Реферат: 2010 Долинської цбс

Інформаційний бюлетень 2010

Долинської ЦБС №3(5)

Методично-бібліографічний відділ


Нинішні соціально – економічні умови ставлять перед бібліотеками актуальні завдання – визначення нових соціальних орієнтирів і належного місця у системі забезпечення і максимального задоволення інформаційних, освітніх, культурних запитів і потреб користувачів, зміни характеру взаємовідносин з ними, зміцнення зв’язків з населенням, забезпечення підвищення якості своєї діяльності. Але оптимізувати діяльність бібліотек, максимально наблизивши її до сучасних умов, можливо тільки, вивчаючи сучасний стан роботи бібліотечних закладів. Саме на це націлені соціологічні бібліотекознавчі дослідження, які в останній час знаходять розповсюдження в бібліотечній практиці.

Соціологічні дослідження – це система логічно послідовних методологічних та організаційно-технічних процедур, зв’язаних між собою єдиною метою – одержати достовірні дані про явища або процеси для їх наступного використання. На основі зібраної інформації приймаються управлінські рішення, виробляються конкретні рекомендації щодо переорієнтації домінуючих функцій бібліотеки, розвитку інформаційних ресурсів та послуг для створення позитивного іміджу у суспільстві.

Одним з основних мотивів проведення соціологічного дослідження є необхідність мати найбільш широку актуальну і змістовну інформацію про ті чи інші аспекти функціонування бібліотеки, оцінки і побажання, які слід враховувати в організації, управлінні і плануванні діяльності бібліотечного закладу. Рішення щодо соціологічного дослідження повинно бути обґрунтованим до його практичної або наукової доцільності.

Тема дослідження обирається на основі проблемної ситуації за дорученням керівництва бібліотеки і якщо необхідно, обговорюється з фахівцями підрозділів бібліотеки, зацікавленими в його розробці. Тема включається в робочий план бібліотеки.

Останнім часом спостерігається підвищення інтересу до проведення соціологічних досліджень у публічних бібліотеках усіх рівнів: від обласної до сільської.

Потрібно зазначити, що бібліотеки завжди намагаються реагувати оперативно на зміни, що відбуваються у суспільстві і які впливають на бібліотечне життя.

Предметом таких соціологічних доробок часто стає сама бібліотека з точки зору її ролі та місця у житті громади.


Події, факти, дати


16 липня 1990 року Верховна Рада України ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Відтоді в літописі нашої держави розпочалася нова сторінка, новий відлік часу – епоха утвердження України як самостійної та незалежної країни. Бібліотеки з цієї нагоди організували та провели: книжково-ілюстративні виставки, виставки-перегляди, тематичні полиці «Крізь терен перешкод до волі й незалежності» (міські та Вигодська селищна публічні і дитячі бібліотеки-філії, В.Тур’я, Шевченкове, Лолин, Белеїв, Раків, Надіїв, Тростянець, Солуків, Підліски, Вишків, Сеничів, Якубів, Ст.Мізунь, Церківна, Новоселиця, Кальна, Гериня, Яворів), інформаційні години «Шлях до Незалежності, довжиною в історію», «Ластівка української незалежності: 20 років самовизначення» (Княжолука, Гошів).


27 липня минуло 145 років від дня народження восьмого (після відновлення Галицької митрополії в 1808 р.) Митрополита Української греко-католицької церкви, Романа Марії Александра графа (на Шептичах) Шептицького, який у чернецтві прийняв ім'я Андрей. Він вступив на владичий престол митрополита Галицького, архієпископа Львівського і єпископа Кам'янця-Подільського у віці 35 років, церемонія інтронізації відбулася 17 січня 1901 року, в переддень Навечер'я Богоявлення, в архікатедральному соборі Святого Юра у Львові.

Зараз триває процес беатифікації митрополита Андрія Шептицького. Єврейська громада України визнала митрополита Шептицького Праведником світу. До цього ювілею бібліотеками району було організовано виставки-портрети та тематичні полиці «Андрей Шептицький – життя у праці і молитві» (Яворів, Солуків, Церківна, Кальна, Розточки, Тростянець, Раків, Сл.Болехівська, Надіїв, Максимівка, Княжолука, Ст.Мізунь, Шевченкове, В.Тур’я, Пшеничник, Гошів), а працівниками відділу комп’ютерних технологій ЦРБ підготовлено вебліографічний список «Митрополит Андрей Шептицький».


^ 24 серпня – День Незалежності України

Ще, з часів Київської Русі, українці прагнули вільно жити, сповідувати свої традиції та звичаї не зазнаючи при цьому поневірянь та утисків. Історичні умови складалися так, що на наших землях постійно панували інші народи-сусіди. Та по при все, наші співвітчизники, віками боролися за свою свободу і лише нинішнє покоління – наші сучасники у 1991 році вибороли її. Безумовно, ця визначна дата навічно увійшла в історію молодої держави, золотою сторінкою її біографії, започаткувала нову епоху в житті українського народу, законодавчо закріпила його вікові, демократичні прагнення, до національного відродження, духовної свободи, економічного зростання, культурного піднесення. До Дня Незалежності бібліотеками району проведено: свята, літературно-музичні вечори, композиції «Святиться твоє, Україно, ім’я», «За Україну я молюся», «Живи, Україно, живи для краси, живи для сили і волі», «Україно моя, пишна квітко планети», «Одна Батьківщина і двох небуває», «Під вільним сонцем моя Україна величавим розмаєм цвіте», «Моя Україна – вільна держава, я з нею пов’язую долю свою», «Вкраїну- матінку вітаєм», «Люблю землю свою, вона найкраща в світі», Моя вишнева Україна», «Ти будеш жити, Україно, країно щастя і добра», «Без червоної калини нема неньки України», «Хай буде вільна Україна, на всі віки, на всі




^ Бібліотека-філія с.Максимівка



^ Районна бібліотека для дітей
Усний журнал «Моя Батьківщина – рідна Україна»
часи» (Вишків, Станківці, В.Тур’я, Ст.Мізунь, Княжолука, Раків, Лолин, Церківна, Сенечів, Шевченкове, Підліски,Надіїв, Рахиня, Кропивник); читацькі діалоги, бесіди «Я для тебе живу, Україно моя», «Я ніколи не зраджу тебе, Україно моя», «Моя Україна вільна держава, я з нею пов’язую долю свою», «Моя Україна воскресла – ясна, незалежна, жива» (Мислівка, Липа, Н.Мізунь, Долинська міська дитяча біліотека); тематичні та поетичні години, уроки державності «Державні та народні символи України», «Нема ціни святині дорогій», «З Україною в серці» (Розточки, Витвиця, Вигодська селищна публічна бібліотека); книжково-ілюстративні виставки, виставки-перегляди, репортажі з книжкових виставок «Шлях до Незалежності, довжиною в історію», «Україна у твоєму серці», «Ми йшли до тебе, Незалежність, через роки, через віки» (ЦРБ, міська публічна та Вигодська дитяча бібліотеки-філії). Значну увагу цьому святу приділила бібліотека-філія с.Новоселиця, провівши з різними категоріями своїх користувачів урок-мислення «Крізь терен перешкод до волі й незалежності», урок державності «Ти будеш жити, Україно, країно щастя і добра», а з учасниками клубу «Золоте перо» – конкурс віршів про Україну, їх власного написання.


Творча зустріч


29 серпня – В лекційно-мистецькому залі центральної районної бібліотеки відбулася творча зустріч літераторів Рожнятівщини і Долинщини, яка дала старт цьогорічному святу ліричної Франкової поезії в с. Лолин. Гостями зустрічі були: голова Івано-Франківської обласної організації НСПУ Євген Баран, заступник голови Львівської обласної організації НСПУ Олександр Гордон та педагог-публіцист із Дрогобича Орест Гаврилів. Рожнятівщину представляли члени літературної студії «Горгани» на чолі з її керівником Любомиром Михайлівим, а також Галина Пухта, Леся Шмегельська та Оксана Тебешевська. Учасники зустрічі мали можливість ознайомитися із книжковою виставкою «Літературні обрії Рожнятівщини».


7вересня – 130 років від дня народження В.Винниченка. Володи́мир Кири́лович Винниче́нко (14(26) липня 1880, Єлисаветград, Херсонської губернії – 6 березня 1951, Мужен, Франція) – український прозаїк, драматург, художник, а також політичний і державний діяч.

З нагоди цього ювілею бібліотеки Долинської ЦБС провели: бесіди-роздуми «Із забуття в безсмертя», «В.Винниченко – людина, політик, державний діяч» (Вигодська селищна публічна бібліотека, Сл.Болехівська), турнір ерудитів за сторінками книги В.Винниченка «Федько-халамидник» (Рахиня), проблемний діалог за цією ж книгою «Кого я вибрав би у друзі – Федька чи Толю?» (Лолин), а також вікторину «В чому краса і сила В.Винниченка?» та літературну подорож за книгою «Намисто» (Гошів).

^ 12 вересня – "Золота осінь"

– під такою назвою у центральній районній бібліотеці почав роботу клуб для старших людей. Він організований з метою допомогти літнім людям (тобто тим, хто переступив осінній рубіж у житті) в організації відпочинку, вирішенні різних наболілих проблем, складних ситуацій, пошуку нових друзів. На першому засіданні обрано президента клубу – Світлану Швець, обговорено подальші напрямки роботи і плани на майбутнє. На зустрічі панувала тепла, дружня і домашня атмосфера. Запрошуємо всіх бажаючих приєднуватись до роботи клубу.


"Час читати"

– саме під таким гаслом сімнадцятий рік поспіль у вересні у Львові хазяйнував найбільший книжковий ярмарок. Вже сьомий рік центральна бібліотека – учасник книжкового свята. Результатом стало придбання новинок книжкового ринку, ознайомитись з якими можна в нашій бібліотеці.


"Бібліотек@ – світ нових можливостей"

– під таким гаслом святкували цього року Всеукраїнський день бібліотек. У нашій бібліотеці з цієї нагоди відбулася презентація виставки творчих робіт бібліотечних працівників «Світ наших захоплень». Вишивка, в’язання, шиття, бісер, витинанки, вироби з тканини, паперу та пап’є-маше – це далеко неповний перелік представлених тут захоплень. Свої привітання бібліотекарям висловили: мер міста Володимир Гаразд, начальник відділу культури РДА Володимир Гібчинський, голова профспілки працівників культури Мирослава Ружевич, волонтер Корпусу Миру США Джеймс Ілейжер та ін. А 30 вересня у нашій бібліотеці відбувся День відкритих дверей. В цей день всі бажаючі мали змогу безкоштовно записатися до бібліотеки.

Відзначили цей день і бібліотеки-філії, провівши: дні відкритих дверей, свята книг та бібліотечні зустрічі «Візьму з собою у життя дороговказом книги наймудріші», «Цікаві таємниці в книжковій світлиці», «У чудовому світі книжок», «Бібліотека – добрий чарівник», «Цей дивний світ – бібліотека», «Диво, створене людиною», «Джерела, що напувають життя», «Наш помічник – книга», «Книга – маленьке віконце, а через нього увесь світ видно» (Вигодська селищна дитяча бібліотека-філія, Розточки, Якубів, Сенечів, Солуків, Підліски, Витвиця, Кропивник, Гошів); конкурси, бібліотечні уроки та години спілкування «Як книга прийшла до людей?», «Яке місце займає книга в твоєму житті?», «Захист бібліотеки майбутнього», «Бібліотека очима читачів», «Будьмо ввічливі з книгою», «Царство книги – мудрості держава», «Мій справжній друг – книга» (Сл.Болехівська, Тростянець, Ст.Мізунь, М.Тур’я, Раків, Максимівка, Гериня); ода книзі «Книга – найчистіша сутність людської душі» (Княжолука), диско-бібліо-вечір «Притулок мудрості бібліотеки» (Лолин), бібліотечний салон-роздум «Бібліотека, про яку я хочу розповісти» (Ст.Мізунь), віртуальну подорож «Знайомимось з бібліотеками України» (Вигодська публічна бібліотека-філія). А в бібліотеці-філії с.Яворів в рамках Дня бібліотек «Тут джерело і знань, і сили, і дна морського глибина» були проведені інформаційні заходи «Українські романи, прочитані екраном» та «Цікава книга поряд».


^ З1 червня по 30 серпня 2010 р. проведено літературну експедицію «Веселимось, читаємо, літечко вітаємо!», яка допомогла активізувати дитяче читання під час літніх канікул.

Бібліотеки разом з читачами стали активними учасниками подорожі в країну Літературію. Учасники літературної експедиції познайомилися з новими героями книг, побували на фантастичних планетах, поринули в чарівний світ казок, багато цікавого дізналися про різні куточки своєї Батьківщини, її символи, традиції , обереги. Навчилися розгадувати кросворди та знаходити правильні відповіді у текстах, а також писати відгуки про книги та вести читацький щоденник. Проведено цікаві вікторини, конкурси та свята.

Всі бібліотеки-учасники літературної експедиції оформили теки та альбоми, в яких описали свої книжкові маршрути: «Моя Батьківщина», «Стежками природи», «Наші обереги», «У світі казки чарівної», «Запрошуємо до чудес», «Чекають детективи».

Перемогу в літературній експедиції отримали: серед міських та селищних бібліотек – районна бібліотека для дітей (І місце); серед сільських бібліотек – бібліотеки-філії сіл: Гошів (І місце), Лолин (ІІ місце), Шевченкове (ІІ місце), Максимівка (ІІІ місце), Новоселиця (ІІІ місце), Церківна (ІІІ місце).




^ Районна бібліотека для дітей






^ Бібліотека-філія с. Яворів
У перші дні вересня, коли починаються заняття в школах, бібліотеки нашої ЦБС проводять посвяту в читачі для дошкільнят та учнів перших класів. Метою заходів було допомогти учням зрозуміти значення книжки в житті людини, викликати інтерес до розумного порадника, виховати дбайливе ставлення до книги, уміння цінувати труд і знання інших.


Будьмо знайомі

Марія Матіос


Про сучасну українську літературу не можна говорити, не називаючи її імені, бо, як писала одна з газет, «Спроба батога для нації – ось чим є книги Марії Матіос. ЇЇ книги… – це удар і виклик». На кредо Ліни Костенко «Шукайте цензора в собі» для неї існує одне табу – писати погано. Як зазначає сама письменниця, бути якісним у творчості – це професія, бо не кожен, хто пише, на це спроможний. Марія Матіос народилася 19 грудня 1959 року в селі Розтоки на Буковині.

Марія Матіос корінна гуцулка з Буковини. Перші вірші надрукувала у 15 років. Випускниця філологічного факультету Чернівецького університету, вона пишається тим, що була серед тих, хто добивався присвоєння навчальному закладу імені «буковинського соловейка» – поета Юрія Федьковича.

За освітою – український філолог, за покликанням – добровільний народознавець.

Деякий час керувала Спілкою письменників Чернівецької області, займалась видавничою справою, була одним із засновників науково-літературного «Буковинського журналу». 1992 року дебютувала у журналі «Київ», опублікувавши новелу «Юр'яна і Довгопол».

Має унікальне дослідження своєї родини, що корінням сягає 1790 року.

Живе в Києві.

Цікавиться психологією, етнографією, городництвом та квітникарством.

Стосовно свого прізвища письменниця каже так: «Своїх читачів я вчу правильно вимовляти своє прізвище так – я Марія МатіОс, мати бджіл і мати ос. Роботяща як бджола, а кусюча, як оса».

Сьогодні Марія Матіос – авторка більше десяти книг. Вважає, що в житті стільки любові і страждань, що навіть три сучасних Достоєвських і два Стефаника не мають змоги осмислити їх.

Премії

2009 – державна нагорода – диплом першого ступеня в номінації «Бестселлер» на V Київському міжнародному книжковому ярмарку за книгу «Москалиця. Мама Маріца – дружина Христофора Колумба»

2008 – переможець конкурсу «Книжка року 2008» в номінації «Красне письменство – Сучасна українська проза»: «Марія Матіос. Москалиця; Мама Мариця – дружина Христофора Колумба.» Видавництво «Піраміда».

2007 – Гран-прі та перше місце конкурсу «Коронація слова 2007» за роман «Майже ніколи не навпаки»

2005 – лауреат ^ Національної премії України імені Тараса Шевченка за роман «Солодка Даруся».

2004 – переможець конкурсу «Книжка року» («Солодка Даруся»).

Загалом же у творчості письменниця користується таким кредо: пошук украденого щастя нації і пошук украденого щастя людини. Її насамперед цікавить поведінка, мотивація людини у капканах, в які ловить її життя. «Людина завжди має вибір. Лабіринт пошуку цього вибору – він мені цікавий», – підкреслила Марія Матіос.


«Солодка Даруся»


Події, описані в романі «Солодка Даруся», сягають контроверсійних 30-70-х років ХХ століття. Це, зокрема, період насильницької колективізації на Буковині й Галичині, прихід радянської влади, появи так званих «лісових людей» – Української Повстанської Армії, яка вела відкриту і приховану боротьбу із «совєтами». Однак історичні події – не основний предмет зображення в творі: у ньому насамперед йдеться про людську душу – відкриту і заховану від стороннього ока водночас. «Драма на три життя», як визначила жанр «Солодкої Дарусі» сама письменниця, – моральне застереження з домінантною думкою: історія і кожна окрема людина за всіх часів і режимів пов’язані однією пуповиною, а гріх і його спокута – явища майже осяжні, матеріальні. Повна назва роману – «Солодка Даруся. Драма на три життя». Таке жанрове визначення одразу адресує читача до тричленної організації твору, який авторка назвала «драмою». Проте йдеться не про драматичний твір, що складається з трьох дій, а роман, що має три частини, тісно між собою зв’язані. Кожна частина «драми» має свою назву. Перша називається «Даруся» (драма щоденна). Друга – «Іван Цвичок» (драма попередня). Третя – «Михайлове чудо» (драма найголовніша). Ці три драми розташовані не за принципом хронології, а в порядку смислової градації.

У «Солодкій Дарусі» розкрито трагедію сім’ї Ілащуків – Михайла, його дружини Матронки і донечки Дарусі, а в особі цієї родини – трагедію усього буковинського народу, який роками страждав, терпів, жив у страху. Його змушували окупанти іти проти власної волі. Одні люди безвідмовно виконували накази, вбачаючи у цьому свій порятунок і своєї родини, інші не витримували знущань і закінчували життя самогубством. Третіх знищували фізично і морально. Ось як про це сказано в третій частині: «Час від часу [майор Дідушенко] налітав у село, як фурія, – і разом з ним зникало кілька людей незалежно від статі, майнового стану і віку. Дехто вертався з перебитими чи поломаними пальцями, або припеченою шкірою, багато – не вернулося досі. А хто вертався – йому заціплювало рот…»

Марія Матіос будує свій твір за принципом дзеркальної композиції, який має давню традицію в світовій літературі. Перший і третій розділ у своєрідний спосіб віддзеркалюються у другій частині, адже тут якнайповніше сконденсоване умовне сьогодення. Найвіддаленіша в часі від цього умовного сьогодення – третя частина, де розставлено усі крапки над «і», прояснено, чому Даруся – «солодка» і не така, як усі: «Даруся сидить на теплій іще майже літній землі, гладить веселі голівки айстр, куйовдить долонею запашні кучері, говорить до них, розказує, що хоче, сміється – і що тут дурного? Чому вона дурна, коли вона все розуміє, знає, що і як називається, який сьогодні день, скільки яблунь вродило в Маріїнім саду, скільки від Різдва до Різдва у людей в селі родилося, а скільки вмерло? В сільраді за таким розумом у книжку дивляться, а Даруся все у своїй голові тримає… Вони [люди] в селі собі думають, що Даруся не розуміє, що, аби не сказати дурна, вони їй кажуть солодка».

Друга частина – «Іван Цвичок» – присвячена стосункам Івана та Дарусі. Вона – перебуває в своєму світі, він також з розряду юродивих: «Статус юродивого ризикує отримати кожен, хто насмілиться захитати встановлений несправедливий порядок, оскільки це дає можливість узяти під сумнів достовірність сказаного, понизити чи знівелювати його значення». Цей розділ – центральний у романі. Ідея цієї частини така: любов здатна вилікувати навіть безнадійно хворих і на певний час дає можливість забути про несправедливості цього світу.

Третій розділ роману, що названо «Михайлове чудо. Драма найголовніша», найбільш насичений подіями розділ.

Часто в творі лунають думки про невідворотність життя, про те, що людина нічого не може сама змінити в цьому світі, про те, що людське життя – наче ріка: починається з маленького гирла і зникає у великому житейському морі. Крім того, часто проводяться паралелі між життям тепер і життям тоді: «Теперішні часи – не для життя, не для веселости, хіба лиш для думання та смерти».

«Щоденник страченої»


Видання книги «Щоденник страченої» має незвичний дизайн – тверда обкладинка темно-зеленого кольору, що імітує діловий щоденник, куди головна героїня день за днем, рік за роком вписувала свій щоденник особистий, явлений в творі під назвою "Жіночий літопис", має третю сторону.

Літописець полюсів людського життя – легального й прихованого – Марія Матіос у «Щоденнику страченої» демонструє елементи психологічного трилера, в якому органічно поєднано сюжет і потік свідомості, детективність розповіді і новелістичний фінал, тілесну чуттєвість і психоаналітику.

Роман про згубну пристрасть: інколи почуття набирає такої пекельної сили, що має спопелити когось аби зникнути. А от чи бувають пристрасті, що закінчуються пшиком?! Погоріло-перегоріло і на ниць перетворилося. Певно, що бувають, але тут йдеться про всепоглинаючу нищівну пристрасть, яка не змогла вщухнути, не скалічивши когось.

Основна частина "Щоденника страченої", яка називається "Жіночий літопис", дійсно зовнішньою композицією наслідує щоденникові записи. Весь твір з огляду на обрану Марією Матіос форму видається таким, що присвячено особистим переживанням, оскільки основний об'єкт оповіді – пристрасть головної героїні до чоловіка, що досить швидко стала для неї руйнівною, і відтак вона значний час прожила на крихкій межі між життям і смертю або божевіллям.

Проте не зовсім так – героїня-оповідачка не тільки читає свою історію (бо щоденникові записи подаються не в тому порядку, в якому вони писалися, в певні моменти створюється ілюзія безладного гортання сторінок), а ще й напружено та зосереджено рефлексує над нею: «Іноді я жадаю потьмарення розуму. Але воно не наступає ані під дією алкоголю, ані у сні, ані в роботі».

Розглядається така пристрасть не лише в особистісному, а й в соціальному ракурсі. Головна героїня – Лариса Ковальчук пише у своєму щоденнику те, що й багато з нас… Але...муть перестає бути такою саме тоді, коли в життя звичайної жінки вривається вихор пристрасті. Тоді на сторінки виливається невгамоване почуття, кохання, біль, очікування, невдоволеність – тоді божевілля бере у свої руки кермо долі. Тоді невідворотним вироком стає «самострачення пристрастю» до чужого чоловіка, який водночас перетворюється на жертву  і на ката.

Згодом вона розуміє, що головне джерело страждання – це все ж не чоловік, який лишає її сам на сам із самотністю, а те тілесне й душевне спустошення, яке вона вчинила зі своєї волі. Ось, до речі, подієве та емоційне наповнення ще однієї афористичної мудрості, винесеної на форзац: «Людина, а тим паче людина-жінка, не може мати більшого тоталітариста, гнобителя і ката, ніж вона сама».

Та, незважаючи на всі проблеми, біди і негаразди, психологічне виснаження, думка Лариси залишається незлобливою: «Жінки милостиві… І виправдають, виправдають свого обранця перед обличчям світу, навіть коли з’ясується, що він відіграв роль дрібного боягуза чи роль ганебнішу – зрадника».

Чим же ж закінчиться ця пристрасть? До чого призведе така спустошеність головної героїні? Що виявиться важливішим – соціальний статус чи почуття? Все це – у «Щоденнику страченої» Марії Матіос.


^ Чотири пори життя


Психологічно-філософський роман “Чотири пори життя” складається з чотирьох розділів, яким відповідають чотири життєвих етапи: ранок, день, вечір і ніч. Лейтмотив книги – упродовж усього життя людина є рабом своїх пристрастей, однак настає мить, мить своєрідного катарсису (а може, таки емоційного занепаду?), і чуттєва людина навіть у пристрасті стає філософом. “Це дос­лідження життя людини між двома датами – датою життя та датою смерті”, – каже про свій твір письменниця.

Проживши ніби в безумстві ранок і день життя, пізнавши смак пристрасті і ще раз утвердившись в думці, що «учора нема ніде», на вечір життя героїня доходить висновку, що «життя коротке, щоб казати «ні». Ось як каже той, кого вона кохає чи від кого божеволіє: «Господи праведний, є тисячі способів зникнути з цього світу миттєво, і є лише один спосіб відчувати радість життя. Через те, якщо можеш, живи весело, радісно сьогодні, розумієш, сьо-го-о-о-о-дні. Пам’ятай: ти створена для сміху і обіймів. А все решта – дурниці. І хай болить голова в дятла, що в магазині черствий хліб, а у твого начальника – черстве серце…». Протест проти уставлених суспільством норм, які викликають лише хворобливу взаємозалежність, проти людської заздрості прориваються і в таких словах: «Люди бувають добрими до нас лише тоді, коли нам зле, бо тоді ми не є об’єктом заздрості. А в основному вони або байдужі, або злі. Твоє життя – це твоє життя, і хай нікого воно не обходить. Ти ніколи не догодиш нікому».

У останньому розділі «Ніч», підзаголовок якого – «По праву сторону твоєї слави» героїня (чи сама авторка?) розуміє парадоксальність земного життя, але ніяк не може зрозуміти «буття в небутті». Навіть тут вона не перестає воювати словом (чи, може, зі словом?). Тут вона зустрічає тих, з ким недоговорила, недосперечалась при житті, але й тут якась сила не дає їй залишатись там, де хоче вона сама. І тільки згодом героїня розуміє, що всі ці зустрічі не були випадковими, а всі розмови сприяли розумінню самої суті життя. Так, розуміння жіночності сквозить у словах бабусі Василини: «Жінку ніколи не можна залишати самотньою, бо у неї тонка душа; це лиш здається, що жінка витриваліша; тіло, може, й витриваліше, а душа – не шкіра, душа тонка».

Розмірковуючи про все пережите, героїня розуміє: «…це таке дрібне тут, що я, повернувшись, прожила би зовсім інше життя…але як я його прожила би? І хто мені не давав жити по-іншому?»

Не оминула увагою навіть в цьому романі авторка національної ідеї. Зустрічає вона тут вчительку, яка обзивала дітей бандерами і свого дядька, який завжди за неї захищався. Сперечається він з вчителькою і тут: «А ви приїхали з Великої України межи бандери, усе життя прожили межи бандерами, хату межи бандерами побудували руками бандерів, дітей межи ними вигодували і там лишили ,і бандерівська земля вас поховала в собі. Ще й учні ваші бандерівські квіти на вашу могилку носять і служби у церкві за упокій наймають». на зауваження вчительки, що «час був такий, що треба було казати так, як треба було», ще одна душа відповідає: «Можна було казати, а можна було й мовчати…Ви ж їх рахунків і буквів учили, а не гвери в руках тримати!».

То ж чи зрозуміє авторка, а з нею і героїня роману в чому полягає справжня суть життя? Чи знайде спокій її душа? Що побачить вона на останньому колі? Про все це – у романі «Чотири пори життя».


«Майже ніколи не навпаки»


Композицію роману «Майже ніколи не навпаки» складають три новели: «Чотири-як рідні-брати», «Будьте здорові, тату», «Гойданка життя». Оригінально визначає авторка жанр – сага, і додає – сімейна, у новелах (щодо саги, то це північноскандинавський жанр, у більшості своїй історично-біографічна або міфологічна оповідь, у ширшому розумінні – сказання).

Теза письменниці про те, що «важить не час, а людина в обставинах часу», розкривається через драматичну історію кількох гуцульських родин часів Автро-Угорської монархії, Першої світової війни та першої третини ХХ сторіччя.

Великі пристрасті звичайних людей, легке марево містики, “багатоярусний” сюжет, ненав’язливі роздуми над вічною дилемою Любові – Ненависті, Гріха – Спокути, дивовижне мовне багатство – це неодмінні атрибути стилю Марії Матіос.

Три новели – як три магічні світи в міфології. Перша, «Чотири – як рідні – брати», – це світ темних сил, мороку і людських пристрастей, здатних, як той біблійний змій, обвити й затруїти серце, потьмарити розум і штовхнути на злочин. В новелі Марії Матіос рід гине, навіть уже переживши, здавалося б, найтяжче лихо – війну. Але то тільки «здавалося б». Чому – читач дізнається тільки на сторінках останньої новели.

А тим часом історія друга, «Будьте здорові, тату!», відкриває світ людей із їх законами і правилами, світ, поділений на чоловіків і жінок, вимережаний болем і радістю, простір почуттів, канонізованих звичаєм, і тих, хто насмілюється бути поза ним. У цьому світі правлять гонор і честь, які «для патріархальної й надміру забобонної гірської людини важать не менше, ніж маєтки й статки». Заради них старий парубок знеславлює на весіллі свою п’ятнадцятилітню наречену, щоб не зізнаватися у своєму чоловічому безсиллі. Переступивши через них, Петруня і Дмитрик віддаються коханню, чистому всупереч усім законам. Та тільки хто з людей хоче знати правду? Трагедія закоханих набуває якоїсь неймовірної, всепронизуючої гіркоти. Дмитрик гине через «молоду свою кров», при цьому кожен із його убивць чинить згідно з власною, вистражданою логікою. І знову над усім вивищується уражений гонор, пощерблена честь, котрі жадають помсти – байдуже, чиєю кров’ю. «Будьте здорові, тату!» – новела про світ людей, тому духовний вимір святого й грішного тут встановлено саме ними. Ті, хто його порушує, гинуть, або опиняються поза світом. Людським.

У «Гойданці життя» домінує вимір сакрального, іншого світу. Порівняно з двома першими, тут усе навиворіт. Події, описані у попередніх новелах, набувають нового, містичного сенсу, немовби відкривають інший, зболений вимір своєї сутності. Речі називають їх справжніми іменами. Вивершуються психологічні портрети. І десь поміж тим усім, приходить розуміння, чому ж «важить не час, а людина в обставинах часу». У кожного – своє, адже в кожного з нас – своя гойданка життя – інтуїція, чесність-із-собою.

Конфлікт героїв з дійсністю гострий, як ніж. Читач чує голос людської муки. Підтекстом звучить застереження-забобон про те, що гріх і його спокута – явища матеріальні, для маленького людського серця – безпощадні жорна!

Зі сторінок роману постає українська історія в її буковинському ареалі, де пластично поєднано реальний, майже детективний сюжет і авторський «потік свідомості».

Чи правий був Іван Варварчук, розправляючись з Дмитриком, не будучи до кінця упевненим у тому, що Петруня, його молода дружина, зрадила його з Дмитриком (про цю Іванову невпевненість повідомляється в новелі другій)? Чим можна виправдати Грицька Кейвана (історія сім’ї якого викладається в новелі третій), який, сам будучи багатодітним батьком, вирішує допомогти Іванові у розправі над «своїм похресником Дмитриком»? Чия правда виявиться правдивіщою? На ці та інші питання намагається дати відповідь Марія Матіос у романі «Майже ніколи не навпаки».

«Мама Маріца – дружина Христофора Колумба»


Маємо змогу познайомитись з розповіддю, яка могла б стати сучасним епосом про незнищенну материнську любов – “Мама Маріца – дружина Христофора Колумба”. Вісімнадцятирічна Маріца, молдованка за походженням, разом зі своїм коханим чоловіком Христофором почала нове життя в одній з українських провінцій. Завдяки такому екзотичному найменню чоловіка всі називали його Колумбом. Маріці здавалося, що все триватиме вічно, але не судилося. Спочатку болісна звістка про загибель коханого, потім народжен