Реферат: Економічні потреби І виробничі ресурси предмет економічної теорії

Тема 1. ЕКОНОМІЧНІ ПОТРЕБИ І ВИРОБНИЧІ РЕСУРСИ


1.1. Предмет економічної теорії

Певною мірою відповідь на це запитання дає з'ясування самого поняття „економіка". Воно вперше застосоване давніми греками Ксенофонтом (430—355 рр. до н.е.) й Арістотелем (384—322 РР- Д н.е.). Термін "економіка" походить від двох грецьких слів: "ойкос", що означає дім, господарство, і "номос" — закон, учення. Суть "економіки", за грецьким філософом Ксенофонт (йому приписується авторство цього терміна), — це мистецтво ведення домашнього господарства. Проте економіка як дисципліна, як предмет, що викладається в університетах, склалася значно пізніше —наприкінці XVII — на початку XVIII ст. у формі" політичної економіки".

Термін "політична економія" ввів француз Антуан Монкретьєн, який у 1615 р. опублікував невелику 6рошуру за назвою "Трактат політичної економії". У даному терміні маємо ще один компонент, який походить від грецького слова "політейя", що означає "державний", "суспільний". Отже, буквальний переклад запропонованої А. Монкретьєном назви науки визначає її як науку про організацію та управління суспільним господарством.

Таким чином, переклад складових терміна "економіка1, а тим більше "політична економія" вказує, що йдеться про господарку, тобто про створення матеріальних і духовних благ, створення багатства. Разом з цим поняття «економіка»вживається і для визначення науки, яка вивчає господарку і пов'язану з нею діяльність людей. Однак господарка (економіка) і створення багатства — це дуже складний і місткий процес, який охоплює: структуру виробництва, відносини між людьми, ефективність використання обмежених ресурсів тощо. Тому не існує єдиного визначення предмета економічної теорії.

Будь-яке людське суспільство неодмінно потребує виробництва засобів для підтримання свого існування, оскільки природа не дає більшості необхідних людям благ у готовому вигляді — їх треба виробляти. Праця людей, спрямована на виробництво потрібних їм благ, і є сферою економічної діяльності, є сферою господарки. Отже, економічна наука має справу з питаннями, які торкаються усіх нас, без винятку. Вона займається надзвичайно важливою сферою життя — сферою господарської діяльності людей, де здійснюються виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних умов добробуту людей за умов обмежених ресурсів. Економічна (господарська) діяльність людей — суттєва характеристика реалізації людської особистості, умова, основа і всіх інших сторін життя як окремої людини, так і суспільства в цілому. Отже, економічна теорія — це суспільна наука.

Що ж вивчає економічна теорія? Протягом багатьох століть знання про господарку мали емпіричний характер, не утворювали єдиної економічної системи. З часу появи економіки як самостійної галузі знань (у формі політичної економії) визначення її предмета пройшло значну еволюцію.

Економічна теорія постійно розширює своє поле інтересів, проникаючи в інші галузі — соціальні, гуманітарні, політичні науки. Адже в суспільстві все пов'язане, й економічна діяльність не може відокремлюватися від політики й поглядів, які її облямовують. Економіст може глибоко осмислити економічний факт, тільки якщо він вийде за межі економічного підходу.

Аналітична економія тісно пов'язана з іншими економічними дисциплінами, такими як економіка конкретних галузей (промисловості, сільського господарства, торгівлі тощо), фінанси, кредит, грошовий обіг та ін. У системі цих наук економічна теорія виступає їх методологічною основою. Вона вивчає закономірності функціонування і розвитку певної економічної системи в цілому, тоді як предметом конкретних економічних дисциплін є процеси господарської діяльності окремих галузей або підсистем економіки. Аналітична економія враховує досягнення інших наук, зокрема гуманітарного циклу — історії, соціології, політології, географії. Вона не може обійтися без статистичних та математичних методів. У зв'язку із загостренням проблеми "людина — природа" економічна теорія вивчає також процеси відтворення природних ресурсів і довкілля.

Таким чином, економічна наука вивчає життєдіяльність людського суспільства: вона досліджує ту сферу, яка найтісніше пов'язана зі створенням та використанням матеріальних умов добробуту людей. З іншого боку, вона є частиною дослідження людини у сфері її господарської діяльності, а також людини як складової багатства.

Даний предмет складається з трьох розділів

1.Вступ до економічної теорії.

2.Макроекономіка.

3.Мікроекономіка.

Функції економічної теорії

1.Практична.

2.Пізнавальна.

3.Психологічна.


1.2 Безмежні потреби й обмеженість ресурсів

Основна економічна проблема, яка постає перед окремими людьми, групами людей і суспільством загалом, полягає в тому, що виробничі ресурси обмежені порівняно з людськими. На відміну від безмежних потреб, економічні ресурси обмежені, рідкісні, їх недостатньо для задоволення зростаючих потреб.

Обмеженість виникає внаслідок незбалансованості між відносно необмеженими потребами и відносно обмеженими ресурсами, які використовуються для задоволення цих потреб. Обмеженість зумовлює вибір. Якщо ми не можемо мати все, що бажаємо, то нам доводиться вибирати те, чого потребуємо найбільше. Отже, і окрема особа, і суспільство загалом повинні безперервно здійснювати вибір стосовно того, як використовувати доступні для них обмежені ресурси. У сучасному суспільстві люди мають широке коло потреб. Потреби — це відчуття нестачі чогось, що необхідне для підтримання життєдіяльності й розвитку організму, людської особистості. Потреби надзвичайно різноманітні. Тому існують різні їх класифікації. За характером виникнення потреби поділяють на біологічні і соціальні. Біологічні потреби — потреби в повітрі, воді, їжі, теплі, безпеці тощо — виникають із необхідності підтримання життя людини як біологічної істоти. До соціальних відносять бажання на­лежати до певного кола людей, набути визнання, користуватися повагою, потребу лю­дини в самореалізації ін. Існують також потреби, породжені розвитком цивілізації. Сучасна людина бажає не просто захисту від холоду чи вітру, а житла з усіма зручностями, не просто одягу, а речей, що відповідають сучасній моді. Їй потрібні сучасне медичне обслуговування, газети й транспортні послуги, розваги тощо. Залежно від засобів, що забезпечують задоволення потреб, їх поділяють на ма­теріальні і нематеріальні. До матеріальних потреб належать ті, які задовольняють за допомогою товарів (товари — це речі, які відчуваємо на дотик: продукти харчування, одяг, взуття, автомобілі, будинки тощо). Нематеріальні потреби задовольняються за допомогою послуг. Існують послуги освіти, культури, медицини, транспорту, зв'язку, юридичних служб та ін. За способом задоволення потреби поділяють на індивідуальні і групові, або колективні. Одні потреби (в одязі, житлі, продуктах харчування тощо) людина задовольняє відособлено від інших людей. Інші потреби (в громадському порядку, безпеці, чистому довкіллі й т.д.) задовольняються спільно. Деякі потреби (в освіті, транспорті, харчуванні) можуть задовольнятися як осібно, так і разом. Із підвищенням рівня розвитку суспільства дедалі більше потреб задовольняються осібно. За нагальністю задоволення потреби поділяють на елементарні, які задовольня­ються предметами першої необхідності (їжа, одяг, житло, медична допомога), і ви­шукані, які задовольняються предметами розкоші (парфуми, норкові шуби, коштовні прикраси тощо). Безперечно, те, що є предметом розкоші для Степана, мо­же виявитися предметом першої необхідності для Романа. Те, що декілька років тому вважали предметом розкоші, нині може стати предметом першої необхідності. Наприклад, холодильники, телевізори у свій час були предметом роз­коші, сьогодні вони є невід'ємною частиною побуту. Матеріальні потреби мають підприємства й державні установи. Підприємства потребують виробничих будівель і споруд, устаткування, складів та багато іншого, що дає їм змогу реалізувати їхні виробничі цілі.

У своїй сукупності матеріальні потреби є невтоленними, або без­межними. Це означає, що матеріальні потреби повністю задовольнити неможливо.

Породженням і соціальним проявом потреб є економічні інтереси. Економічні інтереси — це усвідомлені потреби, для задоволення яких люди вибирають певну економічну поведінку.

Суб'єктами економічних інтересів є індивіди, домогосподарства, трудові колективи, фірми або групи фірм, люди, що проживають у певному регіоні, суспільство за­галом тощо. Економічні інтереси за їхніми суб'єктами можна поділити на особисті, групові та національні (суспільні). Існують і інші класифікації економічних інте­ресів, зокрема за об'єктом інтересів виокремлюють майнові, фінансові, умов праці й життя та ін. Особисті економічні інтереси охоплюють потреби індивіда, що пов'язані з реалізацією приватної власності, трудовою діяльністю тощо. Кожен індивід є носієм різних економічних інтересів. По-перше, він є власником ресурсів — передовсім праці, нерідко землі, капіталу тощо. По-друге, він належить до певного трудового колективу (в середньому 75% населення розвинутих країн працює за наймом). По-третє, кожен індивід займає певне місце в суспільстві, тобто є представником пев­ної його соціальної групи. Внаслідок цього відбуваються складне переплетення і взаємодія різних груп інтересів.

^ Групові економічні інтереси — це однорідні приватні інтереси, носіями яких є певні групи людей, наприклад споживачі, акціонери, трудові колективи, населення, що проживає в певному регіоні і т.д. Цей вид інтересів здебільшого формують і виражають уповноважені відповідних груп — трудові спілки, союзи підприємців, спілки споживачів, політичні виборні особи та ін.

^ Національні економічні інтереси — це інтереси всіх резидентів країни загалом, що спрямовані на підтримання високих стабільних темпів економічного зростан­ня, високого рівня зайнятості, стабільних цін, збалансованості платіжного балан­су й т.д. Реалізація цього виду інтересів нерідко залежить від стану справ у світовій економіці.

У національній економіці всі види інтересів людей переплітаються і взаємодіють.

Економічні ресурси складаються з усього того, що необхідно для виробництва потрібних людям товарів і послуг. Це — фабричні й сільськогосподарські будівлі й споруди, різне устаткування, інструменти, машини, засоби транспорту, зв'язку, незліченні ви­ди праці, земля, найрізноманітніші корисні копалини тощо. Економісти поділяють усі ресурси на дві великі групи:

матеріальні ресурси — земля і капітал;

людські ресурси — праця і підприємницький хист.

Земля — це насамперед просторово-географічний фактор. На Землі живе людина, народ, розташовані держави — великі й малі. Однак території цих країн, хоч яки­ми б вони були значними, обмежені. Земля до того ж і сама є ресурсом: на ній вирощують урожаї. Крім цього, земля містить великі багатства — корисні копалини, во­ду. Отже, земля як економічний ресурс— це всі дарові блага природи, які застосовують у виробництві, — орні землі, ліси, родовища корисних копалин, водні ресурси тощо.

Земля — вихідний фактор виробництва, без якого неможлива господарська діяльність.

Основними природними умовами, які впливають на розвиток господарства країни, є кліматичні умови, багатство корисних копалин, характер земної по­верхні й географічне положення.

Капітал, або капітальні блага, як економічний ресурс охоплює всі виготовлені вироб­ничі знаряддя, тобто машини, інструменти, устаткування, будівлі, споруди, транспортні засоби, збутову мережу тощо. Капітал, по-перше, завжди становить результат поперед­ньої праці людей і вже тому є обмеженим ресурсом; по-друге, він призначений не для безпосереднього споживання, як споживчі блага, а для подальшої участі в процесі виробництва. Процес виробництва і придбання капітальних благ має назву інвестування. Економісти нерідко називають капітал фізичним, бо він існує у вигляді речей.

^ Капітал як фактор виробництва поділяють на основний і обіговий. До основного капіталу належать будівлі, споруди, машини, які слугують людям упродовж ба­гатьох років; до обігового — сировина, допоміжні матеріали, паливо тощо. З роз­витком економіки дедалі більшого значення набуває основний капітал. Зростан­ня частки останнього є характерною ознакою індустріального розвитку країни.

Гроші не належать до фізичного капіталу. Оскільки гроші нічого не виробляють, а тільки представляють капітал і можуть за певних умов на нього перетворюватися (коли за них купують засоби виробництва), то їх не розглядають як економічний ре­сурс. Гроші — це фінансовий капітал.

Праця охоплює сукупність усіх фізичних і розумових здібностей людини, які застосовують у виробництві життєвих благ. Праця є джерелом усіх дій, спрямова­них на перетворення речовини природи для задоволення потреб людини, джере­лом усіх економічних цінностей.

Розвиток національної економіки та її результативність значною мірою зумов­лені кількістю і якістю праці. ^ Кількість праці залежить від чисельності населення, його вікового і статевого складу, ступеня фізичного здоров'я та господарської актив­ності населення. Якість праці визначають: освітній і професійний рівень працівників, суспільний і технічний поділ праці, ступінь особистої свободи, психофізіологічні умови.

Усі чинники, які впливають на якість праці, підвищують її продуктивність. Під продуктивністю праці розуміють кількість продукції, яку виробляють за одиницю ча­су, чим більше виробляють продукції — тим вища продуктивність.

Спільною важливою рисою всіх економічних ресурсів є те, що вони рідкісні, тобто кількість їх обмежена. Обмеженість ресурсів породжує багато техніко-економічних проблем: обмеженість обсягу виробництва, необхідність всебічної економії виробни­чих ресурсів та вибору, пошуків альтернативних варіантів використання ресурсів тощо.

Поєднання й організацію трьох видів економічних ресурсів у процесі виробництва забезпечує підприємливість, яка є ще одним, четвертим економічним ресурсом.

Підприємницький хист, або просто підприємливість, є особливим людським ресурсом. Підприємець виконує такі чотири функції.

По-перше, він організовує сполучення ресурсів землі, праці, капіталу в єди­ний процес виробництва товарів і послуг.

По-друге, підприємець ухвалює рішення у процесі ведення бізнесу.

По-третє, підприємець — є новатор, який намагається запровадити у виробництво нові продукти чи нові виробничі технології.

По-четверте, підприємець — це людина, яка ризикує. У ринковій економіці прибуток не гарантується. Результатом господарської діяльності підприємця мо­же бути і збиток.

Розглянуті економічні ресурси — земля, праця, капітал і підприємливість — як уже зазначалося, називають ще факторами виробництва.

1.3. Виробництво та ефективність використання ресурсів

Для задоволення своїх потреб люди виробляють різноманітні товари й послуги. У процесі виробництва поєднуються всі фактори виробництва — праця, земля, капітал та підприємницький хист. Ці фактори виробництва можна класифікувати ще так: 1) робоча сила; 2) предмети праці; 3) засоби праці; 4) технологія та організація виробництва; 5) енергія;6) інформація.

Під робочою силою розуміють сукупність фізичних і розумових здібностей людини, які вона застосовує у процесі виробництва. Можна сказати також, що робоча си­ла — це здатність до праці. Праця ж є не що інше, як витрачання фізичної, нервової, розумової енергії людини з виробничою метою. Людська праця відрізняється від "праці" тварин доцільністю, осмисленістю дій. Коли людина береться до праці, вона ставить перед собою певну мету, накреслює план своїх дій, порівнює результат праці з раніше створеним ідеальним образом.

^ Предмет праці — це те, на що спрямована праця людини і що становить основу майбутнього продукту. Нині абсолютна більшість предметів праці є результатом попередньої праці, тобто сировиною; створюються предмети праці, яких не дає природа. Проте зрештою всі предмети праці взяті з природи. Тому дуже мудро ска­зав Петі: "Праця — батько багатства, земля — його мати".

^ Засоби праці — це річ або комплекс речей, якими людина діє на предмети праці. .

Предмети праці й засоби праці в сукупності становлять засоби виробництва, які є речовим фактором виробництва. Робоча сила становить особистий фактор виробництва. Виробництво ж являє собою не просте механічне поєднання його факторів, а складну систему взаємодії цих факторів через технологію та організацію виробництва.

^ Технологія виражає взаємодію основних факторів виробництва, способи впливу людини на предмети праці. Сьогодні проблема енергетичного забезпечен­ня виробництва стала першорядною. Без потужних джерел енергії взаємодія фак­торів виробництва вже неможлива.

В умовах науково-технічної революції неодмінним фактором виробництва стала інформація; неухильно зростає значення виробничої (транспорт, зв'язок, інформаційне забезпечення тощо), а також соціальної (освіта, охорона здоров'я, соціальне забезпечення) інфраструктури.

Ефек­тивність економіки характеризує зв'язок між кількістю ресурсів, витрачених у про­цесі виробництва, і кількістю товарів і послуг, отриманих у результаті використан­ня цих ресурсів..

Ефективне використання ресурсів передбачає: а) повну зайнятість ресурсів; б) повний обсяг виробництва.

Повна зайнятість означає використання всіх наявних ресурсів для виробництва. У суспільстві не повинно бути підприємств або капітального устаткування, що простоюють, землі, яка не обробляється, працівників, які вимушено залишаються без роботи. Повний обсяг виробництва означає, що ресурси використовують у такий спосіб, який дає змогу найповніше задовольнити потреби суспільства. Якщо економіка не досягає повного обсягу виробництва, то кажуть, що ресурси недовикористовуються. Повний обсяг виробництва потребує наявності двох видів ефективності — розподільної та виробничої.

Розподільна ефективність означає, що ресурси залучаються до виробництва саме тих товарів і послуг, які найбажаніші й найпотрібніші для суспільства. Повний обсяг виробництва передбачає досягнення виробничої ефективності, тобто використання найсучаснішої тех­нології, яка забезпечує максимальну віддачу від залучених ресурсів. Інакше кажучи, товари й послуги виробляють із найнижчими витратами.

За цих припущень перед нашою економікою постає альтернатива. Обме­женість ресурсів означає, що економіка здатна виробляти обмежений обсяг про­дукції: будь-яке збільшення виробництва одного продукту потребуватиме переміщення частини ресурсів із виробництва іншого. Суспільство не може водно­час досягати двох взаємо протилежних цілей.

Отже, в будь-який момент часу економіка за повної зайнятості і повного обсягу виробництва мусить жертвувати частиною одного продукту, щоб отримати більше іншого продукту. Обмеженість ресурсів не дає змоги одночасно збільшувати виробництво обох продуктів.

Ах = Yt – Yt+1 / Xt+1 – Xt . t = 1. n-1

Ay = 1 / Ax . де

Ах – альтернативна вартість продукту Х,

п – кількість альтернатив,

Хt . Yt – кількість продуктів Х та У для t-ої альтернативи.

^ . Альтернативна вартість — це кількість іншого продукту, від якої відмовилися, щоб отримати деяку кількість певного продукту. Економісти кажуть, що альтернативна вартість — це найцінніша після обраної альтернатива, від якої відмовилися. Як тільки хто-небудь ухвалює рішення про ви­користання обмежених ресурсів, тобто здійснює економічний вибір, перед ним одра­зу постає питання альтернативної вартості. Суть закону зростання альтернативної вар­тості можна сформулювати так: для отримання додаткової одиниці потрібного продукту доводиться відмовлятися від щораз більшої кількості іншого продукту.

1.4. Незайнятість ресурсів і перспективи економічного зростання

Що ж відбувається в економіці, якщо припущення, що лежать в основі побу­дови кривої виробничих можливостей, порушені. Наприк­лад, якщо маємо справу з економікою неповної зайнятості? Наявність не залучених ресурсів (безробітні працівники, не завантажені фабрики і заводи, необроблена земля) та неефективно організоване гос­подарство свідчать, що економіка перебуває не на кривій, а всередині кривої трансформації. Шість альтернатив відображали максимальні обсяги виробництва масла і тракторів за умови, що еко­номіка функціонує на повну потужність.

Як можна перемістити криву виробничих можливостей вправо, тобто збільшити обсяг національної продукції?

Для цього є також два шляхи: 1) збільшення кількості ресурсів і 2) науково-технічний прогрес.

Якщо пропозиція ресурсiв збільшується або вдосконалюються техніка й технологія, то крива виробничих можливостей переміщується вправо.

Економічне зростання — це здатність економіки виробляти більший обсяг продукції (виражається в переміщенні кривої виробничих можливостей вправо) в результаті збільшення пропозиції ресурсів і технічного прогресу.

Завдяки економічному зростанню економіка здатна одночасно виробляти більше масла і тракторів. Якщо у статичній економіці, тобто за відсутності зростання, треба пожертвувати частиною масла, щоб отримати більше тракторів, то в динамічній, зростаючій економіці водночас виробляють більші обсяги обох продуктів. Однак економічне зростання не супроводжується пропорційним зростанням виробництва всіх видів продуктів. Тут можливі різні варіанти.

Підсумки

Аналітична економія ґрунтується на двох фундаментальних фактах: по-перше, матеріальні потреби людей практично безмежні; по-друге, економічні ресурси обмежені. Породженням і соціальним проявом потреб є економічні інтереси. Економічні інтереси за їх суб'єктами поділяють на особисті, групові, національні (суспільні).

Особисті економічні інтереси охоплюють потреби індивіда, що пов'язані з реалізацією приватної власності, трудовою діяльністю тощо. Групові інтереси — це однорідні приватні інтереси, носіями яких є певні групи людей, наприклад споживачі, акціонери, трудові колективи. Національні економічні інтереси — це інтереси всіх резидентів країни загалом, що спрямовані на підтримання високих темпів економічного зростання, високого рівня зайнятості, стабільних цін, збалансованість платіжного балансу тощо .Економічні ресурси охоплюють: 1) людські ресурси (праця і підприємницький хист); 2) матеріальні ресурси (земля і капітал). Земля як економічний ресурс містить усі дарові блага природи, які застосовують у виробництві. Капітал, або капітальні блага, — це всі виготовлені виробничі знаряддя, тобто машини, інструменти, устаткування, будівлі, споруди тощо. Процес виробництва і придбання капітальних благ називають інвестуванням. Поєднання і організацію трьох видів економічних ресурсів у процесі виробництва забезпечує підприємливість, яка є четвертим економічним ресурсом.

Фактори виробництва можна класифікувати ще так: 1) робоча сила; 2) предмети праці; 3) засоби праці; 4) технологія та організація виробництва; 5) енергія; 6) інформація. Під робочою силою розуміють сукупність фізичних і розумових здібностей людини, які вона застосовує у процесі виробництва. Предмети праці — це те, на що спрямована праця людини,, що становить матеріальну основу майбутнього продукту. Засоби праці — це річ або комплекс речей, якими людина діє на предмети праці. Предмети праці й засоби праці становлять засоби виробництва.

Ефективна економіка передбачає повне залучення ресурсів і повний обсяг виробництва. Останній досягається за виробничої ефективності — виготовлення кожного продукту з найнижчими витратами виробництва і за розподільної ефективності — виробництва найбажанішої для суспільства продукції. Економіка за повної зайнятості й повного обсягу виробництва перебуває на кривій виробничих можливостей; в такій економіці доводиться жертвувати випуском одних товарів і послуг задля збільшення виробництва інших. Відсутність повної взаємо замінюваності ресурсів зумовлює дію закону зростання альтернативної вартості. Кількість інших продуктів, від якої доводиться відмовлятися або нею жертвувати, щоб отримати деяку кількість певного продукту, називають альтернативною вартістю цього продукту.

З перебігом часу технічний прогрес, збільшення кількості та поліпшення якості ресурсів дають змогу економіці виробляти щораз більше всіх товарів та послуг, тобто здійснювати економічне зростання.

Вибір cуспільством структури поточного виробництва є визначником майбутнього положення кривої виробничих можливостей.


Тема 2. ФОРМИ ВИРОБНИЦТВА. ТОВАРНА ЕКОНОМIКА.

^ 2.1. Генезис товарної форми виробництва

Iсторично першим виникло натуральне виробництво.

Натуральне виробництво - це форма виробництва, за якого продукти працi призначаються для задоволення власних потреб виробництва,.для споживання в серединi господарства, що iх виробило. Товарне виробництво – така органiзацiя суспiльного господарства , коли окремi продукти виготовляють вiдокремленi виробники для задоволення суспiльних потреб (для обмiну на ринку).

Нам уже відомо, що розуміють під товарною формою виробництва, а також те, що її матеріальною основою є суспільний поділ праці, тобто спеціалізація виробників на виготовленні певних видів продукції або на виконанні певних операцій. виробництва Суспільний поділ праці спричиняє обмін виробниками продуктів своєї праці. Окремі виробники виготовляють один або декілька продуктів, а для підтримання життя потрібні десятки, сотні, а то й тисячі різних видів продукції. Отже, суспільний поділ праці й обмін — це два взаємопов'язані процеси. Однак суспільний поділ праці сам собою ще не породжує товарної форми виробництва. Для її виникнення потрібна соціально-економічна відокремленість виробників як власників ресурсів і окремих благ. .

Суспільний поділ праці виступає у трьох основних формах: 1) загальний; 2) частковий; 3) одиничний. ^ Загальний поділ праці— це поділ національного виробництва на окремі роди і сфери: промисловість, сільське господарство, сфера послуг тощо. Частковий — це поділ сфер і родів національного виробництва на окремі галузі, наприклад, у сільському господарстві виділяють тваринництво, рослинництво, садівництво і т.д. Поділ праці всередині окремого підприємства називають одиничним.

Безпосередньою основою виникнення й розвитку товарної форми виробництва є загальний і частковий поділ праці.

Визначальними рисами товарного виробництва є: 1) суспільний поділ праці; 2) економічна відокремленість виробників як власників; 3) обмін продуктів здебільшого у формі купівлі-продажу.

Товарне виробництво сумісне з будь-якою формою власності. Поєднуючись із певною формою власності, воно творить той або iнший соціально-економiчний уклад – просте товарне виробництво, пiдприємницьке товарне виробництво, державне товарне виробництво, рабовласницьке товарне виробництво тощо.

Просте товарне виробництво грунтується на одноосібній приватній власності й особистій праці виробника. Цей економічний уклад існує вже тисячоліття, демонстру­ючи високу життєздатність.

^ Підприємницьке товарне виробництво ґрунтується на різних формах приватної власності та найманні працівників. У всіх розвинутих країнах більшість продукції створюється саме у цьому економічному укладі, який часто називають капіталістичним.

^ Державне товарне виробництво ґрунтується на державній власності та найманні працівників. Цей різновид товарної форми виробництва безроздільно панував в Україні впродовж усього більшовицького періоду її історії.

^ Результат товарного виробництва називають продуктом. Отже, все те, що виробляє національна економіка, є національним продуктом. Продукт, який уречевлюється, тоб­то існує у формі речі, називають товаром. Продуктом є також послуга — вид економічної діяльності, в результаті якої якість вироблених речей змінюється. Прикладами послуги є стрижка волосся, прання, реставрація тощо. У сучасному виробництві дедалі важливішого значення набувають інформаційні послуги, які становлять фактично новий продукт у вигляді даних, повідомлень, інформації про об'єкти та процеси.

Продукт виробничої діяльності інколи називають роботою. Наприклад, будівельні роботи — не лише певний вид діяльності, а й її продукт.

^ Продукцією здебільшого називають матеріально-речовий продукт, створений у процесі матеріального виробництва. Внаслідок своєї забарвленості поняття блага найчастіше вживається з певним означенням, наприклад еко­номічне благо, благо індивідуального вжитку, капітальне благо, позаекономічне благо, громадське благо тощо. B економічному дослідженні продукт виробничої діяльності, що продають і купують, часто називають товаром, незалежно від того, якої форми набирає цей продукт — речі чи послуги. Товар має дві властивості: споживну вартість і мінову вартість, або ціну.


2.2.Товар та його властивості

Здатність товару задовольняти певну потребу людини називають споживною вартiстю. Різні товари задовольняють різні потреби людини. Одні споживні вартості безпосередньо задовольняють особисті потреби людей, наприклад продовольство, одяг, взуття. житло, побутова техніка чи власний автомобіль. Інші блага, які є частиною виробничих ресурсів (устаткування, виробничі будівлі, матеріали тощо), задовольняють потреби людей опосередковано, беручи участь у створенні різних про­дуктів, потрібних людям.

Споживну вартість мають також блага, які не створені людиною, як-от повітря, вода в джерелі, плоди дикоростучих дерев та ін. Це позаекономічні, або дарові, блага.

Товарові притаманна не просто споживна вартість, а суспільна споживна вартість — споживна вартість для інших членів суспільства. До того ж товар перехо­дить від виробника до споживача через обмін. Тому споживна вартість товару - це така суспільна споживна вартість, яка переходить із виробництва у споживання через купівлю-продаж.

Виробник віддасть свій товар в обмін на інший або за гроші лише в тому разі, коли він упевнений, що обмін є еквівалентним. Отже, будь-який обмін передбачає певну мінову вартість, тобто співвідношення, в якому один товар обмінюється на інший. В економічній науці вже кілька століть точиться гостра полеміка навколо питання: ще є основою мінової вартості, або, інакше кажучи, що визначає ціну економічних благ. Є два основні підходи до цього питання - теорія трудової вартості і теорія граничної корисності.

Прихильники теорії трудової вартості (розроблена А.Смітом, Д.Рікардо і К.Марксом) уважають, що мінову вартість товару, тобто його ціну, визначають затрати праці на виробництво цього товару, які називають вартістю. Вартість — це уречевлена в товарі праця. Згідно з теорією трудової вартості, праця є тим спільним, що міститься в усіх економічних благах і робить їх сумірни­ми. Всі товари — продукти людської праці. Величина вартості товару визначається кількістю праці, необхідної для виробництва товару. Оскільки природним вимірником праці є робочий час, то величина вар­тості товару визначається кількістю робочого часу, затраченого на його виробництво.

^ Суспільно необхідний робочий час — це робочий час, затрачений за суспільно нормаль­них умов виробництва, тобто типових у конкретному суспільстві умов у певний період.

Прихильники теорії граничної корисності (розвинута В.С.Джевонсом, К.Менгером, Е.Бем - Баверком) уважають, що ціна блага зумовлюється його цінністю, тобто тим значенням , яке певне благо має з погляду добробуту для суб'єкта. Величину цінності економічного блага визначає корисність, яку приносить людині те або інше благо. При цьому мова йде не про величину корисності взагалі, а про граничну корисність блага.

Гранична корисність — це додаткова корисність, яку людина отримує від кожної додаткової одиниці спожитого товару. При цьому величина задоволення від спо­живання кожної додаткової (наступної) одиниці блага зменшується.

Отже, згідно з цим підходом, чим вища гранична корисність блага, тим вища ціна на цей товар. Тому ціни відображають граничні корисності благ.

У другій половині XX ст. економісти перестали надавати розробці теорії вартості чи цінності тієї вирішальної ролі, яку вона мала в XIX ст. Вони зосередили­ся переважно на дослідженні ціни та практиці ціноутворення.

2.3. Гроші й ціни

Гроші й ціни є найважливішими компонентами товарної форми виробництва, котрі, як уже зазначалось, слугують своєрідним елементом для системи товарної економіки.

Гроші виникли дуже давно. Це — один із найвизначніших витворів людського суспільства. Вони зачаровують людей. Гроші - це єдиний товар, котрий не можна використати інакше, як витрачаючи їх. Гроші — це своєрідна загадка.

Історія грошей налічує вже тисячоліття. Учені неоднаково пояснюють процес виникнення грошей. Одні з них уважають, що гроші виникли стихійно в результаті розвитку обміну. Інші стверджують, що люди домовилися, дійшли взаємної згоди щодо запровадження грошей. Хоч як би пояснювали процес виникнення грошей, простежується кілька етапів у їхньому розвитку.

На світанку цивілізації один продукт безпосередньо обмінювався на інший. Нині такий обмін називають бартером. В обмін регулярно надходила незначна кількість продуктів (продукти скотарства, землеробства чи ремесла). Прямий обмін продукту на продукт відбувався лише за збігу бажань учасників угоди. Наприклад, власникові сокири потрібен був хліб, але власник хліба потребував не сокири, а м'яса. Безпосередній обмін сокири на зерно внеможливлювався. Тому з'явився по­середник в обміні товарів, що його називають загальним еквівалентом. Поява загаль­ного еквівалента означає виникнення грошей, точніше товарних грошей, які мають внутрішню вартість.

Загальний еквівалент — це товар, який має властивість обмінюватися на будь-який інший товар. В історії різних народів роль загального еквівалента виконували різні товари. В одних країнах еквівалентом була худоба, в інших - сіль, хутра, тютюн, мідь, залізо, срібло, золото тощо. В Україні-Русі функції загального еквіва­лента тривалий час виконували худоба і хутра. Врешті-решт роль загального еквіва­лента закріплюється за благородними металами — золотом і сріблом.

Однак застосування товарних грошей, зокрема благородних металів, також викликало чимало проблем. Насамперед, золота не вистачало впродовж усієї історії торгівлі. Тому виникли паперові гроші, потрібні не самі по собі, а для тих товарів і послуг, які на них можна купити. Вперше паперові гроші були випущені в Китаї у XII ст., в Європі вони з'явилися лише в XVII ст.

Отже, суть грошей зводиться до здійснення ними ролі посередника в обміні. Найповніше суть грошей виявляється через їхні функції; все, що виконує функції грошей, є грошима. Гроші виконують три функції: 1) міри вартості; 2) засобу обміну, 3) засобу нагромадження багатства. Тривалий час у вітчизняній економічній науці визнавалося п'ять функцій грошей, до названих додавалося ще дві — засіб платежу і світові гроші. Проте цi функції охоплюються попередніми.

^ Суть функції міри вартості полягає в тому, що за допомогою грошей визначають ціни всіх інших товарів. Держава юридичним актом закріплює грошову одиницю.

^ У функції засобу обміну гроші виступають посередником між продавцем і покупцем. Початково обмін відбувався за допомогою зливків золота або срібла. Але це надто ускладнювало обмін: необхідність зважування грошового металу, дроблення його на частини, встановлення проби тощо. Тому почали карбувати монети. Початково монета — це зливок благородного металу встановленої форми, ваги і проби, що засвідчено на монеті особливим штампом держави. Питання про те, де і коли з'явилися перші монети, остаточно не з'ясоване. В Україні-Русі перші монети викарбувано наприкінці X ст. за князя Володимира Великого. Функціонув