терористів з чітко визначеними релігійними, політичними, ідеологічними мотивами, так і для тероризму з достатньо аморфними та невизначеними ідеями.

Висвітлюючи проблему соціальної психології та психопатології тероризму С.В. Цицарев зазначає:” Існують когнітивні аберації, що призводять до терористичної поведінки. Антагоніст сприймається як вкрай небезпечний суб’єкт, якого необхідно ізолювати, наказати або знищити. Три типові когнітивні помилки провинні бути внесені у свідомість терористів з метою впевненого ведення боротьби з реальними або уявними ворогами.

А) Зверхгенералізація (гріхи ворога переносяться на усе населення).

Б) Дихотомічне мислення, в якому люди сприймаються або безумовно добрими (своїми) або безумовно поганими (чужими).

В) “Тунельний зір” (Tunnel vision), при якому суб’єкт повністю та винятково зосереджений на знищення цілі“[4]

Досягнення соціально-політичного ідеалу для терористів виступає не тільки як кінцева мета їхньої діяльності, але й як засіб виправдання застосування насильства та загибелі безвинних жертв. Здійснюючи терористичний акт, його організатори та виконавці намагаються виправдатись, поясніти свої дії, для цього використовується моральна, політико-соціальна, філософська, релігійна аргументація. Вплив на суспільну та індивідуальну свідомість – те, до чого прагнуть терористи – не тільки включає в себе елемент залякування, створення атмосфери невпевненості та жаху, але й ґрунтується на відчутті правоти та моральній переваги. Зручним для цього є висування як критерію досконалості певного соціально-політичного устрою, його ідеальної моделі. Тоді існуюче суспільство може розглядатися як джерело несправедливості, порушення моральних, правових, релігійних, естетичних норм, тому повинно бути знищено. Я. І. Гілінський зазначає: “З точки зору терористів, організацій та рухів, що використовують терористичні методи, їхні вимоги, ідеї, які вони відстоюють, “справедливі”, мають не меншу цінність, ніж ти, проти яких вони виступають”[5].

Для розробки ефективної стратегії по запобіганню тероризму необхідно усвідомити, що у сучасному взаємозалежному та взаємоуразливому світі жодна країна не знаходиться у безпеки від тероризму. Визначення психологічних та світоглядних чинників виникнення та розвитку тероризму неможливо без дослідження впливу глобалізації на свідомість сучасної людини. Як вважає А. І. Юрьев: “Зміни свідомості під тиском глобальних змін у світі – це сприйняття неможливого як можливого, невірогідного – як вірогідного, неправомірного – як правомірного, уявного – як реального”[6]. Під впливом глобалізації акцентується питання про збереження національної та релігійної ідентичності, що призводить до екстремізму та фундаменталізму. Синтез екстремізму та фундаменталізму, у поєднанні з особистою мотивацією, може перетворитись на тероризм, що у сучасному суспільстві відбувається все частіше. Тому вкрай важливим є продовження дослідження проблеми психологічної та світоглядної детермінації тероризму з метою визначення стратегії його запобігання. Екстремізм та фундаменталізм можна вважати найбільш важливими чинниками виникнення та розвитку тероризму, його аксіологічним наповненням. Психологічними чинниками можна вважати відчуття фрустрації, дихотомічне мислення, чітке розділення світу на “своїх” та “чужих”, зосередженість на терористичної діяльності як засобу досягнення своїх цілей.


Література


1. Юрьев А. И. Политическая психология терроризма// Философские науки – 2005–№10–С.30

2. Ольшанський Д. В. Психология терроризма. – СПб.: Питер, 2002. – С. 162.

3. Камю А. Миф о Сизифе; Бунтарь/Пер. с фр. О. И. Скуратович; Худ.обл. М. В. Драко. – Мн.:ООО «Попурри», 2000. – С.345.

4. Цыцарев С.В. Социальная психология и психопатология терроризма // Философские науки – 2005 – №8–С. 39

5. Гилинский Я. И. Современный терроризм: “кто виноват” и что делать? // Философские науки – 2005 – №10 – С. 320-321

6. Юрьев А. И. Там само – С. 25


Конституційне та муніципальне право.

_____________________________________________________________________________________


Берегой Т.А.

Одеській регіональний інститут державного управління

НАДУ при Президентові України


^ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВА ФОРМА АГЕНСТВА

РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ В ОДЕСЬКІЙ ОБЛАСТІ

Засновки будь-якої нової організації завжди опираються на законодавче поле держави, на якому вона повинна виконувати завдання, досягаючи, таким чином, своєї мети. Отже, з'ясування питання щодо організаційно-правових форм організацій та визначення найоптимальнішої юридичної форми для конкретної організації – один з найперших важливих кроків до створення цієї організації та її подальшої діяльності. Зазначена проблема є актуальною завжди, тому що законодавство нашої держави – мінливе, і відслідковувати ці зміни треба постійно. Таким чином, метою та завданням, на даному етапі дослідження, ставимо вивчення та аналіз організаційно-правової форми Агентства регіонального розвитку в Одеській області.

Перш за все, слід виявити загальні нормативно-правові акти, які регулюють діяльність АРР. По-перше, це – Конституція України, Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про місцеві державні адміністрації", в яких встановлено повноваження та зміст діяльності гілок і рівнів влади, органів місцевого самоврядування щодо регіонального та місцевого розвитку. Зокрема, в цих законодавчих актах встановлено право органів місцевого самоврядування з метою більш ефективного здійснення своїх повноважень, захисту прав та інтересів територіальних громад об'єднуватись в асоціації та інші форми добровільних об'єднань. До повноважень сільських, селищних, міських, районних і обласних рад віднесено забезпечення збалансованого економічного та соціального розвитку відповідної території, ефективного використання природних, трудових і фінансових ресурсів, підготовка, затвердження та реалізація програм соціально-економічного та культурного розвитку сіл, селищ, міст, районів та областей, цільових програм з інших питань самоврядування. [4]

Щодо інших нормативно-правових актів, то частина з них прямо визначає об'єкти можливої діяльності членів АРР, інша частина відіграє орієнтовну роль, окреслює проблематику і деталізує зміст відповідних проектів, встановлює систему обмежень, які мають враховуватись при їх розробленні, механізми реалізації вирішень цих проектів. До першої групи належать Закон України "Про планування і забудову територій"; Закон України "Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України"; Проект Закону України "Про засади стимулювання розвитку регіонів та депресивних територій"; Указ Президента України від 25.05,01 № 341/2001 "Про Концепцію державної регіональної політики" та розпорядження Кабінету Міністрів України від 13.09.01 № 437-р "Про заходи щодо реалізації Концепції державної регіональної політики" та інші. До нормативно-правових актів другої групи можна віднести: Бюджетний Кодекс України; Земельний Кодекс України; Закон України "Про підприємства в Україні"; Послання Президента України до Верховної Ради України "Європейський вибір" Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки; Постанова Кабінету Міністрів України від 11.04.02 № 1106 "Про заходи щодо підтримки інноваційно-інвестиційних проектів"; Постанова Кабінету Міністрів України від 28.12,01 № 1801 "Програма розвитку інвестиційної діяльності на 2002-2010 роки" та інші. [1]

Більш детальний та змістовний аналіз нормативно-правових актів та організаційно-правових форм агентств регіонального розвитку України наводить у своїй статті А.Ткачук, який розкриває необхідні та достатні умови для діяльності агентств, різноманітні юридичні форми, ризики, пов’язані як з внутрішніми конфліктами в організації, так і зі змінами в законодавстві.

Ознайомившись з його баченням проблеми, можна зробити висновок, що юридичних форм, якими можуть скористатися засновники агентств, достатньо багато. Але, проаналізувавши дані збірника Асоціації Агенцій регіонального розвитку України, в якому наведені витяги зі статутів близько 25 агентств, бачимо, що більш поширена організаційно-правова форма – це громадська неприбуткова організація (20 агентств). Такі юридичні форми як комунальне підприємництво, товариство з обмеженою відповідальністю та дослідницька організація зустрічаються лише по одному разу. [3]

Якщо перейдемо до аналізу організаційної форми Агентства регіонального розвитку в Одеській області (АРРОО), то з’ясуємо, що це благодійний фонд. Як вже зазначалось, юридична форма залежить, з одного боку, від законодавства держави, з другого – від мети та виду діяльності. Отже, як зазначено в статуті АРРОО, метою створення Агентства є «сприяння місцевим органам влади, недержавним, підприємницьким організаціям в розробці та реалізації програм та окремих проектів, що спрямовані на сталий соціально-економічний розвиток регіону, його окремих галузей та територій, підприємництва в цілому». Виходячи з цього, формується завдання Агентства – «сприяти поліпшенню соціально-економічного становища в регіоні, розвитку громадської активності та творчих ініціатив, відродженню національно-культурних, наукових, виробничих та торгівельних традицій Одещини; стимулювати партнерське співробітництво між підприємницькими та науковими організаціями та органами державної та місцевої влади; здійснювати заходи щодо поліпшення професіоналізму та матеріально-технічної бази підприємницьких організацій, благодійних фондів, громадських організацій». Предметом діяльності Агентства є добровільна безкорислива діяльність, спрямована на досягнення мети та виконання завдань. [5]

Отже, з’ясувавши мету створення Агентства, можна визначити юридичну форму організації. Міжнародний досвід підказує створення АРР у формі акціонерного товариства чи товариства з обмеженою відповідальністю за участю місцевої влади, торгівельно-промислових палат, бізнес-асоціацій та крупних підприємств. Засновники таких агентств приймають протокольне рішення про не розподіл прибутку та направлення всієї суми прибутку на реалізацію статутних задач АРР. [6]

Однак, в теперішніх умовах, така форма неприйнятна, оскільки передбачає сплату податку на прибуток зі всієї суми отриманих коштів, а також не дає можливості надати приміщення комунальної власності в пільгову оренду (за рішенням обласної ради).

Благодійні організації в Україні утворюються та діють відповідно до Закону «Про благодійність та благодійні організації». У статті 4 цього Закону визначається напрями благодійництва, серед яких: «сприяння практичному здійсненню загальнодержавних, регіональних, місцевих та міжнародних програм, що спрямовані на поліпшення соціально-економічного становища». [2].

Як бачимо, діяльність АРР щодо місцевого розвитку може цілком узгоджуватись з його діяльність як благодійної організації. Але, слід уважно розглянути особливості заснування такої організації суб’єктами місцевого розвитку. Закон таким чином визначає коло можливих засновників благодійної організації: «засновниками (засновником) благодійної організації можуть бути громадяни Україн