Реферат: Зміст

ЗМІСТ
1. ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНІ КОМПЛЕКСИ ЯК ФОРМА ОРГАНІЗАЦІЇ

МАТЕРІЇ 5

1.1. Поняття фізико-географічного комплексу 5

1.2. Загальні властивості геокомплексів як методологічна основа

їх вивчення 6

2. ПРОСТОРОВО-СТРУКТУРНИЙ АСПЕКТ ДОСЛІДЖЕННЯ

ЛАНДШАФТІВ 8

2.1. Визначення ландшафту 8

2.2. Морфологічна структура ландшафту 8
3. МЕТОДИКА ВИВЧЕННЯ СТРУКТУРИ ЛАНДШАФТІВ 12
3.1. Підготовчий період 12

3.2. Польовий період 14

3.2.1. Методи дослідження на точках спостереження 15

3.2.2. Методи дослідження просторової структури ландшафту 19

3.2.3. Систематизація матеріалів 23

3.3. Камеральний період 23

Список літератури 24



^ ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНІ КОМПЛЕКСИ ЯК ФОРМА ОРГАНІЗАЦІЇ МАТЕРІЇ


1.1. Поняття фізико-географічного комплексу

Об’єктами досліджень у ландшафтознавстві є фізико-географічні комплекси, чи геокомплекси (ГК), як географічна форма організації речовини на земній поверхні. Матеріальна основа ГК представлена речовиною компонентних оболонок Землі: літосфери, гідросфери, атмосфери і біосфери (у її вузькому розумінні). Енергетична основа ГК – це енергія сонячного випромінювання, ендогенна енергія Землі, енергія гравітаційних потоків речовини та потоків, викликаних стратифікацією компонентів і горизонтальною диференціацією географічної оболонки за фізико-хімічними параметрами: температурою, водністю, солоністю, щільністю, тиском і т. ін. Якщо формування структурних частин компонентних оболонок є результатом розсіювання й концентрації різних форм речовини в процесі розвитку Землі та її географічної оболонки, то геокомплекси розглядаються як результат інтеграції речовини контактуючих частин компонентних оболонок, її синтезу й наступного розсіювання під впливом енергетичних факторів середовища. Відмінною особливістю геокомплексів є взаємообумовленість властивостей їх складових компонентів як результат тривалого спільного развитку в часі та просторі.

Геокомплекс – поняття загальне, стосується ГК будь-якого рівня (рангу). Ієрархічна упорядкованість їх виявляється в тому, що ГК більш високого рангу вміщують за принципом вкладення ГК нижчих рангів. В. Б. Сочава виділяє три основних рівні ГК: планетарний, регіональний, топологічний (локальний). До ГК планетарного масштабу належить географічна оболонка. Нижня межа регіональних ГК, які входять до її складу, представлена ландшафтом, що водночас є найбільшим топологічним виділом, а до елементарного ГК топологічного рівня належить фація. Геокомплекси різного рівня тісно взаємозв’язані між собою потоками й кругообігом речовини та енергії. При цьому зовнішнім середовищем кожного ГК буде геокомплекс більш високого рівня.

Складність ГК як природного об’єкта визначає й різні підходи до його вивчення: генетичний, типологічний і функціональний. Генетичний підхід акцентує увагу на походженні ГК, який розглядається в даному випадку як особливе, історично обумовлене сполучення всіх природних компонентів і ГК менших рангів. При типологічному підході підкреслюється одноманітність ГК, що властиве природі на певному просторі земної поверхні. На таких територіях компоненти та характер їх взаємодії вважаються відносно постійними. При функціональному підході ГК розглядається як здатна до саморегуляції та самовідновлення система взаємозв’язаних компонентів та комплексів більш низького рангу, що функціонує під дією одного чи декількох компонентів, які відіграють роль основного фактора.

У всіх розглянутих вище визначеннях геокомплексу є спільне: підкреслюється взаємозв’язок, взаємодія та взаємозумовленість компонентів геокомплексу, які просторово сполучаються.

^ 1.2. Загальні властивості геокомплексів

як методологічна основа їх вивчення

Сучасне уявлення про геокомплекс у ландшафтознавстві невід’ємно пов’язане з поняттям “система”. В. Б. Сочава розглядає геокомплекси різних рівнів як геосистеми на основі тієї цілісності ГК, що створюється щільністю взаємозв’язків його компонентів, а також з урахуванням інших загальних “системних” властивостей: ієрархічності, структурності, організованості, стійкості, керованості зовнішніми факторами середовища.

Властивість структурності ГК визначає можливість виділення в його внутрішньому просторі структурних елементів. Структура об’єкта (геокомплек-су) – це його “каркас” із певним вертикальним і горизонтальним “укладанням” структурних елементів, що відбиває або особливості внутрішньої будови об’єкта, або просторове взаєморозташування об’єктів. Структура зумовлює певну форму об’єкта, стійку в межах допустимих коливань внутрішніх властивостей і зовнішніх факторів. Визначена структурою форма об’єкта є пошуковим моментом при виявленні його серед інших об’єктів. Методично ця обставина орієнтує дослідника на пошук природних меж досліджуваного ГК і вивчення геометрії його структурних частин, тісно взаємозв’язаних між собою та з навколишнім середовищем потоками речовини й енергії.

Цілісність геокомплексу визначена його функціонуванням, під яким розуміється процес переміщення, обміну і трансформації речовини й енергії між компонентами (міжкомпонентні зв’язки) і між суміжними ГК (міжфаціальні зв’язки). У результаті в різних за складом і генезисом компонентах присутні речовини в різних фазових формах, що властиві цим компонентам: у ґрунтах це волога й повітря в порових пустотах; у рослинах – волога й мінеральні частинки; у водах – мінеральні й розчинені речовини ґрунтів, порід; в атмосферному повітрі – завислі мінеральні та органічні частинки й волога. Акумуляторами та носіями енергії в геокомплексах є органічні речовини, волога, тверді частинки й повітря.

Властивість організованості ГК проявляється в упорядкованості структурних елементів, їх відношень і властивостей, що виникає в процесі функціонування. Структура об’єкта поряд із його функціонуванням характеризують організацію об’єкта. Організованість ГК спостерігається в певному підборі видів рослин у фітоценозах, в упорядкованості (певному наборі) генетичних горизонтів ґрунтів, у їх структурі та властивостях, що відповідають факторам, які впливають на ГК.

Організованість ГК наочно відображена у фітоценозі, у якому все доцільне: і підбір видів, і ярусність у розташуванні надземних і підземних частин. Рослинне угруповання організоване таким чином, щоб найбільш повно використовувати матеріально-енергетичні ресурси геокомплексу в різні терміни вегетаційного періоду.

Таким чином, у сформованому геокомплексі всі структурні елементи виявляються упорядкованими, тобто певним чином організованими. Організованість ГК – це також критерій його зрілості, а отже, і природної стійкості. У методичному відношенні це важливо, тому що орієнтує дослідника на вивчення хроноструктури геокомплексу, тобто пошук упорядкованості в часі його різних станів, зміни яких є функцією часу. Один і той самий геокомплекс у різні моменти часу буде характеризуватися різними фізико-хімічними станами.

Стійкість геокомплексів у даний час розглядається з двох позицій: як іманентна (внутрішня) властивість ГК і як здатність його до самовідновлення (повернення до попередньої структури внутрішньосистемних зв’язків) при антропогенному впливі.

Природна стійкість залежить від динамічності літогенної основи, що проявляється у сформованості компонентів ГК: чим вища динамічність літогенної основи, тим більш динамічний і менш стійкий весь ГК, компонентним системам якого доводиться увесь час перебудовуватися. Процеси змиву, осипу, зсуву, обвали та розмив безперервно змінюють характер літогенної основи й не дозволяють сформуватися стійким рослинним угрупованням. У подібних умовах фітоценози не здатні вийти з сукцесійного процесу. Водночас стійкість самої літогенної основи значною мірою залежить від стійкості рослинного покриву.

Стійкість геокомплексів до хімічного впливу залежить як від природних, так і від техногенних факторів. Із природних факторів, що впливають на самоочищення ГК від забруднення, велике значення мають розчленованість рельєфу, кількість опадів, інтенсивність і напрямок стоку, якісна однорідність або різнорідність структури геокомплексів, величина ультрафіолетової радіації, частота факторів ризику: штилів, інверсій температур, туманів і т. ін.

При аналізі впливу техногенних факторів розрізнюють види хімічної дії (речовини та їх активність), тривалість дії, кількість та концентрації речовин, які надходять до геокомплексів, і їх міграційну активність у природних умовах, враховують геохімічний фон елементів.

Управління геокомплексом зовні основане на принципі прагнення його компонентів до відповідності один одному й навколишньому середовищу. У разі зміни якого-небудь зовнішнього фактора середовища, наприклад кліматичних умов, відбувається перебудова структури фітоценозу й ґрунтів, тобто управління геокомплексом зовні передбачає подальший розвиток його як системи.

Розглядаючи географічні комплекси як системи, тобто цілісності, що формуються завдяки певним чином спрямованим функціональним зв’язкам між їх структурними одиницями й зовнішнім середовищем, виділяють два основних аспекти їх вивчення: просторово-структурний і динамічний.

Просторово-структурний аспект передбачає дослідження внутрішньої структури ГК, його положення в просторі більшого за рангом геокомплексу, визначення генезису, властивостей та морфологічних ознак.

Динамічний аспект дослідження ГК ґрунтується на вивченні потоків речовини та енергії між його структурними елементами та зовнішнім середовищем, які забезпечують функціонування геокомплексу та його розвиток у часі.


^ 2. ПРОСТОРОВО-СТРУКТУРНИЙ АСПЕКТ
^ ВИВЧЕННЯ ЛАНДШАФТІВ

2.1. Визначення ландшафту

“Ландшафт” у перекладі з німецької означає пейзаж, вид з будь-якої точки спостереження. Цим поняттям здебільшого користувалися німецькі натуралісти, дотримуючись суто описової, “пейзажної” характеристики ландшафтів без спроб пояснення їх генезису.

Новий напрямок у ландшафтознавстві був пов’язаний з ім’ям В. В. Докучаєва завдяки його фундаментальним дослідженням у ґрунтознавстві. Унаслідок взаємодії компонентів живої і неживої природи формується ґрунт, профіль і властивості якого відображають особливості клімату, рельєфу, рослинності. Тому за профілем можна теоретично передбачити ландшафт і навпаки. Ландшафт став розглядатися як форма відбиття на земній поверхні результату взаємодії та взаємозв’язку компонентів природи. Велике значення для розвитку ландшафтознавства мали праці Л. С. Берга, який розумів ландшафти як області, подібні за переважаючим типом клімату, типом рельєфу, типом рослинності й типом ґрунтів. Б. Б. Полинов став фундатором геохімічного напрямку в ландшафтознавстві. Найбільш повне визначення ландшафту, у якому показана його генетична сутність, дав М. О. Солнцев: “Географічний ландшафт – це генетично однорідна територія, на якій спостерігається закономірне й типове повторення одних і тих же взаємозв’язаних і взаємообумовлених сполучень геологічної будови, форм рельєфу, поверхневих і підземних вод, мікрокліматів, ґрунтів і ґрунтових різновидів, фіто- і зооценозів” [7].


^ 2.2. Морфологічна структура ландшафту

Серед вітчизняних науковців дуже поширена думка про те, що в системі територіального фізико-географічного розподілу варто розрізняти один ступінь як основний. Таким основним ступенем є ландшафт.

Ландшафт як основна таксономічна одиниця природного територіального комплексу (ПТК) має цілий ряд важливих відмітних ознак і властивостей:

1. Ландшафт займає досить значну територію, звичайно вимірювану сотнями квадратних кілометрів.

2. Ландшафт відокремлюється на ділянці земної кори, що має однакову геологічну будову; перехід на ділянку з іншою геологічною будовою буде означати перехід в інший ландшафт.

3. Ландшафт обов’язково являє собою генетично однорідну територію.

4. Унаслідок єдності геологічного фундаменту й послідовної зміни однотипних палеогеографічних подій кожному ландшафту властивий цілком визначений набір форм рельєфу.

5. Ландшафт має однаковий клімат, який диференціюється на цілий ряд місцевих кліматів і мікрокліматів, що закономірно повторюються на його просторі.

6. Тепло й волога, що надходять на поверхню ландшафту, перерозподіляються по елементах рельєфу, завдяки чому в ньому формується система закономірно повторюваних місцеперебувань для його біогенних компонентів (рослинних і тваринних угруповань).

7. Форми й елементи форм рельєфу, а також літологічний склад поверхневих порід служать тією основою, на якій відбувається відокремлення більш дрібних природних територіальних одиниць – морфологічних частин ландшафту; вони закономірно повторюються, утворюючи в сукупності єдину генетично зв’язану систему, що є морфологічною структурою ландшафту.

8. Кожен ландшафт відрізняється від інших ландшафтів своїм зовнішнім виглядом; фізіономічні відмінності сусідніх ландшафтів виражені тим сильніше, чим більші між ними розходження в способі походження та в наступній історії розвитку.

Із наведеного переліку основних ознак і властивостей ландшафту видно, що його формування відбувається протягом дуже тривалого часу, причому провідна роль у цьому процесі належить літогенній основі. Таким чином, ландшафт досить стійкий, і основні його властивості змінюються повільно й поступово. Найбільш слабка група його компонентів (а саме біогенна) розвивається й змінюється в тісній залежності від інтенсивності розвитку літогенної основи.

Ландшафт представлений закономірним сполученням географічних комплексів більш низького топологічного рангу. Насамперед це фізіономічно проявляється у своєрідності фітоценозів на різних формах і елементах рельєфу. Не залишається незмінним і ґрунтовий покрив під різними видами фітоценозів. До основних морфологічних частин ландшафту відносять фації та урочища, до додаткових – підурочища і місцевості, які виділяють тільки в разі необхідності. Дослідження морфологічної структури ландшафту знизу починається з вивчення його поділу на фації.

Фація як повний географічний комплекс, до складу якого входять усі природні компоненти, неподільна. Її цілісність обумовлена сукупністю одних і тих самих елементарних процесів функціонування, динаміка яких на площі, зайнятій однією фацією, відрізняється сталістю. Це випаровування вологи з поверхні ґрунту й рослинності, десукція – процес відсмоктування вологи коренями рослин із ґрунту, однакове мінеральне живлення рослин, однакові умови для розкладання опаду, інфільтрації вологи, гумусоутворення, внутрішньоґрунтового вивітрювання та внутрішньоґрунтового стоку. У часі ці процеси синхронно змінюються відповідно до надходження тепла, вологи, світла.

Однаковість і синхронність процесів – результат формування фації на одному елементі чи формі рельєфу, в умовах однакового надходження вологи й тепла, освітлення й за умови однакового літологічного складу корінних чи пухких порід (граніт, діорит; піски, суглинки, глини і т. ін.). При сполученні таких умов на всьому просторі фації формується один різновид ґрунту, що характеризується однаковим набором генетичних горизонтів і проявом одних і тих самих процесів у них: озалізнення в ілювіальному горизонті, окарбоначеність, засоленість, оглеєння, виразність дернового процесу і под. Потужність горизонтів ґрунту може незначною мірою варіювати, виразність процесів також може трохи відрізнятися, але “набір” горизонтів і процесів у ґрунті буде той самий. Незначні відхилення в них можуть бути обумовлені мікрорельєфом, зміною потужності пухких відкладів, а місцями і їх щільності, що певним чином впливає на перерозподіл вологи та тепла.

Індикатором однакового різновиду ґрунту є рослинний покрив. Видовий склад фітоценозу на всій площі фації однаковий, незначні варіації його в густині (проективному покритті) та в появі окремих видів пов’язані з вищерозглянутими можливими змінами ґрунту й затіненням. Тому всередині фітоценозу фації можна виділити парцели. Це екологічний виділ усередині повного географічного комплексу – у даному випадку фації, де збережений однаковий різновид ґрунту, властивий усій фації.

Таким чином, елементарність фації як геокомплексу полягає в тому, що при спробі провести її подальшу структуризацію виділяються лише окремі компоненти, а не повні геокомплекси: фітоценоз і його ярусна структура, ґрунт і його генетичні горизонти, порода і її різні за ступенем вивітрилості шари. При більш глибокій структуризації виділяються окремі види рослин, ґрунтові агрегати, мінерали. Відмітною властивістю компонентів однієї фації є відносна просторова однорідність кожного з них, тобто властивість ізотропності речовинного складу. Іншою важливою властивістю компонентів фації є їх внутрішня відповідність один одному, взаємозумовленість. За механічним складом ґрунти відповідають породі, на якій формуються; фітоценоз відповідає ґрунту, його зволоженню. Подібна відповідність – результат функціонування фації в певних умовах середовища.

Поняття фації можна сформулювати таким чином: фація – це функціонально цілісний, елементарний геокомплекс, що сформувався на однаковій породі одного елемента рельєфу, в однакових умовах інсоляції та зволоження і покритий у кожний окремий період свого існування певним рослинним угрупованням на однаковому різновиді ґрунту.

Об’єктивне виділення меж між фаціями проводиться за сукупністю діагностичних ознак, що відбивають генетичну сутність фації. Найбільш фізіономічною ознакою фації є видовий склад фітоценозу, якщо тільки він не порушений тваринами чи людиною. В останньому випадку орієнтуються на виділення однакового різновиду ґрунту.

Однорідність фітоценозу визначається за набором ярусів і видів рослин у них. Ярусів може бути два-три, але представлених різновіковими рослинами одного виду – одновидовий фітоценоз. У змішаному фітоценозі кожен ярус складається з однакового набору видів рослин. Про однаковий генезис деревостану свідчать густина деревостану, взаєморозташування видів. У наземному покриві ознаками однорідності рослинної асоціації є видовий склад і фенофази.

Усю мезоформу рельєфу фація займає дуже рідко. Для цього необхідні відповідні умови: один літологічний різновид породи, однаковий дренаж, незначна відмінність в умовах освітлення й зволоження. Форма мікрорельєфу чи її частина також можуть бути зайняті однією фацією.

Площа фації звичайно невелика. Так, у межах одного елемента мезоформи можна виділити одну, дві і більше фацій.

Потужність фації в глибину часто обмежена зоною дренування території, тобто рівнем ґрунтового потоку, гідравлічно зв’язаного з водотоком чи водоймою. У випадку перешарування порід різного складу глибина фації обмежується першим водоносним горизонтом, що нерідко утворює на схилах джерела.

Межі між фаціями можуть бути чіткі, ясні або дифузійні. Чіткі (різко виражені) межі спостерігаються при зміні різних за складом порід або різкій зміні зволоження. Здебільшого межі між фаціями дифузійні, тобто у вигляді перехідних смуг.

Розмаїтість фацій у ландшафті пов’язана зі зміною гідротермічних умов, фізико-хімічних властивостей порід і ґрунтів, із розвитком та інтенсивністю екзогенних процесів і впливом господарської діяльності людини.

До складних морфологічних частин ландшафту відносять підурочища, урочища й місцевості. Основною одиницею, що обов’язково виділяється на велико- і середньомасштабних ландшафтних картах, вважається урочище. Підурочища й місцевості виділяються тільки через необхідність. Кожній складовій морфологічній частині ландшафту властиві генетична єдність і якісна однорідність групи фацій, що входять до її складу, внаслідок їх формування в умовах близьких варіацій зволоження, теплозабезпеченості, літологічного складу порід.

Підурочище як складний геокомплекс виділяється за сполученням суміжних і генетично близьких фацій, що займають один елемент форми рельєфу або його частину. Генетична близькість видів фацій у підурочищі зумовлена незначними коливаннями у зволоженні, варіаціями в потужності крихких відкладів, у літологічному складі ґрунтів і порід, в інтенсивності розвитку ерозійних процесів.

Урочище являє собою складно організований геокомплекс, що утворюється групою (сполученням) суміжних фацій і підурочищ, характерних для різних мезоформ рельєфу або їх елементів і відокремлених унаслідок різного режиму зволоження, інсоляції, значних відмінностей у механічному та літологічному складі порід і ґрунтів, за умов різного залягання рівня ґрунтових вод. Одне урочище відрізняється від іншого видовим набором фацій (підурочищ), а в разі повторності однакових фацій у різних урочищах – їх кількісними категоріями (площею). У ландшафтах виділяються урочища додатних і від'ємних форм рельєфу; урочища вершин, межиріч, схилів, терас, заплав і т. ін.; урочища схилів різної експозиції; урочища на карбонатних і кислих породах і под. Оскільки у виділенні урочищ провідна роль належить геолого-геоморфологічній основі, її характеристиці в назві урочищ надається першочергове значення.

У ландшафті виділяються основні та другорядні урочища, із яких основні займають більшу частину площі. Серед останніх розрізняють домінантні й субдомінантні урочища. Домінантні утворюють основний фон, субдомінантні займають незначну частину ландшафту, але відіграють важливу роль у його морфологічній структурі (переважно це ерозійні або еолові форми рельєфу).

За ступенем складності морфологічної структури розрізняють складні й прості урочища. У простих урочищах кожний елемент мезорельєфу зайнятий тільки однією фацією, а в складних – різними видами фацій і підурочищ.

Взаєморозташування урочищ у ландшафті може бути плямисте, мозаїчне, смугасте, кулісне, поясне, деревоподібне.

Місцевість – досить велика морфологічна частина ландшафту, фізіономічність якої визначається своєрідним комплексом мезоформ рельєфу, які відокремилися від типових для ландшафту мезоформ, або комплексом дещо змінених типових мезоформ на деякій ділянці ландшафту.

Причини відособлення в ландшафті місцевостей можуть бути різні: оголення ерозією або денудацією більш давніх порід з іншим літологічним складом; наявність ефузивних покривів на ділянках витоку лав по розломах; близьке залягання карстових порід; ступінь активності та різна спрямованість неотектонічних рухів; різна інтенсивність ерозійних процесів і т. ін.

Морфологічна структура місцевостей значно розрізняється за набором фацій і урочищ, як наприклад, урочища й фації місцевості столових останцевих гір або ефузивних плато серед куест. Прикладами місцевостей, які відокремилися внаслідок деякого видозмінення типових додатних форм рельєфу, можуть бути місцевості броньованих, неброньованих і розмитих куест у Криму.

Усі морфологічні частини ландшафту потоками речовини та енергії сполучені в єдину фізико-географічну цілісність (систему) і тому повинні вивчатися як частини цілого, тобто з позицій як індивідуальності кожної частини, так і її типовості.


^ 3. МЕТОДИКА ВИВЧЕННЯ СТРУКТУРИ ЛАНДШАФТІВ

Вивчення просторової структури, генезису та властивостей ландшафтів здійснюється в різних масштабах: великому (до 1:100 000; до 1:10 000 – детальні), середньому (від 1:100 000 до 1:1 000 000) і дрібному (більше 1:1 000 000). На велико- і середньомасштабних ландшафтних картах основними одиницями картографування є фації та урочища, які групуються за сполученнями їх видів у ландшафти. При дрібномасштабних дослідженнях головною структурною одиницею вважається ландшафт.

Повне дослідження ландшафтної структури будь-якої території здійснюється в три етапи: підготовчий, польовий і камеральний.


^ 3.1. Підготовчий період

У підготовчий період досліджень чітко обґрунтовується мета роботи, розробляється програма, здійснюються збір, систематизація й аналіз матеріалів щодо району досліджень, планується обсяг польових робіт та їх черговість, розглядаються організаційні питання.

У системі методів, що застосовуються в дослідженнях підготовчого періоду, розрізняються методи збору й систематизації матеріалів, методи визначення емпіричних залежностей, методи побудови та викладення наукової теорії (гіпотези).

Збір і систематизація матеріалів починається з вивчення регіонального й тематичного каталогів, у тому числі каталогу карт і атласів, довідників, аерофотознімків. Мета вивчення прямої та непрямої інформації – скласти уявлення про види раніше проведених на досліджуваній території польових робіт та їх детальність, просторове розміщення, генезис і властивості всіх природних компонентів, що є матеріальною основою для формування ландшафтів і їх морфологічних частин, які мають вивчатися. Дуже важливий матеріал надає дослідникам топографічна карта, що дозволяє одержати інформацію про типи рельєфу території та її морфометричні особливості, просторове розміщення форм рельєфу (орієнтацію, довжину, рівні поверхонь, крутість схилів, ступінь ерозійного розчленування), наявні виходи на поверхню корінних порід, джерела, характер річкової мережі та рівні ґрунтових вод, ступінь заболоченості й залісення, типи рослинності, дороги та ін., види використання земель.

Про ландшафтну структуру району багато чого можуть “підказати” галузеві карти: геологічні, геоморфологічні, ґрунтові, геоботанічні, гідрогеологічні, четвертинних відкладів. Візуально-картографічний метод дослідження дозволяє охарактеризувати особливості просторового розміщення компонентів, скласти профілі, діаграми, описи.

Даний етап досліджень у підготовчий період завершується підбором необхідного для наступних робіт картографічного матеріалу, складанням карти фактичного матеріалу на бланках топооснови.

Велике значення на даному етапі дослідження мають аерофотознімки, контури об’єктів на яких являють собою результат взаємодії просторово відповідних один одному природних компонентів, що виражається у формі об’єкта, його кольорі, тоні кольору, відтінку тону і його структурі. Таким чином, контури природних об’єктів на аерофотознімках “виступають” в основному як природні географічні цілісності – фації. При зіставленні тільки галузевих карт і описів індикаторами географічних цілісностей є ґрунти й рослинність, але проведені за ними межі геокомплексів не будуть відрізнятися тією точністю, яку може дати аерофотознімок.

Підсумковим документом даного періоду досліджень є попередня ландшафтна карта, складена на топографічній основі, яка відображає просторову ландшафтну структуру досліджуваної території через сполучення різних видів фацій, урочищ, а на дрібномасштабній карті – різних видів урочищ і ландшафтів. Найкращим варіантом побудови попередньої ландшафтної карти-гіпотези є її складання з одночасним прорисовуванням контурів структурних ландшафтних одиниць за аерофотознімками з використанням галузевих карт для наповнення змістом виділених контурів. Попередня ландшафтна карта-гіпотеза є основою для розрахунку обсягів польових робіт, вибору напрямків маршрутів, місць розташування опорних профілів, ключових ділянок, точок спостереження та їх видів.


^ 3.2. Польовий період

Дійсна інтерпретація виділених контурів геокомплексів можлива лише при сполученні досліджень підготовчого й польового періодів. Натурні дослідження дають чітке уявлення про ті ознаки та властивості компонентів, які відбивають їх взаємозв’язок у геокомплексах і взаємозв’язок геокомплексів між собою.

Натурні дослідження поділяються на рекогносцирувальні й ландшафтне картографування (ландшафтну зйомку). Цілі в них різні, хоча ці дослідження і включають однакові види робіт: маршрутні спостереження, опорне ландшафтне профілювання, зйомку ключових ділянок (за винятком великомасштабних досліджень). Усі види робіт супроводжуються спостереженнями й описами на точках, яким надаються наскрізні порядкові номери, а місця їх розташування обов’язково визначаються на карті або аерофотознімку. Дослідження на точках спостереження дають уявлення про вертикальну структуру та властивості компонентів окремих фацій. Оскільки види фацій повторюються в просторі в різних кількісних категоріях (фонові, другорядні), то дослідження фацій-аналогів вимагає іншої детальності спостережень. Тому розрізняють різні види точок спостережень: опорні, основні, картувальні, спеціалізовані.

Найбільш трудомісткі дослідження на опорних точках спостереження, що закладаються на опорному ландшафтному профілі в найбільш типових фаціях. Опорні точки вимагають особливої старанності у здійсненні спостережень за властивостями всіх компонентів, аж до ґрунтоутворювальних порід. Часто глибина ґрунтового шурфу складає 3–4 м. Геоботанічні спостереження на опорних точках обов’язково супроводжуються добором у гербарій невідомих видів рослин, яким до їх визначення даються робочі назви. Вивчення ґрунтів супроводжується добором зразків з усіх генетичних горизонтів.

Основні точки спостереження закладаються при маршрутних дослідженнях у типових для ландшафту фаціях для того, щоб отримані дані могли бути поширені (екстрапольовані) на значну територію. Це дозволяє заощадити час польових робіт і скоротити їх обсяг. Кожен вид типових фацій характеризується однією основною точкою спостереження, на якій здійснюється докладний опис ґрунтового профілю до ґрунтоутворювальних порід, закладаються й описуються геоботанічні ділянки, добираються проби.

Картувальні точки спостереження використовуються для стислої характеристики фацій-аналогів, докладно описаних на основних і опорних точках, а також для вивчення фацій, що дуже рідко зустрічаються на території робіт. Дослідження на картувальних точках супроводжуються скороченим описом із використанням індексації. Назва рослинного покриву також шифрується в індексах, при цьому першим ставиться знак переважаючого виду рослин.

Спеціалізовані точки спостереження використовуються для цілеспрямованої характеристики одного геокомпонента чи його певної властивості відповідно до цільового завдання.


^ 3.2.1. Методи дослідження на точках спостереження

Основна вимога до описів на точках – однорідність інформації, тобто однакова послідовність викладення результатів спостережень, що відповідає виду точки спостереження. Однорідність інформації при її масовості досягається уніфікацією програм спостережень і стандартизацією фіксації матеріалу: певна послідовність описів у польових щоденниках, що відповідає послідовності описів на спеціалізованих бланках. Робота на точці спостережень починається з її адресної прив’язки, що записується в щоденнику, з указанням її номера. Місце розташування точки спостереження позначається на топографічній карті, підписується її номер. При адресації кожної наступної точки спостереження за необхідності орієнтуються також на азимут руху від попередньої точки з обов’язковим указанням пройденої відстані. Якщо є можливість здійснити в маршруті точну прив’язку точки спостереження, необхідно цим скористатися. Орієнтирами можуть бути висоти з тріангуляційними знаками, гирла рік, позначені на картах вододжерела, греблі, кілометрові стовпи на шосейних дорогах і залізницях, квартальні стовпи лісових просік. Прив’язка точки спостереження за двома орієнтирами, на які можна взяти азимут, особливо важлива при середньо- і дрібномасштабній зйомці. Основна вимога при цьому, щоб орієнтири знаходилися на достатній відстані один від одного. Місце розташування точки спостереження в цьому випадку визначається після відповідного орієнтування карти за магнітним азимутом з урахуванням місцевого схилення: на перетинанні візирних ліній на обрані орієнтири з урахуванням азимутів напрямків на них. Місце розташування точок спостережень нерідко для зручності їх находження на карті подається в системі її координатної сітки.

На кожній точці спостереження як мінімум описуються рельєф, ґрунти й рослинність. Однак необхідно знати й порядок опису корінних порід, пухких відкладів, водотоків, водойм, джерел.

^ Характеристика рельєфу. Записи в щоденнику або на бланку обов’язково повинні фіксувати загальну характеристику рельєфу й положення точки спостереження на елементі мезоформи рельєфу. Для схилистих поверхонь указується експозиція, крутість у градусах, при цьому можливе словесне визначення характеру уклону: дуже пологий (менше 3°), пологий (3–5°), слабкопохилий (5–10°), похилий (10–15°), сильнопохилий (15–20°), крутий (20–45°), обрив. Далі наводиться абсолютна або відносна висота положення точки, описується характер поверхні: схил опуклий, увігнутий, прямий, хвилястий, дрібнобугристий, терасований і т. ін. Указується ступінь ерозійного розчленування, вид ерозійних малих форм (вимивина, яр, улоговина), наявність карстових форм і їх розміри. У міру руху по маршруту гіпсометрична крива профілю рельєфу вирисовується в щоденнику або на бланку з нанесенням на ній точок спостереження. Дуже важливо простежити й відбити в записах розвиток геоморфологічних процесів, які характеризують генезис поверхневих відкладів.

^ Вивчення порід і наносів проводиться в природних відслоненнях і в штучних виїмках: шурфах, кар’єрах, канавах, котлованах. Літологічний склад порід характеризує їх генетичну належність: осадові породи, магматичні, метаморфічні. Серед магматичних порід розрізняють інтрузивні та відповідні їм ефузивні різновиди.

При описі виходів корінних порід звертають увагу на характер складчастості або шаруватості, виразність контактів порід, виклинцювання шарів, наявність лінз, дайок, жил, прожилок. Для осадових порід дуже важливо показати їх стратифікацію, тобто послідовність шарів різного літологічного складу, що може вказати на трансгресивний чи регресивний характер їх накопичення, зміну геохімічної обстановки їх утворення. Описуючи одну породу, характеризують її текстуру (складення), структуру (взаєморозташування її складових частин – мінералів), колір, розподіл забарвлення, що може свідчити про тип вторинних змін (озалізнення, окварцювання, серицитизація, хлоритизація, епідотизація і под.), відзначають ступінь вивітрилості породи, присутність рудних мінералів. При характеристиці брекчій і конгломератів відзначають склад цементу (карбонатний, кременистий, залізистий, глинистий і под.) і склад уламків, їх відсотковий вміст відносно загальної маси, орієнтування уламків, форму й розміри. Тектонічний режим простежують за характером зсуву породи різного складу (скиди); відзначають тип тріщинуватості (системи тріщин).

При спостереженні пухких відкладів указують на їх генезис (делювіальні, флювіогляціальні, озерні, лесоподібні суглинки і под.). Необхідно схарактеризувати особливість сортування матеріалу та його склад, орієнтування й розміри уламків, відсотковий вміст частинок різного розміру, дальність перенесення матеріалу, наявність відкладів різного генезису.

У процесі вивчення порід відбирають проби і зразки. Зразки часто необхідні для визначення порід. Інтерес представляють фауністичні й археологічні знахідки.

Опис порід краще супроводжувати зарисовками в щоденнику й фотографуванням відслонень. На топографічній основі необхідно вказати місця добору проб і зразків.

^ Опис рослинності. Ця робота може передувати опису ґрунтів, поки не порушений рослинний покрив на місці майбутнього шурфу.

Докладний опис рослинного покриву здійснюється на опорних і основних точках спостереження. Робота в лісі починається з закладення геоботанічної ділянки (однієї чи більше, залежно від детальності робіт і цільового завдання) розміром від 100 до 400 м2 (10 х 10 або 20 х 20 м). Фо