Реферат: Форум молодих науковців Львівщини. Збірник тез конференції: 22 травня 2011 року // За заг ред. О. М. Лозинського, І. В. Карівця, І. М. Назаркевича. У 3-х частинах

Форум молодих

науковців Львівщини


Збірник тез конференції

22 травня 2011 року


Частина 1


Львів - 2011

ISBN


Форум молодих науковців Львівщини. Збірник тез конференції: 22 травня 2011 року // За заг. ред. О.М. Лозинського, І.В. Карівця, І.М. Назаркевича. У 3-х частинах. – Ч.1. – Львів: Тріада Плюс, 2011. – 136 с.


Оргкомітет:

Антонюк С.А., Балинська О.М., Баранюк Н.І., Бардин Н.М., Блажівський М.І., Буник М.З., Венцик О.В., Гетьманчук П.М., Гнатюк О.М., Гук О.І., Данилевич Н.М., Дорош С.В., Жигайло Н.І., Жидецький Ю.Ц., Захарчук Є.В., Карівець І.В. (керівник проекту), Кічурчак М.В., Кіянка І.Б., Кожушко-Лозинська І.І., Колодка А.В., Криворучко Ю.З., Лозинський О.М. (керівник проекту), Лосик О.М., Магура Б.О., Макота Т.В., Марчук М.О., Назаркевич І.Б. (керівник проекту), Рижан А.Б., Руденко О.В., Саніна О.Р., Семків І.І., Хомин Л.М.


У виданні подано тези виступів учасників секції 1: «Актуальні гуманітарні виклики та внутрішня державна політика» в рамках Форуму молодих науковців Львова, який відбувся 22 травня 2011 року.


Для читачів, які цікавляться актуальними соціальними, економічними, політико-правовими, управлінськими, культурно-мистецькими аспектами життя Львівщини.


Матеріали друкуються у редакції авторів. За достовірність інформації несуть відповідальність автори тез.


Керівник проекту, відповідальний за випуск О.М. Лозинський.


ББК 88.5

ISBN


© Громадська організація «Львівський аналітичний дім», 2011.

Зміст:



Передмова 7

^ Актуальні гуманітарні виклики та внутрішня державна політика 8

Андрушко Ярина.
Вплив корпоративної культури на функціонування підприємства 9

Апанчук Наталія.
Основні передумови виникнення та розвитку рейдерства в Україні 11

Баран Ігор.
Українські землі в контексті міжнародної геополітики напередодні Першої Світової війни 13

Баран Лілія.
Чинники становлення національно-мовної свідомості Івана Франка 16

Баранюк Назарій.
Попередження та профілактика виникнення емоційного вигорання у працівників різних професій 18

Бегень О.
Історичні та етнокультурні аспекти освоєння гірських територій Львівської області 22

Борисенко Оксана.
Поява дитини з особливими потребами
у звичайній сім’ї 24

Гаврилюк В.
Застосування приводу до неповнолітніх у кримінальному процесі 26

Гнатишин Ірина.
Гуманізація і культурологічна спрямованість шкільної освіти як необхідний чинник формування національних цінностей держави 28

Гнатюк Олена.
Насильство в сім’ї: стан проблеми та пошук шляхів її вирішення 30

Гривул Тарас.
Історія Другої світової війни як предмет суспільної дискусії 32

Гутюк Тарас.
Окремі проблемні аспекти затримання підозрюваного у кримінальному процесі України 33

Жигайло Наталія.
Психологія духовного становлення молодих вчених 35

Іванців Святослав.
Визначення поняття розбещення неповнолітніх 38

Кіт Вілена.
Застосуваня досвіду інноваційного підходу у кадровій політиці по підбору персоналу в українських компаніях 40

Коваль Ігор.
Демократія як передумова правової держави 44

Корній Наталія.
Особливості корекційно-розвивального навчання дошкільнят з порушеннями розумових здібностей в інклюзивному середовищі 47

Кошулинська Христина.
Соціальні мережі як джерело політичної агітації 48

Кукарцев Олег.
Концепт «імперія» у суспільних науках 49

Кучма Леся.
Особливості застосування знання у процесі політичного маніпулювання 52

Лазарович Надія.
Антропологічні виміри розвитку техногенної цивілізації: західноєвропейський та український контекст 55

Лащівський Володимир.
Напрямки удосконалення правового регулювання адміністративної діяльності органів внутрішніх справ 57

Лозинський Олег.
«Корупційний етикет» як неформальна нормативна система суспільних стосунків 59

Лосик Ореста.
Діалог пам'ятей як етично-філософська проблема 61

Магура Богдан, Магура Неоніла.
Освіта – запорука незалежності держави 64

Марчук Марта.
Правове виховання молоді як учасників
субкультурних об’єднань 66

Надич Марія.
Право як соціальна система вирішення
проблеми евтаназії 67

Наконечний Роман, Копитко Андрій.
Цивілізаційні виклики і проблеми хліборобства в Україні 69

Остапенко Юлія.
Маскулінізація жінки в сучасному світі: до постановки питання 71

Отупор Іван.
Роль кримінально-процесуального доказування 74

Охримович Мар’яна.
Способи боротьби з легалізацією (відмиванням) коштів, здобутих злочинним шляхом 77

Пашуля Галина.
Вплив глобалізації на державну політику 78

Петрович Зоряна.
Правовий звичай як форма вираження права в сучасному суспільстві 80

Процович Галина, Чайковська Оксана.
Дослідження мотивації досягнення успіху студентів-правників у навчальній діяльності 82

Радчук Лілія.
Значення постанов пленуму
Верховного Суду України у кримінальних справах 84

Садура О.
Реформування пенсійної системи України
із врахуванням досвіду зарубіжних країн 87

Сікорська Леся, Смук Марія.
Тривожність працівника міліції, як внутрішній бар’єр конструктивних міжособистісних взаємин 90

Сірко Роксолана, Слободяник Володимир.
До питання агресивної поведінки курсантів вищих навчальних закладів системи МНС 91

Слобода Ольга.
Ресоціалізація жінок, засуджених до позбавлення волі 92

Сорба Олександр, Дубняк Максиміліан.
Толерантність як засадничий принцип діяльності національно-культурних товариств 95

Студент Марія.
Розвиток та становлення інституту спадкування у заповітому римському праві 96

Тишкун Юрій.
Реалізація бюрократією внутрішньої державної політики як засіб подолання гуманітарних викликів 98

Хруцький Андрій, Лозинська Ярослава.
Михайло Драгоманов – великий український теоретик: до 170-річчя з дня народження 100

Яговка М.
Професійна правосвідомість юриста в контексті правового ідеалізму 104

^ Довідка про учасників конференції 107

116
Передмова
Потужний інтелектуальний та духовний потенціал Львівщини є знаним далеко за межами регіону. Тут діють десятки вищих навчальних закладів, науково-дослідних інститутів, аналітичних центрів. Щорічно профільні установи здійснюють наукові дослідження та організовують численні наукові конференції, круглі столи, семінари, що покликані надати інтелектуальний поштовх для ефективної реалізації різнопланових державних та громадських, економічних, екологічних та культурно-мистецьких завдань.

У місті Лева з 2009 року започатковано проведення «Форумів молодих науковців» з метою підтримки молоді, котрій не байдужа наукова діяльність у напрямах філософії, політології, економіки, правознавства, психології, культурології, мистецтвознавства тощо. Завдяки цьому проекту учасники мають можливість формувати цілісне розуміння політичних, економічних, гуманітарних процесів та ризиків Західного регіону України та шукати адекватні шляхи їх розв’язання.

Цьогорічний Форум присвячений Дням Науки та підготовлений ГО «Львівський аналітичний дім», ЛОВ ВГО «Товариство психологів України», ГО «Центр розвитку людини». Сподіваємося, що ідея проведення Форумів молодих науковців викличе зацікавлення в інших областях України та серед української діаспори.

Оргкомітет дякує вищим навчальним закладам, представники яких взяли участь у Форумі, зокрема, Львівському державному університету внутрішніх справ, Львівському національному університету ім. І. Франка, НУ «Львівська Політехніка», Львівському національному аграрному університету, Львівському регіональному інституту державного управління НАДУ при Президентові України, Львівському національному університету ветеринарної медицини та біотехнологій ім. С.З. Гжицького, Дрогобицькому державному педагогічному університету ім. І. Франка, Львівському державному університету безпеки життєдіяльності, Національному лісотехнічно-му Університету України, Українському Католицькому університету.

Оргкомітет висловлює вдячність керівництву Західного наукового центру НАН України і МОНМС України, Львівської обласної та міської рад, Львівської обласної державної адміністрації за інформаційне сприяння. Особлива подяка керівництву Централізованої бібліотечної системи для дорослих м. Львова за надання приміщення для проведення нашого заходу.

Висловлюємо щиру подяку професорові філософії А.Хруцькому (Чікаго, США) за популяризацію Форуму молодих науковців за кордоном.

Оргкомітет Форуму молодих науковців Львівщини
^ Актуальні гуманітарні виклики та внутрішня державна політика Андрушко Ярина.
Вплив корпоративної культури на функціонування підприємства
На сучасному етапі розвитку бізнесу недостатньо уваги приділяється культурі підприємництва. Проте, вчені працюють над цією проблемою, бачачи при цьому великі можливості для встановлення цивілізованих стосунків між підприємцями і суспільством загалом.

Поняття «корпоративна культура» відноситься до класу таких понять управлінських дисциплін, які не мають єдиного правильного тлумачення. Практично кожен дослідник цієї галузі висуває власні оригінальні визначення культури організації.

Всі визначення можна поділити на 2 групи. До першої належать визначення, в яких вказується елементи корпоративної культури (цінності, переконання, норми і форми поведінки). Друга група об’єднує визначення, в яких культура розглядається як спосіб існування, адаптації до зовнішнього середовища.

Психологічні визначення корпоративної культури описують особливості адаптації працівника до організаційного середовища, формування звичок та навчання працівника.

Тому, на нашу думку, важливими в ході аналізу корпоративної куль­тури є процес її формування на підприємствах і організаціях при цьому враховуються не тільки національні фактори (звичаї, виховання, релігійні переконання) і державні пріоритети (статус економіки, соціальну структуру), але також ті особливості колективної свідомості і психології людей, які у більшості випадків визначаються історією країни (або конкретною організацією) сучасним етапом її розвитку. Саме тому не може бути універсальної моделі побудови і управління корпоративною культурою, а сліпа взаємодія передових технологій і моделей, що може не привести до бажаного результату.

На теперішньому етапі становлення України пристальна увага приділяється долі стратегічних підприємств – флагманам важкої індустрії.

Формування корпоративної культури на вітчизняних підприємствах має свої особливості та відмінності. Особливості національної культури українців, незважаючи на деякі негативні риси, обумовлені історичним розвитком суспільства, характеризуються цілою низкою конструктивних рис української вдачі, тому це сприяє швидкому засвоєнню нормативних цінностей корпоративної культури. Докорінна зміна соціального і економічного життя, що відбулася в Україні на зламі тисячоліть, вимагає переходу до посилення ролі людини, особистої відповідальності й ініціативи.

Реальна українська корпоративна культура – це постійне вдосконалення національної моделі у напрямку творчого осмислення української практики застосування кодексу узагальнених правил менеджменту в господарській діяльності. Це раціоналізація внутрішньоорганізаційних процесів в умовах України і практика взаємодії з українськими партнерами, а також партнерами інших країн; це практичний досвід господарювання, що представляє еволюцію практики управління, починаючи з радянських часів, і зміну підходів та методів управління, що відбулися за останні десятиліття.

Подвійну роль у побудові корпоративної культури вітчизняних комерційних структур відіграє індивідуалізм українців, обумовлений специфікою громадського життя. Оскільки утворення акціонерного капіталу здійснюється за принципом «через індивідуальне до колективного», з опосередкованим володінням власністю, ця риса національного характеру сприяє формуванню норм корпоративної філософії. З іншого боку, індивідуалізм (який має прогресивний історичний зміст як наслідок прагнення до свободи) призводить до самоізоляції, руйнування організаційних форм упорядкування суспільного, до невміння створювати й утримувати владу, що нині є гальмуючим чинником.

Негативно позначаються й психологічні фактори, пов'язані з недавнім тоталітарним минулим: безініціативність, безпорадність, подвійна мораль, звичка покладатися на опіку держави й водночас не довіряти їй (порушувати закони); так само впливає втрата почуття відповідальності, ірраціональна віра у всесилля «вождів», очікування на прихід «месії», який вирішить усі проблеми.

Відтак пояснюється важливість порушеної теми для вітчизняного підприємництва, а також те, чому закордонні маркетингові технології найчастіше не приживаються. «Сліпе» впровадження західних норм і методів призводить до жалюгідних наслідків. Глибоке дослідження елементів корпоративної культури потрібне як для сучасної управлінської науки, так і для практики використання цих ідей у діяльності.

Розвиток корпоративної культури та вдосконалення соціально–трудових відносин на підприємстві – це взаємозалежні та взаємопосилюючі прогресивні процеси. Корпоративна культура створює позитивне середовище, в якому соціально-трудові відносини покращуються та розвиваються. Разом з тим, висока корпоративна культура є результатом упорядкованих соціально–трудових відносин, високої відповідальності їх сторін, розвиненого соціального партнерства.

Сучасна корпоративна культура містить ключову суперечність - командний стиль управління і впровадження принципу особистої відповідальності найманих робітників, що перешкоджає формуванню консолідованої культури організацій.

На жаль, особливості корпоративної культури в українських організаціях поки що носять декларативний характер. Тому в перспективі необхідно сформувати новий стиль управління, що поєднає, з одного боку, жорстку дисципліну і централізацію, а з іншого - скорочення дистанції влади через відкритість і доступність. Крім того, варто спрямувати зусилля на подальшу розробку теоретико-прикладних аспектів формування позитивного іміджу учасників організації на засадах функціонування якісно-нової стратегії розвитку корпоративної культури.

Незважаючи на те, що за останні 10 років значно зросла цікавість до явища корпоративної культури як зі сторони зарубіжних, так і вітчизняних вчених, відкритим залишається питання щодо психологічних механізмів впливу корпоративної культури на функціонування підприємств.
Джерела:
1. Власов П. К. Психология замысла организации. 2-е изд. – Харьков: Гуманитарный Центр, 2003. – 284 с.

2. Вплив корпоративної культури на мотивацію/ Т.Л. Коваленко, Я.М. Ліцар, К.С. Березянська // Електронне видання Вісник НУК. – 2008. – Режим доступу: URL: http://ev.nuos.edu.ua/content/vpliv-korporativnoi-kulturi-na-motivats%D1%96yu.

3. Колпаков В. Корпоративная культура и человек // Персонал. – 2002. – №2. – С. 39-41.

4. Шейн Э.Х. Организационная культура и лидерство. – СПб, 2002.
^ Апанчук Наталія.
Основні передумови виникнення та розвитку рейдерства в Україні
Рейдерство, не дивлячись на те, що є порівняно новим явищем в українському суспільстві, стало однією з найпопулярніших тем сьогодення не тільки серед підприємців та професійних юристів.

Рейдер в перекладі з англійської – захоплення. Експерти характеризують рейдерську діяльність як «злагоджену командну роботу висококласних спеціалістів: юристів, економістів, аналітиків, бухгалтерів, аудиторів, силовиків, спрямованих в потрібне русло організатором, що має певний адміністративний та фінансовий ресурс.

Підґрунтям існування рейдерства як явища є та обставина, що захоплення компанії є найдешевшим способом її придбання. Метою такого захоплення може бути як захоплення готового бізнесу, так і захоплення активів компанії, що мають значну ринкову вартість з мінімальними витратами та метою їх подальшого продажу.

Водночас не становить винятку й інші цілі рейдерського захоплення підприємств, серед яких, зокрема, виділяють:

отримання контролю над наявними у підприємства – жертви налагодженими комерційними зв'язками, брендовою торговою маркою тощо;

усунення конкурента шляхом ліквідації підприємства, незалежно від цінності його активів і пасивів;

доступ до дочірніх компаній (одержання контролю над підприємством виступатиме опосередкованою метою).

Слід відзначити ряд факторів поширення українського рейдерства, зумовлених трансформацією вітчизняної економіки, а також відсутністю ефективних систем організації процесів виробництва та управління ними.

По-перше, це корупція у владних структурах і правоохоронних органах, які сприяють реалізації неправомірних зазіхань на власність.

По-друге, це недосконалість законодавства, що стосується корпоративних відносин, процесів злиттів і поглинань, захисту власності.

По-третє, це відсутність у країні фондового ринку, який би нормально функціонував не публічність більшості власників «непрозорість» фінансових потоків підприємств, їх намагання приховати свої прибутки шляхом виплати заробітної плати у конвертах і «ручного» розподілу дивідендів, що створює критичну кількість невдоволених акціонерів і збільшує кількість тих, хто бажає незаконно захопити бізнес.

В України рейдерство має кримінальний характер і фактично стало інструментом позбавлення законних та добросовісних власників їх майнових прав із застосуванням різного роду протиправних схем.

Для вибору схеми захоплення підприємства рейдери розпочинають свою діяльність зі збору інформації. Далі аналізують можливості супротивника. При цьому враховується система охорони, підготовленість, професіоналізм його співробітників, матеріально-технічне забезпечення, відносини з приватними охоронними структурами та правоохоронними органами, судовими інстанціями, місцевими і вищестоящими органами влади).

Наступним етапом є реалізація плану захоплення підприємства. Розробляючи ту чи ту схему рейдерської атаки з урахуванням кінцевої мети (розширити свій бізнес, отримати активи, ліквідувати підприємство тощо), рейдери обирають певні тактичні прийоми з цілого арсеналу рейдерського інструментарію, до якого входять:

1) Протизаконні засоби;

складання протоколів фіктивних зборів або підробка самих протоколів;

застосування насильства чи погроз до власників або керівників підприємств чи їх близьких;

2) Законні формою, але протиправні за змістом у своїй сукупності засоби:

ухвали суддів про застосування заходів із забезпечення позовів; арешти банківських рахунків і рахунків у цінних паперах;

судові рішення про визнання недійсними рішень загальних зборів та інших органів управління товариства, їх установчих документів;

3) Заходи організаційного характеру:

заходи з підриву авторитету та ділової репутації як самого підприємства, так і його керівника;

налагодження зв’язків із працівниками підприємства для одержання необхідної інформації або введення свого агента до трудового колектив.

Основні передумови виникнення та розвитку в Україні рейдерства :

формування корпоративного законодавства в Україні без єдиного стратегічного підходу, у зв'язку з чим воно є суперечливим та неповним;

відсутність єдиної прозорої системи реєстрації прав власності на цінні папери; випуск та обіг акцій переважно у документальній формі;

відсутність адекватної системи адміністративно - правових засобів захисту прав інвесторів в цінні папери і передусім, засобів відповідальності за правопорушення на ринку цінних паперів.

Безумовно, до передумов виникнення та розвитку в Україні рейдерства слід також віднести корупцію в органах державної виконавчої та судової влади, яка призводить до прийняття посадовими особами та суддями завідомо неправомірних рішень, що порушують права та законні інтереси інвесторів в цінні папери.

Оскільки рейдерство в Україні є реальною загрозою економічній безпеці держави, то виникає необхідність у вдосконаленні чинного корпоративного законодавства та реформуванні вітчизняної судової системи.

Отже, подолання рейдерства в Україні, яке набрало широких масштабів і супроводжуються сукупністю негативних наслідків для національної економіки, вимагає прискорення вжиття заходів щодо вдосконалення чинного корпоративного законодавства, ліквідації практики корупційних зловживань і реформування вітчизняної судової системи.
Джерела:
1. Живко З. Б. Рейдерство : фермент ринкової економіки. – Ліга. Прес. Львів. – 2009 р. – 243 с.

2. Кальман О. Г. Рейдерство : причини та заходи протидії / О. Г. Кальман // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2009 р .- № 3;

3. Кіржецький Ю. І. Проблеми рейдерства в Україні / Ю. С. Кіржецький // Проблеми управління економічної безпеки суб’єктів господарювання. – 2010 р. - № 17.09;

4. Москалик О. М. Рейдерство в Україні як загроза національній безпеці / О. М. Москалик // Механізм правових регулювань правоохоронної та правозахисної діяльності. – 2010 р. - № 05.11;

5. Хатнюк – Кухневич Ю. А. Рейдерство в Україні: загальна характеристика / Ю. А. Хатнюк – Кухневич // Актуальні проблеми протидії злочинам у сфері економіки : Мат. Всеук. наукова конференція. – 2010 р. - № 26.3.
^ Баран Ігор.
Українські землі в контексті міжнародної геополітики напередодні Першої Світової війни
На зламі ХІХ–ХХ ст. геополітична ситуація в Європі визначалася прагненням великих країн – Німеччини, Франції, Великої Британії, Австро-Угорщини та Росії до нових завоювань, встановлення контролю над стратегічно важливими територіями, економічним зиском народів. Учасники майбутнього конфлікту, навіть частина малих європейських країн, переслідуючи корисливі цілі, готувалися до перегляду кордонів зі своїми сусідами.

Українські землі стали ареною зіткнень інтересів відразу трьох держав – Німеччини, яка прагнула втілити в життя свій план “Drang nach Osten”, Австро-Угорщини та Російської імперії, котрі вбачали в Україні базу продуктів харчування (“Житниця Європи”) та багатий на природні ресурси і сировину регіон [1, с.228].

На початку ХХ ст. геополітичні дійсності скеровували значну увагу Німеччини до української справи. Німецькі зовнішньополітичні плани щодо Східної Європи, зокрема й України, базувалися на пропаганді ідей Серединної Європи, тобто на необмеженому пануванні Німеччини у Центральній Європі, а згодом й світовій гегемонії. Пангерманісти або всенімці (група великих промисловців) наголошували, що Велика Німеччина у 1915 р. розширить свої кордони далеко на схід за рахунок включення до свого складу Прибалтики, російської Польщі, Волині, Поділля, півдня Росії з Кримом [2, с.90].

Відомий німецький журналіст Пауль Рорбах з певними заувагами відстоював звільнення неросійських народів від залежності царської Росії, заявляючи: “Хто володіє Києвом, той може підкорити Росію”. Незалежна Україна, на його думку, повинна була стати головним буфером у Східній Європі проти можливих намагань Росії поширити свої володіння на захід. П. Рорбах не вірив у довготривалість мирних відносин з Росією, яка у своїх геополітичних стремліннях рано чи пізно поверне вістря своєї політики у західному напрямі. Значить, наголошував він, для досягнення своїх планів “серединної Європи” Німеччина мусить забезпечити собі тили зі Сходу [3, s. 791-795]. В цьому контексті Україна розглядалася як важливий чинник, який би сприяв реалізації німецьких експансіоністських планів [4, с. 42].

Австро-Угорщина в українській політиці також виявляла особливу дієвість, оскільки до її складу входили українські землі. Українофільство стало домінуючою течією громадського життя галицьких українців, а Східна Галичина перетворилася в “Український П’ємонт” і стала важливим чинником формування модерної української ідентичності, що поступово завойовувала обидва береги Збруча [5, с.68].

Урядові чинники Австро-Угорщини, оцінюючи тогочасну ситуацію в південно-західній частині Російської імперії, прагнули за допомогою галицьких українців схилити українців наддніпрянщини до “австрійської ідеї”. Окремі австрійські політики сподівалися у перспективі за сприятливої міжнародної кон’юнктури приєднати частину Наддніпрянської України до Габсбурзької монархії – Волинь, Поділля, водночас не відмовляючись від панування в Східній Галичині, Закарпатті та Північній Буковині [6, с.18].

Напередодні війни між Росією і Австро-Угорщиною точилася боротьба за гегемонію у слов’янському світі. У зв’язку з цим загострилася напруженість навколо української проблеми. Посол М. Василько у 1909 р. двічі піднімав в австрійському парламенті питання щодо “русофільських підступів” у Галичині та Буковині. Відзначимо, що цісар Франц Йосиф публічно підтримав лідера буковинських українців [7, s.41].

Відповідно до розпорядження Мінстерства внутрішніх справ Австро-Угорщини 31 грудня 1913 р. розпущено “Общество имени М. Качковского” та “Русские дружины”, а 2 березня 1914 р. видано дозвіл на запровадження надзвичайного стану у Галичині, у даному випадку йшлося про фактичне припинення русофільської пропаганди [8, с.179].

Зрозуміло, що український національний рух у Галичині став небезпечним для Російської імперії. Практично все російське суспільство – від шовіністів до лібералів, вбачало у ньому загрозу цілісності Росії. З наближенням війни український чинник набирав все більшого значення.

На початку ХХ ст. Росія у своїй політиці щодо українських земель керувалася, насамперед, принципом імперського централізму та викорінення будь-яких проявів національного сепаратизму. Російський уряд дуже лякав розвиток українського руху в Галичині – з її українськими школами, політичними партіями, національним представництвом у сеймі та парламенті.

Щодо проблем, які можуть виникнути перед Російською імперією у зв’язку з подальшим розвитком українського руху, граф В. Бобринський писав: “Якщо “русский” дух буде цілком зломлено, і Східна Галичина, і Буковина будуть повністю українізовані, то тоді сила ворожого натиску буде спрямована на нашу Малоросію, і українська пропаганда в нас значно посилиться. Тому ясно, що захист “русскої” справи на Дністрі і Сяні стане його захистом на Дніпрі і, працюючи в Галичині, ми працюємо для нашої національної самооборони, незалежно від питання державного возз’єднання з нами Червоної Русі” [9, с.41-42].

Український рух у Наддніпрянщині пробудило галицьке українство, тому для Росії, як держави, Галичина стала вогнищем ворожого сепаратизму. “Росія скоро зрозуміла, – відзначав польський дослідник українського питання Л. Васілевський, – що як добре Галичина не буде влучена в російську державу та як довго не буде піддана одностайному режимові з Наддніпрянською Україною, так довго Росія не позбудеться українського руху в своїх кордонах” [10, s.98].

Тому для поборення українського руху в Галичині напередодні війни російські урядові та політичні чинники морально і, головне, матеріально підтримували москвофільство, в основу якого лягла всеросійська національна ідея. Через москвофільські організації російський уряд мав можливість проводити не тільки антиукраїнську пропаганду серед галицьких українців, перетягуючи їх на свою сторону, але й антидержавну – з метою приєднання до Росії всіх українських етнографічних земель, що входили до складу Австро-Угорської монархії.

У російському суспільстві все більше утверджувалася думка про важливе значення Галичини для внутрішньої і, особливо, зовнішньої політики Росії. Зазначалося, що Галичина “справжня “русская” прикарпатська фортеця, прикордонна твердиня, сторожовий полк Росії, який розчищає попереду ґрунт і закриває тил у нашому дусі для виконання великих завдань, на кінець – сильна опора православ’я” [11, с.33].

Напередодні війни в російській Думі й поза нею від російських політиків все сильніше лунали слова про “українську небезпеку” для Росії в Австрії та погрози в сторону останньої за так звану допомогу українському рухові. Згодом міністр закордонних справ Росії С. Сазонов, говорячи про причини війни, однією з головних назвав “українську ідею” [12, с.17].

У Першу світову війну Росія вступила під гаслом “звільнення поневоленого слов’янства”. Водночас російський уряд прагнув реалізувати свою стратегічну мету, перш за все розширити кордони імперії за рахунок Галичини, Буковини і Закарпаття. “Таке єдине територіальне приєднання, – відзначав П. Мілюков, – яке малося на увазі на самому початку війни і яке безпосередньо випливало з загальних основ визволення і об’єднання народностей, вважалося “завершенням справи великого князя Івана Калити”, тобто об’єднання руських народностей в їх етнографічних межах”. З другого боку, загарбавши західноукраїнські землі, царський уряд прагнув раз і назавжди покінчити з “мазепинством”, вирішити українське питання в столипінському дусі [13, с.275], тобто заборонити всі “інородницькі” громадські й культурницькі організації “безвідносно до тих цілей, які вони перед собою ставлять”; проводити правове обмеження релігійних структур, які не входили до складу пануючої Російської православної церкви, обмежити права і свободи за національною та конфесійною ознакою, здійснювати державний антисемітизм (смуга осілості, відсоткова норма), не кажучи вже про толерантне ставлення влади до єврейських погромів, заборона публічно використовувати українську мову, жорстка русифікація і, таким чином, побороти будь-що український сепаратистський рух.

Українські землі мали для обох воєнно-політичних блоків не тільки геополітичне, але й економічне значення. Західноукраїнські землі, які знаходилися майже в центрі Європи, завжди приваблювали іноземців. У 1914 р. майже третя четвертина загального видобутку нафти у Дрогобицько-Бориславському басейні зосереджувалася в руках німецьких монополій: “Petroleumaktiengeselschoft”, “Galizische Karpaten”, “Deutsche Erdöl” та ін. [14, с.198].
Джерела:
1. Історія війн і збройних конфліктів в Україні. Енциклопедичний довідник [від. ред. О. Гуржій]. – К. : Вид-во гуманіт. л-ри, 2004, ― 520 с.

2. Троян С. Нове бачення Європи: німецькі плани територіального переустрою початку XX ст. / Сергій Троян // Перша світова війна: історичні долі народів Центральної та Східної Європи: Матеріали міжн. наук. конф., присвяченої 80-річчю Буковинського народного віча (Чернівці, 22-24 вересня 1998 р.) ― Чернівці : Рута, 2000. ― С. 89-103.

3. Rorbach P. Die Russischen Fremdvölker und wir. / P. Rorbach // Deutsche Politik. – Berlin, 1917. – 25 juli.

4. Вєтров І. Г. Україна в експансіоністських планах Німеччини під час Першої світової війни / Ігор Вєтров // Перша світова війна і слов’янські наро-ди: Матеріали міжн. наук. конф. (14-15 травня 1998 р.). К., 1998. – С.41-48.

5. Верстюк В. Україна–Росія: виборювання ідентичності / В. Верстюк // Актуальні проблеми вітчизняної історії ХХ ст. Т. 1. – К., 2004.– С. 66-72.

6. Андрусишин Б. Україна в роки Першої світової війни /
Богдан Андрусишин // Перша світова війна і слов′янські народи: Матеріали міжн. наук. конф. (14 - 15 травня 1998 р.). – К., 1998. – С. 17-23.

7. Bihl W. Die Beziehungen zwischen Österreich–Ungaru und Russland in bezug auf die galizische Frage 1908–1914 / W. Bihl // Galizien um die Iahrhunderts wende. Hrsg. Von Karlheinz Mark. – Wien; München, 1990.

8. Уська У. Політика офіційного Відня та Галицького намісництва щодо русофільського руху в 1908-1914 рр. / У. Уська // Історичні та культурологічні студії. – Вип. 3. – Львів : Ін-т українознавства НАН України, 2004. – С. 153-180.

9. Бахтурина А. Ю. Политика Российской Империи в Восточной Галиции в годы Первой мировой войны / А. Ю. Бахтурина. – М.: АИРО-XX , 2000. – 264 с.

10. Wasilewski L. Kwestja ukraińska jako zagadnienie międzynarodowe. Warszawa, 1934. – Prace Ukraińskiego Instytutu Naukowego;. T. 28. Serja prac Komisji dla badań zagadnień polsko-ukraińskich. Z. 1. – 146 s.

11. Гумецкий И. И. Значение Прикарпатья для России: Прикарпатье, будущее - второе Приамурье для России, в предстоящей ей борьбе с вероломною Западною Европою / И. И. Гумецкий. – СПб.: Тип. В. Комарова, 1904. – 112 с.

12. Томашівський С. Галичина. Політико-історичний нарис з приводу світової війни / С. Томашівський. – Львів : [накл. в-ва.], 1915. – 32 с.

13. Українська державність у XX столітті. [ред. О. Дергачов] – К.: Політична думка, 1996. – 434 с.

14. Кулінич І. М. Україна в загарбницьких планах німецького імперіалізму (1900 - 1914 рр.) / І. М. Кулінич. – Київ: Наукова думка, 1963. - 216 с.
^ Баран Лілія.
Чинники становлення національно-мовної свідомості Івана Франка
На сучасному етапі розвитку української мовознавчої науки актуальними є дослідження мовної особистості як представника нації. Особливо цінним є вивчення мовної особистості видатних людей. Саме такою людиною є Іван Франко.

Мовну особистість репрезентують мовна компетенція та мовна свідомість. І якщо мовна компетенція є постійним об’єктом дослідження, то мовну свідомість лише побіжно вивчають. Вважаємо, що потрібно й доцільно досліджувати не просто мовну свідомість, а – національно-мовну, позаяк немає абстрактної мови, є лише рідна мова людини чи нації. Кожна людина вчуває укоріненість лише в своїй рідній національній мові.

Мета нашого дослідження – проаналізувати головні чинники, які вплинули на формування національно-мовної свідомості Івана Франка.

Протягом усього ХІХ ст. у Галичині відбувалися складні та суперечливі культурно-історичні й політичні процеси. Саме в цей час жив і творив геній української нації. Тому потрібно враховувати всі умови, в яких формувалася його національно-мовна свідомість.

Починаючи з дитинства, І. Франко чув бойківську говірку, запам’ятовував рідною мовою народні пісні, легенди, казки, притчі, жарти, анекдоти. Його син Тарас у своїх спогадах про батька згадував: “З родинного дому і з рідного села Нагуєвичів виніс він знання бойківського діалекту. Це була справжня рідна мова, якої він ніде і ніколи не цурався, якою думав і розмовляв…” [4, с. 94]. Як бачимо, національно-мовна свідомість письменника ще зі самого дитинства формувалася на базі рідної йому бойківської говірки.

У школі І. Франко навчився читати й писати по-українськи. Закінчивши її, він перейшов навчатися до Дрогобицької гімназії. І будучи гімназистом, почав записувати українські народні пісні від матері й багатьох інших людей. Із упевненістю можна сказати, що любов до українського фольклору письменник зберіг упродовж усього життя, оскільки багато своїх зусиль доклав на його збирання й вивчення. Отже, збирання й записування етнографічного матеріалу в різних районах Прикарпаття дали йому глибоке знання живої галицької мови, і, своєю чергою, вплинули на формування його національно-мовної свідомості.

Навчаючись у гімназії І. Франкові пощастило мати гідних для наслідування вчителів, серед них, зокрема, – Івана Верхратського та Юлія Турчинського. І. Верхратський навчав його української мови. Саме завдяки йому молодий гімназист прочитав Шевченкового “Кобзаря”, а також ознайомився з творами інших авторів із Наддніпрянщини. Ще в гімназійні часи І. Франко почав збирати власну бібліотеку, яку продовжував комплектувати усе життя. На нашу думку, це свідчить про любов письменника до книги, про його жагу до знань, які також впливали на становлення його національно-мовної свідомості.

Закінчивши Дрогобицьку гімназію, І. Франко вступає до Львівського університету, де стає членом студентського гуртка. У гуртку постійно велися дискусії навколо мовно-правописних питань, які для молодого Франка спочатку були не зрозумілі. І лише згодом, що закономірно, лінгвістичні суперечки стануть зрозумілими для письменника, він виробить і науково обґрунтує власне бачення мовних питань.

Вступивши на філософський факультет, І. Франко вивчав насамперед класичну філологію та українську мову й літературу. Саме тут, як пише В. Корнійчук, “відкривав він таємниці філологічної науки і зазнавав радості творчої праці. Тут наро