Реферат: Від виборів до виборів: суспільство І влада в Україні на перехідному етапі

Стаття в книзі: Львівщина-98. Соціальний портрет у загально-українсько­му контексті/ Автори: С. Давимука, А. Колодій, Кужелюк Ю. А., Подгорнов В. М., Черниш Н. Й.. — Львів, 1999. — С. 286-341.

Від виборів до виборів:
суспільство і влада в Україні на перехідному етапі.
Минає восьмий рік розвитку України як незалежної держави. Загальний стан економіки та соціальної сфери, так само як і суспільні настрої поки що не дають під­став твердити, що у державі досягнуто згоди щодо напряму і методів суспільних пере­творень. Люди живуть від виборів до виборів, сподіваючись на те, що безвихід­них ситуацій не буває і колись-таки Україна вийде на шлях цивілізованого розвитку.
^ 1. Особливості переходу до ринку й демократії в Україні.
Певні сподівання на подолан­ня кризи й відродження української економіки, були після обрання президента Кучми у 1994 році. Однак валовий національний продукт продовжував падати і в усі наступні роки. За темпами перетворень і за рівнем життя народу (принаймні в його офіційному вимірі) Україна залишається мало не на на останньому місці серед посткомуністичних країн. Приватизація йде повільно з різних причин, у тому числі й через небажання парламенту та інших владних інституцій проводити послідовну політику реформ. Неефективною є система оподаткування, більшість українських підприємств перейшли в тіньову сферу. Постійними стали за­трим­ки виплати заробітних плат і пенсій, зростає рівень бідності і безробіття.

Певні здобутки трансформаційних процесів в Україні усе ж таки є. Це перемога над гіпер­інфля­цією, запровадження гривні, приватизація більшості малих і середніх підприємств, створення законодавчої бази ринкового роз­витку. Але на тлі масових злиднів і стагнації, яка переходить у занепад, ці здобутки губляться; їх питома вага є надто мала. Тому не дивно, що економічні й політичні реформи мають слабку підтримку серед населення. Наростає зневіра у здатності демократично обраних урядів вивести країну з кризи. Понад три чверті населення переконані, що події в державі розвива­ються у неправиль­ному напрямі (головний показник песимізму), а довіра до урядових структур і політичних та державних діячів, як було показано в попередніх розділах, є дуже низькою.

Рис.1.^ Чи у правильному напрямі йде усе, що відбувається в Україні?

(% опитаного населення)



Поряд з тим продовжується клановий перерозподіл власності, в результаті чого збагачується невелика кількість людей. Корупція сприяє появі монопольних власників в окремих галузях економіки. А спроби антикорупційних акцій уряду мають скорше пропагандистсько-політичний, ніж правовий зміст. Поки що вони не дали істотних наслідків для економіки і політики. Таке становище викликає суперечки щодо того, який суспільно-політичний лад панує в Україні.

На запитання, яке твердження найбільш влучно характеризує державу, що існує нині в Україні, найбільша кількість респондентів Львівщини обрала відповідь “У країні нині панує хаос і безладдя, законів ніхто не дотримується, або намагається їх використати на свою користь” (42,58%). На другому місці відповідь: “В українському суспільстві нині існує справжня прірва між державою та населенням, кожний живе сам по собі і прагне лише вижити та нажитися” (27.75%). 13,83% респондентів вважають, що у нас утвердилась диктатура держави, яка створює для людей все нові й нові труднощі. І лише 9,33% опитаних оцінили теперішній стан як нормальний для молодої держави і такий, що скоро зміниться на краще.

По-різному оцінюють суть режиму й політичні аналітики та науковці. Одні з них стверджують, що в державі утвердився анархічно-охлократич­ний режим, свідчен­ням чому є протидія наведенню елементарного порядку в усіх сферах і на всіх рівнях суспільного життя і “розквіт” криміналітету. На думку інших, пояснити владні відно­сини в Україні можна тільки за допомогою концепції “неототалітаризму”i. Ще інші говорять про утвердження державно-монополістичного капіталізмуii. Однак з погляду не аматорського винахідництва, а домінуючих у сучасній політології підходів аксіомою є те, що усі посткомуністичні суспільства перебувають на різних стадіях пост­кому­ністичної трансформації, більш або менш успішної та більш або менш тривалої й болісної. 8–10 років — немалий відрізок часу для тих поколінь, які очікують кращого життя і не можуть його дочекатися. Але це дуже невеликий проміжок в історичному вимірі, щоб можна було говорити про виникнення певного, якісно визначеного режиму в молодій державі, яка увесь цей час перебувала в стані загальносистемної кризи і не спромоглася подолати навіть економічний спад.iii

Логічніше припустити, що в Україні є поки що перехідне посткомуністич­не су­спіль­ство. Переходом політологи називають такий спосіб заміни політичного режи­му і суспільного ладу загалом, за якого відбувається злам інститутів поперед­нього режиму при збереженні правової непе­­ре­р­­вності. Інакше кажучи, перехід — це нереволюційний спосіб інсти­ту­цій­­ної трансформації. В Україні він має свої особливості, але має й багато спільного з аналогічними процесами в країнах, що вийшли з колишнього СРСР. Спільними зокрема є чотири послідовні стадії трансформації, які проходять усі без винятку країни, хоч і з різною швидкістю та глибиною здійснюваних перетворень. Це: (1) підготовча стадія лібералізації недемократичного режиму (в умовах СРСР — “перебудова”); (2) стадія переговорів і укладання угод між старою елітою та контр-елітою, приходу до влади нових еліт; 3) прийняття рішень і створення нових інститутів; (4) консолідації демократичних інститутів, звикання суспільства до нових суспільних і політичних механізмів.iv

Відмінності у темпах перетворень, а отже і в трива­лості основних фаз постко­муні­стич­ної трансформації в окре­мих країнах обумовлені ступенем підготовленості су­спіль­ства до політичних, економічних та ідеологічних змін, а саме:

тривалістю комуністичного режиму і ступенем знищення усіх проявів приватної власності та громадянського суспільства;

рівнем залежності старої комуністичної еліти від імперського центра;

рівнем політичного та економічного лібералізму, що дозволявся комуністичною вла­дою ряду країн в останні роки її існування;

рівнем догматизму комуністичної еліти та її відданості старому режиму;

чисельністю нової еліти й наявністю у неї політичної волі до здійснення рішучого переходу до демократії;

ступенем консолідації суспільства навколо ідеї трансформації, розвиненістю інсти­тутів громадянського суспільства;

фінансово-економічним становищем країни, доступністю ресурсів;

характером стосунків з міжнародним співтовариством;

гостротою і складністю додаткових проблем, які доводиться вирішувати в період трансформації, окрім власне переходу: наявністю чи тільки становленням власної держави (і національної еліти); повноцінністю структури економічного комплексу; наявністю чи відсутністю інших гострих проблем, що потребують значних коштів і зусиль для їх вирішення (як наприклад, Чорнобильська проблема в Україні).

Як зазначає професор Колумбійського університету США Олександр Мотиль, серед посткомуністичних країн виділяються три дивовижно стійкі групи, між якими є велика дистанція у швидкості і якості трансформаційних процесів (див. таблицю 2). Водночас вражає схожість всередині цих груп, їх географічна близькість та жорсткість границь між ними (у розумінні, що переходів з групи в групу майже немає). Все це наводить на роздуми про об’єктивну (інституційну) обумовленість такого темпу та такого типу трансформа­ції, який має місце в межах цих групv.

Таблиця 1.^ Рейтинг посткомуністичних суспільств за рівнем розвитку демократії і ринку. (Дані Freedom House станом на грудень 1996 рр.)vi


^ Країни Центральної та Східної Європи



Нові незалежні держави


назва країни

демократія

економіка

назва країни

демократія

економіка

консолідовані демократії

Чеська Республіка

1,38

1,88










Угорщина

1,44

1,63










Польща

1,44

2,00










Словенія

1,88

2,38

немає







Естонія

2,06

2,13










Литва

2,06

2,50










Латвія

2,06

2,50










перехідні політичні системи

Словаччина

3,81

3,38

Росія

3,75

3,50

Болгарія

3,81

5,38

Молдова

3,81

4,00

Румунія

3,88

4,63

Україна

3,88

4,25

Македонія

3,88

4,50

Вірменія

4,75

4,00

Хорватія

4,25

3,88

Киргизстан

4,75

3,75

Албанія

4,50

4,00

Грузія

4,75

4,13










Казахстан

5,25

4,38










Азербайджан

5,44

5,13

консолідовані автократії










Білорусь

5,88

6,00

Немає







Таджикистан

6,00

6,13










Узбекистан

6,44

6,25










Туркменистан

6,94

6,38


Для України, як і більшості країн другої групи, характерним було те, що не ви­ко­нав­ши завдань другої стадії (головним тут мав бути перехід влади від старої до нової еліти), вони вступили на шлях прийняття рішень: більш або менш демократичних; більш або менш спрямованих на введення ринкових відносин в економіці. Але оскільки це були вимушені кроки представників старої еліти (номенклатури), їм властива була непослідовність, половинчатість, інколи вони були не більше, ніж пропагандистськими акціями.

Іншим наслідком того, що в Україні не відбулося заміни еліт, є велика кількість партійних розколів у національно-патріотичному середовищі. Більшість їх, якщо виключити суто особистісний чинник, були пов’язані з найболючішим для України питанням: ставленням до колишньої комуні­стич­ної номенклатури, що перетворилась тепер на “партію влади”, з оцінкою її діяльності в нових умовах. Хто правий у цих супе­реч­ках, хто є справжньою (і перспективною!) опозицією і хто, зрештою, має здійснити заміну еліт? На всі ці питання мали б дати, але не дали відповіді попередні вибори, і всі вони залишаються відкритими по сьогоднішній день.

Перспективи виходу з кризи найближчим часом — сумнівні, так само як і задекларовані прагнення різних партій єднатися. Створення стійкої багатопартійної системи відкладається на подальший період. А проблема ставлення до влади й опо­зиційної діяльності продовжує грати роль не стільки консолідую­чого, скільки роз’єд­ну­ючого чинника, бо в середовищі майже кожної менш-більш значної партії з часом ви­окрем­люються групи з різним ступенем довіри до урядових структур і провідних державних діячів і партії продовжують колотися. Це дуже дискредитує ідею демократії в очах пересічного українця, підриває його довіру до політиків.

Песимістичну оцінку сучасного стану українського суспільства дає Сергій Головатий. На його думку, “приватизація й інші реформи зупинилися, іноземна фінансова допомога перебуває під постійною загрозою її припинення, а демократія зараз слабша, ніж будь-коли за часів незалежності (підкреслення моє — А. К.). Уряд втручається в результати місцевих і парламентських виборів і чинить безкарний тиск на засоби масової інформації”. До цього додається поява в останні роки олігархів як впливової сили в укра­їн­ській політиці. Все це призводить до того, що “ставлення населення до демократії, реформ і національної ідеї характеризується радше цинізмом, скептицизмом і втомленою байдужістю, аніж надією, вірою і задоволенням”.vii Вячеслав Піховшек, який очолює нині Український незалежний центр полі­тич­них досліджень, вважає, що якщо на наступних президентських виборах не відбудеться “відновлення довіри електорату до країни”, то “ми дійдемо до другого етапу революції” (перший він пов’язує зі студентським голодуванням, яке не досягло мети, адже стара номенклатура лиши­лася при владі).

Чи справді можлива в Україні “революція”, залежить від так званого “протест­ного потенціалу” суспільства (готовності людей брати участь в акціях соціального протесту). Яким він є у даний час, говорять дані соціологичних опитувань.

Під час опитування на Львівщині ставилося питання: ^ Якщо ситуація в країні погіршуватиметься, чи готові Ви обстоювати свої права та інтереси участю у (перерахо­ваних нижче акціях)? Для більшої наочності висновків ми згрупували перераховані в запитальнику форми політичної участі в чотири підгрупи: 1) вияви громадянської активності, 2) участь у законних масових акціях, 3) участь в актах непокори, а також 4) неучасть в жодних акціях протесту. Таблиця 2, як бачимо, засвідчує повну “мироблюбність” населення Львівщини: не менше третини громадян не схвалює акцій протесту взагалі, і лише 2–4% населення готові брати участь у тих чи інших актах непокори. Значно більша частина опитаних намагалась би поліпшити своє становище через традиційні, законні форми громадянської активності, у тому числі й через участь у масових діях, які є нопрмою для будь-якого демократичного суспільства.

Таблиця 2. ^ Готовність населення Львівщини захищати свої інтереси в разі погіршення ситуаці^ 2. Демократія і авторитаризм як шляхи суспільної трансформації.
Демократизм чи авторитаризм виборців?
У пошуках шляхів виходу з кризи і прискорення реформ як пересічні громадяни, так і дослідники перехідних процесів часто апелюють до авторитарного правління як засобу проти анархії, корупції, безплідності демократичних дискусій в умовах, коли потрібно діяти. Справді, в окремих випадках, у таких, наприклад, країнах Південно-Схід­ної Азії, як Сінгапур, Південна Корея, Таїланд, авторитарна влада показала віднос­но високу здатність сконцен­тру­вати зусилля і ресурси для розв’язання завдань еконо­міч­ного зростання, проведення радикальних реформ, забезпечивши гро­мад­­­ський поря­док і не допустивши деструктив­ного проти­стояння групових інтересів. Дехто з аналі­тиків робить з цього висно­вок про неминучість (і навіть бажаність) стадії автори­тар­но­го правління у посткомуністичних (особливо — пострадянських) країнах, які не розви­ва­­лися по шляху демократії до встановлення тоталітаризму. Сильна автори­тарна влада могла б, на їх думку, стати ефек­тивним засобом остаточного зламу тоталітарних струк­тур, проведення політичних і економічних реформ, поступового створення дієспро­мож­них демократичних інститутів. Як ставиться населення України і Львівщини до такого шляху?

Передовсім слід зазначити, що сучасний рівень і найближчі можливості демократичного розвитку України оцінені населенням країни і Львівщини невисоко. Лише 14% українських громадян, опитаних службою Соціс/Геллап, розраховували на те, що вибори 1998 р. про­води­ти­муться демократично (див. табл. 3), і лише 15% мешканців Львівщини назва­ли демократію найбільш відповідною формою політичного ладу для сучасної Укра­їни.


Таблиця 3.^ Оцінка можливого рівня демократичності виборів населенням України:

Чи будуть вибори до Верховної Ради демократичними?


березень, 1998

квітень, 1998

Так

14

14

Ні

58

50

Важко сказати

28

36


Таблиця 4.^ Ставлення мешканців Львівщини до демократії:

Відповіді на питання: Що для Вас означає демократія?
(не більше двох відповіде饥ҐҐ):

кількість відповідей у відсотках:

Демократія можлива лише у майбутній Україні, зараз для її запровадження немає необхідних умов

29,58%

В Україні зроблені лише перші кроки до демократії

28,17%

Ідея демократії збанкрутувала в Україні через недолугих політиків

18,5%

Демократія — найбільш відповідна форма політичного ладу для України

15,00%

Демократія насправді — це вседозволеність та безвідповідальність, заведення народу у глухий кут

10,42%

Демократія — не для українців, вони не мають належного політичного досвіду

10,33%

Це лише книжкова вигадка, мрія, недосяжний ідеал

6,5%

Демократія — це вигадка західних політиків, для України вона не придатна в принципі

4,08%

Важко відповісти

11,83%



Хоч питання, наведені в табл. 3 і 4 — різні, вони однаково показують, що близько третини опитаних (28–36% і 28–29,5% відповідно) не вірять у те, що утвердження демократії в Україні йде або може йти в теперішніх умовах успішно. Водночас немає, на мій погляд, і виразних ознак схильності населення України, а особливо Львівщини до авторитаризму. Найкращим доказом цього є голосування на парламентських виборах 1998 року, коли поразки зазнали саме ті партії, котрі пропагують авторитарне правління. Щоб проаналізувати політичні прихильності громадянства Львівщини, продемонстровані ними не на словах, а на ділі, я пропоную таку класифікацію партій, що брали участь у виборах.


Таблиця 5. ^ Класифікація партій і виборчих блоків за їх місцем у політичному спектрі.

назва позиції



крайні ліві



ліві


ліво-цент­ристи


центр


право-центристи


праві


крайні праві



партії


“Союз”

КПУ

ПСП




ПЗВ

ВПТ

СДПУ

ПДЕСП

ПЗУ

ПРВ

СДПУ(о)

АПУ

НДП

“Громада”

ВПЖІ

НРУ

ПРП

РХП

ХДПУ

ПМУ

УНА






блоки





СоцПУ+
СелПУ

“Трудова Україна”




ЛПУ+ПП;

СЛОн

НЕП

“Європейсь­кий вибір”

“Вперед Україно!”

“Національ­ний фронт”




“Менше слів”





Дві наступні діаграми показують, що попри високу активність правих та право-радикальних партій у висуванні кандидатів (рис. 2), їх здобутки виявились дуже незначними (рис. 3). Натомість виборці проголосували за традиційно популярні право-центристські партії, передовсім Рух, ПРП та християнських демократів, а також за центристів-прагматиків, серед яких найбільше голосів зібрала НДП.


Рис. 2.^ Розподіл включених до партійних списків кандидатів у депутати від Львівщини за позиціями поліитичного спектра (число осіб).





Рис. 3. Розподіл голосів виборців Львівщини між позиціями політичного спектра (%)



Щоправда, є один показник громадської думки, який нібито дає підстави припускати позитивне ставлення нашого громадянства до авторитаризму. Це — високий відсоток опитаних, які вважають, що для “наведення порядку в Україні” потрібен сильний лідер (68% повністю згодні з цим твердженням і 20 відсотків — швидше згодні). Але в запитанні не згадано, якого саме сильного лідера мали на увазі: авторитарного чи демократичного. Сильні лідери, у тому числі й харизматичні, у перехідні періоди вкрай потрібні кожному народові. Про це писав ще Макс Вебер. Історія підтверджує, що таких лідерів слід шукати не лише поміж диктаторів, а й поміж демократичних, навіть дуже демократичних державних діячів. Назву декілька з них: Ф. Д. Рузвельт, У. Черчілль, Дж. Неру, Ш. де Голль, І. Ганді, М. Тетчер. Список можна продовжити. У більшості випадків ці сильні особистості належали до правоцент­ристського крила політичних сил — крила, яке є дуже популярним на Львівщині.

Перехід до ринку й демократії є надскладним процесом трансформації суспіль­ства, заміни корінних засад його життєдіяльності. Він справді вимагає сильного про­воду, здатного налагодити жорстку систему організації державної влади з чіткою субординацією урядових структур, розподілити повнова­ження, забезпечити високий рівень відповідальності урядовців за результати своєї діяльності. Влада має діяти у строгій відповідності до законів, викорінювати корупцію та блокувати прагнення могутніх економічних інтересів диктувати свою волю суспільству. Але це не значить, що сильна влада, у тому числі й президентська, може набути таких рис лише ставши авторитарною, відмовившись від демократичних засад своєї діяльності. Вона може проявити волю до реформ, енергію і відданість справі, діючи в ме­жах конституційно визначених демократичних процедур, системи стримувань і противаг. І тільки в цьому разі вона залишиться підконтрольною народу.

Небезпека повернення до тоталітарного режиму у пострадянських країнах є надто великою, щоб покладатися на авторитар­ний режим як засіб трансформації. І дуже добре, що більшість народу, здається, це розуміє (хоча, можливо, й не всі його верстви — в однаковій мірі).viii Адже навіть у випадку, коли на початку свого панування автори­тарна влада дивитиметься на себе як на перехідну структуру і буде зорієнтована на реформи та на встановлення демократії у пізніший час, немає жодних гарантій, що подібна орієнтація збережеться й надалі. Особливо, якщо режим зіткнеться з великими труднощами або зазнає невдач. Авторитаризм — це диктатура. А дикта­то­ри, як відомо, приходять добровільно, а відходять не інакше, як через великі потрясіння (якщо не помирають на своєму посту, довівши країну до занепаду й спотворивши суспільну свідомість). Один з останніх прикладів такого роду — правління і повалення влади Сухарто в Індонезії.

Не варто також переоціонювати реформаторський потенціал авторитарної влади. Вона його має лише деколи. В основному ж диктатори виконують місію реставрації старих, порушених тими чи іншими силами порядків. Це стосується й ролі міфологі­зованого у пострадянських країнах А. Піночета. Як відзначалось у редакційній статті журналу “Економіст”, авторитарні режими забезпечують успішний розвиток лише тих країн, де велику роль відіграють ще й інші чинники (наприклад, властива народам цих країн культура праці, організованість тощо), у той час як у багатьох інших випадках диктатори доводять свої народи до розорення й занепаду. Високий рівень корупції, наприклад, є проблемою не лише для молодих демократій. Ще в більшій мірі він притаманний диктаторським режимам. ”Якби диктатура прокладала шлях до економічного зростання, — робить висновок “Економіст”, — то Африка давно мала б стати процвітаючим континентом”.ix

Конституція України містить розумну рівновагу між гілками влади. І хоч діяльність Верховної Ради не є дуже ефективною, а теперішній її склад викликає загальне незадоволення, антипарламентська риторика свідчить про невисокий рівень правової культури тих, хто її застосовує. С. Головатий має рацію, коли зазначає, що “парламент треба сприймати як головну інституцію влади в потенційному демократичному розвитку України”, бо “...від Білорусі та Росії Україна відрізняється тільки тим, що що Верховна Рада (поки що — А.К.) відіграє центральну роль у визначенні майбутнього курсу України”.x

До найголовніших переваг демократичного устрою, як пише Карл Поппер, належать можливість міняти уряд без кровопролиття і можливість виправляти помилки у політиці, допущені попереднім урядом. Чим довше не використовува­тимуться ці обидві можливості у перехідному суспільстві, тим більші загрози можуть виникнути для демократії. Олігархізація влади в Україні помітна вже сьогодні. Політика, що її проводить правляча еліта, є не просто невмілою або помилковою. Так звані помилки є курсом, який свідомо обрала частина української “еліти впливу”, котра значною мірою уже перетворилась, а хоче перетворитися ще більше на “еліту влади”, яка править монопольно. Не виключено, що закріпившись при владі, вона захоче убезпечити себе від можливої поразки на виборах і позбавить народ названих вище можливостей, які він сьогодні, можливо й не дуже цінує. Авторитарне правління олігархів буде здійснюватись, зрозуміло, у їхніх власних інтересах. Тільки заміна правлячих команд шляхом виборів надає суспільству можливість контролювати еліти, вимагати від них відповідальності, ламати “помилкові” нахили правлячої олігархії усуненням її від влади хоча б на деякий час. Але чи готове українське суспільство до таких замін і чи розуміє воно роль виборів і своєї участі в них як засобу впливу на політику?
^ 3. Підсумки та уроки парламентських виборів 1998 р. 3.1. Підсумки виборів
Український політикум і суспільство в цілому, що пройшли через парламент­ські вибори рік тому і готуються до нових, президенських виборів 1999 року, зараз як ніколи потребують тверезого підрахунку здобутків і втрат у процесі освоєння но­вого виборчого закону, критичного осмислення проблем, які мали намір вирішити з його допомогою. Прийнят­тя закону 1997 р., який запровадив змішану, пропорційно-плюраль­ну систему виборів, грунтува­лося на по­требі надання партіям більшої ваги на виборах і — пізніше — більших можли­востей для їх відповідальної участі у здійс­ненні влади, а також на прагненні навернути громадян до більш осмисле­ної, свідомої політичної участі, спонукати їх до вникнення в життя партій та до усвідомлення їх ролі у здійсненні демократичної політики. Отже, ви­бо­ри мали бути кроком до нових, більш політизованих орієнтацій загалу та еліти, їх більшої обізнаності в питаннях демокра­тич­них владних меха­нізмів. Проте, не всюди так сталося, як гадалося, і для багатьох по­літи­ків і політичних партій вибори 1998 р. принесли більше розчарувань, ніж надії, особ­ливо в західному регіоні.


Таблиця 6. ^ Розподіл мандатів за результатами виборів 1998 на користь партій та блоків, що подолали 4% бар’єрxi


№ п/п



Назви партій та блоків

отримано мандатів фактично

могли б отримати, за відсут­но­сті 4% бар’єра

отримано за раху­нок ін­ших партій



КПУ — Комуністична партія України

84

64

20



НРУ — Народний Рух України

32

25

7



Виборчий блок “За правду, за народ, за Україну” (СоцПУ+ СелПУ)

29

22

7



ПЗУ — Партія зелених України

19

14

5



НДП — Народно-демократична партія

17

13

4



Партія “Громада”

16

12

4



ПСПУ — Прогресивна соціалістична партія України

14

11

3



СДПУ(о) - Соціал демократична партія України (об’єднана)

14

10

4




Всього

225

171

54



На думку М. Томенка, демократичні партії нічого не втратили, оскільки додатко­во отримані мандати розподілились між ними та лівими у співвідношенні 33:24, а якщо врахувати опозиційну щодо лівих роль ПСПУ, то 27:27, тоді як КПУ зібрала мало не втричі більше голосів, як НРУ.xii З цим твердженням не можна погодитись, бо по-перше, нібито опозиційна до лівих ПСПУ ніколи не стане союзницею правих, а по-друге — ліві “вичерпали” свій електорат майже повні­стю і отримали “премію” за рахунок не-лівих, тоді як праві — розпоришились і багато втратили. З 54 мандатів, одержаних переможцями за рахунок слабших партій, 44 нале­жало б центристським (АПУ, ДемПУ, ПЕВ, ПНЕРУ, ЛПУ, ПП), право-центристським (ПРП, УРХП, ХНС, ХДПУ) та правим партіям (УРП, КУН, УКРП) державницької орієнта­ції і ще 10 відсотків — різноманітним (теж переважно ліберальним, тобто центрист­ським) блокам про-російського спрямування (СЛОн і “Трудова Україна”). Загалом, система розподілу мандатів так задумана, що кожна партія виграє у пропорції до кількості отриманих нею голосів і під цим оглядом система є цілком справедлива. Якщо ж говорити про можливості блокування в парламенті, створення правих і лівих коаліцій, то за цієї системи програє та частина політич­ного спектра, від якої найбільше число партій не подолало 4% бар’єра, зібравши при тому значну частину голосів виборців.

Склад парламенту загалом оновився на 60 відсотків. Але, як зазначає В. Піховшек, “для 30 відсотків із цих 60 депутатський значок — це ознака певного престижу, як наявність певної кількості коханок, дач, саун...” До парламенту, інакше кажучи, прийшло значне число бізнесменів — людей упевнених, що вони скрізь і всюди мають вигравати. Однак професійний рівень парламенту від цього не піднявся. Політична розкладка сил з точки зору можливості проведення реформ трохи погіршилася порівняно з минулим парламентом. А рівень політичної структурованості залишився приблизно той самий, що був у Верховній Раді попереднього скликання.

На перший погляд, українське суспільство продемонструвало вірність своїм принципам: нічого не міняти. Маємо новий виборчий закон, на який покладались великі надії, і — нову ліву більшість (відносну). Основні керівні портфелі розподілили між собою ліві та їх найближчі союзники — СДПУ(о), “Громада”. Нестійка (ситуативна) більшість лівих зуміла (хоч і з певними труд­нощами) сформувати ліве керівництво Верховної Ради: спікер — О. Ткаченко представляє Селянську партію, його перший заступник — А. Мартинюк — Комуністичну, і другий заступник — В. Медведчук — Соціал-демократичну об’єднану партію. Не з усіх питань, проте, лівим вдається збирати більшість, і голосування в парламенті часто заходить у глухий кут. Аналізуючи наслідки виборів 1998 р. одні автори звинувачують виборчу систему, яка, мовляв, була передчасним нововведенням, і призвела до посилення лівого крила парламенту. Інші нарікають на дії виконавчої влади, яка спочатку гальмувала прийняття нового виборчого закону, а потім не забезпечила його ефек­тив­ного запро­вад­ження. Але більшість погоджується з тим, що у Верховну Раду було перенесене проти­стояння, яке є у суспільстві, і тому не варто нарікати на “дзер­кало”, яким є україн­ський парламент.

Не можна також усі небажані або просто не передбачені у передвиборчий період результати пов’язувати виключно з дією нової виборчої системи, і навіть вужче — Закону про вибори 1997 р., згідно з яким ця система впроваджувалась у життя. Причини саме таких наслідків можна розділити на дві великі групи. Першою з них буде загальний стан нашого суспільства: від економічної кризи до рівня і типу політич­ної культури населення. Друга група — поведінка і діяльність політичної еліти: як правлячої, так і опозиційної. Такі чинники, як незадоволені базові потреби людей, неефективна політика уряду, посткомуністичні нашарування у масовій свідомості, дисбаланс групових інтересів, невміння (а часто й небажання) партій віднайти “свій” електорат, зміцнити свою соціальну базу, об’єднати сили навкруг найболючіших суспільних проблем вплинули на електорат значно сильніше, ніж тип виборчої системи.
^ 3.2. Український електорат: рівень політичної суб’єктності
Зупинімось на поведінці і цінностях українського електорату. Як він показав себе під час виборчої кампанії: наскільки усвідомлював свої інтереси, з яких позицій підхо­див до політичних партій і окремих кандидатів, чи добре зрозумів і виконав ті функції, які на нього покладено як на суб’єк­та демократичного політичного процесу?

Політична культура має специфічний складник — електоральну культуру або культуру виборів. Він охоплює такі індикатори, як: політична інформованість і компетентність виборців; їх політична ідентифікованість; політична активність і залученість; відповідальність і компетентність, рівень довіри виборців до полі­тичних інститутів, їх самостійність, здатність до протидії політичному тискові органів влади чи будь-яких інших груп, що виступають у своїх вузько-корисливих цілях та інше. Які ж характеристики українського електорату (позитивні чи негативні) можна вивести з соціологічних опитувань та перебігу самої виборчої кампанії?

До позитивних аспектів поведінки виборців слід зарахувати насамперед достатньо високу виборчу активність населення України. Всупереч прогнозованій за декілька місяців до виборів можливості спаду інтересу до цього акту, 70, 7% громадян прийшли на виборчі дільниці. Член Комітету виборців України І. Попов відмічає також досить високу довіру виборців до самого інституту виборів (а отже й до демократичного режиму, легітимність останнього!). Згідно з опитуванням, яке провели “Демократичні ініціативи” в день виборів, 45% виборців (чи тих, що прийшли на вибори? — А.К.) вірили, що вибори поліпшать ситуацію в державі і лише 4% вважали навпаки.xiii Крім того, голосування проходило досить дружно попри незадовільну організацію роботи на виборчих дільницях. До кабін шикува­лися черги, виборці при­хо­дили на дільниці по декілька разів, з розумінням ставилися до вимог дотримуватися процедури тощо. Серйозних порушень чи обурення з їх боку не спостерігалося.

Серед позитивних тенденцій на Львівщині, окрім непоганої явки усіх громадян на виборчі дільниці, можна відзначити порівняно високу активність молоді та її реформаторську орієнтацію, несприйняття, як і всюди по Україні, проурядових партій, а отже — розуміння того, що будь-яке незадоволення політикою стає рушійною силою змін, якщо його підкріпляють прагненням привести нових людей до влади. Друге місце за числом поданих голосів партії “Реформи і порядок” на Львівщині забезпечили передусім молоді виборці. Активна підтримка цієї партії, яка на Галичині помінялася місцем за популярністю з націонал-патріотами, загалом говорить про продовження процесу деполяри­за­ції політичних настроїв населення Львівщини та про наростання реформаторських орієнтацій. Про те ж саме свідчить вражаючий програш С. Хмари, так само як і неувага виборців до УНА і СНПУ. Рисунки 4–7 дають нам змогу порівняти позиції трьох найвпливовіших політичних сил: правих (КУН у 1994 р., КУН + УРП у 1998), право-центристів (РУХ) і правоцентристів з більш вираже­ним, ніж у Руху, реформаторським потенціалом (“Нова хвиля” у 1994 р. та ПРП у 1998) і зробити висновки щодо еволюції виборчих симпатій на Львівщині протягом 1994—98 рр.


Рис. 4. Активність партій у висуванні кандидатів на Львівщині на парламентських виборах 1994 р. (осіб)

Рис. 5. Популярність партій на Львівщині у 1994 р. (% голосів, отриманих у першому турі виборів)





Рис. 6. Активність партій у включенні до партійних списків канди­да­тів від Львівщини у 1998 р.

Рис. 7. Популярність партій на Львівщині у 1998 р. (% голосів, поданих за партійні списки)







Як бачимо з рис. 6, активність партійних організацій Львівщини у висуванні кандидатів на парламентських ви­бо­рах 1998 р. зростала в міру просування зліва направо і була найбільшою на крайньому правому фланзі, якщо брати до уваги окремі політичні партії та блоки. “Національний Фронт” (КУН, УРП, УКРП) висунув 39 депутатів, крайньо-правий блок “Менше слів” (СНПУ+ДСУ) — 29. Мало-відомі та малі центистські і правоцентристські партії — по 1–3 кандидати, більші і впливовіші від 7 до 19, кому­ністи 10, соціалісти з “селянами” — 7. Однак ми ще раз перекона­лись, що одна лише виборча активність не гарантує успіху на виборах, що для цього потрібне врахування деяких об’єктивних чинників, про які систематично нас інформують соціо­логи.

Можна погодитись з І. Поповим, що через відсутність демократичної традиції, українські виборці загалом “ще не навчилися критично сприймати пропаганду. Реакція на неї бінарна — або повна довіра, або абсолютне заперечення. Тому передбачити результати навіть досконало побудованої пропагандистської кампанії дуже важко”.xiv У такій ситуації будь-який промах у виборчій технології може перекреслити все зроблене певною партією раніше. Можливо, що саме в цьому була головна причина різкого падіння рейтингу ДемПУ на минулих виборах. Водночас, думка про те, що український виборець легко піддається маніпу­ляціям і на результат голосування майже не впливає базовий стан його політичної свідомо­стіxv, на мій погляд, є дискусійною.

У нашому дослідженні Анатолій Кужелюк обгрунтовує інший (протилежний) висновок — про майже повне збігання даних опитувань про ідейно-