Реферат: Волги червона течія

Шевкій БЕКТОРЕ

ВОЛГИ ЧЕРВОНА ТЕЧІЯ

Спогади


Записала Саадет Бекторе


Художній переклад з турецької Валерія Басирова


ЖИТТЯ ПОЕТА БЕКТОРЕ


Для широкого загалу українського читача творчість Шевкія Бекторе майже невідома. Лише нещодавно в антології кримськотатарської поезії XIII—XX століття “Окрушина сонця” (Головна спеціалізована редакція літератури мовами національних меншин України. — К.—2003.— С. 230—241) у перекладі Петро Осадчука з’явилося п’ять віршів поета. А між тим, до його потужного поетичного голосу прислухалися у Туреччині і Криму, у Дагестані і Туркменії, — скрізь, куди закидала його доля.

Ш. Бекторе народився 1888 року в селі Каваклар Добружинського округу (Румунія) у сім’ї вчителя. Його батьки, як сотні тисяч інших кримських татар, після захоплення Криму Росією залишили рідну домівку. Коли вплив Росії посилився і в Румунії, батьки Шевкія разом з ним у 1894 році виїхали до Туреччини. Вони оселилися у с. Каракая, неподалік від міста Полатли, що за п’ятдесят кілометрів від Анкари. Тут Шевкій отримав середню освіту. Для продовження навчання переїжджає до Стамбулу.

В Стамбулі Ш. Бекторе знайомиться з кримськотатарською молоддю, яка приїхала на навчання з Криму. Серед них були Номан Челебіджихан, Бекір Чабан-заде, які згодом відіграли велику просвітницьку роль в житті кримськотатарського народу. Тут Шевкій вступає до товариства „Кирим Талєбє Джемієті” („Товариство кримських учнів”).

У березні 1918 року разом з п’ятдесятьма вчителями він виїжджає до Криму. У цю подорож Ш. Бекторе взяв свою дружину — Хаміде Ханум.

Це була перша поїздка Ш. Бекторе на землю своїх предків. Після жовтневого перевороту Ленін обіцяв малим народам країни самовизначення. Тоді на півострові була проголошена Кримська Республіка на чолі з Номаном Челебіджиханом. І Ш. Бекторе активно включається у розбудову народної освіти в Криму.

Невдовзі уряд посилає Ш. Бекторе до Туреччини за новими вчителями. Коли він повертається, отримує призначення до села Куру-Озен (нині с. Сонцегірське) на викладацьку роботу. Тут він видає свою першу збірку віршів „Ергенекон”. А до цього, тут же, він випускав рукописний журнал “Шаршур” (“Водоспад”). У 1924 р., коли проводився конкурс для написання нового букваря для татарських дітей Ш. Бекторе став переможцем і видав підручник “Тоташ-Боташ”.

Громадянська війна, що точилася у Росії, докотилася й до Криму. Тут господарювали білі, червоні, анархісти, махновці... Врешті-решт владу остаточно захоплюють червоні і встановлюють Радянську владу.

Почали відкриватися школи. Ш. Бекторе призначають завучем тюрко-татарської мови щойно створених курсів вчителів у с. Тотайкой, що біля Сімферополя. Ш. Бекторе не тільки викладає, але й багато і плідно працює над створенням підручників нового типу. Видає підручник граматики для татарських шкіл з арабським алфавітом.

В Криму загострюється політична обстановка. Звинувачення у націоналізмі починає переслідувати кожного, хто відстоює національну ідею. Ш. Бекторе вирішив з декількома товаришами переїхати до Дагестану. У м. Темір-Хан-Сура влаштовується на роботу в педагогічне училище, викладає турецьку мову.

У 1921 році в Баку проходить з’їзд тюркологів. Тюркські республіки Радянського Союзу розпочинають підготовку до переходу з арабської графіки на латинську. З’їзд був присвячений розгляду саме цього питання. Учасник форуму тюркологів від Кавказу Ш. Бекторе підтримав нововведення.

На з’їзді Ш. Бекторе познайомився з членами туркменської делегації і коли в Дагестані йому почали чинити перепони з викладанням тюркської мови, його запросили до Ашхабаду, де отримує посаду завуча в педагогічному технікумі та вчителя турецької мови.

У країні розпочинається гоніння на інтелігенцію. У березні 1932 року його заарештовують, звинувачують у антирадянщині і націоналізмі, і відправляють у Зенгіатайський табір під Ташкентом.

Дружина Бекторе Хаміде, аби підтримати чоловіка, бути поруч разом з синами Атіллою і Калгаєм, дочкою Севінч переїжджає до Ташкента, влаштовується там на роботу. Їй вдалося навіть декілька разів домогтися побачення з чоловіком.

Хаміде була турецькою підданою і за порадою Ш. Бекторе, скориставшись турецьким паспортом, у 1937 році з дітьми залишає Радянський Союз.

А Ш. Бекторе, відбувши термін покарання, ніяк не може з’єднатися з родиною. Більше того, його як „неблагонадійного” виселяють до Красноярського краю.

На захист Шевкія Бекторе в Туреччині Хаміде піднімає громадськість. Все марно. Лише у 1956 році, під час „хрущовської відлиги” Бекторе дозволили виїхати до Туреччини.

Ось як згадує про це Ш. Бекторе:

“Десять років я прожив у Великій Мурті. Я залишав селище з тихим смутком. Тут я жив і працював, тут мене охоплював відчай і піднімала на ноги (у котрий раз!) надія… Йшов ранньою дорогою до автобусної зупинки і не вірив, що назавжди залишаю селище, що нарешті, крок за кроком, я таки наближаюся до Туреччини, рідних, друзів… Не вірив доти, поки не зайняв місце в автобусі. Якщо до останньої хвилини у моє звільнення не вірив я сам, то можна уявити подив усіх засланих у Мурті. Моє звільнення вселило й в них надію. Обговорюючи цю надзвичайну для селища подію, вони дійшли такого висновку: “Після смерті Сталіна міжнаціональна політична напруженість трохи спала, потроху починає відкриватися залізна завіса”.

Через двадцять чотири роки Ш. Бекторе зміг об’єднатися з сім’єю. Та ненадовго: 20 грудня 1965 року він помер в Стамбулі. Його поховали на Едірнекапинському цвинтарі.

Після смерті чоловіка Хаміде з дітьми виїхала до США. Свій земний шлях вона скінчила у 1983 році у Нью-Йорку.

Доля Ш. Бекторе склалася трагічно. Більша частина його життя пройшла у радянських гулагівських таборах, у боротьбі з убозтвом і хворобами. Але ті твори, які він залишив, свідчать про Шевкія Бекторе, як високохудожнього майстра. Його пісня „Татарлигим” („Моя батьківщина”) стала гімном кримськотатарського народу. Гулагівські табори загартували його характер і волю. До останніх днів свого життя він не припиняв боротьбу за права кримськотатарського народу. У 1960 р. співвітчизники Ш. Бекторе обрали його керівником “Центру звільнення кримських татар”.

Твори, написані Ш. Бекторе понад 90 років тому, актуальні і сьогодні:


Наші простори священні — Кааба1 душі татар,

І все ж погамуймо сльози, плач хай не лине до хмар.

Татарине, йди невідпорно дорогою сліз і надій,

Допоки не прийдеш до щастя в золотій Каабі своїй.2


Поволі, але творчість Ш. Бекторе повертається народу. В 2003 році вийшла друком невеличка за обсягом його збірка віршів “Татарлыгъым”. І ось нове знайомство Ш. Бекторе з читачем — на цей раз з українським.

Переклад з турецької книги спогадів „Волги червона течія...” зроблено вперше.

Сторінки цієї книги, це — сторінки історії країни, у якій ми з вами жили. Для більшості це був страшний час, який не повинний ніколи повторитися. Адже на вівтар сьогодення покладено чимало життів. Серед них і життя поета Шевкія Бекторе. Пам’ятаймо про це.


Аблязіз ВЕЛІЄВ,

письменник.


1 Кааба — храм у м. Мекка (Аравія), місце прощі мусульман. У переносному значенні — святиня, мета бажань.

2. Переклад Петра Осадчука


ПЕРЕДМОВА


У Радянській Росії ніхто не знає, що з ним буде завтра — той, хто потрапляє до рук ГПУ назад не повертається. У словнику червоної поліції таке поняття, як “повернення”, відсутнє. Моє повернення — диво, яке мало відбутися лише з одним із мільйонів знедолених. Ще вірніше — велика милість Аллаха по відношенню до мене. Провівши в ув’язненні у нелюдських умовах двадцять п’ять років, дякуючи Аллаху, я знову на Батьківщині, з дітьми, рідними, друзями.

Усе, про що я буду розповідати, — замальовки з мого життя. Ці спогади розкриють і оживлять перед вашим зором усю різницю між вільним світом і країнами, що перебувають за залізною завісою.

У Радянській Росії для того, аби заарештувати, вислати людину і навіть винести їй смертний вирок — суд необов’язковий. Який вирок потрібен ГПУ, той і буде. Міра покарання буде такою, яка для вас була визначена заздалегідь. І виконана вона буде таким чином, наче усе відбувається згідно із буквою закону. В основі своїй закон є іграшкою в руках ГПУ.

Вузькі і темні кімнатки в’язниці, методи дізнання і тортур — усе добиралось індивідуально по відношенню до кожної людини. Мабуть, немає людини, яка краще за мене знає табори, де примусово працювали ув’язнені, і Сибір — величезний край засланих, з його безмежними степами, і таємниці життя, до яких я впритул наблизився за сорок років мого перебування у цьому пеклі…

Чи знаєте ви, що показують людям з вільних країн, які відвідують Росію, як туристи? Музеї, театри, мистецькі твори у таких великих містах, як, скажімо, Москва, Ленінград.

Та я знаю, які події відбуваються і які в’язниці знаходяться на задвірках цих міст. Комуністичний режим, побудований на крові мільйонів людей, позбавлених життя у катівнях Сибіру, несе загрозу усьому людству.


Шевкій БЕКТОРЕ,

Стамбул, 1960 рік.


РУХ ЗА КРИМ


Я споглядав за морською піною, що закипала відразу за кормою корабля, а потім, поволі віддаляючись, зменшувалась і врешті-решт десь губилась серед хвиль, і занурювався у спогади.

…Березень 1918 року. Весна. Ніч. Тиша. Теплий весняний вітер розігнав хмари і лише повногрудий місяць бешкетує серед хвиль Чорного моря. Я почуваюся хворим. За півтора місяця мого подорожування я пережив багато страшних миттєвостей буття

Згідно із домовленістю між Туреччиною і Росією необхідно було обміняти частину військовополонених, які знаходяться в Істанбулі (Стамбулі) у містечку Усері. Півтора місяця тому я також приєднався до делегації, що займається обміном. З цієї причини, незважаючи на військовий стан та підступні хвилі моря, на кораблі „Гульджемал” ми дісталися із Стамбула до берегів Севастополя. Припливли, але нам не дозволили увійти у гавань. У супроводі російського військового корабля „Пронзітельний”, який зустрів нас, ми мали повернутися до гавані Феодосії (Кефе) і там здати полонених. Ця подорож дозволила побачити увесь жах революції в Росії.

В Криму створено революційний комітет з числа матросів. Офіцерів флоту розстріляли, або ж живцем вкинули у корабельні котли. Про це з гордістю розповідали матроси. Деякі офіцери, домовившись з матросами, врятувались від смерті — вони зірвали з одягу офіцерські знаки і погодились бути матросами. Капітан „Пронзітельного” також позбавлений усіх чинів і керує кораблем під наглядом матроса.

Крим перебуває в стані анархії. З одного боку більшовики під червоним прапором, з іншого — анархісти під чорним прапором заливали країну кров’ю. Лідер національно незалежного Криму муфтій Челебі Джихан був по-звірячому вбитий революційними матросами. В той час Джафер Сейдамет Кизилташли (Кример), який обіймав посаду військового міністра, рятуючись від їх звірячих пазурів, утік на Кавказ. Становище населення Криму було вкрай важким. А через три дні і над нами почали згущуватися хмари. Нас попередили про намір замаху на нас з боку анархістів. Ми змушені були терміново відплисти до Стамбулу.

Через деякий час до Стамбулу прибув Джафер Сейдамет. Молодь, яка приїхала сюди з Криму на навчання, створила організацію „Фааль генчлер” („Активні юнаки”). В Стамбулі за дорученням національної освіти Криму я займався підготовкою вчителів для своєї країни. Мене обрали головним секретарем „Активних юнаків”. Молодь радо вітала у Стамбулі Джафера Сейдамета. Вона поклялася все зробити для того аби врятувати свою країну, яку впродовж віків топчуть російські чоботи, від більшовицького натиску. Об’єднані спільною метою, ми повантажились у невеличке судно, яке нам виділив уряд і взяли курс на Крим.

Мені були приємні і подих теплого вітру, і дрібні краплі дощу, які ніжно торкалися мого обличчя. І мені було так добре! Ще б пак — більше п’ятдесяти вчителів з Туреччини повертаються в Крим. Ми сподівались швидко дістатися до Ак’яра (Севастополь) і мріяли про майбутню нашу роботу. Поруч зі мною була моя дружина. І вона раділа разом зі мною...


ВОДОСПАД


Жителі села К’уруозен Алуштинського району були бідними, відсталими і фанатичними. І хоча це село, розташоване на південному березі моря, мало символізувати красу Криму, життя сільчан було важким. З 125 обійсть села не було жодного мешканця, хто міг би читати або писати. Над усе мене хвилювало те, що люди до всього збайдужніли. Спочатку я відкрив у цьому селі школу і розпочав боротьбу з безграмотністю. А потім, для поширення націоналістичних ідей, заснував журнал. Пропонував вивчати дітям свої вірші. Великою підтримкою для мене на той час були моя дружина і вірші.


Я йшов, іду і хочу йти...1


Я йшов, іду і хочу йти незмінно

Дорогами батьків. Я хочу шлях пройти,

Яким степами на верблюдах тюрки йшли —

І в чистім полі предок мій сягав мети.


Я хочу стать продовженням предтеч своїх,

Тому й питав у батька, хто він, предок мій?

З ким він ішов, вмирав і піднімався,

З ким він долав колись пітьму і буревій?


Які то „сови” позаймали гнізда,

Що їх він будував в ім’я життя

Для нас? І хто там жив із наших соколів,

А хто завчасу перейшов у небуття?


Чому родинні вогнища погасли

І не горять вогні веселі у степах?

Звідкіль взялися пазуристі птахи

Й ті гнізда позаймали у моїх краях?


Куди поділася худоба зі степів,

Кому дістались наші ситі табуни?

Хто знищив пасовиська, де у предка

Іржали горді непокірні скакуни?


Я йшов, іду і хочу відродить

Родинні вогнища в місцях, де буду жить.

І хочу я для кожного джигіта

Вінок з моїх вогненних віршів залишить.


1 Переклад Петра Осадчука


Я радію з того, що мої вірші цитують люди: отже вони пропускають віршовані рядки через свої серця. Але яка-то виснажлива поетична праця! І немає в кого спитати поради. Єдиною людиною, яка надихала мене, була дружина. Разом з нею почали готувати рукописний журнал. Лише безсонні ночі були свідками нашої копіткої роботи. Але десять примірників нам все-таки вдалося зробити і розповсюдити у селах. Назвали ми наш журнал "Шаршур" (”Водоспад"). Водоспад скидав свої прозорі струмені на півночі села. Він наче висловлював наші почуття — шумів і вдень, і вночі.

Поступово люди потягнулися до нас і ми почали працювати наполегливіше. Невдовзі я вирішив поїхати до Сімферополя (Ак’месджит), щоб надрукувати свої вірші. Місто вразило своїм запустінням. Знайшов друкарню, вірніше те, що від неї залишилось — замість стін руїни. А де ж знайти хоча б одного працівника друкарні. Хтось підказав: пошукайте на ринку. І дійсно, саме там знайшов складача. Умовив його піти зі мною до друкарні. Вже на місці він ще раз перепитав:

— Ви справді хочете тут щось робити?

Я через силу посміхнувся, настільки нереальною була моя ідея:

— Якщо ми віримо у необхідність того, що маємо зробити, — мусимо працювати.

Він знизав плечима, але не відмовив у допомозі. Спочатку ми звільнили приміщення від сміття, битої цегли, пилюки, знайшли літери, зібрали каси… І, допомагаючи один одному, почали набирати мою першу книгу — “Ергенекон”. Після неї я випустив ще “Аяк’даш” (“Супутник”), “Арк’адаш” (“Товариш”), “Чатирдаг’ин яник’лари” (“Страждання Чатирдага”) — про боротьбу моджахедів проти більшовиків у Криму. Але усі події, які були пов’язані з випуском першої книжки, я не забував ніколи.


^ ЗЕМЛЯ, ХЛІБ, СВОБОДА


До революції селянин в Росії скаржився на безземелля, житель міста нив: “нема хліба, я голодний”, інтелігенція боролась проти самодержавства. Солдати четвертий рік перебували в окопах, де на них чатувала смерть, і вже втомилися від війни.

Безкрайні родючі землі належали або царю, або ж поміщикам. Для селян залишалась лише оренда землі. Чотири десятих (а у деяких місцях шість з десяти частин) отриманого врожаю повинні були віддавати поміщикам. Хоча Росія порівняно з іншими країнами Європи і посідала перші місця за територією, родючістю землі, за чисельністю населення, проте поступалася їм у політичному, економічному і соціально-культурному відношеннях.

У першій світовій війні Росія зазнавала поразки за поразкою. Країна голодна, солдат втомився, народу набридли і цар, і поміщики. У перших числах січня 1921 року поширились чутки про те, що на Перекопському фронті почалися запеклі сутички між білими і червоними. Як тільки про це стало відомо, кримські татари занепокоїлися. Світова війна так занапастила Крим, що вони не приховували відрази як до червоних, так і до білих. Наскільки кримських татар задовольняла втеча звідси білих росіян, настільки лякав прихід більшовиків.

Через чотири-п’ять днів стало відомо про змову більшовиків з махновцями. В той час, коли червоні воювали на Перекопі з армією Врангеля, раптова атака махновців розкидала військо Врангеля. Білі почали відходити, прагнучи закріпитися в Джанкої, та червоні і махновці посилили натиск... Чотирнадцятого січня стало відомо, що Крим захоплюють більшовики. Коли вони зрозуміли, що перемога на їхньому боці, там же, у Джанкої, розірвали угоду між махновцями. Вилучили в них прапори, розформували військові частини, тих, хто відмовився підкоритися — розстріляли. Махно втік в Україну. Та цей крок виявився марним. Нащо він розраховував? Від Леніна ще нікому не вдавалося втекти. Його схопили і стратили.

Для Сімферополя настали важкі дні. Татари почали залишати свою батьківщину. В один із таких драматичних днів на вулиці Кантарній я зустрів Джафера Сейдамета. Ясна річ, для більшовиків він був небезпечним. І тому, привітавшись, я відразу порадив йому залишити Крим.. Він дивився на мене задумливими і в той же час розгубленими очима:

— А ти, Бекторе, що будеш робити?

— Я? Я...

В цю мить я відчув, як у мене всередині щось заскімлило. І такий біль до Батьківщини заполонив мене, і таке бажання зробити її щасливою, що я тільки й зміг сказати:

— Не думай про нас. Я залишаюсь... Боротимусь проти більшовиків.

Ми обійнялись і завмерли. А в голові забриніли рядки: „Бороню Батьківщину й нема вороття. А вищої мети я не знаю...”

Я простягнув руку Сейдамету:

— Хай тобі щастить.

В наших очах плакала зажура. Та сліз не було. Вони, наче жарини, пропікали наші душі. Нехай вони спалять зсередини нас, та ми не відмовимось від Батьківщини.


***

Дружина залишилась в К’уруозені. Не маю від неї ніяких відомостей. Це мене дуже засмучує. Там більшовики, а від них на світі сіється тільки зло. Як вона там з дітьми? Працюю, а думками з ними. Скільки б сил додала мені зустріч з ними!

А між тим тиск в Криму з боку більшовиків посилився. Вони не гребують нічим задля досягнення своєї мети — підкорення людей, що населяють півострів. Бідолашні люди. Як мені їх шкода! Хіба мало того, що усе їхнє майно пограбоване? Виявляється мало: щодня більшовики розстрілюють безгрішний народ. Політика більшовиків — не що інше, як грабунок і знищення.

Важко описати те, що відбувалося у містах. ВЧК, очолювана Бела Куном, що розташувалася в будинку по вул. Пушкіна в Сімферополі, всі свої сили спрямувала на знищення місцевого населення та залишків армії Врангеля. Страти і грабування продовжувались майже тиждень. А потім ВЧК оголосила, що особи, які мали відношення до царської армії, повинні протягом трьох днів здатися — їх не каратимуть. Але тих, хто повірив обіцянкам більшовиків, вивезли на схід Сімферополя, вздовж дороги Алушта-Ялта примусили вирити ями і розстріляли. Тіла нещасних ховали інші такі самі приречені більшовицьким урядом.

Одного пізнього вечора я проходив повз понівечених забутих садів. Тиша, що стояла навколо, була такою неправдоподібною, що мені було моторошно. Я не чув власних кроків. Здається, звичайна ніч спускається на Крим. Он, які чисті зорі виблискують з-за хмар! Але щось було не так. Та раптом я побачив перед собою чиюсь тінь. Зупинився. Тінь не ворушилась. Наважився підійти ближче. То була жінка. Коли я наблизився, вона рвучко обернулась і злякано відсахнулась. Світло місяця відбилося на срібних доріжках сліз на її обличчі. Позаду неї я побачив невеличкий пагорбок, посередині якого лежав букет квітів. Жінка переводила погляд то на мене, то на квіти. Вона була дуже налякана і я, майже пошепки, аби заспокоїти її, привітався:

— Здрастуйте, ханим.

Та відповіді я не почув і продовжив:

— Читаєте молитву?

Вона хитнула головою і тихо сказала:

— Так... Так, прийшла провідати покійних. Молюсь за їхні душі.

— Не бійтесь мене, ханим. Я такий, як і ви. Звідки ви родом?

— ...

— Тут похований хтось з ваших рідних?

— ...

— Хто б тут не був, але якщо ти молишся, нехай Аллах змилується над покійним.

Після недовгого мовчання жінка опустилась біля пагорбка. Я обережно присів поруч, з інтересом поглядаючи на незнайомку. Вона не звертала на мене увагу — гладила квіти і поволі оповідала:

— Їду з України, але народилася в Сімферополі. А тут поховані двоє моїх синів і чоловік. Їх розстріляла ВЧКа. Мої сини служили в армії Врангеля. Один був офіцером, а другий — простим солдатом. І мій чоловік до революції був офіцером царської армії. Після поранення у першій Світовій війні вийшов у відставку. Армія Врангеля пішла з Криму, а ми вирішили залишитись. Це було великою помилкою з нашого боку.

Вона заплакала.

Щоб якось її заспокоїти я сказав:

— В цих місцях рідко кого можна зустріти.

— Всі бояться. І я два роки боялась провідати могилу рідних. Та нарешті наважилась. Втомилась боятися. Невже ми не маємо права віддати останню шану покійним? — Жінка витерла сльози і продовжила. — Дякую, сину, що ви розумієте мене і, як і я, шануєте могили покійних.

Чимало разів я проходив у своїх справах повз ці місця. І часто бачив мою небагатослівну нову знайому. Одного разу я знову підійшов до неї. Почекав, коли вона закінчить молитву, привітався:

— Ви так часто приходите сюди, ханим...

— Скоро повертаюсь в Україну, до Харкова, та от, — вона показала на могилу, — як я залишу своїх рідних?..

Я поспівчував їй. Та чим я міг більше зарадити? В Криму тисячі жінок, чоловіків, матерів, коханих доля яких понівечена більшовиками. Пригадались слова з клятви, яку я дав собі, вступаючи на шлях боротьби з більшовизмом: „У нас спільні страждання... Ми боремося за спасіння Криму. І оскільки чимало наших рідних і близьких залишились лежати у землі, ми повинні піклуватися про живих, подвоїти наші зусилля у боротьбі за нашу незалежність...” Я простягнув руку для прощання жінці, яка стояла переді мною:

— Можливо, ми більше не побачимося, ханим, — сказав я. — Невідомо, що готує нам доля у майбутньому, адже нашу землю занапастили більшовики. Та не будемо втрачати надію на кращі часи, віддамо всі сили на оновлення краю.

Жінка вдячно схилила голову:

— Нехай Всевишній допоможе вам. Люди надіються на таких, як ви...

Більше я не зустрічав цієї жінки. У яких краях вона гамує свій біль? Невідомо.

А між тим ситуація в Криму ускладнювалась. З одного боку люди були незадоволені тим, що Військовий уряд заборонив їм виходити на вулицю, а з другого, — що державним будівництвом займаються росіяни, яких у кількісному відношенні значно менше. Розповідали таке: військовий комісар Ради Троцький відправляє телеграму батькові — власнику невеличкого магазину у Варшаві такого змісту: „Тату, я в Москві. Справи мої йдуть добре. Я комісар. Живу в Кремлі. І товаришів маю. Приїжджай, побачиш”. Батько Троцького прочитав телеграму і негайно відправився в Москву. Із залізничного вокзалу — на Сухарівський базар, гадаючи, що торговельник має бути саме там, у найлюдянішому місці Москви. Питає у людей: „Де магазин Льовочки?” Ніхто не знає. Нарешті батько виймає з кишені телеграму і показує її перехожим. Хтось пояснює йому де Кремль. І ось старий на Красній площі. Дивується, які навколо великі і гарні будинки. При вході в один з будинків пояснює, що він батько Троцького і запитує, де знайти сина. Його проводять до приймальні Троцького, а звідти вже заводять до сина. Вони обіймаються, цілуються. Старий усьому дивується: такі гарні столи, стільці, шафи, декілька телефонів… А коли серед портретів на стіні, на яких було зображено бородатих чоловіків, побачив свого сина — зовсім розгубився. Уважно подивився на сина: на поясі наган, на столі ще один. Мабуть, керує якимось дуже великим і важливим трестом. А між тим до кабінету входять і виходять відвідувачі. По поведінці сина батько розуміє, що він тут найголовніший. Серед відвідувачів були і Каганович, і Каменєв, і Зінов’єв, і Дзержинський. І кожний раз батько цікавився у сина: “І цей з наших?” І коли чув у відповідь ствердне: ”Так!” — був задоволений. Ось заходить чоловік з лисиною. Батько підхоплюється, шанобливо запрошує чоловіка: “Сідайте, будь ласка”. Чоловік сідає у вказане крісло. Після того, як людина залишає кабінет, батько знову запитує сина: “І цей з наших?” “Батьку, говори тихіше, — говорить стривожено син. — Він нам товариш, але не з наших”. Старий сердиться: “Якщо не з наших, чого ти допускаєш його до свого кола? Жени геть!” Троцький нагинається до батька і шепоче на вухо: “Батьку, не галасуй. Говори тихіше. Він з Ленінграду, і патент фірми на його ім’я. Зрозуміло?”

Не відомо, чи зрозумів батько Троцького пояснення сина, але після цього виразу “На чиє ім’я патент” ще довго не сходило з вуст російського народу…


^ ЗА ЩО МИ БОРОЛИСЯ


Що ж це робиться? В Росії настав такий час, що тисячі людей вмирають від голоду. Невже ми маємо боротися на два фронти: проти наступів більшовизму і голоду. Заради своєї Вітчизни людина здатна перенести все, та найстрашнішою виявляється смерть від голоду. Вулиці запрудили безробітні і злодії. Безробітним залишився і я. Аби звести кінці з кінцями, змушений був продавати речі з хати. Але і вони скінчились. Надійшло повідомлення про вбивство меншовиками 26 бакинських комісарів. В Каракумських степах Туркменистану. Після цього протиріччя між більшовиками і меншовиками ще більш загострились.

Ленін пообіцяв народу дати землю і свободу, захопив владу, але обіцянок своїх не виконав. Коли люди зрозуміли, що їх ошукали, було вже пізно. Мільйони людей, які повірили у прапор пролетарської диктатури, були зломлені, посаджені до в’язниць, розстріляні. Селян, яким обіцяли хліб і землю, насильно загонили до колгоспів. Двохсотмільйонна Росія зайшла у глухий кут, з якого виходу не було. І кожний питав себе: “За що боролися? За що боремось?”

Не знаю, що потрібно вдіяти аби подолати безробіття і безгрошів’я. Проте такий важкий стан не вплинув на мою рішучість посилення боротьби з правлячим режимом. Мене призначили завідуючим з навчально-виховної частини і викладачем турецької мови в технікумі для вчителів, що відкрився в Тотайкої. Я був дуже радий наданій можливості знову займатися улюбленою справою. Мені вдалося навіть підготувати і у 1922 році видати граматику турецької мови, 1924 року — підручник з турецького алфавіту.

Більшовики розпочали полювання за душами завтрашніх вчителів, як майбутніх пропагандистів комуністичної ідеології. За таких обставин у технікумі важко було боротися за науку, майбутнє народу. Порадившись з однодумцями, вирішили переїхати в Дагестан. Зголосилися на від’їзд семеро чоловік. Серед нас був і випускник університету в Сорбонні Едем Февзій. Так я опинився в Темирханшурі. В педагогічному технікумі а навчав мусульманських дітей різних національностей турецькій мові.

В 1924 році як делегат з Дагестану, брав участь в роботі з’їзду тюркологів, що проходив в Баку. На з’їзді розглядалися проблеми, пов’язані з переходом на латинський алфавіт тюркомовних республік Радянського Союзу. З великим ентузіазмом обговорювалась можливість прийняття латинського алфавіту, створення граматики. Висловлювались й інші думки-побоювання: не допустять комуністи цього, не змиряться росіяни з тим, щоб велика кількість населення Росії розмовляла іншою мовою. Так і сталось. Поховав Кремль своєю постановою наші надії. І знову все довелося починати спочатку. На цей раз в Ашхабадському педагогічному технікумі, куди я переїхав на запрошення делегатів з Узбекистану і Туркменії, з якими познайомився на з’їзді тюркологів.


^ ГЕТЬ СОРОМ


Працюється добре. Надійшла пропозиція з комітету народної освіти Карачаєво-Черкесії провести декілька уроків з педагогіки і турецької мови. Погодився на цю пропозицію і вирушив у дорогу з дружиною і дітьми. Із колег-вчителів до нас пристав ще Едем Февзій (Коз’айдин). Столиця Карачаєво-Черкесії — місто Батталпашинський (Баттал Паша, виявляється родом з турецьких пашів) — нам сподобалась, розташована в чудовому місці, на березі Кубані. Нас дуже добре зустріли і високо оцінили ефективність уроків, які ми там провели.

Весь зворотній шлях до Криму я провів у роздумах. Методики виховання юнаків та дівчат на сучасному етапі не існує. Тому вся відповідальність лягає на нас, вчителів, які одержимі високою ідеєю. Але як домогтися ефективності виховання? Як? Як? Як? Як? — перегукувались запитання з перестуком коліс поїзда. Незчувся, як задрімав. Прокинувся у Ростові-на-Дону. Провідник повідомив, що поїзд стоятиме на станції вісім годин. Вирішили оглянути місто. А оскільки злодії чатували на легку здобич, вирішили екскурсію здійснити по черзі. Спочатку у місто відправився Едем Февзій, а ми з дітьми залишились біля речей, а через годину, коли повернувся з міста наш супутник, пішов і я. Проспект, з якого я почав оглядати місто, здивував мене відсутністю трамваїв. Та й ціни на товари в магазинах у порівнянні з кримськими були високими. Здійнявся якийсь шум. Натовп людей біг у моєму напрямку. Коли вони наблизились, я побачив, що люди женуться за двома голими підлітками. На грудях у них були пов’язані червоні стрічки ситцю з написами: “Геть сором”. Підлітки зникли в одному з будинків. Натовп зчинив такий галас, що знаходитись поруч було просто неможливо. Я відійшов. І правильно зробив, бо відразу набігли чекісти і червоноармійці. Зчинилася стрілянина. Поранені почали падати на землю. Я припинив оглядини міста і повернувся на станцію. Незабаром наш поїзд рушив далі.

І ось ми у Сімферополі. Хаотичний нервовий рух, недоброзичливі погляди, дратівливість людей аж ніяк не пасували ментальності тюркомовних народів, що сповідують іслам. Мусульмани так себе вести не можуть. Усе місто було охоплене панікою. Терор з боку радянського уряду позбавляв людей впевненості у завтрашньому дні. Порядок, який прагнули встановити комуністи, суперечив суспільній моралі, утверджував комуністичну мораль, яка калічила душі людей. В. Маяковський, якого возносили до небес, був носієм цієї моралі. Наставник багатьох, у тому числі Назима Хикмета, зрозумівши хибність цієї моралі, покінчив життя самогубством, вистрибнувши з вікна московського готелю. Так само у ленінградському готелі пішов з життя і поет С. Єсенін. Самогубство співробітниці журналу “Огонек” Зої стало кільцем у ланцюгу самогубств великих і простих людей у суспільстві, позбавленому совісті і справедливості.


ВИСУВАННЯ


В 1926-1927 роках вийшло розпорядження про організацію початкових шкіл в селах Туркменистану з викладанням предметів рідною мовою. Відсутність вчителів вирішили замінити юнаками, яким виповнилось вісімнадцять років. Їх відправили на курси вчителів. Та це не вирішувало проблеми. Рівень підготовки кадрів був низький. Іншим він бути і не міг: окремі юнаки не знали навіть алфавіту. Не допомагали і перепідготовки, які проводились під час літніх канікул. Невдовзі вийшов указ, за яким першокласники переводились до другого класу, учні другого класу — до третього, а тим, хто мав навчатися у десятому класі, були видані свідоцтва про закінчення школи. І вони заповнили аудиторії вищих навчальних закладів та академій. У радянській Росії такий підхід до освіти назвали методом “висування”. Чи була від цього користь? Гадаю ні. Наслідком прискореного методу стала надмірна кількість на короткий час учнів, вчителів, асистентів, академіків, професорів і вчених. Їх фаховий рівень був низьким. На відсутність художньої, наукової літератури ніхто не звертав уваги. Після п’ятого класу навчання велося за підручниками, написаними російською мовою. Російська і туркменська мови були офіційними, а от турецька мова на радянській території заборонялась. На всі посади в навчальних закладах призначались російські професори і вчені. Чимало на цих посадах було “висуванців”, які довели свою лояльність до влади більшовиків. Хто не входив до їх числа — носили тавро “націоналіста”, “тюркіста”, “ворога народу”.

ГПУ посилювало утиски. Найдрібніше порушення кваліфікувалось, як злочин. Так, для одного з викладачів школи, який прийшов до класу у пошитому костюмі з англійського ситцю, виникли ускладнення. Аби врятуватися, він змушений був терміново розрахуватися з роботи. Про себе я почув такі слова: “вчитель із золотим кільцем”. Аби ці слова не дійшли до ГПУ, я зняв з пальця шлюбну обручку. Про що було вести мову, якщо навіть такий мусульманський звичай, як обрізання, більшовики вважали страшним злочином.


^ ДУЖЕ ГІРКА І КИСЛА ЇЖА


Звістка про замах Р. Каплан на Леніна викликала радість у людей. Чим швидше цей кровопивця залишив би білий світ, тим спокійніше було б людям. І він помер. Чимало чуток було про його смерть: куля, яка влучила у Леніна, була отруєною, його отруїли свої ж — комуністи… Та людей хвилювало інше: хто прийде на місце Леніна. Серед чуток, які поширювали люди, називалося прізвище Троцького, героя періоду військового комунізму, “періоду кривавого співвітчизника”. Він був першим, хто на захист пролетарської диктатури вийшов з мечем. Троцький і Зинов’єв розповідали, що перед смертю Ленін заповідав: “Замість мене головою уряду має бути Риков. Сталіна не допускайте до влади. Не зволікайте з цим рішенням, бо він загодує всіх вас кислою і дуже гіркою їжею…” Наскільки це було правдою, невідомо.

Після смерті Леніна на короткий строк головою Народних комісарів обрали Рикова. Сталін закріпився як головний секретар партії, почав накопичувати сили, підносити партію вище держави і уряду. Зрештою прибирав до рук уряд і державу. На перший план виповзла комуністична партія, а на неї заліз Сталін.

Після того, як поважного і хитрого Троцького було усунуто з посади керівника комісаріату Червоної Армії, він тікає до Південної Америки, але марно — комуністичні нишпорки знаходять його там і вбивають.

Не залишається жодного суперника, який зміг би перешкодити Сталіну і він розпочинає свою діяльність…


^ СИБІРСЬКА ВИРАЗКА


У всій країні панують погрози і занепокоєння. Серця переповнені страхом і сумнівами. Сумніви насіялися скрізь, навіть у сім’ях. Вони розділили дружину і чоловіка, батька і сина… А вітер тривоги все посилювався.

Одного дня я побачив в учительській викладача, який сидів за столом і поволі гортав екзаменаційні листки. Він не дивився на них — видно думками був десь далеко.

— Щось сталося? — спитав я.

Вчитель здригнувся. Подивився на мене і розгубленим голосом, ледь чутно, промовив:

— За мною почали стежити, Бекторе.

Я нічого не відповів. Та й що я міг сказати на це? Чим зарадити? Кожний з нас боявся цього… Але ж слід було якось розвіяти його думки:

— Ти впевнений? З якого часу за тобою стежать?

— Звичайно, впевнений, — сказав він. — переслідують три дні. Чому стежать? Що їм потрібно? Скажи, Бекторе, крім того, що я вчений, у чому моя вина? — він підвищив інтонацію. — Чи їх не влаштовує те, як я готую студентів? Що ж мені робити? Я не винен, що тюрколог. Хіба це провина?

Я відповів:

— Заспокойся, мій друже. Не привертай до нас уваги.

— Ти правий, Бекторе. Обережність не завадить. Але що мені робити? Навіть немає з ким порадитись. Брата вислали до Сибіру. А він же вчений! За що? Може вже й пом