Реферат: Олександр Боргардт

1 078 000 = 27 авт. л.
Олександр Боргардт

Остання ніч Гекати
Іще одна зайва людина
Писати про себе якось рівноцінно написанню автобіографії, та на цьому й полягає головна неприємність чогось подібного. А тому й узя­тися за це було нелегко. Автобіографії пишу зі студентських років, та без них, як і без «лістка по учєту кадров» нема й куди податись. Нема, навіть, і самої людини. Без цього, гадаю, і саме життя на Землі було би немож­ливе. В середньому виходить не рідше одного разу на п’ять років. Таким чином, з тих пір написав їх десь дванадцять — не так вже й ба­гато, — що ж можна дозволити собі ще одну. Але, капітальну.

Причини до написання автобіографії, загально кажучи, можуть бути різними.

Роздумуючи над тим, чому старі люди так схильні до спогадів, дове­лося прийти до висновку, можливо, дещо, фрейдистського, що то є пря­мий наслідок довголітньої поступової дезінтеграції психіки та інстинктивна спроба зінтеґруватися наново, освіжаючи в собі старі спогади та заглиблюючись до них.

Інтегруватися випадало й мені, та не одного разу, але, хвала Богу, так, по ходу справи, злегка підінтеґровуватися, та якось обходячись без спогадів. Поготів, і не відчував себе по-справжньому старим: так, десь на порозі старості.

Іншою причиною до автобіографії могло би стати надто вже цікаве життя, але й із цим не так воно просто. Бо, відведене мені від на­родження XX ст. було не лише найкривавішим у людській історії, але, незаперечне, ще найбільш брудним та брехливим (у тій же історії). А мені якось із цим не щастило, почасти з Божого провидіння, а почасти й власним розумом таланило уникати участі у найбільш бруд­них аферах XX ст. Так що ж у такому житті може бути цікавого?

До того, життя людини буває цікавим або не цікавим тим, що було несхожим на життя інших. Але, аби людські життя були несхожі — повинно бути те, що робить їх несхожими, різними. А такими здатна зробити їх тільки свобода вибору, яка по-різному та в різному ступені пред­ставлена в різні епохи. Або, в різних закутках глобусу.

В сучасному суспільстві всюди вибору практично не існує, що на Заході, що на... а — тут як же сказати? Бо може образитись далека Японія... На схід від Перемишлю, скажімо так.

На Заході ви можете голосувати за демократів, а можете за республіканців. Дехто цим страшенно пишається, але на виник може вплинути рівно стільки ж, скільки на сході. Можете працювати на Форда або на Дженераль Моторc, але робити будете практично те саме. Можете на­бувати оті блага споживання, хоч у одного, хоч у іншого, але більш-менш ті самі. Соромно сказати, але навіть костюм собі можете придбати точно за розміром та бажаного кольору.

Там, «на схід від Перемишлю», де століттями неподільно царювали насильництво, невігластво та свавілля — є приблизно те саме (хоч і дещо по іншому): від тебе нічого не залежить, працюєш — «куда пошлют», або там, куди проліз «по блату». Але від тебе так само нічого не залежить. Різниця одна та головна: де б не працював, скільки б не працював, чесною працею й на добру труну не заробиш.

Чим це компенсується? Рівно нічим. І компенсуватися ніколи не буде, впритул до нового тисячоліття, це видно, як ніколи. Так бу­ло за колоніального періоду майже 300 років, не ліпше й за неоколоніального. Чогось іншого? Поки не передбачається, ще не бачили.

Навіщо ж тоді писати про себе? На це важко відповісти. Оскіль­ки я чітко усвідомлюю собі, що все це так само ніхто не читатиме, як і те, що я впродовж шістдесяти років ретельно здавав до офіційного нікуди; звідки не повертається нічого, і де все це так само, ніхто й ніколи не читав. Отже, вважайте, що роблю це для самого себе, сам написав, сам і читатиму. Загалом, як і все, що робив у житті.

Те, що пишу, є ще й бунт проти класиків. Осип Мандельштам, дещо засліплений смердючим феєрверком Жовтня, так писав десь на початку двадцятих:

^ Ясно, що коли ми вступили в колону могутніх соціальних рухів, масових організованих дій, акції особистості в історії падають.

А, до того, ще й оце:

Подальша доля роману буде ні чим іншим, як історією розпилен­ня біографії, як форми особистого існування. Навіть більше ніж розпилення, катастрофічної загибелі біографії.

Біографія… потім, ледь побільше десятка років саме одна з таких «масових організованих дій» поставить крапку наприкінці біографії самого О.Мандельштама. Там, де бути би якнайбільшій комі, але тоді він такого не передбачав, ясна річ: весь був у майбутньому; та тільки, хіба, не в тому, яке сталося насправді.

Моє життя було ззовні зразково безбарвним. Нічим славним не впи­сав я себе в «аннали» свого століття, так само атомного, як і космі­чного. Не будував Біломорсько-Балтицький канал, яким не пролізе більш-менш пристойне судно. Не будував і БАМ (Байкало-Амурська магістраль), якого відразу по побудові прийшлося віддати до ремонту. Не вдіяв і жодного «воєнного подвіга», павши десь під «N-ой висоткой, которую надо взять любой ценой». Не здійснив ні малого перевороту в «большой наукє», ні навіть «большого» у малій. Ну, принаймні, за опінією офіційної науки, ясна річ... Більше від того, соромно зізнатись, протягом ХХ ст. нічого не вкрав та нікого не вбив. Та, що бринить уже й конче не до віри, ніколи не зробив доносу, ні письмового («матєрьял»), ні навіть усного («сігнал»). От і думайте, навіщо жив на світі?

Щодо тієї вже зайвості; спробуйте щось заперечити, як поруч зі мною, коли я вже народився, жило десь два мільярди людей, а зараз і всі десять.

До того ж, людини зайвої з причини вже більш практичної, за місцем свого народження. Бо там, на схід від прислівного Перемишлю, панували й панують щодо цього вельми своєрідні переконання, займані, як то звично у них, аборигенів, чи то середньовіччя, чи то просто з палеоліту. Їх дуже ясно висловив свого часу російський письменник І.С.Тургєнєв. Вони, щоправда не наші, не свої; але з іншого боку, пануючі: скачи враже, як пан каже!..

Цій видатній людині належить чимало цікавих та слушних думок. І.С. Тургєнєв, колись, у приватній бесіді висловлював думку, що провались одного чудового дня вся Росія «в тартарари», весь світ не тільки не поніс би жодного збитку, але, ще й полегшено зітхнув би. А сучасники письменника донесли це до нас у виданні «Иван Сергеевич Тургенев в воспоминаниях современников», Москва, 1969, т. II, де читаємо:

^ Якби Росія з усією своєю минулою історією провалилася, цивілізація людства від цього не постраждала би (спогад С.Л. Толстого).

Зауважимо, що він іще не бачив наступної історії Росії, аж до наших днів!

Сучасникам ця думка настільки сподобалась, що І.С. наважився її потім навіть оприлюднити вустами свого Потугіна в повісті «Дим», чим порядно вразив другого російського письменника — Ф.М. Достоєвского. Цей вкрай стривожився навіть уявною можливістю провалення Росії «в тартарари», котрій на його думку, належало зовсім інше. Та й те сказати, коли людина впевнена, що:

… Росія опиниться сильнішою від усіх в Європі. Станеться це тому, що в Європі знищаться всі великі держави з простої причини: вони всі будуть знесилені та підтяти незадоволеними демократичними прагненнями своїх нижчих підданих, своїх пролетарів і жебраків. В Росії ж цього не може трапитись зовсім: наш демос задоволений, і чим далі, тим більше буде задоволений, бо все йде до того загальним настроєм, або краще згодою. А тому й полишиться один полюс на контіненті Європи.


У квітні 1876 року Достоєвський писав у «Днєвнікє пісатєля»:

Poccия окажется сильнее всех в Европе. Произойдет это оттого, что в Европе уничтожатся все великие державы и по весьма простой причине: oни все будут обессилены и подточены неудовлетворенными демократическими стремлениями огромной части своих низших подданных, своих пролетариев и нищих. В Poccии же этого не может случиться совсем: наш демос доволен и, чем далее, тем бoлеe будет удовлетворен, ибо все к тому идет, общим настроением или лучше согласием. А потому и останется один только колосс на континенте Европы — Poccия.

(Повне зібрання, Москва — Ленинград, 1981, т. 23, с. 27)


Через місяц, повертаючись до виказаної думки з приводу листа одного з читачів, Достоєвський пояснює необхідність такого ісходу тим, що «честность, бескорыстие, прямота и откровенность демократизма в большинстве русского общества не подвержены уже никакому coмнению». У Європі — стверджує він — «демократизм заявил себя только снизу, а побежденный верх дает страшный отпор». У нас зовсім інше: «Наш верх побежден не был, наш верх сам стал демократичен или, вернеe, народен, и кто же может отрицать это? А если так, то согласитесь сами, что наш демос ожидает счастливая будущность».


Це був «Дневник писателя» за 1876 рік, та щодо отого всім задоволеного російського «демоса» — автор наче у воду дивився: поцілив у саме яблучко. Кажуть, що зустрівши Тургєнєва на одному з німецьких курортів, він вилаяв його за повість «Дим», та не тільки. Повернувшись до дому, він записав цю розмову у власній версії та здав до Петербурзь­кої бібліотеки, наказавши оприлюднити лише по смерті. А при цьому, кажуть, програвшись до нитки у місцевому казіно, позичив іще певну суму грошей. Достоєвскій завжди вважав, що Тургєнєву забагато пла­тять.

Побувавши за кордоном та дещо пізнавши тамішніх людей, Тургєнєв помітив, що у російської людини — «мозгі набєкрєнь», та поділився цим відкриттям із Бєлінскім, який цим ніби дуже захопився. Однак, як і він був російською людиною, то нема нічого дивного в тому, що десь в іншому місці Тургєнєв став проповідувати щодо тієї ж Росії — зовсім іншу ідею. Що, мовляв, Росія може відмінно обійтися без кожного з нас, а от без неї — вже ніхто обійтися не може. Уже в совєцький час цю думку особливо енергійно відстоював літера­турний спадкоємець Тургєнєва (що ж тут поробиш — які часи, такі й спадкоємці) — Валентин Савіч Пікуль. Обидва ці великі російські письменники, минулий і сучасний, переконують нас, що ми всі — люди зайві, бо як Росія (СССР) може обій­тися без будь-кого з нас, то за методом індукції, може обійтися й без усіх. А тим якісно відрізняється від, скажімо, Німеччини або Англії, які без своїх німців або англійців уже ніяк не обійдуться. До речі, а чи не саме тому є таке дешеве людське життя на отой їх «схід від Перемишлю?

Ту саму думку — «Россия без любого из нас обойдется» — висловив і сучасний російський письменник Саша Соколов, демонструючи тим, що кілька місяців проведених у Росії, можуть перекреслити й кілька років перебування за кордоном, у нормальному світі. Дрімуча вона, їх Росія, була, є та буде; та тільки от щось і досі нікуди не провалює­ться...

З цієї причини, власне, все подальше можна було би назвати й «За­писками зайвої людини».

Відносини мої з нею, отією «Родиной» з великої літери, були завжди суто офіційні, складалися точно за К. Марксом — як у батрака з работодавцем та визискувачем, та найменше впало би мені до голови щось там для неї робити, більше від необхідного. Поготів, віддавати за це неподобство життя.

Що ж стосується батьківщини справжньої, країни з якої взяли початок європейські народи та їх культури, то вона лише десяток років як стала юридично незалежною та невідомо на який термін, але й досі не ви­йшла з тіні Росії. В ній я народився й виріс, та ніколи не полишав її добровільно, але жив і живу в ній, практично, як у діаспорі, де-небудь в Альберті або Саскачевані, як не враховувати разючої різниці в матеріальному статусі та в оточенні. Оточенні все того ж нікчемнішого у світі інтер-люмпенства, яке нікуди не поділося (може во­но безсмертне?).

Перед кожним, хто пише про себе, постає питання: про що писати, а про що ні? Бо пишучи про все, потрапляєш у становище Трістрама Шендіi, підставляючи себе під удар парадокса, що носить його ім’я. Оскільки вже вирішено, що я пишу це для себе, аби якось підсуму­вати ціле життя, то для мене буде цікавим лише те, що зробило мене таким, який я є, тому що тепер я не такий, як п’ятдесят, тридцять або навіть десять років тому. Бо я весь час змінювався, змінював ставлення до людей та речей, але це не означає, що був подібним до молюска, якому надає форми оточення. Залишився багато в чому й незмінним, а в чомусь сьогодні — таким, як у п’ять років.

В такий спосіб я писатиму переважно про те, що свого часу вплинуло на мене, та не писатиму про те, що не впливало. Не стану розводитись щодо подробиць особистого життя та близьких людей, спасибі їм, що вони були та є. Як уже попередив, моє життя не рясніло подіями, а більше проходило в мені самому. А тому й не дивуйтеся, як у своїх спогадах я ходитиму більше не дорогами моїх ніг, а радше стежками моїх думок. Минуле, це чудовий і розкішний смітник наших сподівань і надій. Пориємося у ньому.
^ Часи? Найгірші з усіх можливих, зрозуміло
Століття, в якому мені довелося побачити світ, теж заслуговує на увагу. Воно не було навіть соціально стабільним, на відміну від його попередників: як зграбне та витончене XVIII ст., століття «Розуму» або «Просвіти», часи закату аристократії, та, ніби на сміх, — найбільш глупих письменників та біснування французької революції. Яка, на щастя, зіжерла сама себе, та до кінця, чого не сказати про «революцію» XX ст. Або наступне ХІХ ст. «Пари та Електрики», століття притульного, можна навіть сказати, природно-наукового колоніалізму. Що прийшов на зміну брутальному та жорстокому колоніалізму португальських та іспанських завойовників. Коли колоніальна адміністрація з’являлася не просто, а спочатку на пошуки Лівінгстона вип­равлявся Стенлі, а вже за ним, солдати колоніальннх військ. Все це виглядало цілком пристойно та прийнятно, в дусі одвічної цивілізаторської місії римських колонізаторів — попередників і духовних батьків європейської цивілізації.

Отже, двадцяте століття було так само не схоже на них, як вони одне на одного.

Це воно, моє століття, привело мене ще відносно молодим до природної думки: сучасність — є найгірший час із тих, в яких нам дово­дилося жити.


Реальне життя та його пізнання, то завжди й значною мірою процес розвінчування реальності — ^ Discoronation of Reality. Високе — то ореол, аура непізнаності й таїни, та авто, яке я побачив уперше років у 7 справило незабутнє враження. Воно дещо розсіялося потім, років у 14, коли я вже точно знав, що потрібно крутити, натискувати або тягнути, щоб поїхати туди чи сюди. Щасливо воз’єднані або просто переспалі Ромео і Джульєта, це вже не сюжет високої трагедії, над якою литимуть сльози покоління театралів: це звичайна проза життя. А світ ХХ ст. розвінчувався у нас на очах із казковим поспіхом. Ніби той призначений для ділових людей з їх одвічною обмаллю часу блискавичний стриптиз прокаженної жебрачки, коли видовисько все бруднішого лахміття увінчується наприкінці картиною згнилої плоті, що на очах відпадає від кісток.

Якийсь невідомий дебіл-сучасник (а сучасніть чи не переважно складається з дебілів різного ступеню) охрестив його століттям атомовим і космічним, і це не далеко від істини, якщо все розуміти правильно. Бо, поруйнувавши поруч себе все, чого можна дістатися, почали руйну­вати й основу речей — атоми. Бо, засравши навкруги себе, все, що тільки можливо на землі, подалися засирати й космос. Не побоюся твердити, що «Рятуймо космос» С. Лема — лише одягнене в гумористичну форму. Бо наше століття — то є ще століття езопівської мови, повер­ненням у давню табуїстичність. Тому що, коли люди почнуть називати на власні імена те, що вони творять, вони можуть цього й не пере­нести.

Протягом багатьох років творчості Станiслава Лема належало одне з чiльних мiсць у світовій фантастицi. За кiлькiстю перекладiв на десятки мов свiту вона вже вiддавна тримає першiсть у польськiй лiтературi, випередивши навiть Адама Мiцкевича i Генріка Сенкевича, Болеслава Пруса та Чеслава Мiлоша.


В наші часи можна було поступати хіба так, як радив Італо Кальвіноii:

Пекло жиючих, це не те, що настане колись — якщо воно існує, якщо воно є тут, якщо це є пекло, в якому ми живемо повсякденно і яке творимо перебуваючи разом. Є два способи жити так, аби воно і не спричиняло страждань. Перший не важкий для багатьох: прийняти пекло та стати його частиною, поки воно не стане непомітним. Другий — ризикований та потребує сталого напруження: відшукати та вміти розпізнати, хто і що посеред пекла не є пеклом, підтримати це та розповсюдити.

(Італо Кальвіно, Невидимі міста, Рим, І972)

Кальвіно знав, про що пише. Його життя, принаймні, у кращій його частині, протекло за умов подібної, хоч і дещо м’якшої системи: про архипелаги ГУЛАГи в Італії ми щось не чули, навіть за Муссоліні. Його пекло було радше пеклом субтропічним: Du kennst das Land, who die Zitronen bluhen... Я наслідував його другий шлях інстинктивно та ще змалку, хоч можливо й не досить енерґійно, якщо врахувати, що й досі на волі. Та, й чим могла бути моя вбога підтримка порівняно з потугою «Вєлікой дєржави Россійской», з найбільшим у світі запасом атомових боєголовок та орденів Лєніна...


Але, якби воно всі діяли так, та ще довший час, то може би й весь наш світ був би сьогодні іншим, не стояв би перед крахом. Втім, ос­кільки я сам усе життя тримався цього шляху — для мене марність подібних зусиль є сьогодні очевиднішою, ніж будь-кому. Вихід, як він взагалі є, мусить бути в чомусь іншому. Тому, як місце мого народження мене цілком задовольняло, то його час, жодною мірою. Зараз, коли я аналізую це, питання ґрунтовно й із повним знанням справи, можу сказати, що будь-яке з попередніх сто­літь було би, в середньому, ясна річ, кращим від наступного; хоча й на цьому безрадісному тлі бували свої відхилення. Особисто мене влаштував би час, так що-небудь перед нашою ерою. Тоді, принаймні, ще можна було на щось сподіватись.

Телевізори, авто, літаки? Заберіть цей мотлох собі. Телевізор у мене є, головне для футболу, поки і його не дожерла душа століття — шахрайська корупція. А ще чути про ще новішу дурість: не тут, так там. Авто у мене ніколи не було, немає й не буде: так і не доробився — не ті достатки. Є поки що, велике спасибі, казенний дах над голо­вою. Хоч уже й порядно тече, а направити нема коштів і нема кому. Та не відняли би й це в порядку чергової турботи. А оскільки мені вдалося ще обманути час і встигнути народитись у власному чистому ліжку, а не на конвейєрі «роддома», то хотілося би так само й померти. Пам’ятаєте, як оті двоє у Сомнабулічному романсі Ґарсіа Лорки, коли смертельно поранений каже другому — «Ой, мені б померти, друже, на простинях на голандських…» А я, навіть, на голандські не претендую.

А, так іще комп’ютери… Ну, маю й це добро, старий комп’ютер, але якось поки обходжуся: в жодну комп’ютерну гру ще так і не грав…

Мій дід
Він був старшим у нашому роді, Йоганн син Йоганна, про якого мені щось відомо. Дід помер у власному домі в Миколаєві у 1916 р., у віці 84 років. Отже, мав народитись у 1832 р., іще за життя А. Пушкіна і Едгара По. Сталося це, здається у швайцарському місті Базелі, в родині майстра зброяра. Не досліджував цієї справи, але чув, що те саме прізвище носив винахідник «Парабєллума» — першого пістолета з прямою подачею патронів.

На своїй наступній «родінє» ми застаємо його у 1859 р., коли пав останній оплот великого воїна за свободу Імама Шаміля — аул Гуніб, де молодий швайцарець разом із кількома поляками керував артилерією, сіючи страх і смерть серед наступаючих — «побєдоносних русскіх». Адже він був сином нащадного зброяра, то на справах мав знатися з дитинства. Із «своїми» поляками розмова була короткою — на шибеницю, але, швайцарець… Втім, розраховувати на заступництво власної країни він не міг, бо ще закон від 1808 р. забороняв віднині й навіки воювати громадянам конфедерації в чужих військах. Однак і розпорядитись з ним як з поляками, теж не наважились. Хоч і відпустити не могли: як же так? Врешті було прийняте соломонове рішення: його поверстали в Кавказьку армію з подальшим правом вислуги. Яким він і скористався, пішовши у відставку в скромному чині обер-файєрверкера. По чому, використовуючи, можливо, й старі зв’язки (кажуть, що в «бунтє Шаміля» мочили пальці й британці) він стає контролером Англо-Індійського Телеграфу та оселюється в Деліжані на озері Севан, у серці Вірменії, де й народився 1880 р. мій батько.

Якщо все це було саме так, то я маю всі підстави пишатися вкладом моєї родини в антиімперіалістичну боротьбу вільних народів Кавказу. Перед останньою війною, принаймні, визвольна боротьба Шаміля саме так і розумілася. По війні пригадується мені якась брудна історія, чи то з присудженням Сталінської премії, чи то вже просто з її від­няттям. Автор історичного дослідження про повстання Шаміля, приблизно так за старою пам’яттю й представив справу, але це не задовольнило тодішніх інтернаціоналістів, які з тих пір пішли значно далі. Бо на той час їх погляди остаточно злилися з поглядами придвірних інтернаціоналістів Ніколая І Палкіна. Згідно яких Шаміль був реак­ційним «поработітєлєм чєчєнского народа», а прогресивна російська армія цей нарід саме й «освободіла» від Шаміля. На чолі з відомим князем Паскєвічєм, який для ще більшого «благородства» переробився із звичайного собі Пашкевича, та якому аж виставили пам’ятника у місті Джохаргала (Грозний). За совєтів його прийшлося обнести огорожею таких розмірів, аби з-за неї навіть чемпіон не докинув би лайно до пам’ятника.

Казахові Амангельди Іманову вдалося тоді протриматися дещо довше, про нього встигли навіть зняти фільм, але й він був урешті засуджений «інтєрнаціоналістамі» за безсовісну недооцінку вкладу царизму в облагодіяння й всебічне окультурення казахського народу. Втім, під час голодомору 1933 р. загинуло, кажуть, 1,5 млн. казахів, чи не по­ловина народу.

Так, не своєю волею, я був замішаний у міжнаціональні чвари ще перед своїм народженням.

Перший родинний документ — метрику батька — приводжу повністю:


24 сентября 1880 г.

№ 74

Свидетельство

Симь свидетельствуется, что в хранящеися при Христо Рождественской Церкви 163-3 пехотного Ленкоранского полка, метрической книга за 1880 год, под № 9, записано: Тисяча восемьсот восьмидесятаго года месяца Августа шестого (6) числа у отставного Обер-фейерверкера, контролера Индо-Европейского телеграфа Ивана Иванова сына Борггардт Лютеранскаго вероисповаданія, и законной его жены Пелагеи Тимофеевой, Православного исповъданія, родился сын Александръ. Таинство крещенія совершил того же года месяца Сентября двадцать третьяго числа Священник того же полка Сила Черняховскій. Воспріемниками были: 163 пехотного Ленкоранскаго полка Капитан Адрей Матвеев сынь Образцова и дочь Подполковника (нрзб) Варвара Владімірова Иванова.

Селеніе Делижан 24 — Сентября 1880 года.

Священник Сила Черняховскій


А ось — кінець: 1937.


СПРАВКА

Паспорт умершего гр-на Борггардта Александра Ивановича сдан в Днепропетровский ГорЗагс 39/1 — 37 г. Сер. ЩД № 107307. В паспорте был вписан Боргардт Александр 1919 г. рожд.

Зав. ГорЗагс

деловод


Другий папірець наведений тут як свідоцтво наступності, засвідчує, що я є саме той, за кого себе видаю: син свого батька. До того, як бачите, моє прізвище трохи спрощене є, бо батько чимало набідкався, мабуть, зі своїм, так незвичним для простого доброго російського вуха. На відміну від першого документу, цей являє собою папірець у півлистка зошитного паперу в лінійку. Тоді було «трудно с бумагой» ( вірніше «трудно — бєз бумагі»). Текст виписаний рукою. Очевидно «трудно» було й з машинкою.

Відзначимо, однак, що не всі свідоцтва про смерть видавалися тоді на клапті зошитного паперу й чорнилами. Незважаючи на тимчасові труднощі наказ про арешт В.Е. Мейерхольда два роки потім, за те що він (дослівно!) «подозрителен по шпионажу в пользу японской разведки», було надруковано на білосніжному фінському папері, з особистим підписом Л.П. Берія. Підписано було синім олівцем, а це означало, що доля арештованого визначена. Тому я й дозволив собі прирівняти це до свідоцтва про смерть.


Мати батька — Пелагія Тимофіївна, дівочого прізвища не знаю, була українка, мала, але понад енергійна жіночка, яку я теж бачив у дитинстві на світлині, поруч із дідом. Про неї більше нічого не знаю.

Батько
Батько народився 1880 р., та це мав бути рік неспокійного сонця — вони повторюються що 9-11 років. Із цим йому пощастило, в такі роки народжується найбільше здібних людей. В один рік із ним народилися відомі письменники Шон О’Кейсі (1880-1964), Роберт Мусіль (1880-1940) і Тудор Аргезі (1880-1967), Іон Теодореску, та художники Андре Дерен (1880-1954), Ганс Марк (1880-1916) та Ернст Людвіг Кірппер (1880-1938). Роком раніше від нього по­бачили світ Альберт Айнштайн (1879-1955), письменники Бернгард Келлерман (1879-1951) і Жігмонд Моріц (1879-1942), та Головний Отаман Симон Петлюра (1879-1926).

По ньому, вже роком пізніше, народилися композитор Бейла Барток (1881-1945), Мустафа Кемаль (1881-1938, Ататюрк) і два нобелівсіких лавреати — шотландський доктор Олександр Флемінг (1881-1956) та еспансьний поет Хуан Рамос Хіменес (1881-1958). Певно, що можна знайти ще багацько інших відомих людей.

Бо то, нагадаємо ще раз, був рік неспокійного сонця.

Він зробив дивно багацько, як на своє, досить, коротке життя, але міг би зробити й непорівняно більше, якби його батько так недоречно не за­чепився був за той убогий і недолугий «схід від Перемишлю»: де гине все, добре та вічне. А, як не хоче гинути саме, добровільно, то безжально знищується.

Дошкільні роки батько провів у Вірменії, мав вихователькою вірменку та дещо пізнав і мову, та цим приводив у захоплення тих нечисленних вірмен, яких йому доводилося знати.

Батько був не один у родині, він мав братів, яких я не знав, та сестер, із яких я знав трохи двох — Олену та Ольгу. Всі вони виростали вже в Миколаєві, куди на той час перебрався за бажанням дружини на подібну ж станцію контролер Англо-Індійського Телеграфу. Він оселився з родиною у двоповерховому будинку на зеленому окраї міста. Його й після останньої війни називали за старою пам’яттю — «дім німця за церквою». Я сам там ніколи не бував та про це мене сповістив мій колега, математик Лев Вербицький, що у 50-ті роки перебрався з Дніпропетровського університету до Миколаївського суднобудівного інституту. Та, як людина товариська та цікавська, хутко освоївся в місті.

Весь наш тамішній клан, тепер здається не малий, живе все там, у Миколаєві та Одесі. Принаймні 1964 р. мені довелося пробути в Одесі більше місяця, в складі комісії з Києва доволі високого рангу, яка інспектувала одеські вищі учбові заклади. Коли я відправляв звідти додому якусь телеграму, дівчина яка її приймала звернула увагу на підпис та піднявши на мене очі, спитала: «А, чому я вас не знаю?». Я безтурботно відповів на це, що мабуть тому, що я не місцевий, а приїжджий родич. На тому все й покінчилося, але потім я шкодував, що так і не продовжив розмову. Чув десь також, що це моє рідство в Одесі займається мореплавством та свого часу процвітало. Казали, що по війні з’явилися якісь родичі й у Ризі, на Балтиці.

Не заздрю їм, в Одесі та Миколаєві, зараз. Бо совєцька номенклатура 1991 р. розпочала, як ви знаєте, розкрадання України саме з «Черноморского пароходства». Сьогодні, кажуть люди, докрали все до останнього пароплава. Так що родичі мають сидіти на мілині.

В родині я був один, і змушений був доволі рано покладатися на власні сили, як той кіт або китаєць. Що й відтиснулося певним чином на моїй психіці. До цього я звик, але від цієї сталої однини часом дещо нудить; можливо, що це й зовсім непогано, мати родичів. Одноіменців зустрічав лише в літературі — тут не Швайцарія. Чи не останнім був наш Освальд Бургардт — відомий більше як Юрій Клен. Він, так вважається, полишив помітний слід у нашій українській літературі (див. хоча би поему «Попіл імперії»). Про нього, як і про силу іншого щодо моєї власної країни узнав від далеких, але вірних, друзів з-за океану. Як і про багацько, багацько іншого, цікавого і потрібного. Велике їм за це спасибі.

Ким доводився він нашій родині? — не знаю. Можливо, що й взагалі, ніким. Бо, узнати щось про справжню Україну в Україні постсовецькій ледь чи не важче, ніж це було в Україні совєцькій.

Мій батько був, як я його пам’ятаю, людиною толерантною та доброзичливою, а як так, то абсолютно чужою його совєцькому суспільству. Але мав у собі й досить іронії, щодо свого оточення. Це його ставлення може дещо зарано (а тому й у більшому ступені), засвоїв та наслідував я. Є всі підстави гадати, що іронія, яку Е.Т.А. Гофман вважав продуктом германського духу, мала в Європі своєю батьківщиною саме Україну. Адже, в її прислів’ях (а радше грегеріях, як їх називав у себе Рамон Гомец де ла Серна) вона сягає часом і міцності 96o. Як і є абсолютно чужою сусідській, російській культурі, бо туди проникала радше з заходу; втім, як і все розумне, добре та вічне. На Рамона я послався не випадково, бо ж іще Еспанію готів заснували наші люди, з колишньої України, та в наших великих культурах і досі є чимало спільного. В цьому можу послатися на Максима Кірієнка-Волошина.

Мати
Про моїх предків з материнського боку я знаю ще менше. Мати була з селян, що жили нижньою течією Інгульця, на Херсонщині, її звали Агафія та вона була дочкою заможного селянина Назара Цапко; у неї був іще брат та дві сестри, яких я не знав. На небагатьох світлинах їх господарство виглядає настільки добрим, що сьогодні люди не вірять у це селянство. Це смішно й сумно разом, забувається, що ук­раїнське селянство пожебрачила й добила, — тільки й єдино — «власть рабочіх і крєстьян». Погано було, що й казати — адже «схід від Перемишлю», але... за царів іще можна було якось жити...

Село на Херсонщині, як мене не зраджує пам’ять, називалося Іванівка, та вважалося там не з останніх, чи існує ще? Не знаю.

За, знову ж, родинними переказами, вони переїхали туди, на нижню течію Дніпра, де була колись Геродотівська Гілея, з Полтавщини, у другій половині ХVІІІ ст. Тікаючи від опіки «старшого брата» кріпаччини, поближче до дружніх Криму й Туреччини. Бо, боягузливі російські поміщики, що за Катьки сараною ринули на Україну, там селитись страхалися. Простим людям все воно було якось непорівняно легше, а бабця моєї матері була навіть кипчачка з Криму: у матері були типові аланські вилиці. Але в кріпаках ніхто з їх роду так і не побував. Широкі аланські вилиці (мені не довелося їх наслідувати повною мірою) не рідкість в Україні, в усіх нас, українцях, тече кров готів і аланів — «світлих асів» «Едди», або грецькою, просто скитів. Але такі вилиці я зустрічав потім у відомих людей, осетинської диригентки Вероніки Дударової, або у еспанської письменниці каталонки Ани Марії Матуте. І тут це не диво, бо сама Каталунья, то є дещо зіпсована часом Гото-Аланія; широке воно, наше українське рідство... Мати була середнього зросту, пропорційної статури, батько колись охоче її малював. На моїй пам’яті вона не бувала ніколи, ні худою, ні повною; аж до смерті у 89 років.

Мені припало зберегти в свідомості її образ із часів не першої молодості, коли їй було десь уже під сорок, але вона й тоді була ще привабливою. Макіяжу, скільки себе пам’ятаю, знову ж, не вживала ніколи. Вдачею могла би часом бути й ліпше, але... Не слід забувати що вона прожила нелегке життя, та завжди уміла дати собі раду.

Багацько траплялося на моєму життєвому шляху різного соціального мотлоху. Дехто з нього, хоч це тоді й не потуралося, виводило себе з російських дворян. Пишалося своїми дворянськими предками-рабовласниками. Чимало їх було, а ще більше розвелося тоді цих дворянських вилупків, у ліберальні часи безпосередньо перед розвалом Третьої їмперїї. Стільки, що й не збагнути, а хто ж власне оту їх «пролєтарскую рєволюцію» робив? Чи, бува, не славне російське дворянство, на чолі з графом Фредеріксом?

Важко сказати, чим бувають підказані подібні амбіції, чи то зви­чайною дурістю, помноженою на непробивне російське невігластво, чи то чимось іще гіршим. Бо, навіть російський «буржуазний історік» Д. Овсянніко-Куліковскій представив Росію, як соціальні сходини, але, не прості, подвійні: при погляді знизу висхідні сходини панів, а от при погляді зверху — то вже низхідні сходини холопів. Та, як у воду глядів, бо саме цей образ навічно вкорінився не те що в мен­тальність, але й у саму російську мову. Подумайте лишень над прямою семантикою таких слів, як «превосходить, превосходительство, снисходить, снисхождение, снисходительный...»

У Швайцарії своїх дворян не було, лише наїжджі, пригадайте леген­ду про В. Телля, не було цього добра й в Україні — навіть у найбільш її монархічний, київський період; були князі правлячого дому, а хто ж іще? — Дворянства не було, як не було. Воно з’являється на ко­ротший час у Великій Литві, хутко полонізуючись потім, коли польсь­ка шляхта остаточно дожерла цю Великодержаву.

Отже, й це є ще один привід гордості для мене, в нашому роді ніколи не було жодного там дворянства, всі були прості й вільні люди, що ні від кого не залежали та нікому й нічим не були зобов’язані.

Кажете, й серед дворян траплялися непогані люди? — Так, безумов­но, але це тут ні до чого. Адже, йдеться не про дворян, а про інститут дворянства, як такий, якого й не повинно бути.

Мати закінчила початкову школу, а потім так зване єпархіальне училище, та була вчителькою початкових класів, хоч за фахом майже не працювала: кілька років перед одруженням, перед 1913 р., та кілька років потім, на початку двадцятих. Зате себе і нас із батьком весь час годувала, утримуючи чималий город.

Батько був науковцем, а нас було тільки троє, та жили ми ніяк не розкішно, рахуючи кожну копійку. Не можу собі уявити, навіть приблизно, як тоді жили люди в містах, не маючи городу?

В цій діяльності у нас була перерва лише на сім років, з 1934 по 1941 рр., коли ми жили в Дніпропетровську. Потім, із німецькою окупацією, мати знову повернулася на город. Совєцькі, із своєю заздалегідь спланованою «евакуацією», приклали всі сили, аби вивезти з України стільки продовольства, скільки подужали, позбавивши всякої надії кинутих ними напризволяще людей. Одним ударом, скомпрометувати німців та виморити остаточно українців. Але, не так сталося, як гадалося. Якби ж воно у цих покидьків усе виходило за планом, певно, що й земля би вже знелюділа.

Наш город по війні, з 1945 по 1948 рр., був уже далеко, далеко за містом, десь пару годин пішки по Запорізькому шосе: в місті був уже інший порядок, що ж поробиш... Певно, можна би дати й поближче, але... То була вже рідна совєцька влада, та вона ліпше від адмініс­трації Бухенвальду розумілася на отому, класичному: jеdem das seine — «кожному своє»...

Після 1948 р. мені вже вдалося якось стати на ноги та наше становище дещо виправилося.

^ Місце мого народження
Я народився біля 5 години ранку 3 лютого 1919 р. (16 лютого за старим календарем) та не порушив цим канонічних правил. Бо кажуть, що «раніше, ще за добрих часів, більшість людей народжувалося (втім, як і помирало) десь під ранок. Підтверждення цьому я знайшов уже дорослою людиною, коли довідався, що богиня обських угрів — мансі й хантів, Кальтес (власне, Золота Кальтес — Szorni Kaltesz, як мадярським правописом!) дочка Нумі Торема — Батька Неба, була не лише покрови­телькою матерів та рожениць, але за сумісництвом і богинею ранкової зорі. Можна, певно, відшукати паралелі й по менш вишуканих культу­рах, якось не цікавився спеціально.

Народився я до того ж не в тому їх дурацькому (як там вони у них називаються?) «роддомє», а в домі моїх батьків. Якби це було ще в їх власному домі ліпшого би й не побажати, але так, на жаль, не було.

Це й досі є предметом моєї особистої гордості — я побачив світ не в «казєнном завєдєніі — роддомє», а нормально. Як діди-прадіди. Як мільйони добрих людей переді мною.

Для чого так? — ну, це й зовсім легко пояснити.

Справа в тому, що всі численні наступні приваби совєцького трибу життя, найбільш неприємного та поки гарантовано глупішого в світі, починаються саме звідси, з цієї фабрики-родильні нових рабів. Поява на світ є, помимо всього іншого, й найбільшим потрясінням у житті, і чим швидше новонароджений відчує присутність матері поруч себе, тим краще. Скоріше прийде до тями. Йому потрібно бути біля неї, з лівого боку, аби чути биття її серця. Як ви помітили, Мадонни завжди тримають немовля зліва, під серцем, старий звичай народів світу. Ли