Реферат: Національна академія наук україни

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО


На правах рукопису


АНТОНОВ Сергій Володимирович


УДК 347.5

ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗАПОДІЯННЯ ШКОДИ ЗДОРОВ’Ю ПРИ НАДАННІ ПЛАТНИХ МЕДИЧНИХ ПОСЛУГ


спеціальність 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес;

сімейне право; міжнародне приватне право


Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук


Науковий керівник:

доктор юридичних наук, професор, академік АПрН України

Шевченко Ярославна Миколаївна


Київ – 2006
ЗМІСТ


ВСТУП …………………………………………………………………..……….. 3
Розділ 1. Особливості цивільних правовідносин з надання платних медичних послуг


1.1. Характеристика правовідносин з надання платних медичних послуг……….….……………………………………………………………….….11

1.2. Особливості об’єкта та мети цивільних правовідносин з надання

медичних послуг……………………………….….………………………………35

1.3. Правове становище суб’єктів правовідносин з надання

платних медичних послуг…………………………………………..…………… 49

1.4. Зміст цивільних правовідносин з надання платних медичних

послуг…………………………………….……………………………………….. 60

1.5. Інформована згода пацієнта як підстава виникнення цивільних правовідносин у медичній сфері та необхідна умова надання медичної

послуги ……………………………………...…………………………………… 84

Розділ 2. Специфіка цивільно-правової відповідальності при наданні платних медичних послуг

2.1. Поняття та особливості цивільно-правової відповідальності при

наданні платних медичних послуг....……………………………………………105

2.2. Співвідношення договірної та деліктної відповідальності у разі

заподіяння шкоди здоров’ю при наданні платних медичних послуг…..….….118

2.3. Можливість правової кваліфікації медичної помилки як випадку

незастосування цивільно-правової відповідальності.……………………….…125


Розділ 3. Склад правопорушення як підстава цивільно-правової відповідальності при ятрогенному делікті


3.1. Характеристика складу правопорушення як підстави

цивільно-правової відповідальності за заподіяння шкоди здоров’ю

при наданні платних медичних послуг . …………………….………………..140

3.2. Специфіка відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю пацієнта………..161


Висновки ………………………………………………………………….….175


Список використаних джерел …………………………………….182


ДодатОк ……………………………………………………………………….206


ВСТУП

^ Актуальність теми. Здоров'я є вищим невідчужуваним особистим благом людини, без якого тією чи іншою мірою, втрачають сенс усі інші блага. Українська держава та суспільство вже багато років намагаються віднайти ефективну систему захисту цього блага. Практика засвідчує, що для досягнення цієї мети замало декларативних положень Конституції – потрібні кардинальні зміни не тільки системи охорони здоров’я, а й самого механізму правового регулювання медичної діяльності. Після набуття незалежності замість адміністративного контролю та централізованої державної системи охорони здоров'я в Україні почав створюватися більш менш цивілізований ринок медичних послуг, які надаються закладами різних форм власності як на безоплатній, так і на платній основі.

Реформування системи охорони здоров'я України та формування інституту платного надання медичних послуг дають своєрідний поштовх для наукових досліджень у цій галузі, а особливо цивільно-правової відповідальності за заподіяння шкоди здоров’ю пацієнтів. Ще недавно будь-які порушення у правовідносинах між лікарем та пацієнтом, як правило, зумовлювали притягнення до дисциплінарної або кримінальної відповідальності. Застосування цивільно-правових норм у згаданих відносинах в умовах публічно-правового регулювання медичної діяльності особливо не досліджувалося. Крім того, з прийняттям та введенням в дію нового Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року постало багато інших проблемних питань, зокрема: визначення змісту та особливостей правовідносин з надання платних медичних послуг, відповідності окремих ризикованих видів медичних послуг джерелу підвищеної небезпеки, забезпечення прав пацієнта на різних етапах медичного втручання тощо. Крім того, у вітчизняній судовій практиці ще не визначено засад застосування цивільно-правової відповідальності, на основі яких суди мали б змогу справедливо та однаково вирішувати такі справи, а також уникати судових помилок.

У правовій літературі дослідженню цивільної відповідальності медичних закладів і працівників за заподіяння шкоди здоров’ю пацієнтів присвячена порівняно невелика кількість публікацій. Наявні роботи, в яких розглядалися окремі аспекти цієї проблематики, належать представникам переважно російської правової науки або науковцям з інших країн, зокрема таким, як: М.Ф. Герасименко, С.Б. Глушаченко, А.П. Громов, Є.В. Козьміних, А. Корбет, Е.В. Кузнєцов, М.М. Малеїна, В.П. Новосьолов, Л. Вестерголл, Ж. Пенно, Ю.Д. Сергєєв, С.Г. Стеценко, Д. Сток, А.В. Тихомиров, Ю.П. Титов, К.Б. Ярошенко. Однак усі ці дослідження та публікації ґрунтуються на законодавстві країн, представниками яких є зазначені автори. Дослідження, у т. ч. дисертаційні, вітчизняних науковців з медично-правової проблематики: С.Б. Булеци, О.В. Ворошилова, Л.М. Малюги, А.М. Савицької, В.Л. Суховерхого, О.І. Смотрова, А.В. Степанека, Я.М. Шевченко та деяких інших теж можуть бути своєрідним фундаментом для наукової творчості та удосконалення правового регулювання медичної діяльності, однак вони виконані переважно на основі цивільного законодавства УРСР. Крім того, після набрання чинності новим ЦК України, ще не з’явилися дисертаційні роботи, які були присвячені саме комплексному дослідженню цивільно-правової відповідальності медичних закладів і працівників за заподіяння шкоди здоров’ю пацієнтів під час надання платних медичних послуг. Тому нові дослідження у сфері правовідносин з надання платних медичних послуг є сьогодні особливо актуальними для цивілістичної науки.

^ Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження виконана згідно із планом науково-дослідної роботи відділу проблем цивільного, трудового і підприємницького права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України “Приватно-правові засади нового цивільного законодавства України” (державна реєстрація за № РК 0102U007078).

^ Мета та завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є з’ясування специфіки та умов застосування цивільно-правової відповідальності за заподіяння шкоди здоров’ю при наданні платних медичних послуг, у т. ч. можливостей застосування договірної відповідальності, випадків звільнення від відповідальності, а також розробці на основі одержаних результатів рекомендацій щодо усунення прогалин і суперечностей у чинному законодавстві, зміні чинних і прийнятті нових цивільно-правових норм.

Відповідно до поставленої мети основну увагу було приділено вирішенню таких завдань:

– провести теоретичний аналіз правової регламентації відносин з надання платних медичних послуг, визначити їх особливості, об’єкт, мету впливу;

– з’ясувати правове становище, обсяг прав і обов’язків учасників правовідносин з надання платних медичних послуг;

– проаналізувати сучасний стан наукової розробки поняття та змісту цивільно-правової відповідальності за заподіяння шкоди у сфері надання медичних послуг;

– визначити, як співвідносяться деліктна та договірна відповідальність при заподіянні ятрогенної шкоди;

– надати правову характеристику складу правопорушення як підставі настання цивільно-правової відповідальності за заподіяння шкоди при наданні платних медичних послуг;

– з’ясувати обов’язкові умови, що входять до складу деліктного ятрогенного правопорушення;

– сформулювати дефініції понять, які є найбільш вживаними при правовій регламентації медичної діяльності, з урахуванням положень нового ЦК України та сучасної доктрини цивільного права;

– розробити пропозиції та рекомендації щодо розв’язання проблем правового регулювання охорони здоров’я для чинного законодавства та практики його застосування.

^ Об’єктом дослідження є цивільно-правові відносини, які виникають у сфері надання платних медичних послуг і реалізації прав громадян на охорону здоров’я.

^ Предметом дослідження є норми цивільного законодавства, які встановлюють відповідальність медичних закладів і працівників за заподіяння шкоди здоров’ю громадян при наданні їм платних медичних послуг, особливості такої відповідальності при різних видах медичних послуг, а також вітчизняні та зарубіжні наукові праці, судова та інша правозастосовча практика.

^ Методами дослідження, що головним чином використовувалися у процесі роботи над дисертацією, є: історично-правовий – при дослідженні розвитку законодавства, що закріплює цивільно-правову відповідальність за заподіяння шкоди при наданні платних медичних послуг; системно-функціональний – при визначенні основних правових засад правового регулювання та охорони прав громадян на безпечні для їх здоров’я медичні послуги; порівняльно-правовий – при аналізі вітчизняних правових норм та законодавства та наукової літератури інших країн. Використовуючи формально-догматичний метод дослідження, було зроблено спробу дати об’єктивну загально-правову характеристику поняття та сутності цивільно-правової відповідальності за заподіяння шкоди здоров’ю, а також особливостей умов її настання. За допомогою формально-юридичного методу було сформульовано власне бачення правових норм та дефініцій, що стосуються випадків заподіяння шкоди у медичній сфері. Формально-логічний – дав змогу виявити суперечності та прогалини у чинному законодавстві, яке регулює відносини у досліджуваній сфері та запропонувати власні пропозиції щодо його вдосконалення.

^ Нормативною та емпіричною базою дослідження стали нормативні акти, вітчизняна та зарубіжна наукова література, публікації в періодичних виданнях, матеріали української та зарубіжної судової практики щодо випадків захисту прав пацієнтів, яким було заподіяно шкоди здоров’ю при наданні платних медичних послуг, статистичні дані Одеського експертного бюро судової медицини, архівні дані Дарницького, Печерського та Подільського районних судів м. Києва, окремі прецеденті справи США, Канади, ПАР, Австралії, Нової Зеландії, а також Швеції, Великої Британії та інших країн Західної Європи.

^ Наукова новизна отриманих результатів полягає у тому, що дисертація є першим після проголошення незалежності і прийняття нового Цивільного кодексу України комплексним дослідженням цивільно-правової відповідальності за заподіяння шкоди здоров’ю при наданні платних медичних послуг.

Аналіз норм чинного законодавства України та інших країн світу, судової практики і теоретичних джерел дав змогу сформулювати основні науково-теоретичні положення та пропозиції щодо удосконалення вітчизняного законодавства, що містять наукову новизну та виносяться на захист:

1) надано нове обґрунтування положення, за яким при заподіянні шкоди здоров’ю при наданні платних медичних послуг підставою настання цивільно-правової відповідальності є скорочений склад правопорушення, який включає: протиправну поведінку (дії чи бездіяльність); шкідливий результат такої поведінки у вигляді шкоди здоров’ю; причинно-наслідковий зв’язок між протиправною поведінкою і шкодою;

2) вперше аргументовано введення до цивільного законодавства України поняття “відносна форма деліктної відповідальності”, яке дало б змогу визначати міру неналежності дій медичних працівників, що зменшили вірогідність виліковування пацієнта при складних захворюваннях;

3) уперше надано наукове обґрунтування правової кваліфікації окремих ризикових видів медичних послуг, зокрема, стоматологічних втручань за великої швидкості борів стоматологічних установок, доплерографії судин статевих органів в урології як діяльності, що має ознаки джерела підвищеної небезпеки та передбачає застосування цивільно-правової відповідальності без вини;

4) з огляду на підприємницький характер приватної медичної практики з метою забезпечення відшкодування заподіяної шкоди здоров’ю пацієнта обґрунтовується висновок про доцільність створення спеціального страхового фонду відшкодування такої шкоди, до якого підприємницькі медичні заклади (приватно практикуючі лікарі) відраховували б визначені проценти від вартості наданих платних медичних послуг;

5) уперше запропонована класифікація медичних помилок залежно від факторів, які їх викликають, та обґрунтовано, що помилки “казуального характеру” не зумовлюють настання цивільно-правової відповідальності;

6) уперше запропоновано розглядати інформовану згоду пацієнта на медичне втручання як підставу виникнення цивільних правовідносин з надання медичних послуг;

7) уперше обґрунтовано закріплення окремим наказом Міністерства охорони здоров’я України переліку медичних втручань, для проведення яких потрібна письмова форма інформованої згоди пацієнта;

8) доведено доцільність нормативного закріплення у спеціальному законі фіксованого для кожного захворювання “мінімального” обсягу інформування пацієнта про стан його здоров’я, особливості плину захворювання та можливі ризики наступного медичного втручання;

9) уперше надано наукове обґрунтування введення до ЦК України положення про застосування у разі непризначення пацієнтом свого законного представника, який має право надавати за нього згоду на медичне втручання, певної послідовності представників з числа осіб, які перебувають з ним у родинному зв’язку;

10) вперше аргументовано право всіх категорій пацієнтів погоджуватися на застосування до них нових і ризикованих методів лікування, а також законодавчого закріплення (на підставі окремого закону, та з внесенням змін до ст. 23 ЦК України та ст. 52 Основ законодавства про охорону здоров’я) механізму реалізації права невиліковно хворого на пасивну та активну евтаназію. Зокрема, евтаназію запропоновано розглядати як особливий вид медичної послуги на підставі відповідного цивільно-правового договору.

^ Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що основні положення дисертації, висновки та пропозиції автора можуть бути використані:

– у науково-дослідній сфері – для подальших досліджень як загальних проблем правового регулювання відносин у сфері надання медичних послуг, так і більш “вузьких” питань, зокрема розв’язання юридичних конфліктів між суб’єктами правовідносин з надання медичних послуг;

– у правотворчій сфері – для удосконалення цивільного законодавства, шляхом внесення змін до чинних нормативних актів або прийняття нових з окремих питань захисту прав споживачів платних медичних послуг;

– у сфері практичної діяльності – як загальні рекомендації щодо ефективного застосування правових норм, що регулюють відносини у галузі надання медичних послуг та захист прав громадян, а також як конструктивні пропозиції для удосконалення діяльності окремих державних органів сфери охорони здоров’я;

– у навчальному процесі – при викладанні навчальних дисциплін “цивільне право”, спецкурсів “медичне право”, “захист особистих немайнових прав фізичних осіб”, “цивільно-правовий захист прав пацієнтів”, під час проведення тематичних семінарів і тренінгів для практикуючих юристів і медичних працівників.

^ Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана та обговорена у відділі проблем цивільного, трудового та підприємницького права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України. Одержані у процесі дослідження висновки, узагальнення та пропозиції оприлюднювалися здобувачем на науково-практичній конференції “Захист соціальних та економічних прав людини: міжнародні стандарти і законодавство України” (березень 2004 року, м. Київ) та міжнародній науково-практичній конференції “Запорізькі правові читання” (червень–липень 2004 року, м. Запоріжжя).

Публікації. За результатами наукового дослідження надруковано 6 наукових публікацій, де відображено основні результати дослідження, в тому числі 4 – у фахових виданнях, визначених ВАК України, та апробовано у 2 тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

^ Структура дисертації:

Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (350 найменувань) та 1 додатку. Загальний обсяг дисертації становить 206 сторінок друкованого тексту, у т. ч. обсяг використаних джерел – 23 сторінки, додаток – одна сторінка.


Розділ 1

особливості цивільнИХ правовідноСИН з надання ПЛАТНИХ медичнИХ ПОСЛУГ


^ 1.1. Характеристика правовідносин з надання платних медичних послуг

У процесі здійснення різного роду діяльності як громадяни, так і юридичні особи вступають між собою у певні відносини, які з огляду на їх суспільний характер дістали назву “суспільні відносини”. До того ж більшість таких відносин регулюються нормами права і тому іменуються “правовідносинами”.

Правовідносини являють собою форму відносин, у якій абстрактна норма права набуває конкретного вираження. Реалізація норми права в конкретних правовідносинах полягає в тому, що їх учасники наділяються суб'єктивними правами та обов'язками, що гарантуються державою. З теорії відомо, що суспільні правовідносини набувають правової форми у результаті їх регулювання нормами певної галузі права. Відносини з надання платних медичних послуг не є винятком з цього правила, і тому галузеву належність норм права, що їх регулюють, можна буде визначити у процесі нашого подальшого дослідження.

Опрацьовуючи наукові роботи з даної тематики, ми виявили чималу кількість дискусійних питань та різноманітність наукових поглядів. Обсяг нерозв’язаних проблем теж вражає. Однак з огляду на тему та мету нашого дослідження ми зосередимо увагу лише на тих питаннях, вирішення яких є необхідним для виконання поставлених нами дослідницьких завдань. Для загальної характеристики правовідносин з надання платних медичних послуг найбільш важливим буде визначення: дефініції, змісту та структури поняття “правовідносини”, правової природи правовідносин з надання платних медичних послуг, їх місця в системі цивільно-правового регулювання та, звісно, особливостей цих правовідносин.

Почати дослідження буде справедливим з самого поняття “правовідносини”. З’ясуванням сутності дефініції “правовідносини” займалися багато дослідників, які провели досить фундаментальні дослідження з цього питання, зокрема, О.С. Іоффе, М.М. Агарков, О.О. Красавчиков, О.О. Пушкін, В.Л. Суховерхий, Р.О. Халфіна та інші. В літературі зустрічається декілька десятків визначень поняття “правовідносини”, однак одним з найбільш вдалих, на нашу думку, є те, що дав класик цивілістики – О.С. Іоффе. Він визначив, що правовідносини – це врегульовані правом відносини між конкретними особами, взаємна поведінка суб’єктів яких закріплена юридично, а здійснення забезпечується силою державного примусу [114, с. 525]. На даному етапі дослідження, як убачається, можна орієнтуватися саме на таку дефініцію загального поняття “правовідносини”.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Кожна послуга, в тому числі медична, може виявлятися тільки в процесі здійснення певних дій чи діяльності (як сукупності дій), спрямованих безпосередньо на задоволення конкретної потреби особи. Особливість потреб пацієнта (послугоотримувача), як правило, полягає у тому, що сам процес здійснення діяльності особи, що надає медичні послуги, є носієм корисних властивостей, ефекту від здійснення певної діяльності медичного характеру [263, с. 41].

Стосовно процесу задоволення потреб пацієнта, то це процес засвоєння ним тих чи інших корисних властивостей діяльності (дії) суб’єкта надання медичних послуг. Звідси корисні властивості, корисний ефект як результат певної діяльності (дії) медичного характеру визначається сутністю самої медичної послуги. Тобто, на нашу думку, є справедливою теза про те, що медична послуга може являти собою сукупність корисних властивостей конкретної діяльності (дій медичного характеру), а її корисний ефект може задовольнити потреби особи у відновленні чи підтриманні її здоров’я [263, с. 41].

Таким чином, відмінності між корисними властивостями та власне діяльністю є досить наочними. До такого ж висновку можна дійти при тлумаченні статті 901 Цивільного кодексу України, яка визначає, що виконавець зобов’язується надати послуги, які споживаються у процесі вчинення (виконання) певної дії (здійснення діяльності) [305]. Тобто замовник отримує користь від послуги в момент її надання. Причому корисний ефект (благо) можна відокремити від самої діяльності лише умовно [11, с. 335]. Звідси послуга – це така діяльність особи, результат якої не має упредметненої (речової), матеріальної форми та являє собою відомий корисний ефект, здатний задовольнити певні людські потреби. Хоча, справедливо, що власне послуга не є діяльністю як такою, вона передбачає лише конкретні корисні властивості, що виявляються у вигляді доцільної діяльності [263, с. 42].

З урахуванням зазначеного, послугу можна попередньо визначити як певну діяльність послугодавця, корисні властивості якої здатні задовольнити ті чи інші потреби послугоотримувача безпосередньо в процесі здійснення доцільної діяльності послугодавця.

Надане визначення послуги доцільно розкрити шляхом вказівки на ті юридичні критерії (ознаки чи риси), що дасть змогу виділити її як самостійний об’єкт цивільного права та відмежувати від інших об’єктів, зокрема, у медичній сфері, від так званих медичних робіт. Розмежування зазначених понять буде зроблено у наступному підрозділі дисертації, а зараз звернемо увагу саме на особливості послуг як об’єкта правовідносин.

На думку російських науковців В.І. Жукова та Б.І. Юровського, до ознак, притаманних будь якій послузі, слід віднести: 1) невідчутність; 2) невіддільність від джерела; 3) мінливість якості; 4) незбережуваність; 5) довірчий (конфіденційний) характер самої діяльності щодо надання послуг [101, с. 20].

Інший вчений Д. Степанов додає такі ознаки, як ексклюзивність послуги, синхронність її надання та одержання [269, с. 16]. Відомий дослідник правової природи медичних послуг А.В. Тихомиров відмітив високу міру невизначеності послуги [284, с. 112; 285, с. 98].

З огляду на зазначене, на нашу думку, не можна визнати вдалим використання в теорії цивілістики поділу послуг на: матеріальні та нематеріальні [69, с. 538–540, 542; 70, с. 198, 200; 97, с. 108]. У такому випадку може скластися хибне уявлення про те, що зобов’язання щодо надання матеріальних послуг передбачає деякий упредметнений результат (наприклад, річ). З метою удосконалення юридичної термінології окремі автори навіть пропонували використовувати окремо термін “послуга” [263, с. 43]. Вбачається, що це можна робити, по-перше, без указівки на можливі економічні форми послуги (матеріальні чи нематеріальні), а, по-друге, застосовувати такий термін тільки до правовідносин (зобов’язань) щодо надання послуг.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Однак навіть доводячи адміністративно-правову природу таких правовідносини, деякі автори все ж допускали їх цивільно-правовий характер у випадку заподіяння надавачем медичних послуг шкоди пацієнтові, оскільки відшкодування шкоди, заподіяної під час медичного втручання вважалося цивільно-правовим, а точніше деліктним зобов’язанням [311, с. 217].

У літературі можна також знайти й інші думки щодо характеру правовідносин з надання медичних послуг. Так, залежно від платності медичні послуги розглядаються і як адміністративно-правові (безоплатні), і як цивільно-правові платні медичні послуги [122, с. 89–90].

Окремі автори відносять відносини з надання медичної допомоги (послуг) за участю державних медичних закладів до предмета регулювання права соціального забезпечення [13, с. 31–48; 56, с. 12; 93, с. 21; 210, с. 219]. Однак у нашому дослідженні з огляду на те, що платне надання медичних послуг недержавними комерційними медичними закладами та особами, що здійснюють приватну медичну практику, не належить до предмета зазначеного права, ми не будемо аналізувати правомірність віднесення до права соціального забезпечення надання безоплатної медичної допомоги державними медичними закладами громадянам. У даній роботі ми лише деякою мірою торкнемося подібних випадків надання медичної допомоги (невідкладної медичної допомоги) як професійного обов’язку кожного медичного працівника (закладу).

Розглядаючи сучасні літературні джерела з обраної проблематики, можна констатувати, що запровадження ринкових механізмів регулювання медичної сфери, нормативне закріплення юридичної рівності їх суб’єктів зумовили суттєві зміни в науковому підході до визначення правової природи правовідносин з надання медичних послуг. Тепер у теорії домінує погляд, що відносини з надання медичних послуг (як і медичної допомоги) мають цивільно-правову природу [171, с. 45; 276, с. 105–109; 183, с. 29, 33–34; 223, с. 44; 251, с. 28–29; 218, с. 26–29]. При цьому пріоритетність цивільно-правової природи таких відносин обґрунтовується не тільки майновим характером, а й рівністю правового становища їх суб’єктів. У цьому контексті розглянемо обидва “напрями” такого обґрунтування.

Як відомо, до предмета цивільного права України належать як майнові, так і особисті немайнові відносини. У результаті регулювання цивільним правом майнових відносин виникають цивільні майнові правовідносини, а якщо цивільно-правовими нормами регулюються особисті немайнові відносини – встановлюються особисті немайнові правовідносини [304 с. 62; 305, ст. 1]. Суспільні відносини з надання медичних послуг виникають та розвиваються переважно з приводу здоров’я та життя людини, які за ЦК України є особистими немайновими благами людини, що охороняються цивільними законодавством [305, ст. 201]. Тобто такі правовідносини за своєю сутністю є особистими немайновими правовідносинами.

Теорія цивільного права визнає найбільш суттєвою рисою будь-яких цивільних правовідносин рівність їх учасників, їх юридичну незалежність один від одного [69, с. 74–75]. Особа, яка звернулася за медичними послугами до конкретного медичного закладу, не зобов’язана їх отримувати саме у цьому закладі, вона завжди має право вибору не тільки виду медичних послуг (платні чи безоплатні), а навіть способу медичного втручання, лікуючого лікаря тощо. Тобто тут діє принцип диспозитивності. Як зазначав проф. В.Ф. Яковлєв, за будь-якої міри диспозитивності в аспекті конкретних правовідносин суб’єкти цивільних правовідносин майже в усіх випадках володіють можливістю індивідуальної регламентації відносин на власний розсуд, хоча межі останнього для різних правовідносин не є однаковими [322, с. 88]. Однак, на нашу думку виключити такі елементи диспозитивності в аналізованих нами правовідносинах немає достатніх підстав.

Жодна із сторін цивільних правовідносин не може керувати іншою стороною та диктувати їй свої умови тільки в силу становища, яке вона займає. Сторона цивільних правовідносин управі вимагати визначеної поведінки від іншої (зобов'язаної особи) тільки в силу укладеного між ними договору або прямої вказівки закону. Так, пацієнт-замовник управі вимагати від приватної стоматологічної клініки виконання певних зубопротезних робіт, але тільки тих, які остання погодилася виконати відповідно до укладеного між ними письмового договору чи погодженого плану лікування у медичній картці. Навіть у тих випадках, коли цивільні правовідносини встановлюються поза волею його учасників, останні також рівні в реалізації своїх прав і обов’язків. У випадку заподіяння шкоди здоров’ю під час надання медичної послуги зобов'язання з відшкодування шкоди виникає незалежно від бажання заподіювача такої шкоди. Однак у цій ситуації сторони вже підкоряються закону з огляду на деліктний характер відносин.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Деякі автори вважають, що зміст поняття „право на охорону здоров'я” значно вужче за зміст такого поняття, як „право на здоров'я”. Вони зазначають, що цивільне законодавство закріплює саме „право на здоров'я”, а не право на його охорону, як це зазначено у главі 21 ЦК України “Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи”. Таку розбіжність між назвою та змістом правової норми автори пояснюють бажанням законодавця зберегти нормативну відповідність зі ст. 49 Конституції України, яка була введена в дію значно раніше ЦК України [289, с. 150]. Однак з такою думкою погодитися можна тільки частково. Дійсно, з поняттям „здоров'я” як з нематеріальним благом пов’язані й деякі інші права, наприклад на надання медичної допомоги (ст. 284 ЦК України), на інформацію про стан свого здоров'я (ст. 285 ЦК України), на таємницю про стан свого здоров'я (ст. 286 ЦК України) т.д. [305, ст. 284–286]. Право на охорону фактично гарантує охорону непорушності внутрішньої особистої сфери “людини–носія здоров'я” від впливу інших осіб чи всього суспільства або якихось негативних факторів навколишнього середовища, а також забезпечує збереження стану внутрішнього благополуччя, сталості позитивного самопочуття, відсутності хвороб. Держава та право не можуть втрутитися у сферу внутрішніх почуттів людини, які просто непідвладні нікому, окрім самої людини. Тільки сама людина може вирішувати як, їй реагувати на ті чи інші прояви хвороб, порушень діяльності її організму. Тому дисертант вважає, що доречніше говорити саме про право на охорону здоров'я, яке не може порівнюватися за обсягом з іншими особистими немайновими правами.

Реалізація права на охорону здоров'я здійснюється у різних суспільних відносинах, що мають свою специфіку та регулюються різними галузями права, у тому числі цивільним правом. Роль цивільного права виявляється в даному випадку, по-перше, у визнанні за громадянином юридичного права на охорону здоров'я, а по-друге, у захисті цього права, що здійснюється постійно, як за відсутності яких-небудь порушень цього права, так і у випадках його порушення. При цьому, на нашу думку, у випадках реального посягання на це право та при компенсації завданого збитку відбувається саме захист, а не охорона права. Враховуючи положення ч. 2 ст. 283 ЦК України, охорона здоров’я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом [305, ст. 283].

Окремі автори зазначають, що конституційний характер відносин з надання медичних послуг тісно пов’язаний з особливістю об’єкта, на який спрямована медична діяльність, – організмом людини та відповідно з метою цієї діяльності – відновленням або підтриманням здоров’я людини [262, с. 35]. У літературі саме здоров’я людини іноді розглядається як безпосередній предмет впливу медичної діяльності [285, c. 35–36]. У цьому контексті головна особливість організму людини полягає у тому, що навіть при здійсненні медичним працівником усіх необхідних медичних дій очікуваний лікувальний ефект може і не настати. Причиною цього є особливі конструктивні чи фізіологічні властивості організму людини, які лікар об’єктивно не міг виявити при проведенні належного та якісного обстеження з використанням усіх можливостей сучасної медичної науки та техніки.

З можливостями сучасної медичної науки та техніки пов’язана інша характерна ознака – технологічність. Медична діяльність належить до найбільш високотехнологічних видів діяльності. Для поліпшення якості лікування та діагностики застосовуються найновіші технології. Однак і сучасну практичну медицину не можна вважати діяльністю, заснованою на точній науці – такій, як математика, фізика, хімія і т.д., навіть якщо вона широко використовує їх досягнення. Окрім обмежених можливостей медичної техніки, сама медична наука ще далеко недосконала. При діагностиці, лікуванні, профілактиці, реабілітації завжди має місце неповне знання про плин нормальних (фізіологічних) і хвороботворних (патологічних) процесів. Перебіг тих чи інших процесів відбувається різноманітними шляхами, не усі з яких пізнані, а який із цих шляхів має місце в конкретному випадку, точно знати неможливо [285, с. 34–41]. Значною мірою з цієї причини медицина спирається на статистику, однак ніхто з пацієнтів не є середньостатистичною одиницею. Для кожного організму характерна вся повнота можливих варіантів плину фізіологічних і патологічних процесів. З цієї ж причини в медичній практиці використовуються найбільш вивірені та науково обґрунтовані з існуючих способи діагностики, лікування, профілактики і реабілітації. При цьому наукова обґрунтованість методів діагностики та лікування визначена законодавчо [104, ст. 44]. Однак медичний працівник як суб’єкт, який надає медичну допомогу, повинен діяти відповідно до конкретної діагностичної ситуації. Його дії не завжди повністю підкоряються встановленим стандартам надання медичної допомоги. Тому будь-які правовідносини з надання медичних послуг (чи допомоги) мають індивідуальний характер.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Проаналізувавши загальні та специфічні риси правовідносин з надання платних медичних послуг, можемо запропонувати вже уточнене визначення:

правовідносини з надання платних медичних послуг – це врегульовані цивільним правом соціальнозначущі майнові відносини між пацієнтом-замовником і медичним закладом (приватно практикуючим лікарем) – виконавцем, які тісно пов’язані з особистістю виконавця, встановлюють право пацієнта вимагати від надавача (виконавця) здійснення дій (або діяльності) професійними медичними працівниками із застосуванням сучасних технологій та науково-обґрунтованих методів з метою поліпшення чи підтримки оптимального стану здоров’я пацієнта та обов’язок медичного закладу (лікаря) сумлінно здійснити всі необхідні дії з надання медичних послуг при дотриманні невід’ємних конституційних прав людини, які вимагають збільшеного контролю з боку держави та суспільства, що забезпечується силою державного примусу.


^ 1.2. Особливості об’єкта та мети цивільних правовідносин з надання платних медичних послуг

Як зазначалось, об’єктом правовідносин з надання платних медичних послуг є медична послуга, а точніше дії з її надання. Ми також уже зауважили, що медична послуга має певні особливості, які відрізняють її серед інших нематеріальних послуг. Але перед тим як викласти ці особливості, поглянемо чим відрізняється медична послуга від такого поняття, як “медична допомога”.

Таке ускладнення завдання викликано тим, що у спеціальній літературі щодо співвідношення понять “медична допомога” та “медична послуга” спостерігається повна плутанина. Ці терміни тлумачаться то як синоніми, то як частина одна другого [125, с. 26–27; 234, с. 23; 285, с. 127; 329].

Почати вирішувати це завдання, мабуть, логічно з порівняння лінгвістичного значення цих понять. За лінгвістичними словниками, “послуга” – це дії, які приносять користь, допомогу [222, с. 697]. Слово "допомога" тлумачиться як сприяння, підтримка (фізична, матеріальна, моральна тощо) в чому-небудь; захист кого-небудь, порятунок у біді; справляти певний вплив, що дає потрібні наслідки, приносить полегшення, користь, у т. ч. виліковувати; дію, скеровану на підтримку (реалізацію чиїх-небудь запитів або потреб у чому-небудь) за певних обставин [222, с. 392].